Світові фінансово-економічні інститути

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ ПВНЗ «Європейський університет»

Житомирська філія Кафедра «Фінанси»

Контрольна робота З дисципліни «Міжнародна економіка «

Житомир — 2011

Зміст

І. Світові фінансово-економічні інститути

1. Роль ҐАТТ/СОТ у регулюванні міжнародної торгівлі

2. Передумови виникнення ЄС. Склад ЄС, завдання. Повноваження міжнародних органів ЄС Додатки Додаток 1

Додаток 2

Список використаної літератури

І. Світові фінансово-економічні інститути

1. Роль ҐАТТ/СОТ у регулюванні міжнародної торгівлі

Перед початком Першої світової війни міжнародна торгівля досягла вже значних обсягів. Тоді розвиток торговельних зв’язків полегшувався стабільністю валют і свободою руху капіталів та робочої сили. На той час держави не відчували необхідності створення міжнародної організації торгівлі, натомість Перша світова війна порушила цю рівновагу і призвела до створення режимів майже економічної автаркії. Заходи жорстокої регламентації міжнародної торгівлі, введені під час війни, діяли й після її завершення. Між тим країни прагнули до відродження свободи торгівлі. У зв’язку з цим з 1919 по 1039 роки було здійснено багато спроб створити механізм регулювання та розвитку міжнародної торгівлі.

Вже у 1920 році в Брюсселі під егідою Ліги Націй відбулася фінансова конференція представників 30-и країн. Прийняті на ній резолюції, передусім, стосувалися фінансово-економічних проблем. Відносно міжнародної торгівлі конференція висловила побажання, щоби кожна країна поступово переходила до принципів вільної торгівлі. Друга міжнародна конференція з економічних питань відбулася в Генуї в 1922 році. Учасники форуму прийняли низку резолюцій щодо розвитку міжнародної торгівлі, а також її охорони. У 1927 році в Женеві відбулася третя велика економічна конференція, на якій 200 делегатів і 150 експертів представляли 50 країн світу. Як наслідок, за кілька місяців була підписана спеціальна конвенція, згідно з якою країни брали на себе зобов’язання у шестимісячний термін зняти всі заборони й обмеження на імпорт та експорт і не замінювати їх жодними подібними заходами. Натомість конвенція не була ратифікована більшістю країн.

Хоча позитивні результати конференцій виявилися незначними, але саме в цей період було закладено основи сучасного правового підґрунтя міжнародної торгівлі - прийнято конвенції про спрощення митних формальностей (1923 р.), міжнародний торговельний арбітраж (1924 р.), охорону промислової власності (1925 р.), продукцію промисловості вторинної переробки металів (1929 р.).

Останню передвоєнну конференцію було скликано у 1933 році в Лондоні. З того часу і до Другої світової війни спроби лібералізації торгівлі не мали великого значення, однак після неї всі питання, які обговорювалися раніше, знову опинилися в центрі уваги.

На конференції в Бреттон-Вудсі (липень 1944 року) були створені дві організації - Міжнародний валютний фонд (МВФ) і Міжнародний банк реконструкції та розвитку (МБРР). Заключний акт форуму містив рекомендації державам щодо створення Міжнародної торговельної організації, яка б опікувалася регулюванням торговельно-економічних відносин між державами. Відтоді було зроблено дві спроби створення такої організації - розробка Гаванського статуту (конференція в Гавані) і створення Генеральної угоди з тарифів і торгівлі, ҐАТТ (конференція в Лондоні та Женеві).

На конференції в Гавані, яка тривала з 21 листопада 1947 р. до 24 березня 1948 р., були присутні представники 56 країн. При цьому Гаванський статут не підписали Аргентина, Польща, Туреччина. Крім того, в роботі конференції не взяли участь СРСР, Німеччина, Японія та Іспанія. Міжнародна угода, розроблена в Гавані за ініціативою США, містила 106 статей і мала дві основні теми. По-перше, йшлося про принципи організації та регулювання міжнародної торгівлі, а по-друге, — про створення міжнародної організації. Угоду ратифікували лише дві країни, а США відмовилися від свого проекту. Ця спроба виявилася невдалою. Натомість на Женевській конференції, яка розпочала роботу 20 жовтня 1947 року, представникам 23-х держав вдалося розробити так звану Генеральну угоду з тарифів і торгівлі (ҐАТТ).

Досягнення угоди на Женевській конференції пояснюється простотою і лаконічністю тексту ҐАТТ, який містив лише 35 статей; використанням механізму двосторонніх переговорів; відсутністю нововведень організаційного характеру, оскільки система відтворювала традиційний порядок міжнародних конференцій.

Угода передбачала три основні функції:

Ш впливати на державну зовнішньоекономічну політику розробки правил міжнародної торгівлі;

Ш бути форумом для переговорів, які сприяють лібералізації і передбачуваності торговельних відносин;

Ш опікуватися врегулюванням спорів.

Відтоді ҐАТТ спрямовує свою діяльність проти всіх видів протекціонізму, крім митних тарифів. З цією метою створено систему тарифних переговорів, які починаються на конференціях і продовжуються на раундах багатосторонніх торговельних переговорів (БТП).

З початку дії Генеральної угоди проведено вісім раундів БТП. Більшість торговельних раундів стосувалися, в основному, зниження тарифів, але на останніх раундах розпочався процес перегляду, реінтерпретації або розширення статей самої угоди.

Восьмий раунд торговельних переговорів (в Уругваї) був найбільш конструктивним і багатостороннім з усіх, які мали місце. Він розглянув як традиційні сфери (зниження тарифів, уточнення правил і ліквідацію нетарифних перешкод), так і нові - торгівля послугами й торговельні аспекти, пов’язані з правами інтелектуальної власності, а також сфери торгівлі товарами, які тривалий час не лібералізувалися (сільське господарство і легка промисловість).

