Сучасний стан існування видів в природних та напівприродних умовах мішаних лісів Овруцького спецлісгоспу

Вступ

Забезпечення сталого розвитку неможливе без збереження біологічного різноманіття організмів.

Людина в усі часи активно використовувала тваринні ресурси і, в першу чергу, представників ряду Парнокопитні (Artiodatyla). Про це свідчать знахідки на древніх стоянках людей епохи палеоліту та мезоліту. Така ситуація зберігалась протягом тисячоліть. Протягом останніх 400-сот років було знищено сотні видів тварин, у тому числі і парнокопитних ссавців. Лише на теренах України зник тур, сайгак, зубр. І, лише протягом останнього ХХ століття людина прийшла до висновку що необхідно раціонально використовувати природні ресурси тваринного світу.

В середині ХХ століття набула поширення тенденція відтворення ареалів зниклих, рідкісних та корисних у мисливському господарстві видів.

Звичайно, що за сприятливих умов по догляду та охороні більшість видів пристосувались до існування в умовах антропогенних ландшафтів. Проте через значне господарське використання, легкість в добуванні, удосконалення технічних засобів (нарізної зброї, приладів нічного бачення), відсутності належної охорони та біотехнічних заходів відбувається скорочення чисельності ряду видів парнокопитних на теренах області. По окремих видах спостерігається фрагментація та зменшення площі ареалів.

При належних підгодівлі та охороні чисельність видів можливо підтримувати на оптимальному рівні. Відповідно зросте рентабельність від ведення мисливського господарства.

Актуальність дослідженнь.

На сьогоднішній день відсутня цілісна інформація щодо еколого-біологічних, популяційних даних, динаміки чисельності видів, статевовікової структури популяцій рідкісних та зникаючих видів тварин. Тому виникла необхідність у зборі, аналізі, систематизації даних та розробці рекомендацій щодо перспектив раціонально-господарського використання та охорони видів, представників ряду парнокопитні.

Метою досліджень є вивчення сучасного стану, еколого-біологічних особливостей, динаміки чисельності та перспектив існування видів в природних та напівприродних умовах мішаних лісів Овруцького спецлісгоспу.

Для досягнення цієї мети необхідно вирішити наступні завдання:

?- опрацювати інформаційні джерела про еколого-біологічні особливості видів біоценозів мішаних лісів ДП «Овруцьке спеціалізоване лісове господарство»;

?- провести оцінку стану популяцій видів;

?- зібрати інформацію про динаміку чисельності;

?- розробити рекомендації щодо оптимізації поширення видів в біоценозах області та можливості їх раціонально-господарського використання;

Предмет досліджень: видовий склад популяції парнокопитних ДП «Овруцьке спеціалізоване лісове господарство», динаміка їх чисельності, просторова структура, охорона видів ряду (Artiodatyla).

Об'єкт досліджень: види ссавців ряду Парнокопитні (Artiodatyla), що мешкають в лісових біоценозах ДП «Овруцьке спеціалізоване лісове господарство».

Наукова новизна одержаних результатів. Проведені нами дослідження дали можливість отримати нові наукові результати:

— оцінити стан популяцій на сучасному етапі;

— зібрати дані щодо особливостей біології видів, їх поширення;

— оцінити господарське значення виду;

— запропонувати шляхи оптимізації щодо використання окремих видів.

Практичне значення одержаних результатів. Результати досліджень можуть бути використані для:

— розробки науково-практичних програм з використання видів;

— запровадження моніторингу та прогнозування розвитку популяцій;

- здійснення заходів щодо розширення ареалів;

— формування громадської думки про необхідність збереження видового різноманіття як частини біогеоценозу.

Розділ 1. Стисла характеристика території та природних умов

1.1 Місце розташування і площа мисливського господарства Державного підприємства «Овруцьке спеціалізоване лісове господарство»

ДП «Овруцький спецлісгосп» розташований в північно-східній частині житомирської області на території Овруцького та Народицького адміністративних районів. Протяжність території з півночі на південь 80 км. зі сходу на захід 50 км. Загальна площа 41 046 га.

Поштова адреса: 11 102 м. Овруч, вул. Житомирська, 35

Таблиця 1.1.

Адміністративно-організаційна структура та загальна площа

мисливський господарство біоценоз лісовий

До складу входять Борутинське лісництво Державного підприємства «Овруцьке спеціалізоване лісове господарство» площею 9023 га, Виступовецьке лісництво Державного підприємства «Овруцьке спеціалізоване лісове господарство» площею 13 551 га, Ситовецьке лісництво Державного підприємства «Овруцьке спеціалізоване лісове господарство» площею 8691 га, Журбенське лісництво Державного підприємства «Овруцьке спеціалізоване лісове господарство"площею 5125 га, Коптівщинське лісництво Державного підприємства «Овруцьке спеціалізоване лісове господарство» площею 4656 га. Юридична адреса господарства: 11 102, м. Овруч, вул. Житомирська, 35. Загальна площа мисливського господарства на момент розробки проекту складає 41 046 га (таблиця 1.1.).

Мисливське господарство Овруцько-Народицького спецдержлісгоспу організоване у 2000 році згідно рішення Житомирської обласної Ради народних депутатів від 6 квітня 2000. Року на ХП сесії 23-го скликання. Цим рішенням спецдержлісгоспу було надано для Ведення мисливського господарства 90 225 га терміном до 6 квітня 2015 року. З метою вдосконалення управління лісовим господарством в Житомірській області наказом № 2 Державного комітету лісового господарства України від 12 січня 2006 року реорганізоване Державне підприємство «Овруцько-Народицьке спеціалізоване лісове господарство» шляхом вилучення з його складу Базарського, Давидківського, Заліського, Клілівського, Народицького, Радчанського лісництв та створене на їх базі Державне підприємство «Народицьке спеціалізоване лісове господарство» .

Державне підприємство «Овруцьке-Народицьке спеціалізоване лісове господарство з Борутинським, Виступовицьким та Ситовецьким лісництвами, що залишились, перейменоване в Державне підприємство «Овруцьке спеціалізоване лісове господарство» .

