Центри дослідження історії державності України в еміграції (1920-1945 рр.)

Анотація

З’ясовано процес налагодження науково-дослідницької діяльності в галузі історичної науки українською науковою еміграцією (1920;1945;х рр.). Розкрито роль емігрантських наукових установ, вищих навчальних закладів і товариств у справі дослідження історії державності України.

Ключові слова: державність, дослідження, наукові центри, історики-емігранти, українська наукова еміграція, українські наукові установи.

Після поразки Української революції 1917;1921 рр. основними центрами зосередження української наукової еміграції в Європі стали Відень, Прага, Берлін, Варшава та частково Париж. Саме в цих містах були засновані навчальні заклади, наукові установи, товариства й асоціації, в яких українські вчені змогли продовжити свої наукові дослідження.

Для більшої частини дослідників предметом пильного студіювання стала історична ретроспектива витоків української державності, на основі чого обґрунтовувалася невід'ємність прав українського народу на власну державу в новітній період. Учені-емігранти намагалися підійти до основних передумов розвитку і причин занепаду української державності, довести всьому світові, що Україна має давні традиції державотворення.

Умови праці вчених-істориків далеко не завжди були сприятливими. Відсутність матеріальних ресурсів, відірваність від українських наукових джерел, певні політичні суперечності були серйозною перешкодою в розвитку їхнього наукового потенціалу. Водночас вони були вільні у виборі тем і методів дослідження, мали можливість обстоювати свої наукові теорії і позиції, не були змушені працювати на явно хибних засадах. Творчій праці вчених сприяла близькість до європейських наукових осередків і вчених та співробітництво з ними.

Загальний стан вивчення обраної теми свідчить про відсутність цілісних наукових праць присвячених безпосередньо цій проблемі. Наявний комплекс історіографічного матеріалу з цієї тематики можна розділити на два напрямки. Перший представлений діаспорними дослідженнями. На особливу увагу заслуговують праці С. Наріжного, О. Оглоблина, Б. Крупницького та Н. Полонської-Василенко [2; 9; 10; 11]. Другий напрям презентують дослідження, що проводились на території України. Зокрема це праці В. Потульницького, В. Ульяновського, С. Віднянського та інших [1; 3; 4; 5; 6].

Мета даної статті — визначити місце і роль українських наукових установ в еміграції у справі дослідження історії державності України.

Хронологічно першим осередком наукової еміграції з України стала Австрія, а саме її столиця Відень, де у 1919 р. розпочав свою роботу Український соціологічний інститут (УСІ). Засновником наукової установи був відомий український історик М. Грушевський. Співробітниками інституту стали відомі вчені та політики, серед них В. Старосольський, Д. Антонович, М. Лозинський, І. Фещенко-Чопівський, П. Христюк, М. Шаповал та ін. За проектом М. Грушевського, завданням УСІ стала дослідницька робота у сфері соціології та політології. Але невдовзі коло наукового інтересу співробітників інституту розширилось, особлива увага була звернена до проблеми історії державності України. На особливу увагу заслуговують праці М. Грушевського, П. Христюка та М. Лозинського, де була здійснена перша історіографічна оцінка революційних подій (1917;1921 рр.) [5, с. 49]. дослідницький еміграція навчальний державність На початку 1920;х рр. найбільшим центром української історичної науки за кордоном стала Чехословаччина. У Празі були сконцентровані найкращі сили українських учених-емігрантів, яким уряд Чехословацької республіки не лише надав фінансову та правову допомогу, а й зобов’язався не чинити проти них жодних політичних чи ідеологічних обмежень. У цей період українською науковою еміграцією у Празі було створено ряд установ, товариств та архівно-музейних осередків, що зробили певний внесок у дослідження традицій українського державотворення. Серед них — Український вільний університет (УВУ), Український вищий педагогічний інститут ім. М. Драгоманова (УВПІ), Українське історично-філологічне товариство (УІФТ) та ін.

Найбільших успіхів у дослідженні питань історії державності України досягнув Український вільний університет. У столиці Чехословаччини УВУ згуртував велику кількість українських учених-істориків та правознавців (Д. Дорошенко, Д. Антонович, В. Біднов, К. Лоський, Ф. Слюсаренко, І. Огієнко, В. Старосольський, О. Лотоцький, В. Щербаківський, О. Шульгін, Ф. Щербина, в. Наріжний, Р Лащенко, А. Яковлів, П. Феденко, О. Гайманівський та інші). Дослідження історії державності України розгорнулися на обох факультетах університету — філософському і права та політичних наук. Особливо плідно в цьому напрямку працювали співробітники кафедри історії України та кафедри історії українського права [1, с. 71]. Український вільний університет протягом свого існування в Чехословаччині видав чотири томи «Наукових збірників», в яких ученіемігранти мали можливість представити свої наукові здобутки.

