Науковий дискурс та особливості його перекладу

Науковий дискурс та особливості його перекладу

Вступ

Поняття дискурсу є одним із основних понять сучасної прагматичної лінгвістики та лінгвістики тексту. Сучасні уявлення про дискурс віддзеркалюють увесь хід лінгвістичної науки. У першій половині ХХ ст. мовознавство протягом досить тривалого періоду було зосереджене на вивченні однієї з двох діалектично зв’язаних сторін мови мовній системі, але, починаючи з другої половини 60-х рр., центр уваги лінгвістів переноситься на іншу сторону цієї діалектичної єдності мовленнєву діяльність та її продукт — дискурс, формальні характеристики якого були отримані у 1952 р. З. Херрісом. Цей складний соціолінгвістичний феномен сучасного комунікативного середовища має довгу і багату історію свого розвитку, проте як термін в лінгвістиці з’явився лише у 50-х рр. XX ст. Термін «дискурс» увів у використання Ю. Хабермас для позначення «виду мовленнєвої комунікації, що пропонує раціональний критичний розгляд цінностей, норм та правил, які знаходяться у соціальному житті».

Беручи до уваги вік дискурсу, що є не дуже довгим з точки зору лінгвістичної науки, і незважаючи на те, що вивченням цього поняття займалась невелика кількість науковців, на сучасному етапі дослідження проблеми породження та функціонування дискурсу виступає одним з провідних напрямів світової лінгвістики. Сфера вживання терміну «дискурс» стає надзвичайно широкою, а дискурсивний аналіз текстів все частіше застосовується науковцями, що і визначає актуальність цієї роботи.

Мета роботи полягає у дослідженні поняття «науковий дискурс», його походження та розвитку, а також у визначенні особливостей його перекладу. Для виконання поставленої мети ми визначили наступні завдання:

1. Дати визначення поняття «науковий дискурс», простежити його походження та розвиток.

2. Описати властивості дискурсу в теорії комунікативного акту та вивчити наявні комунікативно зумовлені компоненти дискурсу.

3. Визначити основні проблеми перекладу наукового дискурсу.

4. Розглянути основні характеристики сучасного німецькомовного дискурсу та особливості його перекладу українською мовою.

Об'єкт дослідження становить сучасний німецькомовний науковий дискурс у його писемній формі.

Предметом дослідження є основні характеристики наукового дискурсу та його організація.

Матеріалом дослідження слугують німецькомовні наукові тексти останнього десятиріччя.

Теоретичне значення дослідження зумовлене тим, що його результати є внеском у розроблення теорії дискурсу, прагматики й теоретичних питань когнітивної семантики. Проведене дослідження сприяє з’ясуванню загальної характеристики наукового дискурсу з урахуванням дослідницьких парадигм (дискурсної, антропоцентричної, прагматичної).

Практична цінність курсової роботи визначається можливістю застосування її результатів у лекційних курсах зі стилістики сучасної німецької мови, лексикології, теоретичної граматики, у спецкурсах із теорії дискурсу та когнітивної лінгвістики. Отримані відомості можуть бути використані під час написання курсових, дипломних та магістерських робіт з філології, перекладознавства.

Структура курсової роботи. Дослідження складається зі вступу, двох розділів із висновками до кожного з них, загальних висновків та списку використаних джерел.

У вступі розкрито стан наукової проблеми, підстави для розроблення теми, обґрунтовано її актуальність, висвітлено зв’язок роботи з іншими науковими працями, сформульовано мету й завдання дослідження, його об'єкт і предмет, подано матеріал, відзначено теоретичне значення та практичну цінність роботи.

У першому розділі «Науковий дискурс як одне з основних понять сучасної прагматичної лінгвістики та лінгвістики тексту» обґрунтовано вибір напряму дослідження і розроблено методику його проведення. У цьому розділі також уточнено в лінгвістичному ракурсі поняття «дискурс», «науковий дискурс», досліджено компоненти наукового дискурсу та його місце в сучасній моделі комунікації.

Другий розділ «Особливості перекладу наукового дискурсу» присвячено виділенню й дослідженню основних характеристик сучасного німецькомовного наукового дискурсу. Проаналізовано різні прийоми культурної адаптації та перекладу дискурсу українською мовою.

У висновках до розділів викладено основні теоретичні та практичні результати, отримані протягом дослідження.

1. Науковий дискурс як одне з основних понять сучасної прагматичної лінгвістики та лінгвістики тексту

1.1 Поняття наукового дискурсу та його компоненти

Аналізуючи підходи до вивчення поняття «дискурс» вітчизняними та зарубіжними науковцями, ми можемо виділити наступне: хоча теорія дискурсу вже опрацьовується з 50-х рр. XX ст., загальновизнаного підходу та універсального визначення поняття «дискурс» ще досі не існує. Дискурс розглядається з точки зору найрізноманітніших аспектів: і як комунікативний процес, і як текст, і як система, і як комунікативна подія. Але, не дивлячись на те, що всі ці підходи базуються на різноманітних рисах та характеристиках, вони не виключають одне одного. Тому, на базі отриманої інформації ми вважаємо за доцільне спробувати дати узагальнене визначення дискурсу.

За словами Є. Селіванова, у сучасній лінгвістиці саме поняття дискурсу ще не отримало однозначного визначення, дискурс тлумачиться як: надфразовий взаємозв'язок (єдність) слів; самоузгоджений текст; усно-розмовна форма тексту; взаємодія, інтеракція особистостей; діалог; полілог; мовленнєва практика; група висловлювань, пов’язаних між собою за змістом; мовний твір, тобто письмова або усна даність думки; «мова у мові»; граматично фіксований спосіб знакового закріплення соціокультурних смислів [26, с. 35−42]. При цьому важливо враховувати, що в неосяжній множині різних визначень поняття «дискурс» немає і не передбачається такого його визначення, котре можна було б вважати єдино правильним. Більше того, не можна навіть стверджувати, що всі існуючі нині дефініції дискурсу сприймаються як синонімічні поняття [19, с. 19].

