Допомога у написанні освітніх робіт...
Допоможемо швидко та з гарантією якості!

Аналіз виробництва та облік реалізації продукції виноградарства

Магістерська роботаДопомога в написанніДізнатися вартістьмоєї роботи

На певному історичному етапі, в міру розвитку продуктивних сил, просте товарне виробництво набуває підприємницького характеру. За цих умов товаровиробник починає продавати свій товар не заради того, щоб купити за гроші якийсь інший товар, задовольнити свої потреби в споживанні, а з метою пустити гроші знову в обіг. Отже, формула простого товарного обігу Т — Г — Т (продаж заради купівлі… Читати ще >

Аналіз виробництва та облік реалізації продукції виноградарства (реферат, курсова, диплом, контрольна)

МИКОЛАЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ АГРАРНИЙ УНІВЕРСИТЕТ Кафедра економічного аналізу і аудиту КОРЖОВ ДМИТРО СЕРГІЙОВИЧ АНАЛІЗ ВИРОБНИЦТВА ТА ОБЛІК РЕАЛІЗАЦІЇ ПРОДУКЦІЇ ВИНОГРАДАРСТВА У СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКИХ ПІДПРИЄМСТВ БЕРЕЗАНСЬКОГО РАЙОНУ МАГІСТЕРСЬКА РОБОТА

8.3 050 901 — облік і аудит Науковий керівник:

Клочан Віра Павлівна, кандидат економічних наук, доцент Консультант з бухгалтерського обліку:

Гуцаленко Любов Василівна, доктор економічних наук, професор Миколаїв

ЗМІСТ ВСТУП РОЗДІЛ 1. НОРМАТИВНО-ПРАВОВЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ТА ПРАВОВІ ОСНОВИ ДОСЛІДЖЕННЯ

1.1 Поняття про реалізацію сільськогосподарської продукції

1.2 Теоретичні основи процесів реалізації продукції та методика дослідження

1.3 Законодавчо-нормативні та теоретичні аспекти обліку витрат та реалізації сільськогосподарської продукції

РОЗДІЛ 2. Аналіз виробництва і реалізації винограду

2.1 Оцінка фінансово-економічних умов господарств району

2.2 Аналіз вирощування винограду

2.3 Аналіз реалізації винограду та основні напрямки її поліпшення РОЗДІЛ 3. СТАН ТА ШЛЯХИ ВДОСКОНАЛЕННЯ ОБЛІКУ ВИРОБНИЦТВА ТА РЕАЛІЗАЦІЇ ПРОДУКЦІЇ ВИНОГРАДАРСТВА

3.1 Первинний та зведений облік витрат виробництва та доходів від реалізації продукції виноградарства

3.2 Аналітичний та синтетичний облік витрат виробництва та доходів від реалізації продукції виноградарства

3.3 Шляхи вдосконалення обліку витрат виробництва та доходів від реалізації продукції виноградарства ВИСНОВКИ СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

ВСТУП У агропромисловому комплексі України виноградарство має велике народногосподарське значення. Південь України має сприятливі природно — кліматичні умови для успішного ведення промислової культури винограду.

Галузь виноградарства має в нашій країні багатовікову історію розвитку, свої традиції. Тривалий час вона була найбільш дохідною, пріоритетною галуззю АПК, яка забезпечувала значні і стабільні грошові надходження не тільки виноградарським господарствам, а й державному бюджету, у тому числі і валютних коштів від експорту їх продукції. Крім того, оскільки виноградарство трудомістка галузь, воно дозволяє вирішувати проблеми працевлаштування сільського населення і забезпечення більш ефективного використання малопродуктивних схили стих земель, які є малопридатними для вирощування інших сільськогосподарських культур. Довгий час воно, по суті було своєрідною страховою культурою у несприятливі роки.

Однак цілий ряд досить суттєвих помилок в аграрній політиці держави (непродуманий ціновий механізм, розбалансованість фінансово-кредитної системи) у поєднанні з суворими зимами декількох останніх років призвели галузь до глибокої економічної кризи, зниженні її конкурентного статусу.

