Сільське господарство Ольвії

Оцінка масштабів та структури сільського господарства і визначення його ролі в ольвійській економіці від початку археологічних досліджень і до сьогоднішнього часу зазнали помітної еволюції. Це було пов’язане як з накопиченням великого масиву фактичних даних, так і з загальними концептуальними змінами в уявленнях науковців про характер грецької колонізації та про взаємини еллінів з місцевим населенням. Звичайно, що загалом ці процеси були взаємопов'язаними, втім, як це часто трапляється, і на загальні концепції, і на трактування конкретного археологічного матеріалу часто впливали фактори позанаукові: політико-ідеологічні чи особистісні.

Згадана еволюція поглядів стосувалась перш за все двох взаємопов' язаних питань: 1) оцінки загальної структури ольвійської економіки, співвідношення у ній питомої ваги різних галузей, таких, як торгівля, особливо посередницька, ремесло та сільське господарство та 2) оцінки площі сільськогосподарських земель Ольвійської держави, а також співвідношення на поселеннях ольвійської хори грецького та негрецького (варварського) населення. сільський ольвія колонізація економіка Відповідь на перше питання визначає загальний погляд на місце сільського господарства в структурі економіки Ольвії: чи то як на цілком вторинну галузь, продукція якої забезпечувала лише потреби ольвіополітів, передовсім у продуктах харчування; чи то як на провідну галузь, яка виробляла і експортну продукцію.

Відповідь на друге питання визначає оцінку самої можливості виробництва скільки-небудь суттєвого обсягу продукції, адже тільки наявність розгалуженої хори давала змогу виробляти такі обсяги, тоді як її відсутність (наприклад, через належність поселень ольвійської округи місцевому варварському населенню) мала б означати мізерність потенціалу ольвійського сільського господарства.

Виходячи з цього, історію досліджень ольвійського сільського господарства (як і економіки загалом) можна поділити на кілька періодів, кожен з яких характерний не лише масштабами археологічних та археобіологічних робіт, але й теоретичним осмисленням накопиченого матеріалу, причому теоретичні побудови іноді більшою мірою залежали від загальних уявлень авторів чи ідеологічних настанов, аніж від фактичних даних.

Перший етап хронологічно стартує від початку досліджень Ольвії і триває до 20−3 0-х років XX століття — часу утвердження в радянській історіографії марксистської, часто вульгаризованої, ідеології.

Власне кажучи, на початку вивчення Ольвії (не тільки археологічного, а й епіграфічного), вченим бракувало не лише даних, але й зацікавленості питаннями її економічної історії. Не варто забувати, що, приміром, керівник перших масштабних розкопок міста — Б. В. Фармаковський — за фахом був не істориком, а мистецтвознавцем (закінчив кафедру історії мистецтв історико-філологічного відділення Новоросійського університету), а темою його магістерської дисертації був аттичний вазопис^. Тож зрозуміло, що економічні питання, у кращому випадку, були на периферії наукових зацікавлень відомого дослідника.

Втім, і сама наявна на той час інформація була ще надто незначною, аби на її основі робити будь-які висновки. Масштабні археологічні дослідження провадилися лише в самій Ольвії (розкопки Е.Р. фон Штерна на Березані були набагато скромнішими) і присвячувалися головно питанням просторової організації міста. Про існування ольвійської хори дослідники на той час не мали практично жодних уявлень^. Археоботанічні та археозоологічні дослідження не провадились, та й самі археобіологічні дисципліни на той час перебували, якщо можна так висловитись, в ембріональному стані. Потрібен був час та, не меншою мірою, переворот в дослідницьких пріоритетах, аби історіографічна ситуація зазнала якісних змін.

Зміщення акценту із соціокультурних питань на соціально-економічні сталося вже у радянську епоху, до того ж у примусовому порядку, адже для історика-марксиста економіка має бути базисом суспільства, а культура — надбудовою, тож дослідження першої було справою першочерговою, незалежно від внутрішніх бажань самих дослідників. Втім, якщо концентрацію уваги на економічній історії загалом можна вважати позитивним явищем, то граничний догматизм марксистської історіографії, який у 20−50-х роках минулого століття «підкріплювався» ще й репресивним апаратом і змушував «підганяти» факти під теорію, а не формулювати теорію відповідно до фактів, був, безумовно, явищем негативним. Наочним прикладом подібного догматизму стало створення у 40−50-х роках минулого століття так званої «торгівельної теорії» грецької колонізації.