Дослідники висловлюють також думку про відсутність загальновизнаної типології дискурсу. На цю проблему є такі погляди: 1) Н. Арутюнова виділяє такі типи дискурсу: діловий (закони, військові накази, постанови), науковий (наукова термінологія та теоретичний текст), поетичний (поетичне мовлення) [1]; 2) у межах аргументативного дискурсу А. Белова виділяє політичний, юридичний, академічний, рекламний, діловий та побутовий дискурси; 3) ототожнюючи дискурс із жанром, Г. Кресс пропонує такі його типи, як медичний, расистський, юридичний, політичний та ін. [5, с. 155]; 4) Г. Почепцов серед головних комунікативних дискурсів називає телеі радіодискурс, газетний, театральний, кінодискурс, літературний, дискурс у сфері «паблік рілейшнз», рекламний, політичний, тоталітарний, неофіційний (позацензурний) дискурси, релігійний, неправдивий, ритуальний, лайливий, етикетний, фольклорний, міфологічний, святковий, невербальний, міжкультурний, візуальний, ієрархічний, іронічний [24]; 5) Р. Барт виділяє дискурси поезії, прози та історичний дискурс [38, с. 7].

Для визначення поняття «науковий дискурс», доречним вважаємо скористатися дефініцією дискурсу запропонованою І. Шевченко: «Дискурс — це текст (тексти), створені в результаті мовної діяльності представників певної лінгвокультурної спільноти, розглянутий у сукупності його лінгвістичних параметрів і соціокультурного контексту» [35, с. 152].

Таку відмінність підходів до типології дискурсу можна пояснити складністю самого поняття, оскільки «дискурс — це мовлення „занурене у життя“, який однією із своїх сторін повернений до прагматичної ситуації, а іншою — до ментальних процесів учасників комунікації» [18, с. 137]. Тому аналіз дискурсу є міждисциплінарною областю знання, яке знаходиться на межі лінгвістики, соціології, психології, етнографії, літературознавства, стилістики та філософії.

На основі вищесказаного, ми можемо узагальнити поняття дискурсу — це комунікативна подія, що обумовлюється взаємозв'язком між мовцем та слухачем і передбачається мовленнєвою поведінкою останніх.

Дискурсивні студії є актуальним напрямком дослідження сучасної лінгвістики. Дискурс є об'єктом розвідок прагма — та психолінгвістики, лінгвостилістики; існують також структурно-лінгвістичний, лінгвокультурний та когнітивно-семантичний підходи до його вивчення.

Нові дослідницькі перспективи у його вивченні ґрунтуються на постулатах пріоритету інтеріоризованного буття суб'єкта [34, с. 9], що тлумачить мову як «активне середовище формування розумових об'єктів, а не пасивний засіб їх буття» [22, с. 4]. Такий підхід трактує мову як «чинник регуляції соціальної поведінки» [20, с. 3], що є нерозривно пов’язаною зі свідомістю, мовленням та соціумом.

Дискурсологія сьогодення інтегрує набутки когнітивно-дискурсивної та комунікативно-дискурсивної [16, с. 188] парадигм.

Існуючі істотні здобутки у моделюванні соціально орієнтованих просторів створюють підґрунтя для вивчення сутності фахового спілкування та його специфічних відносин з іншими сферами людської діяльності в аспекті діяльнісного та комунікативно-когнітивного підходів [23, с. 1]. Але на сьогодні існує брак цілісного бачення теорії інституційного комунікативного простору на матеріалі професійно спрямованого мововжитку, різновидом якого є науковий дискурс.

За визначенням І. Колеснікової, науковий (академічний) дискурс — вербалізований в тексті тип дискурсивної діяльності за сферою комунікації, мовленнєва взаємодія представників відповідної соціальної групи/інституту з метою реалізації статусно-рольових можливостей у заданих цим соціальним інститутом межах, складова «власне професійної зони професійного дискурсу» [13, с. 7].

Як структурна складова власне професійної зони професійного дискурсу, науковий дискурс характеризується креативністю, істинністю та професійною цінністю; йому притаманні інші ознаки професійного дискурсу, як от: професійна спрямованість, антропоцентризм, мультидисциплінарність, непропорційність розвитку окремих його частин, діалогічність, селективність, замкненість, нециклічність, дидактизм, динамізм, мовна нормативність, стилістична розшарованість [13, с. 7].

Науковий дискурс природно цікавить науковців-лінгвістів. Його учасниками є дослідники як представники наукової спільноти рівні між собою в відсутності монополії на істину; статусні ознаки є зведеними нанівець. Але, водночас, ця спільнота постійно прагне до кастовості, встановлює ступені кваліфікації, академічні звання та членство в наукових спільнотах. Модифікація базової моделі агент — клієнт в науковому дискурсі заснована на різновекторності завдань науковця, а саме: він є продуцент інформації, номінатор, укладач тексту, креатор [13, с. 13]. Комунікативні стратегії адресанта наукового дискурсу зумовлені когнітивним аспектом, що є націленим на пошук істинності спеціальної інформації, глибину її розуміння з боку всіх учасників комунікативного процесу. Щодо клієнтів, це — широкий загал, який читає науково-популярні журнали, дивиться науково-популярні телепередачі, з однієї сторони, та дослідники — колеги, з іншої, які користуються інформацією, коригують її та генерують нову на базі отриманої.

Цінності наукового дискурсу розкриваються в його ключових концептах (істина, знання, дослідження) та є зведеними до признання пізнаваності світу, необхідності множити знання та доводити їхню об'єктивність, неупередженості в пошуках істини.

Стратегії наукового дискурсу зумовлені його завданнями: 1) визначити проблемну ситуацію та виокремити предмет дослідження; 2) вивчити історію питання; 3) сформулювати гіпотезу та мету дослідження; 4) обґрунтувати вибір методів та матеріалу дослідження; 5) збудувати теоретичну модель предмета вивчення; 6) викласти результати спостережень та експерименту; 7) прокоментувати та обговорити результати дослідження; 8) дати експертну оцінку проведеному дослідженню; 9) визначити область практичного застосування отриманих результатів; 10) викласти отримані результати в формі, яка є доступною для спеціалістів та неспеціалістів.

