Перспективи виходу українських товаровиробників на європейський ринок

1. Основи формування ринку продукції харчової промисловості та особливості його функціонування

Серед товарних ринків найважливіше місце займає продовольчий ринок, оскільки стан його розвитку визначає рівень задоволення найважливіших потреб населення — потреб у харчових продуктах і забезпечує можливість існування людства.

Зазначимо, що основне призначення будь-якого ринку полягає у задоволенні встановлених і передбачених потреб споживачів. В економічній теорії досить поширеною є розроблена Маслоу А. ієрархія потреб, згідно якої потреби людини мають ієрархічну структуру: фізіологічні потреби, потреби у безпеці, соціальні потреби, потреби в повазі та самореалізації (рис. 1.1) [2, с. 170]. Таким чином, складається багаторівнева структура потреб, кожна з яких може слугувати мотивом лише після задоволення потреби, що знаходиться на нижчій сходинці.

Відповідно до зазначеної ієрархії фізіологічні потреби, а саме потреби, що спрямовані на подолання голоду і спраги, знаходяться на найнижчому рівні і є базисними. Це пояснюється тим, що потреби в продуктах харчування є першочерговими потребами людини, задоволення яких впливає на фізіологічний стан організму і лише після задоволення цих потреб можливе задоволення всіх інших. Таким чином, специфіка ринку продуктів харчування, що вирізняє його серед інших ринків, обумовлюється визначальним значенням цього ринку щодо задоволення першочергових потреб людини і, відповідно, високим ступенем як споживання харчової продукції, так і обігом грошових коштів на її придбання.

Рис. 1.1. Ієрархія потреб за Маслоу А. [2]

Ми погоджуємося з точкою зору, що специфічне місце цього виду ринку проявляється в наступному:

· порівняно з іншими ринками продовольчий ринок характеризується відносною стабільністю, зважаючи на особливу роль продовольства в забезпеченні життєдіяльності населення;

· достатньо висока ліквідність продовольчої продукції зумовлена відносно низькими цінами на неї порівняно з іншими групами товарів;

· використання агропродовольчої продукції характеризується досить високим рівнем диверсифікації її використання (пряме споживання населенням, споживання харчовою і переробною та іншими галузями промисловості);

· повнота і збалансованість продовольчого ринку є гарантом продовольчої, отже, національної безпеки, що передбачає наявність постійного у тій чи іншій формі, прямого чи опосередкованого державного впливу на цей сегмент ринку [8, с. 11]. Проблеми розвитку і функціонування продовольчого ринку досить широко вивчаються і досліджуються в сучасній економічній літературі багатьма вченими і фахівцями. Поряд з цим в економічній літературі немає чіткого формулювання економічної категорії «продовольчий ринок». Більшість авторів відповідно до власних тлумачень розглядають продовольчий ринок як комплекс підприємств, організацій та індивідуальних виробників різних продуктів, що взаємопов'язані в єдиному технологічному процесі виробництва, заготівлі, переробки і реалізації продовольчої сировини та продуктів харчування [3, с. 27].

В сучасній економічній літературі протягом останніх років становлення та розвитку ринкових відносин в значній кількості випадків ототожнюються категорії продовольчий ринок та продовольчий комплекс. Щебаніна О.В., розкриваючи сутність продовольчого комплексу, визначає його як сукупність сільськогосподарських товаровиробників, переробних підприємств та торгівельних організацій, що здійснюють вирощування сировини, її переробку і реалізацію готової продукції. Основою взаємодії цієї сукупності є інтегрований механізм, що з'єднує ці різні елементи, орієнтуючись на основну мету — розвиток продовольчого ринку. Майже такої точки зору щодо визначення продовольчого комплексу дотримуються багато інших авторів (Онищенко В., Лебединський Ю., Бойко В. та ін.).

Зміщуючи акценти на ринкову складову, такі структури, головним завданням яких є задоволення потреб населення в продуктах харчування та які функціонують в умовах ринкових відносин, на наш погляд, доцільно ідентифікувати як продовольчі ринки. Цим структурам притаманні всі ознаки будь-якого продуктового ринку. Ринок визначає обсяги та структуру виготовлюваної продукції, ціну на неї та місця реалізації. Основною рушійною силою розвитку цих структур є конкуренція, а умовою успішної діяльності - їх конкурентоспроможність.

Отже, на наш погляд, продовольчий ринок необхідно розглядати в двох аспектах. По-перше, як складну організаційну систему, що включає такі взаємодіючі елементи як виробники та постачальники сировини, виробники харчової продукції, торговельно-збутові організації, покупці та відповідну інфраструктуру. Функціонування продовольчого ринку забезпечується взаємоузгодженою діяльністю цих підприємств і організацій, що належать до різних галузей та форм власності, а також опосередкованим впливом держави, спрямованим на підтримання діяльності всіх складових даного продовольчого ринку.

По-друге, продовольчий ринок необхідно розглядати як специфічні економічні відносини між переліченими суб'єктами ринку на основі сучасних економічних вимог, що представлені складною інтегрованою структурою, функціонування якої регулюється системою організаційно — економічних та правових важелів, основним завданням якої є задоволення попиту населення в продуктах харчування та забезпечення продовольчої безпеки країни.

Узагальнюючи аналіз існуючих наукових досліджень, можна стверджувати, що продовольчий ринок необхідно розглядати як складну інтегровану організаційно-економічну структуру з великою кількістю господарюючих суб'єктів з вирощування сировини, її заготівлі та переробці, а також збуту харчових продуктів.

Виходячи з викладених позицій, організаційна структура продовольчого ринку включає сукупність галузей і виробництв, які безпосередньо беруть участь у виробництві сировини, її переробці і постачанні продуктів харчування та технологічно пов’язані між собою по лінії: виробництво та заготівля сировини — її переробка — реалізація готової продукції.

Продовольчий ринок включає наступні галузі:

· сільське господарство (крім виробництва непродовольчої сировини) та інші види діяльності з виробництва продовольчих ресурсів: рибне господарство, розлив мінеральних вод, соляну промисловість;

· харчову промисловість та її інфраструктуру, що забезпечує зовнішні умови здійснення виробничого процесу: вантажний транспорт, холодильне та складське господарство, технічне та консультативне обслуговування та інші послуги;

· торгівлю продовольчими товарами.

