Очаків у міжнародних відносинах ХVІІІ ст

ЗМІСТ Вступ Розділ 1. Історія фортеці Очаків XVII-XVIII ст. у контексті дослідження суспільних відносин

1.1 Місто-фортеця Очаків як стратегічний та торговельний центр турецько-татарського прикордоння

1.2 Фортеця Очаків та військова діяльність І. Мазепи

1.3 Військові відносини на кордоні очаківського еялету у 30−50-х рр. ХVIII ст.

Розділ 2. Очаківські землі у другій половині ХVІІІ ст.

2.1 Очаків у торгівельних відносинах Північного Причорномор’я

2.2 Очаків у турецько-татарських політичних відносинах другої половини ХVІІІ ст.

2.3.Очаківські землі у російсько-турецьких війнах Розділ 3. Охорона праці та безпека у надзвичайних ситуаціях Вступ

3.1 Аналіз і оцінка умов праці за мікрокліматом у приміщенні деканату факультету політичних наук

3.2 Безпека людини у надзвичайних ситуаціях при масових заворушеннях Висновки Список використаних джерел та літератури Висновки Список використаних джерел

Вступ Актуальність теми дослідження визначається необхідністю систематичного вивчення воєнно-стратегічного значення міста-фортеці Очаків у бойових діях російсько-українського протистояння турецькій агресії у XVIII ст. У цій боротьбі важливу роль відіграло українське козацтво. Причому слід зазначити, що в історичній науці висвітлювалися питання більш ранніх періодів історії, коли козацтво виступало самостійним суб'єктом проти татарсько-турецької експансії. Тема ролі фортеці Очаків у воєнних діях XVIII ст. залишається до кінця не розкритою, особливо аспекти, які стосуються участі українського козацтва в російсько-турецьких війнах та у локальних конфліктах навколо міста-фортеці Очаків. Ні в російській, ні в українській історіографії не проаналізовано взаємозв'язок козацького мистецтва ведення бою та російської воєнної тактики, яку розробляли й застосовували в ході російсько-турецьких збройних конфліктів такі видатні полководці свого часу як Б. Мініх, П. Румянцев, не відтворено послідовності розгортання історичних подій навколо фортеці Очаків у XVIII ст.

Крім того, вказана тема актуальна ще й тим, що вона стосується важливих проблем колонізації півдня України, українсько-турецької торгівлі в Північно-Західному Причорномор'ї, розвитку європейської міжнародної політики в зв’язку зі «східним питанням», експансією Росії до берегів Чорного моря.

Об'єкт дослідження — міжнародні відносини російсько-українсько-турецького протистояння у XVIII ст.

Предмет дослідження — місто-фортеця Очаків у міжнародних відносинах XVIII ст.

Мета дослідження полягає у висвітленні воєнно-стратегічної ролі міста-фортеці Очаків у міжнародних відносинах XVIII ст. Для реалізації мети роботи передбачається вирішення наступних завдань:

— показати місто-фортецю Очаків як стратегічний та торговельний центр турецько-татарського прикордоння;

— проаналізувати роль фортеці Очаків у військовій діяльності І. Мазепи;

— простежити військові відносини на кордоні очаківського еялету у 30−50-х рр. ХVIII ст.;

— охарактеризувати Очаків у торгівельних відносинах Північного Причорномор’я;

— висвітлити роль Очакова у турецько-татарських політичних відносинах другої половини ХVІІІ ст.;

— визначити місце Очакова у російсько-турецьких війнах ХVIII ст.

Хронологічні межі дослідження охоплюють період з 1710 до 1791 рр. Нижня мета визначена часом активної експансії Російської імперії до берегів Чорного моря, починаючи з російсько-турецької війни 1710−1713 рр., верхня — приєднанням Криму (1783 р.) і Яським мирним договором (1791 р.).

При цьому, для пояснення певних міжнародних реалій були задіяні більш ранні хронологічні межі, включаючи події XVI-XVII ст.

Географічні рамки дослідження охоплюють територію очаківського еялету — межиріччя Бугу та Дністра, на якій відбувалися історичні події російсько-українсько-турецького протистояння у XVIII ст. навколо фортеці Очаків.

Методологічні основи дослідження ґрунтуються на загальновживаних науково-дослідницьких принципах об'єктивності, пріоритету фактів і загальнолюдських цінностей. Дослідження проводилося з використанням таких загальнонаукових методів, як аналіз, синтез, індукція та дедукція. Для досягнення поставленої мети використано наступні методи досліджень, а саме: історико-генетичний, історико-порівняльний, метод історичної реконструкції.

Базовими для досліджуваної проблеми стали принципи історизму та об'єктивності. Принцип історизму передбачає реалізацію прагнень дослідника через усвідомлення сутності періоду, що вивчається, показ процесів подій з погляду сучасників, а також їх оцінку з точки зору законів і традицій того часу. Принцип об'єктивності вимагає відтворення минулого неупереджено, без кон’юнктурних перекручень, без «виправлень» колишніх подій для доказу власних суб'єктивних наукових позицій. Об'єктивність означає неупередженість, незалежність суджень від світоглядних та суспільно-політичних орієнтацій дослідника. При цьому він не повинен бути нейтральним і має право на обґрунтування своєї позиції. Об'єктивність дослідника полягає не в утриманні від критичних суджень, оцінок, світоглядних і моральних проблем, а в правдивому відображенні суперечностей, труднощів та проблем, бо саме об'єктивність забезпечує науковість.

Цивілізаційний підхід зорієнтував на сприйняття історичного поступу як багатовимірного поліцентричного процесу в рамках єдиної людської цивілізації; врахував широке коло чинників, які впливають на світовий історичний поступ; спростував існування «розвитку людства» у розумінні просування від простого до вищого, складного; дав змогу розглянути розвиток бойового мистецтва характерників у контексті світових аналогів.

Історіографія проблеми. У вітчизняній історіографії простежується чіткий напрямок досліджень українських істориків, пов’язаний з розглядом подій довкола фортеці Очаків як впливового історичного фактору, що мав певну значимість у середньовічному українському суспільстві для формування та становлення козацького стану.

Українські історики М. Грушевський, М. Драгоманов, О. Єфименко, Н. Полонська-Василенко [9; 12; 15; 34] акцентували свою увагу на подіях, головним чином, XVI ст. Наслідками їх дослідницьких студій були певні висновки про значний та довготривалий потяг козацтва до освоєння земель Північного Причорномор’я, степових територій довкола фортеці Очаків, що знаходилася на перехресті водних шляхів та була «ключем» до виходу у морський простір. У висновках українських істориків простежується думка про місію козацьких походів під фортецю Очаків. Дослідники вважали їх воєнними операціями по захисту українських кордонів та українського народу від турецько-татарської агресії, що виходила з-під стін фортеці Очаків протягом XVI ст.

