Матеріально-побутове забезпечення номенклатури

Повсякденне життя української номенклатури у перші повоєнні роки було досить одноманітним, зорієнтованим на виживання та задоволення першорядних потреб. Країна лежала в руїні, всі наявні ресурси спрямовувалися на відбудову. У «хрущовську добу» відбувалися масштабні і динамічні зміни у житті країни. Вони торкнулися фактично всіх сфер, особливо відчутними були в повсякденному житті мільйонів громадян. Запровадження пенсій, підвищення матеріальної зацікавленості трудівників у результатах праці, розширення асортименту товарів масового споживання — ось далеко не повний перелік новацій у соціальній сфері, що до сьогодні яскраво згадується людьми старшого покоління. Зміни торкнулися і повсякденного професійного життя представників влади.

У професійному побуті сотень тисяч керівників і службовців зміни з’явилися одразу після смерті Й. Сталіна. Вже в серпні 1953 р. спочатку союзний, а потім і республіканський уряди упорядкували режим робочого дня у міністерствах, відомствах та інших радянських установах. Як відомо, Й. Сталін полюбляв засиджуватися на роботі допізна і це змушувало підлеглих дотримуватися такого ж графіка — робочий день часто тривав далеко за північ, що негативно впливало на стан здоров’я. Тому в серпні 1953 р. робочий день набув звичного для нас вигляду — з 9 або 10-ої години ранку до 6 чи 7-ої години вечора .

Початок «відлиги» пробудив надії на зміну суспільно-політичного життя. Критикуючи сталінські порядки та його оточення, громадяни торкалися і діяльності українського керівництва, викриваючи стиль життя номенклатури. Зокрема, на закритих партійних зборах Київського педагогічного інституту іноземних мов член партбюро Щербина заявив: «Культ особи розповсюдився на всіх керівних працівників, в тому числі і секретарів райкомів, міськкомів і обкомів. Вони відгороджені від народу охороною в декілька чоловіків. Одержують не тільки заробітну плату, а і „платню“ в конверті, кількістю в багато разів більшу, ніж зарплата, але за яку членських внесків і податків не платять. Вони одержують продукти по заготівельним цінам. Користуються особливими майстернями. Безкоштовно відвідують театри не лише самі, але і їх дружини, які, як правило, не працюють і мають хатніх робітниць. Всі вони мають дачі, оточені забороненою зоною, на охорону яких витрачаються великі кошти. У товариша Кириченка охорона більша, ніж була у царя. Діти цих привілейованих людей не мають ні в чому відмовлення і цілком ясно, у них виховується барське відношення до оточуючих». Звернімо увагу, що спосіб життя і рівень забезпечення партійного керівництва критикував «член партбюро» одного з київських вузів, що дає багато інформації для роздумів.

На лице неприваблива оцінка керівних працівників Радянської України, яка разюче контрастувала з дбайливо виплекуваним у СРСР образом справді народної демократичної влади. Зазначена цитата показова — вона відображає основні відмінності повсякденного (і не лише професійного) життя номенклатури від життя мільйонів трударів.

«Платня в конверті» являла собою тимчасову грошову доплату, запроваджену у 1948 р. і яка, зазвичай, у 2—3 рази перевищувало зарплату. Відбулася монетаризація привілеїв. Усі області УРСР були поділені на три групи, що обумовлювали розмір зарплат та доплат для працівників регіональних партійних і державних органів влади. Так, до першої групи належали Ворошиловградський, Дніпропетровський, Київський, Львівський, Одеський, Полтавський, Сталінський і Харківський обкоми; до другої групи — Вінницький, Дрогобицький, Миколаївський, Закарпатський, Запорізький, Кам’янець-Подільський, Херсонський обкоми; до третьої — Волинський, Житомирський, Ізмаїльський, Кіровоградський, Рівненський, Станіславський, Сумський, Тернопільський, Чернігівський та Чернівецький обкоми партії. Ця класифікація в основному співпадала з поділом на групи облвиконкомів, хоча деякі з них належали до нижчої групи. Зокрема, Одеський і Дніпропетровський належали до другої, а Полтавський, Херсонський, Вінницький і Миколаївський — до третьої групи. Райони поділялися на чотири групи, в залежності від чого і визначалася зарплата керівних працівників.

