Валютний курс у системі міжнародних кредитно-розрахункових та валютних операцій

Валютний курс у системі міжнародних кредитно-розрахункових та валютних операцій

План

• 1. Суть та поняття валютного курсу
• 2. Фактори впливу на валютний курс
• 3. Методика визначення валютних курсів
• 4. Фіксований та плаваючий валютні курси
• 5. Державне регулювання валютних відносин

1. Суть та поняття валютного курсу

Валютний курс як економічна категорія являє собою ціну грошової одиниці однієї країни, виражену в грошових одиницях інших країн, колективних валютах чи міжнародних платіжних засобах. Ця економічна (вартісна) категорія притаманна товарному виробництву і виражає виробничі відносини між товаровиробниками і світовим ринком. Він є об'єктивним економічним показником, який відображає тенденції внутрішнього економічного розвитку певної країни та стан і перспективи зовнішньоекономічних відносин. Якщо основні характеристики кожної валюти формуються у межах національних господарств, то їхнє кількісне співвідношення відбувається у зовнішньоекономічній сфері.

Валютний курс - це співвідношення між грошовими одиницями двох країн, яке використовується для обміну валют, при здійсненні валютних та інших економічних операцій. Вартісною основою валютного курсу є купівельна спроможність валют, яка виражає середні національні рівні цін на товари, послуги, інвестиції.

Необхідність встановлення валютного курсу визначається тим, що національні гроші за межами внутрішнього ринку не можуть виступати законним купівельним і платіжним засобом.

У процесі реалізації міжнародних економічних відносин має місце порівняння двох видів цін — внутрішніх і світових. Якщо внутрішні ціни формуються на основі різних національних вартостей, то світові - на базі інтернаціональної вартості. Товари окремих країн, які вступають у зовнішньоекономічний обіг, продаються за світовими цінами. У процесі міжнародного обміну співвідношення цін — це співвідношення національних грошових одиниць, їх купівельної спроможності.

Купівельна спроможність (сила валюти) — це сума товарів та послуг, які можна придбати за певну грошову одиницю, визначена порівняно з базовим періодом.

До середини 70-х років ХХ століття ці зіставлення здійснювались шляхом порівняння вартостей на основі офіційних курсів. Загальним еквівалентом був долар США. Нині перерахунок національних валютних показників у долари та інші валюти здійснюється на основі паритетів купівельної спроможності валют (ПКС). Вони визначаються порівняно стабільним набором споживчих благ та їхньою питомою вагою в купівельному кошику. Цей набір оцінюється спочатку в національних валютах відповідно до внутрішніх цін, потім ці вартості зіставляються і вираховується, наприклад, доларова ціна фунта стерлінгів, євро, швейцарського франка, російського рубля тощо. Таким чином формується «натуральний» або «природний» курс валюти.

2. Фактори впливу на валютний курс

Основні фактори, що визначають зміну обмінних курсів порівняно із паритетом купівельної спроможності поділяються на дві групи: кон’юнктурні (короткострокові) і структурні (довгострокові).

Кон'юнктурні фактори впливають на динаміку обмінного курсу, виходячи із короткочасних змін ділової активності, не пов’язаних із зрушеннями у реальному секторі господарства. Дія кон’юнктурних факторів зумовлена переважно політичними обставинами. До них, зокрема, належать:

1. Зміна представницької влади.

2. Політичні рішення, що позначаються на грошовій системі.

3. Участь у воєнних діях.

4. Нестабільність законодавчої бази.

5. Поширення інформації, що викликає надмірний ажіотаж на валютному ринку.

Структурні фактори відображають стан реального сектора економіки країни та участь країни у світовому господарстві, що позначається на рівні обмінного курсу національної валюти. До числа основних структурних факторів належать:

1. Рівень розвитку національної економіки і динаміка ВВП. Як правило, збільшення ВВП країни призводить до подорожчання національної валюти, а виробничий спад — навпаки, зумовлює її здешевлення.

2. Темпи інфляції в країні - це фактор, що визначає імовірність знецінення національної валюти в залежності від динаміки внутрішніх цін. Чим вища інфляція, тим нижча купівельна спроможність національних грошей, а відтак — нижчий обмінний курс.

3. Рівень відсоткових ставок — це фактор, що визначає спрямованість міжнародного руху капіталів і кредитів, притік або відтік яких безпосередньо позначається на динаміці обмінного курсу.

4. Стан платіжного балансу країни, що впливає на обмінний курс залежно від наявності активного чи пасивного сальдо, від якого залежить попит, відповідно, на національну та іноземну валюту.