Стратегії наукового дискурсу реалізовано в його жанрах — наукова стаття, монографія, дисертація, наукова доповідь, виступ на конференції, стендова доповідь, науково-технічний звіт, рецензія, реферат, анотація, тези.

Тематика наукового дискурсу обіймає широке коло проблем, що розподілені на проблеми гуманітарних та природничих наук. Гуманітарні науки менш формальні та виявляють сильну залежність об'єкту пізнання від його суб'єкту.

На думку Г. Слишкіна, науковий дискурс відрізняється від інших високим ступенем інтертекстуальності, тому опора на прецеденті тексти та їхні концепти [28, с. 24] є однією з системоутворюючих ознак. Інтертекстуальний зв’язок є представленим у виді цитат, посилань, відомих всім назв монографій, статей тощо, які виконують референційну, оцінну, етикетну та декоративну функції [21, с. 3].

Загалом, у вивченні проблеми дискурсу слід розрізнювати підходи до нього як до діяльності та результату цієї діяльності. Незважаючи на наявність такого розподілу, очевидним є продуктивність комплексного підходу до цього феномену. Дискурсу притаманна форма (монологічна або діалогічна), видові (жанрово-стильові) та кодові (національно-мовні) відмінності на рівні тексту.

1.2 Науковий дискурс у сучасній моделі комунікації

Повернення наприкінці ХІХ — на початку ХХ ст. з тривалого «інтелектуального заслання» на периферію теорії словесності, з наступним переосмисленням та актуалізацією на рівні нових реалій і завдань, старовинної «науки переконувати» — риторики, — тепер уже наприкінці ХХ ст. закономірно привело до появи нових сфер досліджень, що активно використовують риторичні методики та інструментарій як для прагматичного аналізу мовленнєвої діяльності, так і для моделювання текстів «підвищеної емоційності» та «посиленої дії» (агітаційних, пропагандистських, рекламних, публіцистичних і т. п.). І все-таки, майже до недавнього часу, за межами риторичних досліджень опинялася сама, доволі емоційно наповнена, сфера продукування нових ідей і знань — наука і, відповідно, величезний масив одержаних в результаті наукової діяльності текстів.

Тим часом, і сама сфера, і, ще більшою мірою, створюваний нею дискурс (попри поширені міфи) далеко не байдужі ні до власне форм саморепрезентації, ні до суспільного, і навіть естетичного резонансу, який вони мають чи потенційно можуть мати. У колективній монографії «Anglo-Ukrainian Studies in the Analysis of Scientific Discourse» висувається твердження, що у сучасних ієрархічно організованих наукових осередках (а всі сучасні наукові установи — від академій до просвітницьких товариств — належать саме до таких) «наукова репутація є різновидом соціальної влади» [37, с. 8].

Особливо чутливими до проявів риторичності й водночас продуктивними щодо їх виявів є суспільно-гуманітарні дискурси, в яких емоції органічно входять в академічний виклад, а природні гнів і обурення стають складниками теоретичних конструкцій, що обґрунтовують необхідність, наприклад, рішучих суспільних змін. Проте окремі ознаки риторичності виявляються навіть «у сухому, як порох, змісті технічних звітів» (Дж. Дюран) [37, с. 10]. Але ще наочнішими, очевиднішими є риторичні засади тієї галузі науки, яка у певний (найчастіше початковий) період свого розвитку перебуває на вістрі атаки, у випадках, коли вона пропонує суспільству контроверсійні теорії та несподівані рішення, — тоді емоційність стає центральним компонентом викладу, а сама наука, змушена оборонятися чи нападати, стрімко входить у сферу публічної політики, формує глибинні переконання своїх «провайдерів» і адептів, їхню особливу ідеологію (у цьому сенсі досить згадати порівняно недавню появу молекулярної фізики чи кібернетики, чиє революційне вторгнення у сформований науковий світогляд людства супроводжувалося такими ж революційними — за стилістикою та структурою — текстами. Не менш виразними були дискурси «нової» української наукової літератури у ХІХ — на початку ХХ ст., коли просування власне наукових ідей відбувалося паралельно зі спробами їхнього україномовного втілення, що спочатку викликало неоднозначну реакцію суспільності. Коли на науку нападають, вона змушена боронитися, устами своїх творців апелюючи не стільки до так званої наукової громадськості, скільки до широкої публіки, — а тут не обійтися без риторики, що, нагадуємо, є мистецтвом переконувати.

Проте і в умовах відносно спокійного, «нормального» функціонування наука як вища форма інтелектуальної самореалізації особи потребує риторичних засобів — у пошуках гідної аудиторії та для впливу на колег і опонентів.

Врешті, наука, маючи спільне генетичне коріння з «вільними» видами творчості, наприклад, з поезією, риторична за самою своєю сутністю: адже вона не тільки змінює когнітивну картину світу, а й створює супутні в цьому процесі «продукти» — емоційно, естетично вражальні тексти, здатні зацікавити і переконати читача (що часто не бажає бути ні зацікавленим, ні переконаним) у цих змінах. Тобто, автори-науковці, свідомо чи несвідомо, і, природно, в силу своєї літературної обдарованості, створюють достатньо містифікований і наскрізь риторичний світ наукового дискурсу, в якому «об'єктивність є ретельно продуманим риторичним наміром», а «відсутність емоційних закликів — не нейтральністю, а обдуманою відстороненістю» [37, с. 15].