На рівні перших осіб партійного і державного апарату доплати були однакові. Керівники обкомів і облвиконкомів першої групи отримували по 6000 руб. грошового довольства, другої групи — 5400 руб., третьої — 4800 рублів. Співробітники апаратів партійних органів всіх груп отримували довольство у 0,5—1,5 рази вище, аніж апаратники відповідних груп державних органів.

Стабілізація соціально-економічного розвитку держави, а також зменшення цін на товари підштовхнули владу дещо зменшити розміри грошових виплат керівництву СРСР. 5 липня 1952 р. Політбюро ЦК ВКП (б) суттєво скоротила тимчасове грошове довольство всесоюзному партійному і державному керівництву, встановивши певні рамки, що залежали від кількості членів родини. 25 серпня 1952 р. Рада міністрів УРСР і ЦК КП (б)У ухвалили постанову «Про тимчасове грошове довольство», якою з 1 серпня того ж року також передбачалося зменшення сум додаткових виплат номенклатурі. Було застосовано прогресивну шкалу скорочення: доплати у розмірі від 6000 до 4000 руб. зменшувалось на 33%, від 4000 до 3000 руб. — на 25%, від 3000 до 2000 руб. — на 20%, від 2000 до 1000 руб. — на 15%. Доплати розміром до 1000 рублів залишились без змін. Мотивація необхідності зменшення грошових доплат пояснювалася «серйозним зниженням цін на товари масового споживання», що відповідало дійсності. У 1953 р. перший секретар Чернігівського обкому КПУ М. Рогинець мав 1600 рублів заробітної плати, тоді як розмір його грошового забезпечення складав 3000 рублів. У першого секретаря Сталінського обкому О. Струєва зарплата дорівнювала 2000 рублів, а грошове забезпечення — 3000 руб. Секретарі райкомів партії, голови і заступники голів виконкомів тимчасове грошове забезпечення не отримували.

Наскільки достатнім було грошове забезпечення працівників номенклатури і як зменшення вплинуло на матеріальний стан високопосадовців? Заробітна плата без тимчасового грошового довольства недозволила погіршити становище тих, хто його отримував. Хоча найбільший коефіцієнт скорочення торкнувся керівних посад ЦК КП (б)У, Ради Міністрів, міністерств тощо, тогочасний масштаб цін не спричинив гіркого дискомфорту. Наприклад, на державних дачах у Пущі-Водиці та Конча-Заспа у 1950 р. вартість обіду з 4-х страв коливалася від 7,75 до 15,7 рублів, що на 15−20% було дешевшим, аніж у 1949 р.

Тимчасове грошове забезпечення стало потужним чинником майнового розшарування. Ураховуючи низькі ціни на дачах, в державних санаторіях, спецмайстернях і столових, воно дозволяло жити на пристойному рівні сім'ї номенклатури, позбавляючи необхідності працювати дружин високопосадовців обласного рівня. Наприклад, станом на початок 1956 р. з 19 осіб Чернігівського обкому, які отримували тимчасове грошове забезпечення, дружини 14-х не працювали; Харківського — з 20 осіб, які отримували тимчасове грошове забезпечення, не працювали дружини 13 осіб; у Ворошиловградському — з 24 осіб — лише дружини 6 високопосадовців працювали. У спеціальних буфетах і кіосках столична номенклатура могла дешевше закуповувати овочі, фрукти та інші продукти, вирощені на полях підсобного господарства Управління справами ЦК КПУ. «Особливі майстерні», згадувані Щербиною, справді були закритими для пересічних трудящих і працювали на спецзамовлення.

Кращі умови для виховання дітей полягали в наявності елітарних установ дитячого виховання, наприклад, дитячого садка Управління справами ЦК КПУ. Як вихованці дитсадку, так діти-школярі працівників ЦК КПУ щорічно оздоровлювались в таборах Києва та Криму.

