Вдосконалення історичної освіти як складова формування історичної свідомості молоді

Вдосконалення історичної освіти як складова формування історичної свідомості молоді

Вашкевич В.М.

Процес формування історичної свідомості української молоді довготривалий та неоднозначний. Формування освіченої, творчої особистості, становлення її фізичного і морального здоров’я — одне із стратегічних завдань реформування освіти в Україні. Проблема формування особистості належить до фундаментальних не тільки в педагогічній, але й у соціальній, політичній, культурній сферах суспільного життя [4,41]. Виконання цього завдання потребує модернізації змісту, форм, методів і засобів навчання, впровадження нових технологій, реалізації пріоритетних принципів реформування навчального процесу, які передбачені Національною програмою розвитку освіти у ХХІ ст. Це насамперед — демократизація, гуманізація, гуманітаризація, індивідуалізація навчання, які ґрунтуються на прогресивних традиціях, національних освітніх ідеалах українського народу.

У зв’язку із цим значна увага в нашій державі приділяється створенню нової системи викладання історичних дисциплін, зокрема, такого предмета, як українська історія, у навчальних закладах, яким належить провідне місце у формуванні історичної свідомості молодого покоління. Систематичне вивчення історії починається ще зі школи. Історичне знання делегується учням практично кожним предметом. Однак цілісне, систематичне й послідовне вивчення ними історичного минулого здійснюється саме на уроці історії.

Державна національна програма «Освіта» визначила стратегію загального розвитку освіти в Україні. Вона спрямована на створення життєздатної системи безперервного навчання і виховання. Це дасть можливість досягнути високих освітніх рівнів, створити умови для кожного школяра постійно духовно самовдосконалюватися, формувати інтелектуальний та культурний потенціал. Тому й історична освіта має бути спрямована на виховання таких рис особистості, які є найвищою цінністю нації взагалі.

Разом з тим, як застерігають фахівці, про розвиток, оновлення національної освіти може йтися лише в тому разі, коли вона фактично стає пріоритетним напрямом державної політики. Поки ж культура й освіта використовуються у ролі декорації для розігрування парламентських вистав. Тому не дивно, що й офіційні проекти реформування освіти позбавлені конкретності, демонструють знайомі зразки парадної риторики й пишномовності.

Про трагедію, що сьогодні розігрується в середній і вищій школі, не прийнято говорити вголос. «Бадьоро й завзято інститути змінюють вивіски, перетворюються на університети, академії тощо, школи стають гімназіями та ліцеями. У цих іграх беруть участь дорослі, дітям і юнацтву відведено роль іграшок, матеріалу для тривалого соціального і педагогічного експерименту» [12,121].

У процесі вдосконалення історичної освіти досить актуальним залишається цілий ряд не вирішених проблем. Головною серед них залишається підготовка сучасних навчальних програм, підручників та навчальних посібників. «Складним і дотепер нерозв’язаним завданням залишається підготовка підручника для вищої школи. Особливо україномовного» [5,47]. Нагальною є також підготовка типової навчальної програми для середніх спеціальних, загальноосвітніх шкіл, особливо з поглибленим вивченням історії, методичних рекомендацій щодо викладання з таких школах (класах). Це дозволило б певною мірою оптимізувати і процес викладання історії в середній школі, і її вивчення учнями. Все назване, у повній міри, треба віднести до вищих навчальних закладів. Не завадило б також у ринкових умовах існування держави розробити перспективний план переоснащення навчального процесу в школах та вищих навчальних закладах, маючи на увазі створення відеопідручників з історії України, аудіовізуальних засобів навчання, картографічного матеріалу тощо. Цього вимагає подальший процес універсалізації навчання у вищій школі, перехід вищих навчальних закладів різних ступенів акредитації до підготовки бакалаврів, спеціалістів, магістрів.

