Реалізація загальних засад ст. 3 ЦК України в питанні судового розгляду і вирішення справ про визнання заповіту недійсним (реферат)

Реферат на тему:

Реалізація загальних засад ст. 3 ЦК України в питанні судового розгляду і вирішення справ про визнання заповіту недійсним На судові органи поряд з нотаріальними покладено конституційний обов’язок з охорони та захисту прав громадян. У зв’язку з цим відповідно до п. 6 ст. 3 нового ЦК України досить ак­туальним є питання правильного та справедливого застосування законодавства, яке ре­г­ла­ме­нтує порядок реалізації спадкових прав, перехід спадкового майна та суб'єктивних прав від од­нієї особи до іншої. Зазначена обставина, а також юрисдикційна природа органів нотаріату, які вчиняють нотаріальні дії із застосуванням елементів цивільно-процесуальної форми, є ем­піричною основою наукової концепції «спадкового процесуального права» як комплексного ін­ституту адміністративних і цивільних процесуальних норм, що регулюють провадження з на­буття, здійснення, правового посвідчення спадкових прав [1].

Не маючи можливості детально зупинятися на теоретичному аналізі зазначеної доктрини — що­до обґрунтованості виділення нової галузі процесуального права, його предмета та методу то­що (вона достатньо була висвітлена в літературі [2]), слід відзначити практичну значимість і плі­дність комплексного дослідження механізму захисту та охорони спадкових прав. На користь та­кого підходу з усією очевидністю говорять такі обставини: відносно автономний характер но­рм цивільного законодавства, що регулюють спадкові правовідносини, самостійна група но­таріальних дій, що забезпечують охорону спадкових прав, а також наявність істотних осо­б­ливостей розгляду і вирішення спадкових справ у судах. Метою ж нашої роботи є аналіз форма­льних критеріїв загальних засад цивільного законодавства, відображених у п. 6 ст. 3 нового ЦК України та їх впливу на особливості розгляду і вирішення позовних спадкових справ про визнання заповіту недійсним, як орієнтирів, що сприятимуть суду прийняти правильне рі­шен­ня, яке б якнайповніше відповідало вимогам справедливості, добросовісності та розумності.

Перед тим як розглядати спори про спадкування, слід чітко відокремлювати їх від інших справ, пов’язаних зі спадкуванням. Усі спадкові справи можна класифікувати на: 1) позовні справи у спорах про право на спадщину- 2) справи особливого провадження зі встановлення фа­ктів, що мають юридичне значення для спадкових прав зацікавлених осіб- 3) справи осо­б­ли­вого провадження за скаргами на дії нотаріусів, пов’язані з оформленням спадкових прав.

Під позовами про спадщину розуміють вимоги про визнання позивачів спадкоємцями, по­зови про виключення з-поміж спадкоємців відповідача, про інше визначення обсягу спадкових прав позивачів і відповідачів. У цілому можна говорити про те, що це є позови про встановлення ко­ла спадкоємців за законом або за заповітом і щодо характеру їх участі у спадковому на­с­ту­п­ництві. За цими позовами суд безпосередньо встановлює права та обов’язки учасників спір­них правовідносин, тому безпідставною вбачається вимога деяких судів, щоб сторони до зве­рнення в суд отримували свідоцтва про спадщину [3]. Причому йдеться тільки про справи, в яких відповідач доказує своє право на спадщину. На думку В.І. Серебровського, до позовів про спадщину відносяться позови до незаконного володільця про видачу спадкового майна [4]. Далі В.І. Серебровський уточнює свою позицію і говорить лише про справи, в яких від­по­ві­дач доказує своє право на спадщину.

На нашу думку, такі позови доцільно відносити до віндикаційних. І хоча зв’язок цих справ зі спадкуванням очевидний, однак позовами про спадщину у повному розумінні їх визнати до­сить важко, оскільки відсутній сам спір про те, кого необхідно визнати спадкоємцем. У да­ному випадку можна говорити про позов, про визначення кола спадкоємців за законом і за за­повітом, поєднаний з позовом про стягнення спадкового майна. Спадкові спори можна зв­ичайно класифікувати за різними підставами. Так, у науковій літературі найбільш поширеною є класифікація за предметом спору (позову) [5].

