Князь К.В. Острозький

- 2 -

Поринаючи думками крізь багатовіковий простір та час у долю і життя одного із тисяч славних синів України, вікопомного князя К.-В.Острозького, осмислюючи його плідні справи і діяння на благо рідного народу і Вітчизни, відчуваємо і бачимо його потужну і ці-лющу життєву наснагу, велику творчу енергію, природню міць, силу і європейське благородство, які в історії України, мабуть, що не мають аналогів. Проте ставлення до себе і своїх справ наш герой у співвітчизників та нащадків заслужив різне. Якщо перші, особливо соратники, наділяли його титанічними властивостями і героїчними заслугами, то спадкоємці, в силу тих чи інших причин, часто-густо обставин, неоднозначне і ставилися, і оцінювали, а іноді просто осуджували славну постать князя Костянтина-Василя.

Сьогодні, в умовах вільного європейського українотворення, нарешті, настав такий час, коли — з’являється органічна потреба і, здається, можливість об'єктивно, а головне, тверезо і спокійно вникнути в непросту долю і саму особу Костянтина-Василя Острозького та сумлінно, без емоцій, розібратися в його справах та діях, адже з іменем його пов’язується більш ніж півстолітня доба європейського гуманізму в історії України, коли людський розум і глузд стали цінувати вище за віру.

З-поміж відомих високопоставлених осіб, хто чи не уперше вдався до характеристики князя, був Енріко Спаноккіо, секретар папського нунція у Варшаві Альберта Болоньетто. У своєму посланні він допові-дав Папі в Рим, що К.-В.Острозький є найпомітнішою і надзвичайно шанованою в Речі Посполитій особою, однак на заваді його сходження на королівський престол стоїть те, що «він русин і вождь схизмати-ків». Спаноккіо також іншим разом доповідав у Рим, що К.-В.Острозь-кий є першим у списку претендентів на угорську королівську корону, оскільки володіє багатим благородством.

Славили заслуги Острозького роду перед Вітчизною, відзначаючи особливу стійкість і доблесть князя Костянтина-Василя творці і діячі Острозького культурно-освітнього осередку Даміан Наливайко, Андрій Римша, Симон Пекалід, дяк Кіпріан. Відомий просвітитель Герасим Смотрицький порівнював Костянтина-Василя з римським імператором Костянтином Великим, за якого стався рішучий перехід від пе-реслідування християнської релігії до її оборони і захисту'. Інший сподвижник К. Острозького Захарія Копистенський у своїй знаменитій «Палінодїї» писав, що князь К.-В.Острозький «первой межи княжати Роскими, великий заступ й потеха всего народу Роскаго, мир желанный на Украинах, страх й трепет татарам.» Стійким і непохитним у «вере православне-христианской» вважав Костянтина-Василя московський цар Борис Годунов. В одному із листів цар писав йому: «Ты пан крестнанской, истинное веры христианской, с нами одное веры». А князь А. М. Курбський, перебуваючи все життя під враженнями від справ і заслуг Острозьких, так описує їх подвиги: «…О них не токмо в крониках мужество их описуется, но й новими повестями храбрости их свидетельствуется, яко мало прежде й о других реком егда быша в вере православной пребываша по обычаем мерным, й к тому имеющая над собою гетмана храброго й славного Константина в правоверных догматах светлаго й во всяком благочестии сиявщего, яко славни й похвальнії в делах ратнымх явищась, отечество своє обороняюше» .

