Сучасні інститути соціалізації учнівської молоді

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИІ НАУКИ УКРАЇНИ Державнийзаклад «Луганський національный університет

імені Тараса Шевченка"

Кафедра педагогіки КУРСОВА РОБОТА з педагогіки на тему: Сучасні інститути соціалізації учнівської молоді

м. Луганськ — 2013 рік Зміст Вступ

1. Теоретико-методологічні засади дослідження проблеми інститутів соціалізації шкільної молоді

1.1 Інститут соціалізації як система ролей, статусів і санкцій

1.2 Характеристика основних видів інститутів соціалізації

2. Практичне дослідження особливостей впливу сучасних інститутів соціалізації на учнівську молодь

2.1 Школа як провідний інститут соціалізації учнівської молоді

2.2 Аналіз процесу соціалізації підлітків: особливості та основні тенденції

Висновки Список використаної літератури Додатки Вступ Проблеми молоді, її освіти, виховання, соціального становлення, участі у суспільному житті перебувають у центрі уваги на стику різних наук. Соціологія відносить їх до найважливіших. Педагогічна наука також виділяє проблемам підлітків значущу частину досліджень. Зважаючи на те, що соціальний портрет молоді формується під впливом різноманітних суспільно-політичних і соціальних чинників, соціологія виявляє інтерес до того, яку роль відіграватимуть для молоді певні соціальні цінності, норми моралі, традиції тощо. Цими ж питаннями переймається ювентологія (наука про різноманітні особливості молоді) — складова сучасної науки про людину.

Педагогіка приділяє більше уваги підліткам як носіям досвіду поколінь, адже накопичування людством знань та вмінь відбувалося не одразу, а з плином часу. Сучасні підлітки повинні не тільки засвоїти цей досвід, а й примножити та передати його наступним поколінням. Педагогічна наука має за мету розпізнати готовність підростаючого покоління до вступу у доросле життя як повноцінного члена суспільства.

Соціальне самопочуття молоді є одним з головних показників розвитку суспільства, а проблема формування її свідомості — однією з провідних у педагогіці, соціології та інших науках, які спеціалізуються на дослідженні людей та відносин між ними[1].

Для того щоб формування молоді відбувалося адекватно суспільним процесам, необхідно визначити її роль і місце в суспільстві, з’ясувати її труднощі та проблеми. Серед них є традиційні - кохання, дружба, пошуки сенсу життя, створення сім'ї тощо. Вирішення багатьох проблем залежить від факторів соціального життя. Йдеться про вибір професії, життєвого шляху, самовизначення, професійну мобільність тощо. Не меншактуальними є здоров’я, освіта молоді, спілкування її з дорослими й однолітками.

Вивчення молодіжних проблем відбувається за багатьма напрямами. Молодь досліджують у різноманітних сферах її життєдіяльності: праці, навчанні, сім'ї, неформальних організаціях, під час дозвілля, що передбачає активний обмін інформацією з іншими зацікавленими науками. Демографія виявляє тенденції кількісних змін молоді у структурі населення, рівень народжуваності, смертності, співвідношення молодих чоловіків і жінок тощо. Психологія досліджує вікові особливості свідомості та поведінки молоді, вікові зміни у структурі особистості, динаміку інтелектуального, емоційного розвитку тощо. Соціальна психологія розкриває специфіку механізмів спілкування, формування контактних груп, зміни соціальних ролей. Педагогіка визначає можливості та засоби виховання і навчання молодої людини, засвоєння нею необхідної інформації, залучення молоді до різноманітних видів діяльності. Молодіжні аспекти вивчають соціологія праці, соціологія освіти, соціологія сім'ї, соціологія виховання, соціологія де-віантної поведінки. Ці галузі соціологічного знання досліджують молодь в окремих сферах її життєдіяльності, їх дані допомагають скласти повнішу картину молодіжних проблем, процесів, явищ. Соціологія молоді не тільки запозичує цю інформацію, але й надає їй цілісного характеру, визначає її місце в структурі свідомості та поведінки як молоді загалом, так і окремих її груп. Це дає змогу соціології молоді виконувати функції цілісного систематичного аналізу молоді, досліджувати її з позицій динаміки.

Кожна людина на початку свого соціального шляху та дорослішання стикається з «проблемою», яка тривожить її щонайменше п’ятнадцять наступних років. Йдеться про освіту.В Законі України «Про освіту» чітко розписані основні положення, яким має відповідати система освіти в Україні:

· Доступність для кожного громадянина усіх форм і типів освітніх послуг, що надаються державою .

· Рівність умов кожної людини для повної реалізації її здібностей, таланту, всебічного розвитку.

· Гуманізм, демократизм, пріоритетність загальнолюдських духовних цінностей.

· Органічна зв’язок зі світовою та національною історією, культурою, традиціями.

· Незалежність освіти від політичних партій, громадських і релігійних організацій.

· Науковий, світський характер освіти .

· Інтеграція з наукою і виробництвом .

· Взаємозв'язок з утворенням інших країн.

· Гнучкість і прогностичність системи освіти .

· Єдність і наступність системи освіти .

· Безперервність і різноманітність освіти .

· Поєднання державного управління та громадського самоврядування в освіті.

Вивчаючи молодіжні проблеми, неможливо обходитися простим констатуванням позитивних чи тривожних фактів життєдіяльності молодих людей. Потрібен глибокий системний аналіз буття молоді. Потрібно чітко розрізнювати права та обов’язки, яких мають дотримуватися підлітки.

Актуальність даної тематики зумовлена?? тим, що соціальна практика показує, що для людського суспільства життєво необхідно закріпити деякі типи соціальних відносин, зробити їх обов’язковими для членів певного суспільства або певної соціальної групи. Це насамперед відноситься до тих соціальних відносин, вступаючи в які, члени соціальної групи забезпечують задоволення найбільш важливих потреб, необхідних для успішного функціонування групи як цілісної соціальної одиниці. Так, потреба у відтворенні матеріальних благ змушує людей закріплювати і підтримувати виробничі відносини; потреба соціалізувати підростаюче покоління і виховувати молодь на зразках культури групи змушує закріплювати і підтримувати сімейні відносини, відносини навчання молодих людей.

Практика закріплення відносин, спрямованих на задоволення потреб, полягає у створенні жорстко закріпленої системи ролей і статусів, розпорядчих індивідам правила поведінки в соціальних відносинах, а також у визначенні системи санкцій для того, щоб домогтися неухильного виконання цих правил поведінки.

Системи ролей, статусів і санкцій створюються у вигляді соціальних інститутів, які є найбільш складними і важливими для суспільства видами соціальних зв’язків. Саме соціальні інститути підтримують спільну кооперативну діяльність в організаціях, визначають стійкі зразки поведінки, ідеї і стимули. Але соціальний інститут — це дуже широке поняття, яке охоплює багато галузей. «Інститути соціалізації шкільної молоді» є однією зі сторін, яка буде розглянута детально в даній роботі.

Мета: характеристика понять «соціальний інститут», «інститут соціалізації», «учнівська молодь», вивчення принципів впливу суспільства на підлітків, дослідження ознайомленості молоді з основними інститутами соціалізації. Також метою є визначення рівня підготовки підлітків до вступу в соціальні відносини через ряд проведених тестових та ігрових заходів. Згідно з метою роботи було визначено завдання, які будуть детально розглянуті в даній роботі.

Завдання:

1. Дослідити проблем інститутів соціалізації шкільної молоді.

2. Розглянути інститути соціалізації як оригінальну систему ролей, статусів і санкцій.

3. Охарактеризувати основні види інститутів соціалізації.

4. Практично дослідити вплив інститутів соціалізації на учнівську молодь.

5. Праналізувати процес соціалізації підлітків.

6. Встановити рівень підготовки молоді до вступу в доросле життя за допомогою ігр, спрямованих на розвинення та укріплення соціального лідерського статусу.

7. Виявити, які з підлітків мають більший потенціал до організації інших людей.

8. Створити умови для розкриття лідерського потенціалу старшокласників, освоєння ними активного стилю спілкування та вміння переконувати.

освіта соціалізація учнівський молодь

Розділ 1. Теоретико-методологічні засади дослідження проблеми інститутів соціалізації шкільної молоді

1.1 Соціальний інститут як система ролей, статусів і санкцій Специфічними утвореннями, що забезпечують відносну стійкість соціальних зв’язків і відносин в рамках соціальної організації суспільства, є соціальні інститути. Сам термін «інститут» використовується в соціології в різних значеннях.