Найбільш значна роль судового розсуду із зазначеної категорії спадкових справ припадає на справи про визнання заповіту недійсним. У вітчизняній судовій практиці майже третина усіх спадкових справ належить до спорів, що витікають із відносин спадкування за заповітом, а переважну більшість з них складають позови про визнання заповіту недійсним. Відповідно до ст. 1247 ЦК України заповіт повинен бути складений у письмовій формі, із зазначенням мі­сця та часу його складення, особисто підписаний заповідачем і належним чином по­с­від­че­ний. Забезпеченню законності заповіту, дотриманню вимог, що пред’являються до його форми, спри­яє встановлена процедура його оформлення (ст. 1247−1248 ЦК України). У випадках не­­дотримання цих вимог заповіт може бути визнаний недійсним.

Нерідко спадкодавець порушує закон деякими своїми розпорядженнями, викладеними в за­­повіті. Тоді він може бути визнаний недійсним лише в певній частині (ч. 3 ст. 1257 ЦК Ук­­­раїни). Вважаємо, що в даному випадку і виникає необхідність у конкретизації прав і обо­в'я­­зків сторін. У науковій літературі наводилася думка щодо можливості судового розсуду при розгляді судом справ про визнання судом того ж правочину, який з самого початку по­винен був визначити відносини між сторонами, які беруть участь у справі [6]. Конкретизація в цьому випадку розглядається узагальнено. Диференційований підхід до зазначеного тве­р­д­же­ння дозволяє розрізняти такі три варіанти. Перший варіант: суд визнає правочин недійсним і відмовляє в позові, тобто ніякої конкретизуючої діяльності суд не здійснює, а лише за тих чи ін­ших обставин робить висновок про недійсність правочину. Другий варіант: один з учасників правочину звертається до суду з проханням захистити порушене право і суд у процесі зді­й­с­не­­ння правосуддя зобов’язаний перевірити законність правочину. Визнавши правочин за­кон­ним, не розгледівши підстав для конкретизації прав та обов’язків сторін, суд виносить рі­шення, яким лише підтверджує права позивача. Третій можливий варіант, дійсно, потребує ко­нкретизуючої діяльності суду. Тут маються на увазі випадки, коли, визнавши правочин у ча­стині дійсним, суд змушений у відповідній частині конкретизувати права та обов’язки сторін, як­що вони прямо не передбачені імперативними або диспозитивними нормами.

На думку К.І. Комісарова, необхідність у конкретизуючій діяльності суду настає лише в тре­тьому випадку, коли суд на власний розсуд визначає обсяг і зміст суб'єктивних прав. Вона ви­ступає способом застосування особливого роду правових норм, які можна було б назвати си­туаційними, оскільки їх чинність багато в чому залежить від конкретної ситуації [7]. Ко­н­к­ре­ти­зація судом спадкового правовідношення можлива у випадку визнання заповіту частково не­дійсним.

Відповідно до ст. 1236 ЦК України заповідач має право охопити заповітом лише права та об­о­в'язки, які йому належать. Однак у багатьох справах, в яких говориться про заповідання ма­йна одним з подружжя, виявляється, що заповідач розпоряджається не лише своїм, але і чу­жим майном. Так, позивачка К-ва перебувала у зареєстрованому шлюбі з К-вим з 1928 ро­ку. За час сумісного життя ними було зведено будинок. Після смерті чоловіка стало відомо, що він у 1959 році склав заповіт, за яким одну половину будинку заповів позивачці, а іншу — ді­тям від першого шлюбу — відповідачам у справі Б. і Р. Посилаючись на те, що будинок є спі­льною сумісною власністю, і К-в не мав права розпоряджатися всім будинком, К-ва прохала ви­знати за нею право власності на половину будинку як за членом подружжя, який пережив іншого, а також виділити частину будинку як половину спадкового майна згідно з заповітом.

Бородянський районний суд Київської області задовольнив позов К-вої частково. К-вій бу­ла виділена половина будинку як члену подружжя, що пережив іншого. Виходячи із змісту за­повіту, суд витлумачив волю спадкодавця таким чином, що він мав намір залишити половину бу­динку дружині і половину — дітям. Тому із спадкового майна, яке він заповідав дітям (другої по­ловини будинку), суд виділив позивачці лише обов’язкову частку. Відповідно в цій частині за­повіт було визнано недійсним [8].

У даному випадку суд конкретизував права та обов’язки спадкоємців за заповітом. Надалі під час розгляду справи в касаційному та наглядовому порядку саме конкретизація судом об­сягу спадкових прав і викликала певні труднощі. Ряд судових інстанцій, виключивши зі спа­дкового майна половину будинку, як таку, що належала члену подружжя, який пережив ін­шого, іншу половину будинку, посилаючись на заповіт, вважали за необхідне розділити між по­зивачкою К. та відповідачами Б. і Р. З такою позицією справді можна було б погодитися, якби спадкодавець обмежився зазначенням у заповіті розміру часток спадкового майна без ви­значення його складу. На нашу думку, за даних обставин суд не взяв до уваги і вимогу ро­зумності.