Паростком хрестителя руської землі Великого князя Володимира називав Костянтина Острозького Іпатій Потій. Стійкість і відданість Русі-Україні Костянтина-Василя вражала одного із найвитонченіших європейських богословів та, зрештою, і дипломатів того часу Петра Скаргу". Острозький літописець наділяв покійного К.-В.Острозького в день його погребіння особливими заслугами: «…князь бул велікій милостнік набоженства грецкаго, монастирі будовал, маєтності понадавал, навіть і до міських церков маєтності надавал, на шпиталь і школи місто надав Сурож з селами, був богобойний, ніщелюбивиц, смиренний, приступний кождому і найубогшему». А дещо пізніше віденське православне братство згадувало К. В. Острозького, звертаючись до громадськості з питаннями:" … чи не був він прикладом і зразком для всіх інших людей свого століття у своїх знаменитих і благочестивих справах і поступках, а особливо у великій любові до своєї східної святої церкви, своєї матері, в любові, яку він проявив до

останньої хвилі свого богоугодного життя? Хіба не заслужив він ще за життя щедрої нагороди і благословення Божого?"

В ХVІІ ст. інтерес до Острожчини загалом проявляли хіба що тільки польські хроністи і мандрівники-місіонери. З-поміж них Шимон Окольський, який в першій половині ХVІІ ст. побував на Волині і свої враження від побаченого і почутого про Острозьких описав у книзі, яка була видана у Львові в 1646р.

У полоні польської історичної думки перебували Острозькі і, на-самперед, Костянтин-Василь майже все ХVIII ст. і першу пол. ХІХ ст.

З поділом Польщі і утворенням цілого ряду російських губерній на Правобережній Україні, інтерес до Острозької спадщини починають проявляти київські і московські дослідники минулого краю. Так із статтею «Острожская старина» в журналі «Киевлянин» в 1840 р. вперше виступив В. О. Домбровський, який з православно-патріотичних позицій назвав Острозьких «стражами русской народности в Польском королевстве». З-поміж них найкремезнішою постаттю на Русі був князь Костянтин-Василь — гроза татар і москалів, оплот православних і захисник давньої віри предків." З аналогічних позицій оцінив вклад Острозьких взагалі, і Костянтина-Василя зокрема, в історії України професор Київського університету Михайло Максимович.

Абсолютно в інших фарбах і тонах постав К.-В.Острозький у працях П.А.Куліша. Звинувативши князя в головному гріху — Люблінській унії -" слиянии гражданских обществ, несоединимых по своей формации" ,-Пантелеймон Куліш буквально виніс йому судовий вирок:

" Панская пасивность, незнание русской природи, неуважение прав своего народа, безстыдная скаредность, магнатское чванство, отсутствие душевного благородства… жалкий старик, наделавший безсознательно очень много вреда русскому делу… лишь бы сберечь й умножить свои багатства, лишь бы одни его чествовали, а другие боялись… Дом Острожских был широкими вратами, ведущими в погибель русскую веру й народность…

Негативно оцінюючи роль українського панства в історичному роз-витку українського народу, погляди П. Куліша розділив і Володимир Антонович. До таких думок та оцінок приєднався і Микола Косто-маров. Він наголошував, що «…Костянтин Острозький не відзначався ні військовими подвигами, ні державними діями, навпаки, часто-густо стягав на себе королівські докори, що не дбав про охорону повіреного йому воєводства, залишив київський замок у сумному стані, не пла-тив податків. Він був суєтливим і чванливим паном, орудував вели-чезним багатством, не особисті здібності, а його блискуче положення надавало йому важливе значення і поставило його в осередку розумової діяльності, що тоді проявилася на Русі. Він був прибічником Польщі і виступав за реформи православної церкви на Русі» .

