Право на судовий захист

Вступ

Захист свободи і прав людини, їх гарантії - це один зі способів збереження самоцінності особистості, її права на життя, особисту недоторканність, гідне існування, свободу від злиднів і принижень, права на культурну, конфесійну, національну самобутність. У державно — правовому арсеналі засобів, покликаних реально захистити права і свободи людини, важлива роль належить судам. Правосуддя є найбільш ефективним, з усіх вироблених світовою практикою, способом охорони прав і свобод людини і громадянина. Рівень судового захисту — найважливіший показник правового характеру держави та демократичності суспільства. Розширення кола охоронюваних законом прав особистості, поглиблення їх змісту в умовах різноманіття сучасних економічних і соціальних зв’язків покладає на суд особливу відповідальність і піднімає його значення як фактора утвердження економічної та соціальної стабільності, як основного гаранта реалізації прав і свобод громадян.

Об'єктом дослідження є система суспільних відносин, що складаються у сфері організації та здійснення судової влади, у процесі функціонування суду як найважливішого державно-правового інституту забезпечення прав і свобод громадян.

Предметом дослідження є зміст права громадян на судовий захист як конституційне право людини і громадянина.

Мета роботи полягає у з’ясуванні юридичної природи права громадян на судовий захист, відображенні їх повної характеристики.

Завдання роботи:

1.З'ясувати поняття та загальну характеристику прав громадян на судовий захист.

2. Визначити механізм забезпечення громадян на судовий захист.

3. Проаналізувати міжнародну судову практику у захисті прав громадян на судовий захист.

У роботі були застосовані такі методи: системний, методи аналізу та синтезу, індукції та дедукції.

1. Право на судовий захист в системі конституційних прав людини

1.1 Загальна характеристика системи конституційних прав людини і громадянина

конституційний право громадянин судовий Конституційні права громадянина — це встановлені державою та закрiплені в Конституцiї можливості, які дозволяють кожному обирати вид i мiру певноi поведiнки, використовувати наданi йому блага, як в особистих, так i в суспiльних iнтересах. Конституційне закріплення прав і свобод особи в різних країнах має свої особливості, зумовлені національними традиціями в розвитку політико-правової теорії і практики. Переважна більшість конституцій містить спеціальні розділи, в яких фіксуються права і свободи і які звичайно передують розділам, присвяченим регламентації основ організації і діяльності державного механізму.

Розділ II Конституції України закріплює права, свободи та обов’язки людини і громадянина в Україні.

Існують різні класифікації прав і свобод особи, а також громадян (одні права ставляться до особистості в цілому, інші - тільки до громадян, треті - до певної групи громадян, що наприклад досягли певного віку для володіння політичними правами). Найчастіше конституційні права й свободи поділяться на чотири групи: права й свободи, що виражають рівноправність громадян (наприклад, рівноправність громадян перед законом); соціально-економічні й культурні права, що створюють юридичні умови для активної участі особистості в соціально-економічному й культурному житті суспільства (наприклад, право на працю, право на використання досягнень культури); політичні права й свободи громадян, пов’язані з їхньою участю в політичному житті суспільства, що надають їм можливість участі в керуванні суспільством і державою (наприклад, право на об'єднання, зокрема, для тиску на державну владу); особисті права й свободи, що гарантують волю, недоторканність, достоїнство особистості. Крім індивідуальних виділяють також колективні конституційні права. Крім того, прийнято, особливо в міжнародному праві, розрізняти права першого, другого, третього й навіть четвертого поколінь. До першого, традиційного покоління звичайно відносять особисті й політичні права, що спочатку з’явилися в конституціях, до другого — соціально-економічні права, конституційне закріплення яких пов’язане з рухами широких мас, зокрема з виступами робітничого класу й досвідом конституційного будівництва в країнах тоталітарного соціалізму, до третього — права, позв’язані в основному з глобалізацією громадського життя, з колективними вимогами народів (наприклад, право народів на мир, на розвиток, на самовизначення), а також так названі гуманітарні права, до четвертого — групу прав, позв’язану насамперед з умовами й результатами науково-технічної революції (наприклад, право на здорове навколишнє середовище).

Конституція може надати лише рівні права, однакові юридичні (але не фактичні) можливості користуватися ними, а також установити рівні для всіх обов’язки. Звичайно, абсолютної рівності прав й обов’язків для всіх бути не може. Це ставиться також до основних прав й обов’язків у конституційному праві. Вони можуть бути неоднаковими для різних груп людей (певні обмеження можливі для іноземців, конституції говорять про особливі права молоді, не всі громадяни мають виборчі права й т.д.), але в межах кожної групи осіб ці права й обов’язки повинні бути однакові для всіх її членів.

Рівноправність може бути здійснена в умовах соціальної нерівності, однак до певної межі, оскільки соціальна нерівність впливає на рівноправність людей. Основні права, свободи та обов’язки людини, тобто певні можливості, які необхідні для існування та розвитку людини в конкретних історичних умовах, об'єктивно визначаються досягнутим рівнем (економічним, духовним, соціальним) розвитку людства і мають бути законними й рівними для всіх.

По-перше, можливості деяким чином діяти або утримуватися від певних вчинків з тим, щоб забезпечити своє нормальне існування, свій розвиток, задоволення тих потреб, що сформулювалися. При цьому основні права — це саме ті можливості, без яких людина не може нормально існувати.