Болючим місцем поліпшення вивчення історії України залишається підготовка сучасних підручників та навчальних посібників. Незважаючи на існуючі труднощі, перші кроки до створення нових підручників з української історії вже зроблено. До цієї роботи залучені провідні вчені Інституту історії України АН України, викладачі вузів, шкіл. Вони підготували й випустили в світ ряд видань, розрахованих на учнівську та студентську аудиторії, у яких намагалися об'єктивно відтворити наше історичне минуле з урахуванням сучасних наукових поглядів [10; 7, 225 230]. Подальше розгортання роботи над підручниками та посібниками історичного профілю матиме важливе значення для освітньої сфери й для всього суспільного життя нашої країни.

Актуальним у процесі вдосконалення історичної освіти залишається перехід до нової методики викладання історії у середніх та вищих навчальних закладах. Навчальний процес є основним джерелом формування історичної свідомості молоді. На це звертають увагу такі дослідники, як П. Кравченко, В. Андрущенко, Л. Губерський, М. Михальченко, В. Кремень, В. Огнев’юк, інші вчені й організатори освіти. Насамперед, тут мова йде про викладання історії у вузі. Воно забезпечує цілісне ставлення молоді і студентів до історичного процесу; формує структуроване історичне знання; сприяє «зануренню студентів в історію»; має ціннісний характер. Цьому ж сприяє вивчення студентами історії інших наук (природничих і гуманітарних), де прослідковуються імена, факти, події, які є невід'ємною складовою розвитку загальної історії культури народу. Загалом у вузах України цей блок навчання організований досить пристойно. І за змістом, і за кількістю годин він займає помітне місце в структурі підготовці бакалавра, спеціаліста, магістра.

Разом з тим є тут і серйозні недоліки. Нерідко викладання історії у вузі дублює відповідний курс загальноосвітньої школи. Суттєвого приросту знання, оцінки, висновків не спостерігається. В такому разі студент втрачає до історії інтерес. Його історична свідомість, скоріш, розрихлюється, а ніж кристалізується в нову якість, як це мало б здійснюватись.

Актуальним завданням на сьогодні є оновлення змісту викладання історичних наук у вузі. Історичне знання, оцінки, висновки, які делегуються студенту через викладання історичних дисциплін, мають мати «прирощений характер» у порівнянні з шкільною програмою. Одночасно, викладання цих дисциплін у вузі має носити діалогічний характер у формі:

а) діалогу студента з викладачем-істориком;

б) діалогу студента з навчальним підручником;

в) діалогу студента з своєю історичною пам’яттю, сформованою в школі і оновлюваною в процесі вивчення історії у вузі;

г) діалог студента з соціально-історичним досвідом, що існує у формі соціальних стереотипів, масової свідомості, суспільно-побутових міфологем тощо.

Потребує оновлення методика викладанні історичних дисциплін. Особливо в контексті впровадження особистісного підходу та залучення інформаційних технологій. Більш активного впровадження потребують Інтернет-технології. Нерідко побутує і таке явище, як скорочення історичної частини знання при викладанні тих чи інших навчальних дисциплін. Історія фізики, хімії, географії, математики, соціології, психології і т. ін. майже не викладаються або розглядаються поспіхом, особливо в частині їх українознавчого контексту. Це невільно формує своєрідну меншовартість історичної свідомості студентів.

Між тим, історія української науки, культури і соціальної практики є органічною складовою світової історії. Причому, в ній вона виступає далеко не Попелюшкою, а «зачарованою Красунею», до якої вузівські курси мають забезпечити доступ. Актуальним завданням у цьому сенсі є оновлення змісту всіх вузівських курсів, проведення додаткових науково-педагогічних розвідок у царині вітчизняної науки, «переведення» їх результатів у навчально-виховний процес.

У викладанні історії у вузі необхідно сміливіше запозичувати передовий вітчизняний досвід та досвід інших країн. При цьому треба враховувати, що значний обсяг навчального матеріалу студентам доводиться опрацьовувати самостійно. У зв’язку із цим особливо актуальним стає перехід до активних методів навчання, високий ступінь гнучкості й адаптивності яких дозволяє ефективно використовувати їх у різноманітних ситуаціях навчального процесу у вузі. Безперечно, такий процес має обов’язково базуватися на обґрунтованому поєднанні різних методів і прийомів. При відносному пріоритеті активних методів на заняттях з історії мають зайняти належне місце і лекції, і семінарські заняття, і самостійна робота над книгою, і вивчення передового досвіду, і, звичайно, індивідуальна практична робота студентів. Тільки органічна єдність усіх методів навчання надає навчальному процесу необхідної універсальності й продуктивності, робить його дійсно проблемним за змістом та ефективним за формою [9;6].

