Роль лідерства в роботі органів місцевого самоврядування

КУРСОВА РОБОТА Державне управління

«Роль лідерства в роботі органів місцевого самоврядування»

Зміст Вступ

Розділ 1. Політична еліта: теоретико-методологічні підходи до визначення понять і категорій

1.1 Історія розвитку теорій еліти

1.2 Традиції осмислення політичної еліти вітчизняними вченими

1.3 Типологія еліт

1.4 Шляхи формування політичної еліти та її іміджу Розділ 2. Феномен лідера

2.1 Концепції лідерства у західній соціології, соціальній психології та політології

2.2 Визначення лідерства і лідера

2.3 Класифікація типів лідерів за стилем керівництва

2.4 Концепції, функції та критерії класифікації політичного лідера

2.5 Типи політичних лідерів Розділ 3. Політична еліта України сьогодні

3.1 Умови виникнення сучасної політичної еліти

3.2 Особливості формування та перспективи розвитку політичної еліти

3.3 Програма розвитку лідерства Школи вищого корпусу державної служби

3.4 Розроблення профілів лідерства для вищого корпусу державної служби Висновки Список використаної літератури

Вступ Україною взято курс на побудову правової держави, основний принцип якої полягає у тому, що державна влада в ній обмежена, у кожної особи є певна сфера самовизначення і самовиявлення, в яку держава не може втручатися. Завдання правової держави — підтримання балансу інтересів, при якому кожен має можливість всебічно розвивати і втілювати власні інтереси, не заважаючи іншим. Сучасна політологія вважає правовою тільки ту державу, яка у своїх відносинах з громадянами погодилася з таким ступенем самообмеження, при якому складається гармонія інтересів громадянина та держави.

Головною парадигмою українського державотворення є ідея демократії, яка передбачає в ідеалі рівну участь усіх громадян в управлінні суспільством, їй притаманні важливі переваги перед іншими формами державно-політичного устрою суспільства. Але критичний аналіз цієї політологічної концепції доводить, що вона не вільна від певних внутрішніх суперечностей. Прагнення поєднати широке волевиявлення народу і його реальне представництво в органах державної влади, а також необхідність високого професіоналізму керівників знаходяться в певному протиріччі, бо загальновизнано, що у реальному житті політика твориться не всіма, а певною високопродуктивною, добре освіченою і активно діючою меншістю, котру і звемо політичною елітою.

Із-поміж чисельних проблем, що потребують сьогодні саме наукового підходу до їх вирішення, чи не найголовнішою вважається проблема формування політичної еліти — активної меншості, здатної завдяки своїм особливим якостям вести за собою та управляти суспільством у цілому, яка відповідала б завданням демократизації суспільства, еліти «відкритої» (демократичної), вищої за своїм інтелектуально-духовним потенціалом від «закритої» (бюрократичної або номенклатури).

Визнання світового досвіду щодо пріоритетності місця і ролі політичної еліти в становленні державності, особливості суспільного розвитку України, необхідність консолідації народу в українську націю, тривала боротьба за зміцнення та розбудову української державності і визначення участі політичної еліти України у вирішенні цих та інших проблем сьогодення та відповідна оцінка Президента України, на нашу думку, зумовлює актуальність цього питання.

Проблема формування та роль політичних еліт у розбудові та зміцненні державності є предметом наукових досліджень вже досить давно.

В основі різних елітистських концепцій лежить теза про існування в будь-якому суспільстві пануючої меншості і керованої більшості. Про це читаємо у Г. Моски, подібні думки висловлювали В. Парето, М. Бердяєв і багато інших науковців. Більш детально ці концепції та їх аналіз розглядаються у першому розділі роботи.

Виходячи з різних завдань, які виконує еліта, необхідно розрізняти політичну, адміністративну, військову, наукову, освітянську та ін. Еліти. Світова політична думка походження еліти пов’язувала насамперед з політичною владою (В. Парето, Р. Міхельс) і з природною обдарованістю (С. Дарлінгтон, Й. Шумпетер). Але і ті й інші вважали, що без неї неможливе нормальне функціонування суспільства. Англійський філософ консервативного напряму Томас Карлейль, розглядаючи історію французької революції, доводив, що, як тільки маси починають превалювати над творчими особами, настає криза цивілізації. Італієць Гастано Моску в своїй роботі «Елементи політичної науки» стверджував, що влада повинна знаходитись в руках меншості, яку вчений називає «пануючим класом», або елітою.

Українські політологи В. Липинський, С. Томашівський, В. Кучабський методологічно використали і трансформували на український фунт західноєвропейські теорії еліти, їхні погляди на основні причини втрати Україною незалежності цілком ідентичні: внутрішня слабкість українського народу через неповну структурованість етносу, асиміляція власної еліти на користь панівної нації (поляків або росіян), втрата нацією вищих соціальних верств, які виступають носієм політичної свідомості.

Сучасною наукою ще не вироблена концепція еліти. Дехто з дослідників вважає, що термін «еліта» належить до оціночних понять. На їх думку, еліту добирають, формують з певною метою. Саме її існування пов’язане з наявністю визнаної істеблішментом усталеної системи цінностей.

У процесі здійснення правлячою елітою управлінських функцій влади виникає такий складний багатогранний феномен, як політичне лідерство. У загальному значенні воно набуває не тільки індивідуальну, а й колективну форму, бо існують як загальнонаціональні, так і регіональні лідери. Політологічна наука розрізняє поняття «лідер» та «керівник», оскільки останній не обов’язково стає лідером, якщо необхідні якості в нього відсутні. У політичного лідера, для якого політика стає професією, повинні виробитися, за виразом М. Вебера, пристрасть, почуття відповідальності й окомір, бо саме ці якості є обов’язковими і вирішальними для політика.

