Ґендер як соціальна конструкція системи соціостатевих стосунків

Реферат на тему:

Ґендер як соціальна конструкція системи соціостатевих стосунків

Перш ніж аналізувати ґендерні підходи в педагогіці, доцільно в загальних рисах розглянути теорії ґендеру. Перша з них — теорія соціального конструювання ґендеру, або розуміння ґендеру як соціальної конструкції. Розуміння того, що дихотомія статей змодельована і продовжує моделювання культурою, є ключовим положенням, яке ставить під сумнів правомірність сучасного стану речей, який проголошує стать онтологічною категорією, а тим самим виправдовує і надання різних можливостей для розвитку чоловіків і жінок. З цих позицій дається визначення ґендеру як «організованої моделі соціальних стосунків між чоловіками і жінками, що конструюється основними інститутами суспільства». Виділяють два постулати такого підходу: 1) ґендер конструюється шляхом соціалізації, розподілу праці, системою ґендерних ролей, сім'єю, засобами масової інформації- 2) ґендер формується і самими індивідами — на рівні їх свідомості (тобто ґендерної ідентифікації), прийняття заданих суспільством норм і підлаштування під них (в одязі, зовнішності, манері поведінки тощо). Робити ґендер — означає створювати такі відмінності між хлопчиками і дівчатками, чоловіками і жінками, які не є природними, сутнісними чи біологічними.

Індивід засвоює певні правила поведінки та установки, які суспільство вважає відповідними до їх ґендерних ролей, у процесі соціалізації. Твердження про те, що саме суспільство формує ті чи інші стилі буття чоловіків і жінок, дуже точно і лапідарно виражене Сімоною де Бовуар: «Тобто, в суспільстві існують певні структури, які спонукають людей дотримуватися тих чи інших соціостатевих ролей» [23].

Друга теорія — розуміння ґендеру як мережі, структури чи процесу, тобто ґендеру як стратифікаційної категорії в сукупності інших стратифікаційних категорій, розгляд ґендеру в шерегу таких стратифікаційних категорій, як клас, раса, вік.

Третя теорія — розуміння ґендеру як культурної метафори. Чоловіче і жіноче на онтологічному і гносеологічному рівнях існують як елементи культурно-символічних рядів: чоловіче — раціональне, духовне, божественне, культурнежіноче — чуттєве, тілесне, гріховне, природне. Чоловіче, чи те, що ототожнюється з ним, вважається позитивним, значущим і домінуючим, а жіноче — негативним, вторинним, субординованим.

Нерідко під ґендером розуміють просто проблему соціального статусу жінки чи чоловіка («ґендерних ролей»). При такому розумінні ґендерна проблема виступає не як основна, а стоїть в ряду інших, більш чи менш важливих.

Є інша постановка проблеми, згідно з якою ґендер — це так звана «соціальна стать», тобто система взаємин між чоловіками і жінками, створена через соціальні зв’язки (на відміну від природних взаємин). Таке розуміння небезпечне розглядом ґендерних досліджень передовсім і здебільшого в соціології. Ґендер стає тут категорією соціологічною, а ґендерний розгляд розуміють як щось таке, що має відношення до питань соціального функціонування суспільства. Це точка зору змістовніша, ніж просто міркування про статус статей, оскільки ґендерні відносини тут можна представити як основні. Таким чином, відкривається можливість для побудови спеціальної теорії цього питання.

Розуміння ґендеру лише як статусу статей чи «соціальної статі» часто викликає труднощі, оскільки призводить до опозиції між тілом, як біологічною категорією, і ґендером як сутністю, яка за своєю природою соціальна. При такому розумінні ґендерна, соціальна сторона виявляється врешті-решт привілейованою, а тіло нейтралізованим. А це веде до соціального конструктивізму.

На основі аналізу наукової літератури можна виділити два основних типи ґендерних установок — патріархатні і феміністські. Для патріархатних установок характерні наступні особливості: 1) переконання, що в суспільних і сімейних відносинах має існувати жорсткий розподіл чоловічих і жіночих ролей- 2) погляд, згідно з яким чоловікові належить провідна, активна роль у сім'ї і суспільстві, а жінці - підпорядкована, пасивна- 3) переконання, що життєві цінності жінок і чоловіків різні: сім'я і кохання — основні цінності для жіноксправа, робота, самореалізація поза сім'єю — цінності чоловіків- 4) віддання переваги сімейним відносинам, в яких чоловік є главою сім'ї, вносить основний вклад в бюджет сім'ї- 5) приписування жінці в якості головної її ролі в суспільстві - ролі матері, тобто поведінки, пов’язаної з народженням і вихованням дітей- 6) осуд поведінки жінки, в якої домінують орієнтації на самореалізацію поза сім'єю, на кар'єру, професійні досягнення- 7) уявлення про те, що патріархатна модель суспільства природна, зумовлена біологічними відмінностями статей- 8) засудження рівних прав жінки і чоловіка.

