Соціальний портрет викладача вуза

Міністерство освіти і науки України Чорноморський державний університет імені Петра Могили Курсова робота зі спеціальності «Соціологія»

СОЦІАЛЬНИЙ ПОРТРЕТ ВИКЛАДАЧА ВИЩОГО НАВЧАЛЬНОГО ЗАКЛАДУ Студентки:

Приходько Марії Володимирівни Миколаїв — 2014

План Вступ Розділ 1. Викладач вищого навчального закладу як об'єкт соціологічного дослідження

1.1 Понятійна основа дослідження соціального портрета викладача вищого навчального закладу

1.2 Специфіка сучасної викладацької діяльності

1.3 Історія вивчення соціального портрета викладача вищого навчального закладу Розділ 2. Емпіричне соціологічне дослідження

2.1 Програма дослідження Список використаних джерел і літератури

Вступ Роль викладача вищого навчального закладу має соціальне значення і займає одне з центральних місць у формуванні національної свідомості і духовної культури українського суспільства.

Сьогодні сучасне суспільство потребує не вузьких спеціалістів — носіїв окремих виробничих функцій, а всебічно розвинених соціально активних особистостей, які мають фундаментальну наукову освіту, багату внутрішню культуру.

Від дій викладача вищої школи багато в чому залежить ефективність процесу виховання — суб'єкта педагогічного процесу, тобто вихователя, який безпосередньо й багатогранно впливає на кожний його компонент. Головне — викладач вищої школи повинен зробити вихованця центральною постаттю цього процесу, його активним, свідомим, повноправним та самостійним учасником Об'єктом курсової роботи є викладачі вищого навчального закладу.

Предметом є соціальний портрет викладача вищого навчального закладу.

Мета курсової роботи визначити основні соціальні характеристики викладача викладача вищого навчального закладу.

Метод збору інформації емпіричного соціологічного дослідження в моїй курсовій є аналіз документів та літератури, опитування, порівняння, класифікація.

Завдання:

1. Уточнити понятійний апарат необхідний для наукового вивчення;

2. Проаналізувати історію наукового в тому числі й соціологічного вивчення портрету викладача вищого навчального закладу;

3. Провести емпіричне соціологічне дослідження;

Розділ 1. Викладач вищого навчального закладу як об'єкт соціологічного дослідження

1.1 Понятійна основа дослідження соціального портрета викладача вищого навчального закладу Педагог — це фахівець, який має спеціальну підготовку і професійно провадить навчально-виховну роботу в різних освітньо-виховних системах. Педагогічна діяльність — це діяльність викладача вищої школи в навчально-виховному процесі, спрямована на формування і розвиток особистості вихованців. Будь-яка майстерність, у тому числі й педагогічна, розкривається в діяльності, причому в діяльності ефективній. Саме таке розуміння майстерності прийняте в педагогіці. Завдання вихователя полягає в тому, щоб формувати у вихованця мотивацію, навички та вміння самовдосконалення, озброїти його ефективною методикою, прищепити почуття суб'єктності в педагогічному процесі. Впоратися з цим дуже складним завданням може тільки справжній майстер своєї справи.

Термін соціальний має багато трактувань в різних тлумачних словниках. Соціальне — сукупність тих чи інших властивостей і особливостей відносин громадських даного суспільства, інтегрована в спільну діяльність (взаємодії) індивідами або групами індивідів у конкретних умовах місця і часу і що виявляється в їх відносинах один до одного, до свого становища в суспільстві, до явищ і процесів в суспільств. життя. Соціальне-це та загальна властивість, яке притаманне різним групам індивідів, що є інтеграції індивідів, тих чи інших властивостей товариств, відносин. Характер і зміст відносин між різними індивідами і групами індивідів залежать від місця, якої вони займають, і від тієї ролі, яку вони виконують у різних товариств структурах. Соціальне — це різновид спільної діяльності різного індивіда. Соціальне як явище або процес виникає тоді, коли поведінка навіть одного індивіда виявляється під впливом іншого індивіда чи груп індивідів незалежно від фізичної присутності цього індивіда чи групи. Саме при взаємодії один з одним індивіди сприяють інтеграції тих чи інших властивостей товариств, відносин. Соціальне виникає у взаємодії людей, детермінується відмінностями їх місця і ролі в конкретних товариств, структурах, що проявляється, в свою чергу, в розрізних відносинах індивідів і груп індивідів до явищ і процесів товариств, життя. Змістовними елементами соцільне є поняття рівності, справедливості, свободи. У широкому розумінні соціальне протиставляється природному, а також біологічному. Соціальне — це властивість індивідів і груп, що формується в процесі соціалізації та інтеграції людини в суспільство, суспільні відносини. Або, особливий тип, форма регуляції поведінки на основі випереджаючого прогнозу поведінки оточуючих, який можливий завдяки взаємним зобов’язанням, домовленостям. Соціальне — це сукупність тих чи інших властивостей і особливостей суспільних відносин, інтегрованих індивідами або спільнотами в процесі спільної діяльності в конкретних умовах, і що виявляється в їх відношенні один до одного, до свого становища в суспільстві, до явищ і процесів суспільного життя (Г.В. Осипов).

Соціальний портрет дозволяє осмислити зміст професійної діяльності, мотивацію, соціальні настрої, проведення вільного часу, побачити способи взаємодії мікроі макросоциума, дати оцінку особистості людини, виходячи з характеристики середовища, в якій він проживає, а також визначити основні завдання, які стоять перед ним.

