Романтизм як стильова течія української літератури першої половини 19 століття

Курсова робота на тему:

Романтизм як стильова течія української літератури першої половини 19 століття

Зміст

Вступ Розділ І. Романтизм як стильовий напрям

1.1. Передумови виникнення та характерні риси романтизму

1.2. Розвиток романтизму на українському ґрунті

Розділ ІІ. Літературні осередки романтизму

2.1. Харківська школа романтиків

2.1.1. Історико-філософські передумови романтичного напрямку Харківської школи

2.1.2. Творчість Л. Боровиковського як початок романтичної традиції в Україні

2.1.3. Романтичні тенденції поезії А. Метлинського

2.1.4. Романтична поезія та драматургія М. Костомарова

2.2. Романтизм в літературі Західної України

2.2.1. Діяльність «Руської трійці»

2.2.2. Творчість М. Шашкевича

2.3. Київський осередок романтиків Висновки Література

Вступ

Сучасне буття української нації глибоко вкорінене у духовний світ національного минулого, у традиції, історію. Отож у період національного та духовного відродження, ми не можемо і не повинні перервати живу нитку власної історії, яка протягнута із минулого у сьогодення і доносить до нас ті одвічні морально-етичні, філософські, соціальні ідеї та принципи, без яких усякий рух у національне майбутнє є просто неможливим.

У контексті сказаного розгляд ідей українського романтизму є значимим і актуальним якраз у плані відтворення тих суттєвих сторінок нашого минулого, котрі і сьогодні є на часі. Йдеться про те, що саме в рамках українського романтизму вперше визріли і сформувалися ідеї національного державотворення, українська ідея як основоположна засада цього процесу, ідея народності, а також чимало інших важливих світоглядних проблем. Водночас у романтизмі була осмислена і узагальнена ідея українства, що стає виразником національної самосвідомості, ідейним побудником борців за українську незалежність і свободу. Нарешті, саме романтизмові ми завдячуємо становленню української національної літератури та літературної мови. Це й зумовлює актуальність теми нашої роботи: «Романтизм як стильова течія української літератури першої половини 19 століття».

Предметом нашого дослідження є визначальні риси стильового напряму романтизму на українському ґрунті. Об'єктом дослідження виступає літературна та філософська творчість українських письменників-романтиків першої половини 19 століття.

Головною метою роботи є охарактеризувати романтизм як стильову течію, що існувала в українській літературі протягом першої половини 19 століття. З цього випливають завдання дослідження:

· визначити характерні особливості романтизму як загальноєвропейського стильового напряму;

· з’ясувати специфіку українського романтизму порівняно з європейськими літературами;

· розглянути діяльність головних осередків романтичного світобачення та літературної думки в Україні у першій половині 19 століття;

· виявити характерні риси романтичної поетики на прикладі творчості окремих митців;

· зробити висновок про значення романтизму для української літератури та розвитку суспільства взагалі.

Для реалізації цілей і завдань дослідження використовувався комплекс методів: критичний аналіз літературних джерел; літературознавчий аналіз художніх текстів.

Виконання завдань даної роботи дозволить визначити характерні особливості романтизму як стильової течії української літератури та визначити його значення в історії української літератури.

Розділ І.Романтизм як стильовий напрям

1.1. Передумови виникнення та характерні риси романтизму

Термін «романтизм» першочергово застосовувався в літературі, головним чином романо-германських народів, а пізніше охопив музику та образотворче мистецтво. Це дозволило трактувати романтизм як переважно художній напрямок. Однак вже в 19 ст. починають говорити про «романтичні тенденції» у філософії, «економічний романтизм», «романтичні ілюзії» в соціалізмі, тобто трактувати його як загальнокультурний рух, а не лише напрямок чи стиль.

Те, що романтизм об`єднував різноманітні явища, напрямки, утруднює виділення в ньому сталого інваріантного ядра. Однак існують фундаментальні фактори цілісності романтизму, що знайшли відображення у спільності його суттєвих ознак. Це передусім — спільність соціокультурної ситуації, спільність світосприйняття та світосвідомість.

Головна соціокультурна передумова цілісності романтизму полягає в тому, що була наслідком Великої Французької буржуазної революції. Подібно до того, як революція ознаменувала корінний переворот в соціальному житті, романтизм позначає собою революцію в культурі.

Однак романтизм виник не на порожньому місці. Він мав попередників в особі Руссо, який у століття Розуму заговорив про першочерговість чуттів, про своєрідність та неповторність кожної людини. В якості найважливіших джерел потрібно вказати також на філософію Фіхте з її абсолютизацією творчої свободи, й Шопенгауера з ідеєю сліпого, нерозумного бажання, що створює світ за своєю сваволею. Ці ідеї були цікавими та близькими романтикам, так само як шукання широкого кола музикантів, живописців, в творчості яких «пробивалися паростки нового, відмінного від класицизму бачення світу та задач мистецтва (Жироде, Гро, Бетховен)» [1, 27]. Незважаючи на виняткову складність та суперечливість, романтизм у цілому має ряд визначальних рис та ознак. Йому притаманні так звана світова скорбота, романтичні «два світи», підкреслений інтерес до внутрішнього світу людини, гротескно-сатиричне зображення дійсності та проникливе відтворення природи.

Романтична «світова скорбота» була одним з виражень глибокого розчарування в результатах французької революції і пов’язаного з нею Просвітництва. Відомо, що переважна більшість ідеологів Просвітництва щиро вірила в близьке настання царства розуму та загального добробуту. Майбутнє буржуазне суспільство вимальовувалося їм у щонайрадужніших барвах. Результати ж французької революції, що на неї покладалися такі величезні сподівання, цілковито перекреслили ілюзії просвітителів. Проповідуване ідеологами Просвітництва царство розуму, загального добробуту й миру обернулося на практиці нескінченними загарбницькими війнами, царством гендлярства, бездушності та егоїзму.

Саме тому розчарування романтиків набуло особливої гостроти, почало переростати у настрої цілковитої безнадії та глибокого відчаю — у «світову скорботу». Цей відчай підкріплювався втратою уявлень про перспективи суспільного розвитку: стан внутрішнього бродіння та хаосу сприймався як закономірний для світу, а шляхи розвитку цього несталого світу — таємничими й непізнаванними.