1.2 Лісорослинна зона, клімат та лісомисливське районування

Територія мисливського господарства Державне підприємство «Овруцьке спеціалізоване лісове господарство» знаходиться у Овруцькому та Народицькому районах Житомирської області, який входить до складу Східної Європейської провінції широколистяних лісів Європейської широколистяної зони.

Овруцький та Народицький райони Житомирської області, знаходиться в атлантико-континентальній кліматичній зоні. Клімат помірно континентальний, порівняно вологий і теплий. Зима м’яка, з частими відлигами, літо тепле, з достатньою кількістю опадів. Середня багаторічна температура 7−7,5°С.

Найхолодніший період зими починається приблизно 12−15 грудня і триває звичайно 60 днів. З температурним режимом зими тісно пов’язані строки і тривалість промерзання ґрунту. Стійке промерзання ґрунту пересічно триває 30−100 днів; глибина його у середньому досягає близько 60 см, найбільша — 100−110 см. Глибина промерзання ґрунту дуже мінлива по території, що зумовлюється багатьма факторами, зокрема висотою снігового покриву, вологістю ґрунту. Болота, які живляться підземними водами, промерзають неглибоко, а в м’які зими зовсім не замерзають.

Середня багаторічна кількість атмосферних опадів досягає 600−700 мм. За теплу частину року (квітень-жовтень) випадає у середньому 425−475 мм опадів. Річний хід опадів характеризується чітко виявленим максимумом у липні (80- 95 мм) і мінімумом у січні (40−50 мм). Середня тривалість бездощових періодів становить три дні.

На території господарства у холодний період переважають південно-східні, південні, південно-західні та західні вітри. На весні переважають південно-східні і північно-західні вітри. Влітку панують західні та північно-західні вітри, а восени — південно-східні, південні і західні. Середня річна швидкість вітру — 3,1 м/сек. Сильні вітри частіше бувають у холодну пору року.

Вегетаційний період починається 5−9 квітня і триває до листопада. Середньодобова температура повітря понад 5 °C утримується 203 — 206 днів. Безморозний період починається звичайно з дати переходу середньодобових температур через 10 °C. Перехід відбувається у середині останньої декади квітня. Останні заморозки спостерігаються в травні. Восени вони інколи бувають у кінці вересня — на початку жовтня; тривалість безморозного періоду — 140−142 дні. Стійка середньодобова температура повітря понад 0 °C триває 250 днів, понад 10°Сдо 160 днів.

Зима починається 15−17 листопада, коли середньодобова температура повітря опускається нижче 0 °C та з’являється перший нестійкий сніговий покрив. Стійкий, постійний сніговий покрив встановлюється в останні дні грудня—перші дні січня. Найбільший сніговий покрив припадає на лютий. Середня з висот снігового покриву становить 20 см, максимальна ж може досягати 60−80 см і більше. Часті відлиги і хуртовини є причиною нерівномірного залягання снігового покриву і промерзання ґрунту. Болота починають замерзати звичайно в середині грудня. Найбільша глибина їх промерзання спостерігається у холодні безсніжні зими і досягає 50 см. Коли ж болота вкриті товстим шаром снігу, то частина їх зовсім не замерзає. Сніготанення розпочинається в останній декаді лютого. Повне танення снігового покриву спостерігається у третій декаді березня. Середня тривалість сніготанення 18 діб. За зиму буває 70—95 днів зі сніговим покривом.

Весна починається в останні дні лютого — перші дні березня. Перехід середньодобової температури через 0 °C припадає на 10−17 березня. Плоский низинний рельєф території мисливського господарства, досить значна кількість опадів на початку весни сприяють перезволоженню ґрунту. До 5−6 травня ще спостерігаються заморозки у повітрі та на поверхні ґрунту.

Літо починається в травні. Воно триває до вересня, характеризується найбільшими за рік величинами температури, опадів, сонячної радіації і найдовшим днем. Температура повітря зростає звичайно до липня; у серпні вже починається зниження. Середні добові температури повітря 15−20°С у липні бувають приблизно 16 днів, 20−25°С — 10−11 днів.

Найвищі температури становлять 35 °C, а середні добові амплітуди — 9−10°С. Максимальна кількість опадів у липні 80−100 мм. Влітку опади випадають звичайно у вигляді злив різної інтенсівності. Загалом літо тепле і вологе.

Осінь починається з середини вересня і триває до середини листопада. Звичайно, це — середні строки; в окремі роки бувають великі відхилення від них. Середня добова температура повітря протягом осені знижується від 6−7°С у жовтні до 1−2°С у листопаді. Характерною особливістю є часті тумани і затяжні дощі.

Згідно лісомисливського районування мисливське господарство Державне _ підприємство «Овруцьке спеціалізоване лісове господарство» відноситься до Поліської лісомисливської зони.

1.3 Рельєф та ґрунти

Рельєф території розміщення мисливського господарства Державного підприємства «Овруцьке спеціалізоване лісове господарство» являє собою рівнину з незначними пагорбами в центральній частині, де уклинюється Словечансько-Овруцький кряж, який входить до складу Українського Кристалічного масиву, від якого йде пониження місцевості в північно-східному і східному напрямку.

Повсюди на Словечансько-Овруцькому кряжі поширений ліс і лісовидний суглинок суцільного покриву товщиною від 1,5 до 25 м, а місцями до 37 м.

В північній частині господарства спостерігається незначна гористість, яка характерна наявністю горбів і барханів, це залишок моренних відкладів з широкими, але неглибокими западинами між ними. Абсолютні висоти над рівнем моря коливаються від 110 до 140 м.

Основними грунтоутворюючими породами є флювіо-глеційні піски і морени з перевагою за механічним складом ґрунтів піщанистих легких суглинків, яким властива висока вологопроникність, мала вологоємкість і незначна вологопіднімальна сила.