Зважаючи на ті завдання, які вирішує продовольчий ринок, його можна вважати одним з пріоритетних у народному господарстві, оскільки його діяльність сприяє зміцненню економічного потенціалу держави, забезпеченню продовольчої безпеки і підвищенню добробуту населення. Саме він є головним джерелом задоволення найнеобхідніших щоденних потреб людини і забезпечує населення України третиною обсягу суспільного продукту. Ефективний розвиток продовольчого ринку є найважливішим економічним і політичним завданням будь-якої держави. Пріоритетність цього ринку зумовлена й тим, що потреби населення в продовольстві залишаються ще незадоволеними як у якісному, так і в кількісному виразі.

Економічна сутність продовольчого ринку полягає у взаємопов'язаному функціонуванні галузей і структур, об'єднаних спільною метою — виробництвом високоякісних продуктів харчування, доведенням їх до споживача, забезпеченням раціонального споживання, створенням державних продовольчих фондів. Основою формування продовольчого ринку є виробничо-технологічні, соціально-економічні та екологічні зв’язки між сільським господарством, харчовою промисловістю та торгівлею продовольчими товарами, що ґрунтуються на послідовній переробці сировини і доставці продуктів харчування споживачам [6, с. 87].

Динамізм та ефективність розвитку продовольчого ринку характеризується певними особливостями. Цей ринок якісно виділяється серед інших ринків сукупністю товарів, що реалізуються на ньому. Такі товари об'єднані в групи продуктів харчування, які за товарними ознаками поділяються на наступні категорії: зерно і хлібопродукти; м’ясо і м’ясопродукти; молоко і молокопродукти; риба і рибопродукти; яйця і яйцепродукти; цукрові буряки та цукор; кондитерські вироби; картопля; овочі; фрукти; насіння соняшника, олія і олієжирові продукти; безалкогольні напої тощо. Ці групи товарів складають основу відповідних продуктових ринків, які є складовою частиною продовольчого ринку, де предметом купівлі-продажу виступають споріднені групи товарів з однаковими функціональними властивостями. Такими ринками є ринок цукру, ринок молока і молокопродуктів, ринок олії та олійно-жирових продуктів, ринок м’яса і м’ясопродуктів тощо.

Структура ринку харчових продуктів представлена на рис. 1.2.

Рис. 1.2. Структура ринку продукції харчової промисловості

Розвиток більшості продуктових ринків як складових єдиного продовольчого ринку тісно пов’язаний з розвитком сировинної бази. Це стосується ринків цукру, молока, олії, м’яса і м’ясопродуктів, овочів тощо. Стан розвитку цих ринків безпосередньо залежить від обсягів постачання відповідної сировини на переробку, від своєчасності її надходження, якості та інших показників. Особливо важливого значення набувають ці питання для галузей харчової промисловості, які переробляють сировину, що швидко псується. Ця проблема частково вирішується шляхом оптимальної організації сировинних зон. Наближення переробки до сировинних зон сприяє значному скороченню транспортних витрат, втрат при транспортуванні, одержанню готової продукції кращої якості та асортименту. Територіальне наближення переробних і сільськогосподарських підприємств призводить до замкнення зв’язків між ними. Високий рівень спеціалізації сільськогосподарського виробництва забезпечує одержання значних обсягів сировини для переробних галузей харчової промисловості. Це, у свою чергу, зумовлює економічну доцільність розміщення тут переробних підприємств.

Розвиток міжгалузевих зв’язків переробних галузей харчової промисловості та сировинних підприємств створює основу для організації і формування агропромислових комплексів. На теперішній час практично неможливо розглядати перспективи розвитку ринку цукру без цілісного аналізу бурякоцукрового комплексу, олійно-жирового — без визначення стану справ з вирощування соняшнику, молочного — без розвитку молочного тваринництва тощо. Часто організаційна розпорошеність в управлінні цими ринками є суттєвою перешкодою до їх розвитку.

Досвід створення та функціонування агропромислових комплексів у консервній, виноробній, цукровій та інших галузях показує економічну ефективність такої інтеграції сировинних та переробних підприємств. Виробники сільськогосподарської сировини як структурні підрозділи єдиного виробничого комплексу максимально враховують особливості потреб переробних підприємств, а останні надають різнобічну допомогу сільськогосподарським підприємствам у розвитку сировинної бази.

Ми погоджуємось з думкою авторів, що питання наявності єдиного власника сировинних ресурсів і переробного підприємства є актуальними і сьогодні. Такими власниками можуть бути держава, акціонерні товариства, товариства з обмеженою відповідальністю тощо, проте цей процес стримується відсутністю ефективного власника на землю, недосконалістю нормативних актів, які стосуються паювання майна та розпорядження ним під час реформування аграрного сектору економіки, труднощами з адаптацією господарств АПК до умов ринку [5, с. 20].

Продовольчий ринок є досить чутливим до ситуації на ринках інших товарів і специфічно реагує на макроекономічну ринкову ситуацію в цілому, крім того його особливістю є те, що продовольчі товари мають низьку цінову еластичність. Зростання попиту у міру його наближення до межі насичення уповільнюється, незважаючи навіть на збільшення доходів населення. В Україні за умов зниження реальних доходів населення частка витрат домашніх господарств на продукти харчування в загальній сумі споживчих витрат зросла з 32,8% у 1990 р. до 58,0% у 2010 р. Це означає, що не слід однозначно оцінювати еластичність попиту на продукти харчування за рівнем доходу. На різних етапах розвитку тієї чи іншої країни або в різних країнах, а також відносно різних груп населення в залежності від рівня його реальних доходів, еластичність попиту на продовольство може бути різною. Обумовлено це тим, що у міру наближення споживання продуктів харчування до раціональних норм попит насичується і практично перестає зростати.

Для розрахунку показників еластичності попиту на продовольчі товари використовуються коефіцієнти еластичності попиту за ціною (реакцією споживача на зміну ціни на товар) і доходом (зміну активності споживачів у придбанні товарів із зміною їх доходів).

Коефіцієнти еластичності попиту за доходом (ЕY) можуть бути розраховані наступним чином:

(1.1)

де Q1, Q2 — величина попиту різних груп споживачів;

Y1, Y2 — величина доходу на одну сім'ю (особу) за певну одиницю часу різних груп споживачів.