Практично ніколи не зводячись до простого повідомлення фактів, науковий текст, особливо якщо він написаний визначним ученим, «сильною мовною особистістю», виконує, окрім відомих «практичних функцій», ще й функцію поетичну, або естетичну. Спробою усвідомити та об'єктивно оцінити естетику наукового тексту можна вважати народжену «всередині» світу науки методику оцінювання «краси» наукової теорії, зіставлення більш чи менш «гарних» її варіантів. (До речі, ця ідея належить сучасним українським дослідникам М. Бургіну та В. Кузнєцову, які загалом вважають, що прагнення побудувати «гарнішу» версію, наприклад, фізичної теорії «служить одним з мотивів діяльності багатьох фізиків-теоретиків» [4, с. 54], а до критеріїв оцінки «краси» теорії відносять її вагомість, складність її законів, лаконічність лінгвістичної форми запису тощо). Іншу цікаву ідею оцінки наукового дискурсу висуває Е. Монтуші, яка формулює жорстке сплетіння раціонального та естетичного у процесах наукового доведення у двох парадоксальних судженнях: 1) логіку можна розглядати як особливу форму риторики; 2) риторика сама по собі може визначатися як різновид логіки, — а отже, вважає дослідниця, варто говорити радше про симбіоз логіки-риторики у науковому дискурсі - логічну риторику. Підтвердження своєї ідеї Е. Монтуші знаходить у класичних наукових творах — «Essay» та «Походженні видів» Ч. Дарвіна [37, с. 99−105]).

Нарешті, цікавим щодо висунутої гіпотези є професійне спостереження фізика — Х. Крамерса, для якого вже звичний, зі «стертою» метафоричністю, термін «мистецтво експеримента» уже навіть цієї первісної метафоричності остаточно позбавлений і сприймається у прямому значенні («тут „мистецтва“ значно більше, аніж це може… видатися сторонньому» [12, с. 254]), а боротьба за досягнення наукових результатів стає логічним вислідом початкової боротьби за адекватну форму їх викладу [12, с. 259].

З піднесенням ролі усних форм такої комунікації (доповіді, повідомлення, лекції та інші публічні виступи), до яких доволі часто вдавалися і вчені минулого, і сучасні дослідники, — естетичний вплив тексту, у даному випадку на слухачів, стає ще важливішою проблемою: адже «краса» чи «потворність» публічно виголошеного тексту є наочною і самоочевидною. Водночас саме певна «довільність» усних форм спонукає авторів до більшої стилістичної відкритості, невимушеності, відвертої виражальної самореалізації. Недаремно вже згаданий Х. Крамерс вважає, що, наприклад, виголошена для нефахівців промова одного з його наукових кумирів Нільса Бора «Світло і життя» (1933) розкриває «саму сутність його індивідуальності, що наклала свій відбиток на цілий етап історії розвитку фізики» [12, с. 260].

Зазначимо, що віддавна цілком природні для усних форм наукової комунікації риторичні прийоми (адже наукова діяльність від античності полягала у не фіксованому на письмі своєрідному проведенні дозвілля за розмовами про сутність буття), лише з плином часу змогли органічно «облаштуватися» у писемних формах: початково ж стилістичні пошуки в сучасній науці були свідомо звульгаризовані.

Сучасний науковий дискурс наскрізь метафоричний, хоча і часто — мимоволі, внаслідок термінологічних пошуків або суто інтуїтивних намагань якнайближче підійти до читача й заволодіти його увагою. І тенденція ця, на нашу думку, буде зміцнюватися: адже, поступово відмовляючись від «соціа-лістичної» ідеї науки як «безпосередньої виробничої сили» (учора — відкриття, сьогодні - впровадження, завтра — віддача), суспільство поступово повертатиметься до розуміння її як великої і тривалої інтелектуальної гри, в якій переможець здатний вплинути на долю світу.

Нове бачення наукового дискурсу, пропоноване авторами «риторики науки» не чуже українській традиції, зокрема представлене працями Н. Зелінської [8], а тому, орієнтуючись на нього у дослідженні, зокрема, української наукової літератури ХІХ — початку ХХ ст., ми можемо значно успішніше, ніж раніше, моделювати широкі соціально-культурні контексти минулого, як, зрештою, і прогнозувати реакції майбутніх читачів, які, у необхідних випадках можуть бути заздалегідь скориговані під час підготовки текстів до видання.

2. Особливості перекладу наукового дискурсу

2.1 Науковий дискурс і проблеми перекладу

науковий переклад дискурс німецькомовний Сучасне перекладознавство характеризується досить великою кількістю концепцій, направлених на вирішення проблем науково-технічного перекладу.

Переклад наукових текстів нами розглядається з позицій інтерпретативної теорії «як комунікативний процес, у якому беруть участь три основні учасники, а саме відправник (адресант) вихідного тексту, перекладач та одержувач (адресат) вихідного тексту» [36, с. 487] і тому доцільним виявляється використання терміну «дискурс» для найменування результатів цього процесу.

Як раніше було зазначено, поняття науковий дискурс, ще не отримало широкого застосування у вітчизняних лінгвістичних наукових розвідках і, оскільки воно є одним із ключових у нашому дослідженні, то вважаємо за доцільне трактувати науковий дискурс як тексти, створені у результаті мовної діяльності науковців як представників професійної групи, розглянуті у сукупності їх лінгвістичних параметрів і соціокультурного контексту.

Така дефініція наукового дискурсу, на нашу думку, є придатною для перекладацького аналізу, оскільки тлумачить науковий дискурс як результат мовленнєвого акту, що забезпечує можливість застосування перекладознавчих методів аналізу взагалі, і підкреслює лінгвістичну і соціально-політичну значущість дискурсу, що «розміщує» його на межі спеціальної наукової літератури і суспільно-політичної літератури (класифікація різновидів перекладу залежно від жанрового типу тексту А. Федорова [31, с. 199 — 240]). З цього випливає, що важливими для перекладацького аналізу є, насамперед, жанрово-стилістичні категорії дискурсу, оскільки саме вони становлять основу традиційної класифікації видів перекладу стосовно характеру текстів.

Зауважимо, що твори наукового дискурсу різняться широкою розмаїтістю літературних форм. Серед них виділяють три типи — оповідання, картини, коментарі [25, с. 248]. Три основні методи викладення — опис, оповідь та аналіз — поєднуються у них по-різному, домінуючий метод дає підстави для такої класифікації.

На основі наведених міркувань щодо наукового дискурсу необхідно з’ясувати тип його перекладу, що уможливить встановлення пріоритетів при передачі тексту цільовою мовою. Традиційно виділяють два типи перекладу — «художній (літературний)» і «інформативний (спеціальний)» [14, с. 95].