У результаті вказаного загальна площа виноградників країни за 1990;2011 роки зменшилася з 143,3 до 69,1 тис. га або у 2 рази, тобто не забезпечувалося навіть проте відтворення виноградних плантацій. Погіршився і стан виноградних насаджень. Закладення нових виноградників через відсутність коштів зведено до мінімуму. Майже повністю втрачено розсадництво. Різко зменшилися валові збори винограду. Якщо у 1990 році у цілому по Україні вони складали 835,7 тис т, то у 2011 році - 521,9 тис т. Високодохідна раніше галузь у багатьох господарствах перетворилася на збиткову.

Серед сучасних наукових дослідників питань зростання обсягів виробництва винограду в ринкових умовах великий вклад внесли А.М. Авідзба, А.М. Бузні, О. М. Гаркуша, С.Ю. Дженєєв, Р.І. Магійович, П. М. Майданевич, А. В. Рибалко, І.І. Червен, Л. О. Миргородська та ін.

Ними розроблені стратегічні аспекти поліпшення галузі виноградарства. Однак ці питання на рівні регіонів вимагають подальшого наукового обґрунтування і практичного рішення. Теоретична і практична значимість даної проблеми обумовила вибір теми дипломної роботи та її актуальність.

Цілю дипломної роботи є визначення шляхів зростання виробництва, яке забезпечить ефективну реалізацію винограду.

Для досягнення цієї цілі були поставлені і вирішені такі завдання:

— вивченні теоретичні основи з теми дослідження;

— визначенні основні показники для аналізу та методики їх розрахунку;

— вивченні природні умови досліджуємих господарств;

— визначені розміри підприємств та їх спеціалізація;

— проведено аналіз ефективності використання земельних і трудових ресурсів, основних виробничих засобів;

— проведено аналіз фінансового стану і фінансових результатів підприємств району;

— визначено місце виноградарства в економіці господарств;

— проведено аналіз вирощування винограду;

— визначенні основні напрямки поліпшення процесу реалізації винограду;

— дана оцінка стану обліку витрат на виробництво та доходів від реалізації винограду, надано пропозиції по його удосконаленню.

Предметом дослідження є методичні і прикладні аспекти зростання виробництва та поліпшення процесу реалізації винограду.

Об'єктом дослідження є процес та облік виробництва і реалізації продукції виноградарства. Поглибленні дослідження здійснені на матеріалах сільськогосподарських підприємств Березанського району.

Теоретичною і методичною основою дослідження теми є системний підхід до вивчення економічних явищ, праці економістів теоретиків і сучасні концепції збільшення виробництва та покращення умов реалізації в ринкових умовах господарювання.

В даній роботі були виконані економічно-статистичні методи дослідження, в т. ч. порівняння, динамічні ряди, узагальнення, аналіз, синтез, методи елімінування, кореляції тощо.

Термін дослідження три роки з 2009 по 2011 роки.

Використовуючи сучасні методики аналізу, проведена оцінка вирощування та реалізації винограду на фактичних матеріалах сільськогосподарських підприємств Березанського району.

Пропозиції щодо удосконалення обліку витрат на виробництво та доходів від реалізації винограду будуть сприяти покращенню організації і управління діяльності підприємства в цілому.

Розрахунки, наукові результати, висновки, пропозиції, що виносяться автором на захист, одержані самостійно.

Автором опубліковані дві наукові статті, обсягом 0,5 д.а.

РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ АНАЛІЗУ ТА ПРАВОВІ ОСНОВИ ДОСЛІДЖЕННЯ

1.1 Поняття про реалізацію сільськогосподарської продукції

Розвиток людського суспільства свідчить, що історично товарному виробництву передувало натуральне виробництво. Це така форма господарювання, за якої продукти праці призначаються для задоволення власних потреб виробників, споживання всередині господарств, в яких вони зроблені.

Натуральне виробництво характеризується такими рисами: примітивне, замкнене господарство, орієнтоване на власні ресурси, де продукти створюються для особистих потреб, тобто безпосереднього споживання там, де продукт було виготовлено. Суспільний поділ праці в ньому перебуває у зародковому стані, відсутня територіальна і виробнича мобільність робочої сили; характерні примітивна техніка і технологія виробництва, малопродуктивна універсальна ручна праця; властиві прямі натуральні економічні зв’язки: виробництво — розподіл — споживання.

На відміну від натурального, товарне виробництво є формою господарювання, за якої продукти праці виробляються відособленими господарюючими суб'єктами, які функціонують не для власних, а для задоволення потреб інших суб'єктів через ринок.