Матеріально-побутовий добробут відповідним чином позначився на системі цінностей і культурних орієнтирах. Маючи доступ до розподілу матеріальних благ і будучи широко включеною у мережу неформальних відносин, у своєму приватному і професійному побуті номенклатура прагнула більшого. У нових суспільно-політичних умовах, що склалися у країні після ХХ з'їзду КПРС, у питанні налагодження власного побуту вона могла почувати себе сміливіше. З огляду на відмову від репресій і терору як методу державного управління страх покарання за справжні (або сфабриковані) провини був витіснений боязню втратити посаду, яка відкривала доступ до матеріальних благ і забезпечувала високий соціальний статус.

У Радянському Союзі був декларований егалітаризм. У країні «соціальної рівності» місця для багатіїв не було, вони були образом непривабливого минулого. Влада усіма засобами проваджувала політику зрівнялівки заробітних плат (нівелюючи зацікавленість у результатах праці), уніфікувала повсякденні запити, смаки тощо. Однак людська природа, що вимагає задоволення від життя, брала своє. Навіть високопосадовці партійних комітетів районного рівня і вище, які, здавалось би, пройшли достатній ідейно-політичний вишкіл не могли стриматися від зловживання службовим становищем задля покращення свого добробуту. Нерухомість і автомобілі — ось нові матеріальні цінності номенклатури.

Наприклад, як відзначалося на засіданні бюро Хмельницького обкому партії 27 січня 1962 р. «Про серйозні недоліки в розподілі, утриманні та будівництві житла у місті Кам’янець-Подільському», на фоні дефіциту житла і невиконання планів з його будівництва, «керівні працівники міста і району [прізвища опускаємо. — Авт.], зловживаючи службовим становищем, не по своїх прибутках побудували, або придбали собі особняки корисною площею 100−150 кв. метрів». Вочевидь, не вважали це осудним інші партійні й радянські керівники міста і району, які, обурювалось бюро обкому, «не дали належної оцінки приватновласницьким тенденціям цих керівників, не притягли їх до відповідальності, тим самим показали свою безпринципність і політичну незрілість».

Подібні проступки, вочевидь, набули масового характеру, якщо з цього приводу 29 серпня 1962 р. був прийнятий указ Верховної Ради УРСР «Про безоплатне вилучення будинків, дач або інших будівель, споруджених або придбаних громадянами на нетрудові доходи». Указ констатував стурбованість «громадських організацій і колективів трудящих» поведінкою окремих громадян, які «будують або придбають будинки, дачі та інші будівлі на нетрудові доходи», а також зловживають службовим становищем, що проявлялося у незаконному використанні засобів державних підприємств, установ, колгоспів, кооперативних та інших громадських організацій.

Хоча обличчя правопорушників і подразників громадського спокою у даному указі ховалися за розпливчатим «окремі особи», під ними можна впізнати вузьке коло осіб, значну частину яких становила радянська і господарська номенклатура, керівні кадри, господарники нижчих рівнів. Саме вони могли здійснювати подібну осудну діяльність, адже мали доступ до влади, до матеріальних ресурсів та їх розподілу.

Встановлюване покарання для порушників у вигляді передачі збудованих або набутих на нетрудові доходи об'єктів нерухомості до комунального фонду місцевих Рад депутатів трудящих, колгоспів, кооперативних чи громадських організацій було досить м’яким. Подібна доля чекала й автівки, набуті нечистим шляхом. Щоправда, у разі наявності ознак злочину у діяльності цих осіб матеріали належало передати в прокуратуру. Водночас, указ не передбачав звільнення з роботи винних, ні розгляд політичного обличчя правопорушників. Більше того, в указі жодного разу не згадується Комуністична партія, хоча особа, що мала доступ до таких ресурсів, не могла не бути членом партії. Залучення до розгляду подібних справ партійні організації обумовило б політичну оцінку винним й жорсткіше покарання, наприклад, виключення з партії або й судове переслідування. Так, згадуване вище бюро Хмельницького обкому покарало голову Кам’янець-Подільського міськвиконкому звільненням з посади, секретар міськкому партії обмежився доганою і попередженням, інші фігуранти справи були змушені позбутися набутого майна.

