Соціальні умови морально-правової соціалізації дітей молодшого шкільного віку

• ЗМІСТ
• ВСТУП
• РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ МОРАЛЬНО-ПРАВОВОЇ СОЦІАЛІЗАЦІЇ МОЛОДШИХ ШКОЛЯРІВ
• 1.1 Світоглядно-філософські концепції соціалізації як підґрунтя її соціально-педагогічного розуміння
• 1.2 Сутність поняття «соціалізація особистості», її етапи і фактори
• 1.3 Морально-правова соціалізація особистості в молодшому шкільному віці
• РОЗДІЛ 2. ФОРМИ І МЕТОДИ МОРАЛЬНО-ПРАВОВОЇ СОЦІАЛІЗАЦІЇ МОЛОДШИХ ШКОЛЯРІВ
• 2.1 Діагностика рівня сформованості морально-правових якостей школярів в учбово-виховному процесі
• 2.2 Рекомендації щодо формування морально-правового досвіду молодших школярів
• 2.3 Методичні рекомендації соціальним працівникам щодо морально-правової соціалізації молодших школярів
• ВИСНОВКИ
• СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
• ДОДАТКИ
• ВСТУП
• Поняття «соціалізація» дедалі обширніше використовується як наукова категорія представниками різного спектра наук — філософії, соціології, соціальної роботи, психології, політології, педагогіки та ін. Соціалізація — це прийняття індивідом суспільних норм, життєвих принципів, правил і цінностей.
• В дипломній роботі ми теоретично та практично дослідили морально-правову соціалізацію дітей молодшого шкільного віку. Морально-правова соціалізація дітей молодшого шкільного віку — складний та суперечливий соціально-психологічний процес, який характеризується структурною ієрархією взаємопов'язаних компонентів (морально-правової норми, морально-правової свідомості, морально-правової культури, морального виховання та самовиховання, морально-правової регуляції, правомірної поведінки тощо), позитивно-емоційне поєднання яких, дає можливість сформувати правопослушну та високоморальну особистість.
• Актуальність проблеми — проблема морально-правової соціалізації набуває дедалі більшого напруження як глобальна. Вона однаково хвилює громадськість, соціальних працівників, педагогів, уряди різних країн світу. Традиційна освіта, на жаль, не сприяє повною мірою формуванню у молодших школярів морально-правової соціалізованості як готовності до принципово нових соціально-політичних та духовних відносин.
• Багато науковців вивчали дану проблему, вони вважали, що в процесі всього життя індивіда відбувається взаємодія його з навколишнім середовищем, яке впливає на нього. Але зовнішні обставини впливають на особистість через внутрішні умови, через ті якості, що в неї сформувалися раніше. При цьому в індивіда, що розвивається, виникають суперечності між вимогами, які ставить життя і суспільство і тим, чим воно вже володіє. Звідси прагнення людини до дальшого пізнання світу, до збагачення свого досвіду.
• Базові особливості соціалізації дітей молодшого шкільного віку досліджено такими науковцями: Л. Виготським, В. Сухомлинським, Я. Корчаком, Ж. Піаже, А. Макаренком, Г. Песталоцці, Ж.-Ж.Руссо [23, 27, 41, 42] та ін.
• Питання щодо моральної-правової поведінки, як важливої сторони морально-правової свідомості, вивчали: І.Бех, В. Оржеховська, Н. Крутов, Є.Суботський, М. Лукашевич [4, 6, 33] та ін.
• Об'єкт дослідження — морально-правова соціалізація дітей молодшого шкільного віку.
• Предмет дослідження — соціальні умови морально-правової соціалізації молодшого школяра.
• Мета дослідження - визначити ефективність соціальних умов морально-правової соціалізації.
• Гіпотеза - процес морально-правової соціалізації молодших школярів можна оптимізувати при створенні наступних соціальних умов: врахування індивідуальних особливостей школяра, підвищення рівня морально-правових знань, активної участі соціального працівника у формуванні морально-правової соціалізації даної вікової категорії.
• Завдання дипломного дослідження:
• 1. Здійснити науковий аналіз філософської, етичної, соціологічної, психологічної, педагогічної, методичної літератури з питань морально-правової соціалізації.
• 2. Визначити особливості морально-правової соціалізації дітей молодшого шкільного віку.
• 3. Обґрунтувати соціальні умови морально-правової соціалізації дітей молодшого шкільного віку.
• 4. Розробити методичні рекомендації соціальним працівникам щодо морально-правової соціалізації молодших школярів.
• У дипломній роботі були використані такі методи: теоретичні - аналіз, порівняння, систематизація; емпіричні - тестування, опитування, бесіда, методи статистичного обчислення.
• База дослідження: Хмельницький районний центр соціальних служб для сім'ї, дітей та молоді і середня загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів № 20 м. Хмельницького. У дослідженні брало участь 44 учня і 3 педагога.
• Практичне значення дослідження полягає в тому, що розроблені рекомендації можуть бути використані в діяльності соціального працівника з метою оптимізації морально-правової соціалізації молодших школярів.
• Апробація результатів дослідження — матеріали роботи доповідались на «круглому столі» у Хмельницькому районному центрі соціальних служб для сім'ї, дітей та молоді та на нараді у школі № 20 м. Хмельницького.

РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ МОРАЛЬНО-ПРАВОВОЇ СОЦІАЛІЗАЦІЇ МОЛОДШИХ ШКОЛЯРІВ

1.1 Світоглядно-філософські концепції соціалізації як підґрунтя її соціально-педагогічного розуміння

Порівняльне дослідження соціально-педагогічних аспектів соціалізації молоді по-перше вимагає конкретного розуміння суспільного значення цього явища як логічної основи визначення соціально-педагогічного змісту та форм буття в оточенні різних культур. Це вихідний пункт розуміння проблематичного поля та характеру соціально-педагогічного вивчення цього явища.

Незважаючи на те, що поняття «соціалізація» відносно нещодавно набуло науково-термінологічного значення, воно привернуло неабияку увагу мало не всіх найбільш значущих сьогодні західних філософських шкіл.

Осмислення та вивчення проблем соціалізації відбувається у різних наукових галузях. Щодо тлумачення та використання поняття соціалізації існують певні постулати фундаментальних рис і визначень реальності судження про людину і суспільство в їх взаємовідносинах.