Інша когорта істориків, що сповідувала, насамперед, християнсь-ко-державницькі цінності в історії, вбачала в К.-В.Острозькому визнач-ну фігуру свого часу. Благочестивим, доброчесним називає князя Ко-стянтина-Василя Аким Перлштейн, скромним і щедримМ.П.Биков, вельможею багатим, хоробрим і знатним його іменує Д-Бантиш-Каменський, стовпом західноруської церкви — Е. Четиркін і П. М. Батюшков, найбільшим землевласником Речі ПосполитоїВ.О. Ключевський і М. Довнар Запольський. А ось яким поставав К.-В.Острозький в тогочасній громадській думці: «По своєму обширному, светлому уму, блестящему образованию й разносторонним сведениям, несокрушимой твердости, по глубокому й неподдельному благочестию, по своей толерантности, ласковости й доброте, по своим мягким, истинно княжеским й даже царским приемам, по своей величественной, высокоизящной й прекрасной наружности, при несметных багатствах, роскоши й великолепии, щедрости й благотворительности, он своєю широкою, разностороннею и неустанною деятельностью привлекал к себе сердца всех, начиная от короля и его придворних й кончая последним его слугою, и пользовался всеобщим уважением и любовью. Его имя было известно в Европе и на Востоке. Он пробудил дремлющую Русь, воскресил й обновил ее, поддержал ее всем своим величием, всею силою своего характера,» -писала про него «Киевская старина» в 1883 (Т. VII). Отже, в XIX ст. з’являється два абсолютно протилежні погляди на життя і діяльність К.-В.Острозького. Вони матимуть місце і на поч. ХХст., в дореволюцій-ний час. Напередодні 300-річчя з дня смерті К.В.Острозького

з помір-кованою статтею про князя виступив Ф. М. Уманець. Він зазначив, що «…знатного рода, талантами многих поколений, огромным богатством й государственными заслугами, князья Острожские самой жизнью были поставлены во главе тогдашнего малорусского дворянства». I тут: «…в характере К.-В.Острожского двойстенность, присущая современным ему малороссиян… Он против католицизма й водночас ратует за свободу веры, отстаивает православие й любит будущую русскую церковь. Он больше размышляет, чем увлекается. Рационалист. В мотивах одинок. Постит. В нем отсутствуют резкие очертания, тайные устремления. Он безпристрастен, иногда преступно равнодушен, непоколебим в своих решениях й желаниях, наделен несметным богатством, талантом, но не имеет будущего, хотя на голову выше современных ему Русского й Польского общества». «Русским патриотом, человеком совестливым, безкомпромисным» характеризував князя в річницю з дня його смерті О.І.Тітов."

Більш прискіпливіше цікавилися постаттю К.-В.Острозького І.Франко і особливо М.Грушевський. Обидва прийшли висновку, що для повної картини в з’ясуванні особи Костянтина-Василя не достає змісту особистої кореспонденції князя, яка зберігається в бібліотеках Санкт-Петербурга і може достатньо повно пролити світло на цілий ряд білих плям і неузгодженостей як в самій біографії, так і життєвих правах вельможі. Разом з тим, І.Я.Франко, вивчаючи історію Острозького дому, прийшов до висновку, що К.-В.Острозький був одним із головних рушіїв національного життя Південної Русі в другій пол. ХVI ст., а його особиста переписка варта окремого видання та спеціальної студії про неї.

