Сучасний погляд на педагогічну та психологічну науку

Реферат на тему:

Сучасний погляд на педагогічну та психологічну науку Проголошення суверенної Української держави дало поштовх розвитку педагогічної творчості, активізувало наукові пошуки щодо розвитку української національної системи освіти. Виникають нові типи навчальних закла­дів, авторські школи, досвід роботи яких потребує вивчен­ня та обґрунтування.

Яким бачиться педагогічна та психологічна науки з точки зору сучасної людини, зокрема педагога? Спробуємо розібратися.

У процесі становлення педагогіка структурно розвива­лася як наука, що має свої закони та закономірності. Суть кожної науки виражено в законах. Тому теорія навчання і теорія виховання повинні бути системою закономірно­стей. Щоправда, педагогічні закономірності мають свої специфічні особливості. Водночас педагогіка розвивалась і як практика, що допомагає оперативно вирішувати складні педагогічні проблеми навчально-виховного проце­су, і як мистецтво, яке потребує творчого натхнення вчи­теля, майстерності педагогічного впливу.

Найоптимальніше, коли всі структурні елементи педа­гогіки поєднуються. Знання педагогічної науки автоматич­но не забезпечує успіху вчительської діяльності. Для практичної діяльності вчитель має не лише глибоко за­своїти теорію, а й оволодіти методикою і технікою педа­гогічного процесу. Тому вважають, що педагогічна прак­тика базується не тільки на науці про виховання, а й на творчому натхненні вчителя, тобто на його мистецтві.

Розкриваючи об'єктивні закономірності виховання і нав­чання, педагогіка, будучи водночас і прикладною наукою, окреслює шляхи практичного застосування теоретичних по­ложень. Справжня майстерність учителя, високе мистецтво завжди спираються на наукові знання. У свою чергу, на під­ставі узагальнення досвіду передових учителів педагогічна наука формулює правила виховання і навчання.

Сучасна педагогіка у своєму розвитку спирається на такі дже­рела:

1. Педагогічну спадщину минулого. Чимало положень вищезазначених видатних педагогів минулого і нині є зло­боденними.

2. Сучасні педагогічні дослідження. Вони збагачують педагогічну думку новими ідеями.

3. Передовий педагогічний досвід. Різнобічне вивчення та узагальнення педагогічного досвіду дає змогу визначити певні закономірності, закони, що живлять нові теорії, концепції, прогнози. Отже, здобуте в процесі вивчення пе­дагогічного досвіду знання стає джерелом існування та розвитку педагогічних наук.

Предмет сучасної педагогіки — виховна діяльність, що здійснюється в за­кладах освіти людьми, уповноваженими на це суспільством.

Виховання як суспільне явище зародилося з появою людини. Воно виникло з практичної потреби пристосуван­ня підростаючого покоління до умов суспільного життя і виробництва, заміни ним старших поколінь. Виховання здійснюється через засвоєння підростаючим поколінням основних елементів соціального досвіду в процесі та в ре­зультаті залучення його старшим поколінням до суспіль­них відносин, системи спілкування і суспільне необхідної діяльності. Тому виховання має конкретно історичний ха­рактер.

Ці істотні особливості виховання чітко простежують­ся в кожній суспільно-економічній формації, відображаю­чи рівень розвитку виробництва і характер виробничих відносин. З розвитком суспільства, удосконаленням зна­рядь і засобів праці, ускладненням відносин між людьми і розподілом між ними функцій у суспільному виробниц­тві й управлінні накопичувалися знання та вміння, які пе­редавалися наступним поколінням.

Уже в первісному суспільстві найдосвідченіші мислив­ці навчали хлопців полюванню, умільці з виготовлення одягу прищеплювали відповідні навички не лише власним, а й багатьом дітям громади. Згодом, із розпадом первісно­го суспільства і посиленням влади вождів, старійшин, жер­ців, уже не всіх дітей треба було вчити добувати засоби до існування, окремих з них стали готувати до виконання особливих функцій, пов’язаних з ритуалами, обрядами, управлінням. Таким чином, ще в первісному суспільстві на­мітилася спеціалізація знань і виокремились особи, які ма­ли спеціальні знання і передавали їх тим, хто в майбутньо­му мав виконувати відповідні суспільні функції.