По-друге, зміст і обсяг цих можливостей людини залежить насамперед від можливостей усього суспільства, головним чином від рівня його економічного розвитку. Тому права людини — це явище соціальне, яке породжується суспільством.

По-третє, ці можливості за їх основними показниками мають бути рівними для всіх людей. Лише тоді вони будуть правовими.

По-четверте, вони не повинні відчужуватися, відбиратися, обмежуватися будь-ким, не можуть бути і предметом «дарування» з боку держави або будь-якої іншої організації чи особи.

Під правами людини розуміють певні її можливості, відокремлену її свободу; деякі основні її потреби чи інтереси; її вимоги про надання певних благ, адресовані суспільству, державі, законодавству; певний вид (форма існування, спосіб прояву) матеріалів.

Поряд з правами, свободами і обов’язками людини відокремлюють права і свободи громадян, що характеризується їх зв’язком з певною державою.

На відміну від політичних прав, які стосуються насамперед громадян, особисті права й свободи визначають положення особистості як такої. Вони в більшій мірі пов’язані з концепцією природних прав людини. До їхнього числа ставиться насамперед право на життя. Юридично це означає, що людина може бути позбавлена життя тільки по вироку суду з обов’язковою участю присяжних засідателів. Однак у багатьох державах (у тому числі майже в усіх, що входять у Раду Європи) страта заборонена. Є, однак, екстраординарні випадки позбавлення життя, наприклад застосування зброї вартовим на пості при охороні військового об'єкта; іноді дозволене эвтаназія — позбавлення життя дитяти-виродків, що є нежиттєздатними, народжених без необхідних для життя органів. Це здійснюється після медичного консиліуму, на прохання хворого, а у відношенні дітей — за згодою батьків.

В юридичному аспекті правам людини притаманні особливі властивості - невідчужуваність і природний характер (належність кожному від народження). Усі права людини та громадянина пов’язані з фактом народження і тільки в деяких випадках з наявністю інших, передбачених законом обставин. Сучасні конституції демократичних країн, а також конституційно-правова доктрина та судова практика акцентують на неможливості та неприпустимості позбавлення цих прав і свобод. Система прав і свобод будується так, щоб забезпечити законні інтереси людей і запобігти можливому обмеженню їхніх прав і свобод у результаті зловживання ними з боку окремих осіб. Визнання прав і свобод людини і громадянина безпосередньо діючими означає, що людина і громадянин можуть здійснювати свої права і свободи, а так само захищати їх у випадку порушення, керуючись конституцією й посилаючись на неї. Уже йшлося про те, що конституційні норми є нормами прямої дії. Це означає, що на них можна прямо посилатися в суді.

Природний характер прав громадянина випливає з того, що носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в державі з погляду сучасної теорії конституціоналізму є народ. Кожна людина, будучи частиною народу, від природи наділена й користується правами.

Можна зробити висновок, конституційні права-основні права в житті людини. Ці права закріплює II розділ Конституції. Це означає, що людина та її права-найвища цінність в державі. Існують різні класифікації цих прав, але всі вони виражають те, що конституційні права людини є непорушними, недоторканими та ніхто не може бути їх позбавлений. Існують певні обмеження щодо політичних прав людини. Тому що ці права виражають відношення людини до держави, і тому ці права належать тільки громадянам цієї держави. Але, можна сказати, що Конституція гарантує права кожній людини, незалежно від її походження та статусу.

1.2 Місце права на судовий захист в системі конституційних прав людини і громадянина

Судовий захист є найвищою формою гарантії прав людини. Це підтверджується не лише свідомістю громадян демократичного суспільства, а й конструкцією державного механізму, у тому числі судової системи і рівнем суддівського корпусу. Ці аспекти мають важливе значення, бо судове рішення є безперечним, оскільки вважається, що найвища оцінка належить тільки одній з трьох гілок влади — судовій.

Судова влада в Україні виступає як основна юридична гарантія захисту прав і свобод людини і громадянина. Саме тому одним із найважливіших кроків на шляху здійснюваної в Україні судово-правової реформи та розбудови демократичної системи судової влади стала реалізація основоположних правових гарантій здійснення правосуддя із забезпечення гарантованих Конституцією прав і свобод людини і громадянина.

У забезпеченні прав і свобод громадян особлива роль належить судово — правовим інститутам, що здійснюють захист і охорону вищої цінності правової держави — людини, її прав і свобод. Отже, мета правової держави — захист прав людини, забезпечення гідності особистості як невід'ємного компонента культури суспільства, який втілив багатовікові уявлення про людину, що самовизначається, вільну від убогості, насильства, приниження. Захист прав людини — це, насамперед, діяльність уповноважених державою органів із запобігання правопорушенням або з відновлення порушених прав. Законодавство України, передбачаючи форми захисту суб'єктивних прав і законних інтересів громадян, як одну з основних, найважливіших, закріплює судову. Суди, відповідно до Конституції України, здійснюючи правосуддя по цивільних справах, виступають гарантом захисту прав людини, зокрема іноземців, осіб без громадянства і юридичних осіб [5, с. 17].