Множина цих поглядів у філософії відображає різноманітність соціальної реальності і місця людини в ній, а також дуже високий рівень свободи наукового пошуку. Взаємодія цих поглядів відображають культурну та смислову цілісність світу, який знаходиться у постійній динаміці змін. Це підстава, яка робить можливим, необхідним і продуктивним діалог між різноманітними філософськими школами, кожна з яких знаходить особливий елемент істини.

Така ситуація в європейській науковій думці у свою чергу підтверджує те, що реальним наслідком соціалізаційних процесів і зусиль у сучасному світі є, з одного боку, розвитку в особистості інтелектуальної і соціальної свободи, а з іншого — вдосконалення соціального діалогу, взаємодії, кооперації. Але сама стрімкість розвитку цього суспільства виявляється спричиненою в тому числі й результативністю соціалізаційного процесу, спрямованого до свободи як передумови соціальної творчості генерації і випрацювання високоефективних механізмів інтеграції людських творчих зусиль. Це є своєріднім підсумком осмислення проблеми соціалізації в західній філософії. Людський розвиток від самісіньких першоджерел є сходженням до свідомості, а потім до вищої свідомості як єдиного центра духовного тяжіння, до «пункту Омега».

Соціалізація разом з персоналізацією є двома етапами, завдяки яким утворюється «духовний синтез» або «диференційована єдність». І якщо персоналізація — це етап виникнення та вдосконалення особистості, то соціалізація — це сфера, в якій окремі свідомості і самостійності об'єднуються, проявляючи глибину та непередбачуваність свого «Его».

Оцінюючи зміст думок різних вчених для соціально-педагогічного розуміння проблеми соціалізації, легко визначити, що вони безпосередньо наголошують на проблемі нерозривності інтелектуального та етичного, пізнавального та практичного, психофізичного та соціального, інтелектуального та чуттєвого аспектів людського становлення та існування. Висновки з цих аксіоматичних нібито істин сягають глибинних засад значення та організації процесу взаємодії дитини та суспільства, дитини та її оточення.

Соціальне середовище, треба розуміти не тільки як повсякденне оточення в якому формується особистість, але й як множину очікувань, можливостей та вимог, яка виконує конструктивні й диригентські функції цього процесу. Це система викликів та очікувань, яка складним чином відображається в самому фундаменті свідомості та почуттів індивіда, у наборі правил та стандартів поведінки й діяльності, в її пізнавальній структурі.

Мірою наростання значимості середовища для індивіда, тобто мірою наростання включеності в середовище (соціаліз) збільшуються витонченість та різноманітність особистісно-формуючих впливів оточення на особистість. Процес соціалізації, таким чином, набуває автентичного характеру. Додавши до цього аналіз наслідків впливу особистості на середовище, здобуваємо можливість аналізу соціалізації з точки зору самодіяльності людини.

Таким чином, формування та розвиток особистості і її ставлення як соціальної істоти виявляють себе як фактично схожі речі. Але схожі як два полюси кола взаємодії, де кожен відображає іншого, містить його в собі, тобто як два полюси, які перебувають у безперервній динаміці взаємопереходу, внутрішнього потенціалу особистості та завдань і простору її соціального самореалізування.

У безпосередньому взаємозв'язку з філософською концепцією діяльності перебуває методологічний підхід до проблем соціалізації, який полягає в їх усвідомленні через категорії «суб'єкт» та «об'єкт», з нього випливає необхідність педагогічного осмислення взаємовідносин категорій суб'єкта та особистості. Не вдаючись у деталі суб'єкта щодо індивіда як джерела свідомо цілеспрямованої активності, як рушія вільної діяльності, самодіяльності.

Подальший прогрес зазначеного вище напрямку філософських пошуків виводить у поле питань різноманітності характеру соціальних стосунків, якості суспільства та пануючого в суспільстві ладу з точки зору його ставлення до індивіда.

У зв’язку з цим очевидним є факт, що якщо у суспільстві обмежується «суб'єктивність» особистості, то процеси становлення особистості, її соціалізації втрачають свою адекватність [46, с. 87].

Розглядаючи проблему соціалізації, українські філософи В. Саратовський, Г. Заїченко, І.Кальний та інші розвивають її діалогічну концепцію й відокремлюють такі рівні або виміри цього процесу:

— відношення «я — я» — внутрішній діалог, умова формування самосвідомості та самооцінки;

— в «я — ти» — царина формування морального почуття, почуття любові, ненависті, дружби;

— в «я — ми» — царина виховання національної свідомості, класового почуття, почуття гуртової солідарності;

— в «я — людство» — умова усвідомлення своєї приналежності до роду людського, джерело філософсько-історичних, футурологічних рефлексій;

— в «я — друга природа» — царина оцінки світу речей;

— в «я — природа» — царина прояву найрізноманітніших інтересів;

— в «я — універсум» — царина формування світогляду релігійних і філософських вчень.

Ця концепція, є своєрідним узагальненням сучасних підсумків аналізу, і постановку системи конкретно-наукових проблем її вивчення.

Поняття «особистість» широко використовується в науках: філософії, психології, педагогіці, та соціології.

У філософії особистість розуміють як систему соціально значущих рис, що характеризують індивіда як члена того чи іншого суспільства, спільноти. Іншими словами, є соціальним та психологічним обличчям людини.

Таке визначення особистості відповідає спрямованості різноманітних проблем філософського дослідження особистості, з яких найважливішими є її соціальні ат біологічні детермінанти, ступені свободи особистості стосовно суспільства, природи і самої себе.

У психології, де існує велика кількість різних тверджень особистості, найвикористовуванішим є визначення особистості як деякої неповторної цілісності.

Головною проблемою дослідження особистості академік Леонтьєв вважає проблему внутрішньої структури особистості, рівні, що утворюють її, та їх співвідношення. Із цією проблемою пов’язане нове бачення соціального та біологічного співвідношення в людині.

Педагогіка, для якої виховання особистості є предметом дослідження, обмежується, як правило, психологічним визначенням особистості, не включаючи поняття «особистість» до основних категорій" [2, с. 10].