По-перше, під ним розуміють сукупність певних осіб, установ, які забезпечені певними матеріальними засобами і здійснюють конкретну соціальну функцію.

По-друге, із змістовної точки зору, «інститут» — це певний набір стандартів, норм поведінки осіб і груп в конкретних ситуаціях[4].

Коли йдеться про соціальні інститути, мається на увазі загалом і в цілому певна організація соціальної діяльності і соціальних відносин, що включає як стандарти, норми поведінки, так і відповідні організації, установи, які «регулюють» ці норми поведінки.

Соціальні інститути — це форми спільної діяльності людей, що історично склалися, стійкі, або відносно стійкі типи і форми соціальної практики, за допомогою яких організується суспільне життя, забезпечується стійкість зв’язків і відносин в рамках соціальної організації суспільства. Різні соціальні групи вступають між собою в соціальні відносини, які певним чином регламентуються. Регламентація цих та інших соціальних відносин здійснюється в рамках відповідних соціальних інститутів: держава (політичні відносини), трудовий колектив (соціальні і економічні), сім'я, система освіти тощо[5].

Кожний соціальний інститут має певну мету діяльності і відповідно до неї виконує певні функції, забезпечуючи членам суспільства можливість задовольняти відповідні соціальні потреби. В результаті цього стабілізуються соціальні відносини, вноситься узгодженість в дії членів суспільства. Функціонування соціальних інститутів, виконання людьми в їхніх рамках певних ролей обумовлюються наявністю соціальних норм у внутрішній структурі кожного соціального інституту. Саме ці норми визначають стандарт поведінки людей, на їхній основі оцінюються якість і спрямованість їх діяльності, визначаються санкції відносно тих, кому властива поведінка, що відхиляється.

Соціальні інститути виконують наступні функції:

· закріплення і відтворювання суспільних відносин в певній області;

· інтеграції і згуртованості суспільства;

· регулювання і соціального контролю;

· комунікації і включення людей в діяльність[5].

Роберт Мертон [6]ввів в соціологію розрізнення між явними і латентними (прихованими) функціями соціальних інститутів. Явні функції інституту заявлені, офіційно визнані і контролюються суспільством.

Латентні функції — це «не свої» функції, які виконуються інститутом приховано або ненавмисно (коли, наприклад, система освіти виконує не властиві їй функції політичної соціалізації). Коли розбіжність явних і латентних функцій велика, виникає подвійний стандарт соціальних відносин, що загрожує стабільності суспільства. Ще більш небезпечна ситуація, коли разом з офіційною інституційною системою формуються так звані «тіньові» інститути, які беруть на себе функцію регуляції найважливіших суспільних відносин (наприклад, кримінальні структури). Будь-які суспільні трансформації здійснюються через зміну інституційної системи суспільства, формування нових «правил гри». Перш за все зміні піддаються ті соціальні інститути, які визначають соціальний тип суспільства (інститути власності, інститути влади, інститути освіти).

Еміль Дюркгайм називав соціальні інститути «фабриками відтворювання суспільних відносин» [7]. Соціальні інститути організують людську діяльність в певну систему ролей і статусів, встановлюючи зразки поведінки людей в різних сферах суспільного життя. Наприклад, такий соціальний інститут, як школа, включає ролі вчителя і учня, а сім'я — ролі батьків і дітей. Між ними складаються певні рольові відносини. Ці відносини регулюються набором специфічних норм і розпоряджень. Деякі найважливіші норми закріплюються законодавчо, інші підтримуються традиціями, звичаями, громадською думкою.

Будь-який соціальний інститут включає систему санкцій — від правових до морально-етичних, які забезпечують дотримання відповідних цінностей і норм, відтворювання відповідних рольових відносин.

Таким чином, соціальні інститути упорядковують, координують безліч індивідуальних дій людей, додають їм організований і передбачуваний характер, забезпечують стандартну поведінку людей в соціально типових ситуаціях. Коли та або інша діяльність людей упорядковується описаним чином, говорять про її інституціоналізацію. Таким чином, інституціоналізація — це перетворення спонтанної поведінки людей в організовану («боротьби без правил» в «гру за правилами»).

Інституціоналізуються практично всі сфери і форми суспільних відносин, навіть конфлікти. Проте в будь-якому суспільстві існує певна частка поведінки, що не підкоряється інституційному регулюванню. Звичайно виділяють п’ять основних комплексів соціальних інститутів[8]. Це інститути спорідненості, пов’язані з шлюбом, сім'єю і соціалізацією дітей і молоді; інститути політичні, пов’язані з відносинами влади і доступу до неї; економічні інститути і інститути стратифікації, які визначають розподіл членів суспільства по різних статусних позиціях; інститути культури, пов’язані з релігійною, науковою і художньою діяльністю.

Історично інституційна система змінювалася від інститутів, заснованих на відносинах кровної спорідненості і аскриптивних ознаках, характерних для традиційного суспільства, до інститутів, заснованих на формальних відносинах і статусах досягнення. У наш час найважливішими стають інститути освіти і науки, що забезпечують високі соціальні статуси.

Інституцюналізація означає нормативне і організаційне зміцнення, впорядкування соціальних зв’язків. При появі інституту оформляються нові соціальні спільноти, зайняті спеціалізованою діяльністю, виробляються соціальні норми, які цю діяльність регулюють, а нові установи і організації забезпечують захист певних інтересів. Наприклад, освіта стає соціальним інститутом, коли з’являється нова спільнота, заняття професійною діяльністю по навчанню і вихованню в масовій школі, згідно спеціальних норм.

Інститути можуть застарівати і перешкоджати розвитку інноваційних процесів. В результаті інституціоналізації можуть з’являтися такі негативні явища, як формалізація, стандартизація цілей, знеособлення, деіндивідуалізація.

Специфіка соціальних інститутів, звичайно ж, в основному визначається типом суспільства, в рамках якого вони функціонують. Проте існує і спадкоємність в розвитку різних інститутів. Наприклад, інститут сім'ї під час переходу від одного стану суспільства до іншого може змінювати якісь функції, але сутність його залишається незмінною. В періоди «нормального» розвитку суспільства соціальні інститути залишаються достатньо стабільними і стійкими. Коли ж спостерігається розузгодженість дій різних соціальних інститутів, їх нездатність відображати суспільні інтереси, налагодити функціонування соціальних зв’язків, це говорить про кризову ситуацію в суспільстві. Розв’язується вона або соціальною революцією і повною заміною соціальних інститутів, або ж їхньою реконструкцією.

Елементи соціальної структури пов’язані між собою. Великі групи складаються з менших груп, групи складаються зі статусів. Ці елементи соціальної структури вибудовуються завдяки соціальним інститутам. Однією з менших груп є група «інститути соціалізації» .

Інститути соціалізації - це частина соціальних інститутів, які формують особистість, тобто людину в якості члена суспільства[9].

Люди в соціальних групах намагаються реалізувати свої потреби спільно і шукають для цього різноманітні способи. У процесі суспільної взаємодії вони знаходять загальноприйнятні взірці, шаблони поведінки, які поступово через повторення й оцінку перетворюють у стандартизовані звичаї і звички. Через деякий час ці шаблони і взірці поведінки підтримуються громадською думкою, сприймаються й узаконюються.

Кожен соціальний інститут виникає і функціонує, виконуючи певну соціальну потребу. Якщо інститут не здатний ефективно справлятися із цією потребою, то відбувається падіння його авторитету, криза цього інституту. Наслідком такої кризи є перерозподіл функцій. Скажімо, з середини 80-х рр. XX ст. в Україні розпочиналась криза загальноосвітньої школи, яка, зокрема, виявлялася у тому, що школа була спроможна підготувати випускників до вступу у вищі навчальні заклади. Суспільство миттєво відреагувало на нову потребу: з’явилися репетитори — інститут посередників.

Якщо ж якась суспільна потреба стає незначною або зовсім зникає, то зникає і потреба в існуванні цього інституту. Щоправда, він за інерцією ще може продовжувати деякий час функціонувати як данина традиції, але врешті-решт припиняє своє існування. Найважливішими чинниками змін є політика, економіка і культура.

