Способи приховування навмисних вбивств під подію незлочинного характеру (реферат)

Реферат на тему:

Способи приховування навмисних вбивств під подію незлочинного характеру Проблема способу приховування злочину як одна з основних у ка­рному праві і кри­мі­на­лі­стиці залишається, як і раніше, дискусійною. Це викликано різним під­ходом вчених до ін­те­р­претації понятійного апарату, зокрема змісту понять «спосіб здій­сне­ння» і «спосіб при­хо­ву­ван­ня». При визначенні співвідношення цих способів у загальному по­нятті «спосіб здій­снення зло­чину» намітилися дві тенденції - до їхнього розмежування і до їх­ньої інтеграції. Що­до за­гального поняття і його використання у вивченні проблеми роз­слі­д­ування вбивств бу­ли ви­словлені такі аргументи.

Так, професор В. П. Колмаков у своєму докторському дослідженні, присвяченому методиці роз­слідування злочинів проти життя, розрізняв спосіб здійснення злочину і спосіб його при­хову­вання. До першого він відносив дії і бездії, спрямовані на досягнення злочинного результату, а також матеріальні предмети, за допомогою яких був здійснений злочин, умови, зручні для зло­чинця. Спосіб приховування розглядався дослідником як дії злочинця, спрямовані на мас­ку­вання і ліквідацію слідів цього злочину [1].

Цю ж думку згодом підтримав професор А.Н. Колесніченко, який деталізував поняття спо­собу здійснення злочину. До змісту цих понять він включав «образ дій злочинця, сукупність при­йомів, що створили реальну можливість наступу злочинних наслідків, які мають ці наслідки, або спрямовані на їхнє приховування» [2].

Про наявність існування проблем приховування навмисних вби­вств неодноразово го­вори­­ло­ся Р.С. Бєлкіним, В.П. Бахіним, В.Н. Карагодіним, В.Є. Ко­но­ва­ловою, Н.М. Лузгіним, В.А. Ов­е­ч­­­­кі­ним та іншими вченими-криміналістами у ХХ столітті. На нашу думку, ця проблема у наш час ще не досить розроблена і потребує подальшої ро­з­робки.

Автор ставить перед собою завдання проаналізувати ступінь наукової роз­ро­б­ки проблеми, з’я­сувати та дослідити способи приховування навмисних вбивств під подію не­злочинного характеру, а також дати рекомендації з розкриття злочинів, прихованих під інші п­о­дії.

Навмисні вбивства можуть відбуватися за рап­тово виниклого наміру і з заздалегідь об­мі­р­кованого наміру. І в тому і в іншому випадку, але частіше в останньому, винна особа мо­же здійснити дії по приховуванню злочину.

Способи приховування злочинів переслідують різні цілі, а саме:

— приховати саму подію злочину;

— приховати його злочинний характер;

— приховати участь і зацікавленість у ньому злочинця.

Так, вбивця, який ретельно сховав труп потерпілого і пояснює його зникнення від'їздом, пра­гне сховати сам факт смерті потерпілого. Вбивця, який застосовує під час здійснення зло­чину рукавички, засипає місце події тютюном тощо, намагається приховати тільки свою уча­сть у вбивстві. Особа, яка інсценує вбивство по помилкових мотивах, намагається приховати свою зацікавленість, свої справжні мотиви і цілі здійснення даного злочину. Злочинець, здій­снив­ши вбивство шляхом нанесення ударів тупим предметом потерпілому, скидає труп з ви­соти на землю і, інсценуючи самогубство, намагається приховати злочинний характер події. За змістовою стороною можна виділити приховування злочину шляхом утаювання, мас­ку­вання, знищення, фальсифікації інформації та її носіїв, а також змішаного способу різних ін­сценівок [3, с. 366].

Таким чином, інсценування є одним із способів приховування злочину.

При виявленні трупа вбитого найчастіше немає ніяких сумнівів у тому, що смерть ви­кли­ка­на саме вбивством: характер, локалізація, а іноді і кількість ушкоджень, місце розташування тру­па, навколишнє оточення — усе це звичайно дає уявлення про те, що відбулося.

Водночас є чимало випадків, коли встановити, чим викликана смерть загиблого — вбивством чи самогубством, нещасним випадком — виявляється складним завданням. Зокрема, в роботі слід­чих виникають неясні випадки смерті при виявленні трупа у водоймах, при встановленні смер­ті від падіння з висоти, від дії високої температури, від вогнепального поранення [4]. В усіх цих ситуаціях смерть могла стати наслідком власної необережності загиблого, самогубства або вбивства.