Право на судовий захист проголошено в статті 55 Конституції України, яка гарантує кожному право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Судовому захисту підлягають будь-які права і свободи, в якому б нормативному акті вони не були закріплені - в конституції, галузевих законах, в інших нормативних або локальних правових актах. Таким чином, право на судовий захист має універсальний характер. У цьому сенсі стаття 55 Конституції України в повній мірі відповідає вимогам, сформульованим в статті 8 Загальної декларації прав людини: «Кожна людина має право на ефективне поновлення у правах компетентними національними судами у випадках порушення його прав, наданих їй конституцією або законом». В науці сам судовий захист розглядають як інститут конституційного права, як суспільні відносини та державну функцію, іноді судовий захист ототожнюється з правосуддям або розглядається як гарантія доступу до нього. В теорії права судовий захист розглядається як складова частина правоохоронної функції держави. Проте закономірним в правовій державі є посилення впливу судової влади, її відокремлення від правоохоронних органів, виділення в самостійну гілку державної влади, що неминуче приводять до переростання судового захисту прав і свобод громадян в самостійну державну функцію.

З моменту отримання Україною незалежності право кожної особи на судовий захист стало одним із основних прав людини і громадянина, яке гарантовано в конституційному порядку. Це право міститься в конституціях більшості розвинутих країн світу, воно посідає провідне місце в структурі конституційно-правового статусу людини. Право на судовий захист відображається, передусім, в основних засадах судочинства. Тому зміст цього права складається з таких складових елементів: доступність правосуддя; право на апеляційне та касаційне оскарження судового рішення; незалежність і неупередженість суду; рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом; право на захист; публічність судового розгляду; розгляд справи в найкоротший строк, що передбачений законом.

Серед вказаних елементів прав на захист, особливо важливими для подальшого визначення цього права нам видаються такі елементи, як право на апеляційне та касаційне оскарження судового рішення та розгляд справи в найкоротший строк, що передбачений законом.

Право людини і громадянина на судовий захист належить до громадянських прав, при цьому вбирає в себе певну юридичну гарантію захисту як від свавілля з боку окремих осіб, так водночас і всієї держави. Як вже відмічалось, статтею 55 Конституції України передбачається декілька гарантій, однією з яких є судовий захист прав і свобод людини і громадянина. Мається на увазі, що кожному гарантується захист його прав і свобод у судовому порядку. При цьому суд не може відмовити у правосудді при умові, що громадянин України, іноземець або особа без громадянства вважають, що їхні права чи свободи були порушені чи створено або створюються будь-які перешкоди для їх реалізації, або наявні будь-які інші порушення їхніх прав та свобод. Відмова суду у прийнятті позовних та інших заяв, скарг, оформлених відповідно до чинного законодавства, є порушенням права на судовий захист, яке згідно зі статтею 64 Конституції України не може бути обмежене [8, ст. 64].

Статтею 55 Конституції України закріплено фундаментальний принцип судового захисту всіх порушених прав людини і громадянина. Можливість реалізації особами свого права на судовий захист їх порушених конституційних прав є невід'ємним елементом законності у державі. Можливість отримати судовий захист порушеного чи оспорюваного суб'єктивного права чи охоронюваного законом інтересу є одним з найважливіших прав особи, що суттєво визначає її місце у суспільстві. Тому реалізація права на судовий захист має не тільки юридичне, але й важливе соціально-політичне значення. Судовий захист надається кожному, хто має на нього право та потребує його. Будь-яка особа, що вважає своє право порушеним, має можливість звернутися за судовим захистом та доводити свою правоту. Права на судовий захист як самостійного суб'єктивного права, можна виокремити наступні його ознаки, завдяки яким можливо надати визначення цьому праву:

— суб'єктний склад права на судовий захист не обмежується фактом громадянства. На рівні з громадянами України, цим правом користуються також і іноземці, і особи без громадянства. Слід також зауважити, що вказане право може належати не тільки фізичним особами, але й колективним суб'єктам, зокрема, юридичним особам;

— праву особи звернутися за захистом до суду кореспондує обов’язок незалежного і неупередженого суду розглянути відповідну справу;

— захисту підлягають не тільки права та свободи, проголошені в українському законодавстві, але й ті, що містяться в міжнародних нормативних актах, на обов’язковість дії яких дала згоду Верховна Рада України і які, відповідно, стали частиною українського законодавства.

— право на судовий захист охоплює не лише право на судовий захист порушених чи позбавлених прав, відновлення порушених прав, установлення і визнання права особи, вирішення конфліктної ситуації (спору), а також і право на оскарження самого судового рішення з підстав його незаконності та/або необґрунтованості;

— вирішення судових справ повинно здійснюватись упродовж розумного строку.

Право на судовий захист в суб'єктивному розумінні - це право кожного на відкритий розгляд і вирішення упродовж розумного строку компетентним, незалежним і неупередженим судом конкретної судової справи правовими засобами, наданими суду з метою захисту гарантованих Конституцією, законами України, а також нормами міжнародного законодавства прав і свобод людини і громадянина, прав і законних інтересів юридичних осіб, інтересів суспільства і держави, а також законодавчо закріплена і гарантована можливість оскарження судового рішення з мотивів його незаконності та/або необґрунтованості.

Ці конституційні положення значно посилюють роль суду, яку він повинен реалізувати в суспільстві та державі, покладають на нього особливо важливі завдання охорони прав і свобод людини.