Його основні риси такі: це — господарство відкритого типу, продукти виробляються для суспільних потреб. Виробництво засноване на суспільному поділі праці та економічній відокремленості товаровиробників. Для нього характерні постійний розвиток продуктивних сил, технології виробництва, використання всіх компонентів людської (розумової, фізичної) праці; властиві непрямі економічні зв’язки: виробництво — розподіл — обмін — споживання. Економічним фундаментом є розширене відтворення.

Товарне виробництво буває двох типів: просте і розвинуте (капіталістичне).

Просте товарне виробництво — це таке товарне виробництво, що характеризується: розрізненістю, роздробленістю, невеликими розмірами; безпосереднім і добровільним поєднанням працівника із засобами виробництва; відсутністю купівлі-продажу робочої сили; власною працею товаровиробників; продукт праці належить товаровиробнику.

Розвинуте (капіталістичне) товарне виробництво ґрунтується на значній машинній індустрії та автоматизованих системах; виробник відчужений від засобів виробництва; допускається загальна праця товаровиробників і купівля-продаж їх робочої сили; мета виробництва — одержання високого прибутку власниками засобів виробництва.

Товар — це продукт праці, призначений не для безпосереднього споживання там, де він виготовлений, а для обміну (купівлі-продажу на ринку). Тобто товар — це форма продукту праці (за К. Марксом, «соціальний образ» продукту).

Щоб з’ясувати сутність товару та його властивості, важливо звернути увагу на таку логіку взаємозв'язку відповідних категорій: товар як наукова абстракція суспільного багатства — споживча вартість продуктів — мінова вартість як форма прояву вартості — вартість як утілена в товарі праця — визначення розміру вартості — визначення суспільно необхідного робочого часу — продуктивність та інтенсивність праці як чинники формування величини вартості — конкретна й абстрактна праця — відмінність товару від продукту.

Споживча вартість — це річ або послуга, яка завдяки своїм корисним властивостям задовольняє різноманітні людські потреби.

Як уже зазначалося, товар являє собою єдність двох властивостей — споживчої вартості і вартості.

Споживча вартість і вартість перебувають у внутрішній єдності. Вартість не може існувати поза споживчою вартістю. У той же час це є єдність протилежностей. Використання однієї властивості товару виключає одночасне використання іншої властивості. Якщо, наприклад, товаровиробник використовує костюм як споживчу вартість для особистого споживання, то він не може одночасно застосовувати цей самий костюм як вартість.

Товаровиробникам байдуже, який саме вид товарів виробляти — чоботи, сіль, запальнички, костюми і т. д., оскільки будь-який з цих видів споживчих вартостей може бути носієм вартості.

За натуральної форми виробництва безпосередня і кінцева цілі одній й ті самі — виробництво споживчих вартостей, необхідних для задоволення особистих і виробничих потреб. У товарному господарстві їх виробляють для того, щоб насамкінець придбати необхідні споживчі вартості. Але безпосередня мета інша. Кожного товаровиробника цікавить не споживча вартість виробленого товару, а його вартість, його здатність обмінюватися на всі інші товари. Безпосередньою метою виробництва стає виробництво вартості.

Економічна категорія «капітал» та її різноманітні форми прояву є надзвичайно часто вживаними як в економічній науково-навчальній літературі, так і в повсякденному житті людей. Зокрема, можна прочитати або почути про виробничий, грошовий, торговельний, позичковий, лихварський, фінансовий, інвестиційний капітал; про індивідуальний, кооперативний, акціонерний, державний, міжнародний капітал; про людський, інтелектуальний (інноваційний) капітал; про постійний, змінний, а також оплачений, резервний, номінальний і реальний капітал тощо.

Термін «капітал» (англ., фр. саріtal, лат. саріtalis — головний) вживають у різних аспектах: «майно» і «володіння», «самозростаюча вартість» і «самозростаючі гроші» або взагалі нагромаджена праця в різних уречевлених формах.

За К. Марксом, капітал — це вартість, авансована у той чи інший вид економічної діяльності (перш за все виробництво) з метою одержання додаткової вартості, яка є результатом експлуатації і перманентно відтворює саму себе, тобто приносить додаткову вартість.

Гроші самі по собі не є капіталом. Виконуючи свої звичайні функції, вони виступають лише в ролі загального еквівалента, опосередковуючи мінові відносини людей. Проте за певних умов гроші можуть стати й стають капіталом.