Номенклатурна честь як відчуття приналежності до владної групи була для номенклатурників не порожнім словом. Усвідомлення себе частиною влади висувало перед керівником певні вимоги, яких належало дотримуватися. Вони передбачали партійність, керівний стиль та відповідну діловитість («командний голос» щодо підлеглих, владні манери, «горіння» на роботі тощо), корпоративну солідарність у діяльності, пов’язаній з виконанням посадових обов’язків («підстраховка», взаємовиручка), усвідомлення свого високого соціального статусу і дистанціювання від пересічних громадян (спеціальне обслуговування, охорона, елітний відпочинок тощо), жити «в ногу з життям» (бути поінформованим про останні події та ретранслювати актуальні гасла і директиви, цікавитись культурою і мистецтвом).

Репутація для номенклатурника була категорією, що в його розумінні відображала загальну думку про нього (його оточення, колег) з боку вищого керівництва. Іншими словами, моральне обличчя і його поведінка високопосадовця мали відповідати нормам і звичаям, усталеним (узвичаєним) для даної посадової особи з точки зору вищого керівництва, але не підлеглих. У цьому полягала особливість номенклатурної селекції кадрів — думка підлеглих про керівника цікавила останнього мало, адже він не залежав від них процесуально: посадовий шлях номенклатурника визначався у відповідному партійному комітеті, тоді як обрання на посаду на пленумі, з'їзді, конференції тощо носило формальний характер. Хоча у поданнях на призначення на партійну або радянську посаду обласного масштабу і фігурували висловлювання на кшталт «користується авторитетом серед партійно-радянського активу і населення області», «користується авторитетом і повагою серед комуністів і трудящих» тощо, за значенням вони поступалися послужному списку кандидата, його партійному стажу, діловим характеристикам. Вони слугували доважком до витриманого морально-політичного обличчя.

Уявлення про честь номенклатурника опиралися на базові (як і для кожного свідомого громадянина) плафторми — партійність і патріотизм. Партійність, що грунтувалася на статуті КПРС і актуальній програмі партії, визначала пріоритет компартійних оцінок морального обличчя і поведінки особи. Патріотизм визначав безумовну лояльність до соціалістичної батьківщини. Відтак, серед «гідних» учинків представників влади зустрічаємо відвідування виробництва і спілкування (за можливості) з трудовим колективом, участь і виступи на урочистих зборах і заходах, взаємопідтримка і взаємовиручка, «діловий контакт» з підлеглими керівниками радянських органів, громадських установ, господарських організацій тощо. До «негідної» високого рангу поведінки відносимо виступи на радіо і в пресі, втілення ініціатив, не узгоджених попередньо з вищим керівництвом, демонстрація переваг закордонного перед вітчизняним тощо. Уявлення істалювались у неписаний «кодекс честі» за допомогою позаінституційних форм регуляції поведінки номенклатурника, тобто звичаїв і моралі, а дотримання — відстежувалось партійними органами і спецслужбами.

«Добро і зло» як етичні категорії для номенклатурника носили ієрархічно релятивний характер. «Добром» було звільнення принципового працівника за критику, утиски критики, адміністрування — якщо вони підпорядковувалися загальній лінії партії і давали необхідний політикогосподарський ефект.

У міру утвердження свої влади М. Хрущов любив повторювати про разючу відмінність між сталінськими і нинішнім часом. Виступаючи 31 січня 1961 р. на пленумі ЦК КПУ він зазначив, що за 13 років роботи в Україні він лише один раз був у відпустці, коли Й. Сталін викликав його у Крим як спеціаліста з сільського господарства у ході переговорів з Кл. Готвальдом. «А в останні роки, — заявив М. Хрущов, — як літо, так керівники від малого до великого намагаються не пропустити кращий сезон купання в Чорному морі». Чорноморське узбережжя було не єдиним уподобанням партійно-державної номенклатури. Популярністю користувались також Кисловодськ, Гагри, Трускавець, Ялта, Сочі та ін.