Відчуття «світової скорботи», в свою чергу, вело до романтичного відчуття двох світів — переконаності у цілковитому розладі мрії та реальності. У пошуках нових позитивних ідеалів романтики звертаються до історії та мистецтва, релігії і народної творчості, до природи та до екзотичних країн — до всього, що різко контрастує з безбарвністю та убозтвом сучасної дійсності [17, 376].

Заперечуючи класицизм і просвітницький реалізм, їхню регламентацію та умоглядність, романтики прославляють самоцінність окремої людської особистості, її цілковиту внутрішню свободу. Відштовхуючись від Шекспіра, романтики розкривають дивовижну складність та суперечливість людської душі, її одвічну невичерпність. Заглибленість у внутрішній світ особистості, пильний інтерес до могутніх пристрастей та яскравих почуттів, до всього надзвичайного, тяжіння до інтуїтивного та неусвідомленого — характерні риси романтичного методу в усіх мистецтвах.

Якщо теоретики класицизму виходили з прагнення наслідувати природу, то романтики виходять з прагнення перетворити природу. Вони створюють свій, особливий світ, на їхню думку, величніший і прекрасніший, ніж світ реальний. У цьому й полягає суть їхнього учення про два світи. З уявленням про два світи пов`язаний полум`яний захист романтиками цілковитої творчої свободи митця від будь-яких регламентацій і будь-яких норм.

Надзвичайно своєрідним явищем у поетиці романтизму була й так звана романтична іронія, головними теоретиками її виступали письменники Фрідріх Шлегель, Карл Зольгер і Жан-Поль Ріхтер. До методу романтичної іронії широко вдавалися майже всі провідні романтики, а згодом і деякі представники критичного реалізму, наприклад Анатоль Франс. В основі романтичної іронії лежить різке контрастове підкреслювання відносності всіх і будь-яких обмежень в особистому та в суспільному житті. Усі ці обмеження романтики зображують як бездумне насильство над природним плином життя, як результат глупоти та дурості людей. Природний рух життя ламає усі ці штучні перепони, і той, хто намагається втиснути природний плин в закам`янілі рамки, сам опиняється у смішному становищі.

Заслуги романтиків у розвитку світового мистецтва важко переоцінити. Вони розширили й оновили старі художні форми, розробили жанри історичного роману, фантастичної повісті, ліро-епічної поеми, нові форми драми, досягли небувалої майстерності в ліричній поезії [17, 377].

Отже, відкидаючи сучасну романтизмові дійсність як вміщення всіх вад, він втікає від неї, здійснюючи подорожі в часі і просторі. Втеча за просторові межі суспільства виступала в трьох основних формах, а саме:

Відхід в природу, яка була або камертоном бурхливих душевних переживань, або втіленням ідеалу свободи та чистоти (звідси зацікавленість селом, критика міста, інтерес до духовності народу, вираженої у фольклорі).

Романтизм «заглядає» в інші регіони, екзотичні країни (східна тема в творчості Байрона, картинах Делакруа).

У випадку відсутності реальної територіальної адреси втечі він конструюється в уяві (фантастичні світи Гофмана, Вагнера).

Другий напрямок втечі - відхід від дійсності в інший час. Не знаходячи опори в теперішньому, романтизм розриває природний зв`язок часів:

ідеалізує минуле, особливо середньовіччя, патріархальний образ життя, ремісничий устрій, лицарський кодекс честі;

конструює майбутнє, вільно маніпулюючи часовим потоком.

Третій напрямок втечі романтика — відхід у власний внутрішній світ, в усі куточки свого «Я». В житті серця романтики вбачають протилежність безсердечності зовнішнього світу (казки Гофмана, Гауфа) [1, 32].

Таким чином, романтимзм (фр. romantisme) був ідейним рухом у літературі, науці й мистецтві, що виник наприкінці 18 ст. у Німеччині, Англії й Франції, поширився з початку 19 ст. в Росії, Польщі й Австрії, а з середини 19 ст. охопив інші країни Європи та Північної і Південної Америки. Виниклий після французької революції, в умовах утверджуваного на зламі 18 — 19 ст. абсолютизму, Романтизм був реакцією проти раціоналізму доби просвітництва і застиглих форм, схем і канонів класицизму та подекуди проти сентименталізму. Визначальними для романтизму стали ідеалізм у філософії і культ почуттів, а не розуму, звернення до народності, захоплення фольклором і народною мистецькою творчістю, шукання історичної свідомості й посилене вивчання історичного минулого (історизм), інколи втеча від довколишньої дійсності в ідеалізоване минуле або у вимріяне майбутнє чи й у фантастику. Романтизм призвів до вироблення романтичного світогляду та романтичного стилю і постання нових літературних жанрів — балади, ліричної пісні, романсової лірики, історичних романів і драм

1.2. Розвиток романтизму на українському ґрунті

Романтизм, як жоден інший літературний напрям, сприяв «пробудженню» молодих або відірваних від новішої європейської культури народів. Зокрема, визначну роль відіграв романтизм в пробудженні або відродженні слов’янських народів. Інтерес до народної поезії, до народного побуту та висока їх оцінка, інтерес до минулого та знову висока оцінка занедбаних, недооцінених сторінок минулого, інтерес до національно-своєрідного, любов до некультивованої природи — це ті моменти, які мусили звернути увагу представників східноєвропейських народів на їх старовину, на їхню народну поезію та народний побут, на їх власні країни. А вживання мистецьких засобів народної поезії в літературі мусило, зокрема, промовляти до серця представників тих народів, у яких ця поезія ще жила повним життям та запліднити і вивести на нові шляхи їх власну літературу. До впливів романтики в цьому напрямі приєднався і вплив передромантизму Гердера.

Тому не можна дивуватися, що романтизм — складними шляхами — вплинув й на українську літературу та що українська романтична література, порівняно неширока, наклала помітний відбиток на весь дальший літературний розвій та широко увійшла в народну свідомість.