Найбільше поширення мають дерново-підзолисті ґрунти (понад 90%). Торф’яно-підзолисті і торф’яно-глейові ґрунти розміщені в долинах річок і широких плоских пониженнях.

За вологістю більша частина ґрунтів відноситься до категорії свіжих.

Ерозійні процеси на території мисливського господарства не спостерігаються.

1.4 Гідрографія та гідрологічні умови

В районі розміщення Державного підприємства «Овруцьке спеціалізоване лісове господарство», існує ціла мережа рік, ставків, струмків, гідромеліоративних канав. Основними водоймами є: річка Уж з її притоками Жерев, Гребля, Звіздаль.

Річка Уж має покручене русло (коефіцієнт покручення — 1.5), слабо дреновану заплаву з фрагментами боліт.

Дрібні притоки річок Уж, Жерев, Гребля, Звіздаль, Каменка, Ослив, які беруть свій початок в районі розташування мисливського господарства мають атмосферно-грунтове живлення і є типовими Поліськими водотоками. Озер на території господарства немає.

Заболоченість території мисливського господарства порівняно невелика як для Полісся.

Гідромеліоративні роботи на території господарства не проводились. Єдиним джерелом надходження вологи до грунту є атмосферні опади. Грунтові води залягають в середньому на глибині 0.5−5 м.

Гідрологічні умови істотно впливають на умови проживання та відтворення мисливської фауни і в цілому сприятливі для ведення мисливського господарства

1.5 Шляхи транспорту

В Овруцькому районі добре розвинута мережа автомобільних доріг. Загальна протяжність їх складає 580,8 км., в тому числі 71,8 км республіканського значення, 94,7 км обласного значення. Густу сітку складають дороги місцевого значення загальною протяжністю 408,8 км.

Район розташування мисливського господарства Державного підприємства «Овруцьке спеціалізоване лісове господарство» характеризується добре розвинутою мережею шляхів місцевого значення з асфальтованим покриттям та ґрунтових. Вони з'єднують населені пункти та лісові урочища.

Основними транспортними магістралями в зоні діяльності мисливського господарства є залізниці: Одеса — Санкт-Петербург, Коростень-Чернігів, Чернігів-Сарни, а також автомобільні шляхи з твердим покриттям державного та обласного значення: Київ-Мінськ, Київ-Полісся-Овруч, Коростень-Народичі-Довляди, Малин-Базар-Народичі.

Шляхи транспорту мають важливе значення у відвідуванні мисливських угідь господарства мисливцями та єгерською службою для проведення комплексу біотехнічних заходів та полювань.

Мисливське господарство широко використовує ґрунтові лісові дороги, які необхідно утримувати в задовільному стані протягом року.

Стан доріг задовільний, але потребує щорічного догляду та ремонту.

Розділ 2. Представники ряду парнокопитних в біоценозах ДП «Овруцьке спеціалізоване лісове господарство»

2.1 Родина Оленячі

2.1.1 Лось європейський

Лось — цей найбільший представник родини оленячих — заселяє лісові мисливські угіддя поліських районів Житомирської області, поступово розширює свій ареал у лісостепові райони. Якщо в 50-х роках XX ст. поселення лосів були рідкісним явищем, то протягом останніх 30 років цей лісовий велетень став характерним компонентом місцевої теріофауни. Зараз на нього ведеться організований промисел.

Лось чудово пристосувався до життя на заболочених лісових ділянках і в сухих сосняках поліських районів області. Незважаючи на значну масу він легко ходить по болотах, безшумно переміщується серед лісових нетрів чи заростей очерету, далеко і легко плаває, а влітку довго буває у воді, рятуючись від докучливих комах-кровососів.

Добовий біоцикл змінюється залежно від пори року та погодних умов. Влітку рідко доводилося бачити більше 2—3 тварин одночасно. Старі самці-рогачі тримаються переважно поодинці. Самки з молодими цьогорічками та дворічками утворюють невеликі групи, до яких взимку часом приєднуються і старі самці. Зимою лосі утримуються у молодих сосняках чи заростях верб і верболозів уздовж берегів річок та боліт. У холодну пору розміщення цих копитних залежить від висоти снігового покриву. На упорядковуємій території товщина його рідко перевищує 50 см, що для лося не є перепоною, тому для нього навіть взимку у поліських сосняках умови оптимальні.

В зимовий період, на відпочинок тварини залягають прямо на сніг не розгрібаючи підстилки, як це роблять деякі інші види (козуля, свиня), використовуючи його ізолюючі властивості. Після тварини в снігу залишається ямка з зледенілими краями, за розмірами якої можна судити про розміри тварини. Дорослий бик залишає виїмку до двох метрів у довжину, самка — до 1,5 м., а телята — до 1 метра. Тварини однієї групи розміщуються на відпочинку на відстані 5 — 10 метрів одна від одної. Лише телята лягають близько біля матерів, а то і поряд, утворюючи подвійну ямку. Взимку годується головним чином вдень, а відпочиває вночі. Самці щорічно у листопаді-січні скидають роги. Першими скидаються найбільш масивні роги, які належать перспективним плідникам.

Живляться ці тварини корою листяних дерев (осика, ясен, верба), молодими пагонами, бруньками, листям, охоче поїдають болотяну рослинність (аїр, лепешняк, рогіз, латаття). До кормового раціону лося входить близько 250 видів деревних, чагарникових та трав’янистих рослин. За добу кожна особина з'їдає від 10 до 32 кг деревно-чагарникового корму. Лось може завдавати збитків лісовому господарству, обгризаючи бічні пагони та верхівки лісового підросту, зокрема сосни звичайної - основного лісоутворюючого виду Житомирського Полісся.

Динаміка чисельності. Основним лімітуючим фактором для лося став промисловий відстріл у 80−90 роках на зміну якому прийшло браконьєрство. Протягом п’яти років, з 1991 — 1995 роки, чисельність виду скоротилась. В останні чотири роки (2009 — 2012 роки), щорічно чисельність виду збільшувалась на 10 - 15 голів. [Додатки, Таб. № 1].