Коефіцієнти еластичності попиту за ціною (Ер) можуть бути розраховані наступним чином:

(1.2)

де P1, P2 — ціна на товар у різні періоди.

Традиційно для визначення попиту на продовольчі товари використовуються показники середнього рівня їх споживання на душу населення. Водночас необхідно розрізняти обсяги споживання продуктів харчування і параметри попиту, які відображаються обсягами товарної продукції.

З аналізу еластичності попиту за доходом можна зробити декілька висновків, які мають важливе значення у науковому обґрунтуванні та розробці основних напрямів розвитку продовольчого ринку для країн з різним рівнем доходів населення і, відповідно, з різним рівнем споживання продуктів харчування. Попит на непродовольчі товари та послуги може збільшуватися у разі підвищення доходів практично безмежно. Тут не діють чинники, що стримують його зростання. Попит на більшість видів непродовольчих товарів не жорстко обмежений межами його насичення, тому він еластичний за доходом. У зв’язку з цим у промисловості та інших галузях можна у більшій мірі покладатися на ринкове саморегулювання кон’юнктури, ніж у галузях АПК.

Крім зазначених чинників, основними особливостями продовольчого ринку також є:

· сезонність виробництва та споживання сільськогосподарської продукції;

· необхідність щоденного задоволення потреб у харчуванні зумовлює безперервність функціонування цього ринку на відміну від інших ринків промислових товарів, що часто потерпають від невизначеності обсягів збуту товарів;

· обмеженість зберігання продовольчих товарів.

Провідна роль у розвитку продовольчого ринку належить сільському господарству, основним завданням якого є виробництво продукції для безпосереднього споживання та сировини для переробних галузей харчової промисловості. Поряд з тим, досвід країн з високим рівнем розвитку агропромислового комплексу свідчить про зростання питомої ваги галузей переробки, зберігання та реалізації у вартості кінцевого продукту. У США частка сільського господарства складає 8%, а сфери переробки, зберігання, транспортування та реалізації - 62% вартості продукції агропромислового комплексу країни. Така тенденція є характерною і для розвитку ринку продовольства нашої країни. Нині підприємства харчової промисловості України переробляють 90% продукції сільського господарства.

Харчова промисловість є сукупністю галузей і підприємств, які виробляють однорідну за економічним призначенням продовольчу продукцію і доводять її до споживачів. Завдяки її розвитку відбуваються значні структурні зміни у виробництві і споживанні продуктів харчування.

Значення харчової промисловості в розвитку продовольчого ринку визначається й тим, що вона виступає основним споживачем сільськогосподарської сировини. Крім того, переробні галузі здійснюють функції оптового, а нерідко дрібнооптового продавця у відносинах із посередницькими структурами та підприємствами і фізичними особами торговельної мережі в Україні й за кордоном. З кінця 90-х років спостерігається структурна перебудова каналів реалізації сільськогосподарської продукції на користь торговельно-посередницьких структур. Так, починаючи з 1999 року, із загального обсягу реалізованої аграрної продукції частка сировини, що надійшла переробним підприємствам харчової промисловості, зменшилася в 2,2 рази (з 53 до 23%), а комерційним структурам — збільшилася в 4,5 рази (з 12 до 54%). Такі процеси фактично призвели до того, що по суті значним постачальником сільськогосподарської продукції підприємствам харчової промисловості стали торговельно-посередницькі структури.

Для вирішення вказаних проблем і утвердження позицій харчової промисловості як конкурентоспроможної галузі, необхідно вирішити наступні завдання:

· збільшення обсягів виробництва та реалізації продукції;

· гарантування захисту прав споживачів, підвищення безпеки продовольчих товарів;

· формування системи вільного і прозорого ціноутворення;

· прискорення розробки та впровадження державних стандартів і сертифікатів відповідності української продовольчої продукції, узгоджених з міжнародними вимогами;

· оновлення матеріально-технічної бази підприємств, спрямоване на інтенсифікацію технологічних процесів, модернізацію, реконструкцію, впровадження принципово нових технологій, застосування безвідходних і маловідходних технологій, максимальне залучення місцевих нетрадиційних ресурсів;

· прискорення розвитку виробництв, здатних підвищити експортний потенціал і закріпити позицію України на міжнародному продовольчому ринку;

· створення сприятливих умов для залучення інвестицій (як вітчизняних, так і іноземних), застосування лізингу, різних форм кредитування виробництва тощо;

· опрацювання та здійснення системи заходів щодо боротьби з тіньовим сектором виготовлення харчових продуктів і торгівлі ними;

· підготовка законодавчих і нормативних актів, спрямованих на захист вітчизняного виробника харчових продуктів і підвищення ефективності його роботи.

Важливим структурним суб'єктом продовольчого ринку є оптова торгівля, яка є поєднуючою ланкою між товаровиробниками та роздрібними торговельними підприємствами. Ця ланка продовольчого ринку завершує відтворювальний цикл та оптимізує міжгалузеві зв’язки між усіма учасниками ринку — від виробництва продуктів харчування і сировини для харчової промисловості до реалізації її через роздрібну торгівлю безпосереднім споживачам. Реальна потреба розвитку гуртового продовольчого ринку зумовлюється необхідністю створення оптимальних умов для просування готової продукції від виробника до споживача. Поява на ринку продовольства багатьох неорганізованих посередницьких структур, багаторазовий перепродаж товарів цими структурами призводить до підвищення роздрібних цін.

Необхідність формування оптових продовольчих ринків в Україні зумовлена також наступними чинниками:

· ліквідацією централізованої системи планування і розподілу товарів, порушенням зв’язків між товаровиробниками і споживачами;

· необхідністю формування структури виробництва відповідно до вимог споживача;

· необхідністю прискорення руху продукції та скорочення втрат на шляху від виробника до кінцевого споживача;

· труднощами збуту продукції вітчизняних товаровиробників;

· необхідністю поліпшення якості продукції, що пропонується споживачеві, та підвищення рівня його обслуговування: створення умов для контролю щодо відповідності продукції вимогам стандартів; обробка та сортування продукції перед надходженням її на ринок; продаж за стандартною вагою чи в стандартній упаковці тощо;

· значними обсягами неякісної імпортної продукції.