З одного боку, світогляд романтизму мав надзвичайне значення для розвитку українознавчих студій у всіх галузях. Історичне минуле — різні епохи його — лише в світлі романтичного ставлення до минулого зробилися факторами національної свідомості. Тому студії минулого були в добу романтики складовою частиною національного руху. З іншого боку, народна дійсність явилася романтикам надзвичайно повною, високоцінною та багатою. Не лише збирання етнографічного матеріалу, але й використання його в різних сферах культури — передусім у літературі - стало також завданням національним. Народ та історія — основні теми української романтики — разом з тим — основні проблеми національного руху [2, 19]. Розвиткові української літератури дуже сприяв той факт, що її письменники, зокрема Шевченко, далеко тісніше були зв’язані з справжнім народним життям, аніж переважна більшість західних романтиків та й романтиків сусідніх народів. Отже, вони справді могли користуватися скарбами народної поезії ширше та вільніше, аніж це було в романтиці багатьох інших народів. Певні елементи романтичної поетики українські поети навіть не потребували переймати з романтичної теорії поезії, бо ці елементи, як це поетам почасти здавалося, а почасти й було насправді, можна було просто прийняти до літератури з народної поезії.

Складніше стояло питання про мову. Перші українські романтики були втрачені для української літератури, між ними — такий геніальний письменник, як Гоголь, бо вони писали російською мовою. Нечисленна література українською мовою, що існувала до 1825 р. та належала до травестійних ґатунків, не могла викликати у захоплених ідеологією романтики молодих письменників великого бажання розвивати саме її. Почасти не без підстав вони почували в цій літературі «глузування» з народу, народної поезії та й української мови. Але романтикам удалося це глузування з українського провінціалізму замінити «модою» на все українське. Лише дальше поглиблення романтичної ідеології привело молоде покоління українських романтиків до творчості українською мовою.

Романтизм на Заході прийшов до нової оцінки якщо не барокової літератури в цілому, то принаймні певних її представників, яких «романтизм» наново «відкрив», поруч із Шекспіром, між іншим, Якоба Беме, Фр. фон Шпе, Анґела Сілезія і т. д. Український романтизм був менш щасливий у цьому: йому не могла імпонувати література «чужою» церковнослов’янською (української редакції) або «мішаною», українськослов'янською мовою, якою була література українського бароко [10, 81]. Романтиків могли притягати або окремі літературні постаті (Сковорода), або ідеологічний зміст окремих творів. І не випадково якраз романтики відкрили для української національної свідомості (та й для науки) українські літописи епохи бароко та почасти оживили інтерес до Сковороди. Але характерно, що Куліш відкидав власне всю українську барокову літературу, як «академічну тьму», а інші представники романтизму, за невеликими винятками, як Максимович, так само ставилися до українського літературного бароко байдуже або вороже, цілком неісторично закидаючи йому невживання народної мови.

Розвиток українського романтизму є складним та зв’язаним з різними особистими змінами долі окремих письменників та з політичними умовами тієї важкої доби. Романтичний культ особистої приязні та романтичний індивідуалізм поруч із слабкостями зв’язків поміж окремими центрами українського життя привели до того, що романтичний рух розпадається на історію окремих гуртків, а почасти на біографії окремих осіб, як це було, до речі, і в романтизмі західному.

Зароджується українська романтична література та ідеологія на межі 20-х та 30-х років у Харкові, де літературний рух майже завмирає вже на початку 40-х років. У кінці 30-х років починається хоч і неширокий романтичний літературний рух в Галичині. В Києві в 40-х роках романтичний рух блискуче розвивається в лоні «Кирило-Мефодіївського братства», але його припиняє адміністративне переслідування. Жевріючи протягом дальших років та тримаючись на індивідуальній праці окремих письменників, романтичний рух знаходить ще наприкінці свого існування новий і останній осередок у Петербурзі під час існування «Основи» [8, 202]. Після цього часу на Україні вже немає ширшого літературного романтичного руху, хоч окремі романтики залишаються вірними своїй ідеології, змінюючи ті лише почасти під впливом зовсім нових часів.

Цікавість романтиків до історії та до народного побуту привела до праці над збиранням, виданням та обробкою історичного та етнографічного матеріалу. Одна за одною з’являються збірки української народної поезії, насамперед народних пісень: кн. М. Цертелева (1819; він — не романтик), М. Максимовича (збірне 1827, 1834, 1849 р.), І. Срезневського («Запорожская старина» 1833 — 1838), П. Лукашевича (1836); польські збирачі видають галицькі пісні - Вацлав з Одеська (1833) та Жеґота Павлі (1838 — 1840). Одночасно виходить українська «Русалка Дністровая» (1837). Романтичні видання закінчуються виданнями пісень А. Метлинського (1854) та «Записками о Южной Руси» Куліша (1856 — 1857) і деяких пізніших видань: приказки й прислів'я Номиса (1864), пісні Я. Головацького (1863 — 1865) збудовані головне на праці, яку провадило романтичне покоління [16, 37].

Коли видання творів народної поезії до певної міри підтримують діяльність романтичних поетів, постачаючи їм теми, мотиви та знайомлячи їх з народним світоглядом і засобами народної поезії, то ще більше значення мають праці історичні, які, по-перше, розкривають перед українським читачем хоча й неповний та недостатньо освітлений образ минулого України. Історії України Бантиш-Каменського (1822, перевидано 1830, 1842), Маркевича (1842), праці з історії Запоріжжя Скальковського (1840 р.), а головне — видання літописів — «Історії Русів» (1846), Самовидця (1846), Величка (1848 та далі), Граб’янки (1854), видання оповідань про Січ столітнього запорожця Коржа (1842) та численні видання актів, до яких спричинилися, зокрема, Максимович та Бодянський, є теж здебільшого плодом романтичного захоплення рідною історією, як, до речі, ще пізніші праці Костомарова.

Найменше відбилися романтичні погляди в літературі подорожей та в описах України. Зовсім не мають відбитку романтичного світогляду найважливіші твори цього характеру: Закревського опис Києва (1836) та описи окремих частин України Свіньїна (починаючи з 1829).

До важливих рис праці українських романтиків належало надзвичайно серйозне прагнення перебороти історично зумовлену «неповноту» української літератури. Свідоме плекання різноманітних літературних ґатунків та прагнення безпосередньо встановити зв’язок (шляхом власного вивчення та перекладів) з літературою світовою, належать до найважливіших заслуг українських романтиків перед українським літературним розвитком. Українська література часів романтики, незважаючи на вузькість своєї літературної продукції, вже наближається до ідеалу літератури «повної», тобто такої, що хоче задовольнити духовні потреби всіх суспільних груп. Ця перемога української романтики була лише тимчасовою: політичні умови зробили неможливим справжнє здійснення романтичної програми, а ідеологія та літературні погляди реалістів спричиняли нове звуження тематики української літератури.