2.1.2 Олень благородний Олень благородний — склад кормів оленя благородного дуже різноманітний і змінюється залежно від біотопу. У зимовий період він в основному харчується річними пагонами різних дерев та чагарників, у літній — переважно трав’янистими рослинами. Всього олені поїдають 27 деревних та чагарникових видів і 70 видів трав’янистих рослин. Найкращі умови для добування кормів у зимовий період олені знаходять на узліссях, де на 1 км жировочного ходу вони беруть до 3 кг корму. На другому місті стоять заростаючі зруби з незімкненими відновленнями (2,4 кг на 1 км жировочного ходу). У старих смеречниках та ялинниках ця величина становить 1,8 кг на 1 км, при цьому більша частина корму припадає на кору ростучих та повалених вітром дерев. Найменшу кількість кормів олені отримують з 1 км жировочного ходу в букових лісах (1,3 кг), що пояснюється відсутністю видів рослин, яким олені надають перевагу та важкодоступністю цих угідь взимку. Індивідуальні ділянки перебування оленя у зимовий період невеликі і коливаються від 20 до 100 га. У літній період вони значно більші. Добова активність оленів залежить від індивідуальних особливостей тварин та погодних умов. У літній період звірів можна зустріти протягом усієї доби. Взимку частину дня олені проводять у певних місцях на відгодівлі.

Гін починається у перших числах вересня і триває до кінця жовтня, однак найбільша активність самців спостерігається у третій декаді вересня. Склад гаремів у різні роки буває різним. У середньому на одного статевозрілого самця припадає три самки. Народжуються: оленята у травні - червні. У виплодах найчастіше буває 1, рідше 2 оленят. Проте у зв’язку з великою смертністю оленя від вовків та з інших причин приріст популяції ще незначний.

Значення оленів у лісових екосистемах пропорційне чисельності популяції цих тварин. Особливо велика їх роль у лісовідновних процесах, зокрема у зимовий період, коли звірі концентруються на порівняно невеликих ділянках. Відмічають два види пошкоджень, які роблять олені: об'їдають бічні та центральні річні пагони на підрості і підліску деревно-чагарникових видів, яким надають перевагу; обгризають кору підросту та плодоносних дерев. Оскільки олені дуже часто обгризають кору з повалених вітром дерев (ялиця, смерека, явір, ясен), є можливість знижувати шкідливу дію цих тварин на ліс. Для цього слід рубки догляду переводити у розряд біотехнічних заходів і проводити їх в осінньо-зимовий період, залишаючи зрубані дерева на місці. У таких випадках звірі обгризають кору майже з усього стовбура та об'їдають пагони значно більшого діаметру, ніж на підрості. Живуть олені до 20 — 25 років.

2.1.3 Козуля європейська Козуля європейська — найбільш розповсюджений і найчисельний вид родини оленячих в усіх районах області, є важливим об'єктом розведення в лісовому господарстві. З усіх диких копитних цей вид краще, ніж інші, пристосувався в окультурених лісових екосистемах. Основними факторами, які впливають на розподіл цих копитних у межах області, є харчові умови, глибина і характер снігового покриву, місце укриття, пряме винищення людиною, витіснення у зв’язку з випасом худоби. Поширюється козуля переважно в острівних лісах, невеликих урочищах, гаях, узліссях. Кормові умови та місця укриття у цьому випадку становлять єдине ціле. У зв’язку з цим розрізняють два екотипи європейської козулі - лісопольовий та лучнопольовий. Козулі другого екотипу весь час знаходяться серед сільськогосподарських угідь.

Однорічні козулі потребують близько 1 кг корму, 2 — 3 річні - 1,9 і старше 3 років -2.4 кг. Маса добового раціону козулі становить близько 8% її живої маси.

Добова потреба однієї козулі у рослинних кормах становить у середньому 1,7 кг сирої маси. Зимою вона поїдає деревно-чагарникові рослини у вигляді тоненьких гілочок діаметр 1 — 4 мм), бруньок хвойних і листяних дерев (близько 20 видів), маленьких шпильок сосни і смереки. З однієї рослини вона бере в середньому 2,2 — 10,3 поїдів масою 1.1 — 10,3 г. Із кормових рослин у її раціоні переважають крушина, верба, бересклет. Протягом вегетаційного періоду, крім деревно-чагарникових кормів, ці тварини поїдають близько 150 видів трав’янистих рослин.

Розмножується козуля раз у рік — у травні, народжує 1 — 3 козуленят, які стають статевозрілими у 2-річному віці. Парування відбувається у вересні - жовтні. Вагітність триває 276 — 290 діб. Майже в усіх мисливських районах у виплодах переважають 2-е козуленят. Плодючість залежить від вікової та статевої популяційної структури. У молодих і старих — один, у середньовікових — три. У районах Полісся і Лісостепу серед козуль 2−3- річного віку, де на одного самця припадає до 2 і більше самок. В окремі роки ці показники можуть змінюватися в менший чи в більший бік.

На чисельність козулі впливає (розташовано за значимістю) браконьєрство, вовки, бездомні собаки, сільськогосподарські машини і механізми (гине в основному молодняк), хімікати, дорожній транспорт, несприятливі погодні умови, хвороби та інші причини.

Щорічний приріст популяції козулі становить зараз близько 20%. Однак він може бути вищий, якщо раціонально вести мисливське господарство: враховувати і керувати структурою популяції, звести до мінімуму вплив на чисельність зазначених вище негативних факторів тощо.

2.2 Родина Свинячі. Свиня дика Свиня дика — поширена в усіх лісових масивах. Улюбленим біотопом дикої свині є дубово-букові, вільхові та букові ліси. У цих місцях звірі знаходять найбільше корму і затишне сховище. Денні лігва вони влаштовують у густих соснових насадженнях та перезволожених лісах, лісах, молодих насадженнях дуба, в глухих заростях очерету серед боліт або у чагарниках серед орних полів та сінокісних лук.