Економічну доцільність функціонування оптової ланки в системі продовольчого комплексу підтверджує світовий досвід. Зокрема, у Німеччині 75% продуктів харчування реалізується через оптових посередників. У сфері агробізнесу США посередницьку діяльність здійснюють кооперативи, основним завданням яких є оптова закупівля продукції, її зберігання та постачання в роздрібну мережу. Через такі кооперативи у США реалізується 81% молока, 38% зерна та насіння олійних культур, 18% фруктів та овочів [1, с. 13]. У середньому через оптові кооперативи реалізується близько 30% від загального обсягу всієї сільськогосподарської продукції. Як правило, сам фермер не займається ні вивезенням, ні безпосередньою реалізацією своєї продукції. Ці функції виконують посередники, що спеціалізуються на закупівлі, транспортуванні та реалізації продукції. Взаємовідносини між ними і фермерами будуються через укладання відповідних угод.

Наявність оптового посередника в ланцюгу «виробник — гуртовий посередник — роздрібний посередник — споживач» є вигідним для всіх учасників продовольчого ринку. Для виробників з’являються можливості щодо прискорення та спрощення процесу просування продукції до споживача, концентрації ресурсів на технічне переоснащення і удосконалення технологічних процесів та підвищення якості продукції, оновлення та розширення асортименту, мінімізації комерційних ризиків, організації маркетингової діяльності. Суб'єкти гуртової ланки одержують можливість закуповувати продукцію у виробників у необмежених обсягах та широкому асортименті, більш повно використовувати складське господарство, скорочувати транспортні витрати, збільшувати товарообіг, спільно з виробниками приймати участь у маркетингових дослідженнях та рекламній діяльності. Певні вигоди отримують й роздрібні торговельні підприємства, що взаємодіють з гуртовою мережею. Вони мають можливість закуповувати продовольчі товари невеликими партіями та необхідного асортименту зі складів оптових підприємств. Внаслідок цього виключається необхідність створення товарних запасів у роздрібній мережі, скорочується відволікання оборотних засобів. Прямі поставки у магазини продуктів харчування зменшують витрати, пов’язані зі створенням відповідних умов зберігання товарних запасів. Позитивні соціально-економічні наслідки співпраці роздрібної та оптової ланок національного продовольчого ринку полягають у тому, що кінцевий споживач отримує доброякісні, у потрібному асортименті та за доступними цінами продукти харчування. Надходження на ринок переважно розфасованих та упакованих продуктів дає можливість економити час покупців на їх придбання, створює певні зручності та покращує імідж торгівлі.

2. Зовнішньоторговельні режими основних світових експортерів продовольства

Особливістю сучасного регулювання продовольства у СОТ є те, що деякі члени СОТ, насамперед розвинені країни, мають право використовувати експортні субсидії (у використанні яких Україні відмовлено).

Експортні субсидії мають право використовувати 36 членів COT, понад 20 країн-членів COT їх використовують, серед яких ЄС, США, і Канада. Проте понад 90% усієї суми експортних субсидій, що використовуються членами СОТ, приходяться на ЄС. З початку 2007 р. Європейська комісія запровадила доплати до вивозу яловичини у розмірі 15 євро за 100 кг [10], а з 30 листопада 2007 — доплати до вивозу свинини у розмірі 31,10 євро за 100 кг (скасовані для деяких товарних позицій у серпні 2008 р.). Субсидія у розмірі 54,2 євро/100 кг виплачується при експорті в’ялених і копчених окороків; 19,5 євро/100 кг — при експорті неварених ковбас, які не містять м’ясо птиці та субпродукти. З 20 липня 2008 р. в ЄС діють нові ставки субсидування експорту м’яса птиці: для живих курей -1,4 євро/100 голів, індиків та гусей — 2,8 євро/100 голів; для морожених курячих тушок — 55 євро/100 кг при поставках у країни СНД.

Починаючи з 20 березня 2009 р. ЄС відновив експортні субсидії на молоко та молочні продукти. Вершкове масло у блоках вагою понад 20 кг субсидується на рівні 60 євро за 100 кг, сухе незбиране молоко — на рівні 73 євро за кг, сухе знежирене молоко — на рівні 22 євро за 100 кг.

Торговельна політика Австралії фокусується на вдосконаленні доступу на ринки для австралійського експорту товарів і послуг, також на створенні робочих місць і можливостей для бізнесу в країні. Уряд Австралії домагається кращого доступу на експортні ринки шляхом укладання багатосторонніх, регіональних і двосторонніх угод. Найвищим пріоритетом торговельної політики Австралії є успішне завершення Доха-раунду СОТ. Австралія вважає, що Дохійський раунд є критичним для забезпечення кращого доступу на зовнішні ринки для її експорту. Австралія очолює Кернську групу країн, які найбільш послідовно відстоюють лібералізацію торговельних режимів. Австралійські економісти підрахували, що за умови успішного завершення Доха-раунду експорт Австралії зросте на 15%.

Основні експортні продукти — пшениця, вино, яловичина, м’ясо овець і кіз і молочні продукти. Внутрішня підтримка сільського господарства є значно нижчою, ніж у середньому в країнах ОЕСР. До 2008 р. в Австралії діяла федеральна програма, що надавала гранти виробникам молока — Dairy Industry Adjustment Package (DIAP — Пакет регулювання молочної галузі). Імпортні тарифи на сільськогосподарські продукти низькі, але адвалерні еквіваленти для деяких неадвалерних мит є значно вищими. 100% сільськогосподарських тарифних ліній зв’язані. Зв’язані тарифи коливаються для сільського господарства від 0 до 29% (на овочі). Застосовуються також імпортні тарифні квоти для більшості видів сиру. Імпортний тариф у межах квоти становить 96 австралійських доларів за тонну, поза квотою — 1220 австралійських доларів за тонну. Крім того, в Австралії надзвичайно суворі карантинні вимоги.

В Австралії ліцензується експорт вина та бренді (без ліцензії експорт заборонений). Видаються експортні ліцензії на м’ясо, молочні продукти, яйця, живі тварини, рибу, зерно, овочі та фрукти (з огляду на санітарні та фітосанітарні вимоги). Видаються також експортні ліцензії на продукти садівництва — цитрусові, ізюм, яблука, груші.

Експортні квоти використовуються для овець-мериносів (з метою збереження генетичного потенціалу для підтримки конкурентних переваг галузі виробництва вовни). Квотується експорт сиру чедер в ЄС та інших сирів у США (але це обмеження торговельних партнерів).

