Засудили Ганну... (за оповіданням Юрія Мушкетика «Суд»)

Засудили Ганну… (за оповiданням Юрiя Мушкетика «Суд»).

" Основним має бути показ народного життя, — виклав Ю. Мушкетик в одному з iнтерв’ю власне творче кредо. — У творi повинна буди iдея. Не обов’язково iдеологiя, як за радянських часiв, — це може бути просто думка, щось повчальне". Цього принципу вiн дотримується в усiх своїх творах. Звiдси й типовий для його творiв чiткий розподiл на позитивних i негативних героїв (що зовсiм не виключає психологiзму), якi, зазвичай, постають носiями двох рiзних морально-етичних принципiв.

Яскраво змальовано таке протиставлення i в оповiданнi «Суд», що вважається однiєю з перлин малого прозаїчного жанру, в якому йдеться про трагiчне становище нашого народу в умовах волюнтаристського, командно-бюрократичного управлiння державою. З одного боку ми бачимо Ганну Розсоху, з iншого — Устима Рукавицю та Йосипа Шило. Ю. Мушкетик завжди намагається зобразити найтиповiших персонажiв та типовi подiї.

Образ Ганни — це образ типової колгоспницi тих часiв, але не тiльки. Якщо навiть просто перелiчити її чеснот, можна побачити, що в її образi втiлилися кращi риси трудового народу. Ганна «в роботi з дитинства, не любила бездiлля, любила роботу всiляку, i переробила її гибель — домашньої i колгоспної. Робота йшла їй до рук, вона вела її з пiснею, звичайно, поки спiвалося, поки не насунуло на неї усе оте чорне, поламало, понiвечило». Ганна завжди самозречено працювала, але не мала анi достатку, анi подяки вiд голови колгоспу. Пiд час голодомору вона втратила дитину, чоловiк i молодший син загинули на вiйнi, та Ганна не скаржилася, а намагалася працювати далi, доки мала сили. «Вона любила все чепурне, гарне, красиве. Здавалося б, звiдки взятися тiй красi в завжди знiченiй нестатками душi! А от же жило там щось таке, що пiдмальовувало свiт, заселяло його всiм добрим i чистим» .

Образ Ганни схожий на шевченкiвськi жiночi портрети, а її праця в колгоспi надто нагадує панщину. З iсторiї вiдомо, що селяни у сталiнськi часи не мали паспортiв, отже не мали змоги поїхати з села за власним бажанням. А закони, спрямованi проти «дармоїдства» змушували людей виконувати певнi норми («трудоднi»), що виявилися не пiд силу хворiй жiнцi, що вже витратила всi сили на працю i боротьбу за виживання. Саме за це Ганну й судять: вона не виробила мiнiмуму трудоднiв, а наявнiсть серйозних причин нiкого не цiкавить: «Вона подала до суду кiлька довiдок, але їй сказали, що за цими довiдками зняти з неї працездатнiсть не можна». Далi цей момент уточнюється: «її визнали непрацездатною лише частково, тобто рекомендували легшi роботи. А хiба є у колгоспi роботи легшi?» Ганна чесно намагалася вiдробити потрiбне, але часом у неї не вистачало сил навiть дiйти самiй до села. Здавалося б, є свiдки, є документи — та бюрократична машина судочинства не бажає їх брати до уваги.

А хто — суддi? Не в самому судi, взагалi? Позов на Ганну подає голова колгоспу, який «узяв у звичку кричати на людей, часом приїжджав у поле напiдпитку». Вiн має й гiршi риси: у оповiданнi викривається його майже вiдверте шахрайство, що обурило Ганну чи не сильнiше, нiж реальнi втрати. Спочатку в неї забирають корову, нiби у борг за молоко, потiм дивом вигодоване порося, вже зовсiм безпiдставно. Навiть з вiйськкомату приходить пiдтвердження, що податки з неї стягнено неправильно, але такого визнання виявляється замало, бюрократична пастка не чiпляє «своїх»: «…оскiльки пiдсвинка вже немає, а вiйна скiнчилася, то скiнчилися й її пiльги, пiдсвинка вiднесено на рахунок майбутнiх м’ясопоставок». Отака-от безглузда бюрократiя: за поламану душу людини хтось отримує звичайне стягнення. «Вiдтодi настало запустiння у Ганнинiй душi й на подвiр'ї - також» .

Тут нема чому дивуватись, бiльший подив викликає те, що Ганна протрималася так довго. Звiсно, коли людина втрачає бажання жити, й хвороби чiпляються бiльше. Приниження на судi — безпiдставне й дике (бо ми знаємо, наскiльки працьовитою була насправдi Ганна) — вiдбирає у неї рештки сили, а вигляд ситих i задоволених життям кривдникiв, що випивають собi у павiльйонi «Пиво-води», стає останньою краплею…

Але така розв’язка, на жаль, символiчна, як уся iсторiя: над покiрними працiвниками безкарно знущаються байдужi до людських доль черствi кар'єристи при владi, й саме вони виявляються життєздатнi шими на той момент. Здається, що вони iснують лише для того, щоб вiдбирати останнi права у вже безправного народу. Вони втiлюють найбездушнiшу й найбрехливiшу командно-бюрократичну систему, яку й засуджує автор у цьому оповiданнi.