У літку дика свиня тримається лісових галявин, вирубок, зріджених ділянок лісу з багатою трав’янистою рослинністю. Інтенсивно риє грунт, живлячись крохмалистими цибулинами, кореневищами, бульбами, корінцями різних рослин, дощовими черв’яками, молюсками, лялечками комах та іншими компонентами ґрунтової фауни. У другій половині літа починає відвідувати посіви культурних рослин (картопля, овес, кукурудза). Коли випадає сніг, стадність дикої свині зростає, а кормові добові індивідуальні ділянки зменшуються до 1 — 2 км². Таким чином, свиня активна протягом цілого року, переважно у нічний час, тримається певних місць у межах 10−15 км. Гін починається з першої декади листопада і триває до кінця грудня, рідко затягається до 10 січня. У дорослих самців-сікачів добре розвинутий калкан, або тук. Це — сполучнотканинне утворення завтовшки 3 см, що залягає під шкірою з двох боків — від лопаток до останнього ребра. Калкан служить для захисту від поранення іклами під час боїв між самцями-суперниками. Коли гін закінчується, сікачі втрачають до 1/5 своєї маси. Вагітність триває 115 — 120 діб. Перед опоросом свиня робить велике кубло з дрібного галуззя та сухого листя, в якому і проходять пологи. Молодь з’являється у березні - травні. У виплоді в середньому 6 смугастих поросят. Виплоди з 1 — 3 поросят бувають рідко, переважно у молодих самок, найчастіше зустрічаються помети з 5 -7 поросят.

Співвідношення статей у свині дикої змінюється залежно від віку та буває різним. На Житомирщині серед дорослих свиней переважають особини віком 3−5 років (за даними М. П. Рудишина та ін. 1987), — 68,1%, 1 — 2-річні тварини становлять 24,2%, а тварини віком 6 і більше років — усього 7,7%. У 1 — 2-річних особин співвідношення статей близьке 1:1, у той час як у 3 — 5 річних переважають самки, а в 6-річних і старших віком особин у більшості випадків домінують самці.

Як показав аналіз ліцензій, найбільше дику свиню добувають у віці 3−5 років самців — 86,7%, самок — 77,8%), тобто таких що мають вирішальне значення для відтворення популяції. Такий стан, коли при використанні фауни не враховується структура популяції, не сприяє росту чисельності поголів'я.

Від різних абіотичних, біотичних і антропогенних факторів гине в середньому 67,9% цьоголіток та інших особин, тобто приріст на кінець року становить 32,1% загального складу популяції. Крім того, свиня дика реагує на зміну кормових і захисних умов, а тому мігрує з одних угідь в інші, що призводить до різких коливань чисельності даного виду. Тривалість життя свині дикої - до 20 років.

2.3 Господарське використання парнокопитних мисливський господарство біоценоз лісовий Сучасна фауна в останньому сторіччі зазнала значних втрат внаслідок зміни умов існування тварин, яке спричинило, насамперед, вирубування й випалювання лісів, розорювання лук, та їх заміна на агросистеми. Негативний вплив полювання на фауністичний склад був не дуже помітним. На території господарства зустрічаються угруповання лося, козулі, кабана, оленя.

На сьогоднішній день найбільш важливе господарське значення мають лось, олень європейський, козуля, дика свиня.

Добування мисливських тварин у всіх можливих випадках повинно мати селекційний характер, основними його рисами якого є:

недопущення відстрілу маточного поголів'я (свиноматок, які зазвичай ідуть попереду стада, дорослих самок з малятами, перспективних биків-рогачів, тощо);

добування молодих тварин — однорічок, а також ялових самок;

обмеження полювань у репродуктивний період (на токах, а також під час гону).

При умові регулювання чисельності копитних шляхом селекційного вилучення можна мати постійне поголів'я з оптимальною продуктивністю при одночасному отриманні максимальної та стабільної здобичі. В першу чергу вилучаються вибіраковані тварини, які не мають цінності для відтворення популяції, а саме: хворі, кволі, поранені, старі з явними ознаками деградації, або з нехарактерним для виду забарвленням, а при відстрілі самців оленів та козуль — особин з недорозвинутими рогами.

Найкращі результати дає селекційний відстріл, який проводиться в три етапи:

відбір неповноцінних особин, приймаючих участь в розмноженні за 1 місяць до початку гону;

добір підранків протягом 1 місяця після закінчення сезону полювання;

відстріл фізіологічно неповноцінних тварин протягом всього року.

Активний вплив на статевий та віковий склад популяції тварин здійснюється шляхом заохочення добування молодих тварин — цього річок та ялових самок.

Селекційний відстріл дозволяється проводити при будь-якій щільності мисливських тварин, навіть нижче мінімальної. Доручати селекційний відстріл потрібно досвідченим єгерям чи мисливцям, які володіють спеціальними знаннями та навичками, можуть швидко і правильно візуально визначати, до якої вікової групи відноситься та чи інша тварина згідно її загальних біологічних ознак і прийняти рішення щодо доцільності відстрілу цієї тварини.

Останнім часом все більшого поширення у світі набуває мисливський туризм, особливо міжнародний. Особливістю такого полювання є трофей. Трофеєм при добуванні оленя являються роги самців. Відстріл таких тварин іноземними мисливцями дозволяє господарству додатково отримувати кошти для розвитку своєї діяльності. Про те останній не має великого поширення в спецлісгоспі. Перш за все це пов’язано з тим, що не проводяться весняні обліки з метою визначення трофейних особин. Іншою причиною є відсутність розвиненої туристичної інфраструктури. Специфіка мисливського туризму полягає в тому, що для мисливця мають бути створені певні умови відпочинку та проживання, забезпечення транспортом та місцевими фахівцями. На даний час, через відсутність достатнього фінансування господарства, що займаються мисливством не в змозі на належному рівні обслуговувати іноземних мисливців.