Видатні українські історики ХІХ — першої половини ХХ ст. Д. Яворницький, М. Костомаров, А. Скальковський, Д. Дорошенко [11; 24; 38; 52] в дослідженнях торкалися козацької воєнної діяльності в районі Очакова, акцентуючи увагу на розвитку воєнної справи запорожців у XVII-XVIII ст. Праці українських істориків є важливими для висвітлення початків традицій козацького воєнного мистецтва, що розвивалися в південних степах в районі міста-фортеці Очаків у часи середньовіччя.

Розглядаючи російську історіографію імперського періоду, необхідно відзначити певну однаковість поглядів істориків, які пов’язують події навколо міста-фортеці Очаків лише з історією Московської держави та Російської імперії. Проте доробок російських вчених є цікавим, оскільки концентрує в собі великий фактичний матеріал. Аналіз цих праць переконливо свідчить про тривалу участь українського козацтва в подіях в районі фортеці Очаків у XVI-XVII ст.

На сторінках праці видатного російського історика С. Соловйова «История России с древнейших времен» міститься важлива інформація про похід ратних людей Ржевського та козаків під фортецю Очаків у 1556 р. та вплив цього походу на формування козацького стану. Аналіз цієї праці дає підстави зробити висновки, що козацькі походи у другій половині XVI ст. під фортецю Очаків набули міжнародного резонансу й стали важливою військовою традицією, яка суттєво впливала на події українсько-турецького протистояння у ХVIII ст. У праці російського воєнного історика О. Рігельмана [35], висвітлюються окремі воєнні події навколо фортеці Очаків, у яких брало участь козацтво у другій половині ХVІІ-ХVIII ст.

У радянській вітчизняній історіографії тема участі козацтва у воєнних подіях навколо фортеці Очаків у XVIII ст. не могла бути висвітлена повною мірою, оскільки історики працювали в жорстких рамках марксистсько-ленінської ідеології. Тема українсько-турецького протистояння у Північному Причорномор'ї фрагментарно розглядалася в працях українських істориків В. Голобуцького, О. Апанович. У «Черноморском казачестве» (1956 р.) В. Голобуцького містяться матеріали, присвячені питанням історичної значимості фортеці Очаків для формування козацького стану у другій половині XVIII ст. У своїй праці історик наголошує, що фортеця Очаків та очаківська сторона набули для козацтва певного значення після руйнації Січі у 1775 р., коли значна кількість козаків відійшла до фортеці Очаків, шукаючи порятунку від жорстокої розправи російського уряду. О. Апанович у праці «Збройні сили України першої половини XVIII ст.» (2004 р.) приділила увагу забезпеченню оборони фортеці Очаків з боку моря у липні 1737 р., в якій активну участь брали півтори тисячі козаків на 38 судах. На сторінках книги О. Апанович відзначила участь української сторони в будівельно-ремонтних роботах міста-фортеці Очаків у 1738 р.

У працях діаспорних українських істориків увага приділена діяльності гетьмана І. Мазепи під фортецею Очаків та подіям російсько-турецьких війн XVIII ст. Зокрема в дослідженнях Б. Крупницького, О. Оглоблина [26; 31] наголошується на тому, що військова діяльність гетьмана І. Мазепи навколо фортеці Очаків у 90-х рр. XVII ст. вплинула на формування його особистості як полководця.

У працях сучасних істориків І. Сапожникова та Г. Сапожникової, Р. Шияна [36; 37; 50] висвітлюються питання стану військової боєздатності фортеці, присутності козацтва в окрузі Очакова у 1786−1787 рр., участі козацтва у військовій операції на острові Березань 7 листопада 1788 р. та штурмі фортеці 6 грудня 1788 р. Значним досягнення у дослідженні історії Очакова XVIII ст. є роботи Т. Якубової [53−60].

В українській та російській історіографії ХІХ-ХХІ ст. зроблено чимало в плані дослідження питання російсько-українсько-турецького протистояння в Північному Причорномор'ї та значення фортеці Очаків у подіях протягом XVI-XVIII ст. Проте, відсутня робота, яка була б спеціально присвячена ролі Очакова у міжнародних відносинах XVIІ-XVIII ст. Тому тема нашої дипломної роботи є актуальною.

Практичне значення отриманих результатів полягає в тому, що вони можуть бути використані при вивченні загальної історії козацтва, його воєнного мистецтва, ролі у боротьбі з татарсько-турецькою агресією, а також при написанні наукових праць і підготовці вузівських спецкурсів з історії міжнародних відносин та зовнішньої політики Східної Європи. Безпосередньо матеріали дослідження можуть бути використані в експозиції військово-історичного музею імені О. В. Суворова в місті Очаків.

Структура роботи відповідає поставленій меті та завданням. Вона складається зі вступу, трьох розділів основної частини, висновків, списку використаних джерел (60 найменувань). Загальний обсяг дипломної роботи становить 80 сторінок.

Розділ 1. Історія фортеці Очаків XVII-XVIII ст. у контексті дослідження суспільних відносин

1.1 Місто-фортеця Очаків як стратегічний та торговельний центр турецько-татарського прикордоння Малодослідженою сторінкою історії України є історія унікального історичного міста Очаків. Історія міста-фортеці тісно пов’язана з історією суспільних відносин в Україні у середньовічний період, а також з історією козацького військового мистецтва. Протягом XVI-XVIII ст. фортеця Очаків була військово-адміністративним центром Османського військового округу Очаківського ейялету турецької території, найближчої до українських земель у XVI-XVIII ст.

Деякі вчені вважають, що на місці сучасного Очакова в І-ІІІ ст. н. е. існувало місто сарматів Алектор. Попередницею Очакова була фортеця Дашів, яку литовський князь Вітовт побудував в 30-х рр. XV ст. під час створення системи замків для укріплення південних кордонів Великого князівства Литовського у Північному Причорномор'ї: Вітовка (Богоявленське, а нині Корабельний район у м. Миколаєві), Соколиць (біля сучасного м. Вознесенська), Баликлей (при злитті річок Чичиклеї і Південного Бігу), Дашів (нині м. Очаків). Подорожні записки іноземних мандрівників засвідчують, що замки-кам'яниці в часи Вітовта споруджувалися за місяць силами 12 тис. чоловік і 4 тис. возів з деревиною і камінням за одним планом у пустинних місцях. Але брак актового матеріалу періоду вітовтової колонізації дозволяє відтворити її масштаби та етапи [14, c. 76].