Такий підхід навряд чи можна визнати виправданим, оскільки тим самим створюються передумови для виникнення «розриву» між педагогічною системою виховання та її центральною ланкою — особистістю.

Соціологічний підхід до дослідження особистості спирається як на відправну точку: не на індивідуальні особливості людини, а на її соціальне оточення — соціальну систему, в яку вона входить, і соціальні ролі, які вона виконує в цій системі.

У межах загального соціологічного підходу об'єднано ряд підходів до розуміння особистості як специфічного утворення, що виходить з тих чи інших соціальних факторів, які відокремлюються як головні.

Основними соціологічними концепціями особистості згідно з класифікацією Д. В. Ольшанського є такі:

1. Теорія «дзеркального я». У ній особистість розглядається як функція, похідна від повністю соціально зумовленого «я» людини. Самосвідомість особистості формується в результаті соціальної взаємодії дивитися на себе очима інших людей. Зі стійких уявлень про людину і інших людей. формується та об'єктивна якість, яка і є особистістю.

2. Рольова теорія. Її прихильники також розглядають особистість як функцію, але вже тих соціальних ролей, сукупність яких індивід виконує в суспільстві. Включаючись у процесі соціалізації в ті чи інші соціальні групи, індивід засвоює очікування рольової поведінки, вивчає способи їх виконання і тим самим стає особистістю. Різнобічність особистості визначається багатством «соціального репертуару» — багатоманітністю соціальних груп, в яких протікало соціальне життя індивіда в процесі соціалізації.

3. Концепція сукупності соціогенних потреб і орієнтацій, що формуються суспільством. Згідно з цією концепцією особистість є змінюваними з розвитком суспільства рівнями сукупностей соціальних потреб і орієнтацій. У цих рівнях можуть відбуватися як суспільні (у цілому), так і групові потреби та орієнтації, що забезпечують варіабельність особистості.

4. Теорія соціальної установки. Згідно з цією теорією особистість є результат тих несвідомих установок, які суспільство формує самим фактом повсякденного постійного впливу на індивіда. У процесі нагромадження установок, які суспільство формує самим фактом повсякденного постійного впливу на індивіда. У процесі нагромадження установок у людини формується звичка до них. Іншими словами, у неї формується установка бути особистістю.

5. Необіхевіоризму (від англ. Behavior — поведінка) теорія особистості. Підримуючи ідею попередніх концепцій про те, що особистість є результат навчання людини правилам життя і поведінки, прихильники даної концепції найбільш послідовно дотримують її в своїх поглядах. Особистість розглядається як проста сукупність соціально придатних відповідей на сукупність стимулів.

До наведеної класифікації теорій особистості слід додати також теорію референтної групи. Автором терміну «референтна група» вважають американського соціолога Г. Хаймена, який під цим терміном розумів соціальну групу, на яку індивід орієнтує свою поведінку. За тією роллю, яку референтна група відіграє у формуванні характеристик особистості та її соціальної поведінки, розрізняють два типи таких груп. Перша — «компаративна» — це стандарт, за допомогою якого індивід оцінює себе й інших. Друга група — «нормативна» — це реальний або уявлюваний колектив, з яким індивід співвідносить свою поведінку і майбутнє.

До розглянутих теорій, також слід додати марксистську теорію особистості. Основними її принципами є такі:

1. Визнання залежності особистості від об'єктивних суспільно-економічних, соціально-культурних і предметно-діяльнісних особливостей її соціалізації.

2. Виділення як головної характеристики особистості її місця в соціальній типології зумовлюється способом життя.

3. Уявлення про особистість як носій соціальних рис. Сутність особистості складає сукупність усіх суспільних відносин.

Ця теорія не заперечує, що на формування особистості впливають біологічні та психологічні фактори. Проте індивід є продуктом суспільства, спільної діяльності людей. При народженні на світ людина не має свідомості, уроджених ідей. Вони виникають як відображення людиною історично усталених суспільних відносин, стану матеріальної та духовної культури, певного типу суспільних відносин. Звідси риси особистості зумовлюються історичним типом суспільства (феодальне, капіталістичне, соціалістичне), її належністю до певного суспільного класу (робітники, селяни, інтелігенція), специфікою умов і змісту праці. Соціальна структура суспільства відбивається у відповідній типології особистості. Головними ознаками типології є природа суспільно-економічної формації, особливості культури суспільства.

Завершимо огляд соціологічних теорій особистості розглядом диспозиційної теорії особистості, розробленої В. Ядовим. Головною характеристикою особистості тут визнається її диспозиція, тобто схильність особистості до певного сприймання умов діяльності та певної поведінки в даних умовах. Диспозиції особистості утворюють своєрідну ієрархічно організовану систему.

Вершину ієрархії (найвищі диспозиції) утворюють загальна спрямованість інтересів і система ціннісних орієнтацій як продукт впливу загальних соціальних умов. Середній рівень (середні диспозиції) складає система узагальнених соціальних установок на багатоманітні соціальні об'єкти й ситуації. Найнижчий рівень (найнижчі диспозиції) утворюють ситуативні соціальні установки як готовність до оцінювання та дії в конкретних умовах діяльності на мікросоціальному рівні.

Рівні диспозиції, взаємодіючи, характеризують соціальну поведінку особистості залежно від підсумкового стану її готовності до певного способу дій. При цьому найвищі диспозиції як найстійкіші, що відповідають більш високій стабільності загальних соціальних умов діяльності особистості (вони відбивають стійкі ознаки способу життя великих соціальних спільнот), активно впливають на диспозиції (ситуативні соціальні установки) на відміну від найвищих і середніх (узагальнених соціальних установок) є відносно самостійними. Це забезпечує гнучкість адаптації особистості до змінюваних умов діяльності при збереженні стійкої цілісності її найвищих генеральних диспозицій. Отже, останні регулюють загальну спрямованість соціальної поведінки особистості, а диспозиції інших рівнів — поведінку в тій чи іншій конкретній сфері діяльності, спрямованість вчинків відповідно до певних соціальних об'єктів і ситуацій. Зазначимо, що роль головної диспозиції бере на себе та (або ті) з них, що найбільше відповідає даним умовам, цілям діяльності та потребі, що актуалізується.