Враховуючи вищевикладене, можна висунути робоче визначення: соціальний портрет працівника — це сукупність інформації про статусному і рольовому наборі, нормативних вимогах до представника даної професії, мотиваційній сфері даного типу особистості з виділенням його домінантних рис і характеристик, способі життя, соціальних настроях, матеріальних можливостях, з урахуванням загального та особливого в поведінці і діяльності.

1.2 Специфіка сучасної викладацької діяльності

Уся історія навчання й виховання, крім найперших етапів розвитку людства та поодиноких щасливих винятків, як от Афінська система освіти, позначена авторитарністю, недемократичністю, жорстокістю. Це має глибокі корені. У стародавній Спарті виховання було державною справою і неухильно контролювалося державою. Новонароджених дітей оглядали уповноважені державою особи. Здорових повертали батькам, з вадами і відхиленнями викидали у провалля. У державних навчально-виховних закладах хлопчиків привчали терпіти холод, голод, спеку. Після кожного року навчання проводилися публічні випробування, у тому числі побиттям. Смерть від катувань вважалася достоїнством вихованця, відчай і плач — ганьбою для батьків і вихователів Українському студентові Падуанського університету Григорію Скибінському наприкінці XVII ст. відрубали руку тільки за те, що він, будучи православним, задля здобуття високої освіти прийняв уніатство, посмів студіювати науку в католицькому навчальному закладі, не належачи до католицької церкви. Проти прізвища студента-українця Павла Скопа, очевидно, через те, що був бідний, у списках того ж університету зроблена помітка «бидло рогате» .

Лише окремі видатні теоретики, практики освітньої справи категорично заперечували насилля в педагогіці. Своєю діяльністю вони демонстрували та всіляко обстоювали, інколи навіть ціною власного життя (Януш Корчак), гуманістичну практику едукації людини. Серед педагогів-гуманістів насамперед згадуємо імена Я. А. Коменського, Ж.-Ж. Руссо, І.Г. Песталоцці, Л. М. Толстого, M.I. Пирогова, К. Д. Ушинського, Г. Г. Ващенка, Марії Монтессорі, В. О. Сухомлинського. Але наскільки всетаки педагогічна практика була звично жорстокою, що навіть такі педагоги-гуманісти, як Я. А. Коменський, МЛ. Пирогов в окремих випадках офіційно визнавали можливість і доцільність застосування фізичних заходів впливу до вихованців.

Антигуманними рисами освіти пройнятий і радянський період. Хоча декларативно фізичні покарання не культивувалися, проте в щоденній шкільній практиці були рутинним явищем. Стосовно ж педагогіки тотальної вимогливості, моральних репресій, психологічного насилля, світоглядного знущання, то ці явища мали масовий характер і санкціонувалися владними структурами. Елементи каральної педагогіки знаходимо і в провідних теоретиків виховної справи радянського часу, наприклад у А. С. Макаренка. Усе це, зрозуміло, не могло не перейти і в освітню практику незалежної України, яка будує відкрите, демократичне, громадянське суспільство і сповідує гуманістичну систему виховання. Інерція має велику силу, і покоління педагогів, вихованих на тоталітарно-авторитарних підходах, не можуть швидко переорієнтуватися, звільнитися від звичних стереотипів. Навчально-виховні заклади, у тому числі вищі, звично використовують методи й засоби авторитарної педагогіки. Ось кілька промовистих прикладів. На прохання студентки-інваліда відстрочити виконання курсової роботи викладач відповідає: «Я не можу цього дозволити, адже університет тобі видаватиме диплом, а не посвідчення про інвалідність». Щойно після тяжкої операції студент просить куратора звільнити його від участі в «трудовому семестрі», але останній лишається невблаганним: «Нічого не знаю, усі повинні відпрацювати». Звичним стало й те, що окремі педагоги використовують екзамен як можливість звести рахунки з недостатньо, на їх погляд, поштивим студентом.

Як відомо, викладачі ВНЗ належать до основних соціально-професійних груп, на які суспільство поклало надзвичайно важливі завдання: збереження і примноження культурних надбань суспільства й цивілізації в цілому; соціалізацію особистості на важливому етапі її формування, повґязаному з професійною підготовкою.

Процес підготовки фахівців з вищою освітою становить високорозвинену багатоаспектну систему, основними функціями якої є:

1) продукування знань — наукові дослідження, упровадження їх у практику, експертиза; розробка нових навчальних дисциплін, освітніх програм, науково-методичного супроводу;

2) передання знань — навчальний процес у розмаїтті форм, методів, засобів і освітніх технологій;

3) поширення знань — видання навчальних посібників, наукових монографій, статей; виступи перед громадськістю, участь у наукових, навчально-методичних і культурно-просвітницьких заходах регіонального, всеукраїнського і міжнародного рівнів;

4) формування в того, хто навчається, уміння й усвідомлення необхідності навчатися упродовж усього життя.

Цими функціями визначаються головні складові викладацької діяльності: науково-предметна, психолого-педагогічна, культурно-просвітницька.

Викладач вищої школи має задовольняти такі вимоги: висока професійна компетентність — глибокі знання й широка ерудиція в науково-предметній галузі, нестандартне мислення, креативність, володіння інноваційною тактикою і стратегією, методами вирішення творчих завдань;

педагогічна компетентність — ґрунтовні знання педагогіки і психології, зокрема андрагогіки, медико-біологічних аспектів інтелектуальної діяльності, володіння сучасними формами, методами, засобами й технологіями навчання;

соціально-економічна компетентність — знання глобальних процесів розвитку цивілізації та функціонування сучасного суспільства, а також основ соціології, економіки, менеджменту і права;

комунікативна компетентність — культура усної та писемної форм літературної мови, володіння іноземними мовами, сучасними інформаційними технологіями, ефективними методами і прийомами міжособистісного спілкування.