Офіційно побудова фортеці Очаків була пов’язана з союзом московського князя Івана ІІІ Васильовича (1462−1505 рр.) з татарським ханом Менглі-Гіреєм, якого він намагався використовувати проти Литви. Іван ІІІ вступив у дипломатичні стосунки з Менглі-Гіреєм. У 1491 р. Менглі-Гірей підтвердив перед посланцем московського царя Тимофієм Івановичем Скрябой свій намір діяти разом з московським царем проти Казимира [21, c. 21].

Менглі-Гірей І (1478−1515 рр.) за час панування поширив свою владу далеко поза Крим. Перехід братів та племінників Менглі-Гірея до Литви наприкінці XV ст. посилював побоювання хана щодо стабільності власної влади в Криму та прискорив дії Менглі-Гірея щодо посилення північних кордонів та розбудови фортеці в гирлі Дніпра [30, c. 50−51].

Розбудова фортеці в гирлі Дніпра розпочалася в 1492 р. на місці старої фортеці Дашів, була споруджена фортеця Кара-Кермен (Чорна фортеця). Іван ІІІ у 1492 р. надіслав до Менглі-Гірея російського посла Костянтина Заболоцького, якому вдалося вплинути на кримського хана. Внаслідок переговорів московський князь надав гроші на побудову Очаківської фортеці, а кримський хан у відповідь на цей крок Москви пообіцяв московському послу зробити напад на Литву [21, c. 44].

Проте існує ще одна цікава версія передісторії Очакова, подана Шерером Жан-Бенуа в «Літописі Малоросії…»: «Місто Очаків стоїть при з'єднанні Лиману з Чорним морем. Це місто збудував народ, який козаки звуть половцями, оскільки вони полювали диких звірів і селилися на рівнинах. Цей народ, нащадок давніх кимврів і готів, чия мова становила суміш руських, польських та валаських слів, називав себе „узи“ й так само іменував Дніпро. Тому турки на великій карті, накресленій року гіджри 1137 р., а нашої ери 1724 р., де подано Чорне море й навколишні землі, називають Дніпро Ози-Зуч, а пост біля малої фортеці Абложа — Орай Мурза, або форт князя народу „узи“. Коли росіяни прийшли у ці місця, вони переробили ім'я генерала Ози Зуч на слово „Очаків“, що позначено на турецьких картах як Кааль Ози, тобто фортеця Ози. Понад сто років тому в Очакові оселилися греки. Та, коли турки здобули Константинополь, Очаків так само перейшов до їхніх рук» [49, c. 19].

На початку XVI ст., після смерті Менглі-Гірея і приходу до влади в Криму його сина Магмет-Гірея, Очаків стає резиденцією татарського калчи і другого сина Менглі-Гірея царевича Ахмата Хромого. Всупереч політиці Менглі-Гірея, яка була спрямована на зближення з Литвою, Ахмат Хромий, перебуваючи в Очакові, підтримував тісні зв’язки з московським царем і нападав на литовські землі. Незважаючи на дружбу Сигізмунда і Магмет-Гірея, Ахмат Хромий писав листи до російського царя, у яких прохав узяти для нього Київ, а за допомогу завоювати Вільну, Гроки і всю Литву [27, c. 19].

Агресивна політика Ахмата Хромого, який розпочав на початку XVI ст. татарські походи на українські землі, послужила причиною відповідних дій проти фортеці українських прикордонних старост, до складу військ яких входило українське козацтво.

У 1516 р. П. Лянцкоронський здійснив вдалий похід на Очаків [9, c. 53−54]. У цьому ж році поблизу Очакова відбулася битва прикордонних військ гетьмана Ружинського з турецько-татарськими військами [19, c. 54]. У 1523 р., скориставшись замішанням серед татарської верхівки, український аристократ Євстафій Дашкевич з загоном, до якого входили українські козаки, вирушив до Очакова і спалив укріплення міста та спустошив Крим [3, c. 68].

Козацькі походи на фортецю Очаків у першій чверті XVI ст. носили характер походів-розвідок. Фортеця була слабо укріпленим військовим об'єктом, тому бажанням Менглі-Гірея на початку XVI ст. було зруйнувати її. Татари не мали європейського досвіду оборони фортець, їхнє військо вільно почувало себе в походах на степовому просторі. Слабкий військовий захист фортеці давав підстави українським прикордонним старостам організовувати військові походи на фортецю. У козацькій свідомості створювалася уява про фортецю Очаків, як осередок підвищеної татарської військової загрози для українських земель.

Фортеця Очаків вважалася важливим форпостом Туреччини у Північному Причорномор'ї, фігурувала як основний об'єкт козацьких морських і сухопутних походів. Походи запорожців на Очаків відбувалися у 1607, 1613, 1615, 1626 рр. Серед таких успішних морських рейдів козаків повз Очаків був похід, здійснений під керівництвом П. Конашевича-Сагайдачного у 1614 р., що завершився взяттям турецької фортеці Синоп у 1615 р., коли запорожці на 60 чайках спалили під фортецею турецькі галери, а згодом подолавши Чорне море, досягли Константинополя, пограбувавши його околиці [18, c. 88].

Походи козацтва на фортецю Очаків у першій чверті XVI ст. впливали на формування козацької ментальності. Завдяки цим походам козацтво, як найбільш прогресивна верства українського суспільства, починало усвідомлювати важливість своєї історичної місії захисту українських земель від військової загрози з півдня.

У другій половині XVI ст. турецький уряд, занепокоєний частими нападами прикордонних українських старост на фортецю Очаків, вводить у фортецю турецький гарнізон. Фортеця Очаків стає військово-адміністративним центром Османського військового ейялету — прикордонною провінцією Озю — найближчою до України турецькою прикордонною територією, до якої входили землі між Південним Бугом та Дніпром. За турецькою воєнною доктриною, ейялет не мав чітко визначених кордонів. Його землі повинні були постійно поширюватися. Згідно з географічним описом німецьким дослідником Тунманом Кримського ханства, територія очаківського ейялета співпадала с землями однієї з областей Кримського ханства Західного Ногая. Територія округи фортеці Очаків була заселена татарськими улусами Едисанської орди, яка нараховувала сім тисяч луків. Частина татарів-ногайців знаходилась на службі у адміністрації міста-фортеці Очаків, за що отримувала платню. Можливо припустити, що на початку XVI ст. на території округи фортеці Очаків кочували орди одного з мурз ногайських татарів шаха Ахмата, якій не бажав підкорятися Менглі-Гірею. Шах Ахмат намагався проводити самостійну політику, надсилаючи послів до Литви та Польщі. Очаківській ейялет мав декілька гілок управління — військову, судову, торговельну. Вірогідно, більшість гарнізону фортеці Очаків в XVI ст. складали яничари.