Феміністські установки свідомості включають в себе такі аспекти: 1) засудження використання біологічних статевих відмінностей для впровадження жорстко закріпленого, підпорядкованого становища жінки в сім'ї і суспільстві- 2) несприйняття існування в сім'ї і суспільстві строго закріплених чоловічих і жіночих ролей- 3) засудження розподілу сфер суспільного життя на чоловічі і жіночі- 4) переконання, що жінки і чоловіки в сучасному суспільстві мають не однакові можливості для самореалізації в різних сферах, і такий стан визнається несправедливими- 5) прийняття образу жінки (ґендерного ідеалу), головними рисами якого є енергійність, активність, впевненість у собі, прагнення до свободи і незалежності, діяльність у різних сферах суспільного життя- 6) погляд, відповідно до якого для жінки високу цінність мають професійні досягнення, кар'єра, розкриття власних можливостей і здібностей, прагнення до самореалізації- 7) віддання переваги сімейним відносинам, які не зобов’язують жінку всю себе віддавати турботі про інших- 8) погляд на виховання дітей, за яким суспільство повинно максимально прагнути до рівної участі батьків і матерів у житті дитини- 9) осуд ставлення до жінки як суб'єкту сексуального пригнічення- 10) несприйняття подвійних стандартів у суспільній моралі в оцінці поведінки чоловіків і жінок у різних сферах життя- 11) переконання в необхідності глибокого усвідомлення жінками свого підпорядкованого становища, бажання змін у суспільній ролі жінки і розуміння важливості практичних дій у цьому напрямку.

На думку Ю. Радостєєва («Психология сексуальности»), фемінізм має помилкову установку на формальну рівність у дусі зрівнялівки коли, наприклад, феміністки виставляють вимогу пропорційного представництва жінок у всіх сферах життєдіяльності суспільства, коли професійність управлінського апарату варто визначати не за якісними характеристиками знань і досвіду, а за кількісним співвідношенням чоловіків і жінок в апараті. Йому незрозуміле маніакальне прагнення американських феміністок знищити законодавчо всі зовнішні прояви і ознаки сексуальності, відмінність статей у всіх проявах.

Рівність — це не однакова кількість жінок і чоловіків у парламенті. Це — свобода вільно від стереотипів обирати свій шлях: прати супутникові життя шкарпетки чи займатись політикою, або ж йти у науку, незалежно від статі.

Ґендерна рівність — це рівна оцінка суспільством подібності й відмінності між жінками і чоловіками, різних соціальних ролей, які вони виконуютьце рівне соціальне становище жінок і чоловіків, яке створюється за допомогою надання їм рівних умов для реалізації прав і творчого потенціалу особистості, здійснення спеціальних заходів для компенсації історичних і соціальних упущень, що заважають статям займати рівні позиції.

Рівність статей не означає їх уподібнення один одному чи ідентичність, так само як і те, що ця рівність не повинна встановлювати в якості норми такі умови і спосіб життя, які властиві одній статі. Принцип рівності включає в себе і право на відмінності, яке передбачає обов’язковість врахування характерних для жінок і чоловіків відмінних рис, пов’язаних з належністю до того чи іншого соціального класу, політичними поглядами, релігією, етнічною належністю, расою чи сексуальною орієнтацією. Положення про соціальне рівноправ'я чоловіків і жінок не повинно ігнорувати факти наявних біологічних і психологічних відмінностей і заперечувати доцільність їх врахування у розподілі ролей у суспільному й професійному житті суспільства.

Ґендерну несправедливість, утвердження переваги однієї статі над іншою, обґрунтовування соціальної нерівності жінок і чоловіків називають сексизмом. За своїми ідеологічними функціями в стосунках між статями сексизм аналогічний расизму в стосунках між расами та етносами. Він проявляється на всіх рівнях організації ґендерних відносин. На макросоціальному рівні сексизм може закріплятися політикою держави, законодавством, що регулює різні аспекти організації та оплати праці, питання підтримки материнства тощо.

На рівні міжгрупових взаємин сексизм проявляється в механізмах сприйняття представників різної статі, приписування їм певних рис характеру, здібностей, інтересів, зовнішності, розподілу сімейних ролей тощо. Невідповідність ґендерним стереотипам оцінюється негативно, як представниками протилежної статі, так і членами своєї.

На індивідуально-особистісному рівні сексизм проявляється в негативній самооцінці поведінки і життєдіяльності суб'єкта, коли вона не відповідає ґендерним стереотипам (придушення, зовнішнє і внутрішнє).

Ґендерний стереотип — це спрощений, стійкий, емоційно забарвлений образ поведінки і рис характеру чоловіків і/чи жінок. Стереотипи проявляються в усіх сферах життя людини: самосвідомості, міжособистісному спілкуванні, міжгруповій взаємодії. Вони дуже стійкі. М. Джекмен і М. Сентер виявили, що ґендерні стереотипи набагато сильніші від расових.

У сучасному світі в суспільній свідомості і практиках взаємодії ґендерні стереотипи розглядаються як «істинні» і часто, трансформувавшись у цінності, формують нормативні образи «істинної» фемінінності, маскулінності. Таким чином, існуюча норма поведінки перетворюється на припис. ґендерні стереотипи визначають статусні характеристики чоловіків і жінок, закріпляючи домінуюче становище чоловіків і дискримінаційні практики щодо жінок (Ф. Джейн, 2001).

Виділяють декілька груп ґендерних стереотипів. До першої відносять стереотипи маскулінності-фемінінності. Стереотипному уявленню маскулінності приписуються «активно-творчі» характеристики, інструментальні риси особистості, як-от: активність, домінантність, впевненість у собі, агресивність, логічне мислення, здатність до лідерства. Фемінінність, навпаки, розглядається як «пасивно-репродуктивне начало», що проявляється в експресивних особистісних характеристиках: залежності, турботливості, низькій самооцінці, емоційності. Маскулінні характеристики зазвичай протиставляються фемінінним, розглядаються як протилежні, взаємодоповнюючі. Стереотип перший — явно завищена оцінка всього того, що стосується чоловічої статі. В основі цього стереотипу лежить здатність чоловіка активно змінювати, перетворювати оточуючий світ. Статева сила, потенція і продуктивність визначає обличчя культури, тому-то чоловіча стать і виглядає ціннішою.