Не розкриваючи далі змісту вітчизняних концепцій особистості (оскільки вони тією чи іншою мірою відбивають поєднання вже розглянутих раніше концепцій), зазначимо їх групування за двома основними напрямками.

По-перше, інтраіндивідуальний підхід, що зосереджується на вивченні типових рис, установок і якостей людини.

По-друге, інтеріндивідуальний підхід, в якому головний аспект робиться на дослідженні закономірностей міжособистісних стосунків людей під час виконання ними різних соціальних ролей.

Слід підкреслити, що в сучасній вітчизняній соціології спостерігається тенденція до об'єднання обох підходів — інтраіндивідуального та інтеріндивідуального. Це створює сприятливі передумови для соціального моделювання особистості, прогнозування тенденцій розвитку взаємодії особистості й суспільства.

Порівняльний аналіз основних соціологічних теорій і концепцій особистості дає змогу виділити коло головних проблем цього напрямку соціологічної науки. До них належать формування особистості й розвиток її потреб у нерозривному зв’язку з функціонуванням і розвитком спільності; вивчення закономірностей взаємозв'язків особистості та її взаємодії із суспільством, групою; проблеми регуляції й саморегуляції соціальної поведінки особистості та ін.

Звернемо увагу, що для дослідження проблем особистості соціологія використовує ряд соціологічних категорій, наприклад, структура особистості, соціальна активність, адаптація, соціалізація, норми, інтереси, мотиви, проблеми, ціннісні орієнтації, установки, поведінка, діяльність, типи особистості. Однією з найважливіших серед них є структура особистості, тобто сукупність найважливіших елементів особистості, взаємодії між якими реалізують її сутність.

У сучасній соціології намітилося кілька підходів до дослідження структури особистості.

Один з них можна визначити як «культурологічний» (або культурно-діяльнісний). Найважливішими компонентами структури особистості згідно з таким підходом є пам’ять, культура і діяльність.

Пам’ять розуміється як система знань, що їх особистість засвоїла, інтегрувала в процесі життєвого шляху. Пережита реальна дійсність відбита в пам’яті у вигляді як наукових, так і щоденних знань. Ті й інші оформлені залежно від характеру цілей, який добивається особистість.

Культура особистості розглядається як сукупність соціальних норм і цінностей, практичної діяльності.

Діяльність розуміється як взаємодія людини з навколишньою природою з метою реалізації своїх потреб та інтересів.

Наступний підхід позначається як нормативний. Його сутність полягає у виділенні сукупності найважливіших рис ідеальної особистості, до досягнення яких слід прагнути. Такими нормативними елементами структури особистості є світогляд, духовне багатство, моральність. Такі нормативні структури мали «особистості комуністичного типу», «всебічно розвинені особистості» та ін. Проте такі підходи малопридатні для реальної виховної роботи.

І, нарешті, функціональний підхід, сутність якого полягає у виділенні тих якостей структурних елементів особистості, якими вона наділена як реальних суб'єкт життєдіяльності. Такими елементами, завдяки яким особистість функціонує в оточуючому світі, є соціальний статус, соціальна роль і спрямованість особистості.

Під соціальним статусом особистості в соціології розуміють її співвідносне положення в суспільній структурі.

Вживання поняття «соціальний статус» у соціологічному розумінні пов’язують з англійським істориком Г. Мейном, а розвиток соціологічних теорій соціального статусу — з іменами Р. Лінтона, Ф. Мерілла.

У західній соціології соціальний статус визначає положення особистості в суспільстві згідно з віком, статтю, походженням, добробутом, професією, освітою, сімейним станом.

Усі соціологічні теорії соціального статусу визнають виконання індивідом, що займає статус, певної соціальної ролі. Під соціальною роллю в соціології, як правило, розуміють нормативний взірець поведінки індивіда згідно з соціальною позицією, яку він займає, і виконання ним відповідних функцій. Із соціальною роллю звичайно пов’язують певні права та обов’язки індивіда. Зазначимо, що ступінь реалізації ролей залежить не лише від їх змісту. а й від можливостей і якостей самого індивіда. У разі невідповідності між роллю і набором якостей особистості може виникнути соціальний конфлікт. Причиною цього конфлікту може бути також невідповідність рольових вимог одночасно виконуваних індивідом ролей.

Спрямованість особистості на відміну від двох попередніх структурних елементів є суб'єктивною характеристикою особистості, що розкриває її ставлення як до оточуючої дійсності, так і до самої особистості.

Можна вести мову про три аспекти соціальної спрямованості:

1. ідейно-політичну, що проявляється у ставленні до ідеологій, класів, наук, держав, спільнот і політичних організацій;

2. соціально-культурну через ставлення до різної соціальної діяльності, умов життя, різних сторін культури, а також до сім'ї та інших малих соціальних груп;

3. моральну, що проявляється через моральні орієнтації та ставлення до системи морально-етичних норм і цінностей.

Зазначимо, що спрямованість особистості виявляється стосовно інших людей як сукупність особистісних якостей індивіда, що характеризують його потреби, інтереси, ідеали, прагнення, цінності, переконання.

Соціальна структура особистості є сукупністю стійких зв’язків між елементами, які реалізуються в процесі формування особистості, її діяльності та спілкування. Тому дослідження соціальної структури особистості є першоосновою всякого соціологічного вивчення особистості.

Соціальна типологія особистості - це сукупність наборів і сутностей рис особистості, згрупованих за ознаками їх зумовленості чи співвіднесеності.

Розрізняють такі соціальні типи особистості: історичний, що відповідає конкретно-історичним типам суспільства; класовий, що лежить від класової належності; національний, зумовлений історичними умовами життя і розвитку нації, народу; професійний, що має ті чи інші риси особистості, зумовлені специфікою умов і змістом праці різних професій.

Розрізняють також інші типи особистості: базисний, що має найпоширеніші в даному суспільстві риси; нормативний, що поєднує ті необхідні для життєдіяльності суспільства якості, для формування яких склалися реальні умови; ідеальний, сукупність рис якого суспільство оголосило своєрідним еталоном.

Слід визнати, що захоплення типологізацією особистості, орієнтація у вихованні на такий далекий і недосяжний ідеал, як «особистість комуністичного типу» не відповідало розв’язанню виховних завдань у нашому суспільстві. Відрив від реальної дійсності, схематизм і нежиттєвість ряду форм виховання, формування подвійної моралі лише деякі з наслідків такого підходу.