В польському середньовічному трактаті «Справа рицарська» (1569 р.), який зберігається в польському фонді Національної бібліотеки України чмені В. Вернадського, відмічена значимість яничарських корпусів в турецькому війську. Під час війни султана мали супроводжувати два белербека з корпусом яничарів в 20 тисяч чоловік. Яничари були озброєні луками, аркебузами, сокирами. Старшим воєначальником над гарнізоном яничарів призначався ага. Він мав значний грошовий прибуток від воєнних операцій, в яких брало участь турецьке військо. Взагалі доходи турецьких воєначальників були різні, в залежності від місця служби та військових заслуг. В XVI ст. місто-фортеця Очаків стає центром воєнної загрози, яку несли на українські, польські, литовські території татари-ногайці.

Тісне переплетіння інтересів мусульманського та слов’янського світів зробило місто-фортецю Очаків важливим центром взаємодій різних культур. Очаків в XVI ст. стає центром тяжіння декількох цивілізацій — мусульманської, східнохристиянської, західної. Татари-ногайці в першій половині XVI ст. посилили воєнні походи з-під стін фортеці Очаків на слов’янські землі. Тогочасні польські історики вважали першою рицарською справою «боротьбу з татарами». Озброєні луком та шаблею, татари мали свої устави та старших воєначальників над військом. З-під стін фортеці Очаків вони виходили тихо, вкрадаючись непомітно в сусідні території. Для них мало що значили гори, вода річок, болота, ставки. Татарське військо стійко витримувало холод, голод, недосипання в далеких переходах по безмежному степовому простору. Це військо ділилося на окремі загони. Кожен загін при просуванні на місцевості враховував сторону розташування сонця, місяця та подавав про себе звістку окремими знаками. Вдень — це був густий дим, а вночі степовий простір займався полум’ям. На спустошені міста татари не повертались. Зазвичай вони розташовувались «клином», це був їх військовий звичай. Татарське військо наступало з обозами, супроводжуючи наступ пострілами з луків. Про наближення татар частіше сповіщали птахи та звірі, які мешкали в степах та лісах прикордонних територій. Першою справою прикордонних старост було воєнне стеження за їх поведінкою, яка могла повідомити про наближення ворога. Про наближення татар також сповіщав дим: там, де було татарське військо — в небі над ним завжди була темрява. Розпізнавання знаків наближення татар залежало від оперативності прикордонних старост. Епоха Менглі-Гірея внесла зміни в відносини між мусульманським та слов’янським світами. Ці відносини стали відносинами сили. Найближчим до фортеці Очаків торговельним центром був середньовічний Білгород.

Чимала частка в торговельних зв’язках середньовічного Білгорода припадала на південний напрям, що пов’язував місто з Малою Азією. Турецька торгівля в XIV-XV ст. активно велася через Білгород. З Туреччини імпортувалось понад сто двадцять найменувань товарів — від парчі та шовку з Бурси та кримського вина до ізмирського скла та взуття з Едірне. Натомість вивозили віск, мед, металеві вироби, хутра, збіжжя. Чимала частка експорту йшла транзитом з польських та російських провінцій. Торгівлю вели негоціанти Молдавського князівства, львівські транзитники, італійці, піддані Османського султана — греки, вірмени, мусульмани.

«Кодекси османських законів» Селіма II (1566−1574 рр.) стали продовженням законодавчої роботи багатьох його попередників — султанів, починаючи від Мегмета-Завойовника. Підрозділи «Законів» складалися з параграфів, більшість з яких присвячена окремим санджакам. Декілька кодексів «Законів» Селіма II застосовувались на тодішніх очаківських землях. Матеріали «Законів» свідчать про те, що обсяги податків на території округи фортеці Очаків були меншими, ніж з інших територій. Можливо, цим заохочувалися переселенці для господарського освоєння османського Північного Причорномор’я. Адже в порівнянні з акерманськими землями очаківські були значно менше заселені. В «Законах» відмічається різноманітний асортимент товарів, які різними торговельними шляхами йшли через округу фортеці Очаків. Раби, тканина, риба, алкогольні напої, худоба проходили через такі торговельні операції, як провезення, купівля-продаж, завезення, розпакування та різання. Місця операцій: порт Джанкерман, навколишні очаківські кочовища та степ, Нижнє Подніпров'я, Нижнє Побужжя, узбережжя р. Березань та її лиману. Товари перевозились на кораблях, «чайках», чотирьох та двоколісних возах [44, с. 6].

Можливо припустити, що митні збори з рабів в Очакові та Акермані у XVI ст. мали тенденцію до коливання. У часи відсутності полонених з України та Польщі, раби були значно дорожчими за худобу та інші товари. В часи значних та вдалих походів з-під стін фортеці Очаків на слов’янські території ціна на рабів знижувалася.

Між Очаковом та Білгородом у XVI ст. існували торговельні зв’язки. Це можливо пояснити тим, що територія округи фортеці Очаків (очаківський санджак) в першій та другій половині XVI ст. була слабо заселеним районом Османської імперії. На цих землях не існувало широко-освоєних господарських просторів. Тому адміністрація фортеці Очаків була зацікавлена в кругообігу товарів, надходженні свіжих капіталів, які поступали в казну міста від работоргівлі та від торгівлі мешканців округи фортеці Очаків з іноземними купцями, які приходили до Очакова, не обминаючи Білгород. Вже на початку XVI ст. в фортеці Очаків складаються традиції работоргівлі.

Характер козацьких походів на Очаків у другій половині XVI ст. змінюється, оскільки вони набувають міжнародного значення. Ними починають цікавитися європейські країни, які складали антиосманську коаліцію, а також Росія [54, c. 299].

В цей час походи козацтва на фортецю Очаків були елементом міжнародної політики українського козацтва, а також стали продовженням війни проти Туреччини на землях північно-західного Причорномор’я. Завдяки цим походам козацтво стверджувало себе як вагому військову силу в очах країн Європи, зацікавлених у послабленні Турецької імперії. Взаємодія козацтва із збройними силами Росії під час походу на Очаків у 1556 р., які у другій половині XVI ст. зробили значний крок уперед у модернізації і значною мірою збагатили військовий досвід козацтва.