2. Загальні положення про право громадянина на судовий захист

2.1 Поняття і загальна характеристика права громадянина на судовий захист

Існування судової влади обумовлюється покладанням на неї особливої функції - захисту прав і законних інтересів громадян. Суд у процесі здійснення цієї функції повинен забезпечити захист усього комплексу соціально-економічних, політичних прав, особистих прав і свобод громадян. Отже, судовий захист є найвищою гарантією забезпечення прав і свобод громадян, тому що суд займає визначене положення всистемі влади. Право на судовий захист представляється забезпеченої законом можливістю особи звертатися до судової влади для захисту його прав і законних інтересів.

Право громадян на судовий захист, по своїй природі, є правом, що відноситься до правового статусу, що закріплено і гарантованоКонституцією і характеризує правове положення громадян у системі політико-економічної і соціальної організації суспільства. Закріплення в Конституції України права на судовий захист повинно вносити визначеність у суб'єктний склад правовідносин. Право громадянина на захист суб'єктивних прав і інтересів може реалізовуватися звертанням не просто до органів держави, а конкретно до суду, адже судова система і створена заради захисту суб'єктивних прав і законних інтересів громадян. Представляється, що поняття права на судовий захист повинно бути більш розгорнутим і містити в собі основні елементи правосуддя.

Воно повинно містити в собі закріплену законом можливість особи звернутися до органа правосуддя з вимогою про захист його порушеного права. Здійснюючи правосуддя, цей орган саме і реалізує судову владу. Право судити належить тільки тим органам, що входять у судову систему, які організовані на принципах незалежності і здійснюють свою діяльність у порядку, передбаченому законом. Присвоєння функцій правосуддя ким-небудь іншим, а також їхнє делегування не допускається. Право на судовий захист повинно містити в собі необхідність установлення юридичної і фактичної обґрунтованості заявленої вимоги.

Право на судовий захист як соціальне і правове явище є сукупність декількох правочинів, що забезпечують особистості справедливе правосуддя і ефективне відновлення в правах. Право на судовий захист є єдиним поняттям, має два аспекти: право на відновлення порушених прав, право на відшкодування шкоди, тобто право на задоволення матеріального вимоги (матеріальний аспект права на судовий захист і право на звернення в судові органи, тобто право на судовий розгляд заявленої вимоги (процесуальний аспект права на судовий захист). У теорії права судовий захист розглядається як складова частина правоохоронної функції держави. Рівень судового захисту прав розглядається як основний показник місця судової влади в суспільстві, показник демократичності самого суспільства. Характер судового захисту дозволяє вважати її універсальним, а тому найбільш ефективним способом захисту порушених прав і свобод особистості.

Звернення в суд ще не означає надання самого судового захисту. У процесі розгляду справи суд повинен установити, чи дійсно порушені права заявника і який закон варто застосувати для їхнього захисту. Без установлення юридичних фактів, без застосування законів, що регулюють спірні правовідносини, не може бути судового захисту. Методом реалізації судової влади є розгляд та вирішення справ, підвідомчих органу правосуддя. Вирішити суперечку — значить надати судовому захисту обґрунтовані вимоги, або захистити від необґрунтованих домагань, і все це на підставі діяльності органа судової влади. Судовий захист неможливий без прийняття судом владного акта — судового рішення, у якому закріплюється результат захисту.

Судові рішення обов’язкові для всіх державних органів, підприємств, установ і організацій, органів місцевого і регіонального самоврядування, громадян і їхніх об'єднань, посадових і інших осіб і підлягають виконанню в тому числі й у примусовому порядку на всій території України. Судовий захист може бути ефективним, а судова влада діючою тільки тоді, коли реалізуються судові рішення. З реалізацією судових рішень закінчується, як правило, і сам процес судового захисту.

Для вирішення питання про правове регулювання права на судовий захист доцільно звернутися до положень Закону України «Про судоустрій і статус суддів» та до чинних галузевих процесуальних законів. Так, у ч. 1 ст. 7 Закону кожному гарантується захист прав, свобод і законних інтересів незалежним і безстороннім судом, утвореним відповідно до закону. Наведені положення відповідають формулюванням, закріпленим у міжнародних договорах про права людини. Однак детальний аналіз ст. 7 вказаного Закону дає підстави для висновку, що надалі право на судовий захист фактично зводиться до права на звернення до суду та участі у розгляді своєї справи. Інші права і гарантії мають самостійне смислове та правове навантаження і не належать до права на судовий захист.

У свою чергу, приписи чинного процесуального законодавства виокремлюють різні елементи права на судовий захист, які також викладені або як окремі процесуальні права, або як принципи судочинства. Отже, внутрішнє національне законодавство не розглядає право на судовий захист як систему встановлених прав та правових принципів. Щодо міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою Ук раїни, що становлять частину вітчизняного законодавства, то варто звернути увагу на приписи Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 р., який закріплює обов’язковість виконання на території України, як учасника Конвенції, рішень Європейського суду з прав людини, а також використання прак тики цього суду.

Зважаючи на те, що право на судовий захист входить до переліку прав, що захищаються Конвенцією, доцільно виокремити ті його елементи, які є обов’язковими в сенсі практики Європейського суду з прав людини. Зокрема, у ст. 6 Конвенції закріплене право на справедливий суд: у ч. 1 цієї статті зазначено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи впродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов’язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення. Виходячи з конструкції ч. 1 ст. 6 Конвенції, у ній закріплені такі елементи права на судовий захист: а) право на розгляд справи; б) право на справедливість судового розгляду; в) право на публічність розгляду справи та проголошення рішення; г) право на розумний строк розгляду справи; д) право на розгляд справи судом, встановленим законом; е) право на незалежність і безсторонність суду.