Найбільш завершений вигляд ця «теорія» отримала у монографії І.І. Ієссена, згідно з яким грецька колонізація виникла «як наслідок двосторонньості історичного процесу»^. І.І. Ієссен стверджував, що греки, мовляв, заснували свої апойкії лише по тому, як місцеве населення дозріло до потреби встановлення торгівельних контактів і з його боку виникли відповідні попит і пропозиція^. Іншою ключовою для формування «теорії» працею була монографія В. Д. Блаватського «Архаический Боспор», в якій дослідник активно розвивав ідею емпоріальної стадії колонізації, за якою виведенню повноцінних апойкій обов’язково мало передувати заснування торгівельних факторій. Саме такою факторією і прийнято було вважати перше грецьке поселення у Нижньому Побужжі — Березанське.

А оскільки колонії виникали перш за все для налагодження торгівельних контактів із «дозрілими» варварами, то й основою економіки всіх північнопонтійських полісів загалом, і Ольвії зокрема, вважалися торгівля та експортно-орієнтоване ремесло. При цьому, розглядаючи грецько-варварську торгівлю, більшість авторів одразу згадували відомості Геродота про скіфіворачів, які сіють хліб на продаж [Herod., IV, 17,2], і твердили, що одним із головних предметів імпорту з Лісостепу було саме хлібне зерно^. У цю картину гармонійно вписувалось уявлення про всі сільські поселення, що вже були відкриті або саме тоді відкривалися в околицях Ольвії, як про варварські, тож відповідно сільськогосподарська територія полісу зводилась до безпосередньо прилеглих до міста земель. Зрозуміло, що при такому підході погляд на масштаби і значення власне ольвійського сільського господарства був доволі скептичним. Максимум, грекам дозволялося займатись самозабезпеченням сільськогосподарською продукцією, а про її експорт не могло бути й мови. Який може бути експорт власного збіжжя, коли поряд живуть такі багаті сусіди, які так прагнуть торгувати? Взагалі не буде надмірною «натяжкою» припускати, що у формуванні «теорії» була і політична, а не лише наукова складова: уявлення про еллінів-культуртрегерів були увіч немодними, а актуальний тоді антиколоніалізм — свідомо, чи підсвідомо — проектувався із сучасності на минуле^. Звичайно, що в такій ситуації незручні факти часто чи то ігноруються, чи то підганяються під презумптивно сформульовану концепцію .

Початок перегляду ідей «двосторонніх процесів» відноситься до кінця 50−60-х років минулого століття і пов’язаний з працями київської школи археологів-антикознавців, створеної Л.М. Славіним. Перші спроби перегляду концепції торговельно-ремісничого спрямування ольвійської економіки були зроблені ще самим Л.М. Славіним, який чи не вперше поставив питання про належність сільських поселень Нижнього Побужжя саме еллінському, а не варварському населенню. Однак найбільш повне та струнке оформлення ідея аграрного спрямування економіки Ольвії знайшла у роботах В. В. Латна, і насамперед — в його монографії «Греческая колонизация Северного Причерноморья», яка вийшла друком у Києві у 1966 р. Слід підкреслити, що концепція В. В. Лапіна була побудована головним чином на матеріалах археологічних досліджень Нижнього Побужжя, і перш за все — власних розкопок на Березані^. Науковець зміг спростувати поширені уявлення про наявність значного варварського компоненту в складі населення Березані, а то й існування тут поселення тубільців, куди нібито вселились греки, заснувавши торгівельну факторію. Та й узагалі В.В. Лапін аргументовано заперечував існування скільки-небудь значного догрецького населення в більшості колонізованих еллінами регіонів. Це дало змогу дослідникові рішуче заперечити як «емпоріальну стадію» колонізації, так і «двосторонність» колонізаційного процесу, просто за відсутністю другої сторони. Відповідно, метою виведення колоній не могло бути прагнення налагоджувати торгівельні контакти, а значить акцент у структурі економіки виразно зміщувався з торгівлі та ремесла (принаймні, орієнтованого на виробництво експортної продукції) на сільськогосподарське виробництво.