Інші дослідники не визнають еліту певним соціальним станом, а елітарність не вважають високомірним ставленням чи зверхністю до всіх, хто до цієї категорії не належить, розуміючи еліту як більш якісну групу людей, які вирізняються високими вимогами передусім до себе і здатні нести на своїх плечах тягар вибору, бути альтруїстами у своїй поведінці і намірах, особистим прикладом сприяти елітаризації широкого загалу, піднесенню його духовності і моральності. Ці різні погляди можна примирити лише проаналізувавши існуючі західні та вітчизняні теорії

Українське суспільство в цілому та його стратифікаційна структура зокрема знаходяться сьогодні у стані трансформації. Загалом в усіх пострадянських країнах цей процес значно ускладнюється тим, що в багатьох з них або не було традицій державотворення, або вони були перервані на цілі століття. Тому процес кардинальних суспільно-політичних перетворень збігся з процесом побудови держави та формуванням управлінської еліти України.

За часів СРСР політична еліта держави концентрувалась у Москві, і на нинішній день специфіка України полягає в тому, що на час проголошення незалежності України на її теренах в українській радянській верхівці залишались тільки виконавці і тому, підтримана українським суспільством незалежність не мала нормальної власної демократичної частини істеблішменту, яка б взяла відповідальність на себе.

Аналізуючи стан сучасної ситуації в Україні, слід звернути увагу на зростання нагальної потреби суспільства у політичних лідерах, бо в епоху національного піднесення маси відчувають себе «безособовим суспільством, обираючи собі „героїв“, які можуть стати певним символом бажаної єдності» .

При написанні роботи були використані праці Г. Моска, М. Вебера, Х. Ортеги-і-Гассета, Н. Бердяєва, В. Липинського, Г. Ашина, Б. Кухти, в яких теоретично обгрунтовано поняття, суть та типи політичної еліти та лідерства, історичні форми, принципи їх діяльності тощо. Питаннями аналізу історії розвитку української політичної еліти та її формуванням і функціонуванням в сучасному українському суспільстві займалися такі дослідники як Н. Яковенко, О. Якубовський, М. Пірен та інші.

Роздыл 1. Політична еліта: теоретико-методологічні підходи до визначення понять і категорій

1.1 Історія розвитку теорій еліти

В умовах трансформації суспільних відносин і становлення ринкової економіки принципово важливого значення у нашій країні набула проблема формування політичної еліти держави, яку можна розглядати як одну із форм лідерства, причому лідерства найвищого рівня. Термін «еліта» (від латинського eligere та французького elite), що означає вищий прошарок пануючого класу у суспільстві, «краще», «відбірне», «вибране» і засвідчує володіння певними яскраво вираженими рисами тих чи інших їх політичних носіїв. Політичне осмислення даного поняття похідне від об'єктивної необхідності існування політичної еліти.

Відомо, що політична еліта відіграє виняткову роль у досягненні політичного успіху і соціально позитивної спрямованості політичних процесів, що відбуваються у суспільстві. Це зумовлено тим, що еліта уособлює найважливіші сутнісні риси політики, владу, авторитет, вплив, керівництво, а також відображення суспільно-політичних інтересів даного суспільства. З точки зору суспільного управління, сенс політичної еліти як феномена суспільного життя полягає у здійсненні авторитетного керівництва у сфері політики. Авторитетною, як правило, є влада, сприйнята тими людьми, на яких вона поширюється. Добровільно підкоряючись авторитетним політичним елітам, які адекватно відображають інтереси громадян, останні легітимізують політичну владу, сприяючи її ефективності, а значить і стабільності суспільно-політичного розвитку, досягненню спільного блага.

Науково-теоретичні дослідження та суспільно-політична практика доводять, що потреба у політичній еліті - закономірність розвитку цивілізації. Існування політичної еліти зумовлене дією таких головних чинників, як психологічна і соціальна нерівність людей, їх неоднакові природні здібності, можливості і бажання брати участь у політиці; висока суспільна значущість управлінської діяльності й необхідність професіоналізму задля її ефективності й конкурентоспроможності; наявність широких можливостей використання управлінської діяльності для отримання різноманітних привілеїв; практичні можливості здійснення контролю за суспільством або певною його частиною; політична пасивність широких мас, головні життєві інтереси яких, як правило, лежать поза сферою політики.

У політології та соціології нових пострадянських держав цілком справедливо утвердилася думка про те, що доля демократичних перетворень і становлення громадянського суспільства багато в чому визначається саме якістю політичної еліти. Тому важливо знати її природу, сутність, закономірності розвитку і характерні риси взагалі та сучасної вітчизняної еліти зокрема.

Перші спроби науково-теоретичного осмислення феномена елітизму сягають найдавніших часів. Уже стародавні мислителі усвідомлювали, що народ сам не здатен управляти суспільством, історію якого завжди творять вибрані представники панівних верств. Так, китайський мислитель Конфуцій (551−479 рр. до н.е.) в основу свого філософського вчення поклав ідею про те, що влада правителя є священною, дарованою небом, а розподіл людей на вищих і нижчих — є загальним законом справедливості. Виходячи з цього, Конфуцій вирізняв у суспільстві дві основні норми поведінки: одна — для «вибраних», а інша — для народу, що мусить підкорятися. Глибокі обгрунтування ця ідея дістала у філософських вченнях стародавніх філософів та мислителів середньовіччя.

У період античності елітарний світогляд чітко відобразив грецький філософ-ідеаліст Платон (428 — 348 рр. до н.е.). Він вважав, що державні функції можуть виконувати лише вибрані, — ті, що отримали особливе виховання і достатній досвід управління державними справами. На його думку, людей, які не володіють належними знаннями, необхідно усувати від здійснення управлінських функцій, щоб уникнути хаосу в сфері державного керівництва. Платон пояснював необхідність і природність існування еліти з огляду на своє вчення про душу, яка нібито складається з трьох частин: розумної, вольової і чуттєвої. Він був переконаний, що перші дві частини притаманні лише небагатьом вибраним — аристократії, а третя — простим людям. Мислитель вирізняв три своєрідні соціальні групи: правителів-філософів, воїнів-охоронців і простих громадян, котрі складають керовану більшість. Ці групи переділено жорсткими соціальними рамками. Водночас Платон вважав за можливий перехід (як виняток) обдарованої людини з нижчої соціальної групи до вищої і навпаки: недостойної - з вищої до нижчої. Варто зазначити, що остання думка Платона не була безпідставною і вона справила, на думку сучасних вчених, значний вплив на тих дослідників, котрі розвивали теорію еліт на зламі ХІХ-ХХ століть.