Незважаючи на приватизацію/корпоратизацію деяких державних торговельних підприємств, державні торговельні угоди зберігаються для експорту деяких сільськогосподарських продуктів. Державні торговельні підприємства займаються експортом пшениці, ячменю, люпину і рису. Тільки у 2003 р. була приватизована Австралійська молочна корпорація.

Австралійські схеми просування експорту включають схему EMDG (Export Market Development Grants — Експортні ринкові гранти розвитку), фінансування, кредитування і страхування експорту Експортною Фінансовою і Страховою Корпорацією (Export Finance and insurance Corporation (EFIC).

Схема EMDG спрямована на стимулювання експортної діяльності малих і середніх підприємств шляхом надання грантів. Схема діє до 2010;2011 року.

Експортна Фінансова і Страхова Корпорація (EFIC) — офіційна австралійська експортна кредитна агенція, яка діє з 1957 р. Вона працює там, де комерційний ринок не надає підтримки австралійським компаніям, наприклад, надає середньострокові кредити, а не короткотермінові. Експортна підтримка EFIC включає: надання середньоі довгострокових (понад двох років) кредитів і гарантій покупцям або фірмам, що фінансують австралійський експорт; страхування політичних ризиків для закордонних інвестицій, надання гарантій фірмам, що фінансують експорт малих і середніх австралійських підприємств. Облігації EFIC гарантовані урядом, і це також є елементом підтримки експортерів.

Уряд Нової Зеландії вважає, що торгівля вигідна для економіки та підняття життєвих стандартів населення, тому проводить політику зниження бар'єрів для імпорту. Торговельна реформа почалася ще на початку 1980;х років, коли Нова Зеландія скасувала ліцензування імпорту і поступово знизила середні тарифи найбільшого сприяння з 30 до 4%. Державна підтримка аграрного сектора Нової Зеландії була за роки реформи суттєво зменшена і є найнижчою серед країн ОЕСР, імпортний тариф низький і відсутні імпортні квоти. Проте Нову Зеландію часто критикують члени СОТ за її жорсткий санітарний і фітосанітарний режим.

Понад половини продовольчого експорту становить експорт молочних і м’ясних продуктів. Інші важливі статті експорту — фрукти і овочі. Основні експорті ринки — США, Японія, Австралія, ЄС. Донедавна експорт молочних продуктів, овочів і фруктів здійснювався державними торговельними підприємствами. Зараз, хоча вони були реформовані, зберігається їх монопольне становище на ринку.

На міжнародному рівні Аргентина виступає за лібералізацію торгівлі, і переговори Дохійського раунду — її основний пріоритет. Аргентина має конкурентні переваги у сільському господарстві, особливо у зерновиробництві і тваринництві, і ці переваги зміцнилися у період зростання світових цін. Основними продовольчими товарами (у порядку зменшення обсягів виробництва) є: соя, кукурудза, пшениця, соняшник, сорго, виноград, лимони, яблука, рис і продукти тваринництва (переважно ВРХ). Аргентина входить у п’ятірку найбільших світових виробників соняшникової олії, сої і соєвої олії, меду, лимонів і яловичини. Провідними експортними товарами є насіння олійних, продукти тваринництва і зерно. Продовольчий сектор має нижчий рівень підтримки, ніж інші сектори економіки, і майже вся підтримка надається заходами «зеленої скриньки». Мінімальні ціни виробників встановлені тільки на тютюн. Додатковим імпортним митом обкладається імпорт цукру будь-якого походження, що може збільшити або зменшити адвалерний тариф.

У 2002 р. у відповідь на девальвацію аргентинського песо Аргентина підвищила експортні мита і розширила сферу їх застосування. Задекларована урядом країни мета їх застосування полягає в тому, що вони мають діяти як буфер проти коливань внутрішніх цін і поповнювати бюджет країни. Вони були введені як тимчасові заходи, проте не був оголошений кінцевий період їх дії. Аргентина має також обмеження обсягів експорту ВРХ і деяких частин їх туш.

У результаті застосування експортних мит і кількісних обмежень експорту внутрішні ціни на агропродовольчому ринку Аргентини утримуються на рівні, значно нижчому від світових. Переробники та інші споживачі виграють від занижених цін.

Офіційні експортні ціни визначаються Департаментом агропродовольства Секретаріату сільського господарства, тваринництва, рибництва і продовольства Аргентини на такій базі: консультацій з операторами експортного ринку, моніторингу цінової кон’юнктури світового і внутрішнього ринків, аналізу співвідношень експортних цін, внутрішніх цін, рівня прибутку виробників і експортерів. Продукти, на які встановлюються офіційні експортні ціни — пшениця, кукурудза, сорго, ячмінь, солод, рис, соєві боби, насіння соняшнику, льон, насіння ріпаку, земляний горіх та олії з них. Аргентина практикує використання заборон і обмежень на експорт яловичини. Аргентина не має права використовувати експортні субсидії.

У широкому розумінні мета бразильської торговельної політики полягає у забезпеченні стабільного економічного зростання і зменшення залежності від коливань світових ринків. Тому пріоритетами є просування експорту та регіональна економічна інтеграція (для отримання доступу на регіональні ринки для продовольчого експорту).

Бразилія експортує сою, м’ясо, шкіри, цукор, каву. Динамічно розвивається експорт м’яса (40% від усього сільськогосподарського експорту). Основні напрямки експорту — Японія, ЄС та США. Бразильське м’ясо присутнє і на ринку України. Найбільш суттєву частку в імпорті сільськогосподарських продуктів займає пшениця. Підтримка сільського господарства не є значною і надається через механізми підтримки мінімальних цін і кредитування. Також надається маркетингова підтримка.

Бразилія — одна з небагатьох країн СОТ, у яких середній тариф на сільськогосподарські продукти є нижчим, ніж на промислові. Вище середнього захищені молочні продукти, цукор, напої, спирт, тютюн. Сільськогосподарський експорт, як і експорт інших продуктів, за винятком кави, цукру, алкоголю, оподатковується 30-ти відсотковим податком, як зведеним до 0% або збільшеним до 150%. Проте податок застосовується тільки для шкіри та горіхів кеш’ю. Його мета — забезпечити сировиною внутрішню переробку. Для обчислення експортних податків використовуються мінімальні експортні ціни. Експортні субсидії не використовуються.