Забезпечення права на судовий захист можливе лише при створенні належних структур, законодавчому закріпленні відповідних процедур і механізмів, з допомогою яких людина зможе домогтися захисту порушених прав та інтересів. На сучасному етапі розвитку України, рівень прав людини і громадянина носить суперечливий характер, тому найдієвішим механізмом реалізації та захисту прав людини і громадянина може стати судова система, незважаючи на всі притаманні їй недоліки.

2.2 Реалізація права громадянина на судовий захист

Одним із способів реалізації і захисту суб'єктивних прав і інтересів громадян та організацій є право на звернення до суду. Судова форма захисту є вищою формою захисту суб'єктивних прав і інтересів, яка забезпечує всім зацікавленим особам максимум процесуальних гарантій. Право на звернення до суду за захистом порушеного чи оспорюваного суб'єктивного права або охоронюваного законом інтересу є одним із важливіших конституційних прав громадян і організацій в галузі правосуддя, основою основ цивільного судочинства. Звернення до суду за захистом є, як правило, одним із засобів притягнення винних осіб до відповідальності за правопорушення в галузі цивільних, сімейних, трудових та інших правовідношень [17, с. 97].

У відповідності з чинним цивільним процесуальним законодавством, усяка зацікавлена особа в праві звернутися до суду за захистом порушеного або оспорюваного права чи охоронюваного законом інтересу. Кожне таке звернення повинно бути розглянуте судом по суті і на нього повинна бути дана конкретна відповідь у вигляді судового рішення, якщо дотримані правові умови звернення до суду встановлені законом. Бо право на звернення до суду означає право на судовий розгляд заявленої вимоги, право на процес і на судове рішення Цивільне процесуальне законодавство встановлює широку можливість звернення до суду за захистом прав і охоронюваних законом інтересів всіх громадян і організацій. Право на судовий захист може бути реалізовано в одній із трьох форм: в позовному провадженні, провадженні, що виникає із адміністративно-правових відношень і в окремому провадженні. Одною із найбільш розповсюджених серед них є позовна форма, якій в теорії цивільного процесуального права приділено значну увагу. Право на судовий захист в інших формах ще не знайшло повної, комплексної розробки. Особливе значення проблема права на судовий захист набуває в світлі чинної Конституції України. Адже внаслідок звернення до суду зацікавленої особи виникає обов’язок суду розглянути заяву на предмет її прийняття до провадження і розгляду справи по суті. Право на звернення до суду є проявом широкої демократичної можливості будь-якої особи порушити діяльність суду по розгляду цивільної справи з метою її вирішення.

Право на судовий захист тісно пов’язане з суб'єктивним матеріальним правом, яке підлягає захисту. Цей зв’язок проявляється перш за все в тому, що право на судовий захист реалізується, як правило, лише внаслідок порушення суб'єктивного права зацікавленої особи або оспорення, чи виникнення необхідності встановлення певних фактів чи обставин, які мають значення для реалізації суб'єктивних прав. Характер вимоги про захист права чи інтересу визначає і спосіб його захисту.

Таким чином, з порушенням матеріального суб'єктивного права у зацікавленої особи появляється право на судовий захист, як одне із правомочностей самого суб'єктивного матеріального права. Способом реалізації цього права є звернення зацікавленої особи до суду, який у визначеному законом порядку розглядає вимогу зацікавленої особи і дає відповідь у вигляді судового рішення. Можливість судового захисту грунтується на здатності норм права до примусового їх здійснення за допомогою юрисдикційних органів Проблема права на судовий захист — це в рівній мірі проблема матеріального і цивільного процесуального права. Судовий захист знаходиться на межі матеріального і процесуачьного права і відображає діалектичну взаємодію зв’язаних між собою, але різних галузевих сфер Обидва значення судового захисту матеріально-правовий і процесуальний, існують разом, однак відрізняються в залежності від того, що мається на увазі: кінцева мета процесу чи використання засобів досягнення цієї мети. В першому випадку має місцематеріально-правовий аспект, в другому — правовий захист розглядається як процесуатьне явище. В правовій науці дослідження проблеми права на судовий захист в загальнотеоретичному плані зводиться лише до питання про право на позов. Причому поняття права на позов визначається по-різному. Одні автори надають праву на позов виключно процесуального значення, інші зводять право на позов лише до матеріального аспекту. Третя група авторів об'єднують матеріально-правові і процесуальні можливості судового захисту в єдине поняття права на позов. Аналіз матеріального і процесуального законодавства, а також судової практики показує, що право на позов — це єдине матеріальне і цивільно-процесуальне поняття, яке має матеріальний зміст і процесуальну форму. В цивільному процесуальному праві не може бути самостійного права на звернення до суду, відірваного від права на позов в матеріальному розумінні. Матеріальне суб'єктивне право не може існувати без притаманної йому можливості бути реалізованим в примусовому порядку.

Єдність матеріально-правового змісту права на судовий захист і його процесуальної форми заключається в тому, що право на судовий захист — це право на поновлення порушеного права чи встановлення фактів або обставин, які мають значення для реалізації суб'єктивних прав в певній, встановленій законом процесуальній формі, в певному процесуальному порядку, який забезпечує об'єктивність і реальність захисту.