Стан соціальних інститутів с чітким індикатором соціальної стабільності усієї соціальної системи: суспільство стабільне тоді, коли функції соціальних інститутів зрозумілі, очевидні і стійкі. У міру ускладнення соціальної організації певної спільноти, те саме відбувається і з її основними інститутами. У примітивних суспільствах існувало лише декілька головних соціальних інститутів — господарство, родина, релігія. Але зі збільшенням розмірів спільноти й ускладненням її структури, з’являються додаткові інститути — уряд, право, армія, освіта, медицина, наука тощо. Сучасному суспільству притаманне розростання та ускладнення системи соціальних інститутів. Адже постійно з’являються нові проблеми, які породжують нові потреби і вимагають нових розв’язань. Виникають нові галузі науки і господарства, ускладнюється система управління суспільством. Наприклад, в українському суспільстві сьогодні активно розвиваються інститути багатопартійності та місцевого самоврядування, провадяться дискусії стосовно запровадження такого політичного інституту, як верхня палата парламенту та ін.

За польським соціологом Яном Щепанським[10], усю сукупність значень поняття «соціальний інститут» можна звести до чотирьох основних:

· Певна група осіб, що мають виконувати важливу для спільного життя роботу, тобто група людей, що виконує суспільні функції;

· Певні організаційні форми комплексу функцій, що виконуються деякими членами групи від імені всієї групи;

· Сукупність матеріальних установ та засобів, які дозволяють уповноваженим індивідам виконувати суспільні безособистісні функції, що мають на меті задоволення потреб та регулювання поведінки;

· деякі соціальні ролі, що є важливими для групи.

Еміль Дюркгайм Соціальні інститути мають практично необмежену владу над окремими індивідами в плані нав’язування обов’язкових способів дії (стандарти та зразки поведінки). Проте, влада проявляється тільки тоді, коли індивід вступає у конфлікт із способами дії й інститут змушений застосовувати щодо індивіда санкції.Соціальні інститути організовують людську діяльність у певну систему ролей і статусів, встановлюючи взірці поведінки людей у різних сферах суспільного життя[7].

Макс Вебер Для існування та нормального функціонування соціальних інститутів, вони мають бути легітимними. Легітимність досягається трьома шляхами:

· Легітимація через максимально генералізовані цінності та сенси (ціннісно-ідеологічна).

· Легітимація через правові норми, що конкретизують генералізовані цінності (правова).

· Легітимація через спільноти, до яких належить або прагне належати індивід (соціально-групова)[11].

Джордж Герберт, Пітер Бергер і Томас Лукман Соціальний інститут — типові реакції індивідів на типові ситуації; інстанції соціалізації, кінцева мета яких — «виробництво» індивідів, що адекватні вимогам даного суспільства[12].

Талкотт Парсонс Соціальні інститути — надособистісні утворення, які утворюють макроструктуру суспільства. Між інститутами існують два типи відносин: координації (розмежування повноважень та сфер відповідальності) та субординації. Тип суспільства залежить від домінантного інституту (сім'я — родове, церква — феодальне тощо).

Дослідження багатьох педагогічних проблем вимагає міждисциплінарного підходу, даних інших наук про людину, що в сукупності забезпечує найбільш повне знання досліджуваного.

Дані соціології сприяють глибшому осмисленню проблеми соціалізації особистості. Результати соціологічних досліджень є базою для вирішення педагогічних проблем, пов’язаних з організацією студентського дозвілля, професійною орієнтацією, і багатьох інших. Будучи наукою про суспільство як цілісну систему, окремих її складових, про процеси функціонування і розвитку суспільства, соціологія в область своїх теоретичних і практико — прикладних досліджень включає проблеми освіти і виховання. У структурі соціологічної науки плідно розвиваються такі напрямки, як соціологія освіти, соціологія виховання, соціологія студентства та ін.

1.2 Характеристика основних видів інститутів соціалізації

Людина формується як особистість і суб'єкт діяльності в процесі соціалізації. Під соціалізацією розуміється процес засвоєння індивідом соціальних норм і освоєння соціальних ролей, прийнятих у даному суспільстві. Цей процес починається в дитинстві і закінчується в глибокій старості людини, тобто триває все життя, оскільки протягом життєвого шляху людині доводиться освоювати безліч соціальних ролей, змінювати погляди, звички, смаки, правила поведінки і т.д. Соціалізація пояснює те, яким чином людина з істоти біологічного перетворюється на істоту соціальну.

Від соціалізації слід відрізняти адаптацію (обмежений у часі процес звикання до нових умов), виховання (цілеспрямований вплив на духовну сферу і поведінку індивідів), навчання (придбання нових знань), дорослішання (соціопсихологічне становлення людини в певному віковому діапазоні).

Соціалізація — процес, який не піддається штучному управлінню або маніпулюванню. Якщо прикладів прискореного навчання безліч, то прикладів прискореної соціалізації не існує. Це кумулятивний процес, в ході якого накопичуються соціальні навички і знання.

За ступенем завершеності процес соціалізації можна розділити на дві великі стадії - починаючу соціалізацію, яка захоплює першу половину життя людини, і завершуючу, яка відноситься до другої половини життя. Починаюча соціалізація — в основному область приписуваних статусів, завершуючи — сфера тих, що досягаються.

Набуття самостійності спочатку політичної (одержання паспорта і права голосувати, а також бути обраним), потім економічної (влаштування на роботу, яка може цілком прогодувати людини) та соціальної (одруження і створення власної сім'ї, відділення від батьків і вступ в статус батька) означає якісний кордон між двома етапами соціалізації - починаючою (ранньою) і завершуючою (пізньою).

Крім стадій або фаз процесу соціалізації треба виділяти також поняття «зміст соціалізації». Взаємодія з собі подібними в процесі соціалізації, коли одна соціальна група навчає «правилам життя» іншу, називається становленням соціального «Я». На соціально-психологічному рівні становлення соціального «Я» відбувається через інтерналізацію культурних норм і соціальних цінностей. Інтерналізація — перетворення зовнішніх норм у внутрішні правила поведінки. Таким чином, зміст соціалізації - не тільки набуття соціальної та економічної самостійності, а й формування особистості.

Поняття «соціальний інститут» запровадив Герберт Спенсер[14]. Також ми можемо довідатися про такі інститути соціалізації, на які розділяються соціальні інститути.

Соціальні інститути — це механізми самоорганізації спільного життя людей. Вони забезпечують перетворення асоціального за природою людини в соціальну істоту, здатну до спільних дій.

· Домашні інститути — сім'я, шлюб, проблеми виховання.

· Обрядові (церемоніальні) — покликані регулювати повсякденну поведінку людей, встановлюючи звичаї, обряди, етикет і т.д.

· Політичні - поява пов’язана з перенесенням внутрішньогрупових конфліктів на сферу конфліктів між групами; в становленні політичної і класової структури суспільства вирішальну роль грали конфлікти і війни (потреба оборони чи завоювання найбільше згуртовують суспільство).

· Церковні - храми, церкви, парафіяльні школи, релігійні традиції.

· Професійні та промислові інститути — виникають на основі розподілу праці; професійні (гільдії, цехи, професійні спілки) — консолідують групи людей за професійними заняттями; промислові - підтримують виробничу структуру суспільства.

Значення суспільного виробництва зростає у міру переходу від воєнізованих товариств до індустріальних: супроводжується підвищенням ролі трудових відносин, а пряме насильство поступається місцем внутрішньому самообмеженню.

Всі інститути зв’язані разом в інтегровану (об'єднану) систему, в якій тільки і можуть гарантувати рівномірний, нормальний процес колективного життя і виконувати свої завдання. Саме тому всі перераховані інститути в цілому відносять до інститутів соціальних.

Класичним прикладом інститутусоціалізації є інститут сім'ї. А.Г.Харчев[15] визначає сім'ю як засноване на шлюбі і кровну спорідненість об'єднання людей, пов’язане спільністю побуту та взаємною відповідальністю. Первісну основу сімейних відносин становить шлюб. Шлюб — це соціальна форма відносин між жінкою та чоловіком, що мала історичні зміни, за допомогою якої суспільство впорядковує і санкціонує їх статеве життя і встановлює їх подружні і родинні права та обов’язки. Але сім'я, як правило, представляє більш складну систему відносин, ніж шлюб, оскільки вона може об'єднувати не тільки подружжя, але і їхніх дітей, а також інших родичів. Тому сім'ю слід розглядати не просто як шлюбну групу, але як соціальний інститут, тобто систему зв’язків, взаємодій та відносин індивідів, що виконують функції відтворення людського роду і регулюючих всі зв’язки, взаємодії і відносини на основі певних цінностей та норм, схильних великому соціальному контролю через систему позитивних і негативних санкцій.