Стереотип другий — це подвійний стандарт статевої моралі з переважним забезпеченням свободи знову ж таки для чоловіків. Чоловіча стать активніша і цінніша — отже, їй і більше свободи в шлюбно-сімейних стосунках. По суті - ця свобода не що інше, як схвалення полігамних орієнтацій чоловічої статі.

Стереотип третій — диференціація мужності і жіночності у сексуальній поведінці і статевій самосвідомості. Визначаючи відмінність статей, культура вбачає сенс цієї відмінності не лише у відтворенні людини, але й у забезпеченні суто людських потреб — насолодах і коханні. Притяжіння і взаємодоповнення різних начал, властивостей, характерів, смаків — ось що криється за фасадом статі.

Стереотип четвертий ставить більш жорсткі вимоги до формування статевої ідентифікації чоловіків, причому передовсім з боку саме чоловічого оточення конкретного індивіда. Це — зворотній бік високої цінності чоловічої статі і визнання за нею активного начала.

Стереотип п’ятий стосується проституції як транскультурного явища в умовах різних культур. Полігамні потяги чоловіків значною мірою задовольняються завдяки проституції.

Друга група ґендерних стереотипів включає уявлення про розподіл сімейних і професійних ролей між чоловіками і жінками. Для жінки найзначущою соціальною роллю вважається роль домогосподарки, матері. Жінці приписується перебування у приватній сфері життя — дім, народження дітей, на неї покладається відповідальність за взаємини в сім'ї. Чоловікам приписується активність у громадському житті, професійний успіх, відповідальність за забезпечення сім'ї.

Третя група ґендерних стереотипів визначається специфікою змісту праці. Відповідно до традиційних уявлень вважається, що жіноча праця має носити виконавський, обслуговуючий характер, бути частиною експресивної сфери діяльності. Жінки найчастіше працюють у сфері торгівлі, охорони здоров’я, освіти. Для чоловіків можлива творча і керівна робота. Їх праця визначається в інструментальній сфері діяльності.

Основні стереотипні погляди на жінку в патріархальному суспільстві можна сформулювати так:

— жінка не повинна бути розумною (розум жінки полягає в тому, щоб приховувати його від чоловіка);

— у жінки існує особливе жіноче щастя (аби вдома з дітьми і чоловіком все було добре);

— жінка повинна підлаштовуватися під чоловіка, забезпечувати його спокій і комфорт (що і як треба зробити, щоб чоловік був задоволений);

— жінка повинна терпіти і зберігати важкі для неї стосунки (тобто миритися з насиллям стосовно неї і дітей, заради яких часто і декларується збереження сім'ї);

— жінка повинна мати обов’язковий набір психологічних якостей (добра, ніжна, слухняна, залежна, м’яка, слабка тощо);

— жінка повинна бути красивою, доглянутою (при цьому існує експлуатація жіночого образу в рекламі модного одягу, косметики та інших товарів), щоб добре влаштуватися в житті, тобто вдало одружитися;

— жінці дозволяється відкрита емоційна реакція і навіть прояв вербальної агресивності, капризність. Вважається, наприклад, що чоловік повинен бути витриманим, врівноваженим, безпристрасним у взаєминах з іншими людьми. Жінка ж може дозволити собі каприз, а коли її образять, вона може і поплакати. Більша емоційність жінок є одним з стійких ґендерних стереотипів. М. Джекмен і М. Сентер (1981) виявили, що лише 22% чоловіків вважають, що обидві статі однаково емоційні. Решта віддає перевагу жінкам (15: 1). Відповіді жінок виявилися ідентичними;

— жінка повинна бути молодою і не обтяжена дітьми, щоб успішно просуватися в кар'єрі.

Ґендерні стереотипи виступають генеральними угодами про взаємодію «чоловічого» і «жіночого». Позитивним у дії ґендерних стереотипів Дж. Мані і П. Такер вважають підтримку міжособистісного і міжгрупового взаєморозуміння і співпраці. Культурні стереотипи, на їх думку, повинні бути одночасно ригідні й гнучкі, щоб, з одного боку, забезпечувати стійкість уявлень, з другого — не зупиняти розвиток суспільства. Негативним у дії ґендерних стереотипів є те, що вони можуть негативно впливати на самореалізацію чоловіків і жінок, виступати бар'єром у розвитку індивідуальності, особливо тих якостей, які не відповідають певному статево-ролевому стереотипу.

Для особи чоловічої статі просльозитися — значить порушити норму мужності. В результаті у хлопчиків може розвинутися фемінофобія, тобто страх перед проявом у себе жіночності. В дорослих чоловіків поява цього страху може бути зумовлена уявленнями про те, що гомосексуалізм властивий чоловікам з рисами жіночності (О'Ніл, 1990). Тому чоловіки з вираженим традиційним підходом до чоловічої ролі можуть вважати, що якщо чоловік не повинен бути емоційним, то немає чого вдосконалювати експресивні здібності і здатність розуміти емоції інших. У результаті відмінності між статями ще більше збільшуються.

Інший негативний ефект статевих стереотипів — це різна інтерпретація та оцінка однієї й тієї ж події, залежно від того, до якої статі належить учасник цієї події. Це наочно проявляється у сприйнятті дорослими дітей різної статі. Цей ефект ґендерних стереотипів проявляється і в тому, що з одиничного випадку робляться великі узагальнення. Варто, наприклад, жінці-водію порушити правила дорожнього руху, як чоловіки відразу узагальнюють: «Я ж казав, що жінки не вміють керувати авто» .

Ґендерний стереотип закріплення соціальних ролей за певною статтю впливає на виникнення ґендерних конфліктів і на інтраіндивідуальному рівні. Ці ролеві конфлікти називаються внутрішньоособистісними і викликаються суперечливими уявленнями, мотивами моделями поведінки.