Таким чином, треба прийти до висновку, що право на судовий захист є єдиним поняттям, яке складається з двох правомочностей: права на звернення до суду і права на задоволення матеріально-правової вимоги зацікавленої особи. Право на звернення до суду є способом реалізації права на судовий захист. Однак, виступаючи формою життя матеріального права, право на звернення до суду користується і певною самостійністю. Це проявляється, перш за все, в тому, що процесуальний порядок реалізації права на судовий захист є одним із видів діяльності, який регулюється цивільним процесуальним законодавством, і надає учасникам процесу особливі, процесуальні права та обов’язки, які створюють для них максимально сприятливі умови, що забезпечують реальну можливість одержання правового захисту.

Самостійність права на звернення до суду, як процесуальної форми реалізації права на судовий захист, проявляється і в тому, що в цій формі реалізується право на судовий захист не тільки суб'єктивних матеріальних прав, але й охоронюваних законом інтересів. Незважаючи на певну самостійність права на звернення до суду за захистом порушеного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу воно завжди виступає формою реалізації матеріального права.

З урахуванням викладених положень під правом на судовий захист варто розуміти закріплену в законі можливість зацікавленої особи звернутися з вимогою про захист порушеного права до органа правосуддя, що зобов’язаний установити його юридичну і тактичну обґрунтованість, винести рішення і забезпечити його реалізацію.

3. Право громадянина на судовий захист у міжнародних судових установах

Конституцією України, окрім національних гарантій, передбачається можливість використання також міжнародно-правових засобів забез-печення прав людини. У ст. 55 Конституції України зазначено, що кожен має право після викорис-тання усіх національних засобів правового захисту звернутися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ або до відповідних органів міжнародних установ і організацій, членом або учасником яких є Україна. Ще одним визначальним кроком при цьому стала ратифікація Україною у 1997 р. Конвенції про захист прав і основних свобод 1950 р. З того часу громадяни України мають можливість звертатися за захистом своїх порушених прав до Європейського суду з прав людини. Приєднавшись у 1990 р. до Факультативного протоколу Міжнародного пакту про громадянські і політичні права 1966 p., Україна також визнала компетенцію Комітету ООН з прав людини відносно розгляду індивідуальних скарг громадян України стосовно порушення їх прав і свобод, гарантованих цим пактом.

Міжнародна судовий захист є загальною гарантією дотримання прав людини, оскільки є:

— максимально незалежною і об'єктивною. Характерною рисою міжнародної судової захисту є відсутність судових інстанцій, які можуть вплинути на винесене рішення. У той же час, право на судовий захист у міжнародному праві нерозривно пов’язане з правом на судовий захист в рамках національного законодавства. Міжнародна судова захист практично є продовженням механізму самостійного захисту прав і свобод, що бере свій початок в рамках національного законодавства. Більш того, реалізація цього права в рамках внутрішньодержавного права є необхідною умовою для подальшого звернення в міжнародні судові органи;

— розширює сферу захисту прав і свобод людини. По-перше, таке розширення виникає за рахунок формулювання багатьма міжнародними судовими установами системи автономних понять і специфічного тлумачення термінів.

По-друге, таке розширення є наслідком демократизації законодавства щодо поваги прав і свобод людини. По мірі скорочення імперативних, розпорядчих почав в законі і розширення диспозитивних почав, обсяг дискреційних повноважень управлінських органів розширюється, а значить, в інтересах забезпечення прав і свобод людини ця діяльність буде поставлено під судовий контроль;

— одночасно і засобом забезпечення цих прав, і засобом їх захисту. Забезпечувальна функція характерна для права на судовий захист як гарантії цих прав і свобод. Функція захисту властива для нього, оскільки воно є одночасно суб'єктивним правом і реалізується особою у разі порушення його прав і законних інтересів.

Необхідно зупинитись на деяких характеристиках міжнародних стандартів прав людини, які є загальними, тому що значна кількість держав закріпила їх у своїх внутрішніх законах. Загальна декларація містить положення, що всі люди народжуються рівними у своїй гідності та правах. Дане положення притаманне всім людям, що живуть на планеті Земля. Крім цього, визнання рівних та невід'ємних прав всіх її жителів є основою свободи, справедливості та загального миру і, дійсно, рівність людей не залежить ні від часу, ні від місця, ні від обставин. Міжнародне право затверджує рівність всіх людей. Але рівність існує в певній формі, яка забезпечується відповідною державою у відповідний історичний період. Тобто держава закріплює таку рівність у своїх законах, і остання набуває форму юридичної рівності [22, с. 98].

Провідну роль у міжнародному механізмі захисту прав і свобод людини відіграють міжнародні судові установи. Розглядаючи питання про право людини на судовий захист і його регламентації в міжнародному праві, не можна обійти стороною «головний судовий орган» міжнародного співтовариства — Міжнародний Суд ООН.

Відповідно до Статуту ООН у 1945 році був заснований новий судовий орган — Міжнародний Суд. Компетенція Суду поширюється лише на суперечки між державами, тобто міжнародний Суд ООН не може розглядати суперечки між приватними особами і державою, а так само спори між приватними особами. Але і суперечки між державами можуть розглядатися лише за згодою всіх сторон. В Статуті Міжнародного Суду закладені кілька варіантів визнання за ним обов’язкової юрисдикції. Так, держава може виступити з відповідною заявою або бути учасником двосторонньої міжнародної угоди, що містить положення про обов’язкову юрисдикції. До числа таких договорів відносяться мирні договори, договори про мир і співробітництво, про спільну експлуатацію природних ресурсів, про розмежування морських просторів і деякі інші. Клаузулу про обов’язкову юрисдикції Міжнародного Суду містять також численна група багатосторонніх і перш за все універсальних міжнародних угод. Їх учасниками є більшість держав [23, с. 223].