У Бразилії діє урядова федеральна Програма фінансування експорту (Export Financing Programme (PROEX)) для підтримки малих і середніх ком-паній-експортерів. Програма надає пряме фінансування і фінансування відсоткових ставок.

Діє також програма надання експортних кредитів для 80% експортних товарів. Також запропонована схема страхування і гарантій для експортерів, яка гарантує покриття втрат експортерів у разі неотримання коштів за їх товар.

Важливу підтримку експортерам надає Агентство просування експорту, діяльність якого сфокусована на малих і середніх експортерах. Загалом просування експорту є ключовим елементом бразильської торговельної політики. Довготерміновою метою Індії є забезпечення щорічного економічного зростання від 8% до 10%, а експорт розглядається як основний локомотив зростання (поряд із зростанням внутрішнього споживання та інвестицій), Стратегія зростання експорту Індії спрямована на раціоналізацію тарифів, зменшення трансакційних витрат, вдосконалення експортної інфраструктури та застосування програм просування експорту. Основні продукти експорту — рис, пшениця, цукрова тростина, бавовна та насіння олійних. Швидко зростає виробництво овочів і фруктів і ВРХ. У 2003;2004 pp. Індія стала найбільшим у світі виробником молочних продуктів та другим у світі виробником овочів і фруктів. Аграрна політика індії переслідує низку цілейсамозабезпечення продовольством, забезпечення відновлювальних цін для фермерів і стабільних цін для споживачів. Для досягнення цих цілей застосовуються такі заходи: прямі субсидії, контроль за цінами, мінімальні ціни для 25 сільськогосподарських товарів, мінімальні інтервенційні ціни для інших товарів, субсидування вхідних ресурсів для сільського господарства — добрив, води, електроенергії, насіння; обмеження на пересування товарів (як на внутрішньому ринку, так і на експорт) для забезпечення стабільного внутрішнього постачання та цін; високі імпортні тарифи, у середньому 40,8%. Уряд Індії також розподіляє певні продукти (рис, пшеницю, цукор) за субсидованими цінами серед домогосподарств, що знаходяться за межею бідності. В Індії 100% сільськогосподарських тарифів, зв’язані на рівні до 150%. Наприклад, для пшениці тариф зв’язаний на рівні 86,3%.

Фінансування експорту здійснюється Експортно-імпортним банком Індії і комерційними банками через обов’язкові механізми. Банк повністю державний, і його завдання — фінансувати і просувати індійський експорт. Страхування експорту здійснюється Експортною кредитною гарантійною корпорацією Індії під адміністративним контролем Міністерства торгівлі.

Протягом 2002;2007 pp. Індія здійснила додаткові кроки для просування експорту сільськогосподарської продукції. Були засновані агроекспортні зони для стимулювання експорту певних продуктів. Зони отримують підтримку центрального уряду і урядів штатів для зростання ефективності ланцюжка постачання продукції на експорт. Допомога надається через дорадчі служби Міністерства сільського господарства, аграрних університетів, побудову морозильних потужностей. Зараз в Індії діють 60 агроекспортних зон. У 2004 р. була започаткована Спеціальна агропродуктова схема, за якою на експорт просуваються фрукти, квіти, молочні продукти, м’ясо птиці.

Індія обмежує експорт, якщо він загрожує продовольчій безпеці - підтримці внутрішніх запасів і цін на розумному рівні. Так, у зв’язку із зростанням світових цін Індія заборонила з літа 2006 р. експорт баранини і козлятини, а пізніше — експорт пшениці.

США — один із найбільших світових експортерів та імпортерів сільгосппродукції. Основні види експортної продукціїзерно і корми, соя, м’ясо і м’ясопродукти. У результаті зростання цін на продовольство у 2008 р. було досягнуто рекордного рівня вартості продукції рослинництва (176 млрд. дол. США), яка становить 51% загальної вартості сільськогосподарської продукції.

За підрахунками Організації економічного співробітництва та розвитку (ОЕСР), загальна підтримка сільського господарства США становить 11% валового доходу фермерів. Певні продукти, зокрема цукор та молочні продукти, користуються високою підтримкою. У травні 2008 р. Конгрес США ухвалив новий сільськогосподарський закон (набрав чинності 18 червня 2008 p.), який передбачає високий рівень фермерських субсидій, що абсолютно не узгоджується з процесами Дохійського раунду COT. Цей закон вводить 80-ти відсоткове перевищення субсидій фермерам поверх базового рівня, встановленого СОТ у 1996 р. Сільське господарство отримує підтримку експорту. Крім експортної допомоги, виробники користуються звільненням від податків на федеральному і місцевому рівнях, кредитними програмами.

Середній тариф режиму найбільшого сприяння (РНС) для продовольства становив у 2007 році 8,9%. Для близько 195 тарифних ліній встановлені тарифні квоти. Простий середній тариф РНС поза квотою становив у 2007 р. 42%, а у межах квот — 9,1%. Частини тарифних квот, як правило, надані окремим країнам. Це стосується тарифних квот на яловичину, молочні продукти, арахіс і арахісове масло, шоколад, тютюн.

США проводять скорочення експортних субсидій по 13 продуктових групах згідно з домовленостями у рамках СОТ. Згідно з Програмою збільшення експорту (Export Enhancement Program (ЕЕР)) та Програмою стимулювання експорту молочних продуктів (Dairy Export Incentive Program (DEIP)) США надавали готівкові заохочувальні виплати експортерам для певних обраних товарів на основі кількості експортованого товару. Товари, які були охоплені ЕЕР — пшениця, пшеничне борошно, рис, морожена птиця, ячмінь, ячмінний солод, яйця, рослинна олія. Продукти, експорт яких стимулювала DEIP — сухе молоко, вершкове масло, різні сири. Ці програми діяли до 15 березня 2008 p., проте не фінансувалися з 2002 р. (ЕЕР) і 2004 p. (DEIP).

США проводять фінансування експорту через офіційне кредитне агентство, Експортно-імпортний банк (Ex-lm Bank). Банк уповноважений надавати кредити, кредитні гарантії і страхування за ставками і у строки, конкурентні із тими, якими підтримують своїх експортерів основні торговельні конкуренти. Він бере на себе ризики, які не хочуть приймати комерційні банки.