2.4 Охорона видів Як зазначалось вище на протязі всієї історії розвитку цивілізації, зростання продуктивних сил направлене на постійне використання природних ресурсів, одним з яких є тваринний світ. Це призвело до повного зникнення окремих видів та скорочення ареалів інших.

Проте головною причиною зникнення і скорочення чисельності тварин є зміна біотопів в яких тварини мешкають: вирубування лісів, розорювання степів, осушення боліт, урбанізація територій та рекреаційний прес, з іншої сторони безпосереднє знищення тварин. Саме ці чинники призвели до фрагментації суцільних ареалів.

У першу чергу зникнення та скорочення чисельності торкнулося видів, які мали важливе господарське значення.

Розглядаючи питання охорони видів родини Artiodaсtyla, нам представляється можливим зупинитися на наступних аспектах: підгодівлі тварин і боротьбі з браконьєрством та відбором тварин з популяцій за статево-вікомими показниками.

Лось пристосувався існувати на природних кормах без допомоги людини. Проте лісові насадження, де мешкає цей звір, далеко не рівноцінні по запасах доступних для лося кормів; тому турбота працівників мисливського господарства про цього звіра завжди дає позитивний ефект. В мисливських господарствах доцільно створювати, так звані, підгодівельні майданчики для лосів, де зрубано по одній-дві осики і викладена сіль. Але, якщо говорити про дійсне збільшення чисельності лосів і підвищення ємності угідь, то такою підгодівлею обмежуватися не можна.

Якість угідь визначається перш за все не наявністю в лісі придатної для лосів їжі, а доступністю кормів. У всіх або майже у всіх лісових угіддях Поліської зони осичників більш ніж достатньо. Але, якщо вік дерев перевищує 7−10 років, то тварини просто не можуть використовувати їх гілки і кору. В таких місцях систематичне підрубування осичняку дозволяє підтримувати оптимальну чисельність лосів в угіддях. Таке підрубування повинне проводитися не від випадку до випадку, а день за днем протягом всього зимового періоду з урахуванням чисельності звірів, використання ними корму і фактичного розміщення тварин в угіддях.

Дерева рекомендується пиляти на висоті 1−1,5 м та слідкувати, щоб окорінок залишився на пні. В цьому випадку звалене дерево не заносить снігом (рисунок 1).

Дорослий лось з'їдає за добу близько 20 кг деревної кори і дрібних, до 5 мм в діаметрі, гілок. Приблизно така кількість корму дає одна осика 15−20 м висоти. З цього розрахунку потрібно виходити при підгодівлі звірів, якщо угіддя не багаті кормами, а мисливці зацікавлені в підтримці високої щільності лосів. Як правило, підгодівля лося повинна поєднуватися і з іншими заходами щодо збільшення кормової продуктивності угідь. Якнайкращий ефект дає омолодження затравлених лосями старих вербняків шляхом їх вирубки з тим, щоб в короткий термін отримати більше кореневої порослі. Застосовуються також посадки верби на узліссях, просіках, уздовж ярів, доріг і річкових заплав. Підрубування осичняку для підгодівлі лося проводять після обпадання листя в більшості місць — з другої половини жовтня або з початку листопаду.

Підгодівлю оленів проводять взимку, коли встановлюється снігове покриття. Правильною організацією підгодівлі оленів можна зменшити їх шкоду лісовому господарству. Створюють для оленів штучні зимові стійбища в місцях природної концентрації, споруджують загороди. Залежно від висоти снігового покриву влаштовують загороди висотою 2,5−3,5 м. щоб звірі не могли з них вийти, а вовки та інші хижаки не могли туди потрапити. Площа таких зимовиків становить 6−10 га і в них може утримуватись взимку 30−40 особин .

Зимовики обладнують повним комплексом біотехнічних споруд для підгодівлі тварин і зберігання кормів. Необхідний раціон на одну тварину становить: зернових, залежно від якості, -0,5—1 кг, коренеклубнеплодів -1−2 кг, грубих кормів — 3 кг.

Для підгодівлі оленів узимку в природних умовах використовують сіно, гілкові пучки, коренеплоди, зерно і зерновідходи, силос тощо.

Взимку сіно викладають у годівниці з таким розрахунком, щоб одна годівниця обслуговувала 10−15 оленів.

Основним видом гілкового корму є пучки з листяних порід дерев. Використовують молоді пагони з листям переважно осики, верб, тополі, горобини, дуба, ясена, клена, явора. Викладають гілковий корм біля годівниць, на кущах і деревах у місцях скупчення тварин взимку. Для одного оленя на добу — один-два пучки. Для підгодівлі використовують кормовий буряк, моркву, картоплю, ріпу, брюкву, їх викладають у підготовлені для цього корита, жолоби під годівницями або окремо поставлені неподалік від годівниць. На одного оленя взимку треба 1,5−2кг коренеклубнеплодів. Можна викладати зерно і зерновідходи майже всіх сільгоспкультур. Силос охоче поїдають усі копитні.

Підгодівля оленів має багато спільного з підгодівлею козулі, тому часто здійснюється спільно з використанням годівниці схожого типу (рисунок 2).

Всіляко необхідно уникати викладки кормів на землю або сніг. Сіно можливо викладати невеликими копицями.

Встановлено, що в суворі зими багато козуль гинуть від запалення легень, особливо у листяних насадженнях, тому рекомендується створювати в рідколіссі та на галявинах зимові сховища в вигляді навісів з годівницями, закритих з 2−3 сторін для захисту від вітру та снігу (фото та рисунок 3).

На кормових майданчиках і у вольєрах козуля найбільш охоче поїдає сіно різнотравне, листяні віники, плющений овес, висівки, макуху, сухарі, картоплю, буряк, моркву, капусту, а також силос дрібного різання, сіль і крейду. Під час жирування тварини переходять від одного корму до іншого, переміщуючись від годівниці до годівниці. Сіно і кормові віники вони поїдають не підряд, а вибірково. З 1 кг хорошого сіна козуля з'їдає не більше половини, причому залишене сіно козуля, як правило, більше не чіпає і його слід замінювати.