Ще одним з міждународних установ є Європейський Суд з прав людини. Європейський Суд з прав людини було засновано в 1959 році відповідно до Конвенції про захист прав людини та основних свобод (1950) з тим, щоб забезпечити дотримання державами-учасницями їхніх зобов’язань. Європейський Суд з прав людини складається з такої кількості суддів, яка відповідає кількості держав — членів Ради Європи (зараз їх сорок); серед членів Суду не може бути двох громадян однієї й тієї самої держави.

Правовою основою функціонування та діяльності Європейського суда з прав людини є Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р. В Україні Конвенція була ратифікована Законом України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р. Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод містить у собі декілька вимірів правопорядку. Перший захищає права, що не можуть бути обмежені навіть під час війни або іншого надзвичайного стану: право на життя (ст. 2), право на особисту недоторканість-заборона катувань, нелюдського та такого, що принижує гідність поводження чи покарання (ст. 3), чи покарання (ст. 3), заборона рабства (п. 1 ст. 4), право на незворотність закону про кримінальну відповідальність (ст. 7). Перелік цих прав прямо закріплений у ст. 15 Конвенції. Другий вимір правопорядку включає в себе норми, які можна віднести до вторинних. Особливість значення цим нормам надається Судом при автономному їх тлумаченні. До третього виміру правопорядку вчений відносить норми, які в розумінні Європейського суду забезпечують ефективний розвиток демократичного суспільства — принцип публічності та змагальності судового розгляду справ, право на вільні вибори, право на свободу слова тощо. Безперечно, вони також тісно пов’язані з первинними нормами. Згадані три виміри правопорядку, а також система інших гарантій, передбачених Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод, утворюють у своїй єдності її правову систему.

23.02.2006 р. був прийнятий Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», стаття 2 якого закріплює, що рішення Європейського суду з прав людини є обов’язковими для виконання Україною. Стаття 6 Конвенції закріплює право на справедливий суд. У ч. 1 цієї статті встановлено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов’язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення. Судове рішення проголошується публічно, але преса і публіка можуть бути не допущені в зал засідань протягом усього судового розгляду або його частини в інтересах моралі, громадського порядку чи національної безпеки в демократичному суспільстві, якщо того вимагають інтереси неповнолітніх або захист приватного життя сторін, або — тією мірою, що визнана судом суворо необхідною, — коли за особливих обставин публічність розгляду може зашкодити інтересам правосуддя.

Виходячи з конструкції ч. 1 ст. 6 Конвенції, можна зробити висновок, що у ній закріплено такі елементи права на судовий захист:

1) право на розгляд справи;

2) справедливість судового розгляду;

3) публічність розгляду справи та проголошення рішення;

4) розумний строк розгляду справи;

5) розгляд справи судом, встановленим законом;

6) незалежність і безсторонність суду.

Право на розгляд справи означає право особи звернутися до суду та право на те, що його справа буде розглянута та вирішена судом. При цьому, особі має бути забезпечена можливість реалізувати вказані права без будь-яких перепон чи ускладнень. Здатність особи безперешкодно отримати судовий захистє змістом поняття доступу до правосуддя.

Перешкоди у доступі до правосуддя можуть виникати як через особливості внутрішнього процесуального законодавства, так і через передбачені матеріальним правом обмеження. Для Європейського суду з прав людини природа перешкод у реалізації права на доступ до суду не має принципового значення.

Право на судовий захист в сучасному суспільстві, основною метою якого є захист прав і свобод індивіда, набуває значення гаранта для здійснення і захисту всіх інших прав і свобод. Відсутність спеціальної норми щодо судового захисту будь-якого права особи не позбавляє її цієї можливості, оскільки саме право на судовий захист, гарантоване і міжнародним правом і національним законодавством.

Висновки

Конституційні права громадянина — це встановлені державою та закрiплені в Конституцiї можливості, які дозволяють кожному обирати вид i мiру певноi поведiнки, використовувати наданi йому блага, як в особистих, так i в суспiльних iнтересах. Можна зробити висновок, конституційні права — основні права в житті людини. Ці права закріплює II розділ Конституції. Це означає, що людина та її права-найвища цінність в державі. Існують різні класифікації цих прав, але всі вони виражають те, що конституційні права людини є непорушними, недоторканими та ніхто не може бути їх позбавлений. Існують певні обмеження щодо політичних прав людини. Тому що ці права виражають відношення людини до держави, і тому ці права належать тільки громадянам цієї держави. Але, можна сказати, що Конституція гарантує права кожній людини, незалежно від її походження та статусу.

Право на судовий захист-це право кожною людини в державі та ніхто не може бути його позбавлений. На суд покладено особливо важливі завдання охорони прав і свобод людини. Забезпечення права на судовий захист можливе лише при створенні належних структур, законодавчому закріпленні відповідних процедур і механізмів, з допомогою яких людина зможе домогтися захисту порушених прав та інтересів. На сучасному етапі розвитку України, рівень прав людини і громадянина носить суперечливий характер, тому найдієвішим механізмом реалізації та захисту прав людини і громадянина може стати судова система, незважаючи на всі притаманні їй недоліки. положень під правом на судовий захист варто розуміти закріплену в законі можливість зацікавленої особи звернутися з вимогою про захист порушеного права до органа правосуддя, що зобов’язаний установити його юридичну і тактичну обґрунтованість, винести рішення і забезпечити його реалізацію.