Перші концепції еліт у їх сучасному трактуванні з’явились лише наприкінці ХІХ — на початку ХХ століття. Вони насамперед пов’язані з іменами італійських вчених-соціологів Гаетано Моски (1858 — 1941) та Вільфредо Парето (1848 — 1923).

Г. Моска цілком справедливо визнається основоположником політичної науки. Він стверджував, що кожне суспільство поділяється на панівну меншість (еліту) і політично незалежну більшість (масу). Такий поділ, на думку Моски, є необхідною умовою цивілізації. Саме правлячий політичний клас визначає історичний процес. На думку вченого, влада завжди перебувала й повинна перебувати в руках меншості - еліти, тобто класу, який править, виконує всі політичні функції, монополізує владу, дістає вигоди із своєї влади. Свою ідею про «клас правителів» Г. Моска розвинув у концепцію «правлячих класів», тобто вказав не лише на одноманітність владного класу, а й на його множинність, яка відповідає становищу цього класу в ієрархії політичної, економічної, духовної та інших форм влади. Хоча підпорядкований клас (маса) є більш чисельним, проте він керується і контролюється правлячим класом (елітою). Маса забезпечує еліту матеріальними можливостями для існування та потрібними засобами для функціонування політичного організму загалом. Владу меншості над більшістю вчений пояснював значно кращою організованістю першої. При цьому він стверджував, що влада може бути від народу, для народу, але ні в якому разі не може бути владою самого народу.

Соціальна стабільність, на думку Г. Моски, без постійного оновлення еліти неможлива, а підпорядкованість маси не є перешкодою для поступового проникнення її кращих представників у еліту. Характерно, що тлумачення вченим поняття «клас» не співзвучне марксистському. Для Моски визначальним чинником суспільного прогресу є не економіка, (як у науковому комунізмі), а політика. Саме тому він ставить знак рівності між політичним і правлячим класом, тлумачить останній як такий, що концентрує державне управління, об"єднує індивідів, котрі мають політичну свідомість. Вчений був переконаний у тому, що будь-яка еліта має тенденцію до перетворення на «закриту», спадкову, що неминуче призводить до її відчуження від народу. Запобігти цьому процесу можуть лише вільні дискусії у суспільстві, які спонукають «політичний клас» до оновлення, дають змогу тримати його у певних межах та усувати його у тих випадках, коли він більше не відповідає інтересам країни.

Соціолог і економіст В. Парето обгрунтував свою елітарну теорію біопсихічними якостями індивіда. Зокрема, закономірність поділу суспільства на еліту, яка управляє, та маси, якими управляють, він виводив із нерівності індивідуальних здібностей людей. Вчений визначав еліту як клас, що складається з людей, найбільш продуктивних або найбільш здібних у різних царинах дійсності. Еліту, як головний клас, В. Парето поділяє на правлячу та неправлячу. Правляча еліта включає тих, хто безпосередньо або опосередковано бере участь в управлінні та політичному житті держави. Неправляча еліта, на думку вченого, — це інтелектуали, капіталісти, політики, ідеологи тощо.

За В. Парето, існує щонайменше два головні типи еліт, котрі послідовно змінюють одна одну. Перший тип — «леви», для яких притаманний крайній консерватизм поглядів та грубі силові методи управління. Другий тип — «лисиці», які є великими майстрами демагогії, ошуканства, політичних комбінацій, спекуляцій. Тобто, існує розмежування еліти за методами її діяльності. Кожна з цих еліт має обмежені переваги у владних відносинах і не задовольняє всіх вимог суспільного управління, тому збереження соціальної рівноваги потребує постійної зміни, циркуляції еліт. Процес цієї циркуляції, на думку В. Парето, ніби замкнутий, оскільки має такий вигляд: поява еліти, досягнення нею найвищого щабля, утвердження там, деградування, втрата панівного становища. Вчений стверджував, що стабільна соціальна система характеризується пануванням еліти «левів». І, навпаки, нестійку, нестабільну систему творить еліта прагматично мислячих енергійних діячів, новаторів, комбінаторів.

Постійна зміна однієї еліти іншою, на думку В. Парето, — це наслідок того, що кожний тип еліти має певні переваги, які з часом перестають задовольняти потреби управління суспільством. Тому, щоб зберегти рівновагу соціальної системи, конче необхідний постійний процес зміни однієї еліти іншою. Вчений вважав, що циркуляція еліт є одним з головних принципів історії і наголошував на принциповій важливості зміни одного різновиду еліти іншим, на необхідності її оціночно-якісних характеристик. Тобто, він зробив крок у бік ціннісної інтерпретації еліт.

На думку В. Парето, суспільство, в якому переважає еліта «левів», — завжди ретроградне, застійне, а те, в якому має верховенство еліта «лисиць» — динамічне. Механізм соціальної рівноваги функціонує нормально, коли забезпечений пропорційний приплив до еліти представників першого і другого типів. Припинення чи гальмування циркуляції неминуче призводить до деградації та виродження правлячої еліти, до революційного зламу системи, до народження нової еліти, в якій панують «лисиці», котрі згодом неминуче перероджуються у «левів» — прибічників жорстких, а часто й деспотичних методів управління.

Досліджуючи поняття соціальної гетерогенності (неоднорідності, репрезентованої різними за своїм складом частинами), В. Парето зробив висновок про неминучість конфлікту між меншістю, котра має владу, та масами. Учений вважав, що засадовими стосовно політичного й соціального життя суспільства є не гуманістичні та реформатські ідеї, а сила й насилля. Визнаючи ідею класової боротьби, він водночас стверджував, що боротьба насправді точиться не між елітою та масами, а серед різних еліт, котрі мають різні інтереси й однаково прагнуть влади. Вчений виокремлював політичну, економічну, військову та релігійну еліти. Характерною особливістю досліджень еліт В. Парето є те, що він намагався поєднати історію еліт із сучасною йому політичною практикою.