До того ж капітал, навіть дещо містично, змінює свою економічну форму прояву. Так, він може виступати (проявлятись) у формі: певної суми грошей; засобів виробництва; готової продукції (товарів) на складі, призначеної на продаж; засобів існування найманих працівників тощо. Поряд з цими матеріально-речовими формами капітал, як уже зазначалося, можна розглядати і як суспільні відносини. Адже функціонування (дія) того чи іншого фактора виробництва (засобів виробництва, землі, робочої сили) органічно пов’язані зі стосунками між людьми.

Масовими і панівними економічними відносинами капітал стає за умов капіталістичного виробництва. Згідно із загальноекономічною точкою зору для даного виробництва (капіталістичної економіки) характерні такі принципові обставини:

по-перше, наявність юридичної свободи працівника, з одного боку, та відсутність у нього засобів виробництва і засобів для життя (окрім здатності до праці — робочої сили) — з іншого;

по-друге, економічне примушення людини продавати свою робочу силу (послуги праці) власникам засобів виробництва на певний час, протягом якого капіталіст організовує і контролює її використання;

по-третє, оскільки за таких умов процес праці є взаємодією факторів, які купив капіталіст, то і результат їх взаємодії — продукт виробництва (товар, послуга) — належить капіталістові. Для нього немає принципового значення, які товари (споживчі блага) виробляти, оскільки він організує їх виробництво тому, що вони є носіями вартості, і перш за все нової вартості, яка для безпосереднього процесу виробництва більша за авансову вартість на відповідну величину (приріст).

Логічно постає запитання, яким є механізм появи цього надлишку (приросту) вартості, отриманого капіталістом після реалізації результатів виробництва, порівняно з тим, що він спочатку авансував на придбання факторів виробництва.

Історичними передумовами виникнення капіталу були товарне виробництво й розвинутий товарно-грошовий обіг. При простому товарному обігу дрібні товаровиробники (ремісники, селяни) продають вироблені ними товари за гроші для того, щоб купити інші товари. Цей акт можна записати такою формулою: Т (товар) — Г (гроші) — Т (товар). У даному випадку гроші виконують свою природну функцію засобу обігу і не є капіталом. Вони виступають лише посередником в обміні однієї споживної вартості (Т) на іншу споживну вартість (Т), потрібну даному виробникові.

На певному історичному етапі, в міру розвитку продуктивних сил, просте товарне виробництво набуває підприємницького характеру. За цих умов товаровиробник починає продавати свій товар не заради того, щоб купити за гроші якийсь інший товар, задовольнити свої потреби в споживанні, а з метою пустити гроші знову в обіг. Отже, формула простого товарного обігу Т — Г — Т (продаж заради купівлі) замінюється принципово іншою формулою: Г — Т — Г (купівля заради продажу). В цій формулі вихідним і кінцевим пунктами виступають гроші, а товар відіграє роль посередника. Але рух Г — Т — Г був би безглуздим, якби Г початкові і Г кінцеві були кількісно однаковими. Сутність цього руху полягає в прирості Г, у перетворенні в Г', тобто в Г +Г, де Г' означає гроші, що зросли. Сама ж формула набуває такого вигляду: Г — Т — Г'.

Отже, капітал проходить три стадії і набуває відповідно трьох форм — грошової, виробничої і товарної. Такий послідовний рух називають кругообігом капіталу. Припинення руху на одній із стадій кругообіг призводить «до порушення процесу зростання капіталу. Довга затримка в одній із функціональних форм капіталу веде до загибелі його.

Формула кругообігу капіталу нефінансової сфери така:

де Г — гроші;

Т — товар;

ЗВ — засоби виробництва;

РС — робоча сила;

В — виробництво;

… — переривання процесу обороту при переході до стадії виробництва і від неї до стадії обігу.

Оскільки зростання вартості в основному відбувається на стадії виробництва, Т' і Г вже містять додаткову вартість, тобто розкладаються відповідно на Т + т і Г + г.

На кожний певний момент для капіталу, зайнятого в певній сфері виробництва, характерне певне співвідношення між функціональними формами його. Абсолютний обсяг капіталу підприємства визначається насамперед оптимальним розміром підприємства цієї сфери, а отже, величиною виробничого капіталу. Так, для роздрібної торгівлі або побутових послуг великого капіталу не потрібно, тоді як, наприклад машинобудування потребує значних капіталів, адже оптимальний розмір підприємства тут значно більший. Чим триваліший процес виробництва продукту, тим більшим має бути виробничий капітал.