У цьому зв’язку важко не погодитись із соціологами, які вважають особистість специфічним об'єктом соціології, в якому соціальне часто переплітається з психологічним. Тому соціолог, вивчаючи особистість, змушений доповнювати традиційні соціологічні методи психологічними та іншими, що розширюють можливості пізнання. Доводиться звертатися також до інших галузей гуманітарного знання.

Не слід забувати. стверджує Я. Щепанський, що «з точки зору загальної теорії поведінки індивіда і поведінки спільноти біологічні, а особливо біопсихічні, рушійні елементи особистості та їх психологічні механізми важливі, і соціолог не може нехтувати знанням їх» [44, с. 37].

Справді, як усякий організм людина має біологічні та життєві потреби, одержані разом з організмом, успадковані, що не залежать від свідомості й власного досвіду, а властиві всім живим організмам. Кожна незадоволена біологічна потреба «владно потребує задоволення, мов пара штовхає людину до ряду дій і вчинків, спрямованих на її задоволення"[37, с. 81].

Не викликає сумнівів, що «біологічні основи і фактори особистості» слід урахувати також під час соціального дослідження проблем виховання, прямо пов’язаних з управлінням і самоврядуванням, поведінкою особистості. Мабуть, суб'єкт-об'єкт виховання потрібно розглядати в поєднанні всіх його характеристик — біологічних, фізіологічних, психологічних і соціологічних.

1.2 Сутність поняття «соціалізація особистості», її етапи і фактори

У гуманітарні науки термін «соціалізація» прийшов з політекономії, де його первинним значенням було «усуспільнення» землі, засобів виробництва.

Автором терміну «соціалізація» стосовно людини, очевидно, є американський соціолог Ф. Р. Гідінгсоном, який в 1887 р. в книзі «Теорія соціалізації» спожив його в значенні, близькому до сучасного, — «розвиток соціальної природи або характеру індивіда, підготовка людського матеріалу до соціального життя» [4, с. 58].

До середини XX ст. соціалізація перетворилася на самостійну міждисциплінарну область досліджень. Сьогодні проблему соціалізації або її окремі аспекти вивчають філософи, етнографи, соціологи, психологи, кримінологи, представники інших наук. Так, представники біхевіоризму і необіохіверизму (Б. Скінер, А. Бандура, В. Уолтерс) розглядають соціалізацію як процес соціального навчання. Представники школи символічного інтеракціоналізму (Ч. Кулі, Дж. Мід) досліджують соціалізацію як результат соціальної взаємодії людей; а прихильники структурного функціоналізму (Т. Парсонс, Р. Мертон) сприймають соціалізацію як процес рольового тренування [46, с 220−221].

Особливістю цих теорій є те, що соціалізація в них розглядається, перш за все, як процес соціальної адаптації, пристосування особистості до середовища шляхом засвоєння заданих суспільством норм правил тощо. Водночас у працях цих дослідників було чимало важливих позицій, які можна використовувати в соціально-педагогічній діяльності. Зокрема Ч. Кулі ввів поняття «первинна група» і розкрив її цінність у процесі формування особистості. При цьому соціалізацію він розглядав як результат соціальної взаємодії людей у певній групі. Відповідно до поглядів Т. Парсонса, індивід включаючись в соціальну систему, шляхом інтернаціоналізації загальноприйнятих норм засвоює загальні цінності, в результаті чого дотримання загальноприйнятих стандартів стає частиною його мотиваційної структури, потребою. До речі, основним інститутом соціалізації Т. Парсонс вважає сім'ю.

Досить важливу думку висловлює О. Брім, що соціалізація — процес, який відбувається протягом всього життя людини, і розкриває деякі відмінності у ході даного процесу з дорослими та дітьми. Так, він вважає, що соціалізація дорослих проявляється в основному в їх зміні зовнішньої поведінки, тоді, як дитяча соціалізація коригує базові ціннісні орієнтації. Адже дорослі спроможні оцінити норми, діти здатні лише засвоювати їх. Соціалізація дорослої людини спрямована на те, щоб допомогти їй оволодіти певними навичками, відповідним використанням ролей. У процесі соціалізації дітей в основному формуються мотиви їх поведінки.

П. Бергер і Т. Лукман розглядають соціалізацію як «всебічне і послідовне входження індивідів об'єктивний світ суспільства чи в окрему його частину.» В цьому входженні вони розмежовують первинну соціалізацію, яку людина проходить в дитинстві і стає членом суспільства, та вторинну соціалізацію, завдяки чому індивід уже включається в нові частини суспільства.

Перші наукові позиції щодо соціалізації з’явилися в радянський період в кінці 60-х років. Попутно відзначимо, що майже до 60-х рр. XX в., кажучи про соціалізацію, майже всі учені мали на увазі розвиток людини в дитинстві, отроцтві і юності. З’являються різні підходи до цієї проблеми. У визначенні поняття «соціалізація» акцентувалася увага перш за все на тому, що це процес засвоєння соціальних норм і цінностей, процес входження в середовище. Так, скажімо, Б.Д. Паригін тлумачить соціалізацію як «входження в соціальне середовище, пристосування до неї, засвоєння певних ролей і функцій, які слідом за своїми попередниками повторює кожен окремий індивід протягом всієї історії формування і розвитку.» З таким визначенням можна в принципі погодитися, хоча не можна не звернути увагу, що в ньому яскраво простежується лише один аспект соціалізації - адаптація особистості в соціальному середовищі, і не звертається увага на зворотній вплив, тобто вплив особистості на оточення, активне відтворення нею суспільних відносин. Лише у останні десятиліття дитинство перестало бути єдиним фокусом інтересу дослідників, а вивчення соціалізації розповсюдилося на дорослість і навіть старість.