У рамках Уругвайського раунду для проведення багатосторонніх переговорів було створено складну організаційну структуру. До її складу увійшли Комітет з нагляду (спеціальний орган, призначений для спостереження за виконанням зобов’язань учасниками не вводити нових торговельних обмежень, що суперечать ҐАТТ), а також 15 переговорних робочих груп. Крім того, в рамках Уругвайського раунду працювали численні неофіційні робочі групи.

За результатами цієї роботи 15 грудня 1993 року прийнято Заключний акт переговорів і Угода про створення Світової організації торгівлі (СОТ). Підписання і ратифікація Заключного акту відбулося 15 квітня 1994 року в Марракєші (Марокко) 120-ма країнами — учасницями багатосторонніх переговорів у межах ҐАТТ.

ҐАТТ планувалася як частина Міжнародної торговельної організації (МТО), але угода з МТО не була ратифікована, і ҐАТТ діяла в якості тимчасового органу. З метою підвищення статусу міжнародних торговельних правил і забезпечення відкритості торговельної системи Уругвайський раунд прийняв рішення, що ҐАТТ стає постійним органом, який займається загальною процедурою міжнародної торгівлі товарами і послугами та правилами інтелектуальної власності.

Світова організація торгівлі СОТ — єдина міжнародна організація, що опікується глобальними правилами торгівлі між країнами. Її головна функція — забезпечувати, щоб торговельні обміни відбувалися настільки легко, передбачувано і вільно, наскільки можливо. СОТ стала наступницею Генеральної угоди з тарифів і торгівлі (ҐАТТ), укладеної після Другої світової війни. Тож попри те, що СОТ — одна з наймолодших міжнародних організацій, багатосторонній торговельній системі, початково закладеній ҐАТТ, вже понад 50 років.

Всесвітня торгова організація була створена в результаті багаторічних переговорів у рамках Уругвайського раунду, який завершився в грудні 1993 року.

Крім основного тексту документ містить 4 додатки:

Додаток 1 А:

Багатосторонні угоди по торгівлі товарами (див додаток 1):

Додаток 1В:

Генеральна угода з торгівлі послугами

Визначає основи режиму торгівлі послугами, права і зобов’язання членів СОТ в цій сфері

Додаток 1С:

Угода щодо торговельних аспектів прав інтелектуальної власності

Визначає права та зобов’язання членів СОТ в області захисту інтелектуальної власності

Додаток 2:

Розуміння щодо правил та процедур вирішення спорів

Встановлює умови та процедури вирішення спорів між членами СОТ у зв’язку з виконанням ними зобов’язання за всіма угодами СОТ

Додаток 3:

Механізм оглядів торговельної політики

Визначає умови і загальні параметри оглядів торговельної політики членів СОТ

Додаток 4:

Необов’язкові для участі всіх членів СОТ багатосторонні торговельні угоди

Угода з торгівлі цивільного авіатехнік (визначає зобов’язання сторін по лібералізації торгівлі в цьому секторі)

Угода по урядовим закупкам (установлює процедури допуску іноземних компаній до національних систем закупівель для державних потреб) Місце розташування: Женева, Швейцарія

Дата заснування: 1 січня 1995 року Створена: за результатами переговорів Уругвайського раунду (1986 — 1994 рр.)

Члени: 153 країни (за станом на 23 липня 2008 року)

Бюджет: 189 млн. швейцарських франків на 2009 рік (?163 млн. американських доларів)

Штат Секретаріату: 625 співробітників

Глава: Паскаль Ламі (генеральний директор)

Членами СОТ є 153 держави, на які припадає понад 95% обігу міжнародної торгівлі. На відміну від ҐАТТ, СОТ має юридичний статус. До членства в СОТ ставляться більші вимоги, ніж до членства в ҐАТТ. Згідно з третьою статтею Марракєшської угоди, СОТ повинна виконувати чотири функції:

Ш сприяти реалізації угод Уругвайського раунду і будь-яких інших угод, які укладатимуться в межах організації;

Ш служити міжнародним форумом для обговорення питань, тлумачення і застосування угод Уругвайського раунду;

Ш виконувати функції арбітра;

Ш періодично здійснювати збір інформації про торговий режим у країнах-членах з метою перегляду торгової політики.

Вищим органом СОТ є Конференція міністрів, яка скликається щонайменше раз на два роки. Вона приймає найважливіші рішення, наприклад, укладає нові міжнародні угоди з питань торговельного режиму. У період між конференціями керує Генеральна рада, вона як постійний орган відповідає за політику СОТ. Крім того, саме вона виступає головним арбітром коли між державами-членами СОТ виникають суперечки щодо тлумачення або застосування норм угод Уругвайського раунду. Менш важливі питання розглядають відповідні органи, а саме: Рада з торгівлі товарами, Рада з торгівлі послугами, Рада з аспектів інтелектуальної власності, що стосуються торгівлі. Конференція міністрів і Генеральна рада складаються з представників усіх країн-членів Організації.

Переваги:

Переваги системи СОТ доводить не тільки той факт, що практично всі великі торгові нації зараз є її членами. Крім чисто економічних вигод, які досягаються шляхом зниження бар'єрів для вільного товарообміну, ця система позитивно впливає на політичну і соціальну ситуацію в країнах-членах, а також на індивідуальний добробут громадян. Переваги торгової системи СОТ виявляються на всіх рівнях — окремого громадянина, країни і світового співтовариства в цілому.

Переваги СОТ для споживачів Зниження вартості життя

Сама очевидна вигода вільної торгівлі для споживача — це зниження вартості життя за рахунок зниження протекціоністських торговельних бар'єрів. За 50 років існування організації було проведено вісім раундів переговорів, і на даний момент торгові бар'єри в усьому світі нижче, ніж вони були коли-небудь за всю історію сучасної торгівлі.