Крім УВУ, в Празі провадив свою науководослідницьку роботу Український вищий педагогічний інститут ім. М. Драгоманова (УВПІ). Дослідження української історії в УВПІ здійснювалися в основному на історично-літературному відділі, а саме при його кафедрі історії України. Професорами та доцентами цієї кафедри були розроблені та читались студентам курси «Історія України», «Український історичний етнос», (доц. П. Феденко); «Історія Східної Галичини», «Історія козачини», «Українська історіографія» (проф. Д. Дорошенко); «Українська археологія» (проф. В. Щербаківський); «Етнологія» (доц. М. Дольницький) [8, с. 120].

Окрім викладацької роботи, співробітники інституту проводили широку науково-видавничу діяльність. Видання наукових праць при УВПІ було покладено на створене в 1924 р. видавниче товариство «Сіяч», яке видало 44 книги. Окремо видавались збірники праць УВПІ за загальною редакцією В. Сімовича. «Праць … «УВПІ вийшло всього два томи. Особливе місце в збірниках було відведено розвідкам з історії державності України періоду XVII ст. Серед них: «Гетьманство Івана Виговського», «Прийняття московських посланців в Українській державі XVII в.» (С. Наріжний); «З дипломатичної діяльності Данила Грека», «Політичні плани Я. Коменського та Україна» (П. Феденко) та інші.

Активну науково-дослідну роботу в галузі історії України та її державності здійснювало Українське історично-філологічне товариство, засноване в Празі 1923 р. Дійсними членами товариства були майже всі відомі історики українського зарубіжжя: Д. Антонович, В. Біднов, Д. Дорошенко, В. Липинський, В. Щербаківський, С. Наріжний, Р Лащенко, Ф. Щербина, І. Лоський, С. Шелухін [9, с. 4]. Діяльність товариства зосереджувалася, передусім, на проведенні наукових засідань.

Незважаючи на скрутне фінансове становище, УІФТ розгорнуло значну видавничу діяльність. У каталозі видань товариства в 1941 р. було зафіксовано 65 назв. Серед них слід насамперед назвати «Праці Українського Історичнофілологічного товариства в Празі», в яких друкувалися найкращі доповіді й дослідження його членів. Збірники містили розвідки з української історії М. Антоновича, Д. Дорошенка, Б. Крупницького, В. Щербаківського, В. Наріжного та ін.

Українське історично-філологічне товариство відіграло важливу роль у розробці малодосліджених проблем української історії та історіографії. За кількістю засідань і прочитаних на них доповідей та їх регулярністю УІФТ протягом двадцяти двох років свого існування у Празі не мало рівних серед подібних наукових організацій як в українських землях, так і за їх межами.

У Німеччині дослідження історії державності України проводились під егідою Українського наукового інституту в Берліні (УНІ-Б) [8, с. 123]. Найактивнішою в інституті була кафедра української державності, де головували В. Липинський (до 1927 р.) та Д. Дорошенко (до 1931 р.). Крім звичайних співробітників кафедри та асистентів, зокрема В. Липинського, Д. Дорошенка, Д. Олянчина, Б. Крупницького, І. Лоського, В. Кучабського, М. Антоновича, її надзвичайними членами були обрані професори С. Томашівський, І. Крип’якевич, І. Кревецький, які мешкали у Львові, та В. Щербаківський, В. Старосольський, В. Біднов, які на той час перебували у Празі.

Важливою складовою у роботі українського інституту в Берліні була видавнича діяльність. Починаючи з 1933 р. інститут видавав свій періодичний орган — «Вісти». Вони виходили українською мовою до осені 1940 р., інформуючи читачів про наукову роботу співробітників Інституту, про налагодження контактів із науковими колами Німеччини та інших європейських країн. У виданні друкувалися звіти про діяльність УНІ-Б та українознавчі публікації, які можна згрупувати тематично (історичні, географічні, етнографічні та економічні). Статті, як правило, являли собою видруки скорочених чи повних рефератів, доповідей співробітників інституту. Дуже інформативними і цікавими були статті на історичну тематику, зокрема Б. Крупницького — «Шведи і населення України в 1708—1709 рр.», «Гетьман Мазепа в шведській історіографії», «Професор Василь Біднов як історик»; М. Антоновича — «Сучасний стан Норманської теорії»; І. Мірчука — «Основи Українського світогляду», «Карпатська Україна в Середньовіччі».

Іншим важливим закордонним українським дослідницьким центром була Варшава, де у 1930 р. розпочав свою роботу Український науковий інститут (УНІ-В) [6, с. 358]. Його створення при польському міністерстві освіти було ініційовано урядом УНР в екзилі при підтримці польської політичної та наукової еліти. Безпосереднім засновником інституту став відомий український вчений О. Лотоцький.

