Взаємовідносини держави і церкви в Московській державі в ХІV-XVII столітті

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

РІВНЕНСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ГУМАНІТАРНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

КАФЕДРА ВСЕСВІТНЬОЇ ІСТОРІЇ

Магістерська робота

ВЗАЄМОВІДНОСИНИ ДЕРЖАВИ І ЦЕРКВИ В МОСКОВСЬКІЙ ДЕРЖАВІ В ХІV-ХVІІ СТ.

Магістрантки Жмури Наталії Миколаївни

Науковий керівник: доцент Савчук Петро Оксентійович

РІВНЕ — 2007

Зміст

Вступ Джерельна база та історіографія Розділ 1. Церква в системі міжкнязівських відносин в період об'єднання руських земель навколо Москви (XIV-XV ст.)

1.1 Роль церкви в політичній боротьбі руських князів в пер. пол. XIV ст.

1.2 Взаємовідносини владних структур та церкви в др. пол. XIV ст.

1.3 Особливості розвитку державно-церковного життя в XV ст. Політична лінія церкви в епоху Івана ІІІ

Розділ 2. Церква в період утворення Московської централізованої держави (XVIст.)

2.1 Вплив церкви на формування самодержавної ідеології в 30 — 40 — рр. XVIст

2.2 Боротьба за підкорення церкви державі в часи правління Івана Грозного (1547−1584 рр.)

2.3 Запровадження патріаршества в Московській державі в кін. XVI ст.

Розділ 3. Вплив епохи патріаршества на дилему взаємовідносин держави та церкви в XVII ст.

3.1 Період «Смути» (1590 — 1610-ті рр.) в історії держави та церкви

3.2 Зміцнення царської самодержавної влади. Соборне Уложення 1649р

3.3 Справа патріарха Никона. Церковний розкол

3.4 Світська і духовна влада в др. пол. ХVІІст Висновки Список використаних джерел та літератури Додаток

Вступ

Актуальність теми: Неможливо вивчати історію Російської держави без паралельного розгляду її складової частини — релігії. На протязі всього періоду розвитку держави, починаючи з часів Рюрика і до наших днів, кожен правитель демонстрував свою діяльність не лише в галузі державних справ, але й духовних. Поряд з великокнязівською чи царською владою постійно перебувала церковна особистість в сані митрополита чи патріарха, і саме від розвитку взаємовідносин між правителем держави і главою церкви неодноразово залежав не лише розвиток держави в цілому, але й її доля загалом. Відомо немало випадків, коли єдність думок двох владик, світського та духовного, приносила неоціненну користь народу, і навпаки, страждали люди, проливалась кров, коли не було миру і згоди між ними. Церква робить великий внесок в розвиток держави і на сьогоднішній день, саме тому вивчення проблем та історичного розвитку державно-церковних взаємин в XIV — XVII ст. в Московській державі дає можливість зберегти та використати позитивні надбання предків та уникнути помилок, які вони допускали, а також знайти механізм вирішення сучасних проблем поліконфесійності та віротерпимості, адже саме в досліджуваний період зароджуються всі ідеологічні підвалини Російської державності та церковності, які й до сьогодні не втратили своєї ваги.

Мета роботи: полягає у спробі автора проаналізувати та висвітлити основні аспекти еволюції стосунків держави і церкви у Північно-Східній Європі, як в об'єднавчий період руських земель навколо Москви в XIV — XV cт., так і в період створення і зміцнення централізованої Московської держави XVI — XVII ст.

У контексті загальної мети дослідження ми виділили основні завдання:

— визначити роль церкви в політичній боротьбі руських князів в період об'єднання земель навколо Москви в ХІV — ХV ст.;

— охарактеризувати взаємовідносини держави і церкви в період утворення Московської централізованої держави в ХVІ ст.;

— проаналізувати еволюцію взаємовідносин в епоху патріаршества в Росії в ХVІІ ст.

Об'єкт дослідження: складає процес еволюції взаємостосунків держави і церкви протягом ХІV — ХVІІ ст. в Московській державі.

Предмет дослідження: полягає у висвітлені державно-церковних взаємин, що склались в Московській державі в ХІV — ХVІІ ст., які уособлюються в діяльності таких визначних осіб того часу: носіїв світської влади — Івана Калити, Дмитрія Донського, Івана ІІІ, Івана ІV Грозного, Олексія Михайловича та Петра Олексійовича, церковних ієрархів — Петра, Олексія, Макарія, Афанасія, Филипа, Іова, Філарета, Никона та Іоакима, які регулювали не лише церковне життя, але й політичне.

Хронологічні межі: охоплюють період від ХІV по ХVІІ ст., який в історії Росії називається «Московським», адже саме в цей період відбувається зародження та утворення централізованої Московської держави.

Методологічною основою дослідження: є конкретно-історичний, порівняльний, історико-аналітичний, також загальнонаукові принципи об'єктивності та історизму, які дозволили розглянути та розкрити дану тему з точок зору її сучасного розуміння і сприйняття. Ми використали методи узагальнення і систематизації однотипних фактів, порівняльного аналізу.

Практичне значення: матеріалів магістерської роботи полягає в тому, що її результати можуть бути використані при вивченні тем з історії України і Росії в шкільному курсі історії, при вивченні курсу історія Північно-Східної Європи і Росії у вузах. Матеріали можуть стати основою при розробці спеціальних навчальних курсів для історичних факультетів, для написання учнівських і студентських робіт.

Результати дослідження апробовані: на засіданнях кафедри всесвітньої історії Рівненського державного гуманітарного університету, у виступах на практичних та науково-практичних конференціях.

Структура роботи: побудована за хронологічно-проблемним принципом, паралельно розглядаються історичні події з історії держави і церкви протягом ХІV — ХVІІ ст. Магістерська робота складається із вступу, де міститься актуальність теми, мета, завдання, предмет і об'єкт дослідження; окремо подано огляд джерельної бази та історіографії. Робота містить три розділи, кожен з яких поділено на параграфи, які розкривають в хронологічній послідовності особливості розвитку взаємин держави і церкви в історичному процесі. У висновках дається оцінка розвитку державно-церковних взаємин в Московській державі в ХІV — ХVІІ ст. Після висновків подано список друкованих джерел та літератури, а також додатки: хронологічна таблиця, карти, портрети діячів державного та церковного життя, витяги з текстів, які допомагають чіткіше уявити загальну картину досліджуваної проблеми.