Продовження війни, яку вело українське козацтво навколо фортеці Очаків тривало до кінця XVI ст. Про це свідчить польський хроніст Мартін Бєльський. Він стверджував, що козаки неодноразово руйнували Очаків, Тягінку, Білгород [54, c. 299].

На початку XVIІ ст. на території Очаківського ейялету велася прикордонна війна, ініціатором якої виступало запорізьке козацтво. Внаслідок економічної та політичної кризи в Туреччині Очаківський ейялет був значно ослаблений. Турецький уряд не міг приділяти значної уваги своїм кордонам у північно-західному Причорномор'ї. Тому військова адміністрація ейялету значною мірою самостійно брала участь у бойових діях проти козацтва.

Жодна з провідних країн не була зацікавлена у бойових діях у північно-західному Причорномор'ї. Туреччина вела війну проти Ірану, Польща вела боротьбу проти Московської держави. Росія намагалася поширити свій вплив на Кавказі. Отже можна стверджувати, що прикордонна війна була ініційована запорізьким козацтвом. Ця війна мала вигляд самостійних військових експедицій на суші і водному просторі Дніпра, Дністра, Дунаю і Чорного моря. Вона мала на меті руйнацію міст-фортець Очаківського ейялету та насамперед Очаківської фортеці. Оскільки фортеця мала військово-стратегічне значення і контролювала вихід до Чорного моря, то від її боєздатності залежав результат військових дій козацького флоту під час військово-морських походів. Тому метою прикордонної війни була руйнація фортечних оборонних споруд, постійне послаблення боєздатності фортеці. У 1616 р. розпочалася нова військова кампанія на території Очаківського ейялету. 18 квітня 1616 р. російські посли в Туреччині повідомили Москву, що 12 тисяч козаків ходили під Очаків, і взявши місто, «розорили до основания» [10, c. 91].

Значною мірою мета була досягнута завдяки походам на початку XVIІ ст. Фортеця не змогла контролювати вихід козацького флоту через Дніпровсько-Бузький лиман у море, тому що її боєздатності було нанесено відчутних ударів. Через це фортеця втрачала своє військово-стратегічне значення. Цим можна пояснити значну кількість військово-морських експедицій здійснених козацтвом на територію Малої Азії.

У другій половині XVIІ ст. Очаківська фортеця залишалася осередком військової загрози для українських земель. Б. Хмельницький як видатний політик і полководець свого часу безпосередньо займався організацією військової оборони українських кордонів. Спроби Б. Хмельницького у березні-липні 1654 р. укласти союзний договір з кримськими мурзами та Малим Ногаєм не призвели до успіху, таким чином на південних кордонах виникла загроза татарського вторгнення. Перший крок до налагодження системи оборони був зроблений Б. Хмельницьким. Під контроль був узятий весь степовий кордон. У листах Б. Хмельницького до російського царя Олексія Михайловича повідомляється про турецько-татарську загрозу з боку Очаківської фортеці. У жовтні 1654 р. Б. Хмельницький відіслав послів до російського уряду з наказом повідомити про загрозу наступу татарських і польських військ на Україну [54, c. 300].

Турецький уряд неодноразово використовував фортецю і прилеглі до неї прикордонні території для збору турецько-татарських збройних сил, які надходили морем з Туреччини, а також суходолом до фортеці Очаків з Криму.

Про таку загрозливу військову ситуацію на російсько-турецькому кордоні у 1654−1657 рр. Б. Хмельницький писав у своїх листах російському цареві Олексію Михайловичу. У цей історичний період козацька розвідка постійно вела стеження за станом, військовою ситуацією навколо фортеці, посилаючи своїх людей до Сілійстрійського паші, та захоплюючи татарських «язиків» у прикордонних територіях. Розуміючи військово-стратегічне значення фортеці Очаків та ступінь військової загрози, яка виходила із земель Очаківського ейялету, Б. Хмельницький застосовував певні військові заходи по захисту українських земель.

У 1655−1656 рр. Б. Хмельницький часто посилав козацькі загони до фортеці Очаків, щоб нейтралізувати дії Туреччини. Ці оборонні заходи призвели до певних позитивних зрушень у міжнародній ситуації. Оскільки Туреччина бачила певну сильну оборонну лінію поблизу своїх кордонів з Очаковом, вона припинила свої військові дії проти України.

Оборонні заходи Б. Хмельницького та дії української дипломатії призвели до того, що наприкінці 1657 р. із Стамбула надійшло повідомлення хану не нападати на українські землі.

У першій половині XVIII ст. Росія розпочинає боротьбу за вихід до Чорного моря. Важливим завданням військової кампанії 1737 р. було зайняти фортецю Очаків. Армія Б. Мініха нараховувала 70 тисяч чоловік, 13 тисяч з яких були запорізькі і донські козаки [54, c. 301].

2 липня 1737 р. Б. Мініх віддав наказ про штурм фортеці Очаків. Подробиці штурму фортеці описані в джерелах. В одному з них зазначається, що війська Б. Мініха «в шанцах заведенного … мужественно бьючись многое число на плаце положили турков, а те, которые в море повтикали позабивали, тогда и самого главного их командира великого визиря чином сераскира вышедшего с порта на берег гренадеры взяли их к моменту дробной стрельбы войска российского к генерал-фельмаршалу Казму фон Минаху пре проводили». У цей час при фельдмаршалі знаходився «полковник Миргородский, который по турецки умеючи, а также вместе с ним обозный Яков Лизогуб». Вони згідно із джерелом допитували сераскир пашу [54, c. 301].

Таким чином, аналіз історичних фактів свідчить, що протягом XVI ст. навколо фортеці Очаків, на території турецько-татарського прикордоння формується зона стійкого воєнного протистояння між мусульманським та слов’янським світами, яке мало специфічні особливості розвитку торговельних зв’язків. Ці зв’язки поступово перетворювали турецькі фортеці Північного Причорномор’я в потужні воєнно-адміністративні центри, які мали значний воєнний та фінансово-економічний потенціал. Тенденція його накопичення зберігалась протягом всього XVI ст. Торговельні зв’язки, які розвивались навколо турецьких середньовічних міст-фортець Північного Причорномор’я, впливали на формування мирних взаємовідносин між мусульманським та слов’янським світами в короткочасні періоди стабілізації на прикордонних територіях.