Український романтизм має багато спільного з романтизмом загальноєвропейським. Але водночас це є глибоко національне явище, живлене українським корінням, українським світосприйняттям і українською історією. Окрім цього, «романтизм як етнокультурна домінанта першої половини 19 століття в Україні народився з власних національних джерел філософської думки, успадкувавши весь її попередній розвиток» [2, 17]. Як європейський романтизм вибудовував свої естетичні погляди на філософії Гердера, так український романтизм послуговувався філософією Сковороди. Для нього характерна значна сакралізація сфери естетичного. «Поезія єсть винайдення іскри божества в дійствительності"[20, 399]. Якщо поезія сприймалася як божественне одкровення, то поет уявлявся пророком.

Цілком закономірно, що Французька революція не справила на східноєвропейські держави такого враження, як на інші європейські країни. На східноєвропейський романтизм значною мірою вплинув розвиток капіталістичних відносин, розгортання національно-визвольного руху, Вітчизняна війна 1812р. На відміну від романтизму європейського, український, як і російський, виступав не стільки проти норм буржуазного суспільства та просвітительських ідей, скільки проти феодальної дійсності. Східнослов'янський романтизм формувався в умовах впровадження капіталістичних відносин. До того ж на нього значною мірою, як і на західнота південнослов'янський, вплинула розгорнена боротьба проти колоніального гніту, за національне самовизначення. Характерна для західноєвропейських літератур «світова туга» трансформувалася тут у «національну тугу». Для творів українського романтизму характерне яскраве прагнення до всеслов’янського об'єднання. Українці виробили власний варіант «теорії нації», розроблений Фіхте та Гердером, «заснований на загальнослов’янській спільності та етнокультурних традиціях"[2, 19].

Центральною фігурою романтичної поетики стає людина. Людина сприймалася насамперед як витвір природи, а вже потім як продукт соціальної діяльності. Українським романтикам людина уявлялася сходинкою до божественного. Народ же в уявленні романтиків виступав певним об'єднанням всебічно розвинених особистостей. За таких умов вони вважали можливим існування гармонійного суспільства.

Жанрові пошуки романтиків зосередились на ліричних модифікаціях. «Лірика і була тим жанром, який в практиці романтиків підпорядковував собі всі інші жанри. Роман став ліричним, драма стала ліричною» [1, 35]. Романтики значно збагатили її можливості, «широко застосувавши суб'єктивно-ліричну типізацію, глибокий психологізм, контраст і синтез, двопланову конструкцію образу, асоціативність"[12, 9]. Істинним пізнанням вони вважали пізнання чуттєве, емоційне.

Таким чином, на українському ґрунті витворився літературний напрям, який водночас був глибоко національним і вписаний у загальноєвропейський контекст розвитку романтичної літератури.

Розділ ІІ. Літературні осередки романтизму

2.1. Харківська школа романтиків

2.1.1 Історико-філософські передумови романтичного напрямку Харківської школи

Осередком першої романтичної групи на Україні став харківський університет, що відігравав уже й до того часу певну роль у розвитку духовного життя України, уперше занісши сюди ще на початку віку плідну для національного розвитку німецьку «ідеалістичну» філософію, між іншим — і романтичну (Шеллінґ). Але розвиток української літературної романтики не зв’язаний безпосередньо з цими початками філософування. В кінці 20-х років коло молодого росіянина Ізмаїла Срезневського (1812 — 1880), студента, а пізніше талановитого професора, збирається невеликий гурток студентів. Модерна література, переважно російська та польська, релігійні проблеми та німецька філософія приводять їх до міркувань над проблемами філософії історії, а етнографічний інтерес, насамперед Срезневського, підводить їх безпосередньо до студіювання та захоплення українською народною поезією. Український матеріал, зібраний Срезневським самим та іншими членами гуртка, перші друковані збірки та знайомство зі ставленням західних романтиків до народної поезії, «приводять харків'ян до розуміння своєрідності українського народу» [22, 11]. Срезневський приймає народну поезію як суто романтичну — в ній «все дике, як діброви та степи», «все поривчасте, як літ степного вихоря», в ній немає «чопорного сладкогласія» класичної поезії. Український бандурист нагадує йому знайому з романтичної літератури та етнографії постать співців Скандінавії. Поруч із Срезневським стають трохи пізніші Амвросій Метлинський (1814 — 1870) та Микола Костомаров (1817 — 1885), обидва пізніше теж професори, їх філософічні думки сягають глибше — для Метлинського, який поєднує ідеї Гердера, романтики та Геґеля, народна поезія — «вияв вічних думок людської душі», вона щільно зв’язана з усім життям та звичаями і побутом народу, а мова — одна з найважливіших сил розвитку народу, основа і «самобутності» й навіть буття народу. Харків'яни починають і літературну діяльність народною мовою, — це спроба самим стати народними співцями, взяти участь у витворенні того найвищого скарбу народного, яким, на їх думку, є поезія. Але вони не пішли шляхом простого наслідування народної поезії. Зразки романтичної поезії інших, передусім слов’янських, народів приводять їх до творчості «в дусі народному, але для освіченого суспільства» [16, 39].

Літературна продукція харків'ян знаходить вияв в окремих публікаціях у російських часописах, в окремих збірках творів (Метлинського 1839, Костомарова 1839 — 1840) та в літературних збірниках «Український Альманах» 1831, «Утренняя Звезда» 1833 — 4, «Украинский Сборник» 1838 та 1841, «Сніп» 1841, «Молодик» 4 томи 1843 — 4, «Ластівка» в Петербурзі 1841, «Киевлянин», що видавав М. Максимович в 1840 — 1841 рр.

2.1.2 Творчість Л.Боровиковського як початок романтичної традиції в Україні

Починає харківську романтику Лев Боровиковський (1806 — 1889), що пройшов через харківський університет ще перед буйним розквітом романтики в студентських колах. До того, вчителюючи в провінції, зокрема у Полтаві, він протягом років написав чимало (75) віршів російських та численні, за власним свідченням 600, «байок і прибаюток». Видав він сам лише кілька віршів, та пізніше (1852) Метлинський надрукував близько 180 його байок.