Виховання зберігає свою специфіку і в наступних сус­пільно-економічних формаціях. У рабовласницькому сус­пільстві дітей рабів готували до виконання різних видів обслуговуючої та важкої фізичної праці в процесі самої праці. Дітей рабовласників — до того, щоб вони могли ут­римувати завойоване, тобто були сильними і спритними, володіли зброєю і водночас могли насолоджуватися мис­тецтвом і науками, які на той час набули розвитку в Греції, Римській імперії, у східних державах. Це потребу­вало тривалого часу й людей, які володіли спеціальними знаннями. Так з’явилися школи і вчителі.

За феодалізму діти феодалів здобували лицарське, пе­реважно військово-фізичне виховання, а діти духівниц­тва — релігійно-церковне. Дітям ремісників давали еле­ментарну трудову, фахову підготовку спершу в межах до­машнього виробництва, а згодом — у цехах та гільдійсь­ких школах.

Нині кожна країна має власну виховну систему, засно­вану на національних традиціях, на яку впливають рівень економічного розвитку, політична система.

На всіх етапах розвитку людського суспільства вихов­ну діяльність «обслуговує» педагогічна наука, виконуючи розкриті нижче функції.

Дослідження законів і закономірностей педагогічних явищ і процесів. Головними педагогічними законами, зокрема, є: закон обов’язкового засвоєння підростаючим поколінням соціального досвіду старших поколінь як не­обхідна умова входження в суспільне життя, спадкоєм­ності поколінь, життєзабезпечення суспільства, окремо­го індивіда і розвитку сил кожної особистостіобов'яз­кової відповідності змісту, форм, методів навчання і ви­ховання вимогам розвитку виробничих сил суспільстванеминучих виховних наслідків у результаті взаємодії ді­тей зі світом у життєвих ситуаціях, подіях, процесах, конфліктахформування сутності дитячої особистості че­рез її активний самовияв і самоствердження в діяльності, спілкуванні, стосунках. Серед закономірностей педагогіч­них явищ — виховуючий характер навчаннявзаємо­зв'язок і взаємозумовленість розвитку і вихованнявирі­шальний вплив діяльності людини на формування її осо­бистості та ін.

У силу специфіки педагогічної діяльності педагогічні закони мають вірогідний характер. «Багатоманітність та неповторність ситуацій, — підкреслює В. Загвязінський, — множина факторів, що впливають на результат, роблять їх законами-тенденціями, законами, які прокла­дають собі дорогу крізь безліч різноманітних відхилень, неповторних варіантів, а точність відносна. Закони та принципи, що їх виражають, не спрацьовують автоматич­но. Щоразу необхідний аналіз особливостей навчальної операції та наступний мислительний синтез, зіставлення законів розвитку педагогічних явищ з особливостями ситуації, з наявністю певних умов».

Теоретичне обґрунтування змісту, принципів, методів і форм навчання та виховання. Ця функція передбачає роз­криття змісту й технології реалізації, наприклад, конкрет­ного принципу навчання чи виховання, використання пев­ного методу виховання залежно від віку школяра та ін.

Вивчення передового педагогічного досвіду і створення на його базі педагогічної теорії. Йдеться про виявлення пе­редового і новаторського педагогічного досвіду вчительсь­ких колективів і окремих учителів, умов і причин успіш­ності та ефективності їх діяльності, підготовки відповідних методичних матеріалів, педагогічних рекомендацій.

Експериментальні дослідження педагогічної діяльно­сті. Мета цих досліджень — побудова на їх основі моделей реформування цієї діяльності, втілення досягнень педаго­гічної науки в практику діяльності закладів освіти з ме­тою її вдосконалення.