На макрорівні ґендерний конфлікт — це конфлікт інтересів, тобто боротьба жінок як соціальної групи за вищий статус у суспільстві. Немає сьогодні балансу між «публічними» сферами життя, де домінують чоловіки, і «приватними» сферами, де «панують» жінки. Материнство, як і раніше, використовується в якості основного аргументу для закріплення за жінками основної відповідальності за дім, сім'ю та їх усунення від прийняття важливих рішень в економіці і політиці. В результаті основні чоловічі цитаделі - міжнародна дипломатія, питання озброєння, ринок цінних паперів, розподіл державного бюджету — залишаються неприступними для жінок. В ситуації ґендерного соціального конфлікту усвідомлення жінками їх нижчого порівняно з чоловіками статусу в суспільстві і незгода з таким порядком речей може проявитися в активізації жіночих рухів за свої права (перша і друга хвиля фемінізму).

На рівні міжособистісних відносин ґендерні конфлікти найрозповсюдженіші в сімейній і професійній сферах, при цьому вони викликаються потребою перерозподілу традиційних жіночих і чоловічих ролей. Зазвичай, чоловіки мають установки на традиційний тип сімейних відносин у побуті (дружина виконує більший обсяг домашніх робіт, а якщо чоловік їй і допомагає, то лише виконанням традиційних видів «чоловічої роботи»). Жінки найчастіше схиляються до егалітарного типу розподілу ролей у сім'ї, за якого сімейні обов’язки поділяються порівну між чоловіком і дружиною, або розподіляються залежно від ситуації: основну частину домашніх справ бере на себе той член сім'ї, в якого більше вільного часу.

Ґендерні конфлікти викликані суперечностями між нормативними уявленнями про риси особистості та особливості поведінки жінок і чоловіків і неможливістю чи небажанням особистості і групи людей відповідати цим уявленням — вимогам. Найяскравішим проявом зіткнення традиційних нормативних вимог до ролевої поведінки жінок і реальної ситуації їх життєдіяльності служить феномен, який в соціально-психологічній літературі описаний як «ролевий конфлікт працюючої жінки». Цей особистісний конфлікт між ролями частіше виникає у жінок, орієнтованих на свою сім'ю, але вимушених працювати поза домом, тобто статевотипізованих жінок. Ролевий конфлікт працюючої жінки розглядається як комплекс суб'єктивних негативних переживань, що виникають у жінки, при оцінці нею того, як вона справляється з суміщенням ролей у професійній і сімейній сферах. Деструктивним показником ролевого конфлікту є почуття провини, яке народжується з моделі сприйняття жінкою своїх ролей.

Другим типом ґендерного внутрішньоособистісного конфлікту є конфлікт страху успіху. Успіх викликає в жінки тривогу, позаяк асоціюється з небажаними наслідками — втратою жіночності, втратою значущих відносин і соціальним відторгненням. Дослідження Мірри Комаровскі виявили, що розумні дівчата воліють здаватися дурнішими та інфантильнішими від хлопців, щоб не бути «нежіночими». Вона назвала це «правилом бути на два кроки позаду чоловіка» .

Вираженим деструктивним показником ролевого конфлікту є почуття вини, яке народжується з моделі сприйняття жінкою своїх ролей. Часто це пов’язано з синдромом супержінки: мати в житті все (одруження, діти, кар'єра) і чудово виконувати свої обов’язки. Почуття вини характеризується високою стійкістю і численними проявами. Поведінка, викликана почуттям провини, є компенсаційною, вона стимулюється глибокою потребою виправдання, що зроблено щось недобре, і це необхідно виправити.

Ймовірність внутрішньоособистісних ґендерних конфліктів зростає, якщо людина, всупереч своїм бажанням і потребам, дотримується соціокультурних приписів («Чоловіки так не поводяться», «Не жіноча це справа») і підпорядковує свої індивідуальні прояви поведінки традиційним нормативним моделям жіночої і чоловічої ролі.

М. Франк і Б. Кармен (1980) встановили, що діти, які поводяться строго відповідно до вимог їх статевої ролі, часто відрізняються нижчим інтелектом і меншими творчими здібностями. Тому Дж. Плек (1981) вважає, що виконання ролі мужності має не лише позитивні сторони, але й негативні. Більше того, коли ситуація вимагає прояву «жіночих» якостей і дій, у чоловіка, що строго дотримується чоловічої ролі, може виникнути чоловічий ґендерно-ролевий стрес чи за О’Нілом — ґендерно-ролевий конфлікт, характерними ознаками якого є:

1. Обмеження емоційності - труднощі у виразі своїх емоцій чи заперечення права інших на їх вираження.

2. Гомофобія — побоювання гомосексуалів.

3. Потреба контролювати людей і ситуації, проявляти владу.

4. Обмеження сексуальної поведінки і демонстрації прив’язаності.

5. Нав’язливе прагнення до змагальності й успіху.

6. Проблеми з фізичним здоров’ям, що виникають через неправильний спосіб життя.

Але очевидно те, що у чоловіків і жінок за наявності такої сукупності домінують лише якісь певні ознаки. Звідси випливає завдання педагогів розвивати передовсім у дівчат фемінінні, а у хлопців — маскулінні ознаки, не цураючись і андрогінного принципу.

Аналіз сучасної, переважно зарубіжної, психолого-педагогічної літератури дає змогу виділити ряд вікових періодів і ситуацій, коли в процесі взаємодії ґендерних та індивідуально-психологічних характеристик особистості відзначаються напруження і неузгодженості. Розуміючи джерела і психологічний зміст цих невідповідностей, можна надавати своєчасну та адекватну психологічну та педагогічну допомогу всім, хто в ній відчуває потребу.