Слідчій практиці відомо чимало вбивств, при здійсненні яких злочинці, прагнучи уникнути від­повідальності, вважають за можливе і достатнє приховати не факт смерті визначеної особи, а лише конкретну причину смерті. З цією метою вони створюють помилкову видимість загибелі по­терпілого від самогубства, нещасного випадку, від хвороби чи в результаті вбивства, здій­сне­ного іншими особами.

Відповідно до цієї мети вбивця до прибуття слідчого на місце події знищує чи маскує одні слі­ди, водночас створюючи інші, видаляє ті чи інші предмети, переміщує труп, часом на зна­чну відстань, чи змінює його позу, посмертно наносить додаткові тілесні ушкодження та ін.

Так, злочинець досягає того, що створена ним на місці злочину обстановка відповідає кар­тині змальованої ним події у його показаннях.

У літературі існує кілька визначень інсценівки злочину. Так, її визначають як «сукупність дій, спрямованих на приховання винності визначеної особи у здійсненні даного злочину шляхом ство­рення помилкової видимості іншої події» [5, с. 246].

О.Я. Баєв і А.С. Самотніх під інсценівкою розуміють навмисне створення злочинцем до­ка­зів, які у своїй сукупності утворять обстановку, характерну для визначення бажаної злочинцем по­дії [6, с. 43]. Р.С. Бєлкін пише, що інсценівка злочину — створення обстановки, що не відповідає тому, чи були на цьому місці події, що може доповнюватися поводженням і помилковими по­ві­дом­лен­нями як виконавця інсценівки, так і зв’язаних з ним осіб.

В.А. Зразків зазначає, що інсценівка — один із різновидів протидії правоохоронним органам і являє собою створення видимості події шляхом цілеспрямованого внесення в обстановку ре­альної події змін, спрямованих на дезорієнтацію слідчого. Останнє визначення, на нашу ду­мку, є найбільш точним і повним.

Інсценівки, будучи, як правило, інформативними, на думку В.О. Коновалової, містять у собі систему дій злочинця з попередження виникнення слідів, знищення, фальсифікації, утаювання, маскування виниклих у результаті вбивства змін, створення нових слідів, що під­тве­рджують версію суб'єктів приховування [7, с. 154]. З думкою авторитетного вченого, бе­зу­мов­но, необхідно погодитися.

Мета інсценівки — підтвердити помилкову версію злочинця, нейтрально для нього по­я­с­ню­ючи причину, характер і обставини розслідуваної події.

Спосіб вбивства злочинець обирає вже з таким розрахунком, щоб застосування його ство­­рювало видимість смерті з іншої причини: а) самогубствоб) нещасний випадокв) вбив­ство, скоєне іншою особою (особами) — г) не­насильницька смертьд) при безперечній його при­четності до вбивства — здійснення його в стані необхідної оборони чи з необережності [8, с. 101].

Інсценівка як спосіб приховування вбивства використовується злочинцем у тому випадку, ко­ли він знає чи припускає, що йому доведеться пояснювати, чому і як загинула вбита ним лю­дина. Давати ж такі пояснення приходиться тільки вбивцям, більш-менш близько пов’язаним з потерпілим. Це, як правило, члени однієї родини, сусіди по квартирі, хазяїн квартири і ме­ш­канці, коханці тощо.

Однак не завжди злочинець, який убив близьку йому людину, підтверджує своє пояснення йо­го смерті інсценівкою. У більшості випадків він приховує сам факт смерті потерпілого, зни­щує або ретельно ховає сам труп.

До факторів, що обумовлюють вибір злочинцем такого способу приховування, як ін­сце­нівка, варто віднести здійснення вбивства в загальній квартирі злочинця і потерпілого, тому що це дає можливість використовувати досить часу, щоб інсценувати нейтральну причину смер­ті. Велике значення має і спосіб здійснення злочину, що обумовлює характер нанесених потерпілому ушкоджень чи їхню відсутність. Так, якщо потерпілий загинув у результаті ски­дан­ня з висоти, то характер ушкоджень цілком збігається з одержуваними ушкодженнями при аналогічному падінні в результаті необережності чи самогубства. При утопленні і від­сут­ності зовнішніх ушкоджень злочинець висуває версію про самогубство чи нещасний випадок.