5. Державне регулювання обмінного курсу — це фактор, котрий визначає масштаби втручання державних органів у діяльність суб'єктів валютних відносин, що впливає на зміну обмінного курсу.

6. Спекулятивні потоки капіталів — це фактор, що може вплинути на динаміку обмінного курсу в тому разі, якщо центральний банк намагається утримати його на противагу дії ринкових сил.

3. Методика визначення валютних курсів

Існує декілька методів визначення валютних курсів.

1. Історично традиційним вважається метод визначення валютних курсів на основі зіставлення ринкових цін на золото. Визначається ринкова ціна, наприклад, однієї унції золота в певній валюті, паралельно визначаються ринкові ціни унції золота в інших валютах. На основі зіставлення визначається валютний курс грошової одиниці даної країни, що береться за умовну одиницю.

2. Найбільш поширеним і простим методом визначення валютних курсів є метод зіставлення рівня цін стандартного набору товарів та послуг (так званого споживчого кошика (близько 300 одиниць)). При цьому методі, як і при попередньому, спочатку визначають ціну споживчого кошика в різних національних валютних одиницях, а потім ці ціни зіставляють з цінами, вираженими у валюті, курс якої необхідно визначити (береться за умовну одиницю).

3. Поряд із ціновим методом існує метод визначення валютного курсу на основі співвідношення ефективних виробничих витрат у країнах, що зіставляються: заробітна плата, норма позичкового процента, рента і показник продуктивності праці. Техніка визначення валютного курсу грошової одиниці певної країни така сама, як і при попередніх методах, однак цей метод враховує деякі довгострокові та середньострокові фактори, які впливають на валютний курс. Тобто метод зіставлення ефективних виробничих витрат характеризується відносною стабільністю, оскільки, у свою чергу, базується на досить стабільних виробничих показниках, відображає глибинні й найважливіші економічні процеси в країнах, що зіставляються.

Виходячи з викладеного, можна зробити висновок, що валютний курс виконує ряд важливих економічних функцій. Він є засобом:

· інтернаціоналізації грошових відносин;

· зіставлення національних цінових структур і результатів виробництва;

· зіставлення національної та інтернаціональної вартості;

· перерозподілу національного продукту між країнами.

валютний курс операція обмінний

4. Фіксований та плаваючий валютні курси

Сучасний етап розвитку грошово-валютних відносин характеризується множинністю валютних курсів. Відбувається постійний пошук найефективніших засобів стабілізації та регулювання валютних курсів. Так, системі золотого стандарту найбільше відповідали фіксовані валютні курси, паперово-кредитному грошовому обігу притаманні плаваючі. Існують і так звані змішані валютні курси.

Фіксовані валютні курси передбачають наявність твердих зареєстрованих паритетів, які лежать в основі валютних курсів і підтримуються державними валютними органами.

Основними формами режиму фіксованого курсу є:

1) фіксація курсу до однієї із провідних резервних валют. При цьому курс національної валюти автоматично змінюється у тих же пропорціях, що й курс базової валюти по відношенню до усіх інших валют;

2) фіксація курсу стосовно SDR, (спеціальних прав запозичення);

3) фіксація курсу стосовно кошика валют, що передбачає прив’язку курсу національної валюти до визначеного набору іноземних валют, підібраних у певній пропорції;

4) валютні курси, що базуються на системі змінного паритету, коли держава встановлює твердий валютний курс щодо базової валюти, але зв’язок між динамікою курсів не автоматичний, а визначається за спеціальною формулою, яка враховує різницю в темпах зростання цін.

Фіксовані валютні курси використовуються за умови наявності в країні кризових явищ, при нестабільній економіці, коли використання подібного режиму валютного курсу забезпечує більш прогнозовану його динаміку. За цих умов менш вірогідною є дестабілізуюча спекуляція валютою за умови утримання курсу на постійному рівні відповідними офіційними державними структурами. Багато країн, які виходили з криз, на певних етапах економічного розвитку дотримувалися саме такого режиму курсу своєї валюти.

Другим різновидом валютних курсів, що використовуються в сучасних грошово-валютних відносинах, є досить поширена система плаваючих курсів, за якої практично відсутні фіксовані валютні паритети.