Нові методики викладання історії у вузі обов’язково мають опиратися на активні методи і форми навчання, які найбільше задовольняють потребу студентів у самонавчанні та самовдосконаленні. Такі активні методи і форми поширюються на досить велику групу прийомів та способів проведення теоретичних і практичних занять з історії. Це і проблемно-пошукові завдання до кожної семінарської теми, які спрямовують студентів на поглиблене вивчення історії, і наукові реферати, що націлюють студентський пошук на самостійне вивчення минулого, і розробка відповідно до теми курсу історії (з урахуванням профілю факультету) типів семінарських занять, методів і прийомів активізації роботи студентів на них. Але серед власне активних методів, які доцільно використати у нових методиках викладання історії у вузах, треба особливо виділити такі, як аналіз конкретних ситуацій, розв’язування проблемних завдань, ділові (операційні та імітаційні) ігри, індивідуальні практикуми, «круглі столи» тощо [1;8].

При використанні вказаних методів під час навчання історії бажаним є обговорення зі студентами питань, що стосуються типу, форм і методів проведення практичного заняття з історії, розподіл між ними різних ролей (пропонента, опонента, рецензента, експерта та ін.). Це не тільки підвищує відповідальність студентів за проведення заняття, але й сприяє набуттю ними знань і навичок самостійної роботи та вирішення організаційних проблем. Досить результативні і викликають певний інтерес такі прийоми активізації роботи студентів, як самостійне формування проблемних питань доповідачу, аналіз на основі засвоєного понятійного апарату актуальних проблем історичної науки, постановка і обговорення в рамках теми семінарського заняття таких питань, що хвилюють самих студентів, у вирішенні яких вони найбільш зацікавлені. Усе це розвиває у студентів самостійний і творчий підхід до вивчення, висвітлення і засвоєння питань відповідної теми семінару.

Разом з тим необхідно відзначити деяку інертність з боку частини студентів щодо використання активних форм і методів організації їх самостійної роботи на практичних заняттях з історії. Досвід її викладання показує, що деякі студенти вважають заняття з впровадженням активних форм і методів навчання більш важкими, ніж заняття, що проводяться за традиційними методами і формами. Адже активізація роботи студентів на практичних заняттях з історії вимагає від них набагато більшого витрачення зусиль і при підготовці, і під час проведення самих занять. Саме тому з інтересом приймають нові, активні форми і методи навчання більш підготовлені студенти і, навпаки, скептично ставляться до них ті, що не люблять витрачати зусилля для поглибленого вивчення історії [2;13,46−51]. Це ставить перед викладачами додаткові завдання подальшої активізації роботи студентів на практичних заняттях з історії.

Треба зауважити також, що перехід до нової методики викладання історії у середніх та вищих навчальних закладах вимагає забезпечення відповідною навчально-методичною літературою. Тому найближчим часом необхідно підготувати і видати методичні посібники з викладання історії України в середній загальноосвітній школі, історичного краєзнавства для історичних факультетів педінститутів та університетів, джерелознавства історії України тощо.

Злободенною проблемою вдосконалення історичної освіти молоді залишається індивідуалізація навчання історії. Адже саме індивідуалізація відповідно до нової концепції освіти в Україні повинна стати засобом найбільш повного і раціонального розкриття можливостей кожної особистості. У зв’язку з цим для зарубіжної та вітчизняної педагогіки XX ст. характерні пошуки у напрямку створення систем індивідуалізованого навчання, тобто таких систем організації навчального процесу, що пристосовують його до власних особливостей учня, організовують його індивідуальне просування за навчальною програмою. Сучасний «західноєвропейський підхід до індивідуалізації навчання полягає у створенні груп із різним рівнем навчальних завдань та індивідуалізованим темпом пізнавального просування. Так звана практика малих груп широко застосовується в організації навчального процесу середніх шкіл Англії. Індивідуалізація навчання тут означає відмову від горизонтального групування за віком і створення навчальних груп за рівнем підготовки та успішності з окремих предметів з гнучкими переходами із групи в групу в залежності від виду навчальної роботи та освітніх можливостей учня» [11,60].