Джерельна база та історіографія

В літературі до сьогоднішнього дня не існує єдиного обширного узагальнюючого дослідження, присвяченого темі взаємовідносин держави і церкви в Московській державі в ХIV-XVII століттях. Існують роботи, які розглядають окремі частини даної теми чи суміжні з нею сюжети. На даний момент назріла потреба в «інвентаризації» всього матеріалу, його систематизації, для відтворення цілісної картини взаємовідносин держави і церкви в цей період.

Характерною особливістю вивчення проблематики даної теми, стало те, що ні один з істориків не займався паралельним вивченням державного та церковного життя, в результаті чого маємо окремі праці в області історії церкви та розвитку держави, шляхи еволюції яких тісно пов’язані.

Вивчення питання про участь церкви в політичній боротьбі пояснюється станом джерельної бази. Основна маса писемних джерел ХIV-XVII ст., які збереглись до нашого часу — літописів — пов’язана або із великокнязівською владою, або із митрополичим оточенням. Висвітлюючи різноманітні за характером взаємовідносини світської та духовної влади, джерела співзвучні в одному — в прагненні приховати протиріччя, конфлікти між двома домінуючими політичними силами середньовіччя.

Однак, літописи залишаються найважливішими джерелами для вивчення взаємин держави і церкви в ХIV-XVII ст. Слід відмітити, що більшість літописів дійшло до нас в пізніх редакціях, які відносяться до XVI-XVII ст. В цей період традиція незалежного літописання була несумісною з самодержавною владою. В таких умовах спогади про політичний суверенітет митрополичої кафедри були недоречними, вони виокремлювались або упорядниками, або ж їх високопоставленими замовниками.

Джерельну базу нашого дослідження складають: духовні та договірні грамоти великих і удільних князів XIV — XV ст., які були підготовлені Л. В. Черепніном [1], Московський літописний звід кін. XV ст. [2], Никонівський літопис [3], постанов соборів 1551 та 1649 років [4−5].

Важливим елементом джерельної бази нашого дослідження є акти щодо питань внутрішнього управління — духовні та договірні грамоти князів. В духовних грамотах московських князів, написаних в XIV — XVI ст., містяться цінні відомості про діяльність князів, а також багатий матеріал для вивчення територіального росту та внутрішнього устрою Московського князівства. Духовні грамоти московських князів вивчались декількома поколіннями дослідників, проте, і до нашого часу лишилось багато спірних запитань щодо датування тих чи інших документів, їх правильного читання та трактування. Так, наприклад, ключова пам’ятка пер. пол. XIV ст. — духовна грамота Івана Калити, і до сьогоднішнього дня викликає непорозуміння стосовно датування двох її редакцій, значення розпоряджень, які містяться в тексті.

Московське літописання з’явилось із окремих записів літописного характеру, які фіксували найважливіші події в житті правлячої династії, міста чи князівства. Я. С. Лурьє, Л. Л. Муравйова, М. Д. Прісєлков мають єдину думку щодо створення в Москві в 1340 р. літописного зводу, який підводив результати діяльності Івана Калити [40, 140].

Особливе місце серед літописних джерел по історії ранньої Москви займає Никонівський літопис. Це величезний літописний звод, створений в 20-ті роки XVI ст. книжниками митрополичої кафедри під керівництвом митрополита Даниїла. Никонівський літопис є синтезом матеріалів різносторонніх джерел, в тому числі тих, які не збереглись до нашого часу, він подає унікальні відомості, які деталізовано висвітлюють події кін. XIII — поч. XIV ст. в Москві. Автор літопису широко використовував матеріали митрополичого дому, очевидно саме з них взята інформація про діяльність митрополитів Максима (1283−1305) та Феогноста (1328−1353).

Історіографію взаємин церковного та світського життя чітко можна поділити на дві групи за двома принципами. За першим, тематичним принципом, праці поділяються на дві групи, оскільки є двоякою тема роботи. До першої відносяться праці, які висвітлюють світську державну історію, до другої - праці про історію церкви. За другим принципом, використовуючи світоглядну орієнтацію, літературу можна поділити на дві групи: до першої групи відносяться праці, написані в період з кін. ХІХ — поч. ХХ ст., проникнуті духом релігійності, які позитивно оцінюють роль церкви на державно-суспільне життя; до другої групи належать праці радянських істориків, які опозиційно оцінюють вплив церкви на всі сторони життя.

Історіографію дореволюційного періоду, складають праці прихильників церковного авторитету: 12-томна праця «Історія Руської Церкви» митрополита Макарія (Булгакова) [41−45], «Історія Руської Церкви» професора Е.Е. Голубінського [17−18]. До історіографії радянського періоду належить праця М. М. Нікольського «Історія руської церкви».

Швидкий розвиток церковної історіографії в др. пол. ХІХ ст. сприяв різнобічному розгляду внутрішнього церковного життя. Так, 12-томна «Історія Руської церкви» (1883 -1886 рр.), написана архієпископом Макарієм (Булгаковим) відмічається великою фактичною повнотою, публікацією маловідомих джерел, деталізованим вивченням церковного життя.

Вагоме місце у розгляді даної теми займає і праця професора Московської духовної академії Е. Е. Голубінського «Історія Руської Церкви». Він зібрав матеріал, який висвітлює політичну лояльність церкви по відношенню до великокнязівської влади.

Потрібно відмітити, що трактування подій XIV — XVII, яке склалось в дореволюційній церковній літературі, практично без змін прийняте сучасними істориками. Так, ми досить часто зустрічаємо і в сучасній історіографії ідентичні положення, які висловлювали дореволюційні церковні історики: про однозначну підтримку митрополичою кафедрою об'єднуючої політики московських князів.

Розробкою історії російської церкви займався і М. М. Нікольський. В 1930 р. він написав свою відому працю «Історія Руської Церкви», яка зробила значний вклад у вивчення церковного життя в середньовічні часи. Історик доводить, що «вся церковна організація була насичена феодалізмом» [17, 57]. Однак, історик майже не розглядає події XIV — XV ст., відносини церкви і держави в цей період він висвітлює як відносини підкорення і служіння.

Потрібно також відмітити праці В. І. Буганова та А. П. Богданова «Бунтарі та правдошукачі в російській православній церкві» [10], А. І. Клібанова «Російське православ’я» [56], які також надають інформацію про роль церкви в житті держави та її розвиток в XIV — XVІІ ст.

Радянська історіографія представлена працями А. А. Зіміна [ 22−24 ], А. М. Сахарова [57], Б. А. Рибакова [25], Я. С. Лурьє [40], Р. В. Черепніна [66], Р. Г. Скриннікова [52−69], С. М. Соловйова [58], М. М. Карамзіна [27], які розглядають ідейну боротьбу, формування ідеології російського самодержавства та паралельно висвітлюють окремі аспекти церковного життя в досліджуваний період.