Це вплинуло на нове визначення соціалізації, яке підкреслює, що цей двосторонній процес, який включає, з одного боку, засвоєння індивідом соціального досвіду шляхом входження в соціальне середовище, систему соціальних зв’язків, з другого боку, процес активного відтворення системи соціальних зв’язків індивідом за рахунок його активної діяльності, активного включення в соціальне середовище. При цьому індивід, оволодіваючи новими ролями і правилами, оволодіває водночас спроможністю створити щось нове, удосконалювати і перетворювати себе і світ. Тому, у ході вивчення соціалізації молодого покоління варто враховувати обидва аспекти цього процесу. Це пояснюється тим, що підростаюче покоління, набуваючи соціального досвіду, водночас включається в багатогранні суспільні відносини. Крім того, зростає власна активність особистості, самостійність щодо вибору соціальних цінностей, середовища, якому віддається перевага, види діяльності, що відіграє в сукупності істотну роль у процесі соціалізації.

Варто сказати, що у соціалізуючому процесі індивід не лише включається в систему суспільних відносин шляхом оволодіння необхідних соціально-типових, соціально-значущих якостей, але й набуває неповторних, унікальних якостей, а це свідчить що соціалізація — це ще й процес індивідуалізації особистості.

На нашу думку, індивідуалізація є невід'ємною частиною соціалізації, оскільки, по-перше, не існує однакових процесів соціалізації, індивідуальний досвід кожною особистості є унікальним і неповторним. По-друге, у формуванні індивідуальності саме й полягає зміст соціалізації.

Отже, соціалізація особистості - це процес становлення особистості, оволодіння нею нормами і правилами життя в суспільстві, знаннями і вміннями будувати стосунки з іншими людьми на основі розуміння їх самоцінності і власної цінності, відповідальності перед собою й іншими, прагнення до набуття сенсу життя як радості творення і самотворення.

Таким чином, можна сказати, що соціалізація — це двосторонній взаємообумовлений процес взаємодії людини і соціального середовища, який передбачає її включення в систему суспільних відносин шляхом засвоєння соціального досвіду, так і самостійного відтворення цих відносин, у ході яких формується унікальна, неповторна особистість [9, с. 23].

Соціалізація людини в сучасному світі, маючи більш менш явні особливості в тому або іншому суспільстві, в кожному з них володіє поряд загальних або схожих характеристик. Про них і піде мова далі.

У будь-якому суспільстві соціалізація людини має особливості на різних етапах. У найзагальнішому вигляді етапи соціалізації можна співвіднести з віковою періодизацією життю людини. Існують різні періодизації, і тієї, що приводиться нижче не є загальновизнаною. Вона вельми умовна, але достатньо зручна з соціально-педагогічної точки зору.

Отже, людина в процесі соціалізації проходить наступні етапи: дитинство (від народження до 1 року), раннє дитинство (1−3 року), дошкільне дитинство (3−6 років), молодший шкільний вік (6−10 років), молодший підлітковий (10−12 років), старший підлітковий (12−14 років), ранній юнацький (15−17 років), юнацький (18−23 року) віку, молодість (23−30 років), ранню зрілість (30−40 років), пізню зрілість (40−55 років), літній вік (55−65 років), старість (65−70 років), довгожительство (понад 70 років).

Також стадії соціалізації обґрунтував американський соціальний психолог Е. Г. Еріксон. Він вважає, що індивіду як у дитинстві, так і в дорослому віці доводиться долати складні, іноді критичні ситуації, що закономірно виникають на його життєвому шляху і мають специфічний характер на кожному етапі (стадії). Долаючи ці критичні ситуації успішно, індивід збагачується новим соціальним досвідом і переходить до наступної стадії. Якщо соціалізація на якій-небудь стадії не відбулася (не вдалося розв’язати головну на цій стадії проблему індивіда) або вона відбулася частково, це негативно впливає на подальші стадії та на соціалізацію в цілому.

Певна річ, що уявлення про найважливіші проблеми індивідів на різних вікових стадіях дасть змогу конкретніше й цілеспрямованіше проводити з ними соціальну роботу, орієнтуючись на надання допомоги у розв’язанні цих проблем. Тому спинимося на викладі еволюційної теорії соціалізації (стадій людського розвитку) докладніше.

Стадія 1 — дитячий (немовлячий) період. Основна проблема: довіра чи недовіра. Немовля на основі рівня турботи і комфорту з перших днів упізнає, якою мірою можна розраховувати на задоволення основних потреб: їжа, ласка, безпека. Про подолання кризи можна судити, коли малюки не плачуть і не сердяться в разі зникнення з поля зору дорослих, що турбуються про них. У разі непевного розв’язання цієї проблеми залишки недовіри можуть позначитись на дальших стадіях.

Стадія 2 — вік 1−2 роки. Основна проблема: автономія або сором і сумнів. Ситуація ускладнюється співпаданням навантажень на дитину, пов’язаних, з одного боку, з початком відстоювання свої прав і непокірливості авторитету. А з іншого боку, батьки починають навчати дитину контролювати роботу свого кишечника. Підвищені вимоги в другому напрямку можуть закріпити в їх свідомості почуття сорому і власної нікчемності, істотно підриваючи її зусилля щодо самовизначення і досягнення автономності.

Стадія 3 — від 3 до 5 років. Основна проблема: ініціатива або почуття провини. Це період розвитку духовної активності, допитливості та уявлення. Усвідомлюється відмінність між хлопчиками та дівчатами, виявляється дух суперництва, що у прояві нових здібностей може поширюватися. На цьому ґрунті можливі конфлікти, які в разі надмірної жорстокості дорослих можуть залишити слід безініціативності на подальшому житті.

Стадія 4 — молодший шкільний вік. Основна проблема: старанність або недбайливість. На цій стадії відбувається навчання індивідуальностей колективної навчальної роботи, формуються відносини зі вчителями та іншими дорослими, відбувається перша «примірка» дорослих ролей. На цьому тлі головним завданням є надбання впевненості в собі, у своїх здібностях, їх усвідомлення і розвиток. Невиконання (часткове чи повне) цього завдання виявляється в прояві елементів недбайливості як на цій, так і на подальших стадіях.

Стадія 5 — підлітково-юнацький вік. Основна проблема: становлення індивідуальності (ідентифікація) або рольова дифузія (невизначеність у виборі ролей). Відомо, що це час появи активного статевого потягу, а отже, і пошуку партнера в інтимній сфері. Водночас — це час пошуку свого місця в житті, вибір подальшого шляху (навчання, робота тощо). У цей період небезпечні як невдачі в одній зі сфер, так і переоцінювання значущості якоїсь з них. Перша невдача може негативно вплинути на вибір роботи, друзів, супутника життя. Негативний результат може призвести до стресу.

