Основний зміст дисертації

У розділі 1 «Історіографія та джерельна база дослідження» проаналізовано ступінь наукової розробки проблеми та стан джерельної бази, на основі яких здійснювалося дослідження. Історіографічні джерела можна умовно поділити на спеціальні, в яких висвітлюється життя і творчий шлях В. Г. Дроботька, та праці загального характеру, присвячені питанням становлення і розвитку мікробіологічної науки в Україні, заснуванню Інституту мікробіології та епідеміології УАН, діяльності Академії наук України під час Великої Вітчизняної війни. Окремі моменти становлення і першого етапу розвитку мікробіологічної науки в Україні висвітлені у статтях вітчизняних істориків медицини Б.І. Клейна, С. С. Дяченка та К.Г. Васильєва. Більш розгорнену картину з цього питання маємо в двох розділах фундаментального видання «Развитие биологии на Украине», у монографіях С.П. Рудої та групи одеських істориків науки. Проте і ці джерела не дають повної картини розглядуваного періоду. Відомості щодо існування Мікробіологічного інституту, заснованого Ф. З. Омельченком, при Українському науковому товаристві, описані в монографії В.І. Онопрієнка, О.П. Реєнта та Т. Н. Щербань, а подальша доля цієї установи у підпорядкуванні Української академії наук та під керівництвом Д. К. Заболотного — в роботі Ю. О. Храмова з співавторами, а також у монографії В.Й.Білай.

Cеред групи спеціальних робіт, безпосередньо присвячених життю і творчості академіка В. Г. Дроботька, слід виділити біографічні статті, видані з приводу 90-річчя з дня його народження Б. Ю. Айзенман, С. В. Афонською та С. С. Дяченком, статтю Б. Ю. Айзенман та А.Т. Слабоспицької до його 100-річчя та О. Коваленка — до 120-річчя. Проте найбільша кількість інформації про В. Г. Дроботька міститься в архівних фондах Інституту архівознавства Національної бібліотеки України імені В.І.Вернадського, де зберігається його особова справа (Ф.21). Тут знаходиться його автобіографія, матеріали про його перебування в евакуації за часів Великої Вітчизняної війни, значна за обсягом епістолярна спадщина. Цікавих додаткових штрихів творчому портрету вченого надали відповіді на анкети, заповнені його учнями і співробітниками, а також матеріали інтерв'ю з відомими представниками науки нашого часу.

Наукові розробки В. Г. Дроботька та його учнів і послідовників представлені у спеціальних монографіях, численних статтях, надрукованих у «Мікробіологічному журналі» та інших наукових часописах, збірках праць тематичних конференцій.

Розділ 2 «Становлення і розвиток мікробіологічної науки в Україні (кінець ХІХ — 20-ті рр. ХХ ст.)» відображує становлення мікробіології як самостійної галузі знань, яке відбулося в кінці ХІХ ст. в результаті діяльності видатних вчених: Луї Пастера, Роберта Коха та Іллі Мечникова. Кожен із них намагався поділитися отриманими результатами з усіма бажаючими, для чого в Парижі та Берліні були створені три великі міжнародні наукові школи: фізіологічна Пастера, морфологічна Коха та імунологічна Мечникова. В цих школах проходило стажування чимало наших співвітчизників.

В розділі показано, що подальший швидкий розвиток цієї галузі науки пояснюється тим, що до її розробки прилучилося чимало талановитих дослідників з різних країн світу, зокрема з України. На її теренах на рубежі ХІХ-ХХ ст. існувало три великі мікробіологічних центри — харківський, київський та одеський. Виникнення першого із них, харківського, пов’язане з іменем Л. С. Ценковського. Низка його робіт присвячена висвітленню як корисної, так і шкідливої ролі мікроорганізмів у технології харчових виробництв. Але найвагомішим внеском у становлення мікробіологічної науки можна вважати його праці по вивченню хвороб сільськогосподарських тварин. Організувавши першу вітчизняну мікробіологічну лабораторію, він отримав оригінальні зразки протисибіркової вакцини, що за своєю ефективністю не поступалася пастерівській. До наукової школи ветеринарної мікробіології Ценковського можна віднести О. П. Шалашникова, І.Й. Гордзялковського, І.М. Садовського, П. Воскресенського, В. К. Високовича.