Зоерема, особливістю заповіту, складеного К-вим, було те, що в ньому передбачено не ли­ше розмір часток спадкоємців, але і склад майна, яке повинно перейти кожному з них: «по­ловина будинку жінці і половина будинку дітям». У цьому випадку, очевидно, конкретизація пра­вовідносин судом першої інстанції, який витлумачив волю спадкодавця, як спрямовану на те, щоб дружина стала власником половини будинку, а діти отримали іншу половину, є пра­ви­ль­ною.

Необхідність конкретизації судом прав та обов’язків спадкоємців виникає і при порушенні пра­ва на обов’язкову частку у спадщині. У цьому випадку суд вирішує питання про недійсність за­повіту лише в тій частині, яка складає обов’язкову частку. Для правильного визначення ча­стки непрацездатного спадкоємця необхідно встановити всіх спадкоємців. Від вияснення цих обставин залежать межі судового розсуду. Судовий розсуд, що застосовується в даному ви­падку, не може бути свавільним і обумовлюється конкретними обставинами даної справи та характером спірних правовідносин.

Підводячи підсумки, зазначимо, що наведені норми, безумовно, обумовлені нама-ганням за­конодавця реалізувати вимоги справедливості, розумності та добросовісності у спадкових пра­вовідносинах. Однак їх не можна визнати вдалими. У цих нормах закону відсутні чіткі орі­єнтири, що визначали б межі судового розсуду у справах про визнання недійсним заповіту. По суті, вільний судовий розсуд виникає за межами існуючої норми. Без усяких сумнівів зро­зуміло, що всі судові рішення та постанови повинні бути справедливими, а саму категорію спра­ведливості необхідно розглядати як моральну основу правомірної судової діяльності, яка виз­начає її спрямованість і результати.

Вважаємо, що необхідно розрізняти справедливість у правозастосовній діяльності в ши­ро­кому значенні слова, як таку, що характеризує правозастосовну діяльність у цілому, а також спра­ведливість у вузькому значенні слова як межі судового розсуду. Вона полягає в захисті прав і охоронюваних законом інтересів особи в умовах правової рівності всіх учасників процесу. Спра­ведливість передбачає розгляд спору відповідно до закону, а також відповідно до розсуду су­д­у. Здійснення розсуду дозволяє судді законно, добросовісно і справедливо вирішувати ци­вільну справу у тих випадках, коли застосування судом правової норми тягне за собою при­йняття рішення у справі, яка суперечить поглядам суспільства на справедливість. Пра­во­зас­тосовна практика суду свідчить, що дієвого захисту прав громадян не завжди вдається до­сягти на рівні механічного застосування законів. У цьому випадку справедливість виступає ме­жею судового розсуду, виступаючи критерієм співвідношення права і закону.

Що ж стосується перспектив подальших розвідок у даному напрямі, то, безумовно, ак­ту­аль­ним у цьому аспекті вбачається дослідження ролі судового розсуду у спадкових справах про розподіл спадкового майна та продовження строку на прийняття спадщини.

Література:

1. Никитюк П. С. Наследственное право и наследственный процесс (проблемы теории и пра­ктики). — Кишинев: Штиинца, 1973. — С. 170.

2. Арапов Н. Т. Проблемы теории и практики правосудия по гражданским делам. — Л., 1984. — С. 49- Арупов Р. А. Судебная защита наследственных прав и охраняемых законом инт­ересов граждан: Автореф. дис. … канд. юрид. наук. — М., 1988. — С. 10.

3. Особенности рассмотрения отдельных категорий гражданских дел. — М.: Изд-во Моск. ун-та, 1995. — С. 103−105.

4. Серебровский В. И. Избранные труды по наследственному и страховому праву. — М.: Статут, 1997. — С. 237.

5. Иоффе О. С. Советское гражданское право. — Л., 1958. — С. 342−343- Никитюк П. С. На­с­ле­д­­с­твенное право и наследственный процесс: (проблемы теории и практики). — Кишенёв, 1973. — С. 216−217.

6. Зейдер Н. Б. Судебное решение по гражданскому делу. — М., 1966. — С. 95.

7. Комиссаров К. И. Задачи судебного надзора в сфере гражданского судопроизводства. — Све­рдловск, 1971. — С. 27.

8. Комментарий судебной практики за 1973 год. — М., 1974. — С. 37.