Абсолютно протилежних поглядів в оцінках постаті К.-В.Острозь-кого, солідаризуючись з Пантелеймоном Кулішем, все своє життя при-тримувався Михайло Грушевський. Історик поділяв думку І.Я.Франка, що історичні відомості про К.-В.Острозького обмежені через невико-ристану вповні його особисту кореспонденцію, яка зберігається част-ково в Санкт-Петербурзькій публічній бібліотеці. Через це, зазначає він," … ми не знаємо мотивів і характеру його діяльності, його особисті і суспільно-національні прикмети не визначені, хоч як визначну ролю відігравав він в очах сучасників, хоч як сильну увагу притягав до себе і пізніших поколінь і новіших істориків. Водночас, симпатизуючи козацтву і гетьманам, Михайло Грушевський досить категорично і однозначно оцінює К.-В.Острозького за його справи і дії: «Незважаючи на всю повагу, надмірне багатство, зв’язки і впливи, якоїсь хоч трохи визначної політичної ролі князь К.-В.Острозький не грав. До справ політичних, адміністрації, публічної діяльності князь відношення взагалі не мав. Він пасивно ставився до козацького руху. На свою державу він дивився як на просте джерело доходів. У своїх справах він не показував енергії, рішучості, ініціативи. Дехто вбачає в ньому людину пусту, безхарактерну, позбавлену ідеалів. Не претендуючи на рішучу оцінку при теперішнім стані наших відомостей, ми мусимо сконстатувати у К.-В.Острозького брак визначної індивідуальності, енергії і витривалості, неохоту виступати різко і гостро». І далі: «Я позволив собі спинитися на характеристиці князя К.-В.Острозького не тільки як тодішнього голови українського народа „начальника в православно“ та характерного репрезентанта українського магнатства, а також і тому, що ця характеристика потрібна нам для того, аби оцінити відповідно весь Острозький період в історії духовного життя ХVI ст. Особисті прикмети князя К.-В.Острозького дають нам об’яснення недовговічності, ефемерності сього епізоду, а заразом кажуть шукати в його окружению інших людей, яким завдячав сей епізод світліші свої сторони. Острозька академія, меценатство К.-В.Острозького в справах православної віри і української культури — се властиво й усе, що дало українське магнатство українській народній справі в таку тяжку для неї хвилю… Се магнатство не вселяло майбутнього» .

Думки М. Грушевського на «Острозький епізод» розділила І.Н.Полонська-Василенко, хоч спеціально на постаті К.-В.Острозького вона не зупинялася. «Українська шляхта, — писала вона, — яка одна могла захищати українські інтереси, втратила права самоуправління і була зв’язана різними обмеженнями, яких не знала польська шляхта. Під тиском тих обмежень вона тратила своє значення і з ходом років злилася з польською шляхтою. Переважна частина значного боярства потопає в польській стихії, руський характер зберігають лише селяни, духовенство, міщанство» .

В українській радянській історичній науці, яка в оцінці історичних явищ і подій пальму першості завжди віддавала народним масам, роль особи в історії або недооцінювалася, або зовсім ігнорувалася, тим більше, коли мова заходила «про класового ворога». В Радянській Україні першим, хто почав вивчати цей період вітчизняної історії був К.Гуслистий. Так, на його думку, в кінці ХV ст. на початку ХVI ст. в Україні встановлюється магнатсько-шляхетська диктатура польських і українських феодалів, гнобителів і утискувачів українського народу. За Люблінську унію 1569 р. К. Острозького на рівні з іншими названо зрадником інтересів України, яка була закабалена панською Польщею. Така постановка питання була обумовлена тим, що історичну роль шляхетської Польщі К. Гуслистий висвітлював за Ф. Енгельсом, який писав в своєму листі до К. Маркса: «Не можна навіть указати жодного моменту, коли б Польща дійсно була представницею прогресу… або зробила щось історично значно» .

З оцінками дій К.-В.Острозького і особливо ролі Люблінської унії виступив О.І.Баранович. Він зазначав, що «К.-В.Острозький захисником православної віри, а тим більше руської народності ніколи не був. Він відомий, як один із активних прибічників Люблінської унії. Було ясно всім, що він Речі Посполитої ніколи не зрадить і не піде ні з Турцією, ні з Росією. Унія, — це затія антинародна, її ніхто з селянства і козаків не хотів визнавати. Народу її нав’язали силою». Дещо пізніше, але досить співзвучно О.І.Барановичу. на адресу К.-В.Ост-розького висловився російський радянський історик І.М.Голеніщев-Кутузов. Він наголошував, що К.-В.Острозький був відданим до кінця своїх днів Польській короні, але в справах віри знаходився під впливом росіянина А. М. Курбського.