До цього слід додати і високий рівень загальної культури — сформований науковий світогляд, стійка система національних і загальнолюдських духовно-моральних цінностей.

До безпосередніх функціональних обовґязків викладача вищої школи належать такі:

1. Підготовка навчальних курсів, їх методологічне і методичне забезпечення, вибір засобів інформаційної (аудіо, відео, компґютерної, телекомунікаційної та ін.) підтримки.

2. Створення навчальних, тренінгових і контролюючих програм, у тому числі компґютерних.

3. Авторська участь у підготовці навчальної літератури й навчально-методичних посібників.

4. Читання лекцій, проведення лабораторних, семінарських та інших практичних занять, конференцій, рольових, ситуаційних і ділових ігор тощо.

5. Організаційно-методичне забезпечення практики студентів і участь у її проведенні.

6. Пошук і розробка нових педагогічних методів і освітніх технологій підвищеної ефективності.

7. Консультаційна та інша індивідуальна робота зі студентами.

8. Пошук джерел фінансування наукових досліджень і споживачів наукових розробок.

9. Планування, організація й виконання наукових досліджень і конкретних практичних розробок.

10. Підготовка наукових, науково-популярних та інших матеріалів.

11. Підготовка розробок, які патентуються.

12. Реалізація виховних функцій у процесі групової та індивідуальної роботи зі студентами, під час неформального спілкування з ними.

13. Неперервний особистісний і професійний розвиток, підвищення наукової та педагогічної компетентності й кваліфікації.

14. Володіння різними професійно необхідними практичними навичками.

У системі відкритої та гнучкої освіти особлива увага приділяється підготовленості викладача:

— до організації навчання на базі практики через дії та аналіз цих дій;

— формування дослідницьких і творчих умінь;

— формування у студентів віри у власні можливості й у реальність професійних досягнень;

— вибору залежно від ситуації відповідної ролі, наприклад, експерта, консультанта, організатора, проектанта, порадника;

— організації студентів у робочі групи, а також до розподілу обсягів навчального матеріалу й формування правил співпраці;

— підтримки соціальної інтеграції студентського колективу;

— застосування ефективних методик попередження й розвґязання міжособистісних і групових конфліктів;

— організації індивідуалізованого навчання (робота на «рівнях», у групах, вирівнювальні заняття, комунікація зі зворотним звґязком);

— організації самонавчання студентів, зокрема підготовки їх до самостійного користування текстовими й позатекстовими джерелами інформації;

— вироблення вміння індивідуального й групового прийняття рішень, а також розвґязування різних проблем перед прийняттям рішень;

— формування вмінь самостійного планування й адаптації до змінних умов праці; розумового конструювання через операції порівняння, аналізу, висновків і верифікації, а також предметноманіпуляційного конструювання згідно з аналітичними, операційними і синтетичними стадіями поведінки при розвґязуванні проблем;

— практичного застосування концепції різнобічного навчання й концепції індивідуалізованого навчання з урахуванням потреб студентів.

Для успішного виконання своїх функцій викладач має бути організатором, оратором, аналітиком, психологом, висококомпетентним фахівцем у своїй галузі, ерудитом в інших галузях знань. Також викладач повинен мати талант, природні здібності. Від нього вимагаються великі розумові, фізичні, часові й емоційно-вольові затрати. Викладач ВНЗ має бути творчою особистістю, оскільки підготувати майбутнього творчого фахівця може лише творча особистість.

Праця викладача вищого навчального закладу являє собою свідому, доцільну діяльність щодо навчання, виховання і розвитку студентів.

Професійна педагогічна діяльність викладача може розглядатися як цілісна динамічна система. Н.В.Кузьміна виділяє структурні складники і функціональні компоненти педагогічної діяльності. Ця модель містить п’ять структурних елементів: суб'єкт педагогічного впливу, об'єкт педагогічного впливу, предмет їх спільної діяльності, цілі навчання, засоби педагогічної комунікації. Ці компоненти складають систему, бо ні один з них не може бути замінений іншим або їх сукупністю. Всі вони знаходяться у прямій та зворотній взаємозалежності.

Професійна діяльність має свою специфіку, яка полягає, головним чином, у наступному:

1. У сукупності певних фізичних та інтелектуальних сил і здібностей педагога, завдяки яким він успішно здійснює доцільну діяльність щодо виховання і навчання студента. Серед них найважливішими є організаторські здібності.

2. У своєрідності об'єкта педагогічної праці, який одночасно стає суб'єктом цієї діяльності. Активність студентів як суб'єктів педагогічної праці багато в чому визначається рівнем їх організаційних знань та вмінь.

3. У своєрідності засобів праці викладача, значна частина яких — духовні.

4. У специфіці взаємозв'язку між трьома підсистемами (сукупність інтелектуальних і фізичних сил педагога, сукупність певних даних об'єкта праці і сукупність засобів та структури діяльності).

Конкретний зміст праці, права та обов’язки професора, доцента, викладача вищого навчального закладу визначає статут відповідного навчального закладу.

