Дерусифікація в УСРР та її особливості

План

Вступ

1. Дерусифікація в УСРР та її особливості

2. Огляд культури України в 30-х роках

3. Розстріляне відродження. Слово в історію

4. Розстріляне відродження. Слово в літературі

Висновок

Список використаних джерел

Вступ В історії української культури є безліч сторінок з перемогами, успіхами, всесвітнім визнанням та сумні сторінки — з війнами, повстаннями, заборонами, приниженням. Хотілося писати про українське відродження як про перемогу, та якби тільки його не «розстріляли». Актуальність даної теми беззаперечна, адже раніше на уроках української літератури не вивчали життя і творчість письменників, які підіймали у своїй творчості ідею національного визволення України. «Розстріляне відродження…» Застінки, ГУЛАГ, Сибір — те, що випало на їх долю, це знущання над дорогоцінним скарбом — людським життям. Сьогодні цю тему можна пов’язати з проблемами сучасності і маємо надію, що події 30х років будуть повчальними і ніколи більше не повторяться.

Метою даної роботи є донести та розкрити важливість теми, довести, що вона заслуговує на увагу. Поставленим завданням є провести логічний ланцюжок від періоду 20х років до того моменту, коли все кардинально змінюється в 30х.

«Розстріляному відродженню» в історії України передував протилежний напрям — українізація, що ставав нібито на захист української мови та культури. Вважаю, що варто почати саме ж цього, тоді можна відповісти на питання чому так різко змінились погляди існуючої влади.

Термiн «розстрiляне вiдродження» вперше запропонував дiаспорний лiтературознавець Юрiй Лавриненко, вживши його як назву збiрника найкращих текстiв поезiї та прози 20−30-х рр. За це десятилiття (1921;1931) украiнська культура спромоглася компенсувати трьохсотрiчне вiдставання й навiть переважити на теренi вiтчизни вплив iнших культур, росiйськоi зокрема. Це вiдродження було пов’язано з тим, що украiнськi митцi навiть за умов замовчування й заборони створили тексти, гiднi світового рівня.

Про ті події також писали і сучасники — В. Підмогильний, М. Драгоманов, М. Костомаров, М. Зеров, Г. Косинка, Остап Вишня, Микола Хвильовий, за що їхні праці і були заборонені. Та напевно найстрашнішим була не заборона писати та публікувати свої праці, а те, що насильно було забрано людські життя.

Трагiчна доля поколiння 20−30-х рокiв демонструє нам всю силу українського духу, його творчий потенцiал, необхiднiсть свого шляху й незалежностi вiд впливу iнших культур.

1. Дерусифікація в УСРР та її особливості

У ставленні більшовиків до національних проблем під час Громадянської війни відбулася своєрідна еволюція. У лютому 1919р. голова Раднаркому України Х. Раковський, виступаючи на сесії Київської міської ради, стверджував: «Декретування української мови як мови державної є реакційним, нікому не потрібним заходом». Але через чотири роки він різко критикував другого секретаря ЦК КП (б)У Д. З. Лебедя за ігнорування української мови та культури. Прагнення більшовиків завоювати довіру українських мас і національної інтелігенції знайшло своє відображення в резолюції VIII Всеукраїнської партійної конференції «Про радянську владу в Україні», де йшлося про обов’язок членів РКП (б) дійсно гарантувати право трудящих учитися й розмовляти в радянських установах рідною мовою. У березні 1920р. Х. Раковський, будучи намісником В. Леніна в Україні, він ініціював такі завдання, як створення національного пролетаріату, українізація шкільної освіти, організація Центральної школи червоних старшин, де навчання проводилося українською мовою, формування українських військових частин.

Проте в ситуації, що склалася в 20-х рр., ішлося фактично не про українізацію, а насамперед про дерусифікацію. Адже навесні 1919 р. в УСРР на все українське населення припадало 10,8% середніх шкіл, зате було 84,7% російських. Серед 5тис. професорів українці складали жалюгідну меншість — піввідсотка. І не випадково у квітні цього року заступник Голови уряду УСРР М. Фрунзе занепокоєно говорив: може статися так, що робітники не будуть розуміти одне одного через різницю в мові та культурі.