Ракурс вивчення еліт, започаткований В. Парето, дістав широкий розвиток у німецького вченого Роберта Міхельса (1876−1936), котрий вважається одним із основоположників політичної соціології. Саме Р. Міхельс чи не вперше дослідив соціальні механізми, які породжують елітарність суспільства і вивів так званий «залізний закон олігархічних тенденцій» у демократії. Суть його полягає в тому, що дієвість демократії обмежена необхідністю існування організацій, котрі спираються на «активну меншість» (еліту). Створення таких організацій веде до їхньої олігархізації та формування еліти. Людська ж цивілізація неможлива без великих організацій, керівництво якими може здійснюватись лише вузьким колом осіб. Це зумовлено насамперед необхідністю досягнення ефективності у діяльності тих чи інших організацій, що, в свою чергу, потребує керівного ядра й апарату, котрий поступово, але невідворотно, виходить з під контролю рядових членів, відривається від них, підпорядковує політику власним інтересам і починає турбуватися виключно про збереження свого привілейованого становища. Маси, через недостатню компетентність та активність, залишаються байдужими до політичної діяльності.

Цікавими є думки Міхельса стосовно ролі парламенту в управлінні суспільством. Як і Моска, він скептично ставиться до результативності діяльності парламенту і вважає його знаряддям обдурення. Парламентаризму він протиставляє групи «енергетичної меншості», еліту. Вчений був переконаний, що влада повинна належати тим, хто має життєву силу. На його думку, виходячи з тактичних міркувань, еліта змушена домагатися підтримки мас і виступати як виразник їх волі. Але й самі маси мають підтримувати еліту, що має знаходити свій вираз у згоді з її політикою. В уявленні Міхельса, ця згода має ірраціональний характер, оскільки її суть не у голосуванні чи парламентському представництві, а швидше у примиренні з існуючим порядком речей. Фатальність, наперед визначена історією, полягає, за Міхельсом, у тому, що будь-яка влада стає врешті-решт владою меншості, яка формується всередині суспільної організації й підпорядковує її своїй волі. Проте всередині цієї «активної меншості» точиться жорстоке суперництво між її окремими групами, що веде до злиття старого й нового прошарків еліти. В результаті відбувається оновлення політичного класу, що запобігає його перетворенню на замкнуту касту.

Отже, за Міхельсом, навіть демократичним суспільством завжди фактично править олігархічна, елітарна група. Він, як і Моска та Парето, сповідував ідею необхідності для суспільства елітарної влади.

Усі названі вище концепції елітарної теорії належать до так званої макіавеллівської школи. (Термін «макіавеллізм» походить від імені італійського політичного мислителя епохи Відродження Ніколо Макіавеллі (1469−1527), який вважав, що заради зміцнення держави придатними є будь-які засоби. Звідси і термін «макіавеллізм», яким характеризується політика, що нехтує нормами моралі). Головними рисами макіавеллізму є:

1) ідея «загальної корумпованості», яка базується на тезі про недосконалість людської природи, що і визначає відповідний характер, динаміку, механізм здійснення політичного життя суспільства;

2) теза про державу як самоціль, тобто незалежну від інших, домінантну для всіх громадян мету;

3) твердження про вирішальну роль у політиці чинника сили, про використання нею зла, насилля у своєму функціонуванні;

4) теза про розмежованість політики та моралі, виправдання у політиці формули: «меті всі засоби догідні».

Хоча розглянуті вище концепції, які прийнято відносити до макіавеллівської школи, і різняться між собою певними розбіжностями, проте вони мають і цілу низку спільних положень: елітарність будь-якого суспільства; наявність у еліти особливих психологічних якостей; право еліти на політичне управління суспільством, широкими народними масами; незмінність владних відносин між елітою і широкими народними масами, починаючи з найдавніших часів; конкурентність і зміна еліт у ході боротьби за владу тощо.

Класичні концепції еліт Парето, Моски та інших вчених, котрі заклали основи макіавеллівської школи, зараз піддаються критиці за надмірне підкреслення психологічних чинників, ігнорування демократичних і ліберальних цінностей, за перебільшення ролі проводирів і нехтування активності мас, за недостатній рівень урахування свідомості суспільства і за цинічне ставлення до боротьби за владу.

Окрім макіавеллівської школи у сучасній західній політології розрізняють ціннісні теорії еліт, теорії демократичного елітизму, концепції плюралізму еліт, ліберальні концепції еліт тощо. Характерно, що кожна із них виступає як альтернатива макіавеллівській школі, а тому по-своєму розглядає еліту та її функції у суспільстві. Так, ціннісна теорія еліт (М.Бердяєв, В. Ропке, Х. Ортегаі-Гассет) розглядає еліту як найбільш продуктивну й ініціативну частину населення, наділену високими моральними якостями. Її формування — це результат природного відбору у суспільстві. Соціальна рівність — це рівність стартових можливостей, що спричиняє висування з маси найактивніших фізично й найбільш підготовлених представників. Завдання суспільства полягає в тому, щоб здійснити цілеспрямоване рекрутування (пошук і залучення) найбільш результативної еліти.

Ціннісна теорія пояснює існування еліти певною «перевагою» (інтелектуальною, моральною тощо) одних людей над іншими. Ідея природного виокремлення найбільш цінних людських ресурсів, здатних найкраще здійснювати керівництво, користується нині великою популярністю на Заході. Найбільш поширений варіант ціннісного напряму — теорія «демократичного панування еліт». Її прихильники розглядають елітарні групи як підвалину існування суспільства. Суть цієї теорії може бути репрезентована такими головними тезами:

— істотне зростання ролі у суспільстві елітарних груп;

— захист прав еліти «володіти й правити»;

— твердження, що нерівність — підвалина соціального життя.

Плюралістичні теорії еліт (О.Штаммер, Д. Рісмен та ін.) визнають наявність у суспільстві багатьох еліт одночасно, вплив яких обмежений тією чи іншою сферами діяльності. Жодна з них не здатна домінувати у всіх сферах суспільної діяльності. Еліти поділяються на професійні, регіональні, релігійні та інші, кожна з яких покликана виражати інтереси своїх базових груп. Наявність численних центрів влади, репрезентованих різними елітами, на думку вчених, є достатньою підставою для контролю за владними структурами, за спрямованістю, змістом, методами їх діяльності, її відповідності суспільним потребам і сподіванням. Згідно з плюралістичними теоріями, з допомогою різноманітних механізмів (виборів, референдумів, опитувань, впливу преси, груп тиску) можна обмежити або й відвернути дію «залізного закону олігархії», втримати еліту під впливом мас.