1. Період раннього дитинства — перший ґендерно-тривожний період. Первинне уявлення про власну статеву належність формується у дитини вже у півтора року, причому саме це уявлення займає місце базового, стрижневого компонента самосвідомості. З віком ґендерна ідентичність розвивається, проходить розширення її обсягу та ускладнення структури. Дворічна дитина знає свою стать, але ще не може визначити причини свого вибору. Порівнюючи себе з іншими людьми (хлопчиками і дівчатками, чоловіками і жінками, батьком і матір'ю), вона взнає, що хлопчики носять штанята, а дівчатка — плаття, що хлопчики грають в машинки, а дівчатка — у ляльки. Коли в мові дитини з’являється слово «я», вона вже знає про існування відмінностей у вимогах до поведінки хлопчиків і дівчаток. Разом з тим у 3 роки стать — характеристика непостійнадитина думає, що вона може змінитися. Дуже характерний вислів з цього приводу наводить Ангеліна Чекальна у статті «Яка стать у моєї дитини?»: «Зрозумів, що коли я виросту, то буду татом. А коли я буду мамою?» .

До 5−6 років це проходить: якщо трирічний хлопчик лякається обіцянки перетворити його в дівчинку, то п’ятирічного ця перспектива не зачіпає, він не вірить у ці байки. Ґендерна константність — розуміння, що ґендер постійний і змінити його неможливо.

У більшості культур діти починають демонструвати відповідну для їх статі поведінку десь до 5-річного віку, хоч деякі специфічні для своєї статі моделі поведінки багато дітей засвоюють вже до трьох років. У дошкільних закладах, наприклад, дівчаток частіше за все можна бачити за іграми з ляльками, посудом і т. п.- вони проявляють більший інтерес до малювання і музики. Хлопчики цього ж віку грають машинками, будують щось з конструктора, пустують. Коли ця, типова для статі, поведінка надмірно підкреслюється, нав’язується і перетворюється на обов’язкову, у дитини придушується розвиток якостей особистості, властивих її індивідуальності, але таких, що суперечать еталонам маскулінності-фемінінності, наприклад, ніжність, делікатність, емоційність у хлопчиків та активність, сила, спритність, прагнення до успіху в дівчат. У цій ситуації закладаються основи суперечностей між ґендерною складовою соціальної ідентичності та її/його особистісною ідентичністю.

2. Підлітковий вік — другий віковий період, коли актуалізуються ґендерні проблеми. Зміна тіла підлітка, поява в нього вторинних статевих ознак та еротичних переживань сприяють формуванню статевої ідентичності дорослої людини, в якій відповідність загальноприйнятим взірцям маскулінності-фемінінності відіграє провідну роль. Первинний елемент «Я-концепції» — образ власного тіла, який підкреслює суто чоловічі чи жіночі його риси. Трансформація образу тіла у хлопчиків носить більш проблематичний характер, мабуть тому, що в їх ґендерній соціалізації більше значення має хлопчаче середовище з його жорсткими вимогами однозначної відповідності чоловічим рисам. Реорганізація тілесного образу у дівчат пов’язана в основному з психічними змінами, викликаними глибинними фізіологічними змінами — початком менструацій.

Головна умова формування адекватної «Я-концепції» — усвідомити, що тіло є частиною особистості, «візитною карткою», яка дає первинну інформацію про людину. Як тільки ця думка засвоєна, представники різної статі починають вдосконалювати своє тіло, щоб змінити його образ в очах оточуючих, підвищити одночасно й оцінку, й самооцінку. Статевотипізовані підлітки більшою мірою прагнуть наслідувати стереотипні взірці маскулінності-фемінінності, вибираючи моделі частіше серед героїв засобів масової інформації. У дівчат пристрасне бажання відповідати сучасному взірцю фемінінності - «90×60×90» може набути гіпертрофованих форм і вилитися в таке захворювання, як нервова анорексія.

3. Старший юнацький вік робить ґендерні проблеми особливо актуальними, бо старшокласники стоять перед вибором свого подальшого життєвого шляху і сфери професійної діяльності. Прагнення відповідати соціальним очікуванням, пов’язаним з різного ступеня значущості професійної діяльності і кар'єри для чоловіків і жінок, спонукає статевотипізованих дівчат у професійному виборі нехтувати своїми нахилами, здібностями, інтересами, і вибирати типово жіночі професії, пов’язані з виконанням обслуговуючих функцій. Як відомо, навіть здібні до точних наук дівчата досить рідко вступають до технічних вузів. Статевотипізовані юнаки, не враховуючи, зазвичай, свої нахили рідше обирають для себе професії гуманітарного профілю, виходячи із стереотипного уявлення, що ця діяльність не для «справжнього» чоловіка. На цьому етапі особливо значущою і необхідною має стати кваліфікована допомога старшокласникам з боку компетентних у ґендерних питаннях учителів, шкільних психологів чи соціальних педагогів.

Бути в суспільстві чоловіком чи жінкою означає не просто мати ті чи інші анатомічні особливості - це означає виконувати ті чи інші ґендерні ролі. Поняття ролі як соціальної функції особистості ввів Дж. Мід, позначивши ним спосіб поведінки людей в системі міжособистісних стосунків, що відповідає прийнятим нормам, що залежить від їх позиції чи статусу в суспільстві. Під ґендерною роллю розуміють систему соціальних стандартів, вказівок, нормативів, очікувань, яким людина повинна відповідати, щоб її визнали як хлопчика (чоловіка) чи дівчинку (жінку). В ґендерну роль входять всі думки, почуття, слова і вчинки, які вказують на те, якої статі індивід. Ґендерна роль виражає ґендерну ідентичність, ґендерна ідентичність є внутрішнім переживанням ґендерної ролі.