Плаваючі валютні курси, що змінюються під впливом попиту і пропозиції на ринку, можуть, у свою чергу, використовувати такі режими:

незалежне (вільне) плавання: курс валюти формується на девізних ринках при помірних інтервенціях центральних банків. Такий різновид плаваючих курсів використовують деякі розвинуті країни та країни, що розвиваються. Серед них: США, Японія, Велика Британія, Швейцарія, Норвегія, Канада, Аргентина, Австралія та інші. Режим незалежного плавання найбільш поширений у країнах з розвинутою ринковою економікою і високим рівнем доходів;

кероване (регульоване) плавання схоже з незалежним плаванням, проте втручання центральних банків є більш значним (валюти Ізраїлю, Туреччини, Росії, України, Китаю, Південної Кореї та інших). При режимі керованого плавання, що носить назву змішаного, держава вибирає валютний режим з урахуванням конкретної економічної ситуації, намагаючись подолати недоліки жорсткого фіксування чи вільного плавання. Змішаний валютний курс іншими словами можна охарактеризувати як контрольований плаваючий курс.

Однією з форм такого контролю є введення так званого курсового валютного коридору — встановлення мінімального і максимального значення відхилення валютного курсу. Для здійснення цієї політики, за якої втручання держави призначене пом’якшувати різкі короткочасні чи середньострокові коливання валютного курсу, необхідна наявність значних валютних резервів. Досвід країн, що використовують для курсів своїх валют режим регульованого плавання, показує, що його успішне використання потребує наявності потужної матеріальної і методичної бази для прогнозування валютного курсу, високого ступеня професіоналізму і відповідної підготовки. В іншому разі цей режим може призвести до колосальних матеріальних і фінансових втрат;

колективне (спільне) плавання, яке полягає у вільному коливанні курсу валют групи країн по відношенню до усіх інших валют при обмеженні такого коливання всередині групи.

Сьогодні сфера лібералізації валютних відносин інтенсивно розширюється. Збільшується кількість країн, які прийняли на себе зобов’язання за статтею VIII Статуту Міжнародного валютного фонду, яка забороняє:

· вводити обмеження на проведення платежів і переказів за поточними операціями;

· використовувати множинність валютних курсів без згоди на це МВФ;

· брати участь у дискримінаційних валютних угодах.

Сьогодні переважна більшість країн — членів МВФ використовують ті чи інші режими плаваючих валютних курсів. Однак наслідками цього бувають різкі коливання валютних курсів, їх нестабільність, що негативно впливає на розвиток системи міжнародних економічних відносин. Адже для здійснення еквівалентного обміну у сфері світогосподарських зв’язків країнам необхідно користуватися у практиці взаємних розрахунків відносно стабільними валютними курсами, які б відображали реальне співвідношення валют, виходячи з їхньої купівельної спроможності. Часті коливання валютних курсів через непередбачувані різкі відхилення їх від купівельної спроможності нерідко призводять до необґрунтованого перерозподілу національного доходу між країнами та тягнуть за собою виграш одних країн і втрати інших. Саме тому спільні заходи з регулювання та стабілізації валютних курсів є надзвичайно важливими як із суто економічної, так і з політичної точки зору.

5. Державне регулювання валютних відносин

З метою регулювання валютних відносин та валютних курсів, кожна країна здійснює формування та реалізацію валютної політики.

Валютна політика — це сукупність організаційних та економічних заходів, спрямованих на регулювання державою валютних відносин.

Механізм реалізації валютної політики являє собою комплекс заходів нормативного і регулятивного характеру, що здійснюється державними органами для впливу на суб`єктів валютних відносин.

Нормативні заходи передбачають реалізацію валютної політики через сукупність законодавчих і нормативних актів. Ці акти регулюють:

· порядок і принципи здійснення валютних операцій на території країни;

· порядок валютних операцій резидентів з нерезидентами;

· порядок ввезення-вивезення, пересилення і переказ валютних цінностей;

· повноваження органів валютного регулювання і санкції за порушення валютного законодавства.

Регулятивні заходи утворюють сукупність економічних засобів впливу центрального банку на поведінку суб`єктів ринку при здійсненні ними валютних операцій.

Залежно від того, який рівень охоплює валютна політика — національний чи міжнародний, вона поділяється на два види:

· поточну;

· довгострокову.

Поточна валютна політика включає заходи щодо повсякденного оперативного регулювання валютного ринку країни. ЇЇ цілями є:

· підтримання рівноваги платіжного балансу;

· створення сприятливих умов для зовнішньоекономічної діяльності.

Основними формами реалізації поточної валютної політики є:

1) дисконтна політика, тобто зміна центральним банком облікової ставки;

2) девізна політика, що проводиться через валютні інтервенції на ринку;

3) курсова політика;

4) міжнародна кредитна політика;

5) управління золотовалютними резервами.