Ліволіберальні концепції еліт (Ч.Міллс, Р. Мілібанд та ін.) базуються на таких основних положеннях: головний елітоутворюючий чинник — не видатні якості представників певної еліти, а володіння командними позиціями, керівними постами; еліта, що здійснює владу в суспільстві, не обмежується політичними діячами, а включає керівників корпорацій, найвищих державних службовців, офіцерів, а також інтелектуалів з високим суспільним статусом; між елітою й масою існують значні відмінності, реальних шансів зайняти високі посади у представників народу майже немає; основна функція еліти в суспільстві - забезпечення власного панування.

Психологічні теорії еліт, зокрема, найвідоміша з них теорія австрійського вченого Зігмунда Фрейда (1856−1939) стверджує, що еліта і маса мають особливі, лише їм властиві, психологічні якості. Вчений вважав, що диференціація суспільства на еліту і масу виникла з родового авторитету. Масі, як і кожній окремій людині, притаманна потреба в авторитеті, як вираження батьківської опіки, яка існувала в дитинстві. У дорослої людини це ховається у сфері підсвідомого та проявляється у необхідні кортися нормам і правилам, які встановлені владою. Зовнішні протиріччя — це прояви протиріч внутрішніх. І в кожній людині, за Фрейдом, є два начала — бажання життя (ерос) і бажання смерті (танатос). У еліти переважає ерос, тоді як у маси — танатос. Масу з її психологією Фрейд розглядав як вияв агресії первісної орди, тому те необхідне насилля, котре чинить еліта, є благом для маси.

На думку неофрейдистів (Е.Фромм), протиріччя в існуванні еліти й маси пояснюють садистсько-мазохістські механізми. Садистські тенденції означають характерні для елітарних орієнтацій особи бажання зробити інших людей залежними від своєї волі; прагнення, не розпоряджаючись абсолютно, використати особу для своїх цілей; потяг до фізичного та морального насилля. Для маси характерний мазохізм, котрий пояснюється Фроммом як один із захисних механізмів, що допомагає людині запобігати ізоляції. Людина тікає від свободи, відповідальності за самостійні рішення і підкоряється владним принципам, котрі встановлюються елітою. Звідси випливає висновок: «існування еліти і мас психологічно й політично необхідне «.

Короткий огляд елітарних теорій дозволяє назвати найзагальніші риси, які притаманні їм:

1) провідний постулат — поділ суспільства на еліту та маси;

2) тлумачення політичної нерівності як підвалини соціального життя;

3) володіння завдяки приналежності до обраної «меншості» певними привілеями — майновими, престижними тощо;

4) пріоритетна мата — зміцнення свого провідного становища, утвердження себе як панівної меншості, головне знаряддя досягнення цієї мети — держава;

5) розгляд історії як сукупності соціальних циклів, що характеризуються пануванням певних типів еліт;

6) абсолютизація політичних відносин, згідно з якою політична влада репрезентована головною частиною соціальних відносин, де найбільш значущими є відносини панування й підпорядкування.

1.2 Традиції осмислення політичної еліти вітчизняними вченими

У вітчизняній науці виникнення й глибоке обґрунтування елітарних теорій насамперед тісно пов’язане з іменами Дмитра Донцова (1883−1973) і В’ячеслава Липинського (1882−1931). Обидва вчені однозначно визнавали необхідність існування політичної еліти для українського суспільства, але водночас вони сповідували кардинально протилежні підходи щодо її характеристики.

Д.Донцов у своїй теорії еліт розрізняє «ініціативну меншість» (еліту) і «пасивного чинника нації» (народ). У своїй відомій праці «Націоналізм» вчений пише, що еліта, як найактивніша група в суспільстві, формує певну ідею, робить її доступною масі й, зрештою, мобілізує народ на її втілення. Донцов, як і Ф. Ніцше, був переконаний, що лише «сильна людина», «чинний націоналіст» може здійснити державотворчу й національну ідею. На його думку, політична еліта здатна збудити приховану енергію нації, виховувати маси й наснажувати їх для участі у тих чи інших політичних акціях.

Д.Донцов високо цінував таких визначних політичних лідерів, як Наполеон, Кромвель, Хмельницький, Муссоліні й Пілсудський. Ці лідери, на його думку, турбувалися про «опанування зреволюціонізованої маси», а не про моральні принципи. Ідею «творчого насильства» меншості над більшістю вчений не зміг поєднати з ідеєю Ніцше про «сильну людину», котра прагне «боротьби задля боротьби». Донцов так і не відповів на досить важливе питання: схильність сильної людини до насильства є творчою чи руйнівною? Критерієм оцінки провідної верстви повинна бути, на думку вченого, націотворча діяльність. Тому для досягнення національної державності годяться будь-які засоби та дії політичної еліти. Отже, елітарну теорію Д. Донцова можна з повним правом віднести до макіавеллівської школи.

Досить цікавою і самобутньою в історії української суспільно-політичної думки є елітарна концепція В.Липинського. Характерно, що вчений, ведучи мову про еліту, вживав термін «національна аристократія», запозичивши його в Арістотеля.

Провідними цінностями філософії В. Липинського були держава і нація. «Ніхто нам не збудує держави, коли ми самі її собі не збудуємо, і ніхто з нас не зробить нації, коли ми самі нацією не схочемо бути» — таким було політичне кредо вченого. Основною умовою реалізації ідеї української державності В. Липинський вважав єдність — релігійну, регіональну, політичну, національну, організаційну. Досягнення цієї єдності мислитель вбачав у плеканні ідеї територіального патріотизму — єдності всіх громадян України незалежно від національної, конфесійної чи соціально-класової ознак та залучення до творення Української держави не тільки народних мас, а й еліти. Політична програма вченого одним із завдань передбачала організацію української еліти, яка пропагувала б культ держави і навколо якої мали б згуртуватися всі верстви українського суспільства.