В 1960 році побачила світ робота Л. В. Черепніна «Утворення російської централізованої держави в XIV — XV ст.» [66], присвячена історії Русі в XIV — XV ст., де ми знаходимо не лише характеристику діяльності Івана Калити, але й загальну оцінку причин за якими Москва змогла очолити боротьбу за об'єднання Русі. Однією з головних причин автор називає вигідне географічне положення, яке визначило роль Московського князівства як етнічного центру формування великоруської народності, забезпечило його захищеність від ворогів, наповнило казну московського князя зборами із транзитної торгівлі через Москву.

Проте схема зміцнення Московського князівства зазнала гострої критики з боку А. А. Зіміна. Так, наприклад, він в своїй роботі «Росія на рубежі XV — XVІ ст. «[24], пропонує свою концепцію, де піддає сумніву причини зміцнення Москви — як центру об'єднання руських земель, які висловив Л. В. Черепнін. Н. М. Карамзін, наприклад, в «Історії держави Російської» [27], яка вийшла в 12 томах, вбачає причину посилення Московської держави в сильній допомозі московським князям зі сторони золотоординських ханів. [27, 153].

Окрім згаданих напрямків пошуку, в останні роки відмічається стремління дослідників до більш деталізованого вивчення політичної історії XIV-XVII ст. Велику увагу починають приділяти питанню вивчення ролі церкви в політичній боротьбі XIV-XV ст. та в період становлення самодержавства в XVI-XVII ст.

Широтою обсягу відмічається опублікована в 1966 році стаття А. М. Сахарова «Церква та освіта Російської централізованої держави». Він акцентує увагу на моменті суперництва, боротьбі між церковою та великокнязівською владою. Він підкреслює, що «церква не лише допомагала, але й заважала розвитку централізованої держави» [77, 25].

Потрібно відмітити праці, які безпосередньо стосуються теми даної роботи: А. Д. Дмитрієв розглядає відносини держави та церкви в період становлення самодержавства у праці «Церква та ідея самодержавства в Росії» [21], А. Я. Шпаков також намагається проаналізувати еволюцію взаємин світської та духовної влади у праці «Держава та церква у взаємних відносинах в Московській державі».

Науковим доробком щодо вивчення даної теми є також праці Н. С. Борисова, який на основі широкого кола джерел досліджує протиріччя історії відносин між великокнязівською владою та церквою в працях: «Руська церква в політичній боротьбі в XIV — XV cт» [8], «Церковні діячі середньовічної Русі».

Таким чином кожна з розглянутих праць є досить тенденційною, тому для формування більш об'єктивного погляду на взаємовідносини світської та церковної влади в Московській державі в XIV — XVII ст. буде правильним розглянути та проаналізувати підходи вищезгаданих істориків та зробити спробу простежити та висвітлити складне та сповнене протиріч протистояння держави та церкви в досліджуваний період.

Розділ 1. Церква в системі міжкнязівських відносин в період об'єднання руських земель навколо Москви (XIV-XV ст.)

1.1 Роль церкви в політичній боротьбі руських князів в пер. пол. XIV ст

До кінця ХШ ст. склались визначені норми та традиції у відносинах між князями та церквою. Виконуючи свою основну функцію — освята існуючого феодального устрою, церква широко використовувала апарат князівської влади для боротьби з різного роду антицерковними та єретичними виступами. Князі зі свого боку використовували церкву для досягнення конкретних політичних цілей.

Встановлення монголо-татарського іга призвело до укріплення позицій церкви. Золотоординські хани намагались використати авторитет церкви і силу релігії для укріплення свого панування в завойованих землях. Внаслідок встановлення монголо-татарського іга значно ослабла державна влада, посилилась роздрібненість та сепаратизм окремих князівств, саме тому в кін. XIII — на поч. XIV ст., церква стає вагомим інститутом, який відіграє вирішальну роль в процесах міжкнязівської боротьби та впливає на об'єднання земель навколо Москви. Разом з тим, негативними наслідками ординської влади було остаточне спустошення Києва і розрив зв’язків між Північно-Східною та Південно-Західною Руссю, адже шляхи історичного розвитку цих земель надовго розійшлись, саме тому в нових умовах, митрополит повинен був зробити свій вибір щодо обрання нової церковної столиці Русі [8, 36].

В умовах швидкого розвитку феодальної роздробленості в ХІІІ ст. престиж та реальна влада церковного керівництва в особі київського митрополита помітно знизились. Однак, глава церкви зберігав за собою право посвяти в сан єпископів, періодичного апеляційного митрополичого суду в єпархіях та ряд інших привілегій. Вищою церковною інстанцією для Русі був константинопольський патріарх. Він висвячував в сан київського митрополита, призначаючи на цю посаду людину із своїх довірених осіб. Митрополит незмінно зберігав тісні зв’язки з Візантією, виступав в ролі її дипломатичного представника на Русі [70,49−51].

В нових умовах, в 1246 році, патріарх призначає Кирила, ставленика могутнього галицько-волинського князя Данила Романовича, вихідця із Південно-Західної Русі. Як говорять джерела, ієрарх спрямовував свою політику на збереження мирних відносин з Ордою та виступав за укріплення ієрархічних порядків. В 1283 в Київ з Константинополя, після смерті ієрарха Кирила, прибув новий глава церкви, ставленик патріарха грек Максим. В основних релігійно-політичних питаннях Максим дотримувався лінії, виробленої його попередником. Намагаючись заручитись підтримкою Орди та налагодити особисті контакти з ханськими правителями, Максим відразу ж прибувши на Русь відправився із візитом до хана [56, 72].

Одним із найболючіших питань тогочасного церковного життя було питання про перенесення центру митрополії із Києва в Володимир-на-Клязмі. Наважившись в 1299 році перенести свою резиденцію із Києва до Володимира, Максим здійснив дуже вдалий політичний хід: перемістив володимирського єпископа в Ростов і таким чином звільнив Володимир для себе. Резиденцією єпископа став Успенський собор [42,385]. Факт переносу митрополії із Києва у Володимир, зустріли негативно як маси народу, так і феодальна верхівка. Недоброзичливо сприйняв це і патріарх, він визнав рішення про перенесення резиденції митрополита «всія Русі» формально лише в 1354 році. Максим намагався виправдати свій переїзд традиційними аргументами — різноманітними «чудесами» та «видіннями». Зокрема, він створив легенду про «видіння Богородиці», яка вказала йому шлях до Володимира. На думку багатьох дослідників, прийняття цього титулу було безпосередньою реакцією на галицький церковний сепаратизм [17,96].