У США діють дві основні програми надання експортних гарантій: Програма Експортних Кредитних Гарантій (відома як GSM-102) і Facility Guarantee Program (FGP). Згідно з GSM-102 Корпорація товарних кредитів (ССС) гарантує виплати по кредитах на фінансування експорту сільгосппродукції США на термін кредитування до 3-х років. ССС гарантує 98% суми кредиту та частку відсотків. Експортер платить внесок, розрахований на основі строку погашення кредиту і категорії ризику, який надається департаментом сільського господарства країні, де розташований відповідальний за погашення банк. Усього існує сім категорій ризику. Внесок не може перевищувати встановлений верхній ліміт в 1% гарантованої вартості угоди.

Згідно з FGP ССС розширює кредитні гарантії для банків США, що фінансують експортний продаж промислових товарів і послуг, які сприяють розвитку ринкових потужностей, відносяться до сільського господарства у країнах, що розвиваються (із зберігання, обробки і транспортування). Ці кредитні гарантії поширюються тільки на продаж товарів і послуг для проектів, які сприяють експорту продовольства США.

Цілі торговельної політики Канади формуються на основі розподілу компетенцій федеральних і провінційних урядів і передбачають регулярні консультації між федеральним урядом, провінціями, галузями, неурядовими організаціями і громадськістю. Наприклад, процес узгодження директив делегації Канади на переговорах Дохійського раунду тривав протягом двох років. Канада вважає, що перспективи її економічного зростання залежать від відкритості світових ринків і стабільного, передбачуваного та прозорого торговельного середовища. Найбільш важливим своїм торговельним партнером Канада вважає США.

Основну частку агропродовольчого експорту (20,3%) становлять зерно та насіння олійних, на другому місці - м’ясо (18%).

У 2000 р. Федеральний уряд Канади та уряди провінцій підписали Рамкову Угоду щодо сільського господарства та агропродовольчої політики на XXI ст. для стимулювання прибутковості агропродовольчого сектора. Основні напрями підтримки — програми підтримки доходів фермерів, підтримки безпечності та якості продовольства, підтримки науки та інновацій, довкілля, дорадчих служб.

Канада надає значну підтримку через управління постачанням на ринок молочних продуктів, курятини, індичатини, яєць, у тому числі і шляхом використання високого імпортного тарифу поза тарифною квотою, який досягає 100%. Тарифи в рамках квот невисокі, а квоти зарезервовані для певних країн.

Підтримка цін — основний інструмент системи управління постачанням продукції на ринок, яка діє в Канаді для молочних продуктів, птиці та яєць. Кожні два місяці Комітет управління запасами молока встановлює квоти для виробників кожної провінції. Ради по маркетингу та агентства у провінціях встановлюють ціну, за якою вони купляють молоко у виробників і продають переробникам. Ці ціни базуються на щорічних цінах підтримки для масла та сухого молока, що встановлюються Канадською Молочною Комісією. Провінційні ради по маркетингу та агентства не встановлюють ціни на молоко, що йде для переробки на сир та інші молочні продукти на експорт та внутрішній ринок. Експортні ціни на молоко встановлюються з урахуванням зобов’язань Канади щодо скорочення експортних субсидій. Ціни на птицю встановлюються в ході переговорів між провінційними об'єднаннями виробників і переробників на основі формули затрат на виробництво. Ціни на яйця встановлюються на провінційних радах.

Канада має багато програм підтримки експорту. Основна експортна кредитна установа Канади — Export Development Canada (EDC) — має декілька програм фінансування експорту та страхування. Її діяльність двічі визнавалася COT такою, що не відповідає правилам багатосторонньої торгівлі. Експортні гарантії надаються Канадською Комерційною Корпорацією (Canadian Commercial Corporation (CCC). Для товарів, що експортуються, існують схеми звільнення від податків.

Канада виконує графік скорочення експортних субсидій по зернових, насінню олійних, молочних продуктах, овочах.

Канада має два потужних державних оператора в секторі сільського господарства — Канадську зернову раду (Canadian Wheat Board (CWB) та Канадську молочну комісію (Canadian Dairy Commission (CDC)). CWB об'єднує 60 тис. виробників пшениці та ячменю західної Канади і займає приблизно 20% світового ринку пшениці, 65% - твердої пшениці, 30% - пивоварного ячменю і 15% кормового. У вересні 2006 р. Міністром сільського господарства та продовольства Канади було поставлено завдання чотириетапного переходу від CWB з монопольною владою до середовища, що дозволяє фермерам продавати пшеницю або ячмінь будь-якому покупцю, у тому числі реформованій CWB. До трансформації CWB мало виключне право продавати пшеницю та ячмінь, вироблені у Західній Канаді, на експорт та для внутрішнього споживання.

У CWB є дві програми кредитування експорту: (1) Програму кредитування продажу зерна (Credit Grain Sales Program (CGSP)) та (2) Агропродовольчий кредит (Agri-Food Credit Facility (ACF)). Перша розрахована на покупців, які можуть надати державні гарантії повернення кредитів, а друга — на приватних покупців. CGSP не використовувалася із 2001;2002 pp. Від імені уряду Канади CWB адмініструє програми авансових платежів для пшениці, твердої пшениці, ячменю.

За попередніми оцінками, загальна сума підтримки фермерів в ЄС становила у 2006;2007 pp. 67,9 млрд євро. Понад половини всієї підтримки становила «зелена скринька» (53,9%), фінансування якої правилами СОТ не обмежується. Підтримка по окремих товарах коливається від 6 до 69%. У 2003;2005 pp. механізми підтримки змістилися від підтримки ринкових цін до підтримки, базованої на посівних площах і кількості тварин, а з 2004 р. виплати, базовані на історичних землеволодіннях, частково їх замінили. У 2005 р. ЄС схвалив стратегічні цілі для сільського розвитку на 2007;2013 pp., які сфокусовані на трьох напрямах: зростання конкурентоспроможності ферм, довкіллі і ландшафтах, якості життя і диверсифікації сільської економіки.

Середній тариф найбільшого сприяння для сільського господарства -10,9%, хоча максимальний — 167,2%. На продукцію, яка в ЄС не виробляється, тарифи набагато нижчі. На зернові, наприклад, середній тариф становить 22,2%, а максимальний — 116,6%; на м’ясні продукти — 25,3%, а максимальний — 427,9%; на цукор і продукти з цукру — відповідно, 39,2% і 84,6%. ЄС має 91 тарифну квоту по сільськогосподарських продуктах. Вони адмініструються шляхом надання імпортних ліцензій і введені на яловичину, баранину, козлятину, курятину, індичатину, молочні продукти, яйця, картоплю, фрукти та овочі, пшеницю, ячмінь, рис, кукурудзу, крохмаль, гриби, ковбасні вироби, цукор, виноградний сік.