Фортеця Очаків у першій половині XVIII ст. була великим військовим об'єктом Турецької імперії. Оборонні споруди фортеці, оснащення військового гарнізону відповідало високому європейському рівню військового оборонного мистецтва. Військова кампанія російської армії у 1737 р. навколо Очакова була важливою міжнародною подією, що мала значний резонанс у Європі. В очаківському військовому поході козаки брали участь у найважливіших військових операціях — військова розвідка, стримування військових нападів турок і татар, штурм фортеці, затримання сераскир паші, військові набіги по Дністру до Бендер, військово-морські розвідки на Кримських островах. Це значно збагатило військовий досвід козацтва та піднесло рівень його військового мистецтва.

1.2 Фортеця Очаків та військова діяльність І. Мазепи Походами на Очаків козацтво відкривало для себе шлях до Європи. Гетьман І. Мазепа розумів військово-стратегічне значення фортеці Очаків, приділяв їй особливу увагу в своїй військовій діяльності. Очаків та Кизикермен гетьман вважав важливими турецько-татарськими військовими об'єктами, де козацтву було необхідно захоплювати полонених з метою одержання необхідної інформації для гетьмана.

У березні 1688 р. розпочалася підготовка до походу на Самару для спорудження там міста-фортеці, що мала слугувати базою для бойових дій проти Кримського ханства у 1689 р. Тоді ж відбулися військові наради І. Мазепи у присутності генеральної старшини з воєводами Леонтієм Неплюєвим та Григорієм Косаговим спочатку у Батурині, а потім у Глухові. Пропозиції щодо походу, вироблені на цих нарадах, були відправлені на розгляд у Москву. Воєводи покинули Глухів 25 березня. Звертаючись до В. Голіцина, гетьман просив донести царям план військових дій у наступному році. В листі з Глухова від 26 березня до царствених осіб — Івана, Петра Олексійовичів та Софії - І. Мазепа повідомляв про згадану нараду з воєводами [39, с. 387].

27 березня І. Мазеп надіслав з Глухова ще одного листа до В. Голіцина з приводу запланованого походу, забезпечення жалуванням мешканців майбутнього міста на Самарі, пограбування української державної скарбниці та про листування з російськими боярами [39, с. 388].

У вересні 1688 р. І. Мазепа розпочав проведення масштабної розвідувальної операції. Вона мала здійснюватися за допомогою купця та торгової людини з Ніжина, які їхали до Константинополя. До них гетьман додав ще двох козаків з Батурина. Крім цього, І. Мазепа збирався направити розвідку до Криму та Кизикермена. В цей же час до Очакова він направляє чотиритисячний загін із завданням стежити за татарами [39, с. 388].

Восени цього ж року за наказом гетьмана лівобережними козаками було здійснено воєнну операцію під Очаковом. З повідомленням про її хід І. Мазепа направив 30 листопада лист до Москви до Івана, Петра та Софії Олексійовичів. У ньому говорилось про воєнні дії лівобережних козаків під Очаковом та про відправлення гетьманських посланців з полоненими до Москви, зазначалось: «Малоросійське військо, прийшовши під Очаків і зрозумівши, що бусурмани, які жили тут, напоготові, так відкрито вдарили на місто вдень, а ворог вийшов на бій у поле. Тоді ж з Божою поміччю, зламавши їх опір і знищивши чимало їх, загнали їх до кам’яного міста і там протягом цілого дня вели бій безперервно; всі навколишні поганські посади і всі комори, наповнені хлібом, і млини забрали і відігнали їхню худобу, а під кінець все попалили» [60, с. 98].

В цей час татари з угорської землі та з Польщі вели ясир понад рікою Березанню, яка з Дикого поля впадала в Чорне море. Козаки розгромили татар, звільнили полонених і відійшли від Очакова. Другого дня на допомогу татарам прийшов кримський хан із султанами Калгою, Нурадіном та Шінгіреєм, але напасти на козаків не посміли, хоча мали гармати і піхоту.

Під час бою під Очаковом козаки захопили кілька турецьких полонених, але зберегти їх живими не вдалося. До Москви І. Мазепа послав полковника кінного Григорія Пашковського, полковника наказного переяславського Івана Момуту з товаришами, які були в тому поході. Вони мали представити до Москви п’ять чоловік волохів, які були взяті під час військової операції. З козацької сторони в цій військовій операції загинуло десять чоловік, було також поранено десять. В листі гетьман зазначав важливу військову особливість цієї битви під Очаковом: козаки витримали сильний гарматний вогонь з турецьких кораблів [39, с. 256].

План військових операцій під Очаковом восени 1688 р. був запропонований І. Мазепі козацьким полковником І. Новицьким. У січні 1689 р. за його успішне виконання гетьман нагородив полковника маєтностями у Лубенському полку.

20 січня 1689 р. з Глухова І. Мазепа надсилає листа до В. Голіцина про поїздку гетьманського посланця до коронного гетьмана С. Яблоновського. В листі зазначалось, що «як гетьман, так і всі чини радіють з того, що за їх царської найяснішої величності указом … військо у промислах військових під Очаковом побувало, випадок цей гідний всілякої похвали». [60, с. 98].

Отже, козацький похід під Очаків восени 1688 р. був успішною військовою операцією. Козаки І. Мазепи зробили цей похід за наказом царівни Софії. Цей похід мав певний резонанс в Європі, оскільки про нього мали відомості коронний гетьман Польщі С. Яблоновський, а також уряд Німеччини.

Військові заходи І. Мазепи навколо фортеці Очаків у 1688 р. мали на меті одержання розвідувальної інформації з прикордонних найближчих до України земель Очаківського ейялету, а також стримування військової агресії, яка виходила на українські землі з-під стін Очаківської фортеці.

Військові операції навколо фортеці Очаків, які проводились за ініціативою та під контролем гетьмана І. Мазепи, були підготовчим етапом для бойових дій 1689 р. Військова оборонна діяльність І. Мазепи та В. Голіцина знайшла високу оцінку в Європі. Французький історик А. Рамбо зазначав, що вона досягла подвійного ефекту, оскільки сприяла стримуванню турецько-татарської агресії з півдня та досягненню царівною Софією тріумфу в Москві [60, с. 99].