Хоча саме виробничий капітал створює додаткову вартість, значна частина капіталу фіксується у грошовій формі. Мотиви, що характеризують поведінку підприємців, які тримають певну частину капіталу у цій формі, сформулював Дж. М. Кейнс:

— трансакційний — потреба в наявних грошах для забезпечення безперервності кругообігу капіталу;

— перестороги — бажання мати частину капіталу в найліквіднішій формі на випадок непередбачених подій;

— спекулятивний — бажання мати певний резерв, який можна при нагоді пустити в обіг для швидкого отримання прибутку (купівля-продаж цінних паперів або іноземної валюти),

— економії — висока ціна кредиту спонукає підприємців ефективніше використовувати власний капітал, а не браги позичку в банку.

Основними факторами, що впливають на розмір капіталу підприємства, є розмір виробничого капіталу (і зумовлений цим обсяг господарських операцій), відсоток за кредитні ресурси та інфляційні очікування (останній фактор сприяє зменшенню розміру грошового капіталу).

Розмір товарного капіталу обумовлений договірними і кредитними зобов’язаннями виробника, а також спекулятивними моментами — бажанням продати дорожче, притримавши товар. Головними факторами тут є обсяг виробництва, стан ринку збуту, інфляційні очікування (в цьому випадку на відміну від грошового капіталу вони сприяють відносному зростанню товарного капіталу), організація збуту тощо.

Формула кругообігу капіталу Г — Т… В … Т' — Г' описує рух лише промислового капіталу, функцією якого є вироблення вартості та додаткової вартості. Однак крім реального існує також так званні фіктивний капітал, що уречевлений у різноманітних цінних паперах (ЦП). Скажімо, якщо певне підприємство, реальний капітал якого становить 2060 тис. г. о., випустить в обіг акції номінальною вартістю що становитиме приблизно 50 відсотків вартості реального капіталу тобто 1000 тис. г. о., які відповідатимуть вартості основного капіталу з урахуванням амортизації, і всі ці акції продаватимуться згідно з ринковою ціною за 3000 тис. г. о., то капітал підприємства ніби роздвоюється: одна його частина (реальний капітал) функціонує, весь час описуючи кругообіг Г — Т… В … Т'-Г', а інша або знаходиться в руках у власників акцій, або рухається у сфері обігу цінних паперів за формулою Г — ЦП — Г'. За певних обставин стає зрозумілою фіктивність капіталу, вкладеного в цінні папери: якщо підприємство стає банкрутом, його капітал, який має реальну вартість, можна продати за борги, тоді як цінні папери такого підприємства ніхто не купуватиме, а інвестований у них капітал знецінюється. Ілюзорність вартості фіктивного капіталу зумовлена тим, що вона визначається не величиною суспільно необхідної праці, уречевленої в певних благах, а величиною доходу, що припадає на цінні папери підприємства.

Приріст грошей, який отримується в кінці цього руху (?Г), називається додатковою вартістю. Додаткова вартість — це надлишок над первісно авансованою сумою грошей (Г' - Г = ?Г). А первісна сума грошей, яка принесла додаткову вартість, перетворилася в капітал. Отже, капітал — це вартість, яка приносить додаткову вартість. Або це самозростаюча вартість. Позначається додаткова вартість латинською літерою «m» (від слова mehrwert — додаткова вартість).

Формула Г — Т — Г' отримала назву загальної формули капіталу. Загальної, тому що відображає рух усіх видів капіталу незалежно від того, в якій сфері і в яку історичну епоху вони діють.

Власник вартості, який пускає її в обіг з метою отримання додаткової вартості, тобто перетворення її в капітал, називається капіталістом (підприємцем).

Отже, гроші стають капіталом лише тоді, коли вони приносять додаткову вартість. Але звідки вона (додаткова вартість) може взятись? Що є її джерелом? Перші економісти епохи капіталізму (меркантилісти) доводили, що приріст грошей виникає з самого товарного обігу (торгівлі). Але ж, як було з’ясовано в попередніх темах, обіг означає лише зміну форм вартості на основі еквівалентності. При купівлі й продажу товарів змінюється не вартість, а лише форма вартості і товарна форма перетворюється в грошову, а грошова — в товарну. Нового нічого в цих процесах не виникає. Йде лише реалізація вартості, яка створена працею, затраченою поза межами сфери обігу — у сфері виробництва.