Усі заходи, спрямовані на вдосконалення історичної освіти молоді, мають піднести її на якісно новий рівень. Сучасна освіта має стати демократичною, гуманізованою, спрямованою на вирішення завдань розбудови української держави. Демократизація, індивідуалізація та гуманізація історичної освіти повинні дати молоді більший ступінь свободи, дозволяють зробити усвідомлений вибір шляху самореалізації у складному світі, що постійно змінюється. При цьому не слід забувати, що вдосконалення історичної освіти відбуваєтеся в ринкових умовах розвитку економіки України, що вимагають істотних змін державної освітньої політики на тому чи іншому етапі її реалізації, постійного корегування тощо. Як би складно не йшов цей процес, важливо лише, щоб при цьому було збережено доступність освіти для різних категорій громадян та її найвищу якість.

Сучасній середній та вищій школі потрібні конструктивні парадигми та технології не лише історичної освіти, але й історичного виховання, які б забезпечили умови для саморозвитку особистості у різних видах творчої діяльності. Провідна роль у цьому процесі належить вітчизняній загальноосвітній школі, хоча «шліфування» історичної свідомості молоді продовжується й поза її межами. При цьому однією з головних вимог до сучасної школи «є обов’язкове поєднання процесу озброєння учнів міцними основами сучасної науки з процесом вироблення звички мислити, спрямованої на перетворення знань у трудову й суспільну діяльність» [10,3]. Тому першочерговими завданнями учителів-істориків були і залишаються питання організації процесу вивчення учнями історії як безпосередньо на уроках, так і в позаурочний час. При цьому переслідується мета не тільки набуття учнями історичних знань, а, головним чином, їх виховання, збагачення, розвиток як особистостей, розширення їх здібностей до самостійного набуття знань у майбутньому. І робити це слід, звичайно, використовуючи активні методи й прийоми, уникаючи шаблону, схематизму, примітивізму.

Слід зазначити, що вказані форми роботи у минулому були досить ефективними. Фінансова криза середини 90-х років ХХ ст. підточила їх масовість і вчительський ентузіазм. У деяких школах подібні форми роботи з учнями з ряду об'єктивних та суб'єктивних причин у буквальному розумінні зведені нанівець. Водночас, там, де вчителі перебувають на рівні своєї професійної відповідальності перед державою і майбутніми поколіннями, відповідна робота не лише не згорнута, але й навпаки, отримала нові імпульси своєї активності. Базуючись на новітніх дослідженнях у галузі методики викладання історії, психології, педагогіки та інших наук, вивченні передового педагогічного досвіду історики-ентузіасти намагаються у сучасних складних умовах реформування освіти примножити навчально-виховні можливості позаурочних форм роботи з молоддю.

Не менш важливою в гуртковій роботі є реалізація принципу науковості, що передбачає «озброєння учнів досвідом творчої діяльності. Розвиток такого досвіду, як переконує практика навчання передових шкіл і вчителів, а також спеціальні дослідження, можливий лише завдяки включенню учнів у розв’язання навчальних проблем і проблемних завдань» [7,103].

Передумовою мислення є здивування віднаходження, усвідомлення суперечності. За браком часу, внаслідок різного рівня підготовленості учнів учитель історик практично не має змоги часто використовувати на уроках проблемні, логіко-пізнавальні завдання. Та й характер виучуваного матеріалу, багатоплановість мети, завдань уроку не дають здебільшого можливості для цього. Тому саме на заняттях гуртка до складу якого входять зацікавлені школярі, можна створити ситуацію пошуку, розв’язання історичної проблеми.