Сім'я як соціальний інститут проходить ряд етапів, послідовність яких складається у сімейний цикл або життєвий цикл сім'ї. Дослідники виділяють різну кількість фаз цього циклу, але головними серед них є наступні:

· вступ до перший шлюб — утворення сім'ї;

· початок дітонародження — народження першої дитини;

· закінчення дітородіння — народження останньої дитини ;

· «порожнє гніздо» — вступ у шлюб і виділення із сім'ї останньої дитини ;

· припинення існування сім'ї - смерть одного з подружжя.

На кожному етапі сім'я володіє специфічними соціальними та економічними характеристиками.

Сім'я як інститутсоціалізації виникла з формуванням суспільства. Процес формування та функціонування сім'ї обумовлений ціннісно-нормативними регуляторами. Такими, наприклад, як залицяння, вибір шлюбного партнера, сексуальними стандартами поведінки, нормами, якими керуються дружина і чоловік, батьки та діти і т.д., а також санкції за їх невиконання. Ці цінності, норми і санкції являють собою прийняту в даному суспільстві історичнозмінювану форму відносин між чоловіком і жінкою, за допомогою якої вони впорядковують і санкціонують їх статеве життя і встановлюють їх подружні, батьківські та інші споріднені права і обов’язки.

Основна, перша функція сім'ї, як випливає з визначення А. Г. Харчева, репродуктивна, тобто біологічне відтворення населення в суспільному плані і задоволення потреби в дітях — в особистісному плані. Поряд з цією основною функцією сім'я виконує ще ряд інших важливих соціальних функцій:

· виховна — соціалізація молодого покоління, підтримка культурного відтворення суспільства;

· господарсько-побутова — підтримка фізичного здоров’я членів суспільства, догляд за дітьми та людьми похилого віку членами сім'ї;

· економічна — отримання матеріальних засобів одних членів сім'ї для інших, економічна підтримка неповнолітніх і непрацездатних членів суспільства;

· сфера первинного соціального контролю — моральна регламентація поведінки членів сім'ї в різних сферах життєдіяльності, а також регламентація відповідальності і зобов’язань у відносинах між подружжям, батьками і дітьми, представниками старшого і середнього поколінь;

· духовного спілкування — розвиток особистостей членів сім'ї, духовне взаємозбагачення;

· соціально-статусна — надання певного соціального статусу членам сім'ї, відтворення соціальної структури;

· дозвільна — організація раціонального дозвілля, взаємозбагачення інтересів ;

· емоційна — отримання психологічного захисту, емоційної підтримки, емоційна стабілізація індивідів та їх психологічна терапія .

Для розуміння сім'ї як соціального інституту велике значення має аналіз рольових відносин у родині. Сімейна роль — один з видів соціальних ролей людини в суспільстві. Сімейні ролі визначаються місцем і функціями індивіда в сімейній групі і розділі в першу чергу на подружні (дружина, чоловік), батьківські (мати, батько), дитячі (син, дочка, брат, сестра), міжпоколінне і внутрішньопоколінні (дід, баба, старший, молодший) і т.д. Виконання сімейної ролі залежить від виконання ряду умов, перш за все, від правильного формування рольового образу.

Рольові відношенні в сім'ї, які утворюються при виконанні певних функцій, можуть характеризуватися рольовою згодою або рольовим конфліктом. Соціологи відзначають, що рольовий конфлікт найчастіше проявляється як:

· конфлікт рольових образів, що пов’язано з неправильним їх формуванням у одного або кількох членів сім'ї;

· міжрольовий конфлікт, при якому протиріччя закладено в протилежності рольових очікувань, що виходять з різних ролей. Такого роду конфлікти спостерігаються часто в багатопоколінних сім'ях, де подружжя другого покоління одночасно є і дітьми і батьками і повинні відповідно поєднувати протилежні ролі,

· внутрішньорольовий конфлікт, при якому одна роль включає в себе суперечливі вимоги.

У сучасній сім'ї такого роду проблеми бувають найчастіше притаманні жіночої ролі. Це відноситься до випадків, коли роль жінки передбачає поєднання традиційної жіночої ролі в родині (господині, виховательки дітей, догляду за членами сім'ї і т.д.) з сучасною роллю, яка передбачає рівну участь подружжя у забезпеченні сім'ї матеріальними засобами.

У сучасному суспільстві спостерігається процес ослаблення сім'ї як соціального інституту, зміна її соціальних функцій, нерольових сімейних відносин. Сім'я втрачає свої провідні позиції у соціалізації індивідів, в організації дозвілля та інших найважливіших функціях. Традиційні ролі, при яких жінка вела домашнє господарство, народжувала і виховувала дітей, а чоловік був господарем, часто одноосібним власником майна, і забезпечував економічну самостійність сім'ї, замінилися рольовими, при яких переважна більшість жінок у країнах з християнською і буддистської культурами стали брати участь у виробничій, політичній діяльності, економічному забезпеченні сім'ї та приймати рівну, а іноді провідну участь в ухваленні сімейних рішень. Це істотно змінило характер функціонування сім'ї і спричинило за собою ряд позитивних і негативних для суспільства наслідків. З одного боку, воно сприяло зростанню самосвідомості жінки, рівності в подружніх стосунках, з іншого боку, посилило конфліктну ситуацію, впливало на демографічну поведінку, приводячи до зниження народжуваності і збільшуючи рівень смертності.

Іншим важливим інститутом соціалізації є держава. Як відомо, держава і право існували не завжди, а з’являлися лише на певному щаблі розвитку суспільства.

Основою громадської організації первіснообщинного ладу був рід, який представляв собою об'єднання людей, що знаходяться в кровноспоріднених відносинах між собою. Рід очолював раду — збори всіх дорослих членів роду, чоловіків і жінок, що володіли рівним правом голосу, — який вибирав свого старійшину. В сучасному світі суть держави не змінилася. Держава — територіальна спільність класового суспільства, яка за допомогою механізму публічної влади забезпечує основи існування індивіда й суспільства, а також суверенітет народу.

Специфіка самої держави розкривається в змісті її функцій. Діяльність кожної держави переслідує дві групи завдань: завдання, що виконуються для підтримки існування суспільства та специфічні завдання, що мають на меті вирішення тимчасових проблем суспільства.

Функції держави, їхні зміст і пріоритет змінюються залежно від історичної епохи, типу і форм держави.

У політології загальновизнаним є поділ функцій держави на внутрішні та зовнішні. До внутрішніх функцій належать:

* Економічна функція — організація та регулювання економічних процесів у країні за допомогою податкової та кредитної політики та за допомогою спеціалізованих державних монетарних установ.

* Правова функція — Гарантування безпеки окремих громадян і суспільства в цілому, розвиток законодавства, утвердження законності та правопорядку.

* Соціальна функція — задоволення потреб людей у житлі, соціальні гарантії, страхування життя, підтримка на належному рівні охорони здоров’я.

* Культурно-виховна функція — контроль за освітою й вихованням, сферою культури; регулювання відносин етнічних груп і національна консолідація.

* Політична функція — забезпечення політичної стабільності, визначення політичного курсу, що відповідає потребам більшості населення чи підтримка повноважень володарюючого класу.

* Екологічна функція — гарантування екологічної безпеки, розумного використання природних ресурсів.

До зовнішніх функцій належать:

* Функція взаємовигідного співробітництва — з’ясування та реалізація міждержавних і міжнародних інтересів через дипломатичні відносини і дипломатичні служби та участь у роботі міжнародних організацій, союзів, об'єднань.

* Функція оборони країни — захист країни від зовнішної силової агрессії. Будь які територіальні претензії іншої країни також розглядаються як агресія.

* Вирішення глобальних проблем людства.

Для реалізації державних функцій необхідно мати державний апарат, певну структуру державних органів. Ця структура може бути різною, в залежності від типу держави і політичного режиму, але завжди ця структура вкладається у поняття державна влада.

Релігія є необхідним складовим елементом суспільного життя, в тому числі і духовної культури суспільства. У розвинутій формі релігійні організації представляють собою складну централізовану і ієрархічну систему — церкву. Церква, як суспільно-історичне утворення — один з найважливіших соціальних інститутів.

У функціонуванні релігії і церкви, яка виступає в ролі соціального інституту, важливе значення мають духовно-моральні феномени — релігійна свідомість, релігійна психологія, морально-етичні правила.

Засновник психоаналізу З. Фрейд вважав, що головна функція релігії пов’язана з тим почуттям психологічної захищеності від життєвих негараздів, яке вона дає людям. Як дитина намагається знайти захист від своєї безпорадності у батьків, так і дорослі люди, які не зуміли з якихось причин пристосуватися до життя, прагнуть знайти захист у Бога.