Вироблення педагогічної техніки. Йдеться про стиль поведінки і спілкування вчителя з учнями (як і де стоя­ти в класі, як говорити, як жестикулювати й артикулю­вати тощо).

Як і кожна наука, педагогіка має свій понятійний апа­рат, тобто систему педагогічних понять, які виражають наукові узагальнення. Ці поняття називають категоріями педагогіки. До основних категорій належать виховання, навчання й освіта.

Виховання — цілеспрямований та організований процес форму­вання особистості.

У педагогіці поняття «виховання» вживають у широ­кому соціальному, в широкому педагогічному, у вузькому педагогічному, в граничне вузькому педагогічному значен­нях.

Виховання в широкому соціальному значенні - про­цес формування особистості під впливом навколишнього середовища, умов, обставин, суспільного ладу. Кажучи «виховує життя», мають на увазі виховання в широкому значенні цього слова. Оскільки дійсність нерідко буває су­перечливою і конфліктною, то особистість може не лише формуватися під впливом середовища, а й деформуватися під впливом антисоціальних явищ або, навпаки, загартовуватись у боротьбі з труднощами, виховувати в собі не­сприйнятливість до цих явищ.

Виховання в широкому педагогічному значенні - формування особистості дитини під впливом діяльності пе­дагогічного колективу закладу освіти, яка базується на пе­дагогічній теорії, передовому педагогічному досвіді.

Виховання у вузькому педагогічному значенні - ці­леспрямована виховна діяльність педагога, спрямована на досягнення конкретної мети в колективі учнів (наприклад, виховання здорової громадської думки).

Виховання в гранично вузькому значенні - спеціаль­но організований процес, що передбачає формування пев­них якостей особистості, процес управління її розвитком і відбувається через взаємодію вихователя і вихованця.

Наука доводить, що справжнє виховання є глибоко на­ціональним за своєю сутністю, змістом, характером. «На­ціональне виховання, — писала Софія Русова, — забезпе­чує кожній нації найширшу демократизацію освіти, коли її творчі сили не будуть покалічені, а значить, дадуть но­ві оригінальні, самобутні скарби задля вселюдного посту­пу: воно через пошану до свого народу виховує в дітях по­шану до інших народів…».

Національне виховання — виховання дітей на культурно-історич­ному досвіді рідного народу, його традиціях, звичаях і обрядах, багатовіковій мудрості, духовності.

Воно є конкретно-історичним виявом загальнолюдсько­го гуманістичного і демократичного виховання. Таке вихо­вання забезпечує етнізацію дітей як необхідний і невід'єм­ний складник їх соціалізації. Національне виховання ду­ховно відтворює в дітях народ, увічнює в підростаючих по­коліннях як специфічне, самобутнє, що є в кожній нації, так і загальнолюдське, спільне для всіх націй.

Етнізація — наповнення виховання національним змістом, що за­безпечує формування в особистості національної самосвідомості.

Соціалізація людини — процес перетворення людської істоти на суспільний індивід, утвердження її як особистості, залучення до сус­пільного життя як активної, дієвої сили.

«Все, що йде поза рами нації, — застерігав І. Франко у праці „Поза межами можливого“, — се або фарисейст­во людей, що інтернаціональними ідеалами раді би прикрити свої змагання до панування однієї нації над другою, або хоробливий сентименталізм фантастів, що раді би ши­рокими „вселюдськими“ фразами прикривати своє духов­не відчуження від рідної нації».

На кожному етапі свого розвитку українське націо­нальне виховання вбирало кращі здобутки світової куль­тури, акумульовані в народних традиціях і звичаях, що стверджують добро, любов, красу, справедливість в усіх сферах життя. Правильно організоване національне вихо­вання формує повноцінну особистість, індивідуальність, яка цінує свою національну й особисту гідність, совість і честь. Так формується національний характер.

На певному щаблі суспільного розвитку складовою час­тиною виховання в широкому його значенні стає освіта.

Освіта — процес і результат засвоєння учнями систематизованих знань, умінь і навичок, формування на їх основі наукового світогляду, моральних та інших якостей особистості, розвиток її твор­чих сил і здібностей.