Довгострокова валютна політика являє собою сукупність механізмів щодо здійснення структурних заходів у міждержавних валютних відносинах. Основними її цілями є:

· поглиблення міжнародного економічного співробітництва;

· уникнення чи ефективне подолання наслідків валютних криз.

Основною формою реалізації довгострокової валютної політики є участь країни у міждержавних переговорах і угодах в рамках МВФ, Світового банку та регіональних міжнародних валютно-кредитних організацій.

Інструменти реалізації валютної політики — це сукупність заходів, за допомогою яких центральний банк здійснює вплив на ті макроекономічні параметри, що є проміжними цілями грошово-кредитної політики.

Усі інструменти з реалізації валютної політики центрального банку поділяються на:

· загальні;

· спеціальні.

Загальні інструменти передбачають реалізацію валютної політики шляхом впливу на валютні відносини через регулювання грошової маси та процентних ставок. Основними загальними інструментами валютної політики є:

1. Дисконтна політика.

2. Політика обов’язкових резервів.

3. Політика відкритого ринку.

Дисконтна політика (політика облікової ставки) — це система заходів центрального банку щодо встановлення і періодичної зміни процентних ставок за позиками, які він надає комерційним банкам. Облікова ставка є основною базовою нормою процента, що стягується центральним банком при видачі позичок комерційним банкам, що у свою чергу позначається на їхньому кредитному потенціалі, а відтак впливає на динаміку грошової маси.

Реалізація дисконтної політики центрального банку має як внутрішні, так і зовнішні аспекти. Внутрішній аспект передбачає вплив центрального банку на динаміку внутрішніх кредитів, грошової маси і цін. Напрям зміни облікової ставки центрального банку залежить від типу грошово-кредитної політики (рестрикційного чи експансіоністського).

У разі проведення рекстрикційної політики центральний банк має на меті подорожчання процесу рефінансування комерційних банків, а тому він підвищує облікову ставку, що зумовлює такі наслідки:

· зниження попиту комерційних банків на кредитні ресурси центрального банку;

· обмеження ресурсної бази комерційних банків;

· зростання ринкових ставок за позичками, що надають комерційні банки;

· скорочення попиту на банківські кредити з боку економічних агентів;

· обмеження кредитування економіки, а відтак і росту грошової маси в обігу;

· подорожчання вартості національних грошей на внутрішньому валютному ринку.

При експансіоністській політиці метою центрального банку є розширення кредитних можливостей комерційних банків, а тому він знижує свою облікову ставку. У зв’язку з цим увесь причинно-наслідковий процес за такої дисконтної політики набуває протилежного характеру.

Зовнішній аспект дисконтної політики передбачає вплив зміни облікової ставки центрального банку за такими двома основними напрямками:

· міжнародний рух капіталів, що передбачає стимулювання притоку або відтоку іноземних капіталів шляхом відповідного підвищення або зниження облікової ставки та ринкової норми процента. Це позначається на динаміці попиту на національну валюту, а тому опосередковано впливає на рівень її обмінного курсу;

· стимулювання виробництва і експорту продукції - передбачає вплив політики облікової ставки на конкурентоспроможність підприємств реального сектора, які експортують власну продукцію, оскільки процент за кредит є важливою складовою собівартості продукції.

Політика обов’язкових резервів — це інструмент монетарного регулювання економіки, суть якого полягає у встановленні для комерційних банків мінімальної обов’язкової норми ресурсів у процентному відношенні від величини залучених пасивів. При рестрикційній політиці норма резервування підвищується, що веде до обмеження грошової маси, а відтак — росту валютного курсу. При експансіоністській політиці норма резервування понижується, що призводить до протилежних наслідків.

Політика відкритого ринку — це сукупність операцій щодо купівлі або продажу центральним банком цінних паперів з метою впливу на ресурсну базу комерційних банків. Операції центрального банку щодо купівлі або продажу цінних паперів із власного портфеля безпосередньо позначаються на кредитних можливостях банківської системи загалом.

При рестрикційній політиці центральний банк продає цінні папери, списуючи відповідні суми з кореспондентських рахунків банківських установ, тим самим обмежуючи їхні ресурсні можливості. При експансіоністській політиці центральний банк купує цінні папери у комерційних банків, що призводить до зростання їх ресурсної бази, а відтак веде до збільшення грошової маси і зниження курсу національної валюти.

Спеціальні інструменти валютної політики призначені для безпосереднього впливу на валютний курс, що позначається на кінцевих цілях монетарної політики.

Основними спеціальними інструментами є:

1) девізна політика;

2) диверсифікація валютних резервів;

3) управління режимом валютного курсу;

4) девальвації і ревальвації;

5) подвійний валютний ринок;

6) валютні обмеження.