Згідно Дюркгейму, релігія не тільки відображає структуру суспільства, а й зміцнює її, концентрує увагу і надії людей на загальних віруваннях і об'єктах поклоніння, тобто виробляє загальні цінності і норми, виконуючи, таким чином, функцію об'єднання або інтеграції членів даного суспільства. Ця інтегруюча функція релігії наочно проявляється у виконанні ритуалів[17].

Якщо підсумувати наведені точки зору, то стає ясно, що найважливішою є регулятивна функція релігії і церкви. Будь-яка релігія регулює соціальну поведінку своїх прихильників.

Розділ 2. Практичне дослідження особливостей впливу сучасних інститутів соціалізації на учнівську молодь

2.1 Школа як провідний інститут соціалізації учнівської молоді

Процес соціалізації безперервний і триває протягом усього життя людини. Навколишній світ змінюється, вимагаючи відповідних змін і від нас. Людська сутність не може в дитинстві остаточно сформуватися так, щоб більше вже не змінюватися. Життя — це адаптація, процес безперервного оновлення і зміни. Трирічні діти соціалізовані в рамках дитячого садка, студенти — в рамках обраної ними професії, нові працівники — у рамках своєї установи чи підприємства, чоловік і дружина — в рамках створеної ними молодої сім'ї, а літні люди — в рамках будинку для престарілих. Так чи інакше, всі суспільства мають справу з життєвим циклом, що починається з зачаття, триваючим аж до стадії старіння і що завершується смертю.

Пристрій сучасних суспільств формально зумовлює підготовку членів суспільства до виконання нових ролей. Школи та вищі навчальні заклади покликані передавати учням різні знання та навички, лікарні для душевнохворих — вчити пацієнтів більш прийнятним моделям пристосування до життя, в’язниці - «повторно соціалізувати» ув’язнених за допомогою програм перевиховання, а конференції та семінари — знайомити службовців фірми з принципами її функціонування.

Рольова соціалізація зазвичай передбачає проходження трьох фаз.

Перша фаза, коли люди думають про моделі поведінки, пов’язаних з новою для них роллю, експериментують з ними і приміряють їх до себе. Цю фазу науковці називають антиципатівною соціалізацією. Діти природним чином знайомляться з такими дорослими ролями, як подружжя і батьки, коли грають «в сім'ю». Школи та університети, аспірантура, випробувальний термін і реабілітаційні програми є більш формальними інституційними структурами, покликаними служити для підготовки членів суспільства до нових соціальних ролей.

Друга фаза, коли після придбання індивідами свого нового статусу вони виявляють, що повинні постійно модифікувати, адаптувати і «переписувати» свої ролі з метою пристосування до мінливих обставин. Приміром, коли молода пара одружується, новоспеченим подружжю належить виробити нові міжособистісні навички, оскільки, коли вони були дітьми, велика частина подружніх ролей була від них прихована.

Третя фаза — з плином життя індивіди не тільки приймають на себе все нові і нові ролі, вони повинні також бути звільнені від багатьох ролей. Такі ритуали, як процедура випускних іспитів, церемонія одруження, банкет з приводу виходу на пенсію, похорон, є соціально налагодженими механізмами, покликаними полегшити людям сприйняття факту тимчасовості деяких ролей.

Деякі психологи, наприклад Е. Еріксон, проводили дослідження з метою виділити регулярні, послідовні періоди і переходи в рамках життєвого циклу людини. Вони описують життя як послідовність етапів, що нагадує сходи, що складаються з ряду східчастих рівнів. Е. Еріксон робить основний упор на психологічному розвитку, яке він ділить на 8 основних етапів (див. табл. 1) .

Кожен етап ставить перед індивідом унікальну задачу, сконцентровану навколо якогось кризового, або поворотного, моменту в житті індивіда, що характеризується підвищеною вразливістю і життєвим потенціалом індивіда. За теорією Еріксона, криза, що загрожує людині на кожному життєвому етапі, повинна бути успішно дозволена для того, щоб подальший розвиток індивіда йшов по «здоровому» шляху .

Таблиця 1. Етапи розвитку особистості по Еріксону

Отже, взаємодія, що має місце між індивідом і суспільством на кожному етапі може змінити хід розвитку особистості в позитивному або негативному напрямі. Здійснюючи переходи з одного етапу на інший, кожен індивід набуває нові сили і формує автентичну особистість.

Для даної роботи важливий вплив саме на дитину в підлітковий період. підлітковий вік. У більшості країн підлітковий період не розглядається як соціально значимий в життєвому циклі індивіда. Хоча всі молоді люди зазнають фізіологічних змін, пов’язаних із статевим дозріванням, дітям часто доводиться брати на себе обов’язки дорослих вже у віці 13 років або навіть раніше. По мірі перетворення населення європейських країн з переважно сільського в міське змінювалася і роль дітей у суспільстві. Діти вже не виконували в сім'ї значущою економічної функції, тому що робоче місце зробилося відокремленим від будинку. З плином років обов’язкове відвідування школи, закони про дитячу працю та спеціальні юридичні уложення, що стосувалися «підлітків», призвели до того, що поняття «підлітковий вік» вкоренилося і стало реальною соціальною категорією. На думку неофрейдистов, наприклад Еріка Еріксона, основне завдання підліткового періоду полягає у формуванні досить стійкою особистості. В сучасному світі особистість здебільшого формується завдяки такому інституту соціалізації як школа. Діти проводять в школі більшу частину свого життя, отримують там не тільки знання з предметів, але й важливі навички пристосування та виживання в сучасному світі. Про школу як інститутсоціалізації американський педагог Дж. Дьюі казав, що «школа поступово може створити такий тип суспільства, який нам хотілося би бачити. Впливаючи на розум у цьому напрямку, ми поступово змінили б і доросле суспільство» [19]. Крім цього, важливим є той фактор, що школа є такою, яким є вчитель, який не тільки виконує свій професійний обов’язок, а і стоїть на передових позиціях прогресу.

Школа виникає в той момент, коли в суспільства виникають певні вимоги до молодого покоління. Розвиток та еволюція людини передбачають рух у всіх можливих напрямках. Ось цей інстинкт пізнання і став основним фактором виникнення школи. До того ж, не весь досвід можливо передати через сім'ю, громаду, самоосвіту. Виникає потреба «відірвати» дитину від біологічних батьків, адже відомо й сьогодні, що чим довше дитина знаходиться під крилом батьків, тим менше вона пристосована до життя через відсутність самостійності.

Школа виступає не тільки як соціальний інститут для передачі знань, а і як інститут загальної соціалізації дітей. Вона стала місцем, де за довгі роки навчання дитина виконує зобов’язання всмоктати в себе великий досвід керованого та маленький досвід керуючого. Саме тому школа як соціальний організм відображає той тип відносин влади та підкорення, який є найбільш прийнятним для суспільства в цілому.

Якщо ми народжуємось і стаємо індивідами, то тільки школа стає першою життєвою бібліотекою, яка розкладає книги життєвих навичок на полиці. Школа формує модель поведінки не тільки індивіда, а і його співіснування із суспільством. Якщо дім і дитячий садок дають установку на визначення «можна — не можна», то школа ставить акценти на термінах «необхідність», «обов'язок», «право», «правило». Тобто стає керманичем людських дій, а іноді й першовідкривачем талантів. Вона спрямовує на соціально вірну дорогу й коректує похибки в баченні світу, при цьому не надиктовуючи свої доктрини та ідеології.

Школа перша знайомить учня з тими особливостями життя, які ускладнюватимуть існування особистості. Тут учень уперше усвідомлює (здебільшого з настанов учителя), що життя складається не лише із забав і відпочинку, а швидше це є наслідком їх успішного засвоєння правил, яких необхідно дотримуватись у соціумі, та обов’язків, які принесуть людині визнання, ім'я, цінність.

Школа визначає такі основні суспільні обов’язки:

· першим і незаперечним обов’язком є освіта. Вона за законами держави обов’язкова, але не примусова. Це один із недосконалих факторів демократизму, проте відомості про такий обов’язок є у свідомості кожного громадянина держави. Згодом шкільна освіта дає нам можливість закінчувати ВНЗ і працювати. Якщо ми пов’язані зі школою, то зобов’язані вчитись або вчити;

· ми володіємо досвідом і знаннями тих, хто нас навчає, але школа перед нами ставить ще одне завдання — самоосвіту. Домашні завдання, позакласна робота, самостійне опрацювання виховують у нас терпимість, наполегливість, ретельність. Саме в самоосвіті ми пізнаємо самих себе, самостійно визначаючи своє покликання й роль у суспільстві. Тобто саме у школі ми остаточно визначаємо напрям (у переважній більшості) роду занять у житті;

· ще одним обов’язком є виховання духовності. Обов’язковою установкою у шкільному навчанні є проекція на духовність особистості. Обов’язком, який визначає школа, є норми суспільної поведінки, яка вчить доброті, співчуттю, взаємодопомозі, повазі й вихованості. Але базувати такі норми необхідно тільки як настановчий, а не примусовий елемент, адже в іншому випадку можна наштовхнутись на спротив.