Основним шляхом і засобом здобуття освіти є навчан­ня, в процесі якого реалізуються цілі освіти.

Навчання — цілеспрямована взаємодія вчителя й учнів, у проце­сі якої засвоюються знання, формуються вміння й навички.

У живому педагогічному процесі ці педагогічні кате­горії взаємопов'язані та взаємозумовлені. Як у широкому соціальному, так і в широкому педагогічному значенні ви­ховання охоплює навчання та освіту. Закономірністю нав­чального процесу є виховуючий характер навчання.

Педагогіка вирішує свої завдання не ізольовано, а в тісному взаємозв'язку з іншими науками, використовуючи їхні досягнення в суміжних із педагогікою галузях. Будучи наукою суспільною, педагогіка тісно пов’язана з такими науками, як психологія, філософія, історія, етика, естетика, економіка, соціологія, менеджмент та ін.

Щоб правильно вчити і виховувати учня, досягнути в цьому позитивних результатів, необхідно знати біологічні закономірності росту і розвитку людського організму. Тому педагогіка тісно пов’язана з анатомією і фізіологію людини, особливо з фізіологією вищої нервової діяльності. Містком між ними є вікова психологія, яка розкриває вікові особливості формування і розвитку психіки людської особистості.

Життєві психологічні відомості, джерелом яких є суспільний та особистий досвід, утворюють донаукові психологічні знання. Вони можуть бути досить широкими, можуть певною мірою сприяти орієнтуванню в навколишньому середовищі та розумінню поведінки людей, відповідати дійсності.

Проте ці знання позбавлені систематичності, глибини і доказовості, а тому не можуть бути підставою для справжньої роботи з людьми.

Предмет наукової психології складають конкретні факти психічного життя, що характеризуються якісно та кількісно. Наприклад, під час сприйняття образ предмета зберігає свою відносну сталість навіть за змінених умов сприйняття (книжкова сторінка буде білою і в напівтемряві, і в сонячному світлі). Або ж тривалість часу реакції різних людей на той самий подразник буде різною (звук, спалах тощо).

Однак наукова психологія не може обмежуватися самим лише описанням психологічних фактів, хоч би якими цікавими вони були, їх треба пояснювати.

Ось чому слід відкривати закони, за якими відбуваються ці явища, тобто психологічні закони. Якщо виникнення психологічних фактів спостерігається кожного разу, коли для цього виникають відповідні умови, то кажуть про закономірний характер психічного явища.

Завданням психології, нарівні з вивченням психологічних фактів і закономірностей, є встановлення механізмів психологічної діяльності. Це означає вивчення роботи конкретних анатомо-фізіологічних апаратів, які здійснюють той чи інший психічний процес. Тут психологія стикається з рядом наук: медициною, фізіологією, біофізикою, біохімією, кібернетикою та ін.

Отже, психологія, як наука, вивчає факти, закономірності та механізми психіки.

Наведемо кілька визначень науки психології.

Психологія — наука про факти, закономірності й механізми психіки як створюваного в мозку образу дійсності, на основі та з допомогою якого здійснюється керування поведінкою і діяльністю, які мають у людини особистісний характер.

Психологія (від грец. душа і слово, вчення) — наука про закономірності виникнення і діяльність психіки у людини і вищих тварин, про психічні процеси, які є складовими діяльності та спілкування людей, поведінки тварин.

Використана література.

1. 1.Галузинський В. М., Євтух М.Б. Педагогіка: теорія та історія: Навч. Посібник.- К.:Вища шк., 1995.

2. 2.Любар О. О., Стельмахович М. Г., Федоренко Д. Т. Історія української педагогіки.-К., 1999.

3. 3.Фіцула М.М. Педагогіка.- Тернопіль: «Навчальна книга — Богдан», 1999.

4. 4.Елканов С. Б. Основы профессионального самовоспитания будущего учителя.- М.: Просвещение, 1989.

5. 5.Закон України «Про освіту» // Освіта.-1991.-25 черв.