Співробітники університету та інших закладів освіти мають право на:

* вільний вибір форм, методів, засобів навчання чи наукової діяльності, виявлення педагогічної і наукової ініціативи;

* індивідуальну педагогічну і наукову діяльність;

* одержання всіх інформаційних, навчально-методичних та інших матеріалів, що розробляються в університеті (інституті), а також інформацію про рішення президента, Вченої ради, ректора університету (інституту) та заходи, що плануються;

* користування всіма видами послуг, що їх може надавати університет (інститут) своїм працівникам, а також усіма іншими можливостями університету (інституту) стосовно отримання матеріальної допомоги; сприяння у розширенні та удосконаленні своєї діяльності, оперативного та ефективного вирішення навчально-методичних, науково-дослідних та виробничих проблем;

* користування подовженою оплачуваною відпусткою;

* участь в обговоренні і розв’язанні найважливіших питань навчальної, наукової та виробничої діяльності університету (інституту) і його підрозділів, подання пропозицій стосовно поліпшення їх роботи;

* виконання роботи на умовах штатного сумісництва, або погодинної оплати, на одержання заробітної плати за заміну тимчасово відсутніх співробітників, на оплату праці за госпрозрахункову діяльність, роботу в спільних підприємствах, фірмах, кооперативних органах тощо;

* підвищення кваліфікації, перепідготовку, вільний вибір змісту, програм, форм навчання і наукової діяльності, організації та установ, які здійснюють підвищення кваліфікації і перепідготовку;

* захист професійної честі, гідності;

* обирання засобів і методів навчання, наукової діяльності.

Співробітники університету (інституту) зобов’язані:

* дотримуватися Статуту університету (інституту), чинного законодавства України і міжнародних угод;

* забезпечувати умови для засвоєння студентами, слухачами, стажистами, аспірантами, докторантами навчальних програм на рівні обов’язкових вимог державних стандартів, сприяти розвитку здібностей у останніх;

* брати активну участь у вирішенні завдань, що стоять перед університетом (інститутом), забезпечувати високий рівень підготовки спеціалістів і проведення науково-дослідних робіт;

* наставництвом і особистим прикладом утверджувати повагу до принципів загальнолюдської моралі;

* регулярно, не рідше одного разу на п’ять років проходити різні форми підвищення кваліфікації із збереженням середньої заробітної плати і виплатою витрат на підвищення кваліфікації за рахунок вищого навчального закладу;

* виховувати повагу до людей, національно-культурних, духовних та історичних цінностей України, країни походження, державного і соціального устрою, цивілізації, відмінних від власних, дбайливе ставлення до навколишнього середовища;

* виховувати молодь у дусі взаєморозуміння, миру, злагоди між усіма народами, етнічними, національними, релігійними групами;

* дотримуватися педагогічної і наукової етики, моралі, поважати гідність студентів і співробітників університету (інституту), захищати їх від будь-яких форм фізичного або психічного насильства, запобігати вживанню наркотиків, іншим шкідливим звичкам.

Педагогічна майстерність — це досконале, творче виконання педагогами своїх професійних функцій на рівні мистецтва, в результаті чого створюються оптимальні соціально-психологічні умови для становлення особистості вихованця, забезпечення його інтелектуального та морально-духовного розвитку.

В наказі «Про затвердження Положення про організацію навчального процесу у вищих навчальних закладах» у пункті 5 Робочий час викладача йдеться про:

5.1. Робочий час викладача визначається обсягом його навчальних, методичних, наукових і організаційних обов’язків у поточному навчальному році, відображених в індивідуальному робочому плані. Тривалість робочого часу викладача з повним обсягом обов’язків становить не більше 1548 годин на навчальний рік при середньотижневій тривалості 36 годин.

5.2. Обсяг навчальних занять, доручених для проведення конкретному викладачеві виражений в облікових (академічних) годинах, визначає навчальне навантаження викладача.

Види навчальних занять, що входять в обов’язковий обсяг навчального навантаження викладача відповідно до його посади, встановлюються кафедрою (предметною або цикловою комісією).

5.3. У вищих навчальних закладах 3 і 4 рівня акредитації мінімальний та максимальний обов’язковий обсяг навчального навантаження викладача в межах його робочого часу встановлює вищий навчальний заклад з урахуванням виконання ним інших обов’язків (методичних, наукових, організаційних) і у порядку, передбаченому його статутом та колективним договором. викладач педагог соціальний портрет У вищих навчальних закладах 1 і 2 рівня акредитації обсяг навчального навантаження викладача визначається згідно з чинним законодавством.

5.4. У випадках виробничої необхідності у вищих навчальних закладах 3 і 4 рівня акредитації викладач може бути залучений до проведення навчальних занять понад обов’язковий обсяг навчального навантаження, визначений індивідуальним робочим планом, в межах свого робочого часу. Додаткова кількість облікових годин встановлюється вищим навчальним закладом і не може перевищувати 0.25 мінімального обов’язкового обсягу навчального навантаження.

Зміни в обов’язковому навчальному навантаженні викладача вносяться в його індивідуальний робочий план.

5.5. Графік робочого часу викладача визначається розкладом аудиторних навчальних занять і консультацій, розкладом або графіком контрольних заходів та іншими видами робіт, передбаченими індивідуальним робочим планом викладача. Час виконання робіт, не передбачених розкладом або графіком контрольних заходів, визначається у порядку, встановленому вищим навчальним закладом, з урахуванням особливостей спеціальності та форм навчання.

Викладач зобов’язаний дотримуватися встановленого йому графіка робочого часу.

Забороняється відволікати викладачів від проведення навчальних занять та контрольних заходів, передбачених розкладом.

1.3 Історія вивчення соціального портрета викладача вищого навчального закладу.

Загальновідомо, що освітня галузь — одна з найбільш консервативних сфер людської діяльності. її працівники вирізняються відданістю схемам і технологіям, які вони засвоїли, до яких звикли, стійкістю несприйняття нового, стереотипністю мислення і дій. Стрімко змінюються часи, студенти, а значна частина викладачів вищої школи керується параметрами тієї системи координат, яка їх сформувала. Як і раніше найвагомішими якостями студента вважаються дисциплінованість, слухняність, наслідування пропонованих викладачем зразків, тобто конформізм. Не приймається дисидентність студента: оригінальність мислення й поведінки, самостійність думок, суджень, вимога поваги до себе як до особистості й партнера в спільній справі.