Цікаво, що такі гасла, як «українізація» і «боротьба з українським буржуазним націоналізмом» були двома сторонами єдиної політики. Паралельно дерусифікації відбувалася пролетаризація навчання, а це ускладнювало соціальну тканину суспільства, призводило до переслідування педагогів дореволюційного часу. Процвітало спрощення складних проблем, напівосвіченість, хронічно не вистачало коштів на культурно — освітню роботу.

У 1924р. 66 відомих діячів української еміграції схвалили українізацію, заявивши у зв’язку з цим про лояльне ставлення до радянської влади. Повернувся на Батьківщину і М. Грушевський, упевнившись, що за його життя нової революції не буде, а тому треба формувати свідомість українського народу за допомогою історії. Наприкінці грудня 1923р. він одержав гарантійного листа від президії ВУЦВК про неприпустимість його переслідування будь — коли, а також «охоронну грамоту» за підписами В. Чубаря та В. Балицького з обіцянкою не робити в нього обшуків, не переслідувати й не заарештовувати. Історик не знав, звичайно, що всі його розмови, приватні листи, знайомства контролювалися чекістами. А з 1928р. були «створені» уявні контрреволюційні організації, і через 6 років черга дійшла до М. Грушевського, проте на перешкоді процесу стала його дещо загадкова смерть.

З червня до вересня 1929р. проводився «фестиваль української культури», навіть немилий більшовикам письменник Микола Хвильовий три місяці їздив індустріальними містами, читав свої твори і лекції для інженерно — технічного персоналу про українську культуру.

Найкраще проходила українізація в галузі початкової освіти. Завдяки зусиллям української інтелігенції, націонал — комуністів О. Шумського, М. Скрипника, М. Хвильового та інших у республіці спостерігався справжній розквіт національної культури, процес українізації міст. Процес у цій справі засвідчував і кількісні показники: до осені 1927р. на українську мову навчання перейшла чверть ВНЗ, близько половини технікумів, 80% періодичних видань стали «україномовними», понад 92% першокласників починали навчання в українських класах. У 1931р. 79% підручників для ВНЗ видавалися українською мовою.

Позиції активних прихильників українізації істотно вплинули на її подальшу долю. Адже проблема українізації була тісно пов’язана з розвитком продуктивних сил України, її індустріалізацією та модернізацією виробництва. Подальше поглиблення національної самосвідомості могло породити потяг до економічної, а далі й політичної самостійності. [4.364−372]

Офіційно про припинення політики українізації ніколи не казали. Однак, фахівці і історики вказують на 1938 рік як на час остаточного завершення цієї політики. Хоча фактично вона закінчилася значно раніше, але саме цього року вийшла постанова Раднаркому УРСР, у якій вказувалося на обов’язкове викладання російської мови в усіх неросійських школах. До того ж, відповідно до постанови Політбюро ЦК КП (б)У «Про реорганізацію національних районів та сільрад УРСР у звичайні райони та сільради» національні адміністративно — територіальні утворення на теренах України ліквідовувалися, а згідно з іншою постановою «Про реорганізацію національних шкіл на Україні» створення навчальних закладів національних меншин вважалося кроком до «буржуазно — націоналістичного впливу на дітей». За ініціативою наркома освіти України В. Затонського були звільнені з роботи всі завідувачі відділів народної освітив районах, 90% завідувачів облоно, 200 працівників Наркомату освіти, чотири тисячі вчителів — мабуть, за надмірну ретельність у проведенні дерусифікації. У грудні 1932р. під Харковом чекісти розстріляли понад 200 кобзарів разом з їхніми поводирями — охоронцями. [2.267]

У січні 1934р. в пресі йшлося вже тільки про більшовицьку українізацію, а з другої половини 1937р. зник навіть і цей термін.

Отже, політика українізації була не метою більшовиків, а лише засобом привернути на свій бік більшість громадян із національних республік. Коли тоталітарний режим остаточно було встановлено, українізацію припинили. Незважаючи на це та на достатньо стислий термін існування, політика українізації принесла багато позитивних результатів. Нажаль, повністю скористатись її позитивними наслідками не встигли, адже у 1933 році Сталін назвав місцевий націоналізм основною загрозою для єдності Радянського союзу. Тож всі надбання були оголошені проявом «буржуазного націоналізму» та «націоналістичним ухилом».