Художнім перекладом є вид перекладацької діяльності, основним завданням якого є породження мовою перекладу мовленнєвого продукту, який здатний здійснювати художньо-естетичний вплив на читача. Інформативним перекладом називають переклад текстів, основною функцією яких є передача інформації, а не художньо-естетичний вплив на читача. В інформативному перекладі виділяють підвиди перекладу на основі належності текстів перекладу до функціональних стилів. Функціонально-стилістичні особливості оригіналів визначають і специфічні риси перекладів таких текстів [14, с. 95 — 97].

Основною функцією наукових розвідок є передача інформації, яка є зосередженою у термінології, тому, згідно наведеної класифікації, переклад наукового дискурсу є інформативним перекладом. Але, зважаючи на використання лексичних і синтаксичних експресивних засобів і враховуючи різноманітність літературних форм та різні рівні концептуалізації наукового дискурсу, можна стверджувати, що в перекладах наукових текстів є і елементи художнього перекладу.

Незважаючи на широку різноманітність творів наукового дискурсу, для них є спільним те, що лексичний склад характеризують елементи загальновживаної лексики, які поєднуються із термінологією.

За визначенням І. Білодіда [3, с. 158], терміном називається спеціальне слово або словосполучення, що вживається для точного вираження поняття з якої-небудь галузі знання — науки, техніки, суспільно-політичного життя, мистецтва, економіки тощо, термінами називають слова і словосполучення, які позначують спеціальні об'єкти і поняття, якими оперують спеціалісти певної галузі науки. Тому логічно, що наукові терміни можуть бути загальними (універсальними) і спеціальними (національними). З перекладознавчої точки зору інтерес представляють саме спеціальні терміни.

Науковці зазначають, що важливою рисою наукового дискурсу виявляється «авторитетність», яка означає, що текст є частиною своєрідного гіпертексту, який автор доповнює, заперечує або оновлює і при цьому використовує посилання на авторитетні джерела [25, с. 278]. Так, ознакою всіх текстів наукового дискурсу є обов’язкова наявність посилань на інші джерела. Науковий дискурс є багатоступеневою структурою, що складається з двох взаємопов'язаних ліній опису. Одна лінія є безперервною (лінія, яка репрезентує наукове поле в авторському тексті), і вона спирається на іншу — переривчасту (лінії, які репрезентують наукове поле у текстах інших авторів).

Тому перед перекладачем наукового дискурсу неодмінно постає проблема інтертекстуальності. У даному випадку інтертекстеми входять до складу дискурсу у формі прямих і непрямих цитат. Згідно загальних рекомендацій щодо відтворення цитат виникає потреба звернутися до перекладів цитованого автора або самостійно перекласти цитату. Структура дискурсу роздвоєна таким витонченим способом і функціонує як система механізмів, що витягує із цитування правдоподібність оповіді та легітимність знання. Вона стає джерелом вірогідності.

Лексичний склад наукового дискурсу утворений словами із різноманітних шарів словникового складу мови (терміни, історизми, архаїзми, діалектизми, профессіоналізми), що ставить перед перекладачем низку додаткових проблем — відтворення культурно-специфічного авторського і інтекстового хронологічно забарвленого «ідіолекту».

Очевидно, що розбіжності двох культур і мовних картин світу заважають передачі оригінального тексту іншою мовою без втрат. Обрана перекладачем стратегія «форенізації» з метою створення інформативно точного перекладу уможливить збереження «чужих» елементів вихідної мови при певній руйнації норм вторинної культури. Перекладач може обрати цю стратегію і для збагачення вторинної культури, але, зважаючи на досить велику кількість «чужих» елементів, виникає небезпека переобтяжити транслят — зробити його складним для читача.

Обрана перекладачем інша стратегія «адаптації» також з метою створення інформативно точного перекладу пов’язана з пошуком функціональних чи культурних еквівалентів і викликає певну декультурацію і/або усучаснення, тобто втрату маркерів вихідної культури і/ або хронологічних. Текст легко сприймається навіть пересічним читачем, у якого виникає хибна ілюзія знайомства з оригіналом, а не з перекладом [9, с. 131].

Сказане вище свідчить, що перекладач повинний виявити культурні компоненти тексту, які займають провідне місце в ієрархії текстових цінностей і є визначальними для його розуміння (ядерні компоненти), і синтезувати стратегії «форенізації» (для збереження культурно-історичного колориту) і «адаптації» (для полегшення сприйняття інформації) при їх відтворенні, а при передачі другорядних (периферійних) елементів дотримуватися лише стратегії «адаптації».

Розрив у часі й просторі між автором і реципієнтом потребує логічної послідовності структури при викладення матеріалу. Зрозуміло, що у будь-якому історичному полі елементи опису імпліцитно присутні, але від автора залежить вибір основних дійових компонентів і специфіка їх характеристики і оцінки. Науковець відбирає тільки ті фрагменти, які видаються йому найбільш важливими і його точка зору не завжди відповідає тому, що вважали за достовірне очевидці подій і попередні науковці. Відбір фактів, їх конструювання, аргументація, значення, яке вони отримують у творі, залежать від визначеної автором інтриги, вона присутня навіть у описі структури.

Вибір інтриги та способи аргументації характеризують особистість автора, впливають на стиль оповіді. Аргументація є аналітичним розвитком доказів, на які спирається пояснення. Автор історичної розвідки не є ані безпосереднім учасником, ані глядачем подій, він уже знає розв’язку. Тому особлива увага у творі приділяється різниці між початковими планами і кінцевим результатом. З цього й випливає, що розгортання інтриги будується як аргументація. На нашу думку, релевантним для наукового дискурсу є загальне визначення аргументації як «комунікативної діяльності суб'єкта у триєдності вербального, невербального й екстралінгвістичного, метою якого є переконання адресата у правильності своєї позиції«, «процесу, який впливає на адресата головним чином вербальними засобами з метою усунення когнітивного й аксіологічного дисонансу» [2, с. 11].