Студенти, шкільний період навчання яких проходив в умовах часткової демократизації соціального укладу життя, гуманізації суспільних відносин, гостро відчувають необхідність радикальних змін у форматі «викладач — студент», не бажають терпіти зневажливе ставлення до себе. Вони цінують не тільки знання педагога, а й хочуть бачити в ньому душевну, розуміючу, справедливу, чесну, високоморальну й порядну людину. Нинішній викладач вищої школи має бути тонким психологом, глибоко емпатійною, атракційною особистістю.

До найважливіших якостей викладача, що сприяють успішному виконанню ним своїх функцій, належить педагогічна комунікативність. Багато труднощів і невдач у педагогічній діяльності зумовлено саме недоліками сфери професійно-педагогічного спілкування. Педагогічне спілкування — це сукупність методів і засобів, застосування яких забезпечує досягнення мети навчання та виховання і визначає характер взаємодії між двома головними субґєктами педагогічного процесу. Відомий російський психолог В.А. Кан-Калик виділяє такі стилі педагогічного спілкування.

1. Спілкування на основі високих професійних настанов педагога, його ставлення до педагогічної діяльності в цілому. Про таких говорять: «За ним діти (студенти) буквально по пґятах ходять». У вищій школі інтерес у спілкуванні стимулюється ще й загальними професійними інтересами, особливо на профільних кафедрах.

2. Спілкування на основі дружнього ставлення. Цей вид комунікації передбачає захопленість спільною справою. Педагог виконує роль наставника, старшого товариша, учасника спільної навчальної діяльності (але при цьому слід уникати панібратства). Особливо це стосується молодих педагогів, якщо вони не бажа­ють потрапити в конфліктну ситуацію.

3. Спілкування-дистанція. Це найбільш поширений тип педагогічного спілкування, за якого постійно спостерігається дистанція у всіх сферах: навчанні — з посиланням на авторитет і професіоналізм; вихованні — на життєвий досвід і вік. Такий стиль формує відносини «вчитель — учні». Але це не означає, що учні мають сприймати педагога як ровесника.

4. Спілкування-загравання. Воно властиве молодим викладачам, які надмірно прагнуть популярності. Таке спілкування забезпечує лише фальшивий, дешевий авторитет.

Як правило, у педагогічній практиці спостерігається поєднання стилів у певній пропорції при домінуванні одного з них.

Заслуговує на увагу класифікація стилів педагогічного спілкування, запропонована М. Таленом. Треба враховувати, що в її основу покладено вибір ролі педагогом, виходячи із власних потреб, а не з потреб того, хто навчається.

Отже, викладач ВНЗ постає перед студентами як фахівець і керівник процесу спілкування. Його репутація, авторитет, престиж значною мірою залежать від уміння спілкуватися, тонко відчувати аудиторію та окремого студента. Особливі труднощі в налагодженні педагогічного спілкування, взаємовідносин зі студентами у сфері особистісних контактів відчувають педагоги-початківці. Щоб оволодіти високим рівнем професійно-педагогічного спілкування зі студентами, треба глибоко знати його психологічні, змістові й процесуальні основи.

А.С. Кокорєв та Н.Б. Ніколюкіна досліджували соціальний портрет викладача вищого навчального закладу (на основі аналізу вузів Тамбовської області). Соціологічне опитування проводилося в листопадігрудні 1998 р. в трьох державних вузах Тамбова та області: Тамбовському державному університеті імені Г. Р. Державіна, Тамбовському державному технічному університеті та Мічурінському державному педагогічному інституті. Вибіркова сукупність склала — 20% від генеральної, що забезпечує репрезентативність дослідження. У розрахунок брався складу лише штатних працівників, сумісництво не враховувався, оскільки саме штатний склад визначає обличчя будь-якого вузу.

Анкета для опитування викладачів містила чотири основні розділи, що дозволяють дослідити: професійну діяльність і її умови; ціннісні орієнтації і мотиви діяльності; життя викладачів поза стінами вузу; а також демографічні відомості.

Серед опитаних проявляються гендерні відмінності, які особливо помітні у вікових категоріях респондентів. Так, у віковій групі від 30 і від 30 до 45 років переважають жінки; від 46 до 55 — чоловіки і жінки представлені рівномірно; а у віковій групі від 56 і старше працюють в основному чоловіки.

Умови професійної діяльності мають вплив на соціальний портрет представника будь-якої професії. Викладачі тамбовських вузів воліють функцію «передачі знання», ніж функцію «добування знання». Викладачі Тамбовської області висловили наступне: 19,5% опитаних бачать інтерес в основному в галузі викладання; в галузі дослідницької роботи — 9,5%; проявляють інтерес в обох областях, але більша схильність до викладання у 43,8%; а більша схильність до дослідному праці - у 26,7% респондентів.

Якщо розглядати це питання в залежності від статевої приналежності, то потрібно зауважити, що у жінок спостерігається більша схильність до викладацької діяльності, а у чоловіків ці інтереси розподіляються однаково між викладацької та дослідницької діяльністю. У респондентів у віці до 30 років інтереси до викладацької та дослідницької діяльності розподіляються рівномірно, чим старше вік викладачів, тим більше проявляється схильність до викладацької діяльності. Доктора наук більше цікавляться дослідницькою роботою (71,5%), а у кандидатів і неостепененніх викладачів виражена схильність до викладання (56,8 і 75,3%).