2. Огляд культури Україні в 30-х роках

Розвиток культури в Україні у 30-х роках був складним і суперечливим за характером. Більшовицька партія змінила акценти політики в галузі культури надаючи перевагу не національному духовному відродженню, а проведенню так званої «культурної революції». За задумом лідерів партії, така революція повинна була дати освіту і виховання, які б допомогли зробити ривок і у сфері виробництва, і в утвердженні радянської системи цінностей. Фактично культурна революція покликана була обслуговувати досягнення політичних цілей ВКП (б). Водночас розвиток культури мав наслідки для економічного й духовного прогресу.

Вагомим здобутком стала ліквідація в Україні неписемності. Були відкриті курси, гуртки; школи лікнепу сприяли тому, що на кінець 30-х років лише 15% дорослого населення залишалось неписемним. У 1930р. започатковано загальне обов’язкове чотирикласне навчання. У містах здійснювався перехід до загального семирічного навчання. Однак не вистачало шкільних приміщень, вчителів, підручників. Кількість шкіл з українською мовою навчання скорочувалась. Ідеологічний контроль над школярами було відведено комсомольським та піонерським організаціям.

Вища освіта була доступна лише особам, відданим існуючому в країні режиму. Перевага при вступі надавалась членам партії і профспілок, червоноармійцям, вихідцям із робітників. Відновили свою діяльність університети, відкрились нові середні навчальні заклади. Однак недовіра до старих спеціалістів, підбір кадрів за класовою ознакою, масові репресії призвели до руйнування інтелектуальної і моральної спадкоємності української інтелігенції. Наступ адміністративно — командної системи нівелював творчу особистість, спричинився до повного безсилля перед сталінщиною.

Під жорстким пресом терору опинилися в Україні науковці, причому утисків зазнавали не тільки вчені - суспільствознавці, яких карали за найменший відступ від марксизму, а й працівники технічних галузей. Незважаючи на це, окремі вчені й колективи досягли вагомих успіхів у галузі фізики, математики, електрозварювання, біохімії і медицини. У 30-х роках в науково — дослідних установах України працювали відомі вчені О. Богомолець, І. Курчатов, Л. Ландау, О. Палладін, М. Стражеско, М. Холодний.

Після прийняття у квітні 1932 р. постанови ЦК ВКП (б) «Про перебудову літературно — художніх організацій» творчість митців підпадала під контроль партії через посередництво спілки радянських письменників. Основним творчим методом проголошувався соціалістичний реалізм. Установлення ролі партії та її вождів стало головним завданням діячів культури. Чимало талановитих майстрів слова змушені були час від часу оспівувати більшовицький режим, залишаючи поза увагою насильницьку колективізацію, голодомор та страхіття репресій. Саме в цей час широко відомими стають імена поетів П. Тичини, М. Рильського, В. Сосюри, А. Малишка, М. Бажана, прозаїків А. Головка, Н. Рибака, П. Панча, Ю. Яновського та багатьох інших.

Репресії 30-х років торкнулися близько 500 письменників. Не витримав переслідувань М. Хвильовий, загинув у таборах М. Зеров, був розстріляний Г. Косинка. Знищення молодої порослі представників української культури назвали «розстріляним відродженням». [1.392−395]

Отже, культура 30х років розвивалась в тому руслі, де отримувала схвалення більшовицькою владою. І впливати на культурний розвиток чи самим розвиватися мали змогу лише ті, хто підтримували ідеологію вищої влади. В іншому випадку — сторінки історії України написані червоними рядками…

3. Розстріляне відродження. Слово в історію Від самогубства М. Хвильового та М. Скрипника дослідники виводять термін «Розстріляне відродження».

«Викриття» М. Скрипника, по суті, поклало край процесові українізації, яку проводили ті українці, в яких була добре розвинена національна самосвідомість. І те, що в буквальному розумінні українізацію не згорнули в 1927 р. заслуга М. Скрипника та його оточення.

Загалом українізація для тоталітарної системи стала тим підґрунтям, на якому сталінізм формував міф про «націоналізм» та «націонал-ухильнцтво». Тим самим створювалась безмежна база для масового терору. Особливо трагічними були наслідки масових репресій серед учителів та інженерів, художньої та наукової інтелігенції.