Велике значення мають і обставини, що не дозволяють злочинцю вдатися до інших спо­со­бів приховування, наприклад, до таких, які пов’язані з видаленням трупа з приміщення, де бу­ло здійснене вбивство, і з необхідністю потім пояснювати причину зникнення потерпілого (вби­т­ий був хворий і не міг пересуватися).

Даючи свої пояснення про обставини смерті потерпілого, злочинець стоїть перед вибором: або він повинен підтверджувати, що був відсутній у момент настання смерті, або відповідати, чому він не запобіг настанню смерті, якщо в цей час знаходився поруч із потерпілим. Вибір злочинцем того чи іншого різновиду виправдувальної версії не випадковий і визначається, по-перше, місцем здійснення вбивства, по-друге, характером зв’язку вбивці з потерпілим, і, на­решті, родом і видом інсценівки смерті.

При здійсненні вбивства за місцем проживання потерпілого або в іншому місці, яке не збі­гається з місцем проживання злочинця, винні майже завжди заперечують, що потерпілий по­мер у їхній присутності, і посилаються на алібі. У тих випадках, коли вбивство відбувається там, де спільно проживають і злочинець, і потерпілий, винні висувають або версію про свою від­сутність, або своє знаходження в іншій кімнаті, про те, що спав, не міг передбачати «нещастя» че­рез причини, що не залежать від нього.

При інсценуванні вбивства «іншими особами» злочинець у більшості випадків стверджує, що напад відбувався за його відсутності і що повернувшись додому він знайшов потерпілого вже мертвим, чи «вбивці» напали одночасно на нього і на потерпілого, але йому (злочинцю) «чу­дом» вдалося врятуватися. При таких же інсценуваннях, як «смерть через хворобу», зло­чи­нець, як правило, не заперечує своєї присутності при смерті потерпілого, а при версії при «не­обережному» вбивстві чи вбивстві, викликаному «необхідною обороною», природно, зав­жди стверджує, що вбивство відбулося за його присутності.

Винний, який висунув версію про смерть потерпілого за його присутності, звичайно, стве­рд-жує, що крім них двох при цьому нікого не було. Пояснення злочинця носять інший ха­рактер лише у випадках, коли йому вдається підмовити інших членів родини чи сусідів, ін­ших осіб, підтвердити висунуту ним версію, не давши відповідних помилкових показань.

Ініціатива виявитися наодинці з потерпілим майже завжди належить злочинцеві, тому він або відсилає куди-небудь інших осіб під вигаданим надуманим приводом, або приходить ту­ди, де потерпілий, свідомо для нього, знаходиться один або веде потерпілого в яке-небудь ві­докремлене місце та ін. Викладаючи свою версію про те, що трапилося, вбивця передає по­дію так, начебто наодинці з потерпілим він опинився випадково.

Вирішивши інсценувати той чи інший рід смерті потерпілого, злочинець після вбивства при­ймає всі необхідні міри, щоб створити обстановку, що підтверджує намічену ним версію, і знищити сліди вбивства. У зв’язку з цим він не відразу заявляє про те, що «трапилось», тому що затрачає необхідний для нього час для інсценування, а іноді і для того, щоб умовити своїх близьких підтвердити його показання.

Винний, який висунув версію про смерть потерпілого за його відсутністю, найчастіше не заперечує, що останній раз бачився з потерпілим у день його смерті, знаходячись з ним на­­одинці. І хоча таке визнання для злочинця є небезпечним, однак він розуміє, що заперечувати да­ну обставину, як правило, безглуздо, оскільки наслідок легко може викрити його неправду. У той же час злочинець обов’язково підтверджує, що він кудись ішов, залишивши потерпілого од­ного. Дане твердження необхідне вбивці через дві причини: по-перше, щоб пояснити, чому смерть­ потерпілого не могла бути ним відвернена, а, по-друге, щоб створити собі алібі, оскільки від­повідно до його версії саме в цей час і настала смерть потерпілого.

У більшості випадків відразу ж після здійснення вбивства і виконання задуманої інсценівки зло­чинець дійсно куди-небудь іде, намагаючись при цьому, щоб або його бачили знайомі, або його перебування у визначеному місці було зафіксоване. В окремих випадках злочинець фак­тично взагалі нікуди не іде після вбивства, обмежуючись помилковими твердженнями про свою відсутність аж до виявлення трупа потерпілого.