У 1690 р. І. Мазепа продовжує військову діяльність, пов’язану з охороною південних кордонів від турецько-татарської агресії. 13 лютого від полтавського полковника Ф. Жученка до І. Мазепи приїхали мешканці його полку. Вони повідомили, що бачили концентрацію кримських військ, які мали намір іти на українські міста. Того ж дня І. Мазепа віддав наказ полковнику І. Новицькому іти зі своїм полком до Дніпра, і там, підтримуючи зв’язок з лубенським полковником, який теж отримав розпорядження про виступ, мати «пильну обережність і готовність воєнну» до відсічі супротивника.

Наступного дня гетьман з українськими частинами, які знаходились при ньому, — стрілецькими, рейтарськими, солдатськими полками, а також Гадяцьким полком та іншими військовими силами збирався вирушити з Гадяча, де перебував на той час, до Дніпра та Миргорода. Татари переправились через Дніпро і направились до Інгульця.

17 лютого І. Мазепа розпорядився, щоб ці сили, а також Прилуцький, Миргородський полки і частина Гадяцького та кілька охотницьких (найманих) частин пішли на татар та погромили їх. Потім вони здійснили напад на Кизикермен.

І. Мазепа у цей час з українськими та російськими частинами мав намір іти до Дніпра, але йому не вдалося зупинити натиск турецько-татарської агресії. Татарські загони вчинили напад на лівобережні міста України [17, с. 232].

У відповідь на цей похід І. Мазепа посилає загін у прикордонні степові території Очаківського ейялету. У квітні козаки під командуванням І. Ковальчука чисельністю у 70 осіб зустрілися в татарському урочищі Пересип. Про ці події І. Мазепа з Батурина 7 квітня надіслав лист до Івана та Петра Олексійовичів у Москву. В ньому зазначалось, що Іван Ковальчук з товаришами у сімдесят чоловік приїхав до нього в Батурин на початку квітня 1690 р. і привів дев’ять «язиків» з татар. А при тих «язиках» було «багато листів турецьким письмом написані».

І. Мазепа сповіщав, що відправляє ті «язики» та турецькі листи під охороною двадцяти козаків. Він повідомляв, що свідчення на допиті полонених надійно записані. Цю таємну інформацію допитів татарських полонених гетьман надіслав з головним листом до Малоросійського приказу. Також він інформував, що серед побитих татар були знатні аги, які з Криму до хана і дітей його їхали [39, с. 387].

Протягом 1690 р. над Україною нависала загроза турецько-татарського вторгнення з півдня. Тому у червні І. Мазепа, щоб усунути її, планує нанести удар козацькими силами по фортеці Кизикермен та провести рейд на степовому просторі між Бугом та Дністром до фортеці Очаків.

30 червня гетьман з Батурина надіслав інструкцію полковнику Іллі Новицькому, щоб той разом з полковником Семеном Палієм здійснив напад на Кизикермен, а після повів наступ за Буг і Дністер. В інструкції зазначалось, що полковник Семен Палій з Фастова має намір вийти в поле з військом на дні святих Петра і Павла.

Разом з полковником І. Новицьким в похід повинні були виступити по одній тисячі чоловік з Переяславського та Лубенського полків з двома гарматами. Козацькі полки І. Новицького та С. Палія мали взяти місто приступом, спалити посади, захопити худобу навколо Кизикермена, а також витолочити ріллю. Ця військова операція мусила проходити в нічний час. Гетьман зазначав, що хоча Запоріжжя знаходилось у перемир'ї з Кримом, але татари не поважали того перемир’я, і українських людей біля річки Бугу та ріках польових брали в полон. До полону потрапили також козаки із Запоріжжя. Щоб інформація про похід не потрапила до турецько-татарської сторони, похід мусив проходити тихо, полковникам заборонялось оголошувати про свій намір стороннім людям, вони зобов’язані були йти таким трактом, на якому б не тільки запорожці не змогли б їх побачити, але і бусурманська сторона спостерігати. Після того, як військо учинить промисли під Кизикерменем, воно повинно було піти за Буг та за Дністер.

В цей час з Січі для забезпечення промислів мали вийти піхотні ватаги. За царським указом на Запоріжжя були надіслані борошно та грошовий запас. Отже, на думку І. Мазепи, запорожці не повинні були чинити перешкод військам І. Новицького та С. Палія, також він сподівався, що запорожці нададуть їм допомогу [46, с. 200].

Гетьман був впевнений в успіху походу, тому що всі орди з Криму вирушили на допомогу ханові до угорських кордонів, інші пішли до Калги-султана в Білгородщину. Крим залишився в малолюдстві. І. Мазепа допускав, що під час походу кримський хан міг прийти з військом до Переволочної. В такому разі за його наказом війська козаків повинні повернутися на свої старі місця [46, с. 201].

У липні-серпні 1690 р. відбувся великий вдалий похід чотиритисячного козацького війська лівобережних полків та загонів фастівського полковника Семена Палія на Кизикермен — фортецю, розташовану в пониззі Дніпра [42, с. 45].

На початку квітня 1691 р. охотницькі запорізькі козаки, очолювані сотником Юскою та фастівським полковником С. Палієм, зробили ще один вдалий військовий похід на територію Очаківського ейялету. Військова операція розгорнулася в урочищі Пересип за фортецею Очаків.

Козацькі загони напали на татар, що поверталися у Крим з «німецької» війни. Семен Палій повідомив Мазепу, що козаки під Пересипом напали на двох султанів, «котрі йшли з мадярської війни з цісарем християнським», погнали татар шляхом до Очакова, багато положивши «на плацу там», взявши полонених. Останні повідомили, що дізнавшись про поразку під Пересипом, орда з двома султанами, Давлет Киреєм та Бат Киреєм, мала намір піти на українські землі [7, с. 90].

У другій половині квітня І. Мазепа надіслав до Москви повідомлення про козацьку військову операцію біля Пересипу, де козаки взяли багату здобич та декілька полонених, яких прислали до гетьмана. Одного з них, Асмана, він відправив до Москви у супроводі чотирьох козаків на чолі з сотником Юскою. Також в Малоросійський приказ І. Мазепа надіслав листа, в якому сповіщалось про повідомлення полоненого. Асман розповів про воєнні операції, що були здійснені турецькими та кримськими військами проти німців, політичні плани Стамбула і Бахчисарая [42, с. 45].