У результаті зниження торгових бар'єрів дешевшають не тільки готові імпортовані товари і послуги, але й вітчизняна продукція, у виробництві якої використовуються імпортні компоненти.

Імпортні тарифи, державні виробничі субсидії (наприклад, у сільському господарстві) і кількісні обмеження імпорту (наприклад, у торгівлі текстилем) в остаточному підсумку призводять не до бажаних результатів захисту вітчизняного ринку, а до підвищення вартості життя. Так, споживачі у Великобританії, за статистичними розрахунками, платять на 500 мільйонів фунтів у рік більше за одяг з-за торгових обмежень на імпорт текстилю; для канадців ця сума складає приблизно 780 мільйонів канадських доларів. Аналогічна ситуація в секторі послуг: лібералізація сектору телекомунікацій у Європейському Союзі призвела до зниження цін у середньому на 7−10 відсотків.

Система СОТ, заохочує конкуренцію і знижує торговельні бар'єри, в результаті чого споживачі виграють. Так, велика реформа торгівлі текстилем і одягом у рамках СОТ, яка завершиться в 2005 році, включає в себе усунення обмежень на обсяг імпорту.

Більш широкий вибір товарів і послуг Більш широкий вибір товарів і послуг — також беззаперечна перевага вільної торговельної системи для споживача. Крім готової іноземної продукції, мова тут йде і про вітчизняні товари і послуги, асортимент яких розширюється через зниження цін на імпортні матеріали та обладнання. Імпортне конкуренція стимулює максимально ефективне вітчизняне виробництво і, отже, опосередковано знижує ціни і підвищує якість продукції, що випускається.

Крім того, в результаті активнішого товарообміну розвиваються нові технології, як це сталося, наприклад, з мобільним зв’язком.

Збільшення експорту вітчизняної продукції також збільшує доходи виробників, податкові надходження в скарбницю і, отже, доходи та добробут населення в цілому.

Вигоди СОТ для економіки країни в цілому Економічні вигоди Підвищення доходів

Неможливо провести чітку межу між впливом вільної торгівлі на споживачів, виробників і державу. Так, зниження торгових бар'єрів сприяє росту торгівлі, що призводить до підвищення як державних, так і особистих доходів. Емпіричні дані свідчать: після Уругвайського раунду в результаті переходу на нову систему торговельних угод світової доход збільшився з 109 до 510 мільярдів доларів. Єдиний ринок на території Європейського Союзу також сприяв підвищенню доходів та добробуту.

Підвищення державного доходу за рахунок діяльності успішних експортерів дозволяє перерозподілити одержувані додаткові ресурси і допомогти іншим компаніям, стикається з іноземною конкуренцією, підвищити продуктивність, розширити масштаби виробництва, поліпшити свою конкурентоспроможність або ж перейти на нові види діяльності.

Підвищення зайнятості

Розвиток торгівлі веде в довгостроковій перспективі до підвищення зайнятості, особливо в експортних галузях економіки. Однак у короткостроковій перспективі втрати робочих місць у результаті конкуренції вітчизняних підприємств з імпортними виробниками практично неминучі.

Протекціонізм не може вирішити цю проблему. Навпаки, підвищення торгових бар'єрів викликає зниження ефективності виробництва та якості вітчизняної продукції, що при обмеженні імпорту призводить до підвищення цін на неї і негативно позначається на обсягах продажу, а в кінцевому підсумку і на кількості робочих місць. Подібна ситуація склалася, наприклад, в США в 1980;е гг., Коли були введені жорсткі обмеження на імпорт японських автомобілів. І навпаки, лібералізація ринку ЄС створила як мінімум 300 тисяч нових робочих місць у країнах Співтовариств. В експортних галузях США зайняті як мінімум 12 мільйонів робітників; в металургії Росії з близько 1 мільйона зайнятих 600 тисяч також працюють на експорт.

Розумне використання захисних заходів і ефективна схема перерозподілу додаткового державного доходу можуть допомогти країні подолати труднощі періоду адаптації до системи вільної торгівлі.

Підвищення ефективності зовнішньоекономічної діяльності

Застосування принципів СОТ дозволяє підвищити ефективність зовнішньоекономічної діяльності держави за рахунок, перш за все, спрощення системи митних зборів та інших торгових бар'єрів. Як наслідок, передбачуваність і прозорість економіки приваблюють партнерів і підвищують товарообіг. Недискримінаційний підхід, прозорість, більша визначеність умов торгівлі та їх спрощення — усе це сприяє зниженню витрат компаній, оптимізації їх діяльності та створення сприятливого клімату для торгівлі та інвестицій.

У свою чергу, приплив капіталу в країну, зокрема, у формі прямих іноземних інвестицій, створює додаткові робочі місця і підвищує добробут населення в цілому.

Політичні вигоди

Крім економічних вигод від більш вільної зовнішньої торгівлі, держава отримує і певні політичні вигоди.

Захист від лобіювання

В уряду з’являється більше можливостей захищати себе від дій лобістських груп, так як торговельна політика здійснюється в інтересах економіки в цілому.

Проведена державою політика протекціонізму для окремих галузей увазі певний політичний вплив представників цих сфер виробництва. У перші десятиліття 20-го століття посилення політики торговельних обмежень призвело до торгової війни, переможців в якій не було, адже в кінцевому рахунку від подібних обмежень страждають навіть сектора, які потребують захисту, сповільнюється економічний ріст і падає загальний добробут.

Приєднання до системи СОТ допомагає уникнути подібних ситуацій, так як проведена державою політика орієнтується на розвиток всіх галузей економіки, а не окремих її частин, що допомагає уникнути викривлень конкурентного середовища.

Боротьба з корупцією

Система вільної торгівлі також створює передумови для прийняття розумних політичних рішень, боротьби з корупцією і привнесення позитивних змін у законодавчу систему, що в кінцевому рахунку сприяє припливу інвестицій у країну. Застосування деяких форм нетарифних обмежень, приміром, імпортних квот, неминуче пов’язана з небезпекою корупції серед чиновників, розподіляються ці квоти і, отже, одержання надприбутку компаніями-імпортерами — т.зв. «Квотною ренти» .