В.Липинський обґрунтував існування еліти відповідно до потреб національного відродження. Він вважав, що ні етнографічна маса людей, ні окрема територія та мова не створюють автоматично нації. Для утворення нації, на глибоке переконання В. Липинського, потрібен активний гурт людей, котрий передує у розвиткові та пропагуванні політичних, державних та культурних цінностей, на яких нація і формується. Ця група і є носієм національної ідеї. Її представники — це найкращі люди суспільства. Найкращими вони є тому, що організують, структурують та ведуть націю до певної мети — виступають носіями єднальної ідеї.

Передумовою провідної ролі національної аристократії є, на думку В. Липинського, її прагнення до влади і готовність боротися за неї. У своїй праці «Листи до братів-хліборобів» (Відень, 1926) вчений звертає увагу на те, що ідеалістичний порив до творення високої і справедливої справи завоювання і творення держави можливий у суспільстві лише за наявності «сильної, організованої і високовартної інтелігенції». У іншій праці «Релігія і Церква в історії України"(Філадельфія, 1925) В. Липинський висловлює сумнів, що Україну можна створити «голосами плебісциту». Державу в Україні, на його глибоке переконання, можна побудувати лише «розумним і витривалим хотінням та зусиллям меншості». Причому не такої демократичної меншості, «яка править іменем народної більшості і тому не несе за свої діла ніякої відповідальності, а такої, що є авторитетом серед народу, що бачить своє призначення в найбільшім послідовнім і неперервнім зусиллі своєї волі, свого розуму, своєї власної організованості». Вирішальним є те, що всі ці люди перебувають при виконанні владних функцій і на чолі нації, вона під їхнім керівництвом організована, діє, розвивається.

За В. Липинським, для існування та виконання своїх функцій національна аристократія повинна мати матеріальну силу та моральний авторитет. Лише за названих умов національна аристократія може очолити, здійснити та завершити процес структурування та організації нації. Вчений підкреслював необхідність оновлення національної аристократії, оскільки кожному політичному угрупуванню необхідні нові ідеї та організатори. Водночас обов’язковим має бути зворотний зв’язок національної аристократії із керованою більшістю.

Таким чином, В. Липинський, на відміну від Д. Донцова, не розглядав еліту (аристократію) як замкнену суспільну верству або касту. Вчений вважав, що національна еліта — це та активна меншість, котра об'єднує найкращих і найактивніших членів усіх верств суспільства, творить матеріальні та духовні цінності, які є власністю усього суспільства.

Осмислення проблеми елітарності має місце і в новітніх вітчизняних політологічних дослідженнях українських вчених (В.Полохало, О. Гарань, В. Кухта та ін.). У сучасній Україні, за визначенням В. Полохала, «за умов первісного нагромадження капіталу вузьким колом осіб, часто тісно пов’язаних із колами старої партійної номенклатури, образ «влади» у суспільній свідомості поєднується не зі словом «еліта», а зі словом «мафія». Отже, в Україні можна говорити не про еліту, а про «псевдоеліту» — явище, «притаманне тоталітарним і неототалітарним політичним системам». Основною ознакою нинішньої провідної верстви можна вважати «волю до панування й амбівалентну природу духовної влади».

1.3 Типологія еліт Важливе місце у теорії еліт посідає їх типологія. У залежності від шляхів формування еліти її прийнято поділяти на два основні типи — відкриту і закриту. Тип еліти здебільшого залежить від політичного режиму, в якому вона існує. Відкрита еліта є характерною для демократичного режиму. Для її формування допускається спонтанний приплив нових членів, при цьому піддається остракізмові порушення встановлених правил. Вирішальним критерієм добору відкритої еліти є особистісні якості, значні досягнення у сфері певної діяльності, якою займається претендент, значна популярність (спосіб підбору конкурсний); посадовими вимогами є компетентність, професіоналізм (посаду слід займати відповідно до особистих якостей — моральних, професійних тощо); вивчається громадська думка, її оцінка діяльності еліти. Відкрита еліта формується за такими принципами: економічна вагомість, політичний статус, популярність, професіоналізм у своїй сфері діяльності, підтримання свого авторитету, увага до суспільної думки. Відкрита еліта є публічною, її члени дбають про свою репутацію. Її пріоритетною цінністю є найвищий професіоналізм у певній царині діяльності.

Закрита еліта характерна для тоталітарного режиму, вона має такі ознаки: виключається спонтанність формування, члени еліти не піддаються остракізмові за порушення дисципліни; головне у способі підбору — відданість вождеві з урахуванням особистих якостей; спосіб добору — кадрова політика партії та влади; посадова вимога — точне виконання директив керівництва; ігнорується громадська думка, посада часто надається завдяки прихильності керівництва. Пріоритетною цінністю у закритої еліти є абсолютна ретельність. Закрита еліта регулює мобільність своїх членів за допомогою спеціальних органів: самостійно ні вступити, ні вийти із складу еліти неможливо.

Типологізують еліту й за іншими ознаками: за мірою володіння владою, за моделями влади та способами її здійснення, за формами правління, за територіальним аспектом (регіональні, сільські, міські тощо), за національною приналежністю тощо. Ключем будь-якої типології є застосовані критерії, тобто відмінні ознаки, за якими типологізують еліту.

Еліта поділяється на вищу, яка безпосередньо впливає на прийняття загальнозначущих для всього суспільства рішень і середню (службовці, менеджери, вчені, інженери, інтелектуали). До політичної еліти, що безпосередньо бере участь у процесі прийняття політичних рішень, відносять адміністративну еліту, до якої входять службовці-управлінці.

У західній політології існує ще й інший поділ еліти: за особистими якостями — на статичну і виконавчу; за типом впливу — на професійну і групову; залежно від форми правління — на традиційну, внутрішню і зовнішню. При цьому першій відповідає статична еліта, другій — динамічна, третій — наслідування. Залежно від стилю правління вирізняють також еліту демократичну, ліберальну, авторитарну. Стосовно ж добору еліт, то визначають три її типи:

на основі крові;

на основі приватної власності;

на основі інтелектуальної продуктивності (К.Манхейм).