Одеса — велике приморське місто, куди прибували кораблі з усього світу, і разом із заморськими товарами завозили збудників небезпечних інфекцій. Тому переважна більшість досліджень, проведених в одеському мікробіологічному центрі, стосувалася епідеміології. Саме тут на VII російському з'їзді природознавців і лікарів вперше виступив І. Мечников з викладенням основних положень теорії імунітету (1883), тут він разом з М.Ф. Гамалією та Я. Ю. Бардахом організував першу в Росії Пастерівську станцію (1886). В її стінах розпочинав свій творчий шлях молодий дослідник Данило Заболотний.

Процес інституціалізації мікробіології в Україні розпочався в кінці ХІХ ст. зі створення науковими товариствами бактеріологічних станцій та лабораторій, які з часом отримували статус державних установ, і досяг стадії завершеності у 1928 р., коли з ініціативи Д. К. Заболотного був заснований академічний Інститут мікробіології та епідеміології, що став провідним науковим центром в країні і зберігає свій статус донині, наслідуючи традиції свого засновника.

Розділ 3 «Основні етапи життєвого та творчого шляху В.Г. Дроботька» вміщує детальний виклад біографічних даних ученого, окреслює етапи його становлення як відомого вченого, керівника однієї з провідних установ Академії наук України. Як виявилося, життєвий шлях В. Г. Дроботька багато в чому нагадує колізії життя Д. К. Заболотного. Обидва народилися в незаможній селянській родині, кожний з них рано втратив батька, і лише завдяки гострому розуму та бажанню вчитися юнаки закінчили гімназію і вступили до університету. На цьому аналогія не закінчується: обидва студенти були виключені з університету (Д.К. Заболотний — з Новоросійського, а В. Г. Дроботько — з Київського) за участь у студентських заворушеннях та агітацію серед селян. Після перебування у в’язниці кожний з них був висланий у рідне село під нагляд поліції. І знов лише завдяки палкому прагненню до знань їм вдалося успішно завершити навчання, отримавши диплом з відзнакою.

Ще студентами майбутні вчені стали причетними до наукової роботи: Д. К. Заболотний спочатку працював під керівництвом І.І. Мечникова та Я. Ю. Бардаха на Одеській бактеріологічній станції, а згодом на кафедрі загальної патології Київського університету у професора В.B. Підвисоцького; В. Г. Дроботько — в лабораторії хірургічної патології та терапії професора цього ж університету О. Д. Павловського. Дослідження епідеміології інфекційних захворювань захопили їх, але спершу вони обидва обрали посади дільничих лікарів у сільській місцевості: Д. К. Заболотний на Поділлі, а В. Г. Дроботько у Полтавській губернії. Невдовзі Д. К. Заболотний був призваний на військову службу, але до того встиг заснувати бактеріологічну лабораторію в Кам’янці-Подільському. Дільнича служба В. Г. Дроботька тривала довше — близько десяти років, проте він не забував про наукові дослідження: теж заснував санітарно-бактеріологічну лабораторію, друкував наукові роботи, брав участь у наукових медичних з'їздах.

В 1925 р. В. Г. Дроботько почав працювати в Києві асистентом епідеміологічного відділу Київського бакінституту, заснованого в 1896 р. — однієї з перших установ, де проводилися теоретичні та експериментальні дослідження з епідеміології. Водночас він працював консультантом Київської міської санітарно-гігієнічної станції та бактеріологічного відділення Київського туберкульозного інституту. З 1931 р. він став завідувачем відділу медичної мікробіології Інституту мікробіології та епідеміології ім. Д. К. Заболотного АН УРСР. Цим відділом (згодом — відділ патогенних мікроорганізмів, нині - відділ антибіотиків) він керував протягом 30 років, а потім до кінця життя (1966) був науковим консультантом.

Наукова кар'єра В. Г. Дроботька швидко розвивалася. В 1936 р. за рішенням Президії Академії наук УРСР він без захисту отримав ступінь доктора біологічних наук, у 1938 р. — звання професора, у 1939 р. став членом-кореспондентом АН УРСР. Керований ним відділ розробляв важливі наукові проблеми: вивчення біологічних властивостей бактерій кишково-тифозної групи; дослідження в галузі експериментальної хіміотерапії; питання мінливості бактерій; теоретичні і практичні розробки з бактеріофагії.