Одні викладачі просто передають свої знання студентам, інші збагачують свою діяльність новими формами, методами, тобто представляють «новаторський тип». Викладачам було запропоновано віднести себе до певного типу. Практично кожен восьмий опитаний відніс себе до «новаторському типом» — 13,3%; кожен другий до «змішаного типу» — 48,1%; до «традиційного типу» — 22,9%.

Хочеться відзначити, що у вузі повинні переважати ті, хто працює творчо, між тим часто викладачі виконують свої обов’язки сумлінно, але без новацій, що веде до зниження якості роботи вузу в цілому. Опитування показало, що 73,8% викладачів вважають, що вони сумлінно виконують свою роботу. Майже половина (49%) працюють творчо, з цікавістю і повною віддачею. Насторожує те, що в Тамбовській області 26,2% викладачів виконують свою роботу нижче своїх здібностей.

Дослідження показало, що з більш повною віддачею працюють молоді викладачі до 30 років, а ось половина респондентів віком від 30 до 45 років роблять це нижче своїх здібностей. Однак після 45 років викладачі знову починають працювати творчо і з повною самовіддачею, а у віці старше 65 років — всі викладачі оцінюють свою роботу високо. Така ж тенденція простежується, якщо взяти вчений ступінь і займану посаду. Чим вище посадовий статус і вчений ступінь викладача, тим вище він оцінює свою роботу.

Діяльність викладачів вузів дуже багатогранна. Її специфіка пов’язана з великим емоційним навантаженням. Морально — психологічний клімат у вузах досить сприятливий. Так, відносинами з колегами і адміністрацією задоволені відповідно 92,9 і 73,8% респондентів. Кожен другий задоволений перспективою службового росту, незадоволеними є в основному особи у віковій категорії до 45 років. Можна припустити, що це пов’язано з тим, що через затримку на керівних посадах більш літніх людей молоді викладачі не мають можливості просуватися службовими сходами. Насторожує і той факт, що 81,4% респондентів не задоволені розміром зарплати, 41% - умовами праці, а 40% - можливістю додаткового заробітку.

На соціальний портрет викладача вузу накладають відбиток умови професійної діяльності - насамперед матеріальну винагороду за працю. Викладачі вузів не належать до числа високооплачуваних працівників.

Більшість викладачів в Тамбовській області мають низький рівень життя — 69,5%. Кожен третій живе у злиднях, зводять кінці з кінцями — 38,1%. Середній рівень життя мають 30,5% викладачів, а заможно живуть 2,4%. Зрозуміло, при такому матеріальному становищі багато викладачів могли б знайти іншу роботу, цій проблемі приділялося чимало уваги в пресі, і можна погодитися зі словами А. Овсянникова про те, що «вища освіта в Росії стає передумовою бідності» .

Але знаходиться багато причин, по яких викладачі не покидають вуз. Це відсутність іншої роботи, звичка, прагнення допрацювати до пенсії, бажання мати невеликий приробіток до пенсії. Але на запитання: «Якби Ви почали свою трудову діяльність, вибрали б знову професію викладача?» 69% опитаних відповіли — «вибрав знову «.

Резюмуючи питання про матеріальну винагороду, хочеться відзначити, що для «науково-педагогічних працівників зарплата досягнувши розмірів, що дозволяють їм гідно існувати, припиняє своє мотивуюче, стимулюючу дію. Більш важливим стає творчий зміст праці та її престижність» .

Таким чином, викладачі вузів, які виконують найголовнішу функцію в суспільстві, перебувають у вкрай тяжкому матеріальному становищі. Бідність і злидні - доля багатьох викладачів Тамбовської області. Надалі це позначиться на якості виконання ними основних функцій. Все це знижує престижність, авторитет викладацької професії в очах самих педагогів та молоді, яка не захоче пов’язувати своє майбутнє з цією професією.

Особливість праці викладача вузу полягає і в тому, що він повинен постійно займатися науковою роботою, успішність якої полягає в отриманні наукового ступеня, звання. Не завжди творчий процес проходить гладко.

Характерною особливістю професіонала є його ставлення до професії як цінності, визначальною спосіб життя. Як показало опитування, мотивами вибору професії респондентів були: інтерес до професії (57,1%), бажання вчитися (41,9%), важливість і корисність обирається виду діяльності (35,2%). Матеріальний розрахунок займає останнє місце.

Основним мотивом тих, хто змінив би професію (7,2%), є життєві обставини, що не мають відношення до змісту діяльності викладача вузу. Найголовнішою причиною стала незадоволеність оплатою праці - так відповіли 85% опитаних. Бажання змінити професію сильніше виражено у молодих викладачів віком до 45 років. Із збільшенням віку професійна мотивація стає більш стійкою. Причому 63,6% респондентів у віці до 30 років обрали б знову професію викладача, а у віці 65 років і старше таке рішення прийняли б 100% опитаних. Така ж тенденція простежується, якщо розглядати відповіли на це питання з позиції займаної посади, наукового ступеня (чим вище посадовий статус і вчений ступінь, тим більше респондентів вибрали б цю професію). Була виявлена ще одна цікава особливість — у чоловіків і жінок мотивація на професію виражена однаково.

На соціальне самопочуття і настрою викладачів впливають їх умови життя. Найбільше викладачів турбують зростання цін, соціального розшарування, падіння культури, корумпованість в органах влади — це відзначили по 40,5% опитаних, відсутність результатів від економічних реформ — 38,5%.

Професійна діяльність цілком захоплює педагога, так що важко розрізнити чисто професійне та особистісне. Німецький філософ Л. Фейєрбах помітив у минулому столітті, що «стан, посаду мають вплив на образ думки людини, її внутрішнє життя, його віру більш, ніж він усвідомлює це. У більшості випадків вже не можна відрізнити образ думок з обов’язку служби від вільних переконань того, що виходить від нього у зв’язку з його зовнішньої професією». Можна з упевненістю припустити, що це притаманне і вузівському викладачу.