Зараз у СОТ ведеться робота щодо скорочення й усунення багатьох ще існуючих квот, особливо на текстильні вироби.

Прозорість і гласність, тобто забезпечення доступності всієї інформації за правилами торгівлі для громадськості;більш чіткі критерії за правилами, що охоплює питання безпеки та стандарти на продукцію; застосування принципу недискримінації також надають позитивний вплив на політичну обстановку, скорочуючи можливість довільного прийняття рішень і обману.

Вигода системи СОТ для взаємовідносин між країнами

Забезпечення рівних шансів для всіх учасників

Система СОТ зрівнює шанси всіх членів, надаючи право голосу невеликим країнам, обмежуючи, таким чином, можливості економічного диктату великих держав, що було б неминуче при двосторонніх переговорах. Більш того, об'єднуючись в союзи, невеликі країни здатні досягати більшого успіху на переговорах. У той же час великі держави-учасники звільняються від необхідності вести переговори щодо торговельних угод з кожним зі своїх численних торговельних партнерів, тому що відповідно до принципу недискримінації досягнуті в ході переговорів рівні зобов’язань автоматично поширюються на всіх учасників СОТ.

Ефективний механізм вирішення спорів

Система СОТ створює ефективний механізм для вирішення торгових спорів, які, будучи «наданими самим собі», могли б призвести до серйозного конфлікту. До Другої світової війни такої можливості не було. Після війни торгують країни в ході переговорів погоджували правила торгівлі, які зараз діють в рамках СОТ. Вони включають в себе зобов’язання винесення своїх спорів у СОТ і незастосування односторонніх дій.

Кожен спір, що виносяться до СОТ, розглядається насамперед з точки зору діючих норм і правил. Після ухвалення рішення країни концентрують свої зусилля на його виконання, і, можливо, наступному перегляді норм і правил шляхом переговорів. З моменту створення СОТ у 1995 році близько 200 спорів були винесені на її розгляд. Угоди СОТ створюють правову основу для прийняття чіткого рішення.

Збільшується число спорів, що виносяться до СОТ, свідчить не про наростання напруженості в світі, а радше про зміцнення економічних зв’язків і збільшується довірі країн до даної системи дозволу розбіжностей.

Зміцнення міжнародної стабільності

Торгова система СОТ допомагає безперешкодному здійсненню торгівлі і забезпечує країни конструктивним і справедливим механізмом для вирішення спорів щодо торговельних питань, тим самим створюючи і зміцнюючи міжнародну стабільність і співробітництво.

Яскравим прикладом впливу торгівлі на міжнародну безпеку є торгова війна 1930;х років, коли країни змагалися у зведенні протекціоністських торгових бар'єрів. Це збільшило Велику депресію і в кінцевому рахунку відіграло певну роль у розв’язанні Другої світової війни.

Повторення передвоєнного напруги в торгівлі після Другої світової війни в Європі вдалося уникнути через розвиток міжнародного співробітництва з торгівлі вугіллям і чорними металами в рамках Європейського об'єднання вугілля і сталі, яке послужило основою для створення у майбутньому Європейського Союзу. У світовому масштабі було засноване Генеральна угода з тарифів і торгівлі (ҐАТТ), перетворене в 1995 році у Світову організацію торгівлі (СОТ).

Система довела свою життєздатність, бо політичний конфлікт між країнами з склалися стабільними торговельними відносинами менш вірогідний. Крім того, люди, які більш забезпечені і благополучних, виявляють менше схильності до конфліктів.

Система ҐАТТ / СОТ, у якій угоди укладаються шляхом консенсусу в результаті переговорів і правила угод неухильно виконуються, також є важливим інструментом зміцнення довіри. Коли уряд упевнений в тому, що інші країни не піднімуть свої торгові бар'єри, у нього не виникає спокуси зробити те ж саме. Держави також будуть набагато більш схильні до співпраці один з одним, і це дозволить уникнути ситуацій, подібних до торгової війни 1930;х років.

Угода СОТ не входить до структури ҐАТТ (1947 року), тому країни можуть стати (або залишитися) договірними сторонами ҐАТТ, не приєднуючись до СОТ. З іншого боку, країни не можуть стати членами СОТ, поки вони не приєднаються до ҐАТТ. Країни можуть також клопотатися перед підготовчим комітетом СОТ про поєднання процесу їхнього приєднання до ҐАТТ із процесом приєднання до СОТ.

Приєднання відбувається поетапно у такій послідовності:

Ш подання прохання щодо приєднання;

Ш розгляд прохання;

Ш проведення консультацій з країнами-членами ҐАТТ;

Ш проведення серії засідань робочої комісії ҐАТТ;

Ш подання меморандуму про зовнішньоекономічний режим країни;

Ш проведення багатосторонніх переговорів;

Ш розробка протоколу про приєднання;

Ш прийняття країни в ҐАТТ (ҐАТТ-СОТ).

Протокол про приєднання набирає чинності після того, як Генеральна рада (або Конференція міністрів) схвалять доповідь Робочої групи і приймуть рішення Генеральної ради (рішення міністрів) більшістю у дві третини голосів.

В даний час (липень 2009 р.) повноправними учасниками СОТ є 153 держави, причому тільки 25 з них стали новими членами: Еквадор, Болгарія (1996р.), Монголія, Панама (1997р.), Киргизія (1998р.), Латвія, Естонія (1999р.), Йорданія, Грузія, Албанія, Оман, Хорватія (2000 р.), Литва, Молдова (2001р.), Китай (2001р.), Тайвань (2002р.) та Вірменія (2003 р.), Македонія (2003р.), Непал (2004), Камбоджа (2004р.), Саудівська Аравія (2005р .), В'єтнам, Тонга (2007г.), Україна, Кабо Верде (2008г.)