Масштабні репресії проти української інтелігенції почалися ще в 1929 р. арештами за звинуваченням у так званій справі СВУ (Спілки визволення України). У фальшуванні цієї справи нищівного удару було завдано по ВУАН, Українській автокефальній православній церкві, освітньому й кооперативному рухам. 9 березня 1930 р. згідно з цією справою в приміщенні Харківського оперного театру розпочався судовий процес. Серед підсудних були академіки С. Єфремов (його виставляли як голову СВУ), М. Слабченко, історик Й. Гермайзе, правник З. Моргуліс, мовознавець Г. Голоскевич, філолог В. Ганцов, педагог В. Дурдуківський, письменники Л. Старицька-Черняхівська, А. Ніковський — всього 45 осіб. Обвинувачувальний висновок твердив, що всі ці особи входили до складу ретельно законспірованої шкідницької підривної націоналістичної організації, мета якої - підготовка антирадянського заколоту.

Судовий фарс завершився протизаконним вироком: чотирьох засудили до 10 років таборів, інших до тюремного ув’язнення строком від двох до восьми років та до вислання їх за межі УСРР.

Репресій зазнали 97 із 193 членів Спілки письменників України, створеної 1934 р. Серед них — Л. Гомін, М. Куліш та ін. Правду життя показував глядачам Лесь Курбас разом зі своїм творчим колективом «Березіль», але хвиля терору поглинула митця, як і багатьох інших.

У 1931 р. необґрунтованих нападів зазнав академік ВУАН М. Грушевський, нібито як один із керівників «Українського національного центру». У результаті М. Грушевського було вивезено за межі України. У 1931 р. за цією справою арештували історика, академіка ВУАН М. Яворського, а в 1937 р. його розстріляли.

У 1933 р. заслали на Соловки М. Ірчана, того ж року заарештували М. Ялового та О. Вишню (П. Губенка). Останнього «чекали звинувачення в причетності до «Української військової організації» та 10 років поневірянь у таборах. Вражений безпідставними арештами своїх друзів, заподіяв собі смерть М. Хвильовий.

У 1934 р. були заарештовані і розстріляні драматург К. Буревій, поети О. Влизько, Д. Фальківський, новеліст Г. Косинка. За ґратами опинилися письменники Б. Антоненко-Давидович і Є. Плужник. У 1937;1938 рр. обірвалося життя І. Микитенка, М. Семенка та багатьох інших талановитих майстрів слова.

У 1935 р. керівником «боротьбистської змови» оголосили драматурга М. Куліша. У січні 1936 р. у Києві таємно судили групу «шпигунів» і «терористів», котру нібито «очолював» відомий літератор, критик, професор М. Зеров, якого відправили на Соловки, де 3 листопада 1937 р. розстріляли.

Серед репресованих у 1930;х рр. були відомі українські письменники і поети Ю. Жилко, М. Ірчан, І. Кириленко, І. Кулик, В. Підмогильний, С. Пилипенко, В. Поліщук, Г. Хоткевич, А. Крушельницький, Микола Вороний, його син Марко Вороний та інші. Загалом було репресовано близько 500 літераторів, з яких майже 150 загинуло.

Згортання українізації завдало великої шкоди культурній спадщині. У першій половині 1930;х рр. мережа державних органів охорони пам’яток історії та культури фактично припинила своє існування. Ідеологізація сфери збереження пам’ятників і пам’яток історії та культури призвела до того, що провідним критерієм у його оцінюванні виступала не мистецька, художньо-естетична цінність, а ідеологічний, до того ж вульгарний зміст. Досить лише згадати про зруйновані в 1930;х роках у Києві Михайлівський золотоверхий собор (ХІІ ст.) та церкву Богородиці (ХІІ ст.). Єдиним вченим, що відмовився підписати дозвіл на знесення Михайлівського золотоверхого собору був археолог і мистецтвознавець М. Макаренко. За це в 1934 р. його заарештували і вислали з України, а 4 січня 1938 р. розстріляли.

Одночасно в 1930;ті рр. було заборонено видавати праці М. Драгоманова, Б. Грінченка, М. Костомарова, М. Максимовича, П. Куліша, В. Винниченка, М. Грушевського та ін. Опубліковані ж до цього їхні роботи вилучались з читальних залів бібліотек.