Для наукових творів характерною є аргументація від конкретного до абстрактного, шляхом пояснення даних з історичних джерел. Очевидно, що недоліки й упущення в першоджерелах, упереджена позиція інтерпретаторів призводять до різних висновків. І навіть «об'єктивна» позиція науковця все ж суб'єктивно репрезентує наукове поле. При описі ознак, властивостей, відношень, стану елементів, які репрезентують предмети наукового поля, науковець відбирає відповідні лексичні засоби у спробі переконати читача в правильності своєї точки зору, що іноді знаходить вияв у використанні повторів окремих слів і словосполучень, використанні епітетів і порівнянь. Тому важливою проблемою для перекладача постає визначення «комунікативно-мовленнєвої модальності» [29, с. 440], що уможливить виявлення авторських акцентів і адекватне відтворення оригінального дискурсу.

Таким чином, можна стверджувати, що перекладач прагне надати «семантичний» переклад, який полягає у можливості найбільш повного відтворення контекстуального значення тих елементів вихідного тексту, які несуть основне інформативне навантаження. Як відомо, процес семантичного перекладу складає природна взаємодія двох стратегій [9, с. 14 — 15]. Одна з них орієнтована на спосіб висловлювання, характерний для мови перекладу, і використовується при передачі загальних лексико-граматичних елементів. Інша орієнтована на специфіку збереження особливостей вихідної форми висловлювання і доречна при передачі спеціальної лексики.

2.2 Основні характеристики сучасного німецькомовного наукового дискурсу і прийоми його перекладу

У сучасній лінгвістичній теорії переклад розуміється як культурний процес, що дозволяє перевести текст з однієї культурної системи в іншу. Ми виходимо з поняття культури, сформульованого Ю. Степановим: «Культура — це сукупність концептів та відносин між ними, що виражаються в різних «рядах», під якими автор розуміє «еволюційні семіотичні ряди», «парадигми», «стилі», «ранги», «константи» і т.д. [30, с. 40]. Це передбачає, що як результатний текст, так і його переклад повинні вписуватися у певні еволюційні ряди та стилі. К. Мюллер-Фольмер не без підстави вважає, що вже час відмовлятися від практики, коли переклад орієнтується тільки на оригінал, він повинен орієнтуватися і на мову перекладу [43, с. 14]. Це положення поширюється і на переклад спеціального дискурсу, в тому числі наукового. Німецький учений Г. Кельц висловлює цю думку такими словами: «Немає такої спеціальної області, на яку не наклала б відбиток культурна специфіка» (переклад мій — О.К.) [42, с. 44].

Мова науки не є винятком. Хоча її вагомою рисою є об'єктивність, це не виводить її з-під впливу етнічної соціокультурної свідомості, що чітко проявляється при зіставленні оригінального наукового тексту з його перекладом на іншу мову. Виникаючі тут перекладацькі проблеми в багатьох випадках пояснюються з позицій міжкультурних відмінностей.

Аналіз наукових текстів українських авторів показує, що в цьому стилі розвинулася ціла система, яка слугує «скромною» самопрезентацією. У цій системі взаємопов'язані такі засоби, як: присвійний займенник наш; спонукання за допомогою 1-ї особи множини (пор.: наведемо приклади); неозначено-особові і безособові речення, наприклад, зі словами можна / не можна, які дозволяють автору приєднатися до думки інших; пасивні та рефлексивні конструкції (пор.: часто зустрічається…), які «затінюють» позицію автора.

Імпліцитне «зникнення» автора в тінь має, на наш погляд, глибокі коріння у притаманній українській колективістській свідомості, яка нерідко спонукає вчених працювати в рамках певної школи. Західні вчені, виховані в дусі індивідуалістичної свідомості, намагаються привести аргументи на користь власної концепції, підкреслити її унікальність.

Ще одна відмінність, пов’язана з національним психо-емоційним складом українців, характеризується більш високим, у порівнянні з європейцями, рівнем емоційності. Це тягне за собою оцінку чужих праць, у тому числі і позитивну. Раціоналізм європейців розцінює похвалу в наукових колах як «Anbiederei» [40, с. 57], тобто підлабузництво.

Необхідні трансформації стосуються трьох аспектів, пов’язаних з еволюційним рядами наукових текстів у німецькій і українській культурах. Мова йде не про звичні чисто мовні зміни, вироблених при перекладі на різних рівнях мови (категоріально-морфологічних, синтаксичних, лексичних і глибинних) [17, с. 257]. При міжкультурному підході мова йде, по-перше, про міжкультурних трансформації, зумовлені відсутністю в приймаючій культурі визначених прецедентних текстів і ситуацій. По-друге, щоб переклад легко читався, він повинен враховувати відмінності в мовному вживанні і оформленні наукових текстотипів. Нарешті, при перекладі наукового дискурсу існує дуже важлива проблема термінів і транслітерації імен, які, з одного боку, повинні бути розкриті в новій читацької аудиторії, а з іншого боку, повинні стати прецедентами для подальшого вживання [32, с. 115].

Облік перерахованих аспектів тягне за собою застосування спеціальних перекладацьких прийомів, спрямованих на те, щоб зміст перекладеного тексту складав у приймаючій культурі враження, аналогічне тому, яке складає оригінальний текст у вихідній культурі. Перекладач, активно беручи участь в міжкультурної комунікації, інтерпретує знаки однієї мовної культури знаками іншої мовної культури.

Прийоми культурної адаптації німецького наукового дискурсу при перекладі українською мовою

Теоретики перекладу говорять про необхідність подолання відмінностей у фонді предінформаційних знань, властивих представникам різних культур [17, с. 34]. У цьому випадку може допомогти міжкультурний перекладацький прийом, відомий як «прихований переклад». Мета перекладача полягає в тому, щоб «відобразити еквівалентну культурну подію, тобто реконструювати функцію, яку виконував оригінал у своєму дискурсивному оточенні» [39, с. 106]. Цей метод передбачає, що передається не зміст оригінального тексту, а його суть. Перекладач повинен враховувати при цьому систему очікувань, яка існує в приймаючій культурі. Такий підхід тягне за собою перегляд поняття «перекладацької вірності», його інтерпретацію як креативності, спрямованої на розв’язання проблеми.