Значним досягненням В. Г. Дроботька та його співробітників у довоєнний період стало розкриття етіології так званого невідомого захворювання коней (НЗ), що складає одну з найцікавіших сторінок історії вітчизняної мікробіології. У 30-ті роки ХХ століття кінь відігравав в аграрному секторі України досить помітну роль, використовувався як тяглова сила, а хвороба невідомої природи, що почала поширюватись в деяких районах і іноді виводила із строю до 90−100% кінського поголів'я, спричиняла значні збитки господарству країни. В 1937;1938 рр. хвороба досягла максимальної розповсюдженості, і Раднарком УРСР вирішив організувати комплексні бригади наукових співробітників при інститутах ветеринарного та медичного профілю для з’ясування причин виникнення НЗ та розробки заходів його ліквідації.

Бригаду Інституту мікробіології та епідеміології АН УРСР очолив тодішній директор П.Є. Марусенко, керівництво науково-дослідною роботою здійснював В. Г. Дроботько. В червні 1938 р. цій бригаді вдалося з певністю встановити, що збудником хвороби є токсичний гриб, ідентифікований як Stachybotrys alternans, в зв`язку з чим умовну назву захворювання, за пропозицією В. Г. Дроботька, замінили на «стахіботріотоксикоз». Гриб уражав солому, залишену в полі під снігом, і в разі годування отруєною соломою коні хворіли. Коли збудник стахіботріотоксикозу був визначений і докладно вивчений, відкрилася можливість намітити шляхи його ліквідації. Бригадою Академії наук була розроблена інструкція, передана колгоспам для практичного використання, і в 1939 р. стахіботріотоксикоз коней як масове явище був ліквідований. В лютому 1939 р. указом Президії Верховної Ради СРСР П.Є. Марусенко, В. Г. Дроботько та ще п’ятеро членів бригади були нагороджені орденами Трудового Червоного Прапора. Деякі інші учасники досліджень отримали ордени «Знак пошани» та медалі. Це були найдорожчі державні нагороди, призначені вітчизняним вченим.

Слід зазначити, що крім важливого народногосподарського значення пріоритетне відкриття науковців Інституту мікробіології та епідеміології АН УРСР мало і непересічне наукове: воно поклало початок розвитку нової галузі науки — вченню про мікотоксикози, яке надалі успішно розроблялося як в стінах інституту, так і в інших наукових установах.

Творчу роботу українських мікробіологів перервала Велика Вітчизняна війна. За постановою уряду України від 29 червня 1941 р. Академію наук почали евакуювати на схід, щоб в умовах глибокого тилу її співробітники могли здійснювати дослідження, спрямовані на допомогу фронту і тилу. Частина науковців пішла на фронт, і чимало з них віддали своє життя в ім'я перемоги. Більшість академічних інститутів потрапила в Уфу, де установи біологічного профілю були об'єднані в Інститут зообіології, керівником групи мікробіологів якого призначили В. Г. Дроботька. Водночас він був науковим керівником Інституту мікробіології, епідеміології та санітарії Башкирського Наркомздоров’я і за пропозицією Начальника евакоуправління консультував лабораторії трьох місцевих військових госпіталів.

Під час перебування в Башкирії знання з біології токсиноутворюючих грибів, набуті українськими мікробіологами до війни, стали їм у пригоді. Група вчених під керівництвом М.М. Підоплічка та В.Й. Білай розкрила природу важкої хвороби людей — септичної ангіни. Причиною захворювання виявився гриб типу Fusarium, який викликав отруєння зерна, що перезимувало під снігом.

У 1933 р. в Інституті мікробіології і вірусології АН УРСР вперше в СРСР розгорнулися дослідження з проблем бактеріофагії, і в результаті інститут став провідним в країні з цієї проблематики. В. Г. Дроботько розпочав вивчення феномену «спонтанної бактеріофагії» і, показавши вивільнення бактеріофагу лізогенними культурами, довів, що він не втрачає зв’язку з ними при пересівах, а також що йому властива специфічність. Співробітниками інституту було одержано понад 40 бактеріофагів для різних бактерій, як патогенних, так і непатогенних.