Більше тридцяти держав мають статус спостерігача в СОТ. Переважна більшість з них, у тому числі Росія, Алжир, Казахстан, інші держави СНД знаходяться на різних стадіях приєднання до СОТ.

Понад 60 міжнародних організацій мають статус спостерігача в різних структурах СОТ, у т.ч. ООН, ЮНКТАД, МВФ, МБРР, ФАО, ВОІВ, ОЕСР, регіональні угруповання, товарні асоціації. Під егідою ЮНКТАД / СОТ діє Міжнародний торговий центр (МТЦ), надає сприяння країнам, що розвиваються, у сфері світової торгівлі.

Одним з головних умов приєднання нових країн до СОТ є приведення їх національного законодавства і практики регулювання зовнішньоекономічної діяльності у відповідність до положень пакета угод Уругвайського раунду.

Процес приєднання України до системи ҐАТТ-СОТ розпочався 30 листопада 1993 року, коли до Секретаріату ҐАТТ було подано офіційну заявку Уряду України про намір приєднатися до ҐАТТ. Робочу групу з питань розгляду заявки України було створено 17 грудня 1993 року.

Після багаторічної роботи та консультацій у лютому 2008 року Президент України Віктор Ющенко та керівники СОТ підписали угоду про вступ України до Організації. 10 квітня 2008 року Верховна Рада ратифікувала протокол про вступ України до Світової організації торгівлі 411 голосами. 16 квітня МЗС України направило ноту генеральному секретареві СОТ, в якій повідомило про ратифікацію Протоколу про вступ України до цієї Організації. Також було ухвалено постанову Кабінету Міністрів. 16 травня Україна стала 152-им офіційним членом Світової організації торгівлі.

міжнародний торгівля державний доход

2. Передумови виникнення ЄС. Склад ЄС, завдання. Повноваження міжнародних органів ЄС

Історія заснування сягає післявоєнного періоду середини ХХ сторіччя. Після Другої світової війни західноєвропейські країни поставили перед собою питання майбутнього Європи, що, власне, і вважається початком європейської інтеграції. На той час інтеграція була єдиною відповіддю, яку знайшли європейські політики та дипломати. В період 1945;1950 років кілька видатних діячів, серед яких — Конрад Аденауер, Вінстон Черчіль, Алкід де Гаспер і Роберт Шуман почали переконувати свої народи «увійти до нової ери», де має панувати новий порядок, заснований на спільних інтересах її народів і націй.

У травні 1950 року в Парижі міністр закордонних справ Франції Роберт Шуман запропонував новий план часткової економічної інтеграції. Ця ідея належала Жану Моне. 9 травня 1950 року було підписано Декларацію Роберта Шумана, яка пропонувала створити організацію, що контролюватиме видобування вугілля та виробництво сталі у ФРН та Франції.

План Шумана та Моне був реалізований 18 квітня 1951 року підписанням Паризького Договору про створення Європейського Співтовариства Вугілля і Сталі, який набрав чинності в липні 1952 р. Членами нової організації стали Франція, ФРН, Італія, Голландія, Бельгія та Люксембург.

Наступним кроком було ухвалення Римського договору про створення Європейського економічного співтовариства (ЄЕС) та Європейської спільноти з атомної енергії (Євроатом). Документ був підписаний 25 березня 1957 року і набрав чинності з 1958 р. Ним передбачалося ліквідація всіх національних бар'єрів на шляху вільного руху товарів, послуг, капіталів та робочої сили між країнами-учасницями, а також перехід до вироблення спільної зовнішньоекономічної, сільськогосподарської і транспортної політики. Крім того, було підписано Конвенцію про спільні для трьох співтовариств (ЄОВС, ЄЕС, Євроатому) інституцій, якими стали Парламентська асамблея (Європейський Парламент) та Європейський Суд. На той момент, кожне співтовариство мало власні інституції.

1967 рік знаменується злиттям трьох співтовариств (ЄОВС, ЄЕС, Євроатому) в єдине Європейське співтовариство. У 1973 році набула чинності Угода про вільну торгівлю між ЄЕС і ЄОВС з одного боку та країнами Європейської асоціації вільної торгівлі - з іншого. У 1979 році завершився процес створення Європейської Валютної Системи (ЄВС), запроваджено ЕКЮ. Введення ЕКЮ мало зменшити коливання валютних курсів, витіснити з міжнародних розрахунків долар США, стимулювати подальший розвиток інтеграційних процесів через забезпечення передумов формування єдиного валютного ринку ЄС.

У 1985 році підписано програму подальшого розвитку Європейського співтовариства і перетворення його в Європейський Союз («Європа без кордонів»), а потім і досягнення цілковитої інтеграції.

У 1992 році укладена угода між ЄС і Європейською асоціацією вільної торгівлі (ЄАВТ) про створення Європейського Економічного Простору (ЄЕП). Цього ж року прийнято Маастрихтську угоду, суть якої характеризувала новий якісний етап в еволюції ЄС — усунення діючих обмежень вільного руху капіталу в Португалії та Греції.

З 1 листопада 1993 р. Європейське співтовариство перейшло в нову стадію економічної інтеграції. За рішенням держав та урядів країн-членів, організація набула офіційної назви — Європейський Союз. У межах ЄС планується також перехід до політичної інтеграції - створення нової наддержави конфедеративного або федеративного типу. Поступово ЄС набуває рис єдиної державності, контури якої проявляються в економіці, політиці й соціальній сфері.

1 січня 2002 року з метою покращення умов для співпраці в межах Європи та зниження витрат, пов’язаних із обміном національних валют, запроваджено єдину європейську валюту — євро.