Поряд з поняттям «еліта» у сучасній політології та соціології існує термін «квазіеліта». Квазі - префікс, який означає «нібито», «позірний». Іноді термін «квазіеліта» тлумачать як псевдоеліта, антиеліта, охлократична еліта тощо. У літературі часто можна зустріти думку про те, що квазіеліта — це еліта дилетантів, осереддя малоосвіченості, антипрофесіоналізму, елементарної непорядності тощо. Як приклад непрофесійності квазіеліти часто наводиться «кукурудзоманія» М. С. Хрущова та її прикрі наслідки для економіки держави, зокрема, розвитку сільського господарства. З цим твердженням важко однозначно погодитись, оскільки, як свідчить практика, «квазіеліта може включати й людей, котрі діють у владних структурах дуже професійно».

Визначальними характеристиками квазіеліти є те, що вона зосереджена на «впровадженні у суспільну свідомість низки потрібних їй постулатів про себе. Це постулати про:

а) відсутність нібито у квазіеліти індивідуальних, егоїстично зорієнтованих устремлінь до влади;

б) обумовленість перебування її представників у владних структурах немовби особливим, вищим сенсом, «богообраністю», провидінням;

в) необхідність бути відданим і навіть схилятись перед цим «ореолом божественності», що надає громадянам можливість утратити свою індивідуальність, стати частиною юрби, перекласти на еліту відповідальність за свої справи та слова, жити безініціативно тощо.

Для громадян таке обожнення влади обертається насадженням духу недовіри, масового страху, доносительства й водночас сліпою вірою в мудрість і доброту можновладців. Прикладом прояву сакрального менталітету мас є обожнення «батька народів» (Сталін, Мао Дзедун, Кім Ір Сен), коли величезна кількість соціально слухняних людей не припускала навіть у думках відступництва від нього. Отже, маси свідомо готуються квазіелітою до появи месії (твердої руки, батька народу тощо) у тій чи іншій формі, й вони отримують її. Результатом цього для квазіеліти є достатньо стабільне існування до виникнення в її лавах контреліти.

Іншою характерною рисою квазіеліти є подвійність її свідомості, яка відображає втрату реального значення загальних моральнісних і соціальних принципів для її поведінки. Свідчення того, подвійні стандарти, які передбачають, що думати можна одне, а говорити інше …; можливість підміни й примітивізації звичних для людського співжиття норм (на догоду ситуації чесність сусідить з брехнею, порядність — з підлотою, багатство розуму — з примітивністю, цинізмом, зрадництво стає звичним явищем… Завдяки квазіеліті подвійна свідомість захоплює дедалі ширше соціальне поле, перетворюючи царину знань, наукових течій і шкіл на один з пріоритетних для себе напрямків діяльності. Очевидним для квазіеліти є й те, що не тільки знання, але й незнання або викривлене знання для неї несхибний засіб обдурення, маніпуляції масами. Діапазон її маневрів у цій царині величезний: від знищення вільної думки створенням інформаційного вакууму (відсутність книг, наукового обміну часописами, замовчування, заборона всього, що не відповідає «канону», тощо) до безпосереднього насилля. Наслідком цих маневрів є виникнення подвійної істини — однієї для всього світу, а іншої - для самої квазіеліти… Для здійснення переходу до іншої, не ілюзорної, не квазіелітаристської, а реальної соціальної конструкції необхідне не тільки нове духовне формування народу, а й становлення істинної еліти".

У лавах правлячої еліти неодмінно поступово формується контреліта, яка зорієнтована на відвоювання влади у панівної еліти. Найчастіше метою контреліти є не привласнення влади, а реалізація певної політичної доктрини, концепції програми. Отже, котреліта — це владні групи, які існують у складі діючої еліти або паралельно з нею і протидіють їй.

1.4 Шляхи формування політичної еліти та її іміджу Формування майбутньої еліти (контреліти), за переконанням багатьох провідних вчених у галузі політології, у демократичних (нетоталітарних) країнах відбувається у надрах існуючої соціально-політичної структури, в середовищі політичної опозиції. За умов тоталітарної системи даний процес цілеспрямовано гальмується, деформується, заморожується.

Серед вчених існує досить широкий розкид думок стосовно шляхів формування еліти. Ще Г. Моска наголошував на конкретно-історичному характері шляхів формування еліти. На його думку, за доби середньовіччя підставою для приналежності до еліти була військова мужність, а у «добре зорганізованих суспільствах» — багатство, соціальне походження. У ХХ столітті на перший план почали висуватися «видатні здібності, які дозволяють виконувати ту чи іншу політичну функцію».

Відомий німецький вчений Карл Манхейм, підкреслюючи необхідність для суспільства елітарної влади, наголошував на трьох шляхах приходу в еліту: на засадах крові, багатства та особистої професійно-духовної продуктивності. Останній шлях, на думку вченого, має два різновиди. Перший різновид стосується тих, хто досягнув елітарного статусу самостійно. Згідно з термінологією Манхейма, — це «геніальні особистості». Другий різновид — це еліта, яка формується на базі певних спільнот, яким зобов’язаний політик за своє висування на політичну арену.

Американський вчений Даніель Белл, який є досить відомим у наукових колах, вважає, що існування еліти є явищем, котре притаманне кожному суспільству. Сучасна еліта Заходу — це «вдосконалена» еліта, еліта компетентності, котра об'єднує найталановитіших представників суспільства, підпорядкування яким не принижує людської гідності. Шляхи формування еліт Белл тлумачить так: «еліта крові» відповідає рівню розвитку доіндустріального суспільства; «еліта багатства» — індустріального суспільства; «еліта знань» — постіндустріального суспільства. Вчений у своїх працях постійно наголошує, що «еліта багатства» у середині-наприкінці ХХ ст. відсунена на другий план, оскільки вирішальну роль нині відіграють інтелектуали.

Згадуваний вище Р. Міхельс, джерелом формування еліт вважає управлінський апарат організації (політичну партію, профспілку тощо), з якого рекрутують еліту влади. Таку позицію вчений обґрунтовує тим, що еліта ніколи не поступиться своєю владою масам, Вона зможе зробити це тільки у тому випадку, коли буде змушена поступиться іншим елітам, тобто тим, у кого сконцентрована влада.