Ш. Берн описує чотири стадії становлення ґендерної ідентичності: ґендерну ідентифікацію (віднесення дитиною себе до тієї чи іншої статі) — ґендерну константність (розуміння, що ґендер постійний і змінити його не можна) — диференційне наслідування (бажання бути найкращим хлопчиком чи найкращою дівчинкою) — ґендерну саморегуляцію (дитина сама починає контролювати свою поведінку, використовуючи санкції, які вона вживає до самої себе). С. Томпсон виділяє у ранньому розвитку статевої ролі три етапи: дитина вважає, що існує дві статівона включає себе в одну з цих категорійна основі самовизначення вона керує своєю поведінкою, вибираючи нові форми поведінки.

Сьогодні не існує єдиної теорії ґендерних ролей. Ґендерні ролі, їх характеристики, походження і розвиток розглядаються у рамках різних соціологічних, психологічних і біосоціальних теорій. У соціальній психології роль визначається як набір очікуваних взірців поведінки (чи норм) для чоловіків і жінок. Найрозповсюдженішими сьогодні є такі основні теорії формування ґендерної ролі:

1. Психодинамічна теорія розглядає передусім динаміку психічної діяльності (Фрейд, Фішер, Грюнберг). За цією теорією, малюки від народження наділені потенціалом сексуальної енергії - лібідо. На початку ця енергія цілком монолітна і може бути спрямована будь-куди. У зв’язку з цим З. Фрейд твердив, що малюки «поліморфно перверсивні». Поступово лібідо локалізується в різних ерогенних зонах тіла і врешті-решт — у ділянці статевих органів. Відповідно до цього існує три стадії ґендерного розвитку дитини:

а) діти не усвідомлюють статевих відмінностей;

б) діти (у віці 2 р.) починають помічати, що хлопчики і дівчатка відрізняються один від одного і особливу роль тут набувають геніталії;

в) на цій стадії дитина оцінює всіх людей з точки зору їх статевої належності і поступово знаходить свій шлях до чоловічої і жіночої ідентичності (Батлер). Саме на цій стадії діти переживають перший любовний досвід: хлопчик — Едіпів комплекс, а дівчинка — комплекс Електри.

У рамках даної концепції не приділяється особливого значення статевому потягу. Тут вирішальний вплив на формування ґендерної ролі чинять позитивні і негативні стимули. Якщо поведінка підкріпляється за рахунок похвали чи нагороди, велика ймовірність того, що індивід повторить цю дію (варто згадати вчення І. Павлова про умовні рефлекси).

2. Теорія зумовлювання і соціального научіння. Уявлення про чоловічу і жіночу ґендерні ролі формуються в рамках кожної культури, а потім засвоюються дітьми в процесі їх інтеграції в систему соціальних стосунків з батьками, однолітками та оточуючими людьми. При цьому діти відіграють активну роль у цьому динамічному процесі і частково впливають на формування власних ґендерних уявлень. Спостерігаючи, як поводяться люди різної статі, як вони відрізняються манерою спілкування, побутовими справами, професіями, діти вчаться виконувати статеві ролі. Провідним соціально-психологічним механізмом статевої ідентифікації є імітація.

Підтвердження своєї концепції прихильники теорії научіння вбачають у тому, що вихідці із кризових сімей, зазвичай, повторюють помилки батьків у створенні власної сім'ї, що вихованці інтернатів, які зростають за межами родини, попри гарячу мрію мати сім'ю, досить часто не здатні, ставши дорослими, створити гармонійні подружні взаємини та успішно виконувати батьківські ролі.

3. Теорія когнітивного розвитку, яка виникла в рамках теорії соціального научіння, підкреслює, що людина сприймає оточуючих людей і оцінює своє спілкування з ними через призму ґендерних уявлень. Оригінальною особливістю цієї теорії є припущення про те, що у дитини вже є в наявності базова система чоловічих чи жіночих цінностей і в процесі свого розвитку у зв’язку з бажанням володіти маскулінними чи фемінінними якостями дитина свідомо обирає в якості моделей для наслідування певних чоловіків чи жінок, хлопчиків чи дівчаток. З часом у дитини з’являється власна система заохочення поведінки, що відповідає ґендерним уявленням.

4. Гуманістично-екзистенціальна теорія. Концептуальні принципи цієї теорії (К. Роджерс, А. Маслоу) дають змогу зіставити світ чоловіків та жінок з погляду самоактуалізації (Я-актуалізації) статей у різних сферах діяльності. Відомо, що переважна більшість жінок недостатньо реалізована в професійній, громадській діяльності, оскільки їхній вибір часто диктується зовнішніми обставинами, а не прагненням до самовираження, самореалізації. Чимало жінок, зіткнувшись зі стереотипними установками щодо слабкої статі, опускають руки, стаючи рабинями обставин, начальства, чоловіка, на відміну від людей, які повноцінно функціонують. К. Роджерс разом з тим заявляв, що будь-яка актуалізація з позицій гуманістичної психології неможлива, якщо порушується один з фундаментальних її принципів — принцип безумовної любові до себе.

5. Теорія біхевіоризму (поведінкова школа), яка розглядає поведінку людини як систему закріплених стимул-реактивних зв’язків, що формують типову чоловічу або жіночу поведінку. Спрямування статевих ролевих установок дітей за біхевіористичною схемою заохочення-покарання відбувається насамперед у батьківській сім'ї, а потім — у школі, на вулиці (Д. Уотсон і Р. Рейнер). Найближче оточення з перших днів народження дитини підкріплює типові, зазвичай, статево відповідні реакції і тим самим робить з неї чоловіка або жінку. Цю теорію називають ще теорією статевої типізації.