ЄС — світовий лідер торгівлі продовольством. У 2009 р. експорт вина з ЄС становив 40% світової торгівлі, свинини, сиру і сухого молока — близько третини, масла, яєць та цукру — близько 20%.

ЄС надає експортні субсидії на цілу низку продуктів. За винятком субсидій на кормове зерно і цукор, це прямі експортні субсидії. Крім субсидій на експорт вершкового масла, сухого незбираного молока, сухого знежиреного молока, яловичини, м’яса птиці, продуктів із свинини, ЄС надає експортні субсидії на вино у розмірі від 2,062 до 28,448 євро за 100 л (згідно з розпорядженням Європейської Комісії № 1057/2006).

Субсидується також експорт цукру — до 14,96 євро за 100 кг (згідно з розпорядженням Європейської Комісії № 844/2008 від 29 серпня 2008 p.), а також експорт цукрових сиропів — до 14,96 євро за 100 кг (згідно з розпорядженням Європейської Комісії № 845/2008 від 29 серпня 2008 p.).

Що стосується ставок експортних субсидій на вивіз зерна, то їх розмір встановлюється залежно від щомісячних змін інтервенційних цін, складу експортованого продукту і країни, куди вивозиться зерно і продукти його переробки.

До 1 січня 2008 р. субсидувався експорт овочів і фруктів, а також продуктів їх переробки. Незважаючи на скасування цих субсидій у 2008 p., продовжують надаватися експортні субсидії на цукор, який міститься у продуктах переробки овочів і фруктів.

Допомога по підтримці експорту проводиться також на рівні членів ЄС у рамках принципів ОЕСР щодо підтримки експортних кредитів.

Існують також програми Спільної сільськогосподарської політики щодо просування експорту, що фінансуються спільно країнами-членами ЄС та з бюджету CAP (Спільної сільськогосподарської політики). Наприклад, одним із таких механізмів є «Підтримка заходів щодо просування та інформування на ринках деяких сільськогосподарських продуктів». Метою цього механізму є стимулювання попиту на продукти, що охоплені підтримкою, через заохочення до їх споживання, зростання популярності продуктів серед споживачів і формування усвідомлення їх переваг і високої якості.

Діяльність у рамках цього механізму спрямована на два ринки — внутрішній ринок ЄС та ринки третіх країн, перелік яких визначається Європейською Комісією. Програми просування та інформування розраховані на період від року до трьох. Учасниками механізму можуть бути галузеві організації виробників і первинних переробників сільськогосподарської продукції і міжгалузеві організації переробників та дистриб’юторів.

Перелік продуктів, просування яких може підтримуватися на ринках третіх країн, включає: свіжу, охолоджену або заморожену яловичину, телятину, також продукти харчування, які з них вироблені; м’ясо птиці високої якості; молочні продукти; оливкова олія і столові оливки; якісні вина, вироблені у певному регіоні; алкогольні напої з географічними позначками або виготовлені за традиційними рецептами; свіжі овочі та фрукти, продукти їх переробки; вироби з зерна та рису; волокно льону; живі рослини і продукти декоративного садівництва; продукти, які мають назву, географічне походження, що охороняються законом, гарантовану традиційну особливість; екологічні продукти.

У перелік заходів спільного фінансування включаються: діяльність у галузі зв’язків із громадськістю, просування і реклама, зокрема, організація навчань, конференцій за участі журналістів і лікарів, конкурсів, організація просування в Інтернеті, оголошення у спеціалізованих виданнях, реклама на радіо і телебаченні, публікація брошур, плакатів тощо; участь у виставках, торгах місцевого і міжнародного значення; інформаційні кампанії щодо продуктів з назвою, походженням, географічною позначкою, що охороняються законом, кампанії щодо екологічних продуктів; інформаційні кампанії щодо якісних вин, вироблених в окремих регіонах, а також вин і алкогольних напоїв з географічними назвами.

Згідно з програмою галузевим та міжгалузевим організаціям повертається 80% фактично витрачених ними коштів на ці заходи з просування та інформування з бюджету ЄС і країн-членів.

На відміну від ЄС, США, Канади та інших країн-членів СОТ Україна не використовує і зобов’язалася не використовувати експортні субсидії на продукцію сільського господарства. При вступі до СОТ Україна взяла такі зобов’язання щодо регулювання експорту [10]:

· експортні мита на насіння соняшнику і рижію будуть знижені до 16% після вступу, а потім за 6 років до 10%, на 1% щорічно;

· експортне мито на живу ВРХ та живі вівці і кози буде знижено до 50% на момент вступу, а потім до 10% за 8 років (щорічно на 5%);

· експортне мито на шкіру ВРХ, овець і кіз, свиней буде знижено з 30 до 20% за 10 років — щорічно на 1%;

Експортні мита на насіння соняшнику, незважаючи на критику торговельних партнерів, посприяли розвитку олієпереробної промисловості в Україні. Україна відмовилася від введення нових експортних мит, отже, існує ризик перетворення країни на сировинний додаток до європейської біопаливної промисловості, бо вивозити ріпак набагато вигідніше, ніж переробляти на біодизель чи олію в Україні. Крім того, Україна зобов’язалася не використовувати обов’язкові мінімальні експортні ціни з моменту вступу, тому що члени Робочої групи вважали, що вони можуть використовуватися для зниження внутрішніх цін.

Правила введення обмеження на експорт регулюються ст. 12 Угоди про сільське господарство COT, згідно з якою Комітету з сільського господарства завчасно подається письмове повідомлення, а також проводяться консультації із зацікавленими імпортерами. В Українському законодавстві процедури введення обмежень на експорт визначаються у Законі України «Про зовнішньоекономічну діяльність». Проте для ефективного застосування обмежень і переконливої аргументації для країн-імпортерів і Комітету з сільського господарства COT необхідна чітка регламентація загрози балансової стабільності. Необхідно розробити і затвердити Постановою КМУ методику визначення загрози балансовій стабільності, на основі якої схвалюється рішення щодо запровадження ліцензування.