Боровиковський зв’язаний з традицією класицизму: він на шкільній лаві добре познайомився з античною літературою та мусів студіювати класицистичну теорію поезії, з його 180 байок аж 42 наслідують класицистичні польські байки Красіцького та російські Крилова. Йому не чужий у байках ще травестійний тон («найлучча птиця — ковбаса»); але в цілому його тон зовсім серйозний, він узяв собі за зразок стиль Красіцького: короткий, стислий, дотепний. Все ж, здається, і тут маємо певне романтичне народне забарвлення цілого стилю: витончений стиль дотепного просвітителя Красіцького обертається у Боровиковського в ще більш стислій народний стиль приказок та прислів'їв, текст Красіцького часто ще скорочено.

Але як справжній романтик з’являється перед нами Боровиковський в інших віршах. Вже його переклади або переспіви відрізняються цілком від травестій Гулака-Артемовського. Він перекладає тих самих авторів (Міцкевич, Пушкін, Жуковський), що й Гулак, мабуть, щоб «підкреслити усю відмінність свого романтичного розуміння поезії від травестійної класики» [18, 10].

Переклади з Жуковського та Міцкевича — романтичні балади. З Жуковського — «Свєтлана», ця переробка балади Бюрґера «Ленора», це «Маруся» Боровиковського, що трохи українізує етнографічні риси балади. Романтична тут тематика — нічна втеча з мертвим нареченим, романтичний краєвид, романтичні картини:

Сіли в санки: коні мчать, аж іскрять ногами, полозочки аж шумлять, сніг летить клочками;

ззаду так, як дим курить, степ кругом синіє,

місяць із-за хмар блищить, тільки-тільки мріє… [19, 112].

Нічний краєвид і в «Зимовому вечорі» (з Пушкіна) і в оригінальному вірші «Ніч». Типово романтичні образи в баладі «Фарис» (з Міцкевича), — шалений літ араба на коні в пустелі.

«Думи» — різноманітні історичні, здебільшого баладні твори; тут стрічаємо «козака», Палія, гайдамаків. І тут — знову ніч, і згадки про народну поезію, і похмурі самотні романтичні постаті:

Стиль віршів Боровиковського цілком романтичний: поважна мова, навіть у гумористичних місцях, нахил до вживання народної пісні, помірковане звертання до здрібнілих слів, але лише властивих народній мові (матуся, тощо), уживання типових для народної поезії епітетів (ясний сокіл, сірії гуси, білі лебеді, широкі поля, чорная хмара, терен колючий, висока могила), пісенний паралелізм двох образів, і вживання іноді «неповних» рим, характерних для української народної пісні (гори//голі, рада//сестра, степ//серп, туман//піднявсь), та іноді просто вживання цитат з пісень — це все, поруч тем, образів — характеризує Боровиковського як романтичного поета.

2.1.3 Романтичні тенденції поезії А. Метлинського

Амвросій Метлинський (псевд. Могила, 1814 — 1870), проф. літературознавства в Харкові та Києві, за молодих років (до 1850 р.) поет, автор праць з філософії культури та літератури, в яких він поєднує філософію Гегеля з романтичними мотивами: завдання мистецтва — витворення ідеалу краси з окремих рис, розкиданих у світі; людина стоїть на межі «матеріального та духовного світів», слово є єдністю обох світів (матеріального — звуку та духовного — думки), тому воно впливає на обидві сторони людської природи; захоплюючи таким чином єство людини в цілому, поезія справляє таке сильне враження на людину та людство [12, 55]. Надаючи такого великого значення словесній творчості, Метлинський, природно, не ставиться до своєї поетичної творчості як до забавки, а висловлює в ній свої найглибші думки, бажання чи побоювання.

Для поезії Метлинського характерний похмурий сумний колорит. Його улюблений краєвид — ніч, як і в Боровиковського, — але ніч з бурею, громом, блискавкою, пожежею. Поруч із цим краєвидом є й інший: степ з могилами: «на гробовищу в ніч глупу». Ці могили, повні трупом, є для Метлинського ще свідками тієї минувшини, що ніби мусить заснути навіки: гетьман виходить із могили, прислухається:

На сторожі моє ухо,

а все тихо, а все глухо…

Чи козак і кінь умер?

Чи орел без крил, без пер? [19, 163].

Ніби єдине, що ще на Україні живе, є для Метлинського слово, поезія: тому дальший його улюблений образ — образ бандуриста; але — це він — «Останній бандурист» лише висловлює надію, що поезія не вмре з ним. Метлинський звертається — сам чи через своїх героїв — з закликами надзвичайно патетичними до читача, до природи, до Бога. Бо він ніби не має певності, що його хтось ще почує.

Поезія Метлинського — наскрізь філософська поезія, найбільше історично-філософська. Щоправда, вона належить до того типу, де кожна думка виступає в вірші лише в конкретній формі - в образі. Тому вірші Метлинського не багаті на абстрактні слова, а навпаки, в романтичній традиції сповнені таких слів, як: козак, гетьман, могила, гайдамака, бандурист, бандура.

Форма його поезії часто фантастична, «вільна», без певного сюжету та з частими змінами ритму. Мова Метлинського, здається, більш далеко відходить від народної, ніж мова всіх українських романтиків.

Лише поодинокі здрібнілі слова (хмарка, дірка, ніченька і т. п.), майже зовсім немає виразів з народних пісень (є, наприклад, «могила з вітром говорила», «ворон кряче» і т. п.).

Словник Метлинського не багатий, але це перша спроба утворити мову нову, мову для освіченої людини. Спроба ця не вдалася, тому слова Метлинського забулися і тому часто здаються нам незвичайними та «негарними».

До того і вірш Метлинського «не може імпонувати сучасному читачеві: ритм віршу в нього мінливий, часто неправильний, рими одноманітні, здебільшого граматичні» [8, 211]. Навряд чи вірші Метлинського можуть ще бути улюбленими тепер. Але історичне їх значення безсумнівне.