Особливої актуальності набуває реалізація принципу емоційності навчання, зумовленого положеннями сучасної психології та філософії про єдність мислення і чуттів. В умовах, коли треба підвищувати інтерес до навчання, активізувати пізнавальну діяльність школярів та студентів, цей принцип, реалізований на практиці педагогами-новаторами, має вагоме значення. Адже кожен педагог має відкрити перед молоддю радість праці, запалити іскорку подиву, збудувати емоційні імпульси, що породжують їхнє бажання вчитися.

Однією з активних форм історичного виховання у позаурочний час є краєзнавча робота. Шкільне краєзнавство — це всебічне вивчення школярами під керівництвом учителя історичних, соціально-економічних та природних аспектів рідного краю. У такому розумінні воно розглядається як ефективна форма зв’язку навчання і виховання з життям. Саме тому вивчення історичного минулого рідного краю виступає важливою складовою історичного виховання молоді. Та й загалом «історичний підхід в краєзнавчій роботі необхідний для розуміння сучасної дійсності» [7,5], а також для формування духовного світу особистості.

В умовах розбудови Української держави має настати час, коли історичне краєзнавство перестане бути справою одних лише ентузіастів і любителів. Нині існує нагальна необхідність у тому, щоб воно стало обов’язковою умовою виконання вимог навчальних програм і практичного здійснення завдань, які стоять перед загальноосвітньою школою, що реформується. Тому історичне краєзнавство повинне пронизувати усі сторони навчально-виховної роботи. Без нього просто неможливо здійснювати реальний зв’язок навчання і виховання з життям, досягнути ефективних результатів у загальноосвітній підготовці молоді.

Історико-краєзнавчі дослідження, як правило, охоплюють локальну історію, життя та діяльність окремих людей, пам’ятки історії, культури. До цих досліджень залучені не тільки вчителі загальноосвітніх шкіл, але й науковці інститутів, співробітники архівів, культурно-освітніх установ. Зокрема значний історико-краєзнавчий потенціал мають музейні установи. В Україні другої половини 1990;х років діяло близько 400 державних музеїв, основна частина яких підпорядкована Міністерству культури. Та все ж найбільш тісно із завданням історичного краєзнавства була пов’язана робота, насамперед, історичних і краєзнавчих музеїв, що становили близько 2/3 усіх музейних установ нашої держави.

З багатьох проблем підвищення ефективності і якості науково-дослідної роботи в молодій Українській державі особливе місце займає підготовка наукових кадрів. Вона забезпечується всією системою народної освіти. Надійна основа для цього закладається вже в роботі середньої школи, а культивування її продовжується у вищій школі. Саме тому вчителі історії повинні готувати найбільш талановиту молодь до роботи наукового працівника, виховуючи у неї невтомний, жертовний інтерес до науки.

Допомогти здійсненню цього завдання покликані й засоби масової інформації, які відіграють вагому роль в історичному вихованні молоді. Сьогодні у пресі, на телебаченні й радіо відкриті спеціальні рубрики, цикли передач на історичні теми. Активну участь у висвітленні нових підходів, пов’язаних з осмисленням нашого минулого, беруть, зокрема, такі видання, як «Український історичний журнал», «Дніпро», «Дзвін», «Архіви України», «Сучасність», «Віче» та ін.

Безперервно впливаючи на молодіжну аудиторію, засоби масової інформації забезпечують формування та утвердження історичної свідомості молоді, виховуючи у них повагу до минулого та почуття історичної відповідальності за майбутнє. З огляду на це майже всі газети та журнали того часу друкували безліч статей, що висвітлювали питання як давньої історії, так і тогодення. Проте не завжди зрозуміло, чому деякі автори, які абсолютно безпідставно вважали себе фахівцями з питань історії, з власних суб'єктивних позицій переглядали багато досліджених історичних періодів та, очевидно на догоду частині читачів, «перекручують історичні факти, або ж зовсім нехтують деякими історичними подіями. Дуже часто на сторінках наших газет та журналів з’являються статті, що претендують на відкриття „білих плям“, або висловлюють оригінальні думки з різних питань історії, ґрунтуючись не на історичних джерелах, а на домислах та їх емоційному сприйнятті» [7,121]. На жаль, часто інтерес молоді до вітчизняної історії задовольнявся та задовольняється саме статтями, написаними людьми дуже далекими від історичної науки.

