Человек і общество

Особистість і общество.

Проблема взаємовідносин чоловіки й суспільства завжди займала кращі уми людства. Багато філософи та письменники шукали або створити то ідеальне суспільство, у якому розкривався б потенціал кожного члена, де до кожної особи ставилися б із повагою і розумінням, одне слово, створити громадську утопию.

Но останні віки показали, що як прекрасні було мрії, реальність їх ніколи розсіює. Багато вчені вважають, що краще громадське пристрій був у городах-полисах Стародавню Грецію і з тих пір нічого такого створено не было.

Тем щонайменше, переконаний, кожен розумна людина повинен прагнути внести свій внесок в поліпшення взаємин у суспільстві. На це є кілька путей.

Один їх, шлях писателей-просветителей, залежить від поступове зміні світогляду читачів, у реформуванні самої системи цінностей. Отже намагалися допомогти суспільству Д. Дефо, показавши своїм твором «Робінзон Крузо», що окрема людська особистість може зробити справді багато, Дж. Свіфт, який романом «Подорожі Гуллівера» чітко зображує соціальну несправедливість й уряд пропонує шляху порятунку, і другие.

Но й інший спосіб, якого впродовж історії прибегалии, мабуть, занадто часто: радикальний, тобто революційний. Такий вихід неминучий, коли протистояння між суспільством, і особистістю посилилися настільки, що й більше можна дозволити переговорами. Прикладами таких ситуацій може бути буржуазні Революції Англії й Франции.

В літературі другий, радикальний, метод найяскравіше висловився, по-моєму, в романі Ф.М. Достоєвського «Злочин покарання». Студент Раскольніков, чиє життя можна назвати легкої, вирішує вбити старушку-процентщицу, яка йому уособлює усю соціальну несправедливість дійсності Петербурга ХІХ століття. Забрати в багатія і роздати бідним — мета його задуми. Така була і, до речі, мету і більшовиків, теж прагнули поліпшити становище людей, щоб він, хто «був ніким», був би «всім», не подумавши, щоправда, у тому, що аж так наділити людини здібностями і талантом не можна. У принципі так, мета зробити життя справедливішою шляхетна. Але варто забувати у тому, якими засобами це достигается?

У Раскольникова була інша можливість. Вона могла продовжити навчання, розпочати давати приватні уроки, проти нього було відкрито майбутнє. Але це потребує занадто багато праці та зусиль. Куди простіше було б вбити бабусю, пограбувати неї і розпочати творити добрі справи. На щастя Раскольникова, він просто дуже розумний й починає сумніватися у своїй «правоті» (злочин привело його за каторгу, але потім приходить прозрение).

Противостояние особистості Раскольникова й суспільства Петербурга 1960;х років XIX століття закінчилося поразкою особистості. Людині, выделяющемуся з акціонерного товариства, взагалі тяжко, у життя. І проблема часто вже не так у самому суспільстві, як у натовпі, сминающей особистість і перетворюючої яскраві кольору ще на сірі. Одне з класиків якось сказав, що кожна людина окремо — мудрий, але натовп — дурна. Але, на жаль, саме натовп визначає характер нашого суспільства. Тому доти, як між особистістю та постсовєтським суспільством настане гармонія у взаєминах, коли таке, звісно, коли-небудь взагалі настане, ще довгі, довгі годы.