2.1.4 Романтична поезія та драматургія М. Костомарова

У тих самих напрямах і формах, як і в А. Метлинського, витримана й невелика віршована спадщина славного історика Миколи Костомарова (псевдонім Ієремія Галка, 1817 — 1885), лише тональність їх зовсім інша: оптимістична віра в майбутнє українського народу. Костомаров не поділяє ані сумних прогнозів Метлинського, ані його легковажної віри в «білого царя». Щоправда, образи сучасності в Костомарова майже ті самі: могила, в якій спить «мати ріднесенька»; або похмура ніч. Але співець викликає матір з могили, з темного лісу виходить «якась молодиця», муза поетова, яка вимагає від нього співів «для всього роду,… для всій родини». Костомаров так само, як і Метлинський, бачить у «співі», в поезії, чи не найбільшу тепер силу, що може відродити український народ. Відродження це Костомаров бачить у широких рамках відновлення всього світу:

Прокинуться всі народи, завіт вічний приймуть, ворогів тисячолітніх вороги обіймуть… 19, 150].

Це насамперед слов’янські народи, — у Костомарова сильніше, аніж у кого іншого з харківських романтиків озивається — не чужа й іншим харків'янам — ідеологія слов’янофільська.

Окрему, хоч і невелику групу віршів Костомарова, складають його філософські вірші. Не лише історіософії платить данину поет, а й філософській романтиці. Ось, наприклад, «поезія ночі», що розвиває улюблену романтичну думку протилежності між «вічною», але до людини «байдужою», природою та мінливим, але високим своєю свідомістю, світом людини.

Мова Костомарова нагадує своїм змістом мову Метлинського: це так само спроба витворити «мову освіченого товариства» [8, 212]. Він зустрічається з тими самими труднощами, що й Метлинський. Але Костомаров ширше використовує словник та фразеологію народної пісні Він переспівує народну казку, наслідує мову пісень у любовних віршах. Поруч із цим зустрічаємо переспіви цілих пісень, у них мало «цитат», але є наслідування духу пісень.

Але й наслідування народних пісень не врятовує Костомарова від мовних помилок та важких виразів. Дуже характерні в прагненні утворити «повноцінну літературу» драматичні спроби Костомарова.

Він за короткий час своєї письменницької діяльності пише українські драми «Сава Чалий"(1838), «Переяславська ніч"(1839) та починає ще кілька драматичних творів, перекладає російською Шекспіра. Шекспір і є головним керманичем Костомарова в драматичній поезії. Іноді він використовує мотиви драм Шіллера.

Трагедії Костомарова сповнені драматичного напруження і - в романтичній традиції - закінчуються загибеллю героїв.

Конфлікти в п'єсах Костомарова — не лише зовнішні конфлікти, але й внутрішні, в душі героїв: Костомаров, може навмисне, уникав майже всякого побутового елементу. Історичне тло йому дати не вдалося (або він і не прагнув до цього).

Що історична правда підірвана тими «мутними джерелами», з яких він черпав («Історія Русів», підроблені «думи»), — це не таке важливе, бо трагедії його — «високі трагедії», з абстрактними героями, яких промови часто — по-шекспірівськи — цілком відриваються від конкретної дії.

І слабкість драм Костомарова не в цій абстрактності, а в тому, що він «не знаходить у конкретній дії вразливих, яскравих формул, тих летючих слів, якими пишається кожна трагедія Шекспіра» [21, 271].

Зате Костомаров робить свою мову досить різноманітною, заводячи і «високий стиль» (з слов’янізмами), і вульгарний, у масових сценах; несправедливо закидали Костомарову «котляревщину» — лайки та вульгаризми типові і для його зразків у Шекспіра; тут роль, функція їх зовсім інша, аніж у Котляревського.

2.2. Романтизм в літературі Західної України

2.2.1 Діяльність «Руської трійці»

М. Грушевський датує початки національного відродження Галичини першими десятиліттями 19 століття, коли серед нового уніатського духовенства з’являються «освічені і тямущі люде, які думають не тільки про інтереси своєї церкви, а й про інтереси народні, національні, заходяться коло піднесення народної освіти і добробуту, коло розвою національної культури"[7, 481].

На початку 30х рр. 19 століття у Львові підіймається нова хвиля національного руху. В цей час починає функціонувати гурток студентської молоді на чолі з «Руською трійцею», який ставить перед собою задачу «вправлятися в слов’янській і руській мовах, вводити в руських колах розмовну руську мову, піднімати дух народний, просвіщати народ і, протистоячи полонізму, воскресити руську письменність в Галичині» [5, 11]. До складу «Руської трійці» входили Маркіян Шашкевич (Руслан), Іван Вагилевич (Далибор), Яків Головацький (Ярослав). На той час всі вони були студентами-семінаристами. Маркіяну Семеновичу Шашкевичу (1811−1843), літературна діяльність якого припадає на 1833−1843 роки, належать понад тридцять віршів, незавершена поема «Перекинчик бісурманський», казка «Олена», переспіви та переклади з давньоруської, чеської, сербської, польської та грецької, кілька статей та нотаток, а також перша українська «Читанка» для народних шкіл (видана у 1850). Іван Миколайович Вагилевич (1811−1866) у двох своїх поетичних творах українською мовою та кількох польською виступив послідовним романтиком. Плідно займався етнографічним дослідженням бойків, гуцулів та лемків. Яків Федорович Головацький (1814−1881) також плідно займався етнографічними дослідженнями побуту народів Карпат; йому також належить ряд романтичних віршів. Перша збірка семінаристів не призначалася до друку. «Син Русі"(1833) — рукописна збірка, про яку Б. Лепкий сказав, що це «перший в Галичині збірний прояв народної думки, як доказ щирої охоти через літературу двигнути нарід з упадку». До її складу входили вірші народною мовою Шашкевича, Мінчакевича, Левицького з Бовшева і Левицького з Августівки, обробка народної легенди «Хрестец камінний край Любачева». Її автори намагалися опанувати народною мовою поетичний жанр народного послання, вірша-алегорії, пейзажу та деякі інші жанри (всього у змісті перераховано 13 творів), але загалом поезії цієї першої збірки відзначаються ще не виробленою віршовою формою. Для неї також характерний синтез фольклорної та книжно-словесної тенденцій, що взагалі було властиво для усієї тогочасної української літератури[13, 103].