Окрім обов’язків школа дає певні права, що узагальнюють картину коректного балансування із суспільством:

· школа дає право бути почутим. Тут ми вперше можемо висловити свою думку, а що головне, навчитись її формулювати. У житті людина без власного «я» не вважається повноцінним індивідом;

· школа дає право самостійності, учить бути незалежним. Відбувається відрив дитини від батьків, які іноді своєю опікою притуплюють спостережливість і кмітливість дитини, розвиваючи в ній невпевненість і залежність у діях, де не приймають участь батьківські настанови та допомоги.

· школа дає право знати. Усе, що потрібно тут, — слухати та спостерігати, тоді зі школи можна винести величезний багаж умінь і навичок (а не тільки знань), які сприятимуть кращій адаптації в самостійному житті.

Найголовніше у школі те, що вона є школою життя, вона обережно й повільно готує учнів до великого світу, іноді різко вдаряючи несподіванкою, а іноді закладаючи сумніви у своїй меті. Проте тільки школа є тією ланкою життя, коли ми ще все можемо виправити та змінити, можемо довчити й удосконалити. Доросле життя, як правило, таких шансів не дає.

Школа як соціальний інститут — це не тільки наукове визначення чи метафора, це шлях, яким проходить кожна людина незалежно від її статусу, психології, матеріального становища. Це шлях перемог і поразок, вірних рішень і помилкових учинків, пізнання й визнання, здобутих знань і почутих настанов. Школа — це церква для духовності, це сумління для моралі, бібліотека для освіти й життя для життя. Тільки освоївши мету й завдання шкільного вчителя, ми зможемо всі ці здобутки столітньої практики передати учням, які продовжать те, що робить їхній учитель.

2.2 Аналіз процесу соціалізації підлітків:особливості та основні тенденції

Сьогодні найбільш актуальним стало питання формування позитивного соціального досвіду зростаючої людини, його громадянського становлення. Лідерські якості стають особливо актуальними для будь-якої людини в сучасній політичній, соціальній обстановці, яка склалася в нашій країні.

Лідер — яскрава людська індивідуальність, здатна проявити ініціативу, взяти на себе відповідальність, показати зразки діяльності. У рішенні задач соціального становлення підлітка велике значення має стимулювання лідерства. Через лідерів реалізується управлінський механізм, таким чином, лідери займають ключові позиції в органах шкільного самоврядування, молодіжних та громадських організаціях.

Сьогодні важливо говорити не тільки про формування лідерських умінь і навичок, а й про характер лідерства. Сучасні підлітки виявилися не в кращій ситуації. Природа соціальної активності, що закономірно притаманна підліткам, не знаходить своєї позитивної реалізації. Психологічна готовність діяти в соціально значимому просторі залишається незатребуваною. Наслідком цього стає різке зниження інтересу до інших людей, відсутність соціально значущих умінь взаємодії співробітництва та партнерства.

Підлітковий вік є періодом активного формування особистості дитини, пошуку себе і свого місця в житті, визначення своїх нахилів та здібностей, тому дана програма побудована таким чином, що кожен підліток може проявити себе як лідер.

Діти молодшого шкільного віку завжди із задоволенням відгукуються на пропозицію пограти в будь-яку гру, а от з підлітками (12−16років) — все набагато складніше. До цього віку у багатьох вже є свої інтереси і захоплення, які для них, безсумнівно, важливіші. Тому діти цього віку стануть брати участь у грі тільки тоді, коли вона, по справжньому, здасться їм цікавою. Деякі з них проявляють цікавість до спорту чи мистецтв, інші - до прогулянок із друзями, але абсолютну більшість підлітків цікавить комп’ютер та все, що з ним пов’язано. Ось такими є потреби сучасної молоді при усій різноманітності напрямів творчості та дозвілля.

Мною був проведений ряд заходів серед учнів 8−9 класів школи-гімназії № 60 м.Луганська. Заходи базувалися на невеликому анкетуванні, метою якого було отримати уявлення про те, яким є рівень лідерських якостей у підлітків. Також я запропонувала провести кілька ігор, які учні сприйняли з великим задоволенням. Виявилося, що діти цікавляться такими науками як психологія та педагогіка, саме тому їм було цікаво не тільки грати, але й дізнатися свої результати.

У анкетуванні приймало участь 200 учнів 8 та 9 класів — 115 дівчат та 85 хлопців. Під час аналізування анкети (Додаток 1) було виявлено, що більшість усих опитуваних мають можливості лідерського зросту (Таблиця 2). Також було проведено підрахунок окремо серед анкет хлопців та серед анкет дівчат (Таблиці 3 та 4). Бачимо, що юнаки більш схильні до ролі лідера як в шкільному колективі, так і в подальшому житті. Серед опитаних дівчат лише 34 відсотки уявляють себе на керуючій посаді. Виявилося, що діти, які в ході анкетування вигукували якісь підказки іншим, голосно виражали свої почуття, тощо, обрали варіанти відповіді А. Це свідчить про емоціональний потенціал дитини, про те, що вона зможе експресивно керувати своїми підлеглими в майбутньому. А учні, які або мовчки заповнювали анкети, або намагалися «заховатися» за спинами інших проявили пасивність в подальших завданнях та отримали більшість варіантів відповіді Б.

Наступним завданням було допомогти підліткам розвинуті якості лідера, сформувати вміння працювати в команді, одночасно з іншими людьми. Такий досвід підвищує згуртованість колективу, формує зону спільних інтересів, підтримку, продуктивну форму соціальної поведінки та вміння слухати лідера. Ігри, націлені на прояв внутрішньої свободи дитини, креативності та спонтанності, допомагають усувати психоемоційні затискачі, психофізичні комплекси, сприяють поліпшенню комунікативного навику, трансформації аутоагресивного і агресивного комплексів, самооцінки і самосвідомості.

Комплексні ігри, такі як, вибори президента, парламента або органів самоврядування, допоможуть підліткам виробити в собі такі якості:

· Виявлення лідерства і формування соціального інституту лідерів загонів;

· Розвиток навички самостійного прийняття рішення і відповідальності;

· Формування соціально продуктивних форм діяльності;

· Вміння організувати самостійну діяльність.

Головною і основною вимогою при проведенні різних ігор є регулярна рефлексія. Емпіричне пізнання відбувається, коли підліток повертається до проробленої вправи, аналізує, що він відчував, що відбувалося в групі, як цей досвід може бути пов’язаний з іншими аспектами його життя і, нарешті, як результат впливає на те, що він буде робити в майбутньому інакше.

Як вже було сказано, діти, що за підсумками анкетування виявилися більш схильниму до лідерства, приймали актівнішу участь в таких іграх як «Стилі лідерства» (Додаток 2), «Тільки одна хвилина» (Додаток 3) та «Презентація світу» (Додаток 4), які спрямовані саме на виділення лідера, на розвинення ораторських якостей та на експресивне сприйняття реальності.

У кожному з класів було по двоє-троє дітей, які виявляли інтерес, пропонували мені свою допомогу в організації свого класу. Такі учні завжди привертають увагу, адже вони активні, жваві, зацікавлені в досягненні не тільки своєї конкретної мети, але й на благо спільної мети. З ними легко знайти спільну мову, адже воги відкриті новим людям та спілкуванню.

Таблиця 2.

Таблиця 3.

Таблиця 4.

Висновки Життя кожної людини — це дещо індивідуальне, особисте. Але є деякі спільні речі, які притаманні безсумнівно кожній людині. Наше життя складається з етапів, що є рушійними для нашого подальшого існування. Народження, дитинство, юність, зрілість — кожен через це пройшов чи ще пройде. Із самого початку нашого життя нас хтось супроводжує. Спочатку це батьки, потім — дитячий садок, школа, університет, після цього — робота та держава. І ніхто з нас навіть не замислювався над тим, що все це має спеціальні назви — інститути соціалізації.