Під тотальну заборону потрапили публікації письменників, поетів, вчених, партійно-радянських працівників М. Волобуєва, Остапа Вишні, М. Ірчана, О. Слісаренка, М. Скрипника, М. Ялового та багатьох інших. Масові репресії поховали імена та твори Г. Холодного, Леся Курбаса, Г. Чупринки, Б. Антоненка-Давидовича, М. Куліша, М. Зерова, Григорія Косинки, Олександра Олеся та ін. Це був справжній організований радянською владою погром української культури.

Великою втратою став арешт та розстріл у 1936 р. художника М. Бойчука і знищення його школи. Така ж доля спіткала і Леся Курбаса, якого в 1933 р. арештували, а в 1937 р. розстріляли. Серйозні втрати були й серед майстрів пензля та різця. Арештів за професійні погляди зазнали В. Седляр, І. Падалка та інші.

У 1934;1935 рр. були засуджені провідні спеціалісти в галузі літератури й літературознавства — академік ВУАН В. Перетц, член — кореспондент ВУАН Є. Шабліовський та ін. У 1936;1937 рр. після кампанії наклепів і необґрунтованих звинувачень загинули академіки ВУАН — геолог І. Агол, математик М. Кравчук, філософ С. Семковський.

Внаслідок такої командно-адміністративної політики терору в 1930;ті рр. припинився розвиток статистики, етнографії, демографії, краєзнавства тощо.

Жорстокого удару по народній освіті було завдано масовими політичними репресіями. Нове керівництво Наркомату освіти УРСР в особі В. Затонського і А. Хвилі (попередній нарком М. Скрипник внаслідок гонінь покінчив із собою), підтримане компартійною верхівкою республіки, повело широкомасштабну боротьбу з «націоналістичною засміченістю» системи народної освіти. [5.97−100]

Отже, в історію розстріляне відродження ввійшло як зворотна сторона медалі політики більшовиків, що позначалась масовими несправедливими і протизаконними (з точки зору здорового глузду) репресіями проти тих, хто намагався творити історію України.

4. Розстріляне відродження. Слово в літературі

Головними лiтературними об'єднаннями на той час були «Ланка» (пiзнiше «МАРС»), «Плуг», неокласики «Молодняк», «Спiлка письменникiв захiдноi Украiни», ЛОЧАФ (об'єднання армii та флоту). Найвпливовiшим був «Гарт», який пiзнiше був перейменований на «ВАПЛIТЕ» («Вiльну Академiю Пролетарськоi Лiтератури»).

В даному розділі хочеться присвятити увагу не так цифрам і історичним фактам, як митцям і їх творчості.

Упродовж багатьох років — понад півстоліття — ім'я Миколи Хвильового якщо й нагадувалось, то лише з характеристикою «ворога народу». Письменника обвинувачували в націоналізмі, ворожості офіційному курсу партії. Перестає виходити журнал «ВАПЛІТЕ». Хвильовий вимушений писати покаянні листи, клястися у вірності комуністичній ідеології. Читати ці документи, зокрема статі, спрямовані проти товарищів по перу, гірко і сьогодні. Та вони дають уявлення, в яку безвихідь «героїчного терпіння» він був загнаний.

Останньою спробою відстояти незалежність стала нова літературна організація «Пролітфронт» і видання впродовж 1930 року однойменного журналу. Для М. Хвильового давно вже стали зрозумілими помилки в національній політиці, що привели до голоду в Україні. Письменник болісно переживав і суперечності в особистій долі, численні компроміси, на які потрібно було йти, щоб не порвати остаточно з більшовицькою партією. М. Хвильовий часом втрачав надію і знову її здобував. Постріл 13 травня 1933 року був трагічною крапкою в історії українського відродження пореволюційних років. Проте все, здійснене ним, зосталося в скарбниці української культури. Це одна з неперевершених її сторінок, запорука майбутнього розвитку, вимріяного М. Хвильовим.