Стадія 6 — молоді роки. Основна проблема: інтимність або самотність. Головні цілі на цьому етапі - залицяння, одруження та інші види близьких стосунків. Якщо пошук щирих і довірчих стосунків з постійним партнером не увінчався успіхом або ці стосунки розірвалися, то в подальшому це може виявитися у вигляді тимчасових, не завжди обґрунтованих, але завжди нестабільних інтимних зв’язках і незадоволеності цією сферою життя.

Стадія 7 — середній вік. Основна проблема: продуктивність (творча) або стагнація (творчий застій). Ця стадія пов’язана з реалізацією індивіда в двох основних ролях: працівника і батька. Причому відчуття творчої продуктивності приносить успіх в обох ролях, у той час як творчий застій може спричинити невдачу навіть у якійсь одній з них. На цьому етапі реалізується той потенціал, який індивід нагромадив протягом попередніх стадій соціалізації.

Стадія 8 — (заключна) — старість. Основна проблема: умиротворення або відчай. На цьому етапі соціалізацію індивіда визначає підбиття підсумків власного життя й успішності всіх попередніх етапів. Красива умиротворена старість і відчай, гіркий жаль щодо невикористаних можливостей — такими є межі прояву цієї стадії [3, с.42−45].

Звичайно, подана концепція стадій розвитку особистості не виключає можливостей для подальшого вдосконалення і навряд чи вичерпує всі прогресивні підходи до дослідження соціалізації. Проте безсумнівною її перевагою, на наш погляд, є окреслення етапів соціалізації та центральних її завдань для кожного етапу, що дає змогу коригувати соціальну допомогу людині протягом її життя, орієнтуючись на вимірювання емпіричних ознак на кожному з етапів, визначати їх вагу і значення, виявляти основні та додаткові фактори, форми та механізми їх впливу на життєдіяльність особистості.

Соціалізація протікає у взаємодії дітей, підлітків, юнацтва з величезною кількістю різноманітних умов, таких, що більш менш активно впливають на їх розвиток. Ці умови, що діють на людину, прийнято називати чинниками. Фактично не всі вони навіть виявлені, а з відомих далеко не всі вивчено. Більш менш вивчені умови або чинники соціалізації умовно можна об'єднати в чотири групи.

Мегафактори — космос, планета, світ, які в тій чи іншій мірі через інші групи чинників впливають на соціалізацію всіх жителів Землі.

Макрочинники — країна, етнос, суспільство, держава, які впливають на соціалізацію тих, що всіх живуть в певних країнах (це вплив опосередкований двома іншими групами чинників).

Мезофактори - умови соціалізації великих груп людей, що виділяються: по місцевості і типу поселення, в яких вони живуть; по приналежності до аудиторії тих або інших мереж масової комунікації; по приналежності до тієї або іншої субкультури. Мезофактори впливають на соціалізацію як прямо, так і опосередкований через мікрочинники. До них відносяться чинники, що безпосередньо впливають на конкретних людей, які з ними взаємодіють, — сім'я і домівка, сусідство, групи однолітків, виховні організації, різні громадські, державні, релігійні, приватні і контрсоціальні організації, мікросоціум.

• 1.3 Морально-правова соціалізація особистості в молодшому шкільному віці
• Мислителі різних часів трактували поняття моральності по-різному. Ще в давній Греції в своїх працях Аристотель про моральну людину писав: «Морально прекрасною називають людину досконалої гідності… Адже про моральну красу говорять з приводу доброти: морально прекрасним називають справедливу, мужню, благородну і взагалі володіючу всіма добротами людину».
• А Ніцше вважав: «Бути моральним, етичним — означає бути покірним давно встановленому закону чи звичаю». «Мораль — це перевага людини перед природою». В науковій літературі вказується, що мораль з’явилась на початку розвитку суспільства. Визначну роль в її виникненні зіграла трудова діяльність людей. Без взаємодопомоги, без визначених обов’язків по відношенню до роду людина не змогла б встояти в боротьбі з природою. Мораль виступає як регулятор взаємовідносин людей. Керуючись моральними нормами, особистість тим самим спонукає до життєдіяльності суспільства. В свою чергу, суспільство, підтримуючи і розповсюджуючи ту чи іншу мораль, тим самим формує особистість відповідно до свого ідеалу. На відміну від права, яке має діло з областю взаємовідносин людей, але спираючись на примус зі сторони держави. Мораль підтримується силою суспільної думки і звичайно виконується в силу переконання. При цьому мораль оформляється в різних заповідях, принципах, де сказано як треба поводитись. Зі всього цього ми можемо дійти висновку, що старшій людині буває тяжко обирати, як повестись в тому чи іншому випадку не «впавши обличчям в багно» [2, с. 142].
• А що ж говорити про дітей? Ще В. О. Сухомлинський говорив про те, що необхідно займатись моральним вихованням дитини, навчати «вмінню відчувати людину».
• Василь Олександрович говорив: «Ніхто не вчить маленьку людину: «Будь байдужим до людей, ламай дерева, попирай красу, вище за все став своє особисте». Все діло в одній, в дуже важливій закономірності морального виховання. Якщо людину вчать добру — вчать уміло, розумно, вимогливо, в результаті буде добро. Вчать злу (дуже рідко, але буває і так), в результаті буде зло. «Не вчать ні добру, ні злу — все одно буде зло, тому що і людиною її треба зробити «[42, с. 26]
• Сухомлинський вважав, що непорушна основа морального переконання закладається в дитинстві і ранній юності, коли добро і зло, честь і безчестя, справедливість і несправедливість доступні розумінню дитини лише при умові яскравої наглядності, очевидності моральної суті того, що вона бачить, робить, спостерігає.

Важко назвати щось більш важливе для людини, ніж її взаємини з іншими людьми. Від характеру цих взаємин багато що залежить в нашому житті: настрій, моральне самопочуття, працездатність тощо. Стосунки з оточуючими дають можливість бачити смисл свого існування, усвідомлювати себе як частку людського суспільства. Людина, як суспільна істота, немислима поза взаєминами з іншими людьми. Саме завдяки спілкуванню і певним взаєминам, що складаються в процесі цього спілкування, людський індивід поступово стає особистістю, яка здатна усвідомлювати не лише інших, але й саму себе, свідомо й активно регулювати власну діяльність та поведінку, впливати на оточуючих, враховувати їх прагнення, інтереси.