6. Теорія соціальних ролей (А. Іглі) проголошує, що ряд ґендерних відмінностей є продуктами різних соціальних ролей, які підтримують або гальмують в чоловіках і жінках певні варіанти поведінки. Різні ролі формують різні навики та установки, і саме це призводить до різної поведінки чоловіків і жінок. З того, що чоловіки і жінки займаються різними справами, робиться висновок, що вони різні люди.

7. Теорія природної взаємодоповнюваності статей. Важливу роль в утвердженні ґендерного стереотипу про закріплення соціальних ролей відповідно до статі відіграла концепція Т. Парсонса і Р. Бейла, які розглядали диференціацію жіночих і чоловічих ролей у структурно-функціональному плані. На їх думку, в сучасній сім'ї подружжя повинні виконувати дві різні ролі. Інструментальна роль полягає в підтриманні зв’язку між сім'єю і зовнішнім світом — це професійна діяльність, що приносить матеріальний прибуток і соціальний статусекспресивна роль передбачає передовсім турботу про дітей і регулювання внутрішньосімейних відносин. Т. Парсонс і Р. Бейл вважають, що здатність жінки до дітонародження і догляд за дітьми визначає одночасно її експресивну роль, а чоловік, який не може виконувати ці біологічні функції, стає виконавцем інструментальної ролі. Ця теорія сприяла інтеграції в єдину схему соціально-антропологічних і психологічних даних. Однак феміністська критика показала, що в основі дихотомії інструментальності та експресивності лежать не стільки природні статеві відмінності, скільки соціальні норми, дотримання яких пригнічує індивідуальний саморозвиток і самовираження жінок і чоловіків.

8. Теорія ґендерних схем передбачає, що оскільки ґендерними ролями людина оволодіває в процесі научіння, то ці стереотипні ролі можна змінити, позбавившись від стереотипів.

Для підвищення ефективності навчально-виховного процесу педагогу потрібно знати закономірності ґендерно-ролевої поведінки. По-перше, розвиток особистості, соціалізація, в основі якої лежить набуття людиною життєвих ролей, не можуть бути гармонійними без ґендерно-ролевої соціалізації. Педагог, який бере участь у процесі виховання особистості, має знати, що недоліки формування ґендерних ролей ведуть до порушення статевої та ґендерної ідентичності.

По-друге, ґендерні ролі тісно зв’язані зі статеворолевими девіаціями. Наприклад, в основі таких статевих девіацій, як трансвестизм, гомосексуалізм, транссексуалізм лежить часткова чи повна інверсія статевих ролей, тобто зміна жіночих ролей на чоловічі і навпаки.

Озброєння педагогів і представників інших соціальних професій знаннями та навичками в галузі ґендерних ролей допоможе краще орієнтуватися в процесах, що відбуваються в молодіжній субкультурі.

Як і інші ґендерні категорії «маскулінність» /" фемінінність" не мають однозначного визначення і мають принаймні три різних значення:

1. Маскулінність/фемінінність як дескриптивна, описова категорія означає сукупність поведінкових і психічних рис, властивостей та особливостей, що об'єктивно притаманні чоловікам/жінкам на відміну від жінок/чоловіків.

2. Маскулінність/фемінінність як аскриптивна категорія означає один з елементів символічної культури суспільства, сукупність соціальних уявлень, установок і вірувань про те, чим є чоловік/жінка, які якості йому/їй приписуються.

3. Маскулінність/фемінінність як прескриптивна категорія означає систему вказівок, що має на увазі не пересічного, а ідеального чоловіка (ідеальну жінку), тобто представляє нормативний еталон мужності/жіночності.

На становлення і кризу маскулінності впливають зміни соціальних умов, ознаки і причини яких треба шукати не стільки в індивідуальній психології, скільки в соціально-економічних процесах і відносинах.

Численні тести маскулінності-фемінінності свідчать, що хоч самі властивості маскулінності і фемінінності полярні та альтернативні, конкретні індивіди відрізняються один від одного лише за ступенем їх вираженості. При цьому різні шкали маскулінності-фемінінності (інтелекту, емоцій, інтересів і т. п.) принципово не співпадають одна з одною. Це означає, що маскулінність не є унітарною рисою, чоловік з високим показником маскулінності за однією шкалою може мати низький показник за іншою. І залежить це не від його іманентних природних характеристик, а від конкретної сфери його діяльності, роду занять, соціального статусу тощо.

Дехто вважає, що для чоловіків бажана висока маскулінність, а для жінок — висока фемінінність, хоча, як доводять А. Маккабі і К. Жаклін (1974), висока фемінінність у жінок і висока маскулінність у чоловіків зовсім не є ґарантією психічного благополуччя. Вони довели, що висока фемінінність у жінок часто співпадає з пониженою самоповагою і підвищеною тривожністю. Високомаскулінні чоловіки теж виявилися тривожнішими, менш впевненими в собі і менш здатними до лідерства. Сандра Бем стверджує, що високофемінінні жінки і високомаскулінні чоловіки гірше справляються з діяльністю, що не співпадає з традиційними статевими ролями.