Така креативність необхідна перекладачу у разі відсутності в приймаючій культурі прецедентних текстів, відомих у вихідній культурі. Наприклад, необхідно замінити прецедентні тексти з німецьких газет післявоєнного часу відповідними текстами з українських газет того ж періоду. Цей культурний фільтр є необхідним, оскільки перекладач зобов’язаний враховувати різні пресуппозиції читачів (німецьких і українських), до яких звернуто текст [39, с. 106]. Приклади в рамках прихованого перекладу: U-Boot — підводний човен, einen Film drehen — знімати фільм [41, с. 20].

Другий вид прецедентних текстів утворюють іншомовні цитати, переважно з робіт англійських філософів, економістів і політиків. Нерідко вони повністю або частково наводяться мовою оригіналу. Відповідно вітчизняній традиції оформлення наукового тексту, ми переклала ці текстові вкраплення на українську мову, тобто використали «суперпереклад». У вигляді часткових цитат Р. Келлер призводить назви соціально-економічних теорій, що представляють символи відповідних прецедентних текстів. Це, наприклад, такі терміни, як Invisible-hand-Erklдrung і Rational-choice-Theorie [41, с. 164]. Англійські елементи цих термінів не використовуються в українському науковому середовищі; крім того, їх збереження в оригіналі було б занадто стороннім елементом в українському тексті, тому ми використали канонічні терміни: пояснення шляхом невидимої руки і теорія раціонального вибору.

Іншомовні цитати з латинських і грецьких текстів теж вимагають перекладу на українську мову: post-hoc-ergo-proper-hoc-Fehlschluss — помилковий умовивід «після цього, отже, через цього (post hoc, ergo propter hoc)»; physei und nomo — природа — закон, physei und thesei — природа — традиції, закони.

Прецедентні ситуації, відсутні в українській мовній свідомості, потребують перекладацького коментарю. Так, наприклад, необхідно пояснити слово Jogging (Джоґінґ (Біг підтюпцем) — це одна з форм бігу в повільному неквапливому темпі.) [41, с. 29], оскільки цей вид спортивної ходьби не набув поширення в Україні. Інша прецедентна ситуація, якої немає в українській науковій традиції, стосується застосування методу, який у книзі Келлера називається Conjectural History. Цей метод передбачає не історичне, а філософське дослідження шляхом побудови гіпотетичної історії [41, с. 59]. В українському перекладі він названий імовірною історією [41, с. 83]. Коментарем служить оригінальний текст, як виняток надісланий паралельно з українським перекладом.

За термінологічними складнощами перекладу ховаються культурологіні причини двоякого роду. Одна з них криється у відмінностях мовної свідомості німців і українців, що зумовлює відмінності в способі об'єктивації пов’язаних між собою понять. А. Фефілов характеризує ці відмінності таким чином: «В силу різноманітності і інтенсивності німецького словотворення і семантичної самодостатності українських простих слів німецька та українська мовні свідомості по-різному об'єктивують співвідношення розумових понять, а саме: (а) німецька мовна свідомість — способом номінативно-семантичного узагальнення […], (б) українська мовна свідомість — способом номінативно-семантичного дроблення «[33, с. 84−85]. Наприклад, у німецькому оригіналі книга називається «Sprachwandel», що можна перекласти українською мовою кількома способами. Однак всі виникаючі варіанти — це словосполучення: Зміни мови; Перетворення в мові; Мовна зміна і, нарешті, Мовні зміни. Вибір останнього варіанту зумовлений наступними причинами. По-перше, ми віддали перевагу слово зміни слову перетворення в силу його меншої «активності», внаслідок чого воно краще поєднувалося з «невидимою рукою». По-друге, ми замінили однину оригіналу множиною, тому що німецьке складне слово має більш абстрактне значення порівняно із словосполученням Wandel der Sprache, що українською мовою краще передається множиною.

Існує безліч подібних прикладів. Українські термінологічні поєднання містять, як правило, визначення у вигляді прикметників, родового відмінка або іменника з прийменником: Individualkompetenz — індивідуальна компетенція, Funktionsanalyse — функціональний аналіз, Sprachursprung — походження мови, Natьrlichkeitstheorie — теорія природності, Lautverschiebung — пересування приголосних, Finalitдtsthese — теза про фінальність, Handlungswahlfunktion — функція вибору дій, Sprachwandelgesetz — закон мовних змін.

Інший вид термінологічних труднощів полягає в тому, що іноді автори наукових текстів вживають такі терміни, які не зафіксовані ні в німецьких, ні в українських словниках. Так з робіт сучасного біолога Р. Докінса (R. Dawkins) Келлер запозичив термін das Mem, що позначає одиницю пам’яті [41, с. 198]. Ясно, що термін походить від латинського мовного фонду. Можна транслітерувати термін як мема. Зустрічається далі термін Mempool (дослівно: басейн мем) перекладений як мемофонд [41, с. 258]. Для позначення конкуруючих форм позначення одного змісту Келлер вживає термін Allele [41, с. 199]. Більш зрозумілим буде термін аллеломорф, що продовжує термінологічний ряд аллофон, алломорф.

Ще один тип термінологічних труднощів виникає у випадках, коли вже є український варіант перекладу, але він видається не зовсім вдалим. Це стосується, наприклад, вираза Грайса sprachliche Handlungsmaximen. Н. Д. Арутюнова і Є. В. Падучева переклали цей вислів як максими мовного спілкування [1, с. 26−27]. Але слово максими має в українській мовній свідомості інші асоціації, тому кращим буде вираз правила мовної діяльності.

Перекладацькі техніки, що застосовуються при перекладі термінів, можна позначити як: вибір з наявних варіантів з урахуванням семантики обох мов і узусу приймаючої мови; транслітерація + адаптація до відповідного українського термінологічного ряду; облік асоціацій в українській мовній свідомості. Ці техніки складають метод адаптації до іншомовного способу об'єктивації.