Продовжуючи дослідження бактеріофагів, мікробіологи запропонували і передали у виробництво до Уфимського НДІ епідеміології та мікробіології ім. І.І. Мечникова стафілококовий бактеріофаг для боротьби з інфекціями після поранень, який успішно застосовувався в госпіталях та лікарнях Башкирії (В.Г. Дроботько, Б.Є. Айзенман, Г. М. Френкель). Також було розроблено і передано у виробництво метод одержання сухого дизентерійного бактеріофагу у вигляді таблеток. Це був високоактивний портативний дешевий препарат, який не потребував спеціальних установок для виготовлення і зберігав свою активність більше двох місяців.

Ще до війни в лабораторії хімічного синтезу Інституту мікробіології та вірусології було отримано хіміотерапевтичні препарати проти бруцельозу — хвороби сільськогосподарських тварин, що вражала також людей і на той час вважалась невиліковною. Вчені інституту довели, що бруцельоз тварин можна вилікувати, а частина винайдених та випробуваних препаратів, переважно похідні сульфаніламіду, придатна і для клінічного застосування при захворюванні людей. Вивчення цієї хвороби продовжувалось і в Башкирії. В Уфимській інфекційній лікарні розроблявся метод швидкої діагностики бруцельозу і було досягнуто значних результатів при лікування людей стрептоцидом (В.Г. Дроботько, Т.А. Марусенко). Було запропоновано простий технологічний процес регенерації використаних перев’язочних матеріалів, за розробку якого В. Г. Дроботька в 1942 р. нагороджено знаком «Відмінник охорони здоров’я СРСР».

Повернення науковців в Україну відбувалося у першому півріччі 1944 р. Тут було проведено розукрупнення раніше злитих установ, в результаті чого мікробіологія знов почала розроблятися в Інституті мікробіології імені Д. К. Заболотного, директором якого призначили В. Г. Дроботька.

У розділі 4 «Наукові здобутки академіка В. Г. Дроботька та його школи (50−70-ті рр. ХХ ст.)» зазначено, що одним із магістральних напрямків роботи Інституту мікробіології АН УРСР у повоєнний період стало дослідження антибіотичних речовин. Це були роки вражаючих успіхів лікування пеніциліном та іншими антибіотиками мікробного походження, проте з часом виявилися і негативні властивості цих препаратів — виникнення стійкості до них збудників хвороб, побічні реакції організму. Дослідники почали звертати все більшу увагу на препарати рослинного походження. Ще в 1928 р. Б.П. Токін винайшов свідчення того, що поранені рослини здатні вбивати на відстані деякі мікроорганізми, виділяючи леткі речовини (фітонциди). Як зазначав В. Г. Дроботько, «величезний світ рослин здавна… слугував кладовою лікарських засобів. але тільки після відкриття Б.П. Токіним явища фітонцидів вчення про антимікробні властивості вищих рослин стало на наукову основу». В 1946 р. роботи в цьому напрямку розгорнулись у відділі антибіотиків з ініціативи і під керівництвом В. Г. Дроботька. Було розглянуто наявність летких і нелетких біологічно активних речовин у рослин флори України, Туркменістану та Північного Кавказу. Найперспективнішою рослиною з усіх досліджених українськими вченими виявився звіробій звичайний або дірчастий (Hypericum perforatum L.), що з давніх-давен використовується в народній медицині. У 1948 р. П.І. Кисіль одержав з цієї рослини антибіотичний препарат, названий іманіном, який в 1954 р., після випробування в лікувальних установах Києва, був впроваджений у медичну практику.

Однією з позитивних властивостей препарату є те, що його можна використовувати у багатьох лікувальних формах — розчинах, мазях, суспензіях, у вигляді порошку. Він виявився корисним при лікуванні інфікованих ран, опіків, запальних процесів при гострих ринітах, гайморитах, фарингітах, ларингітах, отитах, при ряді захворювань шкіри.

З ініціативи В. Г. Дроботька 2−6 лютого 1954 р. в Ленінграді було скликано Всесоюзну нараду з фітонцидів, на якій було складено програму подальшої розробки цієї проблеми. Всі наступні наради проходили в Києві, який став осередком вивчення антибіотиків з вищих рослин, тоді як антибіотики мікробного походження переважно вивчалися в Росії.