Загалом досягення радянської історіографії в дослідженнях «Ост-розького епізоду» були систематизовані і акумульовані в багатотомній «Історії Української РСР», де з марксистсько-ленінських позицій іс-ториками була визначена його суть в такому писанії: «Столетие, оставившеє вторую половину XVI — пер. пол. ХVІІ в. было временем тяжелых испытаний для украинского народа. После Люблинской унии главенствующую роль на Украине захватили польские магнаты. Социальный й национальный гнет усилился, усилился произвол захватчиков турков и татар. Над народом нависла реальная угроза не только потери национальной самобытности, но й полного физического истребления. Украинские феодалы пошли на сговор с польскими, изменив национальным интересам своего народа. Дальнейшее усиление феодального гнета, закрепощение крестьянства, ухудшение положения основной массы городского населения, насильственное насаждение католичества й церковной унии, дискриминация горожан-украинцев, граничение украинского языка й ущемление украинской культуры во вт. пол. XVI — пер. пол. ХVII в. вызвали резкое обострение классовой борьбы й рост освободительного движения на всех украинских землях». Партійно-офіційна оцінка вказаного сторіччя і не тільки його залишалася незмінною в радянській історичній науці до початку 90-х років (В.О.Голобуцький, Й. Греков, В. Королюк, І.Міллер і ін.)

В умовах державної незалежності України і конституційного стверд-ження її політичних і економічних структур, вимоги до української історичної науки кардинально змінилися. Змінилися підходи, методоло-гія, принципи розуміння історичних явищ, змістилися акценти. З’явилися дослідники, що почали відмовлятися від пріоритетної ролі народних мас в історії, як «локомотива революційного оновлення світу», вони акцентували увагу на вирішальній ролі особи в історії і відповідно визначали її роль та значення. Так, львівський історик І.І.Мицько в підготовленій ним і виданій монографії, присвяченій Острозькій слов’яно-греко-латинській академії, при розгляді її головного творця князя К.-В.Острозького наголошує на то му, що Костянтин-Василь на перший план ставив свої інтереси, за якими окривалися інтереси його країни.

Нова когорта сучасних українських істориків-державників, з-поміж яких В.А.Смолій, О.І.Гуржій, В. С. Степанков, Я. Дашкевич і ін. не без підстав відзначають, що після 1471р. традиційна державність на Ук-раїні зникає, а на етнічній території українців створюються державні інститути тих країн, до складу яких входили українські землі - Литви і Польщі. На Україні закладаються основи денаціоналізації україн-ського етносу, зникають його характерні риси. Панівні класи поступово відриваються від своїх етнічних коренів і вже не в змозі керувати процесом формування державності", «вони були неспроможні організувати і очолити боротьбу

українців за створення незалежної держави". В унісон висловленим думкам оцінки українській шляхті «пасивна, обережна, непослідовна», а ідеї і справи К.-В.Острозького «Ілюзорні, наївні, безнадійні» звучать і в інших сучасних розвідках" .

Принципово протилежної позиції у визначенні історичного значен-' ня і ролі «Острозького епізоду» дотримується Н. М. Яковенко. Вона вважає, що Люблінська унія — акт парламентарний і ніякої колонізації і денаціоналізації українського народу не було. Унія 1569р., на її дум-ку, знаменувала початок нового етапу в історії українського народу. Водночас вона присвятила свою розвідку спеціально особі К.-В.Острозького, в якій заявила, що «і досі, попри достатній обсяг джерел, князь К. В. Острозький живе в нашій історіографії швидше як безтілесна сума чеснот, ніж як живий син своєї непростої доби» «. В контексті переосмислення ролі Люблінської унії і особисто князя К.-В.Острозького в історії України прозвучали доповіді О.І.Журка «Князь К.-В.Острозькийсвіча і слава України», О. Карбовського «Остріг — осередок української культури на Волині», В. В. Павлюка «Руські князі і суспільно-політичне життя на Волині в кінці XVI — поч. XVII ст.», О. В. Байдича «Красилів Острозький», І.Ворончук «Роль князів Острозьких у розбудові волинських міст» і ін. на Всеукраїнській науковій історико-краєзнавчій конференції «Старокостянтинів і край в просторі часу», що була присвячена 470-річчю від дня народження К.-В.Острозького і відбулася в липні 1997р. в м. Старокостянтинові.³''