В особі Валер’яна Підмогильного наша література могла б мати письменника врівні з Мопассаном чи Франсом, Бальзаком чи Меріме, проте кривава рука більшовицького тоталітаризму обірвала життя талановитого прозаїка на початку сходження до вершин світового мистецтва. Про це свідчать ті твори, які полишив нам В. Підмогильний, написані протягом неповних сімнадцяти літ: «Твори» (1920), «Остап Шаптала» (1922), «Син» (1923), «Військовий літун» (1924), «Третя революція» (1926), «Проблема хліба» (1927). Це збірки оповідань і повістей. Крім того ми маємо і два романи світового рівня — «Місто» (1928) та «Невеличка драма» (1929). За цей час устиг зробити молодий письменник і великий масив блискучих перекладів творів Вольтера, Дідро, Мопассана, Франса, Меріме, Гюго та ін. [3.3]

П'єси Миколи Куліша позначені впливом естетики експресіонізм, що виявляється в «нервовій» емоційності та ірраціональності дії, використанні символіки, гіперболи, гротеску, підкресленого контрастування барв і мотивів. З іншого боку, суттєвий вплив на творчість М. Куліша справив Мольєр, зокрема у використанні принципу драматичного контрапункту (антитетичності дії, коли синхронні репліки суперечать одна одній за змістом, бо відбивають протилежні позиції або бажання персонажів). 1924 року М. Куліш написав свою першу п'єсу «97», темою якої став голод 1921 — 1923 років на селі. Прем'єра цієї п'єси відбулася в столичному Харківському театрі ім. І. Франка і стала подією в культурному житті України, зробивши загальновідомим ім'я драматурга. З початком літературної дискусії у квітні 1925 року він стає на бік М. Хвильового. Коли наприкінці того ж року утворилося ВАПЛІТЕ, М. Куліша обирають членом президії, а згодом і президентом цієї літературної організації. У 1928 — 1929 рр. знаменитий режисер Лесь Курбас у театрі «Березіль» ставить п'єси Куліша «Мина Мазайло» та «Народний Малахій», що викликали палкі дискусії.

Юрій Яновський — це відомий український прозаїк, поет і драматург. Після ліквідації ВАПЛІТЕ він і далі належав до поза групового середовища М. Хвильового. Наприкінці 1929 року Ю. Яновський стає засновником нової літературної організації ПРОЛІТФРОНТ. Разом з цією організацією він пережив її ліквідацію за наказом партії 1931 року та перейшов до офіційної спілки письменників. На цей період припадає період розквіту таланту Ю. Яновського. Роман «Чотири шаблі», який по праву вважається одним із найкращих творів української літератури, викликав гостру негативну реакцію офіційної критики і понад 50 років не видавався в УРСР. Письменник потрапив в опалу до офіційної влади. Роман у новелах «Вершники», я якому Ю. Яновський спробував виправити «ідеологічні помилки» попереднього твору, зміг з’явитися друком лише в російському перекладі в Москві, де після офіційного обговорення було дано дозвіл на друк твору в Україні.

Головний герой повiстi «Смерть» Бориса Антоненка-Давидовича — Кость Горобенко. Серед насильства громадянської війни i втрати людиною всіх матеріальних здобутків та елементарної гідності він сприймає більшовиків як над людей, здатний подолати смерть, яким приступна найвища істина. Вони здатні вбивати інших, не переймаючись цим. Вбивство Костем куркуля — його перехід до вищої касти, ставання людино-богом.

Остап Вишня — видатний український письменник — сатирик і гуморист, якого теж торкнулись 30-ті. 26 грудня 1933 р. за звинуваченнями в політичному тероризмі був заарештований і засуджений до розстрілу. Вирок було замінено десятирічним ув’язненням у північних таборах. Відповідно до наказу Головліту УРСР всі твори Остапа Вишні підлягали вилученню з книготорговельної мережі та бібліотек загального користування. Після несподіваного звільнення 3 грудня 1943 року Остап Вишня був змушений писати памфлети, спрямовані проти збройної боротьби УПА на Західній Україні. Письменника навіть змусили заперечити факт власного ув’язнення у творі «Великомученик Остап Вишня».

Не всі твори Остапа Вишні є однаковими з своїм художнім рівнем. Йому доводилося віддавати данину часові і використовувати свій талант на розв’язання чисельних, часом химерних, вигаданих «проблем», як того вимагала партія та радянське керівництво. Проте, незважаючи, а певні недоліки, Остап Вишня залишився в літературі своїми найкращими творами, які завжди викликали щирий, безпосередній сміх. Гумор Остапа Вишні дуже близький до народного анекдоту. У творах часто присутній мудрий оповідач, завжди іронічно-усміхнений, який вживає «соковиту» народну лексику, вдається до лаконічних народних жартів і фразеологізмів, несподіваного поєднання «високого» та «низького» стилів. Дотепні й художньо неповторні діалоги стають одними із основних засобів характеристики й оцінки персонажів. Чималу роль відіграють також пейзаж і художня деталь, створюючи неповторну атмосферу «вишневих» усмішок. [5.150−157]