Необхідність врахування узусу приймаючої мови можна проілюструвати такими прикладами: Natur versus Kunst — Gefьhl versus Verstand — Природа — антипод мистецтва, інстинкт — антипод розуму. Слово versus, запозичене сучасними європейськими мовами, залишається маловідомим в українському культурному середовищі, тому його було замінено в перекладі на слово антипод. Інші приклади: «Im Gefдngnis der Dichotomien» і «Argumente im Gefдngnis». В українській мовній свідомості слово в’язниця неприпустимо ні в першому, ні в другому контексті. Перший вираз звучить у перекладі «В полоні протилежностей», другий — «Аргументи в глухому куті».

Особливості оформлення текстотипів наукової підмови можна віднести до метамовного рівня. При міжмовному зіставленні впадають в очі два моменти, що ілюструють особливості оформлення наукових текстотіпов.

По-перше, відрізняється введення цитат, які в німецьких та українських текстах по-різному оформляються пунктуаційно і за лексичним наповненням вступних фрагментів: in Fergusons Worten — кажучи словами Фергюсона.

По-друге, відмінності стосуються зауважень автора, які в німецькому тексті можуть мати більш вільну форму, а в українському значно формалізовані. Наприклад, Р. Келлер пише: «so sagte ich weiter oben» — «як я зазначав вище». Дослівний переклад був би неможливий і в наступному випадку: «Der Begriff des sozialen Erfolgs wird noch in einem spдteren Kapitel wichtig werden» [41, с. 122]. «До поняття соціального успіху ми ще повернемося в наступному розділі.» Вжитий перекладацький прийом можна назвати: «вибір клішованого способу вираження, що відповідає текстотипу».

Передачу власних імен деякі автори відносять до опорних пункти міжкультурної комунікації [7, с. 3]. Їх можна розглядати як міжмовні запозичення. При їх передачі перекладач відчуває себе затиснутим між прагненням до транслітерації, з одного боку, і збереженням фонетичної форми, з іншого. Перевага транслітерації полягає в тому, що ім'я не спотворюється в письмовому тексті, що особливо важливо, наприклад, при пошуці в Інтернеті [7, с. 17]. Виходячи з цього, покажчик імен у перекладі слід складати на двох мовах, в залежності від того, в якій формі ім'я зустрічається в тексті.

Міжнародна система транслітерації розроблена в одному напрямку, а саме, для перекладу кирилиці на європейські мови. Цього не можна сказати про зворотній напрямок. Д. І. Єрмолович вважає, що чиста транслітерація не актуальна для сучасної перекладацької практики [7, с. 18]. Дж.К. Катфорд розрізняє етапи транслітерації, які спрямовані через фонологію до графології [10, с. 132]. Цей принцип доречний лише в тих випадках, якщо ім'я, яке перекладається не канонізоване у приймаючій мові. Навряд чи доцільно було вводити фонетичний принцип в таких іменах, як Лейбніц або Вітгенштейн. Такі імена як Eyer, Stein передані фонетично: Айер, Штайн.

Наведені роздуми, з одного боку, свідчать про посередницький характер перекладацької діяльності, яка робить можливим трансфер наукового дискурсу не лише в іншу мову, але і в іншу мовну свідомість і в іншу культуру, полегшуючи тим самим його сприйняття. До перекладацьких прийомів, що враховують прагматичні адаптаційні чинники, належать «прихований переклад» і «адаптація до звичної концептуальної системі та узусу приймаючої мови». З іншого боку, зіставлення паралельних наукових текстів виявляє певну систематизацію їх міжкультурних особливостей, що видається особливо актуальним для етнокультурної типологізації текстотипів. Урахування міжкультурних відмінностей може сприяти розширенню стилістичних можливостей наукової підмови і співвіднесенню понятійного апарату різних національних стилів.

Граматичні аспекти перекладу німецькомовного наукового дискурсу

Характерною ознакою німецького наукового дискурсу є точність і стислість вираження думки, з одного боку, і чітка логічна послідовність і повнота висловлювання, з іншого. Цим зумовлюється певний характер граматичних засобів, типових для цього виду літератури.

Граматичними труднощами перекладу, на нашу думку, є сукупність морфологічних та синтаксичних явищ вихідної мови, що не мають прямих відповідників у цільовій мові і потребують спеціальних мовних, перекладацьких і фахових навичок перекладача. Вони потрібні для здійснення необхідних перекладацьких трансформацій з метою досягнення адекватності у перекладі. Ми проаналізували німецькі наукові тексти для визначення основних граматичних складнощів і запропонували власні варіанти перекладів українською мовою.

Під час перекладу необхідно враховувати вид матеріалу, що перекладається, тому що те, що є прийнятним для спеціального тексту, є водночас неможливим для науково-популярного.

По-перше, розглянемо особливості та специфіку перекладу поширеного означення з артиклем або з його замінником.

Означення, яке стосується іменника, виражене відмінюваною формою дієприкметників, і, рідше, прикметників, може стояти тільки перед цим іменником. Слова, що залежать від дієприкметника (додаток та обставини) розташовуються перед дієприкметником. Таким чином виникає поширена, тобто така, що має додатки і обставини, дієприкметникова група, названа поширеним означенням. У найпростішому випадку воно має такий вигляд: артикль (вказівний або присвійний займенник, числівник) — додаток (обставина) до дієприкметника — дієприкметник в змінній формі - іменник:

Die bei unseren Versuchen angewandten Methoden…

Дослівно: У наших дослідах використані методи.

Краще: Використані в наших дослідах методи.

Або: Методи, використані в наших дослідах.

Варто зазначити, що два останніх варіанти є основними способами перекладу поширених означень. Переклад, що починається з дієприкметника, доцільно використовувати, якщо поширене означення має невеликий обсяг.

Оскільки після артикля, що вводить поширене означення, часто стоять іменники зі своїми артиклями і прийменниками, то на початку поширеного означення розташовується група службових слів типу: die der, die bei der, der aus dem, die in dem, ein auf den, der auf die, der zu den, unsere an, solche aus, zwei in den тощо. Це скупчення артиклів та прийменників служить ознакою поширеного означення. Слід при цьому завжди пам’ятати, що перший у таких групах артикль належить до певного іменника, який завершує всю групу поширеного означення. Також потрібно пам’ятати, що до одного іменника не можуть належати два артиклі.