Митрополит Максим намагався впливати не лише на церковне життя, але й на політичне. Зокрема, в 1304 році він переконував князя Юрія Даниловича Московського відмовитись від претензій на великокнязівський престол на користь Михайла Ярославовича Тверського [56,73]. Перед Максимом та його наступниками стояло нелегке завдання — визначення довготривалої політичної стратегії церкви в умовах постійної міжкнязівської боротьби та активного втручання ординської дипломатії у внутрішні справи Північно-Східної Русі. «Митрополити, закріпившись у Володимирі, стають впливовим фактором північноруського політичного життя: інтереси церкви — в широкому значенні - роблять їх прихильниками припинення усіляких смут та міжусобиць і прихильниками більш стійкого устрою відносин з реальною, а не лише титулярною князівською владою», — відмічав А. Е. Прєсняков [8,39].

Після смерті в 1304 році великого князя Андрія Олександровича із двох реальних кандидатів на велике князювання — Михайла Ярославовича Тверського та Юрія Даниловича Московського — митрополит Максим підтримав першого. Щоб зрозуміти політичні причини, які визначили цей вибір, потрібно зазначити, що в кін. ХІІІ ст. тверські землі мають високий економічний та політичний потенціал розвитку, що зумовлено насамперед позитивними взаємовідносинами князів та церковних діячів [Там же, 40].

Тверське князівство, яке утворилось в 1247 році, знаходилось достатньо далеко від володимирських земель, воно постійно зазнавало набігів татар. Проте, розвинута система торгових шляхів сприяла притоку населення в тверські землі, через які проходила торгівля Північно-Західної Русі з районами Середнього та Нижнього Поволжжя [Додаток 2]. Політичні програми великого князя і Михайла Тверського по відношенню до Орди співпадали, однак для великого князя необхідною була покірність Твері, в той час як для Твері на цьому етапі головною ціллю була самостійність [66,96].

Тверська єпископія виникла на рубежі 60-х — 70-х років ХІІІ століття, в період, коли велике князівство Володимирське займав тверський князь Ярослав. Він прагнув направити діяльність єпископії на укріплення Твері. На конкретні політичні завдання, які стояли із початку утворення кафедри, вказує своєрідний підбір архієреїв. Факти церковної історії Твері - відкриття єпархії, будівництво кафедрального собору — одночасно відмічають етапи політичного росту князівства. Закономірним результатом активної церковної політики тверського князя була його спроба подати власну кандидатуру на митрополичу кафедру. Як писав Е. Е. Голубінський: «Думка звернутись до співпраці зі сторони митрополитів в державній боротьбі, належала Твері» [17,101].

По смерті митрополита Максима претендентом на обрання митрополитом стає Геронтій. Він був кандидатом від тверського князя Михайла Ярославовича, який посів в 1305 році велике князівство володимирське. Ніколи князі Північно-Східної не посилали в Константинополь своїх кандидатів на загальноруську митрополію. Факт перенесення митрополії у Володимир залишався предметом обговорення, а можливо, і засудження зі сторони патріаршої ради. Справа ускладнювалась тим, що на цей час вже існувала митрополія Південно-Західної Русі. Кандидатом на галицьку митрополію виступав ставленик князя Юрія Львовича Галицького ігумен Петро, який прибув до Константинополя майже одночасно із Геронтієм [2,127].

Патріарх Афанасій абсолютно «по-візантійські» вирішив долю руської митрополії. В червні 1308 року, через два з половиною роки після смерті Максима, ігумен Петро був оголошений митрополитом «всія Русі» [8,44].

Багато дослідників вважає, що саме митрополит Петро (1308−1326 рр.) стояв біля витоків московської держави. Отримавши від патріарха сан митрополита Київського, Петро прямо із Константинополя відправився в Орду, де 12 квітня 1308 р. отримав ярлик від хана [9,29].

Новообраний митрополит Петро, який прибув у Володимир на Клязмі, зустрів вороже ставлення зі сторони князя Михайла Ярославовича. Наступний хід подій показав, що боротьба за усунення митрополита Петра була вагомим недоліком політичної лінії тверських князів. З допомогою тверського єпископа Андрія великий князь звернувся до патріарха зі звинуваченнями проти Петра, він звинувачував його у взятті хабарів за висвячення в сан [10,27]. Цілком вірогідно, що митрополит Петро витративши великі кошти в часи протистояння з Геронтієм, брав незаконну плату за поставлення в сан. Майже чотирьохрічна відсутність митрополита в Північно-Східній Русі призвела до того, що кількість вакантних місць дияконів та священиків в митрополичій єпархії була досить великою [27,287].

В результаті тверських скарг посол патріарха прибув на Русь, щоб розглянути звинувачення висунуті проти Петра на з'їзді церковних та світських владик в Переяславі-Залеському в 1311 році. Вцілому, з'їзд виправдав митрополита. Е. Е. Голубінський зазначає, що «перемога Петра була досягнута при підтримці світських осіб, очолених Московським князем» [17,106−108].

Петро наніс відповідний удар тверському князю. Під 1311 р. літопис повідомляє: «Князь Дмитрій Михайлович Тверський, зібравши велике військо, хотів йти на Нижній Новгород, на Юрія. І не благословив його Петро. Він же простоявши три неділі у Володимирі, розпустив війська» [2,87]. Похід на Нижній Новгород був однією із найважливіших воєнних акцій Твері, спрямованих проти Москви. Для того щоб повернути незаконно захоплений москвичами Нижній Новгород князь послав бояр з військом, але митрополит Петро зірвав похід і таким чином допоміг московським Даниловичам закріпитись в Середньому Поволжі [9,34].

Таким чином, потрапивши на перехрестя стосунків двох політичних конкурентів — князів Тверського і Московського, митрополит Петро відразу ж став на сторону останнього «і всю увагу присвятив діяльності в межах та інтересах уділу Московського протягом 18 літ — з року 1308 до кінця 1326» [9, 35]. Це мало велике значення для завершення боротьби за політичну першість в Північно-Східній Русі на користь Москви. Петро поставив на Тверську єпископію нового єпископа Варсонофія, який в 1321 р. від імені Твері уклав з Москвою мир за умови, що Тверський князь не вимагатиме великого княжіння, поступившись ним на користь князя Юрія Даниловича Московского [56,74]. Так було подолано цю напружену ситуацію в конкуренції між князями, але остаточного вирішення вона досягнула трохи пізніше.