Європейський Союз (The European Union) — інтеграційне об'єднання 27-ми країн на основі спільних людських і демократичних цінностей, яке має на меті досягнення стабільності, миру та процвітання. ЄС є унікальним міжнародним утворенням, адже його держави-члени заснували спільні інституції та делегували їм певну частку свого суверенітету для того, щоб можна було демократично, на загальноєвропейському рівні ухвалювати рішення з конкретних питань, які становлять загальний інтерес. Членами Євросоюзу на сьогодні є: Австрія, Бельгія, Болгарія, Велика Британія, Греція, Данія, Естонія, Ірландія, Іспанія, Італія, Кіпр, Латвія, Литва, Люксембург, Мальта, Нідерланди, Німеччина, Польща, Португалія, Румунія, Словаччина, Словенія, Угорщина, Фінляндія, Франція, Чехія, Швеція. Країнами-кандидатами наразі визнані Македонія, Туреччина й Хорватія.

Організаційна структура ЄС побудована за принципом розподілу законодавчої, виконавчої та судової функцій. До основних органів ЄС належать:

Ш Європейська комісія — виконавчий орган ЄС. Її склад розглядається та ухвалюється Європарламентом, тому кожний з членів Європейської Комісії має повноваження впродовж 5-річного терміну. Як представник колективного органу, кожний член Європейської Комісії патронує один або кілька напрямів діяльності ЄС. Маючи право ініціативи, Європейська Комісія зобов’язана подавати пропозиції щодо нових законів Євросоюзу. Такі пропозиції вона висуває після активних консультацій, але не на основі інтересів окремих регіонів чи країн ЄС, а базуючись на власному уявленні про доцільність того чи іншого рішення для ЄС та його громадян. Європейська Комісія виступає із законодавчими ініціативами тільки в тих галузях, де для ефективних дій Євросоюз має кращі можливості, ніж окремі його члени.

Європейська Комісія спеціалізується на захисті угод Євросоюзу, забезпеченні застосування державами-членами законодавства ЄС. У тих випадках, коли держави-члени порушують або не застосовують закони ЄС, Комісія може вжити відповідні санкції, включаючи передачу справи до Європейського Суду. Європейська Комісія здійснює контроль за використанням субсидій, які виділяються урядами окремих країн власним галузям промисловості, а також за наданням дозволів на державну допомогу в разі, коли це не заборонено законодавством ЄС.

Крім того, на Європейську Комісію поширюються обов’язки виконавчого органу, який відповідає за практичне втілення політики ЄС. Для цього Європейська Комісія наділена суттєвими власними повноваженнями і правом прийняття рішень у різних галузях, зокрема аграрній, торговельній, транспортній тощо. Крім того, Європейська Комісія керує фінансами ЄС — бюджетом та роботою різноманітних фондів і програм ЄС, включаючи ті, що стосуються допомоги країнам, які не входять до Євросоюзу.

Ш Європейський парламент — представницький орган, що обирається з 1979 року прямим загальним голосуванням громадян усіх держав-членів ЄС один раз на п’ять років. За кожною державою-членом закріплюється фіксована кількість депутатських місць (відповідно до чисельності населення країни) (див. додаток 2).

Функції Європарламенту дещо відрізняються від функцій національних парламентів. Так, Європарламент не обирає уряд. Це пов’язано з тим, що на рівні ЄС не існує структури, яка може вважатись урядом у повному розумінні цього слова.

Проте Європарламент впливає на формування Європейської Комісії, оскільки Голова Комісії призначається урядами держав-членів тільки після консультації з Європарламентом. Крім того, кандидатури як голови, так й інших членів Комісії, затверджуються Європарламентом.

Європарламент виконує законодавчу, дорадчу та наглядову функції, приймає рішення, узгоджує політичні ініціативи, здійснює демократичний контроль. Для виконання цих функцій в Європарламенті створено 19 комітетів.

Ш Рада міністрів ЄС — органом прийняття остаточних рішень. У її роботі беруть участь представники держав-членів на рівні глав профільних міністерств. На відміну від національних рад міністрів, Рада міністрів ЄС є не виконавчим, а законодавчим органом. Рішення Ради міністрів є обов’язковими. Разом з установчими документами ці рішення утворюють право ЄС.

Водночас, Рада міністрів не має постійного складу. На практиці існує низка рад, які спеціалізуються на розгляді фахових питань: Рада міністрів економіки, закордонних справ, сільського господарства, фінансів, освіти тощо. Міністри країн ЄС у різний спосіб підзвітні парламентам своїх країн. Проте ті рішення, які вони приймають у складі Ради міністрів ЄС, не можуть бути змінені окремими країнами. Як правило, законодавчі акти ЄС мають форму постанов і директив. Перші є обов’язковими для виконання і стають частиною національних законодавств. Директиви також є обов’язковими, але вони лишають за державами право вибору методів виконання.

Водночас, Рада міністрів не має постійного складу. На практиці існує низка рад, які спеціалізуються на розгляді фахових питань: Рада міністрів економіки, закордонних справ, сільського господарства, фінансів, освіти тощо. Міністри країн ЄС у різний спосіб підзвітні парламентам своїх країн. Проте ті рішення, які вони приймають у складі Ради міністрів ЄС, не можуть бути змінені окремими країнами. Як правило, законодавчі акти ЄС мають форму постанов і директив. Перші є обов’язковими для виконання і стають частиною національних законодавств. Директиви також є обов’язковими, але вони лишають за державами право вибору методів виконання.

Рішення в Раді міністрів приймаються або одностайно, або простою чи кваліфікованою більшістю. В останньому випадку кожна країна-член має різну кількість голосів. Їх поділ між країнами-членами ЄС здійснено таким чином, щоб зробити неможливим блокування рішень окремими державами. Тож, для блокування рішення необхідно об'єднатися кільком державам, щоб набрати мінімум 34 із загальних 76 голосів. Функції Голови Ради міністрів виконують почергово упродовж шести місяців міністри закордонних справ країн-членів.