Поблизу природних чи штучно створених захисних ділянок (реміз), де постійно перебувають свині, треба створювати кормові поля з розрахунку 1−1,5 га на 1000 га лісових угідь, у 3−4 і навіть більше місцях. Ці поля є запорукою того, що свині дикі не вийдуть на сільгоспугіддя. Краще всього висівати на цих полях овес, кукурудзу, висаджувати картоплю чи топінамбур, їх залишають на зиму, не збираючи врожаю. Недалеко від кормових полів (500−800 м) слід впорядковувати підгодівельні майданчики, бажано автогодівниці — дві парні автоматичні годівниці на 1000 га лісових угідь. Корм у годівниці викладають залежно від кормових і кліматичних умов, починаючи з листопада-грудня. Підгодівельні місця чи автогодівниці влаштовують у лісі, на ділянках, що захищають спокій тварин, недалеко від захисних реміз на невеликих галявинах, у рідколіссі з густим підліском тощо. Викладання кормів у автогодівниці проводять один раз на 10−14 днів, залежно від їх ємкості і кількості тварин, що підгодовують. Одну з них огороджують з таким розрахунком, щоб до неї могли дістатися тільки молоді свині. (Мал. 2.)

Для підгодівлі можна використовувати картоплю, буряк, моркву, кукурудзу, жолуді, зерновідходи, сухий жом цукрового буряка, силос тощо. На одного кабана на добу потрібно 0,5 кг кормів у листопаді-грудні і до 2−3 кг у січні-березні. У кабанів, яких підгодовують на майданчиках, дуже швидко виникає досить стійкий умовний рефлекс (або комплекс рефлексів) на звуки, що свідчать, про доставку кормів (скрип воза, фуркання коней, стукіт певним предметом, людський голос тощо). При цих звуках усі особини стада, які відпочивають поблизу, піднімаються і сходяться до підгодівельного майданчика. При систематичній підгодівлі різко змінюється ставлення свиней до людини. Вони ніби перестають її боятися, стають довірливими, чого не можна сказати про старих особин, які підходять до майданчиків тільки після того, як переконаються, що можна спокійно пожирувати.

Більшість дослідників (П.Г.Когзло, 1989; Хайнц Майнхардт, 1983) відзначають, що штучна підгодівля одночасно з позитивним впливом (запобігання смертності тварин взимку, збільшення поголів'я) має і негативний. Тривала щорічна підгодівля призводить до того, що кабани певною мірою втрачають притаманну їм високу витривалість. Якщо не проводити селекційного відбору, то в кінцевому результаті підгодівля сприяє ослабленню популяції.

Виходячи з рекомендованих норм підгодівлі на кожну тварину необхідно проводити заготівлю кормів виходячи з норм заготівлі на одну тварину на протязі підгодівельного періоду (таблиця 2.1.):

Таблиця 2.1.

Норми підгодівлі копитних тварин, (кг. на 1 особину)

Іншим не менш важливим чинником є - здійснення біотехнічних заходів направлених на зменшення факторів неспокою: цілорічні рубки в лісах, осінні та весняні пали на відкритих ділянках по долинах річок та польових угіддях, збирання грибів і ягід в період розмноження тварин. Це призводить до відлякування тварин та збільшує ризики загибелі молодняка після отелень.

Вище згадані чинники викликають міграції тварин, втрату контролю за чисельністю, а відповідно збільшуються шанси загибелі тварин внаслідок браконьєрства та від автотранспорту. Тому наступним важливим чинником є охорона видів, як від браконьєрів так і від природних ворогів: вовка, лисиці, бродячих собак. Саме цей чинник є лімітуючим у збереженні всіх видів парнокопитних на даний час. Через поширення вовка та бродячих собак зменшується приріст олення європейського. А схильність лося до міграцій та вихід за межі лісових масивів, де він стає легкою здобичою для браконьєрів, є однією з причин його зменшення кількості в біоценозах спецлісгоспу. Крім того росту браконьєрства сприяють відсутність належної охорони з боку користувачів мисливських угідь, та поява в продажі нарізної зброї, оптичних пристроїв (приціли, прилади нічного бачення), всюдихідного автотранспорту.

Ще одним лімітуючим чинником для окремих видів є їх господарське використання. Дія цього чинника має дві сторони. Так саме завдяки йому було підірвано чисельність популяції лося европейського в області, а з іншої сторони такі види як олень благородний є ліцензійними. Щороку частина популяції вилучається під час полювання та відловлюється для переселення.

Разом з тим по господарствах зовсім не ведеться робота по вилученню тварин за статево-віковими показниками під час ліцензійних полювань. Як правило відстрілюється перша тварина, що виходить під вистріл. А такими є вожаки стад та тварини-домінанти.

В місцях, де стації помешкання видів розсічені автомобільними шляхами відомі випадки загибелі тварин від автотранспорту Не виключаються випадки загибелі тварин при виході на сільськогосподарські угіддя, де останнім часом знову почали використовуватись отрутохімікати та мінеральне підживлення сільськогосподарських культур.

Для забезпечення належних умов охорони та відтворення видів парнокопитних в біоценозах спецлісгоспу проводять заходи по виділенню територій з особливим статусом (природно-заповідний фонд). На території спецлізгоспу є: заказник загальнодержавного значення «Кутнє», заказник місцевого значення «Хмелі», пам’ятка природи місцевого значення «Одинокі дуби», загально зоологічний заказник місцевого значення «Борутинський».

Разом з тим для забезпечення належних умов мешкання відтворення видів обов’язковими для господарств, що займаються мисливським господарствам є створення відтворювальних ділянок.

Крім того, для підтримки гетерозиготності в популяціях парнокопитних необхідно проводити обмін плідниками.

Висновок Мисливські угіддя Державного підприємства «Овруцьке спеціалізоване лісове господарство» в цілому характеризуються добрими та середніми захисними та кормовими властивостями.