Отже, навівши навіть не третину талановитих письменників, що потрапили «під гарячу руку влади», вже стає зрозуміло, настільки обділена культура України без їхнього творчого доробку. Скільки пронизливих думок, ідей, поглядів не почув простий люд того часу. І як добре, що все ж знаходились люди, що правдами — неправдами зберігали, копіювали, записували ці думки і потім, вже в мирний час, їх вдалося відновити. Проте ніколи не вдасться відновити того, що митці слова ще хотіли сказати, а в них забрали цю можливість разом з життям.

Висновок

Отже, важко знайти у світовій історії аналогію, щоб жива мова, мова великого народу систематично заборонялася й переслідувалася спеціальними державними вердиктами й актами. Цей тривало століттями. І от, нарешті, нібито вища влада стає на захист, навіть популяризує українську мову, змушує вивчати її високопосадовців, робітникам та простому люду М. Хвильовий та інші розповідають про надбання культури… І тут раптом інший бік медалі - «національний ухил», «буржуазний націоналізм». А все тому, що ніхто не ставив мети повернути Україні її мову та культуру. Українізація була проектом масштабним, навіть мала вигляд дерусифікації. В 30х роках акцент був зроблений не на національне духовне відродження, а на культурну революцію, що втілить в життя задуми влади на рахунок збільшення ефективності сфери виробництва. Та в цей час і не забували про популяризацію радянської системи влади. Водночас росли побоювання щодо того, що подальше поглиблення національної свідомості могло породити потяг до економічної, а далі й політичної самостійності.

Українська інтелігенція, науковці, дослідники, поети, художники, кінематографісти — ось ті свідомі українці, що могли зруйнувати сталінську ідилію. Це були люди освічені, думаючі, які бачили всю кривизну та підтекст в поступках влади.

З цього моменту почався сталінський терор проти українського письменства. Більшість літературознавців називають саме 1929 рік — рік початку підготовки фальсифікованого судового процесу в справі так званої Спілки Визволення України. Репресії, розстріли, північні табори — бездушно знищувалася творча спільнота.

Деякі з письменників, котрим пощастило вижити (П. Тичина, М. Рильський, В. Сосюра, П. Панч, Ю. Яновський та ін.), змушені були пристосовуватися до нових умов, ставати на шлях конформізму. Цьому процесові активно сприяли різні творчі спілки (письменників, композиторів, художників), організовані у середині 30-х років. Фраза «національна за формою і соціальна за змістом культура» мала прикрити нав’язування ідеологічних стандартів, де національному відводилася тільки роль декоруму. Усе це негативно позначилось на культурі, літературі та мистецтві, руйнувало творчий потенціал народу, збіднювало його духовне життя.

Ось таке воно було, «розстріляне» українське відродження, без права голосу, без права на вільну думку і без прав на існування.

дерусифікація репресія розстрiляний

Використані джерела:

1. Гісем О.В., Мартинюк О. О. Історія України: Довідник для учнів та абітурієнтів. / О.В. Гісем, О. О. Мартинюк. — Видання друге, доповн. і переробл. — Тернопіль: Навчальна книга — Богдан, 2006. — 576 с.

2. Масальський В.І., Бєлікова Н.Ю., Бєліков О.В., Мишечкін Г. В. Історія України у питаннях та відповідях: Навч. посібник з підготовки до модульного контролю знань студентів неісторичного фаху / Заг. ред.В.І.Масальського. — Донецьк: «Донеччина», 2009. — 400 с.

3. Мовчан Р. Проза Валер’яна Підмогильного. Доля. Людина. Стиль. // Дивослово. — 2000. — № 1.

4. Петровський В. В. Історія України: Неупереджений погляд: Факти. Міфи. Коментарі / В. В. Петровський, Л. О. Радченко, В.І. Семененко. — Вид. 2-ге, випр. та доп. — Х.: ВД Школа, 2008. — 608 с., арк.іл

5. Сторінки історії України ХХ століття: Посібник для вчителя / За ред. С. В. Кульницького. — К.: Освіта, 1992. — 250 с.