Можна припустити, що С. Палій у 1691−1692 рр. декілька разів ходив військовими походами під стіни фортеці Очаків. Про ці військові операції докладно доносили І. Мазепі. Змістовним історичним джерелом залишається «Звіт про дипломатичну місію в Крим піддячого Василя Айтемирова. 1692−1695 рр.» Документ був надрукований у книзі «Військові кампанії доби гетьмана Івана Мазепи в документах». Російський посланець доносить, що Кемал бей говорив, «что между Московским государством и крымским юртом почались о добрих мирних делах пересилки». Зазначено, що під турецькі міста приходили царські військові люди. Приходили козацькі війська під Очаків, «а предводителем у тех войск полковник Палей». У містах ці війська чинили різні розорення туркам і татарам, забираючи в полон прикордонне населенння з турецької сторони. Піддячий Василь Айтеміров відповідав кримській стороні, що на царській службі полковник Палея не служив. Але російський посланець чув, що є такий полковник на стороні польського короля. Кемал бей говорив, що були із С. Палієм знатні полковники гетьманського регименту, імена яких йому відомі. Можна припустити, що походи С. Палія під стіни фортеці Очаків у цей період були відомі українському гетьману і сплановані урядом Російської імперії. Походи С. Палія під фортецю Очаків 1692 р. стали частиною військового протистояння на османо-слов'янському порубіжні, про яке був добре проінформований український гетьман. Між Османською імперією та Росією вже починав визрівати конфлікт за домінування над територіями Причорномор’я, який вирішився лише в кінці XVIII ст. У «Звіті про дипломатичну місію в Крим» також повідомляється про те, що кримські орди приходили під українські міста в 1692 р., роблячи значні розорення.

На початку квітня 1692 р. І. Мазепа повідомляв Івана та Петра Олексійовичів, що запорізьке військо постійно «в трудах обертається». За словами гетьмана, як взимку, так і літнім часом козаки бувають безперестанно у військових промислах, постійно відбиваючи татарські набіги. Також козацьке військо постійно перебувало у військових походах під Перекоп, Очаків, Кизикермен, Білгород. Під час цих походів козацькими загонами захоплені татарські полонені, які були відіслані до Москви. За монаршим наказом боярин і воєвода Шереметьєв та гетьман І. Мазепа з українськими та російськими полками у відповідь на татарсько-турецький напад зробили похід з українських прикордонних міст за ріку Буг, під час якого розорили посади Очаківської фортеці, завдавши її мешканцям значних матеріальних збитків. Була захоплена велика кількість полонених та худоби. І. Мазепа мав намір відправити полонених до Москви [41, с. 76].

Черговий похід запорожців на чолі з колишнім кошовим отаманом Федором Степановим, що служили у війську Семена Палія, правобережних козаків та загонів лубенського полковника Леонтія Свічки на Кизикермен відбувся в кінці лютого — на початку березня 1693 р. Ця операція була проведена таємно від Запоріжжя, бо часто військова інформація, яка надходила на Січ, ставала відомою Криму, оскільки тут завжди існували прибічники співробітництва з татарами, і це ставило під загрозу військові плани гетьмана.

В результаті походу на деякий час було зупинено рух татар з Криму суходолом до українських кордонів, вони почали просування до Очакова водним простором. Незважаючи на це, козаки продовжували тримати під військовим контролем турецько-український кордон [41, с. 76].

У березні 1694 р. С. Палій разом із кількома лівобережними полками проводив операції проти Кизикермена, у літку — проти Очакова. А у вересні - - проти буджацьких татар. До С. Палія прихильно ставилися Польща та Москва, сприймаючи його як досвідченого військового фахівця саме з питань військових походів на південь у степи Північного Причорномор’я. Військові операції, які проводили І. Мазепа та С. Палій під Очаковом, Кизикерменом і в Буджацьких степах, можна вважати підготовчими заходами для походів Петра I та І. Мазепи на Південь у 1695 і 1696 рр. [26]

У травні 1698 р. розпочався третій Дніпровський похід. 29 травня І. Мазепа з військом, до складу якого входили й козаки Чернігівського полку, прибув на Коломак і, об'єднавшись з російським військом, рушив через р. Самару та Кінські Води до Перекопа й став біля Ісламкермена. Було вирішено зміцнити Таванськ та Кизикермен і надіслати 10-тисячний загін до Очакова, але, провівши розвідку, військо повернуло назад. Після наступу турецько-татарських військ козацькі полки відійшли на правий берег Дніпра і, форсувавши ріку 31 липня біля Кодака та залишивши у фортецях залоги і припаси, повернулися додому [5, с. 117].

Таким чином, фортеця Очаків у другій половині XVII ст. була важливим стратегічним пунктом Османської імперії. Місту-фортеці Очаків І. Мазепа приділяв підвищену увагу, залучаючи до військової справи на турецько-татарському прикордонні підлеглих полковників, зокрема С. Палія. У 80−90-х рр. ХVII ст. І. Мазепу як видатного політика та полководця турбувала справа оборони українських кордонів. Тому військова діяльність гетьмана була спрямована на стримування турецько-татарської загрози з боку Очакова. Під час козацьких походів на територію Очаківського ейялету значно вдосконалювалось козацьке військове мистецтво. Запроваджувались такі прийоми війни: відкритий бій на степовому просторі навколо фортеці, захоплення посадів, худоби, хлібних припасів. Військові операції часто проводились під сильним вогнем артилерії з турецьких військових кораблів, які стояли на рейді поблизу Очакова. І. Мазепа розробив військову інструкцію про спільні дії козаків І. Новицького та С. Палія під час походу за Буг.

1.3 Військові відносини на кордоні очаківського еялету у 30−50-х рр. ХVIII ст.

очаків турецький татарський російський На початку XVIII ст. Російська держава змінює пріоритети зовнішньої політики. Інтереси уряду Петра I зосередилися головним чином навколо завоювання Балтійського побережжя. Османська імперія і Чорне море відійшли в політиці Росії на другий план. На цей час Османська імперія переживала кризові явища, що позначилося і на її становищі прикордонних територій. Турецькі фортеці, серед них і Очаків, були частково зруйновані і потребували значних ремонтних робіт. Турецький уряд все-таки спромігся зміцнити військово-оборонну боєздатність фортеці Очаків, коли Росія була задіяна у Північній війні. Не випадково після Полтавської битви в 1709 р. гетьман І. Мазепа радив шведському королю Карлу XII відступати саме до фортеці Очаків, вважаючи її достатньо укріпленим у військовому відношенні прикордонним пунктом, де можна знайти надійний захист залишкам шведської армії і українським загонам у її складі. Гетьман безпосередньо займався організацією відступу від Полтави до Очакова козацьких збройних сил у 1709 р. Під його командуванням була проведена переправа через Дніпро. Завдячуючи цьому, збройні сили українців досить швидко і з мінімальними втратами пройшли шлях від Полтави до фортеці Очаків.