Найбільших здобутків УНІ-В досягнув у галузі науково-видавничої роботи. В цьому відношенні з ним не могла зрівнятися жодна інша наукова українська установа 1930;х років. За дев’ять років інститут видав п’ятдесят чотири томи цінних наукових «Праць» (науковий орган УНІ-В). На особливу увагу заслуговують видані при УНІ-В праці, присвячені періоду Козацько-гетьманської держави. Згідно з виробленою програмою роботи інституту, починаючи з 1930 р. проводилися дослідження життя і діяльності відомих українських гетьманів — Івана Мазепи та Пилипа Орлика. Вагомий внесок у цю справу зробили Б. Крупницький, Я. Токаржевський-Карашевич, Д. Дорошенко, В. Біднов, О. Лотоцький, В. Січинський, О. Пріцак, М. Андрусяк, Р. Смаль-Стоцький.

Крім Українського наукового інституту в Польщі, активно діяло Українське воєнно-історичне товариство (УВІТ) [7, с. 111], яке зуміло започаткувати в еміграції дослідження військової історії України і залишило з цієї тематики величезну історіографічну спадщину.

На жаль, у міжвоєнний період у Франції не було створено українських інституцій, таких як у Чехословаччині, Німеччині, Польщі. Однак популяризації української історії у Франції значною мірою сприяли Бібліотека ім. Симона Петлюри в Парижі та наукова і видавнича діяльність українських істориків-емігрантів — О. Шульгина, В. Прокоповича та І. Борщака.

Отже, в міжвоєнний період в Європі було створено цілий ряд українських наукових закладів, які згуртували до наукової роботи вчених в еміграції. На особливу увагу заслуговують — Український соціологічний інститут у Відні, Український вільний університет та Українське історично-філологічне товариство у Празі, українські наукові інститути в Берліні та Варшаві. Діяльність цих установ забезпечила збереження і примноження національних традицій української історіографії у протистоянні офіційній радянській історичній думці, з якої вихолощувалося все, що засвідчувало її самобутність, насамперед національний зміст. Особлива увага в наукових закладах була спрямована на вивчення історії державності України. Для дослідження цієї проблеми вченими-емігрантами були залучені матеріали іноземних архівів, більшість з яких вперше потрапляли до наукового обігу. У важких умовах еміграції українські закордонні установи налагодили широку видавничу діяльність. Протягом 20−40-х років ХХ ст. зі стін УВУ, УВПІ ім. Драгоманова, УНІ-Б, УНІ-В вийшло ціле покоління молодих учених-істориків та правознавців, які активно репрезентували українську історичну науку в світі.

Список використаних джерел

• 1. Віднянський С. Заснування і діяльність Українського Вільного Університету — першої української високої школи за кордоном (1921;1945 рр.) / С. Віднянський // Український історичний журнал. — 1993. — № 11−12. — С.68−80.
• 2. Оглоблин О. Українська історіографія 1917;1956 /

О. Оглоблин; пер. з англ. І. Верба. — К., 2003. — 252 с.

• 3. Потульницький В. А. Історія української політології. (Концепції державності в українській зарубіжній історикополітичній науці) / В. Потульницький. — К.: Либідь, 1992. — 232 с.
• 4. Потульницький В. А. Нариси з української політології (18 191 991): навч. посібник / В. Потульницький. — К.: Либідь, 1994. — 320 с.
• 5. Потульницький В. А. Наукова діяльність М. С. Грушевського в еміграції (1919;1924 рр.) / В. А. Потульницький // Український історичний журнал. — 1992. — № 2. — С.48−58.
• 6. Потульницький В. А. Український науковий інститут у Варшаві (1930;1939) / В. А. Потульницький // Український археографічний щорічник. — К., 1999. — Вип.3−4. — Т 6−7. — С.356- 369.
• 7. Кисіль З. Р Українське воєнно-історичне товариство (19 201 939) / З. Р Кисіль // Український історичний журнал. — 2001. — № 2. — С.100−112.
• 8. Криськов А. А. Українські наукові заклади в Європі в період між двома Світовими війнами / А. А. Криськов // Наукові праці історичного факультету. — Кам'янець-Подільський, 1996. — С.114—125.
• 9. Наріжний С. 15 літ діяльності Українського Історикофілологічного товариства в Празі (1923;1938) / Симон Наріжний. — Прага, 1940. — 16 с.
• 10. Наріжний С. Українська еміграція: Культурна праця

української еміграції між двома світовими війнами / Симон Наріжний. — Прага: Друкарня «Knihtisk», 1942. — 373 с.

11. Наріжний С. Українська еміграція: Культурна праця

української еміграції 1919;1939: «матеріали, зібрані С. Наріжним до частини другої» / Симон Наріжний. — К.: Вид-во Олени Теліги, 1999. — 272 с.