Вчинок Петра не можна оцінити як співпрацю з великокнязівською владою, перш за все головним мотивом його діяльності була турбота про престиж митрополичого сану чи просто відповідь на неповагу зі сторони тверського князя. Особиста ворожнеча Петра із Михайлом Ярославовичем протидіяла ідеї об'єднання руських земель під егідою князівства Володимирського, яке в пер. пол. XIV ст. очолювали тверські князі. Зрозумівши це, Михайло Ярославович з 1315 року шукає шляхи примирення з митрополитом. Намагаючись догодити Петру, князь дозволяє зняти з кафедри тверського єпископа Андрія, який звинувачував митрополита на соборі в Переяславі-Залесському [9,36].

В цілому, такі дії Михайла дали позитивні результати, адже літописи майже не згадують про діяльність Петра в 1315—1325 рр., в період найжорстокішої боротьби між Юрієм Даниловичем та тверськими князями. В 1318 р. Михайло Тверський був покараний в Орді, але навіть з 1318 по 1322 рр. коли великокнязівський престол очолював Юрій, не має інформації про спільні з митрополитом акції. Лише після того, як в 1322 р., великим князем став син Михайла Дмитро Тверський, ситуація змінилась. Побоюючись Дмитрія, митрополит знову хоче зблизитись з московськими Даниловичами. Московський князь, який в цей час готував гибель Михайла Тверського, сам загинув в Орді 21 листопада 1325 р. від руки його сина Дмитрія [Там же, 37].

В постійній боротьбі з тверськими військовими силами московські Даниловичі забули про головне: задля чого вони ведуть ці війни? Для початку Москві потрібен був хоча б свій святий. Саме в цей час, доречною стала розмолвка митрополита Петра із Тверью. Іван Дмитрович з почестями приймав митрополита в Москві. Князь, переслідуючи далекоглядні політичні та ідеологічні цілі, розпочав будівництво в Москві кам’яних храмів. 4 серпня 1326 року митрополит брав участь в закладанні основ московського Успенського собору. Восени Петро захворів і ходили чутки, що митрополит відчуваючи наближення смерті, заповідав похоронити його не в Києві чи Володимирі, а в недобудованому московському соборі. 21 грудня 1326 року Петра було поховано біля фундаменту Успенського собору[65,74].

Потрібно сказати, що московські князі використали смерть та поховання митрополита суто в політичних цілях. Духовенство посилено розповсюджувало вигадки про чудеса, які ніби відбувались біля могили Петра, а розповіді про них ретельно записували за наказом Івана Калити. Згодом митрополит Петро був оголошений «святим». Так, Москва ще не ставши центральним осередком великого князівства, вже стала загальноруським церковним центром, куди була перенесена митрополія. Союз церкви з московськими князями був остаточно закріплений, і Москва придбала впливового і міцного союзника [9, 38].

Переломним моментом в історії протистояння Москви та Твері був 1327 рік. В той час як в Москві готувались до свята з приводу освяти Успенського собору, тверський князь Олександр Михайлович очолив велике князівство Володимирське. Занепокоєний посиленням Твері, хан Узбек присилає в місто свого воєводу Шевкала із загоном воїнів. Тверське населення проявляло незадоволення з приводу приходу Шевкала, в одному із заворушень його було вбито [42, 228]

Дізнавшись про тверське повстання і смерть Шевкала, хан Узбек збирає військо для походу. Великий князь Олександр Михайлович Тверський з сім'єю та боярами тікає до Пскова. Ординські карателі спалили Твер, Кашин та ін. тверські міста. Згодом Русь дізналась про рішення хана: володіння великого князя Володимирського були поділені на дві частини між московським князем Іваном Даниловичем і суздальським князем Олександром Васильовичем. Перший отримав Новгород і Косторому, другий — Володимир, Нижній Новгород і Городець. Таким поділом хан намагався ослабити Русь, створити угодну ординській дипломатії ситуацію суперництва між двома сильними руськими князями [ 9, 45].

Іван Калита був задоволений, хоча й неповною, але перемогою, адже його соправитель недалекоглядний суздальський князь Олександр, не був серйозним супротивником. Основний ворог — Твер, вийшла з боротьби, тому перед Іваном Даниловичем відкривались широкі можливості, він також вніс вагому лепту в зростання Москви як столиці нової держави [2,127].

З 1328 по 1340 рр. московський князь Іван Калита займав великокнязівський престол. В цьому ж році в Москву прибуває новий митрополит — грек — Феогност. Він абсолютно підтримував московського князя, адже щоб добитись вигнання із Пскова тверського князя Феогност відлучив весь Псков від церкви і заборонив там богослужіння в 1329 р. Ціль була досягнута — тверському князю Олександру Михайловичу необхідно було тікати із Пскова в Литву. В Пскові та Новгороді єпископами були поставлені прихильники Москви [27,287].

Після смерті князя Івана Дмитровича (1340 р.) престол посідає його син Симеон Іванович Гордий (1340−1353 рр.), який першим до свого титулу додає «і всія Русі». Митрополит Феогност продовжує підтримувати і його. Так, після воцаріння нового хана Джанибека, він разом із князем вирушає в орду. Тут хан вимагає від митрополита щорічної дані, боячись такого сильного тиску, князь передає церковного ієрарха в руки хану. Але Феогност зумів відкупитися, і ця вимога була знята, також він повернувся в Москву з двома ярликами від самого хана Джанибека і від його дружини Тайдули [56,75].

Ще одна подія, яка відбулася за цих двох володарів, заслуговує особливої уваги, пов’язана із встановленням тісних зв’язків Москви із Новгородською архиєпископією, що було вигідним для московського царя в боротьбі проти Твері. Формально останній був головою першого, але фактично залежність новгородського владики від московського митрополита була побудована на феодальному звичаї і майже не торкалася суверенних прав «володаря Великого Новгорода» і прав на владу самого владики. Кандидат на архиєпископську кафедру вибирався і затверджувався в Новгороді, митрополит лише посвячував вибраного кандидата. Раз в чотири роки митрополит з’являвся на місяць в Новгороді, щоб здійснити своє право верховного суду, інколи митрополит викликав архиєпископа в Москву" [49,62]. Вибрання нового архиєпископа залежало не від митрополита, але від Новгородського віча, ця їхня традиція бере свій початок ще з 1156 р. Отже, не бажаючи підкорятись ні Московському князю, ні Литовському, новгородці могли бути обтяжені і церковною залежністю від Московського митрополита, особливо, коли бачили, що він тримається сторони якого-небудь князя проти них. Так і сталось в 1341 р. Великий князь Симеон Іванович, вступивши з військом в Торжок, примусив новгородців заплатити йому значну данину, яка для них була несправедливою і ганебною. Поруч із князем в Торжку новгородці бачили і Феогноста, як його однодумця. В 1353 р. невдоволення новгородців переросло у певні дії Новгородського архиєпископа Мойсея: він відправив у Константинополь послів до імператора і патріарха, просячи в них заступництва від зловживань митрополита. Але ця справа не була завершена, оскільки 11 березня 1353 року під час морової пошесті помирає митрополит Феогност, а згодом і сам князь Симеон [42,228].