Пройшовши «сталінську» школу виховання кадрів, М. Хрущов добре знав управлінський апарат із середини. У середині 1950;х — на початку 1960;х років для нього стала очевидною неповороткість, громіздкість, відірваність центральних органів управління від периферії; інертність, пасивність, непрофесіоналізм багатьох управлінців високого рангу. Добре відомо про заходи, на які М. Хрущов покладав надії щодо зменшення цих недоліків, — створення раднаргоспів і запровадження примусових ротацій. Якщо подивитися на ці заходи з точки зору чиновника, управлінця, то для нього вони несли загрозу стабільності становища. Страх за життя, що переслідував керівника за часів Й. Сталіна, в період відлиги поступився місцем страху втратити посаду, а отже, й соціальний статус. Переміщення учорашніх міністрів, управлінців на периферію у ході створення раднаргоспів засвідчило невисокий професіоналізм, матеріальні зловживання керівників і т.д. «Хрущовська» доба позначена певною демократизацією суспільно-політичного життя. Ця тенденція торкнулася і становища номенклатури. Зокрема, за М. Хрущова було скасовано особисту охорону для перших секретарів обкому, яка, окрім функцій безпеки, ймовірно, виконувала й функції нагляду за ними.

Як і раніше, партійно-радянські працівники мали краще соціально-побутове забезпечення, проте певні зміни відбулися і тут. Було очевидно, що тимчасове грошове забезпечення викликає надмірний розрив у матеріальному становищі тих, хто його отримував і рештою працівників партійного і державного апарату. 27 березня 1956 р. ЦК КПРС дещо впорядкував розмір тимчасового грошового забезпечення окремим працівникам ЦК КПУ та обкомів партії. Частина номенклатурних працівників узагалі позбавлялась такого виду доплат, натомість їм вводились спеціальні надбавки у розмірі 80% тимчасового грошового довольства, яке вони отримували до 1 квітня 1956 р. До них уключались також пенсії та різного роду службові надбавки. Призначення додаткових доплат до зарплати та визначення їх розміру ставало прерогативою ЦК КПУ, причому для тимчасового грошового забезпечення встановлювалися певні рамки. Наприклад, розмір тимчасових грошових доплат другого секретарю Херсонського обкому КПУ обмежувався «коридором» 25 002 700 рублів, зав. відділом Київського міськвиконкому — від 1000 до 1200 рублів. Інспектор ЦК КП (б)У, який до 1 серпня 1952 р. отримував 3200 рублів тимчасового грошового забезпечення, з серпня мав лише 2400 рублів, а з квітня 1956 р. розмір додаткової виплати встановлювався від 1600 до 1800 рублів і залежав від кількості членів сім'ї.

Цей крок М. Хрущова вписувався у його стратегічний курс підвищення ефективності функціонування апарату управління, серед заходів якого були скорочення та здешевлення адміністративно-управлінського апарату. Наступне нововведення було ще більш радикальним. М. Хрущов назвав систему тимчасового грошового забезпечення «підкупом керівного складу» і в січні 1957 р. ЦК КПРС, а 12 лютого 1957 р. постановою ЦК КПУ виплату тимчасового грошового довольства було скасовано. Мотиваційна частина такого рішення обумовлювалася тим, що практика доплат «привела до надмірного розриву між заробітною платою цих працівників і заробітною платою основної маси працівників державного і партійного апарату». Одночасно було встановлено нові розміри заробітної плати. Як слушно зауважує В. Баран, «популярності М. Хрущову серед правлячої еліти такий захід не додав». Ця зміна погіршила матеріальне забезпечення керівних кадрів, ставши ще однією з причин невдоволення першим секретарем ЦК КПРС. Таким чином, у середині 1940;х — першій половині 1960;х рр. у професійному повсякденному побуті управлінців відбулися зміни. У ході віддалення від війни матеріально-побутове становище номенклатури змінювалося неоднозначно. Формально мало місце погіршення, зокрема, матеріального забезпечення керівних кадрів, однак цей егалітаристський захід не усунув значної майнової диференціації між можновладцями і пересічними громадянами. Існувала латентна система пільг і привілеїв, обсяг якої був достатнім для їх комфортнішого самопочуття. З ліквідацією терору і репресій як засобу управління номенклатура все більше дбала про власний добробут, не озираючись на етичний бік.