Для з’ясування соціального портрета викладача важливо з’ясувати ціннісні орієнтації. Ціннісні орієнтації викладача усвідомлено і не усвідомлено проявляються в його роботі, у спілкуванні зі студентами, в яку виявив на них педагогічному впливі і багато в чому іншому. На першому місці у викладачів стоять діти та їхні майбутнє (76,2% викладачів поставили позитивну оцінку відносинам у своїй родині). Так, 81% опитаних має дітей, серед тих, хто не має дітей, в основному особи у віці до 45 років. Очевидно, це пов’язано з особливостями науково-педагогічної роботи, викладачі не змогли обзавестися дітьми або відкладають народження дитини на більш пізній період. На другому місці - здоров’я, на третьому — міцна сім'я, успіхи близьких.

Розглядаючи мотиви, якими викладачі керуються у своїй науковій роботі, можна сказати, що всі вони пов’язані, в першу чергу, з особистими інтересами, з тим, щоб підвищити свій посадовий статус, а не кафедральними інтересами або залученням студентів до наукової роботи.

Викладачі вузів живі люди і кожен день займаються різними повсякденними справами. Вільний час викладача — це частина часу, вільна від праці, це сфера нерегламентованої поведінки, можливість вибору дозвіллєвих занять і в той же час стрункість, цілеспрямованість самого процесу, що охоплює творчість (як наукове, так і художнє), мистецтво, спілкування, розвага і т. д.

У вільний від роботи час у викладачів переважає орієнтація на сім'ю. Так, 56,7% - займаються домашніми справами, причому жінки тут зайняті в півтора рази більше, ніж чоловіки. Якщо розглянути це питання з урахуванням посадового статусу респондентів, то асистенти в 1,2 рази більше, ніж старші викладачі, а доценти займаються домашнім господарством в 6,3 рази частіше, ніж професора. Проаналізувавши ці відповіді у відповідності з науковим ступенем, ми побачили, що неостепененние викладачі займаються цим видом діяльності більше всіх, що цілком зрозуміло, так як це в більшості своїй жінки. Більш половина респондентів (51,4%) проводять вільний час з рідними, так як догляд за собою, старими батьками, дітьми вимагають певних тимчасових витрат. Соціологічні дослідження показують, що зростають витрати часу на домашні справи. Причин тут декілька. Зросли ціни на побутові послуги, і більшість опитаних «виробляють» ці послуги для самих себе. Викладачі вузів не становлять винятку.

Друге місце в обсязі вільного часу займає підготовка до занять — це відзначили 53,3% респондентів. Серед них переважають чоловіки. Частка тих, хто готується до занять, більше серед кандидатів наук, які працюють на посади та мають вчене звання доцента, потім слідують старші викладачі та асистенти, як кандидати наук, так і не мають ступені і звання. Це пояснюється, по всій ймовірності, часткою лекційної навантаження та наукової роботи у викладачів високої кваліфікації.

Таким чином, вільний час викладачі витрачають на ведення домашнього господарства, підготовку до занять, займаються дачними ділянками, а не тим, щоб змінити спосіб інтелектуального життя. Вивчення сукупності занять викладачів поза роботою, насамперед участі в культурному житті, виявило й негативні чинники — тільки 9% викладачів підвищує свій культурний рівень.

Таким чином, викладач поза стінами вузу продовжує займатися професійною діяльністю, а також поточними домашніми справами, не відволікаючись від своєї основної роботи, так як цьому сприяють не дуже хороші житлові умови, втому в кінці робочого тижня, погане проведення відпустки. Все це відбивається на соціальному самопочутті та настрої викладачів.

Для вузівського викладача специфічним є співвідношення бюджетів робочого і вільного часу. Навіть на відміну від вчителя, який має мало вільного часу і змушений після роботи займатися підготовкою до уроків, перевіркою зошитів, вузівський педагог в силу творчого характеру діяльності повинен займатися наукою, по суті справи, постійно включаючи і відпускний час. Творчість у принципі не може бути лімітоване часом. До того ж матеріальні та побутові умови змушують вузівського викладача затрачати неправомірно велику кількість часу на цю сферу.

Представлений портрет викладача вузу дозволяє осмислити зміст його діяльності, мотивацію, соціальні настрої, проведення вільного часу, побачити способи взаємодії мікроі макросоциума, дати оцінку особистості викладача провінційного вузу, виходячи з характеристики середовища, в якій він проживає, а також визначити основні завдання, які стоять перед викладачами вузів. Ці проблеми виявляються однаковими як для регіональних, так і для столичних педагогів вищої школи — збільшення зарплати, зниження навчального навантаження, збільшення фінансування навчального процесу і наукової діяльності.

Розділ 2. Емпіричне соціологічне дослідження

2.1 Програма дослідження Актуальність: мотиви вибору професії викладача, тобто: інтерес до професії, позитивне й негативне в професії.

Основні мотиви тих, хто б змінив би професію. Можливі життєві обставини або незадоволеність оплатою праці. У кого бажання змінити професію сильніше виражено у молодих викладачів віком до 35 років чи працюючих пенсіонерів віком до 55 років. Чи з збільшенням віку професійна мотивація стає більш стійкою, чи обрали б знову професію викладача.

Мета: дослідити професійну діяльність викладача Чорноморського державного університету імені Петра Могили.

Завдання:

1. З’ясувати історію

Об'єкт: викладачі Чорноморського державного університету імені Петра Могили факультету соціології

Предмет: професійна діяльність викладача Чорноморського державного університету імені Петра Могили факультету соціологія.