У квітні 1834 року до львівської цензури було подано збірку «Зоря», девізом якої були слова: «Світи, зоре, на все поле, закіль місяць зійде». Але на той час у Львові не було цензора, який би займався українськими виданнями. Тому «Зорю» було відправлено до Відня, до відомого цензора грецьких і слов’янських книг — Вартоломея Копітара. Віденський цензор не став брати на себе відповідальність за дозвіл чи заборону опублікування збірки і відправив її до Львова з таким висновком:

«1. Наша Галичина має понад 2 мільйони русняків, а Угорщина мільйон, що дуже прихильно привітають це видання у своїй мові.

2. Так само привітає його 6−7 мільйонів російських русняків тієї самої мови.

3. Отже, його круг діяння простягається на 9−10 мільйонів душ!

4. Але треба брати до уваги, що наші й російські поляки дивитимуться з заздрістю і ненавистю на цю досі не упривілейовану літературу…"[4].

Після повернення збірки до Львова остаточною рецензією була заборона. Її рукопис не зберігся. Про зміст цієї другої збірки можна судити тільки зі спогадів Я. Головацького та заміток В. Копітара. Відомо, що у ній вміщувалися фольклорні записи та оригінальні твори гуртківців, життєпис Б. Хмельницького та літературна обробка колядки «Хмельницького обступленіє Львова» Шашкевича. До 1835р. належить перший друкований виступ Шашкевича — публікація його оди «Голос галичан», зміст якої не становить особливого літературного інтересу. Найголовніша заслуга цього твору полягає в тому, що він написаний українською мовою.

А в 1836р. нарешті вдалося опублікувати альманах «Руської трійці» під назвою «Русалка Дністрова» (хоча на титульні сторінці стоїть дата 1837). «В «Русалці Дністровій» найповніше реалізувалися прогресивно-романтичні літературні та літературно-наукові погляди М. Шашкевича та його товаришів"[3, 145]. До її складу ввійшли народні пісні, власні оригінальні твори, переклади з сербського та уривки з «Каледворського рукопису», а також статті літературно-критичного, фольклористичного й історіографічного характеру. На цей раз гуртківці вирішили піти в обхід львівської цензури і у вересні 1836р. Головацький переслав рукопис «Русалки» сербському громадському і культурному діячеві, з яким познайомився під час свого перебування у Пешті на початку 1835р., Георгію Петровичу до Пешта, де був цензор слов’янських книг і друкарня. Там її і було надруковано. Львівський цензор В. Левицький заборонив поширення цієї збірки: 800 примірників, надісланих до Львова, були конфісковані. До читачів, переважно це були жителі Галичини, потрапило тільки 200 примірників (а інші 600 до 1848 р. зберігалися у львівському цензурному комітеті). «Русалка Дністрова» — перше видання в Галичині, надруковане «гражданкою». Її автори активно відстоювали фонетичний правопис. Вони також відмовились від Ъ та Ы, перші застосували до «гражданки» Є, а також вперше вжили ЙО, ЬО, які вживаються й зараз.

«Творчість літературно-культурницького угрупування «Руська Трійця», насамперед виданий ними альманах «Русалка Дністрова», засвідчує появу прогресивних тенденцій в естетичній думці Галичини 30х років 19 ст."[6, 33] Це видання рішуче поривало з церковно-книжною літературою, яка побутувала тоді на Галичині, і започатковувала нову літературу народною мовою і на народній основі. До її появи в літературі краю переважала церковно-схоластична «високоштильна поезія» та принципи шкільного класицизму. «Русалка Дністрова» відкривала перспективу розвитку прогресивної науково-літературної діяльності на західноукраїнських землях"[3, 147]. Шашкевич, Вагилевич і Головацький своєю «Русалкою» впроваджували ідеали романтизму.

Найяскравіше їхні романтичні погляди відбилися у їх ліричній поезії. У розумінні суспільних явищ «Трійця» значною мірою відштовхувалась від позицій Просвітництва, але на діалектику людини і світу, суб'єкта і об'єкта, часу і вічності, індивідуума і природи вони вже мали яскраво виражений романтичний підхід. У своїх творах вони пропагували цей підхід до тих явищ, які зображували. Їхня поезія, зокрема Шашкевича, значною мірою вплинула і спонукала до подальшого розвитку усю наступну західноукраїнську поезію, збагативши її новими елементами. У поезії Вагилевича відчувається вплив на нього польського, а можливо і німецького романтизму періоду «Бурі й натиску» через свою поезію діячі «Руської Трійці» знайомили своїх земляків з кращими надбаннями романтизму західного і східного. Все, що вони пропонували, було новим і незвичним: їхня історична концепція, орієнтація на фольклор, використання у творах народної мови, обстоювання народності мистецтва, — але виявилось прогресивним для подальшого розвитку літератури у Західній Україні. Це була нова література на народній основі, і нерідко її героєм виступав сам народ, або його представник. «У творчості «Руської трійці"(найвиразніше у Шашкевича) втілено три основних типи героя: романтично-історична постать ватажка народних мас; романтично-психологічний тип непересічної індивідуальності, яка страждає у пошуках особистого щастя, і просвітительсько-романтичний тип сучасної освіченої молодої людини, яка прагне служити національно-культурному відродженню рідного народу"[13, 336].

Вони вболівали за долю рідного народу і піклувались його освітою, що їх самих робило схожими на романтичних героїв, беззастережно відданих своїй справі. Недаремно цю трійцю називають «будителями Галичини». Їхня діяльність була спрямована на розв’язання багатьох суспільно-політичних та культурних проблем, зокрема поширення освіти народною мовою серед народу.

Навчаючись в університеті, діячі «Трійці» активно знайомились з творами європейського відродження. Львів у той час був одним із центрів слов’янської літератури та наукового взаємообігу. До їх послуг була бібліотека Інституту Оссолінських, читальний зал якої відкрився у 1832 р., та приватні колекції. Яків Головацький так писав про молоді роки Шашкевича: «Книгохранилища університетские і Оссолинського достарчали не мало поживи для єго все больше лакнучого духа"[5, 5]. Там вони мали змогу ознайомитись з творами Й. Добровського, П. Шафарика, Ф. Челаковського, Ф. Палацького й П. Шафарика. Шашкевич, Вагилевич і Головацький цікавилися історичними, етнографічними, філологічними творами сербських, чеських, польських, російських та ін. дослідників. Окрім цього їх також значною мірою цікавила література: творчість «української школи» у Польщі (Шашкевич переклав українською мовою уривок з поеми С. Гощинського «Канівський замок»), творчість Котляревського, Квітки-Основ'яненка, а також літературно-етнографічні збірки, які в той час видавалися на Східній Україні [15, 33].