Право на судовий захист в сучасному суспільстві, основною метою якого є захист прав і свобод індивіда, набуває значення гаранта для здійснення і захисту всіх інших прав і свобод. Відсутність спеціальної норми щодо судового захисту будь-якого права особи не позбавляє її цієї можливості, оскільки саме право на судовий захист, гарантоване і міжнародним правом і національним законодавством.

Список використаних джерел

1. Тодика Ю. М. Конституційне право України: Конспект лекцій / Ю. М. Тодика. — К.: Видавничий Дім «Ін Юре», 2002. — 544 с.

2. Кушніренко О. Г. Права і свободи людини і громадянина: навчальний посібник/ О.Г. Кушніренко. — Х.: Факт, 2011. — 440 с.

3. Кравченко В. В. Конституційне право України / В. В. Кравченко. — К.: Атіка, 2000. — 220 с.

4. Крижановський В. Конституційно-правові засади діяльності органів судової влади у забезпеченні захисту прав людини на сучасному етапі державотворення в Україні / В. Крижановський // Актуальні проблеми політики: зб. наук. пр. ОНЮА. — О, 2002. — Вип. 13−14. — C. 93−101.

5. Тертышников В. И. Формы защиты и осуществления субъективных прав граждан, прав иностранных граждан, лиц без гражданства и юридических лиц / B. И. Тертышников, Р. В. Тертышников. — X.: КОНСУМ, 1999. — С. 17.

6. Загальна декларація прав людини / Офіційний вісник України. — 2008. — № 93. — Cт. 3103.

7. Шевчук З. І. Право на судовий захист в сучасних умовах / З. І. Шевчук // Актуальні проблеми права: теорія і практика. — 2012. — № 24. — С. 545−552

8. Конституція України: затверджено Законом України від 28.06.1996 року // Відомості Верховної Ради України. — 1996. — № 30. — Ст. 141

9. Полянський Я. Г. Правові гарантії правосуддя: проблеми забезпечення безпристрасності та об'єктивності судового розгляду // Правова держава: зб. наук. пр. Ін-ту держави і права ім. В. М. Корецького НАН України. — К, 1997. — Вип. 13. — С. 149−152.

10. Заєць А. Судова влада як основна юридична гарантія захисту прав і свобод людини і громадянина в Україні // Держава і право: зб. наук. пр. Ін-ту держави і права ім. В. М. Корецького НАН України. — К., 1997. — Вип. 13. — С. 143−151.

11. Кройтор В. А. Методика права на судовий захист. — 2013 / [Електроний ресурс] режим доступу: http://www.naiau.kiev.ua/tslc/pages/humanright/glossary/gl903/link.htm

12. Громадська організація «Рідний Хорол». Конституційне право громадян на захист у судах. Хорол — 2013 / [Електроний ресурс] режим доступу: http://www.uapravo.com/hro/metodic2.php? lan=rus

13. Сердюк В. В. Право на судовий захист у контексті змагальності сторін / В. В. Сердюк // Наука і практика. — 2011. — № 4. — С. 28−30.

14. Про судоустрій та статус суддів: Закон України від 07.07.2010 № 2453-VI // Відомості Верховної Ради. — 2010. — № 44−45. — Ст. 529.

15. Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини: Закон України від 23.02.2006 № 3477-IV // Відомості Верховної Ради. — 2006. — № 30. — Ст. 260.

16. Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод: Міжнародний документ від від 04.11.1950.

17. Пушкар Евгений Георгиевич. Назва: Право на обращение в суд за судебной защитой. Від. щодо назв.: Дис… док. юрид. наук: 12.00.03. / Пушкар Евгений Георгиевич. — Киев, 1983. — 386 с

18. Луспеник Д. Роль суду в цивільному диспозитивному процесі / Д. Луспеник // Юридичний журнал. — 2004. — № 6. — С. 109−115

19. Пушкар Є. Право на судвий захист та його роль / Є. Пушкар // Права і свободи людини та сучасний суспільний прогрес: матеріали I Міжнародної науково-практичної конференції (24−25 лютого 1999). — Ужгород, 1999. — С. 1 — 4.

20. Годованець В. Ф. Конституційне право України: навч. посіб. / В. Ф. Годованець. — К.: МАУП, 2005. — 360 с.

21. Тимченко Л. Д. Міжнародне право: навч. посіб. для дистанційного навчання. / Л. Д. Тимченко — К.: Університет «Україна», 2007. — 224 с.

22. Буткевич В. Г. Міжнародне право. Основи теорії / В. Г. Буткевич. — К.: Либідь, 2002. — 133 с.

23. Буроменський В. В. Міжнародне право: Навч. посібник / В. В. Буроменський. — К.: Юрінком Інтер, 2006. — 336 с.

24. Електроний ресурс: режим доступу: http://sikevich.org.ua/europa2.htm

25. Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року: Закон України від 17.07.1997 № 475/97-ВР // Відомості Верховної Ради. — 1997. — № 40. — Ст. 263.

26. Пасічник Я. Функції міжнародної судової процедури / Я. Пасічник // Науковий вісник України. — 2012. — С. 47−59.