Так, завершується початковий період становлення Московського князівства в першій половині XIV століття, як осердя об'єднання північно-східних руських земель, початок же співпраці митрополита з Московським князем є вагомим чинником у цьому складному процесі. На нашу думку в пер. пол. XIV ст. склались між князями і церквою відносини союзу, а не підкорення. Причому союз цих двох сил ще не був досить міцним, а лише перебував на стадії зародження, коли московські князі хотіли залучитись впливом і авторитетом церкви в зміцненні своєї влади та в об'єднанні земель навколо Москви. Особливо активно намагались залучитись підтримкою церкви Іван Калита та Семен Іванович, проте дії митрополита були лише реакцією на ті чи інші події, вони ще не стали цілеспрямованою політикою підтримки московських князів.

Таким чином, митрополити Кирил, Максим та Петро діяли в період політичної нестабільності як в Північно-Східній Русі, так і в Південно-Західній. Митрополит Феогност, 25 років свого правління, маючи справу з двома великими князями — Іваном Калитою та Симеоном Гордим і, перебуваючи на митрополичій кафедрі в часи істотних змін в Північно-Східній Русі, повинен був виробити нову лінію поведінки глави церкви чи відстояти лінію попередників в істотно нових умовах. Митрополит йшов на діалог з князями лише в тих ситуаціях, коли інтереси сторін співпадали чи коли під загрозою виявлялось особисте благополуччя митрополичої кафедри.

1.2 Взаємовідносини владних структур та церкви в др.пол. XIV ст

Велике князівство після смерті князя Симеона Івановича перейшло до рук його брата Івана ІІ Івановича, названого Красним (1353−1359), який не зумів зберегти і продовжити справу об'єднання земель Північно-Східної Русі навколо Москви, розпочату його попередниками, Іваном Калитою та Симеоном Гордим. Щодо нового митрополита, то Феогност, відчуваючи свою кончину, ще в 1352 році відправив у Константинополь єпископа Володимирського Олексія для поставлення у митрополити як свого наступника. 30 червня 1354 р. Константинопольський патріарх Філофей обрав московського кандидата Олексія.

Митрополит Олексій, який очолював кафедру з 1354 по 1378 рр. стає фактичним главою московського боярського правління, відкрито використовує своє положення глави церкви для тиску на князів, які були вороже налаштовані по відношенню до Москви. Вцілому, Олексія, як правило, розглядали як митрополита, який продовжував політику Петра та Феогноста, проте його політична лінія відрізнялась від позицій його попередників [ 56,76].

Митрополит відразу ж, залучився підтримкою найвпливовіших осіб ханського двору, побувавши в Орді 1356 та 1357 рр. В ці ж роки він веде активну боротьбу за возз'єднання зі своєю митрополією православних єпархій, які знаходились на територіях, захоплених польським королем Казимиром і литовським великим князем Ольгердом. В ході цієї боротьби, митрополит вирішив в 1358 р. затвердитись в Києві, який вже з 1321 р. знаходився під владою Литви. До моменту появи Олексія, в Києві був дуже власний ієрарх — ставленик Ольгерда, митрополит Роман. Смілива акція Олексія завершилась його ув’язненням, яке було здійснене за наказом Ольгерда, лише 1360 р. за допомогою своїх місцевих прихильників він втечею врятувався від ув’язнення і повернувся в Москву [17, 195−196].

Фактично перші п’ять років митрополитства Олексій не зробив ніяких дій по відношенню до зближення з великокнязівською владою. Він переважно вболівав за цілісність руської митрополії, апелюючи до патріарха як до вищої інстанції. Повернувшись до Москви, Олексій зрозумів, що ні литва, ні Польща, не визнають прав московського митрополита, навіть в тому випадку, якщо він відкрито буде виявляти свої політичні симпатії. Встановлення влади Олексія над частиною південно-західної митрополії могло стати реальністю лише в результаті сильного підйому військово-політичної могутності північно-східних руських князівств, і в першу чергу Москви [8,80].

Довготривала жорстока міжусобна боротьба в Орді в 1357 р. різко послабила ординські впливи на Русі. Для реалізації можливості швидкого посилення Москви потрібен був можновладний, авторитетний керівник, проте 1359 р. Іван Іванович помирає і ситуація ще більше ускладнюється, адже престол посідає в листопаді цього ж року його дев’ятирічний син Дмитрій Іванович (1359−1362). Правління малолітнього Дмитрія, як це часто відбувалось в історії Росії, ознаменувалось спалахами боротьби між боярськими кланами [27,138].

Перед митрополитом стояв нелегкий вибір: відсторонитись від політичної боротьби або цілком підтримати московського князя. Були важкі часи, адже і успіхи митрополита Романа, і утвердження у Володимирі Дмитрія Суздальського, і можлива перемога боярського угрупування загрожували митрополиту як ставленику московського князя втратою кафедри. Таким чином, митрополит Олексій стає опікуном малолітнього Дмитрія і його дії визначили московську політику 60-х рр. XIV ст. [9,71].

В 1362 р. ординський хан Амурат видав ярлик на велике князівство Володимирське 12-річному Дмитрію Івановичу Московському (1362−1379). В 1363 р. спалахнула боротьба між Дмитрієм Суздальським і його молодшим братом Борисом, який незаконно захопив Нижній Новгород. Московське князівство використало удільні міжусобиці на свою користь. Так, двічі в 1363 та 1364 рр. митрополит Олексій направляє до Бориса своїх послів, викликаючи його на суд в Москву. В результаті другого візиту на допомогу послам була вислана московська рать, тому Борис відступає і віддає володіння Дмитрію Суздальському.