Гіпотеза:

Операціоналізація понять:

Соціальний портрет ;

Викладач ;

Вищий навчальний заклад ;

Покликання ;

Факультет ;

Дисципліна ;

Бланк питань

1. Ким Ви хотіли бути в дитинстві?

1.1 Чи з дитинства Ви хотіли бути викладачем?

1.2 Хто (що) допоміг Вам у виборі професії?

2. Чи працюєте Ви за покликом душі?

2.1 Яка професія приваблює Вас більше ніж професія викладача?

2.2 Чому саме?

2.3 Що стало перешкодую на здобуття цієї професії?

3. Якщо у Вас була б можливість змінити професію, скористалися б ви нею?

3.1 Які причини вплинули б на зміну професії?

3.2 На яку професію Ви б змінили професію викладача?

4. Що не задовольняє Вас в професії викладача?

4.1 Чому саме?

4.1 Як можна вирішити ці проблеми ?

5. Що мотивує вас працювати викладачем?

Методом збору інформації є глибинне інтерв'ю. Опитування — метод збору соціальної інформації про досліджуваний об'єкт підчас безпосереднього (інтерв'ю) чи опосередкованого (анкетування) соціально-психологічного спілкування соціолога та респондента через реєстрацію відповідей респондентів на сформульовані запитання.

Методи опитування поділяються, в свою чергу, на: анкетування й інтерв'ювання.

Анкетування — це збирання кримінологічної інформації письмовим заповненням заздалегідь розроблених анкет.

Інтерв'ю — це проведена за певним планом бесіда, що пропонує прямий контакт інтерв'юера з респондентом, причому запис відповідей на запитання ведеться інтерв'юером. Як правило, співрозмовник висловлює своє ставлення до чогось або виражає свою думку, точку зору на ті чи інші соціальні, суспільні явища, події тощо.

Генеральною сукупністю є викладачі факультету соціології ЧДУ ім Петра Могили.

Вибіркова сукупність складає: викладачі до 35 років та після 55 років — працюючі пінсіонери. Таким чином, 4 особи до 35 років та 3 особи після 55 років.

Таблиця 1. Класифікація стилів педагогічного спілкуваня за М. Таленом

Список використаної літератури

1. Байц Роберт. Поради викладачам-початківцям: Практ. посібн. К.: Навч.-мет. центр «Консорціум із удосконалення менеджмент-освіти і Україні», 2005. — 448с.

2. Вітвицька С. С. Основи педагогіки вищої школи: Метод. посібн. для студентів магістратури. — К: Центр навч. літератури, 2003. — 316с.

3. Кремень В. Г. Освіта і наука в Україні - інноваційні аспекти. Стратегія. Реалізація. Результати. — К.: Грамота, 2005. — 448с. — Бібліогр.: с. 431

4. Кузьмінський А.І. Педагогіка вищої школи: Навч. посібн. — К.: Знання, 2005. — 486с.

5. Кузьмінський А.І., Омеляненко В. Л. Педагогіка: Підручник. — 2-ге вид., перероб. І доп. — К. — Знання, 2004. — 445с.

6. Кузьмінський А.І., Омеляненко В. Л. Педагогіка у запитаннях і відповідях: Навч. посібн. — К.: Знання, 2006. — 311с.

7. Мистецтво бути викладачем: Практ. посібн. /А.Брінклі, Б. Десантс, М. Флемм та ін. За ред. О.І.Сидоренка. — К.: Навч.-мет. центр «Консорціум із удосконалення менеджмент-освіти і Україні», 2003. — 144с.

8. Омеляненко В. Л., Кузьмінський А.І., Вовк Л. П. Педагогіка: Завдання і ситуації: Практикум. — 2-ге вид., випр. — К.: Знання — Прес, 2006. — 423с.

9. Освітні технології: Навч.-метод. посібн. / О.М.Пєхота, А.З.Кіктенко, О. М. Любарська та ін.; За заг. ред. О.М.Пєхоти. — К.: АСК., 2001 — 256с.

10. Педагогика: Учебник для вузов /Н. Бордовская, А Реан. — СПб: Питер, 2003. — 544с.

11. Педагогическая психология: Хрестоматия /Сост. В. Н. Крандашова, Н. В. Носова, О. Н. Щепелина. — СПб.: Питер, 2005. — 412с.

12. Педагогіка вищої школи: Навч. посібн. /З.Н.Курлянд, Р.І.Хмелюк, Я. В. Семенова та ін.; За ред. З. Н. Курлянд. — 2-ге вид., перероб. і доп. — К.: Знання, 2005. — 399с.

13. Подласый И. П., Педагогика. Новый курс: Учебник для студ. высш. учебн. завед. в 2 кн. — М.: Гуманит. изд. Центр ВЛАДОС, 2003. — 576с.

14. Салов В. О. Основи педагогіки вищої школи: Навч. посібн. — Дніпропетровськ: НГУ, 2003. — 183с.

15. Селевко Г. К. Современные образовательные технологии: Учебн. пос. — М.: Народное образование, 1998. — 256с.

16. Хуторской А. В. Современная дидактика: Учебник для вузов. — СПб: Питер, 2001.

17 Плетников Ю. К. Про природу соціальної форми руху матерії. М., 1971; Осипов ГВ. Соціологія і соціалізм. М., 1990; Осипов Г. В., Кабища А. В. Параду ма, предмет і структура соціологічного знанпгя / / Психологія. Основи загальної теорії (під ред. Осипова Г. В. Москвичева Л.Н.). М., 1996; Осипов Г.Є. Природа і обшества. Там же. Г. В. Осипов.