На території мисливського господарства при проведенні облікових робіт було обліковано велику чисельність копитних тварин, популяція яких дозволяє вести їх експлуатацію. В господарстві мешкає сформована популяція копитних тварин: лось, козуля європейська, кабан дикий.

Особливу увагу треба приділяти біотехнічним заходам для збереження ресурсів мисливських тварин на досягнутому рівні. Терміни викладки кормів у роки з пересічними кліматичними умовами потрібно приурочити на кінець зими-початок весни. В екстремальні періоди, після сильних снігопадів і особливо під час ожеледі, підгодівлю слід розпочинати негайно.

Ведення господарства по копитним потребує рішучої боротьби з хижаками та браконьєрством, які спричиняють великі втрати поголів'ю цього виду, винищуючи молодняк.

Враховуючи типологію господарства перспективним джерелом доходів є організація полювання на копитних тварин. Господарству можна проводити організацію трофейного полювання для іноземних мисливців. Для цього необхідно здійснення попередніх робіт для розвитку мисливського туризму.

На сьогоднішній день у фауні державного підприємства «Овруцьке спеціалізоване лісове господарство» зустрічаються 4 види ряду Artiodaсtyla, з родини Cervinae, що представлена 3 видами з 3 родів в тому числі 1 рід Олень (Cervus), 2 види з підродини Олені справжні (Cervinae), а саме: олень шляхетний (Cervus elaphus L., 1758), лань європейська (Cervus dama L., 1758); 2 роди з підродини Олені білохвості (Capreolinae) — лось (Alces alces, Linnaeus, 1758) та сарна (Capreolus capreolus, Linnaeus, 1758), родина Свинячі (Suinae) — представлена однією підродиною Suinae з одним родом Свиня (Sus) та одним видом — Свиня дика (Sus scrofa).

Серед парнокопитних тварин спецлісгоспу на сьогоднішній день три види мають важливе господарське значення, а саме: лось європейський, козуля європейська, свиня дика. В результаті суспільно-економічних чинників залишається низькою чисельність оленя благородного.

Так, як популяція оленя благородного має досить фрагментоване поширення, для запобігання інбридингу і збільшення гетерозисності в популяціях парнокопитних необхідне завезення нових плідників.

Для збільшення чисельності видів на теренах спецлісгоспу необхідно забезпечити повний комплекс заходів, що потребує мисливське господарство, а саме на належному рівні проводити біотехнічні роботи, покращити охорону угідь і раціональне використання видів базуючись на сучасних наукових даних по управлінню популяціями диких тварин.

З метою збереження поголів'я, частину територій мисливських угідь доцільно виділяти під об'єкти природно-заповідного фонду.

Економічне стимулювання заходів щодо забезпечення раціонального використання парнокопитних.

Додатки Таблиця 2.1

Динаміка чисельності парнокопитних в біоценозах Овруцького спецлісгоспу

Таблиця 2.1

Річний приріст поголів'я парнокопитних

Список використаної літератури

1. Баскин Л. М. Этология стадных животных. — Москва: И-во «Знание», 1986. — 189 с.

2. Біологія лісових птахів і звірів /За ред Делегана І.В. — Львів: Видавництво «Поллі», 2005. — 599 с.

3. Данилкин А. Как управлять популяциями косуль // Охота и охотничье хозяйство, 1991, — № 2, — С 10 — 13.

4. Делеган И., Бондаренко В. Украинская популяция лося // Охота и охотничье хозяйство, — 1991. — № 11. — С. 10−12.

5. Дёжкин В. Управлять популяциями млекопитающих // Охота и охотничье хозяйство, 1986, — № 9, — С 1−2.

6. Дёжкин В. Управление популяциями: что это такое? // Охота и охотничье хозяйство, 1990, — № 12, — С 4−7.

7. Зубко М. Рубки ухода и охотничьи животные // Охота и охотничье хазяйство, 1985, — № 1, — С 3.

8. Настанова з упорядкування мисливських угідь. Наказ Держкомлісгоспу України. 21. 06. 2001 № 56.

9. Методические рекомендации по учету численности охотничьих животных /Раз. Рудышин М., Авдеенко Е. — Львов: И-во «Вільна Україна», 1987. — 35 с.

10. Мамаев Ю. Подкормка кабанов: всегда ли она нужна? // Охота и охотничье хозяйство, — 1986. — № 11. — С. 14−16.

11. Пидопличко И. Г., Шовкопляс И. Г. Новые исследования незинской позднепалеонтологической стоянки. Материалы совещания по изучению четвертичного периода. Т.1. 1961. С.428−439.

12. Редкие и исчезающие растения и животные Украины /под общей ред. Сытника К. М. — Киев: И-во «Наукова думка», 1988. — 253 с.

13. Русанов Я. С. Основы охотоведения. — Москва: И-во Московского университета, 1986. — 159 с.

14. Самарський С. Л. Зоологія хребетних. -Київ: Вища школа, 1976. — 449 с.

15. Соколов И. И. Копытные звери // Фауна СССР: Млекопитающие. — М. — Л. т. 1. — Вып. 3. 1959. — СС 144 — 172.

16. Тимофеева Е. К. Косуля. — Ленинград: И-во Ленинградского университета, 1985. — 224 с.

17. Фадеев Е. Кабан // Охота и охотничье хозяйство, — 1987. — № 1. — С. 18−19.

18. Фертиков В. Экологические основы интенсификацции // Охота и охотничье хозяйство, — 1988. — № 6. — С. 10−11.

19. Филонов К. Сохатый // Охота и охотничье хозяйство, — 1988. — № 1. — С. 6−8.

20. Филонов К. Сохатый // Охота и охотничье хозяйство, — 1988. — № 2. — С 8−10.

21. Фишер Д., Саймонд Н., Висент Д. Красная книга. Дикая природа в опасности. М.:Прогесс. 1976.

22. Чегорка П. Благородный и пятнистый олени: проблемы гибридизации // Охота и охотничье хозяйство, — 1990. — № 11. — С. 18−20.