З осередку визначних українських істориків західної діаспори, хто присвятив К.-В.Острозькому спеціальну працю і видав її ще за життя в Канаді, був славнозвісний І.І.Огієнко. У своїй роботі автор вперше в узагальненій формі з православних позицій звертається до оцінки постаті К.-В.Острозького. Зазначивши, що рід Острозьких походить від Київського великого князя Володимира Святого, І.І.Огієнко вбачає в ньому найміцнішого оборонця православної віри і православної церкви від литовців і поляків, католиків і уніатів. «Історія роду князів Острозьких, — стверджує автор, — для нас, українців глибоко, повчальна, вона ясно показує, що католицтво і унія були смертоносні для України, і вкінці таки вбили її, як окрему державу». На думку І.І.Огієнка, це сталося до певної міри тому, що князь К.-В.Острозький політикою цікавився мало, якоїсь особливої своєї лінії не мав. Як воєвода київський, він великої ініціативи ніколи не виявляв, мав великий гріх за Люблінську унію, яка вдарила по Україні. Як людина, він мав лагідний характер, до кожного ставився спокійно, з повною повагою, глибоко інтелігентний" .

Отже, як бачимо, державницькі риси в князя К.-В.Острозького від-сутні. 1 в той же час, — пише І.І.Огієнко, — всі українські магнати, взяті разом, не зробили стільки для України, скільки зробив сам князь К.-В.Острозький! Він міцно боронив і обороняв Україну в найтяжчий час її життя, коли Папа, католики, єзуїти взялися разом знищити Україну, як окрему націю. Ось у чому вікова заслуга князя К.-В.Острозького. Це він врятував Україну як націю" .

В І.І.Огієнка, Костянтин-Василь Острозький постає тільки як об-раз благочестивий і доброчесний, духовний наставник і провідник України, опора її патріотичних сил, з яких вийшли П. Могила і Б. Хмельницький — виразники ідей і справ князя Костянтина-Василя.

З думками і оцінками І.І.Огієнка постаті К. В. Острозького перегу-кується дослідження і І.Власовського, що водночас з’явилося на світ, але в Нью-Йорку.

Отож, як бачимо, різнолика тенденційність в осмисленні і розумінні історичності постаті Костянтина-Василя Острозького та його епохи, що відображалася і має місце на шпальтах праць вітчизняних і зарубіжних науковців, ясності в проблему не внесла. Дефіцит поміркованості і зваженості в діалектичному осмисленні долі К.-В.Острозького історичною думкою до певної міри спричинений обмеженістю джерельної бази і традиційними підходами до ролі особи зокрема, і розуміння т.зв. Литовсько-польської доби в минулому України, взагалі. Саме цими при-іинамн обумовлена відсутність у вітчизняній і європейській історіографії спеціальних сучасних наукових досліджень, які були б присвячені проблемам Острозького роду та його ролі в історії України і Європи.

Зваживши на вклад цілих поколінь науковців в їх підходах до виз-начення ролі князя К.-В.Острозького в історії, вважаємо, що настав нарешті час тверезими очима поглянути на нейтрально-європейський простір і час, багатоманітність подій і явищ

якого була спричинена великою мірою появою на арені такої постаті, як К. В. Острозький — фігури, яку необхідно досліджувати та усвідомлювати на широкій і, основне, принципово новій джерельній базі (в першу чергу, особистій кореспонденції) і розглядати її на європейському багатонаціональному фоні тодішнього життя, твердо дотримуючись при цьому хронологічної канви. За таких умов перед нами постає героїчна, світла і водночас трагічна епоха в історії нашої Вітчизни, яка акумулювала себе в непростій долі, що випала на життя князя К. В. Острозького.