Для творчості Шашкевича, Вагилевича та Головацького, як і для всіх тогочасних романтиків, характерне звернення до славного минулого свого народу: «Болеслав Кривоустий під Галичем, 1139», фольклорні стилізації «О Наливайку», «Хмельницького обступленіє Львова» М. Шашкевича, «Dumy», легендарно — історична балада «Мадей» Вагилевича. Ці твори не відзначалися історичною достовірністю, а лише символічно виражали інколи абстрактну віру у відродження українського народу. Подібні твори писали М. Устиянович, А. Могильницький та ін. Також для Шашкевича, Вагилевича й Головацького характерне замилування природою, що вилилось у чудову пейзажну лірику: «Підлиссє», «Сумрак вечерній» Шашкевича, «Весна», «Річка» (які мають алегоричний зміст) Головацького. Значний у них доробок і любовної лірики: «Туга», «Вірна» Шашкевича, «Wspomnienie», «Spotkanie» Вагилевича, «Два віночки» Головацького. Але найпродуктивнішим щодо подальших наслідувань був напевно започаткований ними жанр послання: «Слово до чтителей руського язика», «Руська мати нас родила» Шашкевича, «До L***» Вагилевича, «Руський з руським повстрічався…», «Братові з-за Дунаю» Головацького.

Етнографічні дослідження «Трійці» започаткували українське карпатознавство, їм належать перші у Галичині твори з історії культурного розвитку рідного краю та бібліографічні видання.

2.2.2 Творчість М. Шашкевича

М. Шашкевич за своє коротке та важке життя не встиг написати багато. Але і те, що ним написане — переважно вірші, показує, що він мав поетичну обдарованість. Вірші його — в основному пісні; їх меланхолійний настрій — щирий. Їх тон м’який та ніжний, навіть занадто м’який для їх іноді досить похмурого змісту. Наслідування пісень і, мабуть, вплив польського віршування приводить Шашкевича до того, що він — не так радикально, як Шевченко, — відмовляється від того регулярного чергування наголосів, що творить суть «тонічного"віршування.

Поезія Шашкевича, до якого дійшли в останні роки його короткого життя і твори Квітки, Метлинського, ба й Шевченка, не могла зробитися популярною на Великій Україні через те, що «галицька поезія спиралася на місцеву мову» [13, 279]. На відміну від харків'ян, письменників з новоколонізованої території з її на великому просторі майже єдиною мовою, галичани користувалися західноукраїнською мовою з її різноманітними діалектами. Лише тепер, з розвитком уживання діалектів у модерній поезії поезія Шашкевича (і інших представників галицької романтики) могла б знайти розуміння на Великій Україні. Свого часу її популярності перешкоджали насамперед діалектні форми. Тематика поезії Шашкевича неширока. Поруч із національними мотивами, чуємо постійно ноти смутку та туги і т. д. Характерно, що поезія Шашкевича значною мірою символічна. Ця символіка не дуже складна та не дуже глибока, але типово романтична. Серед краєвидів Шашкевича зустрічаємо й улюблену в романтиків ніч.

Невелика обсягом, але різноманітна проза Шашкевича. Цікаво, що вона значно ближче підходить до норми літературної мови пізніших часів. Знаходимо в нього і статті; м. ін. надзвичайно цікава «Старовина», романтична пропаганда зацікавлення старовиною, в якій, і Шашкевич бачить «лице столітей» та «дух предків»; пише він переказ казки, і прозаїчні байки (14) і дитячі побожні пісеньки, і матеріали для читання до «Читанки». Шашкевич дав і кілька зразків «високого"прозового стилю — в проповідях, спробах перекладу Євангелії (Іоанна, Матвія), в «Псалмах Русланових».

Почавшись ще перед Київською романтикою, романтична поезія західних земель скоро ввібрала в себе живі води поезії найбільшого поета української романтики — Шевченка. На відмінній долі галицької та підкарпатської романтики можемо бачити, наскільки політичні умови впливали там на розвій літератури. Літературна Галичина через кілька десятиліть стає в рівень з літературою наддніпрянською; Підкарпаття на довгі десятиліття взагалі випадає з історії української літератури.

2.3. Київський осередок романтиків

Наступним осередком романтичного руху став у першій половині 40-х років Київ. Університет, заснований 1834 р., почав збирати в своїх стінах українську молодь. Перший ректор, філософічний романтик М. Максимович (з 1834 р.), зумів використати своє становище для оживлення діяльності на полі українознавства. Михайло Максимович (1804 — 1873), що почав свою наукову діяльність у Москві як природознавець та романтичний філософ, прибічник романтичної філософії Шеллінґа, в Києві показав себе невтомним дослідником української старовини та передусім етнографії, над якою він старанно працював у Москві. Його збірки пісень 1827, 1834, 1848 р. належать до найліпших та мали великий вплив на романтичну літературу.

У 40-х роках у Києві зійшлися Костомаров, що став там професором університету, Куліш, Шевченко, який уже був автором «Кобзаря"(1840) та славетним поетом, та кілька студентів, що не залишили визначного сліду в історії української літератури, але серед яких були цікаві та оригінальні постаті, зокрема М. Гулак (1822 — 1899) та В. Білозерський (1825 — 1899). «Київська молодіж… була глибоко просвічена Святим Письмом, — це була молодіж високої чистоти духовної», — писав пізніше Куліш [2, 151]. Християнство киян сполучалося з філософською романтикою: на цьому шляху їхнім провідником був проф. Академії, раніше і університету, росіянин П. Авсєнєв (1810 — 1853), що зокрема, захоплювався християнською містикою та романтичною психологією (Шеллінґ, Новаліс, Шуберт й ін.). Він часто зустрічався з Білозерським, Гулаком, О. Маркевичем, позичав їм книжки, але найбільше впливав на них особистими розмовами. До філософської романтики приєднувалось читання романтичної літератури, і зокрема української народної словесності (збірки Максимовича, Срезневського) та слов’янофільської літератури.