Практично одразу після виходу книги концепція Лапіна була піддана надзвичайно різкій критиці, часом некоректній, з елементами політичного доносу (чого вартим був хоча б епітет «шкідлива»!). За критикою прослідували і «оргвисновки»: було знищено вже готову до друку другу монографію В.В. Лапіна, а самого вченого «пішли» з роботи в Інституті археології .

Та, незважаючи на спротив, науковий і ненауковий, сама концепція аграрної колонізації протягом 70−80-х років минулого століття здобувала все міцніші позиції в історіографії. Це сталося перш за все завдяки працям представників київської школи археологів (С.Д. Крижицький, А. В. Бураков, С. Б. Буйських, В. М. Отрешко, В. В. Рубан та інші), які розвернули масштабні роботи на ольвійській хорі, підсумком чого стали узагальнюючі статті та дві монографії, присвячені сільській окрузі Ольвійського полісу^. В них не лише було підбито підсумки багаторічних досліджень сільських поселень Нижнього Побужжя античного часу, але й послідовно проведено ідеї «стихійно-аграрної» колонізації регіону, а також залучено усю наявну на той час археобіологічну інформацію .

Проте, як це часто трапляється, прихильники концепції аграрної колонізації, переконливо критикуючи побудови своїх опонентів, і самі сформулювали декілька доволі спірних положень, вразливих для критичних атак^. Тут варто зупинитися лише на одному з них, яке безпосередньо стосується теми дослідження. Мова йде про так звану «стихійну колонізацію» Нижнього Побужжя. Прихильники цієї ідеї твердили: на відміну ледь не від усіх інших регіонів грецького світу, колонізація тут відбувалася без належної регламентації, достатньо хаотично^. Аналоги подібній практиці, коли селянин чи фермер, прибувши на незаселені чи, частіше, рідконаселені землі, захоплював стільки землі, скільки вистачало сил, в людській історії справді траплялися, зокрема, і при освоєнні степів (хоча і не настільки часто, як це іноді уявляють). Інша річ — наскільки це узгоджувалось із практикою саме грецької колонізації.

Абстрагувавшись від останнього, можна спробувати уявити, які, бодай теоретично, могла мати наслідки практика принципу «прийшов і вхопив» для розвитку сільського господарства в Нижньому Побужжі. Отже, поперше, ділянки землі, захоплені першопоселеннями, могли бути, як на грецькі стандарти, дуже великими. По-друге, на таких великих ділянках спокійно можна було, якщо, звісно, дозволяли технічні засоби, практикувати не надто інтенсивні форми землеробства. Цілком можливо, що саме з подібних міркувань виходили дослідники кінця минулого століття, які в своїх роботах раз-по-раз впевнено твердили, що на ольвійській хорі існувала традиційна для степу (але нехарактерна для греків!) перелогова система землеробства^. Щоправда, останнє твердження робилося зазвичай апріорно, не підкріплюючись достатніми (та й узагалі ніякими) доказами.

Як уже зазначалося, концепція аграрної колонізації Нижнього Побужжя базувалася на тому величезному фактичному матеріалі, який було нагромаджено протягом багаторічних досліджень Ольвії та її хори, зокрема — на археобіологічних матеріалах. Одним із головних досягнень цього періоду стало відкриття і обстеження (принаймні, на рівні розвідок) великої ольвійської хори, що радикально змінило уявлення про масштаби сільськогосподарської діяльності ольвіополітів. Дуже важливим фактором стало залучення до аналізу матеріалів з поселень хори фахівців — археоботаніка Г. О. Пашкевич та археозоолога О. П. Журавльова, які змогли дослідити археобіологічні матеріали з цілої низки поселень ольвійської хори архаїчного і, меншою мірою, класичного та елліністичного періодів З початку 90-х років минулого століття, у зв’язку з фінансовими проблемами всієї української науки, і археології зокрема, дослідження ольвійської хори були практично згорнуті і майже всі зусилля були зосереджені на розкопках в Ольвії та, меншою мірою, на Березані. Це, звичайно, різко скоротило надходження нових матеріалів з сільської округи Ольвії (хоча саме в цей час було відкрито низку тваринницьких господарств в близькій околиці міста, що змусило поставити питання про перегляд структури місцевого господарства). Але, з іншого боку, в учених з’явилася можливість опрацювати той величезний накопичений фактичний матеріал, який до цього часу вони, з об'єктивних причин, просто фізично не встигали проаналізувати та видати належним чином^. Так само в цей період було написано низку узагальнюючих досліджень, наймасштабнішим серед яких є, поза сумнівом, колективна монографія «Ольвия. Античное государство в Северном Причерноморье», в якій уперше в історіографії висвітлено всі ключові аспекти життєдіяльності Ольвійського полісу протягом його тисячолітньої історії. Звичайно, серед цих аспектів було і сільськогосподарське виробництво. Можна сказати, що ця книга стала підсумком усього попереднього періоду досліджень, причому не лише в узагальнюючих, але й у теоретичних аспектах — у ствердженні концепції аграрної колонізації і у твердженні про стихійний характер останньої. З узагальнюючих робіт, які безпосередньо стосуються дослідження сільського господарства Ольвії, слід спеціально виокремити статтю С. Д. Крижицького та Н.О. Лейпунської «Принципи моделювання економічного базису північнопричорноморської античної держави на прикладі Ольвії», де вперше в історіографії було розглянуто усі основні галузі ольвійського сільського господарства і проведено оцінку (причому не лише якісну, але й кількісну) експортного потенціалу низки з них.