Ш Європейська Рада — скликається щонайменше двічі на рік на рівні глав держав та урядів. У засіданнях Європейської Ради також беруть участь міністри закордонних справ, голова та віце-президент Європейської Комісії. Рішення Європейської Ради не мають обов’язкової сили, проте вони дають політичний імпульс та визначають основні орієнтири подальшого розвитку Євросоюзу. Зважаючи на високий рівень влади, яку мають у своїх країнах глави держав та урядів, Європейська Рада стала органом, до якого можуть звернутися Рада Міністрів ЄС та Європейська Комісія з особливо складних питань, що не вирішуються в межах звичайної процедури ЄС.

Ш Інші інституції ЄС:

— Суд європейських співтовариств — створений у відповідності з Договором в 1952 році, і розташований в Люксембурзі.

Функції:

o перевіряє на відповідність договори документів, видані Європейськими інституціями та урядами;

o тлумачить право спільноти на запит національних судів.

Справи подаються на реєстрацію і за справою закріплюється окремий суддя і генеральний адвокат.

Далі процедура має 2 стадії:

1) Всі сторони причетні до справи, подають письмову заяву і судді, що опікуються справою складають звіт, у якому викладають усі твердження та юридичні обставини справи. Генеральний адвокат, що веде справу, робить свої висновки з цього звіту. На основі цих висновків суддя виносить проект рішення, який подається на розгляд інших членів суду.

2) Публічне слухання — проходить за присутності усього Суду (на «пленарній сесії»), але слухання може також проходити перед палатою у складі 3 або 5 суддів, залежно від важливості чи складності справи.

— Суд аудиторів — був створений в 1975 році. Місце знаходження — Люксембург. Робота суду полягає в тому, щоб переконатися в тому, що фінансові фонди Європейського Союзу, які надходять від платників податків належним чином були проведенні юридично відповідно до економічних завдань.

Суд складається з одного члена від кожної країни ЄС. Членів призначаються Радою на шість років, термін. Члени обирає Голови з числа самих на трирічний термін.

— Статистичний офіс Європейських співтовариств (Євростат);

— Економіко-соціальний комітет — дорадчий орган ЄС, що представляє інтереси роботодавців, споживачів та інших груп, які разом складають «організоване громадянське суспільство».

ЄСК виконує три основні функції:

o консультує Раду, Комітет та Європарламент на їх прохання або за власною ініціативою.

o сприяє активній участі громадянського суспільств політики ЄС.

o сприяє поширенню ролі громадянського суспільства країнах не членах ЄС і надає допомогу у створенні дорадчих структур.;

— Комітет з економіки та соціальних питань — до якого входять представники організацій, які представляють інтереси основних соціальних груп — найманих робітників, підприємців, фермерів, осіб вільних професій тощо.

— Комітет регіонів — консультативний орган, який складається з представників європейських регіональних і місцевих органів влади, створений відповідно до Маастрихтського Договору. Він включає в себе представників регіональних та місцевих установ і організацій;

Комітет регіонів представляє точку зору місцевих та регіональних адміністрацій та законодавство ЄС, подаючи свої висновки стосовно пропозицій Комісії.

Комісія та Рада звертаються до Комітету регіонів за консультаціями стосовно тем, які прямо стосуються діяльності місцевих та регіональних адміністрацій, але вони можуть консультуватися з Комітетом і в інших випадках. Зі свого боку, Комітет може приймати рішення за власною ініціативою і представляти їх в Комісії, Раді чи Парламенту.

— Європейський інвестиційний банк — фінансова установа Європейського Союзу.

Створений 1958 року відповідно до статті 129 Римського договору (нині статті 266 та 267) з метою фінансування проектів, що сприяють європейській інтеграції, збалансованому розвитку, економічному й соціальному вирівнюванню та розвитку інноваційної економіки. Європейський інвестиційний банк (Банк) — неприбуткова організація, він не заробляє гроші на депозитах.

Проекти, в які Банк вкладає гроші, мають відповідати певним критеріям, а саме:

o сприяти виконанню завдань ЄС, зокрема, підвищувати конкурентоспроможність європейської промисловості та маленьких підприємств, стимулювати розвиток інформаційних технологій, захищати довкілля, поліпшувати освіту й охорону здоров’я;

o здійснюватись переважно на користь найбільш відсталих регіонів;

o залучати інші джерела фінансування.

Переважну більшість (близько 90%) позик Банк надає всередині ЄС (зокрема й заморським територіям країн Союзу); значна частина позик спрямована на допомогу майбутнім членам. Поза межами ЄС він підтримує розвиток в країнах Середземномор’я, Африки та Карибського і Тихоокеанського басейнів, а також Латинської Америки й Азії.

Майже всі кошти для фінансування своїх позикових операцій Банк позичає на ринках капіталу, переважно через випуск власних облігацій, які котируються на головних світових біржах. Висока репутація Банку й авторитет його акціонерів забезпечили йому найвищий кредитний рейтинг (ААА). Такий рейтинг дозволяє Банкові збирати великі ресурси, не обтяжуючи бюджет держав-членів, і спрямовувати їх в економічно ефективний спосіб у ті сектори й регіони, які потребують підтримки. Акціонерами Банку є держави-члени ЄС; розмір передплати кожної з них пропорційний економічній вазі.

Європейський інвестиційний банк розташований у Люксембурзі; персонал Банку становить близько 750 працівників; головний керівний орган — правління керівників з міністрів (зазвичай, фінансів) усіх країн ЄС.

— Європейський центральний банк — центральний банк для єдиної європейської валюти — євро. До зони євро наразі належать 12 з 25 країн ЄС. Європейський центральний банк (ЄЦБ) створено 1998 року згідно з Договором про ЄС у рамках третього, кінцевого, етапу формування Економічного та монетарного союзу.