Це пояснює джерело додаткової вартості й відхилення цін від вартості в процесі обміну. Припустимо, що підприємець продав товар вартістю 100 грн. за 110 грн. У даному випадку в якості продавця він виграв 10 грн., але в якості покупця він може програти ті ж 10 грн. Отже, взаємні виграші й втрати покупців і продавців урівноважуються. Звичайно, окремі підприємці (капіталісти) можуть наживатися за рахунок інших. Але від цього загальна сума вартості не збільшується. Йде лише її перерозподіл. Отже, цим не можна пояснити збагачення суспільства в цілому й прошарку підприємців зокрема.

Таким чином, ми прийшли до висновку: додаткова вартість не виникає ні тоді, коли обмінюються еквіваленти, ні тоді, коли обмінюються нееквіваленти. Обіг не створює ніякої вартості. А це означає, що джерело самозростання вартості треба шукати, а тій сфері, де створюються вартості, тобто в сфері виробництва.

Для цього необхідно розшифрувати формулу Г — Т — Г', особливо й перший акт — Г — Т. Капіталіст купує на ринку, такі товари, які можуть бути використані в процесі виробництва. Такими товарами є фактори виробництва: речові (предмети й засоби праці) й особисті (робоча сила). Вартість речових факторів виробництва (сировина, допоміжні матеріали, інструмент, обладнання і т.д.) задана заздалегідь (оплачена в акті ГТ) і самозростати в процесі їх використання не може. Ця вартість без кількісних змін переноситься конкретною працею робітників у вартість готової продукції. Отже, і тут джерела додаткової вартості ми не знайдемо.

Таємниця утворення додаткової вартості розкривається лише в тому випадку, коли ми візьмемо до уваги, що в акті Г — Т власник грошей купує не лише речові фактори виробництва, які є звичайним товаром, а й особистий фактор — робочу силу, яка є товаром специфічним.

Маркс виходить з того, що такий приріст вартості може виникнути лише зі споживчої вартості товару, який купується. Таким товаром, споживча вартість якого має оригінальну властивість бути джерелом вартості, є робоча сила (здатність людини до праці). Специфіка цього товару полягає у здатності робочої сили створювати вартість, яка перевищує її власну вартість.

Процес споживання робочої сили є одночасно і двоїстим процесом виробництва та створення додаткового продукту. Тому вартість створеного товару більша за вартість робочої сили на величину додаткового продукту.

З точки зору політекономічного розуміння сутності та змісту категорії «капітал» важливо враховувати, що перетворення грошових знаків на капітал передбачає наявність ряду як техніко-організаційних, так і соціально-економічних умов. Перша з них — це можливість і необхідність власника потенційного капіталу вступати у відносини з іншими продуцентами (виробниками) з приводу купівлі факторів виробництва. Друга — це те, що за умов недостатньої наявності хоча б одного зі згаданих факторів для організації ефективного виробництва, він може звернутись до відповідних ринкових інституцій (банків, інвестиційних фондів, трастів, лізингових компаній тощо).

Отже, перетворюючи свої кошти на капітал, його власник вступає в економічні відносини з різними господарюючими суб'єктами, які постачають через ринок необхідні йому товари (послуги), а також з індивідами, які отримують засоби для існування не від власної підприємницької діяльності, а від найманої праці за гроші (відповідну плату). Тобто капітал — це економічна категорія, котра виражає не стільки техніко-організаційні, скільки соціально-економічні відносини. Найрельєфніше вони виявляються у трудових відносинах.

1.2 Теоретичні основи процесів реалізації продукції та методика дослідження Поряд з виробничою діяльністю досить важливою є сфера обміну, яка пізнається в першу чергу через реалізацію продукції. Тільки за умови, що суспільство визнає її, а отже, заплатить гроші, підприємство може продовжувати свою діяльність. З переходом на ринкові відносини ця залежність ще більше зросла, оскільки підприємство переходить практично повністю на самофінансування. У цих умовах важливим є не тільки виробництво продукції, а й вигідна її реалізація. Тому зростає роль аналізу, який покликаний допомогти підприємству визначитись з ринками реалізації продукції, забезпечити керівництво оперативною інформацією про хід і результати реалізації (продажу) продукції, розробити заходи підвищення ефективності виробництва продукції за рахунок її вдалої реалізації.