У цей самий період, але вже на початку нашого століття, починається і перегляд найбільш дискусійних положень аграрної «теорії». Дуже примітним є той факт, що він здійснюється представниками київської школи антикознавства, тобто тієї самої школи, яка власне і сформулювала, і утвердила концепцію аграрної колонізації Нижнього Побужжя і всього Надчорномор’я загалом^. Дослідники проаналізували керамічний та інший датуючий матеріал з поселень ольвіиської хори архаїчного періоду, що дало змогу переглянути час заснування цих поселень. Згідно з новими датуваннями, вони хоча і з’явилися у декілька етапів, але на кожному з етапів всі поселення виводились практично одночасно. А з цього, у свою чергу, випливає висновок про наявність чіткої організації субколонізаційного процесу і, відповідно, про відсутність «стихійності» в процесі освоєння Нижнього Побужжя^. Таким чином, результатом концептуальних змін є чітке уявлення загальної подібності колонізаційних процесів (а, відповідно, і сільськогосподарського освоєння нових земель) в усіх регіонах грецької ойкумени. Це, у свою чергу, має стимулювати до залучення для порівняльного аналізу матеріалів з інших освоєних греками районів, і не лише з Причорномор’я, але і з Середземномор’я, наприклад — з Північної Егеїди або з Сицилії. Сказане стосується і поширення агротехнологій, і наявності комплексу культурних рослин, який елліни могли привезти з собою та успішно вирощувати в умовах місцевого (в нашому випадку — степового) клімату, і запозичення у тубільного населення сортів рослин, краще пристосованих до цього клімату, та місцевих порід тварин для гібридизації тощо.

Отже, можна констатувати, що на сьогодні «концептуальне коло» замкнулося. Прибічники як аграрної, так і торгівельної «теорій», вказуючи на слабкі сторони концепцій своїх опонентів, не висувають якісно нових ідей, лише певним чином модифікуючи вже існуючі історіографічні напрацювання. Надалі цілком імовірною виглядає перспектива створення синтетичної концепції, яка б поєднувала елементи обох попередниць.

Втім, на мою думку, перспективнішою виглядає відмова від дедуктивного шляху побудови узагальнюючих гіпотез і перехід до індуктивного. Не слід забувати, що, як уже наголошувалось вище, на сьогодні значний об'єм археологічного матеріалу, накопиченого в минулі десятиліття, лишається не введеним у науковий обіг. І тут, як це не парадоксально, сьогоднішня фінансова скрута, через яку інтенсивність археологічних досліджень суттєво знизилась, може стати в пригоді, спрямувавши зусилля науковців на повноцінну обробку цього матеріалу.

Ще однією умовою для вивчення, зокрема, і економічної історії Ольвії є залучення порівняльних даних, що дозволить верифікувати побудови, зроблені на базі часом недостатньо репрезентативного місцевого матеріалу. З одного боку, це має бути інформація з інших освоєних грецькими колоністами регіонів Причорномор’я та Середземномор’я, а з іншого — історикоетнографічні відомості про господарське освоєння степового Надчорномор’я — від найдавніших часів і аж до нового часу.

Поєднання цих підходів уможливить створення повнішої картини галузевої структури та технологічного оснащення ольвійського сільського господарства, що, у свою чергу, стане основою побудови загальної картини економічного розвитку Ольвійського полісу.