Антивоєнний пафос у творчостi письменникiв ХХ сторiччя

Антивоєнний пафос у творчостi письменникiв ХХ сторiччя ХХ сторiччя принесло людству можливiсть усвiдомлення себе єдиним цiлим, або небачений ранiше технiчний прогрес. Але окрiм цього саме воно породило нове жахливе явище — свiтовi вiйни, трагедiї вражаючого масштабу, що зачiпали вiдразу сотнi мiльйонiв людей. Цiлком природно, що це знайшло вiдображення у творчостi багатьох письменникiв, особливо з тих країн, якi безпосередньо брали участь у цих вiйнах.

Прогресивнi письменники минулого також неодноразово звертали ся до теми воєн, але саме у ХХ сторiччi ця тема стала актуальною, як нiколи, i антивоєнний пафос досяг небаченої ранiше сили. Проте дiйсно антивоєнними творами слiд усе-таки вважати не тi, де оспiвуються героїзм переможцiв i перемога над конкретним ворогом, що зображуєть ся втiленням зла (цю помилку роблять дуже часто), а саме тi, де засуджується вiйна, як явище взагалi, де її жорстокостi протиставляються принципово iншi цiнностi: милосердя та гуманiзм, хай навiть безпосереднi подiї вiйни там оминаються, а увага авторiв зосереджується на наслiдках трагедiї.

Що страшнiше — необхiднiсть ризикувати власним життям зi зброєю в руках, чи виявитися потiм представником «втраченої генерацiї»? З цiєю проблемою ми зустрiчаємося у романi нiмецького письменника Ерiха Марiї Ремарка «Три товаришi». Його герої потрапляють на вiйну вiсiмнадцятирiчними юнаками — вона перекреслює увесь їхнiй минулий досвiд, та повернення до мирного життя, про яке вони так мрiяли, Ленцу, Кестеру i Роббi приносить лише нову зневiру. Вони виявляються зайвими в суспiльствi, в якому живуть. Навiть по закiнченнi воєнних дiй вiйна дається взнаки — хтось помирає вiд виниклої через неї хвороби, як Патрiцiя, iншi продовжують страждати вiд тiлесних та душевних ран. Iдуть з життя люди, продовжують ламатися спустошенi вiйною душi.

Остання тема глибоко розкривається у творчостi iншого нiмецького письменника — Генрiха Белля у збiрцi «Подорожнiй, коли ти прийдеш у Спа…», «Де ти був, Адаме?» та iнших. Вiйна у його зображеннi — щось абсурдне: це коли вчорашнiй школяр, а нинi солдат, без рук i без ноги опиняється у госпiталi, розташованому в колишнiй гiмназiї, й сам не розумiє навiть, за якi iдеї воював.

Схожi емоцiї вiдчувають герої американського письменника Ернеста Хемiнгуея у романi «Прощавай, зброє!», хоча причина цього дещо iнша: вони намагаються втекти вiд вiйни, яку їхня свiдомiсть не дозволяє прийняти. Генрi обирає цей шлях не тому що вiн боягуз — вiйна здається йому безглуздою: то його несправедливо нагороджують медаллю, то так само несправедливо збираються розстрiляти. Кидаючи зброю, вiн висловлює протест проти вiйни, а коли його кохана помирає, Генрi втрачає надiї на майбутнє. Мир знайти неможливо, вiйна живе у душах людей, вона — скрiзь.

Схожi мотиви можна знайти i в Уiльяма Фолкнера («Солдатська винагорода») або у Джона Дос Пассоса («Три солдати») та багатьох iнших.

Герой французького письменника Робера Мерля, сержант Жюльєн Майя («Уiк-енд на березi океану») теж бачить лише безглуздiсть вiйни: «…не iснує воєн справедливих, або воєн священних, або воєн за праве дiло. Вiйна абсурдна по самiй своїй сутностi». Ця людина за своїми моральними принципами не визнає будь-якого вбивства i не може вибачити собi за те, що вiн вимушений був знищити навiть тих, хто цiлком заслуговував смерть. Свiй вчинок, який будь-хто визнав би справедливим, Майя сприймає як зраду власних цiнностей, а його загибель наприкiнцi роману дуже схожа на самогубство. До речi, роман «Уiк-енд на березi океану» був нагороджений Гонкурiвською премiєю 1949 року.

Абсурднiсть вiйни саме як явища розкриває й популярний американський письменник Курт Воннегут. У творi «Бойня номер п’ять, або хрестовий похiд дiтей», що має пiдзаголовок «службовий танець зi смертю», вiн не обмежується традицiйними реалiстичними засобами — цей роман має зовнiшнi ознаки фантастичного жанру. Але мандри героя Бiллi Пiлiгрима у часi i просторi та спiлкування з iнопланетянами насправдi лише художнiй прийом, який допомагає читачевi зрозумiти: справжня проблема не в конкретицi саме Другої свiтової вiйни чи зруйнуваннi Дрездена, навколо якого обертається сюжет, причини лежать значно глибше. Вони вiчнi, але для того, щоб зрозумiти їхню природу, чи хоча б вiдчути усю складнiсть проблеми, треба iнколи вiдiрватися вiд стереотипiв чи особистого ставлення до тих або iнших подiй i подивитися на себе й на свiт «з iншої планети». Тодi вiдкриваються парадоксальнi речi — люди носять у собi вiйну не лише пiсля неї, вона живе у їхнiх душах ще ранiше, передаючись вiд поколiння до поколiння, коли справедливi цiлi та славетнi перемоги оспiвуються у книжках або легендах, вiд яких «вiйна буде здаватися такою чудовою, що вiйни пiдуть одна за одною. А воювати пошлють дiтей…» .

Оце, мабуть, i є iстинним антивоєнним пафосом — вiдшукати коренi цього жахливого явища, i вже на такому рiвнi усвiдомлення намагатися сказати усiм вiйнам, минулим i майбутнiм, тверде «Нi!» .