Переконавшись в тому, що з Москвою краще підтримувати дружні відносини, Дмитрій Суздальський добровільно відмовився від ярлика на князювання у Володимирі. Існують дані, що в період між князівських зіткнень 1362−1364 рр. митрополит Олексій використовував «духовну зброю» і проти ростовських князів [66, 81].

Ім'я митрополита Олексія домінує і в історії московсько-тверських відносин 60-х рр. XIV ст. Відносини з Твер’ю різко загострились в 1367—1368 рр., коли вже були підкорені князі володимирські і суздальсько-нижньогородські. В сер. XIV ст. Тверь не мала сил для відкритої боротьби з Москвою. Нащадки Михайла Ярославовича Тверського вели безперервні міжусобні війни за владу. В 1365 р. Михайло Ярославович стає «великим князем Тверським», вже 1367 р. спалахнув конфлікт між ним та його суперниками. Тверський єпископ Василій, до якого звернулись за допомогою князі, вирішив справу на користь Михайла. У відповідь вороги звернулись за допомогою до Москви. Митрополит Олексій відмінив рішення тверського владики, московське військо розорило волості Михайла і тверської єпископської кафедри. Такими діями московські керівники намагались захопити тверські землі [56,77].

Проте Михайло звертається за допомогою до великого князя Литовського Ольгерда і вже восени 1367 р. Михайло повертається в тверські землі з литовською раттю. Як відповідь на такі дії Михайла, 1367−1368 рр. в Москві розпочинається будівництво білокам'яної фортеці, що підвищило воєнний потенціал Москви. В 1368 р. митрополит Олексій викликає Михайла Тверського в Москву ніби для «суду і примирення», проте він заарештовує його і кидає у в’язницю. Неочікувано в Москву з візитом прибув ординський посол і Михайла змушені були звільнити.

Московсько-тверська війна то розгорялась, то вщухала, продовжуючись до 1375 р., коли величезне військо у складі московських, ярославських, ростовських, брянських, смоленських і новгородських полків, осадили Тверь. Михайло був переможеним і заключив мирний договір з Дмитрієм Московським, який передбачав єдність дій московського і тверського князів щодо важливих політичних питань: «А підуть на нас татари чи на тебе… то битись нам з тобою разом проти них… «[66, 571].

Відносини між Дмитрієм Івановичем і митрополитом Олексієм були позитивними протягом всього часу. Так, наприклад, С. Б. Веселовський писав: «У відносинах церковної влади до світської Олексій досягнув такої згоди та мирного співробітництва, які після нього вже не повторювались в історії руської церкви, якщо не враховувати співправління патріарха Філарета Нікітіна та його сина — царя Михайла «[16, 335].

Проте, звичайно, все було не зовсім ідеалістично. Відносини між московськими князями та митрополитом в останні роки його життя майже не висвітлюються в літописах. Звикнувши до ролі глави московського правління Олексій і весь стиль свого життя перебудував на князівський лад. Він накопичив обширні земельні володіння, оточив себе багато чисельною челяддю. В своїх володіннях митрополит володів повною незалежністю. «Дім святої Богородиці», як прийнято було називати митрополичий двір, перетворювався певним чином на «державу в державі».

Дмитрій Іванович шукав можливості поставити економічний і політичний потенціал церкви під власний контроль. В протистоянні князя та митрополита висвітлювалась різнобічність цілей, які вони ставили перед собою. Митрополит мріяв про церковну централізацію, про зміцнення економічної могутності і політичного суверенітету церкви. Підтримка московських князів в їх боротьбі за владу була для Олексія найкращим шляхом для досягнення поставленої мети. Для Дмитрія, навпаки, сильна централізована церква була лише одним із необхідних інструментів для створення єдиної держави під егідою Москви, але в такому майбутньому церкві відводилась почесна, але не домінуюча роль [9,90].

Великий князь литовський Ольгерд домагався поставлення в західноруських землях окремого митрополита, щоб протистояти митрополиту московському. Проти Олексія були порушені скарги перед константинопольським патріархом. В 1375 р. патріарх поставив митрополитом Литви Кипріана, з умовою, що, якщо підтвердяться звинувачення проти Олексія, Кипріан стане загальноруським митрополитом. Прибувши до Литви, Кипріан перш за все намагався підкорити Новгород [72,11]. Він послав новгородському архієпископу патріарші грамоти і вимагав визнання його митрополитом, проте той відповів, що це повинен вирішувати великий князь. Ця відповідь вказувала на залежність церкви від великокнязівської влади. Звертатись в Москву Кипріан не наважився і його спроба відлучити Новгород у церковному відношенні від Москви виявилась невдалою [2,193].

Події найближчих років ще раз підтвердили стремління великокнязівської влади повністю позбавити церкву незалежності. В 1377 р. митрополит Олексій помирає. Ще при житті митрополита князь висунув кандидатом на його місце Мітяя, свого помічника, духовного наставника в державних справах. Готуючи його підвищення, Дмитрій поставив його архімандритом Чудова монастиря, що було порушенням церковних традицій. Звичайно, митрополит Олексій, при всій його готовності підтримувати великокнязівську владу, віднісся до такого поставлення вкрай негативно і тому ухилився від благословення Мітяя в свої наслідники, посилаючись на те, що він не має права ставити після себе митрополита. Після смерті Олексія, Мітяй збирався їхати в Константинополь до патріарха на поставлення, проте, потім заявив князю, що достатньо 5−6 єпископів, щоб обрати митрополита [6,305]. Однак, один із шести єпископів, суздальський владика Діонісій відмовлявся брати участь у поставленні в митрополити, тому Мітяй їде до константинопольського патріарха. У вересні 1379 р., перебуваючи в дорозі до Константинополя, Мітяй помирає. Патріарх висвячує в митрополити Переяславського архімандрита Пімена, якого московський князь не сприймає і відмовляється приймати його як митрополита. Князь намагався остаточно підкорити церкву своїй владі, тому по дорозі до Москви Пімена заарештовують і відсилають на заслання, а митрополитом князь запрошує Кипріана [65,289].

Митрополит Кипріан 1381 р. прибуває до Москви, вітаючи Дмитрія Донського як захисника Православ’я, однак, згодом й сам зазнає від нього утиску. 1382 р. Тохтамиш зруйнував Москву, митрополит же з княгинею втік у Твер, що викликало велике незадоволення у князя. В 1382 р. князь Дмитрій виганяє з Москви митрополита Кипріана і тимчасово повертає митрополита Пімена, якого знову скинули посли Константинопольського патріарха в кінці 1384 р. Лише в 1390 р. після смерті Дмитрія Донського (1389 р.) в Москву знову прибув митрополит Кипріан, об'єднавши всі руські єпархії, навіть ті, які були в складі Литви. Він посилив позиції церкви, великокнязівській владі не вдалось тоді схилити чашу терезів на свій бік [13,138].