Цікаві думки стосовно формування еліти були висловлені у свій час відомим вітчизняним вченим В.Липинським. Характерно, що для означення еліти він використовував термін «аристократія». Згідно з В. Липинським, аристократія (від грецького arіstokratia — кращий) — це група найкращих представників нації у конкретно-історичний момент, які є кращими тому, що саме вони у цей момент є керівниками, організаторами нації. Процес формування еліт, за В. Липинським, є «перманентним оновленням аристократії». На думку вченого, існує декілька методів формування національних еліт. Перший метод учений називає класократичним і визначає його як інтеграцію еліти з іншими соціальними групами, які складають корпоративну монархічну державу. Як приклад дії цього методу він наводить Англію. Другим методом створення еліти, за В. Липинським, є демократичний метод, в основі якого лежить відкрита конкуренція за владу, яка точиться між різними групами суспільства — торгівцями, фінансистами, інтелігенцією тощо. Цей метод створення еліт властивий республіці як формі державної влади. Згідно з інтерпретацією В. Липинського, демократична еліта використовує у своїй діяльності маніпуляторські способи впливу на суспільство, наприклад, демагогічну термінологію. На його думку, цей метод діє у США, Франції. Нарешті, третім методом формування національної еліти, за В. Липинським, є охлократичний (від грецького ochlos — юрба, натовп та kratos — влада) метод створення еліти, характерний для диктатури, тобто влади окремих суспільно-політичних груп, яка характеризується проявами найнегідніших мотивів, дій, наприклад, безглузді вбивства, марні руйнування, вплив на владу та її представників шляхом шантажу та погроз тощо. Охлократична еліта, інтереси якої сконцентровані на повновладді над матеріальним і духовним виробництвом, намагається охопити своєю владою усі форми суспільного життя, хоча й не в змозі цього зробити. Липинський наголошував, що члени цієї еліти зорганізовані на підставі єдиної фанатичної віри у воєнізовані формування або партію і репрезентовані двома різновидами. Один він пов’язував з централізованою абсолютиською монархією пізнього середньовіччя, інший — з комуністичними та фашистськими соціальними устроями.

Згідно з Д. Донцовим, джерелом формування еліти має бути жорсткий відбір «кращих людей» з усіх верств суспільства, а не лише з міфічного «демосу», маси, класу, партії. Принциповою для нього є обов’язковість суворої «чистки», «проціджування» цього відбору. На його думку, саме завдяки цьому має зберігатися духовна, моральна чистота, владна сила, могутність еліти.

Отже, короткий аналіз поглядів зарубіжних та вітчизняних вчених дає підставу стверджувати про наявність у науковому середовищі різних думок щодо шляхів формування еліт. Окремі з них у багатьох вчених світу збігаються, але й існують певні розбіжності у поглядах на цю проблему, що є цілком закономірним явищем і свідчить про необхідність подальшого поглибленого вивчення даного питання.

Вивчення природи політичного лідерства є вельми важливим як з із точки зору науки, так і практики, зокрема, необхідності формування повноцінної політичної еліти в Україні. Як відомо, дана проблематика була фактично відсутня у дослідженнях вчених радянської доби. Якщо проблема елітарності і розглядалася ними, то лише під кутом зору критичного аналізу західних концепцій. При цьому варто зазначити, що у науковий обіг радянського суспільствознавства навіть не були допущені найбільш відомі праці із сфери класичної західної політичної соціології, а емпіричні дослідження з даної проблеми практично не здійснювалися у часи тоталітаризму взагалі.

Еліта — необхідний і об'єктивно існуючий елемент соціальної структури будь-якого суспільства. Вона не існує сама по собі і не зароджується випадково. Випадковими у ній бувають лише окремі особистості. Еліта — це соціально детерміноване явище, розвиток і функціонування якого визначається цілою низкою чинників об'єктивного і суб'єктивного характеру. Зокрема, матеріальною, соціальною і фізіолого-психологічною нерівністю людей, об'єктивним характером розподілу праці, високою значущістю управлінської діяльності, особливо політичної.

Особливістю політичної еліти є те, що саме вона справляє вирішальний вплив на прийняття державних рішень. В жодному суспільстві ні один клас, ні одна соціальна група не здатні реалізувати свої інтереси і забезпечити свій розвиток безпосередньо шляхом рівномірного впливу всіх громадян на прийняття державних рішень. Цього можна досягти лише за допомогою активної політичної еліти держави. З цього приводу відомий вітчизняний філософ М.О.Бердяєв зазначав, що «влада не може належати всім, не може бути механічно рівною. Влада має належати кращим, обраним особистостям, на яких покладається велика відповідальність і які беруть на себе великі обов’язки. Але ця влада кращих має бути породженою з самих надер народного життя, має бути іманентна народові, його власній потенції, а не чимось нав’язаним йому зовні, поставленим над ним».

У сучасній соціології та політології існує багато визначень поняття «політична еліта» в залежності від того чи іншого підходу вчених. Представники статусно-функціонального підходу так трактують еліту:

це люди, що володіють високим соціальним положенням у суспільстві і завдяки цьому впливають на соціальний прогрес (Л. Дюпре);

це меншість населення, яка приймає найважливіші рішення у суспільстві і править більшістю (П. Шаран);

це чиновники вищої ланки, які володіють формальною владою в організаціях та інститутах, що визначають життя у суспільстві (Т. Дай);

це люди, котрі посідають такі соціально-політичні позиції, які дають їм можливість піднятися над середовищем звичайних людей і приймати рішення, що мають вагомі наслідки (Р. Міллс);

це меншість, здійснююча найбільш важливі функції у суспільстві, які мають у ньому найбільшу вагу і вплив (С. Келлер);

це невелика група осіб, які посідають провідні позиції у політичному житті суспільства (В. Геттсмен);

це особлива, відносно невелика соціальна група людей, яка посідає командні, ключові позиції та приймаюча важливі рішення і справляюча вплив у різних сферах суспільного життя (Б. Головачев);

це найвищий соціальний прошарок, який здійснює основні (корінні) функції керівництва суспільством і державою (В. Соколов).

Прихильники ціннісного підходу по-іншому трактують поняття еліти:

це люди з винятковими інтелектуальними здібностями й найвищим почуттям особистої відповідальності (Х. Ортега-і-Гассет);

це особлива група «богонатхненних», харизматичних особистостей (Ж. Фройнд");