Нерідко ці роботи торкались найболючіших питань, таких, наприклад, як етногенез українців та його роль у світовій історії. Автори таких «досліджень» вишукували предків українців серед інших народів, у тому числі і таких, якими навряд чи можна пишатись, як, наприклад, гуни.

На їх думку, славним слов’янським ватажком був Гатило, якого давні автори начебто помилково називали царем Атилою. З такої літератури ми можемо довідатись, що сармати були не тюркомовними племенами східного походження…, а їх вождя називали слов’янським іменем Цар-мати, звідки начебто і пішла назва народу, який населяє величезні території Євразії". А як розглядати «верат» про місце знаходження Трої на території Києва або походження від останнього назви Японського міста Кіото? Перелік подібних «відкриттів» можна було б продовжити, хоча не варто цього робити, тим більше, що їх кількість останнім часом зменшується.

Звичайно, ставлення до тих чи інших подій завжди дістає свій вираз у певних категоріях цінності та оцінки. При всьому бажанні історик не може уникнути морально-оціночних суджень, хоч в історіографії й робилося чимало спроб проголошення об'єктивізму. Проте ціннісний підхід, який пронизує історичне дослідження на всіх його етапах, не повинен спричинювати довільний відбір і тлумачення історичних фактів. Тому у публікаціях в засобах масової інформації, як і в наукових дослідженнях, критерій цінності, пов’язаний із суспільними інтересами, і критерії науковості мають бути злиті воєдино.

Отже, вплив засобів масової інформації на розвиток історичного пізнання, його результати і висновки не підлягає сумніву. Історичне пізнання служить засобам задоволення потреби суспільства знати своє минуле, а відтак і необхідності формування історичної свідомості молоді. Завдяки історії кожне нове покоління людей усвідомлює своє місце в часі, свій спадкоємний зв’язок з предками та нащадками. Потік історії, що несеться в майбутнє, поглинає теперішнє, а останнє, включаючись в історичний процес, формує історичну свідомість молоді на сучасному етапі.

Література

історичний навчальний підручник самостійний

1. Балаев А. А. Активные методы обучения. — М.: Профиздат, 1986. — 190 с.

2. Гузик М. П. Учить учиться. — М.: Педагогика, 1981. — 300 с.

3. Каган М. С. Мир общения: Проблема межсубъектных отношений. — М.: Политиздат, 1988. — 319 с.

4. Кремень В. Освіта і наука України: Шляхи модернізації. Факти, роздуми, перспективи. — К.: Грамота. — 2003. — 216 с.

5. Науково-освітній потенціал нації: погляд у ХХІ століття. Книга 2. Освіта і наука: творчий потенціал — державоі культуротворення. — К., 2003. — 670 с.

6. Орієнтований зміст виховання в національній школі. Методичні рекомендації/ Заг. ред. Є.Коваленко. — К.: ІЗМН, 1996. — 300 с.

7. Педагогіка і психологія. -1997, № 1.

8. Поташник М. М. Педагогическое творчество: проблемы развития и опыт. К.: Рад. шк., 1988. — 345 с.

9. Професійна підготовка студентів педагогічних інститутів до виховної діяльності. Збірник наукових статей / За заг. ред. А. Капської. — К.: Ін-т змісту і методів навчання, 1996. — 300 с.

10. Радянська освіта. — 1990. — 27 березня.

11. Рибак О. Індивідуалізоване навчання у зарубіжній школі // Мандрівець. 1994. — № 1. — 29 с.

12. Уварова Є., Култаєва М. Людина-невидимка, протей чи божа сирота // Віче. — 1994. -№ 4. — 30 с.

13. Щукина Г. И. Исследование проблемы активизации учебно-познавательной деятельности // Сов. педагогика, 1983. — № 11. — 200 с.