Головним завданням ЄЦБ є цінова стабільність у зоні євро. Договір застерігає, що Банк має бути вільним від будь-якого політичного впливу, він відповідає за монетарну політику, валютні операції й управління валютними резервами країн євро.

Керівні органи ЄЦБ (Керівна рада та Виконавчий комітет) координують діяльність Європейської системи центральних банків. Як і його попередник, Європейський монетарний інститут, ЄЦБ розташований у Франкфурті (Німеччина).

Європейський омбудсмен — посада, запроваджена Договором про Європейський Союз. Уповноважений приймати скарги від громадян Союзу, фізичних чи юридичних осіб, резидентів держав-членів на незадовільну діяльності інституцій або установ Спільноти. У відповідь на скаргу, або за власною ініціативою, європейський омбудсмен проводить розслідування; інституції ЄС зобов’язані надавати йому будь-яку інформацію і доступ до відповідних документів. Виявивши факти порушень, він сповіщає установу, про яку йдеться, і надсилає їй свої рекомендації. Установа-адресат має три місяці на те, щоб дати докладну відповідь; після чого омбудсмен направляє остаточний звіт Європейському Парламентові та відповідній установі. Крім того, він сповіщає скаржника про результати свого розслідування.

Європейського омбудсмена призначає Європейський Парламент на п’ять років. Щорічно омбудсмен звітує в Парламенті про результати всіх розслідувань, проведених упродовж року.

Умови вступу в Європейський Союз Для того, щоб стати членом ЄС, країна повинна мати стійкий демократичний лад, який гарантує верховенство законів, забезпечує права людини і захист національних меншин. Крім того, держава повинна мати розвинуту ринкову економіку та державну службу, на базі якої може здійснюватися керівництво ЄС. Сам Євросоюз надає фінансову й консультаційну підтримку країнам-претендентам на вступ до організації.

Громадяни країн, які входять до ЄС, можуть вільно пересуватися в межах Європейського Союзу, а також брати участь у навчальних і дослідницьких проектах ЄС. Крім того, Євросоюз активно виступає проти тероризму, бере активну участь у проектах захисту навколишнього середовища та науково-дослідній роботі.

Кожна країна ЄС має визначену кількість голосів, які можуть бути використані для голосування того чи іншого рішення, що приймається Радою Міністрів Європейського парламенту. Представники кожної країни також обирають певну кількість членів парламенту. Ця кількість зазвичай залежить від кількості населення країни.

Діяльність Європейського Союзу заснована на принципі, за яким жодна держава-учасниця не може бути примушена до будь-яких дій без її згоди. Якщо рішення ЄС приймаються більшістю, то вони мають декларативний характер. Для того, щоб рішення мали обов’язковий характер, необхідно одноголосна підтримка.

Прийняття рішень у ЄС має таку послідовність: Європейська Комісія починає розробку законопроектів за своєю ініціативою або на прохання Європарламенту чи Ради міністрів. Пропозиції ЄК надходять до Ради міністрів, а потім передаються до Європарламенту, де розглядаються відповідним комітетом. Комітет Європарламенту вносить поправки до проектів, і вони проходять попереднє обговорення перед тим, як їх буде винесено на чергове засідання Європарламенту в Страсбурзі. Одночасно проекти передаються до Комітету з економіки та соціальних питань.

Висновки Європарламенту і Комітету з економіки та соціальних питань надходять до ЄК, яка з їх урахуванням вносить проект до Ради міністрів і Європарламенту на друге читання. Пропозиції знову розглядаються на рівні комітетів, голосуються на щомісячній пленарній сесії Європарламенту і повертаються до Ради міністрів, яка приймає остаточне рішення.

Для забезпечення роботи ЄК у тісному контакті з урядами держав-членів ЄС, їй підпорядковані комітети, до складу яких входять представники урядів. Це комітети трьох видів: консультативні, адміністративні та регулюючі. Існуюча в ЄС процедура підготовки та прийняття рішень є складною, проте закладений у ній механізм перевірок та противаг забезпечує демократичність процесу, ґрунтуючись на відкритій дискусії, консультаціях та консенсусі.

Додатки Додаток 1

Додаток 2

Кількість місць в Європарламенті по кожній країні (мандат «2009 — 2014 роки).

Табл. 1

Список використаної літератури

1. Багрова І. Б., Гетьман О. О., Власик В. Є. «Міжнародна економічна діяльність України» — К.: «Центр навчальної літератури», — 2004. — 384 с.

2. Іфтемчук В. С., Григор'єв В. А., Маниліч М. І., Шутак Г. Д. за наук. ред. Башнянина Г. І. «Ґенеза ринкової економіки (політекономія, мікроекономіка, макроекономіка, економічний аналіз, економіка підприємства, маркетинг, фінанси, банки, інвестиції, біржова діяльність): Терміни, поняття персоналії» — К.: «Магнолія Плюс», 2004. — 688 с.

3. Козак Ю. Г. «Міжнародна економіка» — К.: Артек, 2002. — 436с.

4. Козик В. В., Панкова Л. А., Даниленко Н. Б., «Міжнародні економічні відносини» — К: Знання-Прес, 2002. — 406с.

5. Коломойцев В. Є. «Сучасний етап економічного розвитку країна світовий досвід структурних зрушень» — К.: Укр. Енциклопедія ім. М. П, Бажана, 1997 р

6. Офіційний сайт Європейського Союзу http://europa.eu/institutions/

7. Офіційний сайт СОТ http://www.wto.org/

8. Петрашко Л. П. «Міжнародні фінанси»: навч. — метод. посіб. для самостійного вивчення дисципліни — К.: КНЕУ, 2003. — 221 с

9. Суторміна В.М., Федосов В. М. «Фінанси зарубіжних корпорацій»: Навч.-метод. посібник для самост. вивч. дисц. — К.: КНЕУ, 2002. — 88 с.