В 1959 р. при подальшому вивченні антимікробних властивостей звіробою Н. А. Дербенцевою та А. А. Рабинович було запропоновано ще один препарат — новоіманін, антимікробна властивість якого набагато вища від іманіну. В 1964 р. після лабораторних та клінічних випробувань він був введений у медичну практику. Особливо ефективним виявився він при дитячих захворюваннях: хронічних тонзилітах, ангіохолециститах, тяжких гнійних процесах.

Відділом антибіотиків (В.Г. Дроботько, Б. Ю. Айзенман, С.І. Зелепуха) разом з відділом біохімії мікроорганізмів (О.Я. Рашба) з безсмертника або цмину піщаного (Helichrysum arenarium L.) був отриманий аренарин, ефективний при лікуванні в офтальмології - при опіках очей. Сальвін, виділений у 1959 р. Н. А. Дербенцевою з шавлії аптечної (Salvia officinalis L.), виявився придатним для застосування у стоматологічній практиці.

Найбільшу увагу дослідників привертала можливість використання отриманих препаратів в медицині, проте деякі з них придатні для застосування і у сільському господарстві. Так, аренарин був рекомендований Державною комісією при Міністерстві сільського господарства СРСР до впровадження як засіб боротьби з бактеріальним раком томатів, іманін — до використання в рослинництві для профілактики вірусних захворювань тютюну та томатів: тютюнової мозаїки, бронзовості і стовбуру.

Творчий пошук В. Г. Дроботька, який у 1948 р. став дійсним членом Академії наук УРСР, був таким результативним, оскільки він працював на чолі чималого колективу співробітників. Досить швидко цей колектив став набувати ознаки феномену, який за визначенням соціологів і істориків науки іменується науковою школою. За результатами проведеного анкетування та аналізу отриманих даних, до числа представників наукової школи.

Ідентифікація, проведена в ході дослідження діяльності В. Г. Дроботька та його учнів, підтвердила, що їх співдружність дійсно можна кваліфікувати як наукову школу, оскільки вона відповідає всім необхідним критеріям, визначеним Ю. О. Храмовим (1987). Перш за все, В. Г. Дроботько був справжнім лідером — високоерудованим, інтелігентним, охоче передавав свої знання і досвід. Магістральний напрямок роботи очолюваного ним колективу — одержання антибіотичних препаратів із вищих рослин — був оригінальним і актуальним. Стиль роботи і мислення вченого можна розглядати як продовження кращих традицій вітчизняної мікробіологічної науки. Глибокий демократизм, доброзичливість до людей, виключна скромність Віктора Григоровича створювали у відділі особливу творчу атмосферу, необхідну для успішної роботи. Висока принциповість В. Г. Дроботька у питаннях науки виявлялася, зокрема, у його ставленні до деяких «теорій», які широко пропагувалися в нашій країні у 40−50-ті рр. ХХ століття.

Негативний вплив псевдонаукових теорій Т. Д. Лисенка на розвиток багатьох напрямів тогочасної науки широко відомий, менше відомі імена тих небагатьох вчених, які наважувалися заперечувати йому. Серед цих сміливців був і академік В. Г. Дроботько, який у 50-ті роки відважно протистояв поглядам Лисенка, називаючи їх лженауковими. В галузі мікробіології поширювались «новаторські» ідеї Г. М. Бошьяна, який твердив, що віруси можуть перетворюватися у бактерійну форму, а мікроби — у форму вірусів. Він вважав, що відкриті ним «нові уявлення щодо виникнення і розвитку живих клітин» допоможуть радянській науці звільнитися від шкідливого впливу «відживших метафізичних уявлень» зарубіжних вчених і «швидше виконати історичний наказ товариша Сталіна» — догнати і перегнати закордонну науку. В. Г. Дроботько категорично обстоював безпідставність цих тверджень, пояснюючи їх мікробіологічною неграмотністю, яка гальмує розвиток справжньої науки. Це відбувалося в час широкого офіційного визнання праць Г. М. Бошьяна, протистояння якому вимагало чималої мужності. Високий науковий авторитет В. Г. Дроботька у розроблюваній ним галузі науки підтверджується тими оцінками, що містяться в листах його кореспондентів із ближнього та далекого зарубіжжя: О.О. Імшенецького (Росія), М. Юговича (Югославія), О. Хобіма (Бразилія), А. Прево (Франція), З. Ваксмана (США) та ін.