Поняття «інститут соціалізації» запозичене соціологією з юридичної науки, де воно означає сукупність юридичних норм, що регулюють соціально-правові відносини (інститут наслідування, шлюбу та ін.) і використовується достатньо широко, хоча найчастіше і поза точним визначенням. Наприклад, симпатики функціоналізму розглядають інститути як спрямовані на задоволення «потреб» індивідів або суспільства, тоді як прихильники феноменології цікавляться тим, яким чином люди створюють і видозмінюють різні інститути, а не просто реагують на їх існування. Нерідко термін «інститут» використовують для позначення конкретних форм комплексів функцій, які виконуються деякими членами групи від імені всієї групи, а іноді цим терміном іменують соціальні ролі, особливо важливі для групи або суспільства (інститут материнства). Згідно зі структурно-функціональним підходом, соціальний інститут розглядається як сталий комплекс формальних і неформальних правил, принципів, норм, установок, які регулюють різні сфери людської діяльності і організовують їх в систему ролей, статусів, що й утворює соціальну цілісність. В цьому контексті інститут соціалізації виступає узагальненим показником (в порівнянні з роллю) в соціальній структурі суспільства, бо він складається з багатьох ролевих позицій та їх компонентів.

Не дивлячись на цю багатоманітність теорій соціальних інститутів, можна виділити певні загальні елементи, які характеризують будь-який інститут соціалізації.

По-перше, у всіх групах, які мають зачатки інституціоналізації, існують певні способи дії від імені членів групи як цілого; ці способи дії повинні виконуватися незалежно від особистих інтересів включених в даний інститут індивідів.

По-друге, будь-який інститутсоціалізації має функції, які можуть носити різний характер. Серед них:

· ті, що регулюють поведінку членів суспільства, соціальних груп;

· ті, що забезпечують стабільність суспільного життя;

· ті, що створюють можливість задоволення різного роду потреб;

· ті, що здійснюють інтеграцію прагнень, дій і відносин індивідів і забезпечують внутрішню згуртованість спільності.

По-третє, в рамках окремих інститутів соціалізації виділяється система соціальних ролей.Інститути, таким чином, є символами порядку і організованості в суспільстві[20].

Система інститутів має декілька основних галузей, якими йде розвиток цієї науки. Основними сферами прийнято вважати:

· Економічну — відносини в процесі виробництва (виробництво, розподіл, споживання матеріальних благ).Інститути, які відносяться до економічної сфері: приватна власність, ринок і ринкова конкуренція.

· Соціальну — відносини між різними соціальними та віковими групами; діяльність щодо забезпечення соціальної гарантії. Інститути, пов’язані з соціальній сфері: комунальні служби, освіта, система охорони здоров’я, система соціального забезпечення, підприємства зв’язку, підприємства дозвілля.

· Політичну — відносини між громадянським суспільством і державою, між державою і політичними партіями. Інститути, пов’язані з політичною сфері: держава, парламент, уряд, судова система, політичні партії, ЗМІ.

· Духовна — охоплює моральність, культуру, релігію, мистецтво, установи культури, релігійні організації, установи освіти, відповідну діяльність людей.

Кожен етап ставить перед індивідом унікальну задачу, сконцентровану навколо якогось кризового, або поворотного, моменту в житті індивіда, що характеризується підвищеною вразливістю і життєвим потенціалом індивіда. Отже, взаємодія, що має місце між індивідом і суспільством на кожному етапі може змінити хід розвитку особистості в позитивному або негативному напрямі. Здійснюючи переходи з одного етапу на інший, кожен індивід набуває нові сили і формує автентичну особистість.

Більшою мірою духовна криза відбивається на дітях, які в умовах переоцінки цінностей виявилися у своєрідному моральному вакуумі, негативно впливає на особистісне становлення підростаючого покоління. Говорячи про ці негативні тенденції, фактично необхідно мати на увазі негативні фактори соціалізації, під якою дослідники розуміють процес розвитку особистості під впливом і у взаємодії із соціальним середовищем. Соціалізація має дві сторони. Перша характеризується процесами адаптації особистості до суспільних умов, засвоєнням людиною соціального досвіду. Друга сторона має на увазі самореалізацію особистістю своїх потенцій, творчих сил у соціумі та передбачає певний результат діяльності людини, що виражається в об'єктивно значимому культурному елементі.Відзначається зростаюча у молоді західна орієнтація в сфері культури, способу життя, мистецтва, чому немало сприяють засоби масової інформації, по всіх каналах впроваджують у свідомість зростаючого людини нові і аж ніяк не бездоганні зразки поведінки. Саме цим і займається школа. Виховання не є пристосування дітей, підлітків, юнацтва до готівкових форм соціального буття, не підгонка під певний стандарт. Урезультаті привласнення суспільно вироблених форм і способів діяльності відбувається подальший розвиток формування орієнтації дітей на певні цінності, самостійності у вирішенні складних моральних проблем. Умова ефективності виховання — самостійний вибір або усвідомлене прийняття дітьми змісту і цілей діяльності.Але соціалізація особистості не являє собою пасивного відображення суспільних відносин. Виступаючи і суб'єктом, і результатом суспільних відносин, особистість формується через її активні суспільні дії, свідомо перетворюючи і навколишнє середовище, і саму себе в процесі цілеспрямованої діяльності. Саме в процесі цілеспрямовано організує діяльності формується в людині найважливіша, що визначає його як розвинену особистість потреба в щасті іншого.

Природно, що крім школи цей же досвід дитина може отримати і в інших інститутах соціалізації - вулиці, будинки, молодіжних гуртках, секціях. Але це вже буде інша форма, трансформована цими інститутами, форма соціалізації, при якій соціалізація відбуватиметься вже при відносному напрямку цих самих інститутів. До того ж часовий відрізок, який проводять діти в школі, і, наприклад, в секції, відрізняється, та й обсяг інформації, і види діяльності дитини більш різноманітний. Менталітетом нашого народу сформована точка зору, спрямована на те, що школа — основа допрофесійної, або, якщо так можна висловитися передстартової підготовки людини у доросле життя. І її вимоги, її підвалини сприймаються як найбільш правильні, нехай навіть і в сучасному спотворення.

У процесі стихійної соціалізації школа, як будь-яка соціально-психологічна спільність, впливає на вхідних в неї людей в ході реальної практики взаємодії її членів, яка за своїм змістом, стилем та характеромне ідентична, а часом суттєво розходиться з декларованими устремліннями вихователів. Знання та досвід реального життя, які при цьому стихійно отримують воспитуемого у великій своїй частині виявляються «непрактичними» для взаємодії у виховній організації з точки зору її основної функції - виховання, але допомагають адаптуватися в житті суспільства.

У відносно соціально контрольованої соціалізації школа відіграє провідну роль, бо саме в них людей більшою чи меншою мірою набуває інституціалізованих знання, норми, досвід, тобто саме в них здійснюється соціальне виховання.

Поставлені цілі і завдання на початку роботи вважаю виконаними: розглянуто поняття соціалізація, інститути соціалізації; дано теоретичний аналіз сучасного впливу освітнього закладу на соціалізацію дитини; показано вплив школи, як одного з провідних факторів на розвинення лідерських якостей; запропоновано матеріал для дослідження ролі підлітка в його прямому середовищі.

Список використаної літератури

1. Андрушенко В. П., Михальченко М.І. Сучасна соціологія молоді.- К.: Генеза, 2007.-368 с.

2. Якуба О. О. Соціологія. — Харків.: Константа, 2006.-192 с.

3. Закон України «Про освіту». Розділ 1, ст. 6 «Основні принципи освіти» від 04.06.91

4. Андреев Ю. П., Коржевская Н. М., Костина Н. Б. Социальные институты: содержание, функции, структура. — Свердловск: Изд-во Урал. ун-та.-4-е изд.-2006.-83 с.

5. Подольська, Є. А. Соціологія: 100 питань — 100 відповідей: навчальний посібник / Є. А. Подольська, Т. В. Подольська. — К., 2009.-352 с.

6. Мертон Р. К. Социальная теория и социальная структура // Социологические исследования. — М.: Хранитель, 2006. — 873 с.

7. Дюркгайм Е. Правила соціологічного методу.-1896.-Сочинение

8. Ивин, А. А. Основы социальной философии: Учеб. пособие для вузов/ А. А. Ивин.-М.: Высш. шк., 2005.-440 с.

9. Марцинковская Т. Д. Психология развития. 3-е изд. — М.: Академия, 2007.-528 с.

10. Щепанский Я. Элементарные понятия социологии. Гл. 6. — М.: Прогресс, 3-е изд.-2006. 242 с.