Виховання — цілеспрямований свідомий процес формування гармонійної особистості, що включає формування гуманності, працелюбства, чесності, правдивості, дисциплінованості, почуття відповідальності, власної гідності, виховання патріотизму, любові до Батьківщини. Процес виховання відображує становлення кожної людини.

Мораль — це система ідей, принципів, законів, норм і правил поведінки та діяльності, які регулюють гуманні стосунки між людьми за будь-якої ситуації на демократичних засадах. Мораль — це імперативно-оцінний спосіб ставлення людини до дійсності, котрий регулює поведінку людей з огляду на принципове протиставлення добра і зла.

У складному процесі формування всебічно розвиненої особистості чільне місце належить моральному вихованню. Моральне виховання — виховна діяльність школи і сім'ї, що має на меті формування стійких моральних якостей, потреб, почуттів, навичок і звичок поведінки на основі засвоєння ідеалів, норм і принципів моралі, участь у практичній діяльності.

Виходячи із загальнолюдського змісту моральності, можна сказати, що загальнолюдська мораль — це не сукупність незмінних норм і принципів, що споконвіку відомі кожній людині або спільноті, а система, яка поповнювалась, розширювалась, змінювалась протягом віків, збагачуючись новими критеріями, новим смислом. А, отже, не можна вважати поняття «загальнолюдська мораль» як щось однозначне, яке має неухильно здійснюватись, оскільки її суть і спрямованість залежить тільки від людини. Суб'єкт морального виховання у процесі розвитку і спілкування вже володіє певним моральним досвідом.

Організація життєдіяльності молоді потребує безпосереднього впливу на неї і взаємодії з нею. Це має стати своєрідним фундаментом, на якому базується і діяльність, і спілкування, і стосунки, і поведінка молодих людей. Соціальний розвиток сучасної молоді потребує рішучого переведення його з позиції виконавця у позицію активного учасника, співавтора, автора і співвиконавця всього виховного процесу. Адже відома істина стверджує, що бездумний виконавець ніколи не стане господарем ситуації.

В реальному житті нашого суспільства наступив той період, коли необхідно усвідомити, якщо не буде вирішена проблема розвитку і становлення моральної особистості молоді, то ні про які перетворення в нашому реальному житті не може бути й мови. При цьому доцільно уникати однобічного підходу до визначення цілей і змісту виховання, який передбачає і однобічний характер виховної діяльності.

Два інститути грають першочергову роль в процесі морального виховання. Перший — це сім'я, де дитина закладає основи характеру своєї особистості. Моральні стосунки в сім'ї накладають відбиток на все життя людини, оскільки їх вплив пов’язаний, по-перше, із сильними переживаннями, по-друге, вони постійніші, по-третє, в них закладаються підвалини всіх моральних ставлень людини до суспільства, до праці, до інших людей. Другий — це школа та позашкільні навчально-виховні заклади. Позашкільні навчально-виховні заклади — це широкодоступні заклади освіти, які дають дітям та юнацтву додаткову освіту, спрямовану на здобуття знань, умінь і навичок за інтересами, забезпечують потреби особистості у творчій самореалізації та організації змістовного дозвілля. До них належать палаци, будинки, станції, клуби й центри дитячої, юнацької творчості, дитячо-юнацькі спортивні школи, школи мистецтва, студії, бібліотеки, оздоровчі та інші заклади.

Основною метою морального виховання, як сімейного виховання, так і викладання у школі є прагнення передати знання та культурні традиції, навчити молодь розвиватися як особистість та збільшувати культурну спадщину. Нажаль, у цілому процес виховання більш спрямований на те, щоб розвивати інтелектуальні здібності, аніж культуру та духовність.

В процесі морального виховання важливими є розуміння наступних категорій. Моральність — охоплює моральні погляди, переконання, почуття, стосунки, поведінку людей. Моральність треба розглядати у двох основних вимірах — як складову історичного духовного досвіду, а також — у формі віддзеркалення цього досвіду в житті конкретних людей. У першому випадку механізмами регуляції моральної поведінки особи є історично вироблені норми (моральні норми, принципи, поняття добра), які вже існують у колективній свідомості як ідеальні. Але ці моральні механізми зовнішнього спонукання людини до моральної дії приймаються нею не автоматично, а шляхом їх обґрунтування для самої себе. Завдяки цьому стає можливим «внутрішнє» моральне становлення особистості та її моральної поведінки.

Моральна свідомість — одна із сторін суспільної свідомості, яка у вигляді уявлень і понять відображає реальні відношення і регулює моральний бік діяльності людини. Моральні переконання — пережиті та узагальнені моральні принципи норми.

Моральні почуття — запити, оцінки, відношення, спрямованість духовного розвитку особистості. Моральні звички — корисні для суспільства стійкі форми поведінки, що стають потребою і здійснюються за будь-якої ситуації та умов. Моральна спрямованість — стійка суспільна позиція особистості, що формується на світоглядній основі, мотивах поведінки і виявляється як властивість особистості в різних умовах.

Коли мова йде про людину, то звичайно мається на увазі два аспекти людської природи: те, що називаємо розумом чи душею — внутрішній аспект, та фізичне тіло — зовнішній аспект. Кожна людина володіє цими двома аспектами, один з яких спрямований на реалізацію фундаментальних духовних цінностей істини, добра, краси, любові, а інший, в свою чергу, піклується про фізичний комфорт: їжу, житло та одяг, котрі безумовно необхідні нам для виживання. Освіта має змогу надати молодому поколінню знання, які б дозволяли досягати успіху в матеріальній сфері. Також дуже важливо, щоб ці матеріальні блага були здобуті з використанням моралі та етики. Така освіта включає в себе виховання цінностей сім'ї, розвиток характеру, викладання того, як стати громадянином чи моральною особистістю.

Етика — наука про мораль, її природу, структуру та особливості походження й розвитку моральних норм і взаємовідносин між людьми в суспільстві. Етика є методологічною засадою морального виховання.