Традиційні ґендерні ролі стримують розвиток особистості і реалізацію наявного потенціалу. Ця ідея стала поштовхом до розробки Сандрою Бем концепції андрогінії, за якою людина, незалежно від своєї біологічної статі, може бути наділена як рисами маскулінності, так і фемінінності, поєднуючи в собі як традиційно жіночі, так і традиційно чоловічі якості. Це дає змогу виділити маскулінну, фемінінну, андрогінну моделі ґендерних ролей (С. Бем, Дж. Плек). Статеворолева поведінка молоді поєднує в собі елементи жіночності і мужності. Будь-який індивід, А чи В має ці елементи:

На початку ХХ ст. О. Вейнінгер писав: «Диференціація статей ніколи не буває закінченою. Всі особливості чоловічої статі можна знайти, хоч би в найслабшому розвитку, і у жіночої статі. Всі статеві ознаки жінки наявні і в чоловіка, хоча б у зародковому рудиментарному вигляді» [26- 7]. І далі: «Можна навіть сказати, що в сфері досвіду немає ні чоловіка, ні жінки. Існує лише мужнє і жіночне» [26- 9].

Андрогінія — узгодження тенденцій маскулінності і фемінінності в одній і тій самій особистості. Вона пов’язана з тим, щоб уникнути фіксованого на статевому факторі самовизначення особистості, та є особливим типом психологічного функціонування з багатьма позитивними наслідками.

Чимало дослідників дотримуються думки, що цілісну особистість характеризує не маскулінність чи фемінінність, а андрогінність, тобто інтеграція жіночого емоційно-експресивного стилю з чоловічим інструментальним стилем діяльності. Андрогінія сприймається як емансипація обох статей, а не як боротьба жінок за рівність у маскулінно орієнтованому суспільстві.

Як відзначає К. Мартин (1990), раніше андрогінна поведінка допускалась батьками лише стосовно дівчат. Тепер погляди змінилися й андрогінним може стати і хлопчик. Така поведінка формується в дітей у тому випадку, якщо вона моделюється на очах дитини батьками своєї статі і заохочується батьками протилежної статі. С. Бем вважала, що андрогінія забезпечує великі можливості соціальної адаптації, в тому числі і до шлюбу.

Дослідження Ліни Понтон («Сексуальная жизнь подростков») засвідчили, що дівчатка, які андрогінніші і проявляють комбінацію чоловічих (незалежність, агресивність і самовпевненість) і жіночих якостей, почуваються комфортніше від фемінінних. У випадку з хлопчиками все відбувається інакше. Хлопчики, які засвоїли типово чоловічу роль, почувають себе краще від більш андрогінних. Навіть у ранньому дитячому віці на хлопців більше тиснуть, змушуючи відмовлятися від «жіночих» якостей.

Література:

1. 1.Зайцев А. Г., Зайцев Г. К. Педагогика счастья (Валеология семьи). — СПб: Союз, 2002. — 320 с.

2. 2.Хубер Д. Теория гендерной стратификации // Антология гендерной теории. — Минск: Пропилен, 2000.

3. 3.Коменский Я. А. Великая дидактика // Коменский Я. А. Локк Д., Руссо Ж. Ж., Песталоцци И. Г. Педагогическое наследие. — М.: Педагогика, 1987. — 450 с.

4. 4.Гельвецій К. А. Про людину, її розумові здібності та її виховання // Хрестоматия по истории зарубежной педагогики. — М., 1971. — 420 с.

5. 5.Руссо Ж. Ж. Эмиль, или О воспитании // Коменский Я. А., Локк Д., Руссо Ж. Ж., Песталоцци И. Г. Педагогическое наследие. — М.: Педагогика, 1987. — 450 с.

6. 6.Педагогические идеи Роберта Оуэна. — М., 1940. — 260 с.

7. 7.Даденков М. Ф. Історія педагогіки. — К., 1947. — С. 129.

8. 8.Кравець В. П. Історія української школи і педагогіки. — Тернопіль: Тернопіль, 1994. — 358 с.

9. 9.Филиппова Г. Г. Психология материнства. — М.: Изд-во Института Психотерапии, 2002. — 240 с.

10. 10.Ушинський К. Д. Про народність в громадському вихованні // Вибрані пед. твори. в 2-х томах. — Т. 1. — К.: Рад. Школа, 1983. — С. 43−103.

11. 11.Ушинський К. Д. Проект учительської семінарії // Вибрані пед. твори. в 2-х томах. — Т. 1. — К.: Рад. Школа, 1983. — С. 31−55.

12. 12.Русова С. Ф. Нова школа // Вибрані пед. твори. — К.: Освіта, 1996. — С. 207−218.

13. 13.Русова С. Ф. Націоналізація школи // Вибрані пед. твори. — К.: Освіта, 1996. — С.293−297.

14. 14.Ващенко Г. Г. Виховний ідеал. — Полтава, 1994. — 191 с.

15. 15.Блонский П. П. Очерки детской сексуальности // Избр. пед. и псих. Про-изведения. — Т. 1. — М.: Педагогіка, 1979. — С. 202−277.

16. 16.Макаренко А. С. Педагогические сочинения в восьми томах. — М.: Педа-гогіка, 1985.

17. 17.Кон И. С. Сексуальная культура в России: клубничка на березке. — М., 1997. — 300 с.

18. 18.Колбановский В. Н. О половом воспитании подрастающего поколения // Советская педагогика. — 1964. — № 3. — С. 27−32.

19. 19.Сухомлинський В. О. Вибрані твори в п’яти томах. — К.: Рад. Школа, 1976;1978.

20. 20.Бовуар С. Второй пол. — СПб: Питер, 1997. — 218 с.

21. 21.Кравець В. П. Теорія і практика дошлюбної підготовки молоді. — К.: Ки-ївська правда, 2000. — 688 с.

22. 22.Мани Дж., Такер П. Ориентация // Сексология (хрестоматия). — СПб: Питер, 2001. — 512 с.

23. 23.Вейнингер О. Пол и характер. — М.: Латард, 1997. — 358 с.