Девізна політика — це інструмент валютної політики, що полягає у впливі на валютний курс шляхом масованої купівлі чи продажу іноземної валюти. Девізна політика проводиться у формі валютних інтервенцій.

Валютна інтервенція — це пряме втручання центрального банку в операції на валютному ринку з метою регулювання курсу національної валюти.

З метою підвищення курсу національної валюти центральний банк продає іноземну валюту. Для зниження курсу національної валюти центральний банк купує іноземну валюту. Метою проведення валютних інтервенцій є стабілізація кон’юнктури на валютному ринку країни. Джерелом для проведення інтервенцій є офіційні золотовалютні резерви центрального банку.

Обмеження на використання даного інструменту центральним банком пов’язані із наступними чинниками:

· продаж іноземної валюти має чергуватися з її купівлею;

· за умов кризових явищ на валютному ринку девізна політика не спроможна утримувати обмінний курс на заданому рівні.

Диверсифікація валютних резервів — це інструмент валютної політики центрального банку, який полягає у регулюванні ним структури офіційних валютних резервів країни. Дане регулювання передбачає включення до складу офіційних резервів різних іноземних валют з метою:

· забезпечення міжнародних розрахунків країни;

· проведення валютних інтервенцій;

· захисту від валютних ризиків.

Механізм реалізації даного інструмента передбачає продаж нестабільних валют і купівлю більш стійких, як правило тих країн, які відіграють провідну роль у світовій економіці.

Диверсифікація валютних резервів залежить від впливу ряду факторів:

1) кон’юнктури світових валютних ринків;

2) темпів зростання економік провідних країн (передусім США, ЄС, Японії);

3) перспектив короткострокових коливань обмінних курсів.

Управління режимом валютного курсу — це інструмент валютної політики, що передбачає визначення порядку встановлення і зміни курсового співвідношення валют різних країн. Центральний банк може використовувати один із двох ключових видів режимів валютного курсу:

1. Фіксований валютний курс, що визначається на базі однієї валюти або валютного кошика.

2. Плаваючий валютний курс, що змінюється під впливом коливань кон’юнктури на валютному ринку.

Девальвації і ревальвації — це інструмент валютної політики, що передбачає цілеспрямовану зміну центральним банком офіційного курсу національної валюти по відношенню до іноземної.

Девальвація передбачає офіційне зниження курсу національної валюти.

Основними результатами девальвації для економіки країни є наступні:

1) девальвація є вигідною для експортерів, тому що при обміні інвалютної виручки вони отримують девальваційну премію, а тому при збереженні власної рентабельності можуть знижувати ціни на зовнішніх ринках.

2) девальвація є невигідною для імпортерів, так як їм доводиться витрачати більше національної валюти, призначеної для придбання іноземної, з метою оплати імпортних контрактів;

3) подорожчання імпортної продукції може стимулювати розвиток інфляційних процесів;

4) девальвація є негативним чинником для залучення в країну іноземних капіталів і кредитів, так як іноземні інвестори будуть нести втрати при репатріації прибутків, а іноземні кредитори — при поверненні сум іноземних позичок.

Ревальвація — це офіційне підвищення курсу національної валюти по відношенню до іноземної. Ревальвація за своїм економічним змістом має прямо протилежні наслідки для експортерів, імпортерів, зарубіжних інвесторів.

Подвійний валютний ринок — це інструмент валютної політики, що полягає у одночасному запровадженні державою фіксованого і плаваючого валютного курсу. Метою застосування даного інструменту є регулювання руху капіталів між національними та міжнародними валютними ринками.

Механізм використання подвійного валютного ринку полягає в тому, що за зовнішньоторговельними операціями встановлюється офіційний фіксований курс національної валюти, а за фінансовими операціями — плаваючий курс. Таким чином зниження офіційного курсу дозволяє стимулювати зростання обсягів експортних операцій, а плаваючий курс стимулює притік капіталів в країну. Якщо різниця між курсами стає надто великою, центральний банк вдається до інтервенцій.

Валютні обмеження — це інструмент валютної політики, що включає сукупність заходів центрального банку щодо регламентації порядку здійснення операцій з валютними цінностями на території даної країни. Валютні обмеження можуть передбачати:

1. Ліцензування валютних операцій.

2. Обов’язковий продаж валютної виручки.

3. Обмеження на купівлю-продаж іноземної валюти та її пересилання за кордон.

4. Контроль за рухом іноземних капіталів і кредитів.

5. Інші заходи.