Тринадцятилітня криза руської митрополії, започаткована різким втручанням великого князя в церковні справи, закінчилась перемогою церкви. Кипріан замінив майже всіх єпископів і взяв курс на зміцнення незалежного становища церкви і її зв’язків з Константинопольською патріархією. Так, наприклад, митрополит не підтримав боротьбу з Новгородом, яка стала особливо гострою в 90-х рр. XIV ст. через Подвинью. Не підтримав він великого князя і в боротьбі з Литвою, навпаки, він двічі їздив у Литву і всіляко намагався налагодити дружні стосунки з Литовськими князями. Кипріан домігся гарантії незалежності церковних володінь, уклавши договірну грамоту з великим князем. В свою чергу великий князь Василій Дмитрович домігся виключення з богослужбового чину поминання візантійського імператора, що символізувало тісний зв’язок Руської церкви з Візантією. Обставини сприяли великому князю, а Візантія знаходилась в плачевному стані, внаслідок нападу на неї Турецького султана Баязида [56,85].

Таким чином, завершується початковий етап централізації Північно-Східних князівств навколо Москви протягом XIV ст. [Додаток 3]. Саме тут зосереджується історія Київської Руси, яка відійшла у минуле, тут сконцентровується світська й церковна влада «всія Русі». Перенісши митрополичу кафедру в Москву, поки що умовно, московський князь знайшов собі духовну опору в особі митрополита Київського, який залишився єдиною ланкою, що з'єднувала всю Русь. Москва бере на себе оборону північно-західних і східних кордонів і пізніше стає на чолі антиординських сил. Велике князівство Володимирське, його територія і права не виходять з-під влади московських князів, тому й відбувається злиття Московського княжого дому з великокнязівською територією.

1.3 Особливості розвитку державно-церковного життя в XV ст. Політична лінія Церкви в епоху Івана ІІІ

З XV ст. починаються великі зміни у державному житті Північно-Східної Русі. Система уділів, яка стільки віків була джерелом бід для Руської землі вже падає остаточно. Монгольське іго, друге джерело ще важчих бід для неї протягом двох останніх століть, після поступового послаблення також зовсім зникає. Руські князі, ставши єдиновладними і незалежними чи самодержавними, звертають свою увагу на внутрішній благоустрій своєї держави, поширюють її кордони на Схід і Захід [Додаток 4], вступають в зносини з монархами Європи.

З середини XV ст. вагомі зміни відбуваються і в церковному житті. Руська церква з початку свого заснування перебувала в залежності від Константинопольського патріарха. Протягом монгольського періоду ця залежність частково зменшується в тому відношенні, що патріарх дозволяв самим вибирати собі митрополитів з числа своїх співвітчизників, залишаючи за собою право затверджувати їх в митрополичому сані і чинити над ними суд. В цей період і ця залежність зникла: Руська (точніше сказати — Східноруська або Російська) церква почала сама вибирати, поставляти і судити своїх митрополитів собором своїх же єпископів без будь-яких зносин з патріархом, і якщо останній продовжував ще вважати її однією із своїх митрополій, то фактично вона являлась вже самостійною і незалежною. Разом з тим змінилось ставлення і Московського князя до церкви. Якщо раніше він повинен був просити дозволу візантійського імператора і патріарха для поставлення нового митрополита, то тепер всі дії в церкві робились з його волі, з його дозволу і затвердження. Макарій (Булгаков) говорить: «Руський цар став у точно такі ж відносини до Руського митрополита, єпископів і всієї церкви, в яких здавна були грецькі імператори до Константинопольського патріарха із всією підвідомчою йому ієрархією і паствою. Ці відносини часами знаходились в Росії і раніше, але тепер вони остаточно встановились і затвердились» [42,12].

Самостійність Руської церкви і ті відносини, які склались між митрополитом і великим князем, повинні були привести її до розділення на дві митрополії. Адже частина руських єпархій відділилась в державному відношенні від Московського князівства (Росії) і увійшла в склад Литовської держави. Литовські князі, постійно ворогуючи з Москвою, де сидів митрополит Київський, хотіли мати для Литви окремого православного митрополита. Так і сталось розділення давньої Київської митрополії на дві: Московську і Литовську, тому проф. Є. Голубінський називає цей період «періодом розділення Руської церкви на дві митрополії» [18,389].

Митрополит-грек Фотій, прибувши в Москву 1410 р. застав великі непорядки в церкві. В час нашестя Едигея на Москву (1408) митрополичий дім був цілком спустошений. Митрополичі володіння, села та інші різні угіддя були розкрадені князями та боярами, тому новий ієрарх енергійно взявся відновлювати володіння церкви, через що нажив собі чимало ворогів. В результаті в 1413 р. виник конфлікт між великим князем Василієм І Дмитровичем (1389−1425) і митрополитом Фотієм (1408−1431). Не зумів він також зберегти владу в західних єпархіях, які перебували під Литвою: в 1415 р. під егідою князя Вітовта було проведено три собори в Новогрудку, які постановили та висвятили собором своїх єпископів на митрополита Григорія Цамблака або Семивлаха (1416−1420). Згідно свідчень Макарія (Булгакова), під юрисдикцію нового митрополита Київського і Литовського увійшли єпархії: Полоцька, Чернігівська, Луцька, Володимирська, Смоленська, Холмська і Турівська [43,63]. Однак цей поділ був досить умовний. Фотій, об'єднавши митрополію знову після смерті Григорія (1420 р.), передав своїм наступникам церкву примиреною і об'єднаною. Але не пройшло і двох місяців після смерті Фотія (1 липня 1431 р.), як юний князь Московський Василій ІІ Васильович (1425−1462, з перервами) вимушений був їхати в Орду на суд до хана для вирішення суперечки зі своїм дядьком Звенигородським і Галицьким князем Юрієм Дмитровичем, після чого між ними почалася міжусобна війна, яка тривала з 1430 по 1447 рік, спочатку із самим Юрієм, а потім із його синами — Василієм Косим і Димитрієм Шемякою. Тому не дивно, що в Москві не попішали поставити нового митрополита на кафедру, хоча вибрали Рязанського єпископа Іону, який в 1433 р. називався вже «нареченним у святійшу митрополію Руську», але не поспішали відправляти його в Царгород. [54,216].