Знання Віктора Григоровича відзначалися енциклопедичністю. Визнаний фахівець у галузі мікробіології, він вирізнявся глибокою ерудицією не тільки у суміжних галузях — медицині, хімії, а й у суспільних науках, художній літературі, мистецтві. Як згадував один із його учнів, доктор біологічних наук О. Г. Коваленко, особистості академіка Дроботька були властиві такі риси: поетичний хист і акторські здібності, а сам він казав, що якби не наука, то він міг би стати художником, письменником, актором чи навіть мандрівником. Все це допомагало йому формувати узагальнюючі наукові висновки, які були б не під силу вузькому спеціалісту, бути яскравим лектором. Його майстерність у доступній формі подавати складні наукові питання постає з численних доповідей, монографій, статей, виголошених або написаних доступною, образною мовою, легкою для сприйняття.

Гідний наступник Д. К. Заболотного у справі розвитку експериментальних та теоретичних основ мікробіології, В. Г. Дроботько наслідував йому і в галузі історико-наукового пошуку, і в справі популяризації наукових знань. Знаючи кілька іноземних мов, він добре володів в першу чергу українською та російською, і все написане ним демонструє високу культуру викладення матеріалу. Практично кожна значна робота, створена ним особисто або у співавторстві, починається з історичного начерку розглядуваного питання. Серія його робіт цілком присвячена питанням історії мікробіології в Україні. Вони складають особливий інтерес, оскільки створені людиною, що безпосередньо брала участь у становленні цієї галузі науки. Низка праць, присвячених відомим вітчизняним мікробіологам — Д. К. Заболотному, Б.Л. Ісаченку, М.Ф. Гамалії, Б.І. Клейну, Г. М. Френкель — цінна тим, що написана їх сучасником та колегою за фахом. Приділяючи значну увагу питанням популяризації наукових знань, В. Г. Дроботько видав монографію «Мікробіологія (популярні нариси)», змістовну лекцію «Мікроби, їх корисна та шкідлива роль», низку статей у науково-популярних журналах та дописів у газетах.

У розділі 5 «Значення наукової спадщини В. Г. Дроботька для розвитку біологічної та медичної науки» доведено, що різні аспекти проблеми взаємозв'язку вищих рослин та мікроорганізмів розглядалися в нашій країні М. Г. Холодним, А. М. Гродзинським, Л. Й. Рубенчиком, В. Г. Дроботьком. Розробка проблеми взаємовідносин вищих і нижчих рослинних організмів йшла від опису екологічних механізмів їх взаємодії до розшифровки цих механізмів шляхом виділення та вивчення фізіологічно активних речовин. Завданням школи В. Г. Дроботька був один із аспектів розв’язання названої проблеми: виділення з вищих рослин речовин, активних проти мікроорганізмів — збудників хвороб. Характерною рисою досліджень вченого було те, що вони не завершувалися в стінах лабораторії: отримані результати впроваджувалися у медичну та сільськогосподарську практику.

Практичні та теоретичні розробки В. Г. Дроботька витримали випробування часом. Впродовж півстоліття отримані ним та його співробітниками антибіотики рослинного походження іманін і новоіманін врятували від хвороб та смерті чимало людей. Новоіманін і зараз випускається такими відомими вітчизняними виробниками, як Борщагівський хімфармзавод та Дарницька фармацевтична фабрика. Широко використовується і сама рослина, з якої одержано новоіманінзвіробій, який застосовується у вигляді відварів, екстрактів, масел або як складова фіточаїв та комплексних препаратів (новопаситу, антидепресину).

Наукова прозорливість В. Г. Дроботька проявилася не тільки у проблемі рослинних антибіотиків, яка в наші дні знов привертає увагу науковців, а й в інших важливих питаннях мікробіологічної науки. Він передбачав можливості використання мікроорганізмів для синтезу білка; одним із перших звернув увагу на доцільність застосування бактеріофагів в медичній практиці; вважав, що для вивчення патогенезу злоякісних новоутворень слід шукати речовини, які сприяють перетворенню ракових клітин у нормальні.

У властивій йому поетичній формі окреслював він майбутні перспективи розвитку мікробіологічної науки: «…на сьогодні багатобічна життєдіяльність мікробного світу ще не повністю визначена. Дальші дослідження, напевно, виявлять такі факти, яких зараз ми не можемо собі навіть уявити, як в свій час не уявляли того ефекту, що дало вивчення ядра атома».