Для даного роду версій характерно також те, що злочинець, ідучи з житла після зробленого вбив­ства і заздалегідь знаючи, що, повернувшись додому, знайде труп потерпілого, часто вжи­ває заходів для того, щоб це відбулося при третіх особах. Зокрема, вбивця з цією метою ро­бить вигляд, що не може потрапити додому, тому що двері замкнені, на стукіт ніхто не від­криває, а ключів у нього немає.

Звертаючись за допомогою сусідів, двірника або інших сторонніх осіб, злочинець вик­о­ри­сто­вує їхню присутність для того, щоб продемонструвати перед ними свій подив, розпач, жа­лість та ін. Відразу ж після виявлення трупа злочинець або сам повідомляє про те, що тра­пилося, у міліцію, або просить це зробити кого-небудь з оточуючих, підкреслюючи цим, що в нього не було ніяких підстав приховувати від відповідних органів смерть потерпілого чи чо­го-небудь побоюватися у зв’язку з цією подією.

Усе сказане тут про особливості поводження злочинця, що висунув версію про смерть по­терпілого за його відсутності, належить до тих випадків вбивства, замаскованих інсценівками, ко­ли злочин відбувається у місці спільного проживання убивці і потерпілого. Якщо ж вбивство від­бувається в квартирі потерпілого чи в іншому місці, то поводження злочинця в подібних си­туаціях істотно змінюється. Оскільки тісного зв’язку з потерпілим більшість таких вбивць не ма­ють, то головна їхня надія на ухилення від відповідальності заснована на тому, що підозра, швидше за все, на них взагалі не упаде. До інсценівки ж вони удаються на випадок, якщо їм до-ве­деться все-таки пояснювати причину смерті потерпілого.

Виходячи з цього, такі злочинці, як правило, ретельно приховують свою зустріч із потерпілим у день вбивства, і лише у випадку їх викриття у неправді, змушені визнати зазначену обставину, і намагаються її пояснити, висуваючи версію про ті чи інші «нейтральні» причини смерті по­терпілого.

Злочинці, які проживають окремо від потерпілого, як правило, не «виявляють» труп убито­го, не повідомляють про його смерть слідчим органам, а при допиті завжди посилаються на алі­бі.

Аналіз наукових і практичних досліджень з тематики вбивств, пов’язаних зі спо­собами при­ховування вбивств, доводить їх недостатню розробленість. Професори Бахін В.П., Коновалова В. О., Шепітько В.Ю., Колмаков В. П., Аленін Ю.П. і деякі інші дослідники ста­вили проблему розкриття навмисних вбивств, пов’язаних з їх прихованням, у найбільш ши­­рокому аспекті. Однак проблеми розробки криміналістичної характеристики цього виду вби­в­ств вивчалися недостатньо. Перші висновки щодо цієї проблеми спонукають продовжити вив­­чення такого напряму діяльності в розробці приватної методики розкриття та розслідування вби­­вств, пов’язаних з інсценівкою або приховуванням злочинів.

Література:

1. Колмаков В. П. Значение для расследования точного установления способов совершения и сокрытия преступлений против жизни. — Харьков, ХЮИ, 1956. — Вып. 5.

2. Колесниченко А. Н. Актуальные проблемы методики расследования преступлений // Вопросы государства и права. — М., 1970. — Вып. 6.

3. Белкин Р. С. Криминалистика: проблемы, тенденции, перспективы. От теории — к практике. — М., 1988. — С. 218−220- Белкин Р. С. Курс кримина­листики. — М., 1997.

4. Карагодин В. Н. Преодоление противодействия пред­варительному расследованию. — Сверд­ловск, 1992.

5. Руководство по расследованию убийств. — М., 1977.

6. Расследование отдельных видов преступлений / Под ред. О. Я. Баева. — Воронеж, 1986.

7. Коновалова В. Е. Негативные обстоятельства и их значение в расследовании ин­сце­ни­ро­вок // Рад. Право. — 1958. — № 6- Убийство: искусство расследования: Монографія: ­- Харьков: Фа­кт, 2001.

8. Саінчин О.С. Особливості розслідування вбивств, прихованих інсценівками: Матеріали міжнародної науково-практичної конференції. — Одеса: Національний університет, 2003.