11. Вебер М. Политика как призвание и профессия // Вебер М. Избранные произведения. М., 3-е изд.-2000.-706 с.

12. Бергер П., Лукман Т. Социальное конструирование реальности. — М., 2-е изд.-2003.-323 с.

13. Парсонс Т. Пролегомены к теории социальных институтов // Человек и общество. — К., 3-е изд.-2004.-197 с.

14. Кон И. С. Социологическая концепция Герберта Спенсера // История буржуазной социологии XIX — начала XX века / Под ред. И. С. Кона. Утверждено к печати Институтом социологических исследований АН СССР. — М.: Наука, 5-е изд.-2008.-403 с.

15. Харчев А. Г. Брак и семья в СССР. Опыт социологического исследования. 1-е изд.: М., 2-е изд.-2000.-196 с.

16. Попова М. А. Фрейдизм и религия. — М., 3-е изд.-2001.-320 с.

17. Е.Дюркгейм. Первісні форми релігійного життя: Тотемна система в Австралії. — Київ: Юніверс, 2002. — 423 с.

18. Еріксон Е. Дитинство та суспільство.- Вид.2-е, опрацьоване та доповнене/Пер. Алексеєва А.О.-Спб.: Речь.-2002 р.-451 с.

19. Дьюи Дж., Дьюи Ев. Школы будущего. — Народное образование.- 2000. — № 8.

20. Штомпка П. Социология. Анализ современного общества: Пер. с польск. СМ. Червонной. — М.: Логос, 2005. — 664 с.

Додаток 1

Анкетування для виявлення рівню лідерських якостей

1. Що для вас важливіше у грі ?

А) Перемога Б) Розвага

2. Що ви віддаєте перевагу в загальній розмові ?

А) Проявляти ініціативу, пропонувати що-небудь Б) Слухати і критикувати те, що пропонують інші

3. Чи здатні ви витримувати критику, не вплутуватися в приватні суперечки, не виправдовуватися ?

А) Так.

Б) Ні.

4. Чи подобається вам, коли вас хвалять привселюдно?

А) Так.

Б) Ні.

5. Чи відстоюєте ви свою думку, якщо обставини (думка більшості) проти вас?

А) Так.

Б) Ні.

6. У компанії, у спільній справі ви завжди виступаєте заводієм, придумуєте щось таке, що цікаво іншим?

А) Так.

Б) Ні

7. Вмієте ви приховувати свій настрій від оточуючих ?

А) Так.

Б) Ні.

8. Чи завжди ви негайно і покірно робите те, що вам говорять старші ?

А) Ні.

Б) Так.

9. Чи вдається вам у розмові, дискусії, переконати, залучити на свій бік тих, хто раніше був з вами не згоден ?

А) Так.

В) Ні.

10. Чи подобається вам вчити (повчати, виховувати, навчати, давати поради) інших ?

А) Так.

Б) Ні.

Обробка та інтерпретація результатів тесту:

Підрахувати загальну кількість «А» і «Б» відповідей.

Високий рівень лідерства — А = 7−10 балів.

Середній рівень лідерства — А = 4−6 балів.

Низький рівень лідерства — А = 1−3 бали.

Переважання відповідей «B» свідчить про дуже низький або деструктивному лідерстві.

Додаток 2. Гра «Стилі лідерства»

Мета: навчання підлітків різним стилям управління колективом та аналізу практики організатора колективу, аналізу власної позиції в структурі взаємин.

Зміст гри: прожити три стилі управління: демократичний, авторитарний, ліберальний (анархічний). Будь-який з цих стилів носить яскравий тип відносин: демократичний — колегіальність прийняття рішень, співвіднесення власної точки зору і колективної, пошук компромісу; авторитарний — одноосібне ухвалення рішень, ігнорування інших точок зору; ліберальний — формальне керівництво, відсутність контролю .

Гру можна проводити в двох варіантах:

1 варіант: Підліткам пропонується програти ці стилі лідерства. Група ділиться на три команди (три стилі управління). Кожній команді дається завдання підготувати захід певним способом. Завдання повинні бути рівноцінними (справа може бути тільки одна, основна увага приділяється саме відносинам). Перед грою вибирають групу експертів, яка дає характеристику кожному стилю, стежить за слідуванням лідера в грі. Може бути обрана і група аналітиків, мета якої зібрати думки дітей. У процесі аналізу гри важливо звернути увагу на позитивні і негативні сторони певного стилю лідерства, відзначити ситуації, де ці стилі мають місце.

2 варіант: діти не в курсі про початок гри. Всі три стилі лідерства демонструють педагоги — організатори, або існуючі лідери групи. Гра повинна проводитися невеликою групою в певний проміжок часу (наприклад, 3хвилини). Після закінчення цього терміну учням пропонується проаналізувати, що їм сподобалося, хто з лідерів враховував їх думку, в якому випадку був досягнутий найкращий результат.

Додаток 3. «Тільки одна хвилина «

Ця гра тренує жвавість розуму і багатої уяви .

Кожен з учасників повинен за хвилину виголосити промову на задану провідним тему. Теми можуть бути самими різними: від серйозних, типу «Проблеми глобального потепління «, до веселих, наприклад: «Чому дівчатка бояться дощових черв’яків? «Гравцям дозволено нести цілковиту нісенітницю, головне — щоб вони не відхилялися від теми, не роздумували довго і не повторювалися .

Правила гри:

Для проведення гри можна скористатися «домашніми заготовками », тобто картками, на яких вже заздалегідь написані теми виступів або ж, що безсумнівно веселіше і цікавіше — учасники самі придумують теми, назви яких вони пишуть на листочках паперу, які потім перемішуються і витягуються ними. Тема виступу може представляти собою лише одне слово: «Небо », «Бегемот», «Яблуко» і ін.

Після кожного імпровізованого виступу іншим учасникам можна запропонувати прокоментувати його: відзначити сильні сторони: цікаві приклади, багатофакторний підхід до змісту виступу, постійний візуальний контакт з усіма слухачами і т. п, а так само і слабкі - наприклад, велика кількість слів-паразитів, «закритих» жестів, монотонність голосу і т.д.

Переможцем стає той, хто скаже, на думку ведучого або журі, кращу промову.

Додаток 4. «Презентація світу»

Дана гра розвиває творче мислення, навички публічних виступів, вміння підносити яку інформацію, а так само вчить бачити позитивне і прекрасне там, де зазвичай люди цього не помічають.

Правила гри:

Кожен з учасників гри пише на картці назву якої речі: «гітара», «стілець», «олівець», «двері» та ін, тобто що-небудь з того, що оточує їх у повсякденному житті. Потім, всі картки згортаються і складаються в який-небудь пакет або коробку, де ретельно перемішуються. Після чого всі учасники по черзі витягають по одній картці і протягом 5−10 хвилин готують презентацію тієї речі, яка вказана, причому, при підготовці усних повідомлень-презентацій необхідно виходити з опису речі не з позицій її звичного, повсякденного, побутового застосування, а так званих романтично-поетичних позицій. Наприклад, про олівець слід говорити не як про предмет, яким можна малювати, а як про предмет, за допомогою якого можна відображати самі прекрасні грані цього світу (коханих людей, найкрасивіші місця і речі): «…талановиті люди можуть за допомогою цього предмета робити навколишній світ ще більш прекрасним» .

При цьому необхідно зробити з повідомлення загадку, тобто розповісти про предмет так, щоб важко було відразу визначити, про що говориться і, лише переключившись на позиції романтично-поетичні, можливо було б здогадатися про те, що це за предмет.

Додаток 5. «Соціальні ролі»

Учасники гри пишуть на картках будь-яку з відомих їм соціальних (бажано сімейних) ролей: «дружина «, «бабуся», «син», «батько» та ін. Потім всі картки згортаються, складаються в коробку або пакет і ретельно перемішуються, після чого кожен учасник витягає по одній картці. Організатор гри за допомогою счіталочек розбиває учасників по парах (якщо кількість учасників непарна, то учасник, що залишився, може приєднатися до будь-якої парі).

Тепер ведучий пропонує всім учасникам ознайомитися з соціальними ролями, написаними на витягнутих ними картках. У результаті виходять різні пари соціальних ролей, наприклад, «батько і син», «бабуся і дружина «і т.п.

Учасникам необхідно протягом 10−15 хвилин придумати який-небудь сценічний сюжет з цими ролями, після чого всі «мініатюри» показуються.

Після показу кожної «мініатюри» глядачами визначається те, які соціальні ролі були їм представлені і те, наскільки показане відповідає повсякденної дійсності.