Основними ринками реалізації сільськогосподарської продукції є реалізація державі в рахунок виконання контрактів й замовлень, споживчій кооперації, на колгоспному ринку, товарних біржах, бартерні операції, в рахунок оплати праці своїм працівникам, на громадське харчування тощо. Кожен ринок має свою ефективність і завданням аналізу є допомогти визначитись з кожним, щоб реалізація на них була для нього не збитковою (за винятком, коли переслідуються соціальні цілі).

При оцінці реалізації за обсягом треба враховувати, що він залежить від валового виробництва продукції, яке в свою чергу формується під впливом посівної площі і урожайності культур; рівня якості, як співвідношення між заліковою масою і бункерною, тобто тією, в якій на початку оприбутковують валовий збір; рівня товарності — відношення кількості реалізованої продукції до виробленої. Добуток розміру площі на урожайність, на індекси якості й товарності покаже кількість реалізованої продукції. Якщо всі показники взяти на плановому рівні, то одержимо планову кількість реалізації продукції, а послідовна заміна планових показників фактичними дасть змогу виявити кількісний вплив кожного із згаданих факторів на виконання плану реалізації. [49]

У процесі аналітичної роботи проблему збуту вирішують уже на стадії розробки загальної політики підприємства (фірми). Мова йде про вибір найефективнішої системи каналів та методів збуту щодо конкретно визначених ринків. Це означає, що виробництво продукції з самого початку зорієнтоване на конкретні форми та методи збуту і найсприятливіші умови. Система збуту товару — одна з найважливіших у маркетинговій політиці підприємства. У збутовій політика маркетологи торкають питань вибору найбільш оптимального каналу збуту, методу збуту товару, що при ефективному використанні безсумнівно збільшить прибуток компанії.

Одним із пунктів збутової політики підприємства є вибір оптимального каналу збуту. Канал збуту (розподіли) товару — це організація або людина, що займається просуванням і обміном конкретного товару (декількох груп товарів) на ринку.

Реалізація продукції в більшості випадків проводиться через посередників, кожний із який формує відповідний канал розподілу.

У якості посередників можуть виступати постачальницько-збутові організації, значні оптові бази, біржові структури, торгові доми і магазини.

Серед основних причин, що обумовлюють використання посередників, можна виділити такі:

— організація процесу товарообігу потребує наявності визначених фінансових ресурсів;

— створення оптимальної системи товарообігу припускає наявність відповідних знань і досвіду в області кон’юнктури ринку свого товару, методів торгівлі і розподіли.

Форми організування збутової діяльності на підприємстві як елемент функціональної підсистеми передбачають об'єднання працівників, які виконують взаємопов'язаний комплекс робіт в процесі управління всіма збуто-забезпечуючими операціями. У цьому зв’язку необхідно також визначити: функції і службові взаємовідносини між робітниками всередині збутової системи і за її межами; функції координування і контролювання в системі збуту. Крім того, ми дотримуємося думки відносно того, що форми організування збуту охоплюють діяльність по формуванню, відбору спеціалістів всіх збуто-забезпечуючих підрозділів, оцінюванні якості та результатів роботи працівників, а також заходи по матеріальному і моральному мотивуванню персоналу.

Розробці збутової політики передують аналіз оцінювання ефективності існуючої збутової системи як у цілому, так і за окремими її елементами і з’ясування відповідності збутової політики конкретним ринковим умовам. Однак аналізу піддаються не лише кількісні показники обсягів реалізації конкретних продуктів за окремими регіонами, а й весь комплекс чинників, що мають вплив на обсяг реалізації, організацію реалізаційної мережі, ефективність реклами та інших засобів стимулювання збуту, реальність вибору ринку, часу та способів виходу на ринок.

Аналіз системи збуту передбачає визначення ефективності кожного елементу цієї системи, оцінювання діяльності апарату працівників збуту. Аналіз витрат обігу передбачає зіставлення фактичних збутових витрат стосовно кожного каналу збуту і виду витрат із запланованими показниками для того, щоб виявити необґрунтовані витрати, ліквідувати затрати, що виникають у процесі руху товарів і підвищити рентабельність існуючої системи збуту. Організація збуту в процесі аналізу відіграє дуже важливу роль, тому що здійснює зворотний зв’язок виробництва з ринком, є джерелом інформації про попит та потреби споживачів. Ось чому розробку збутової політики кладуть в основу програми аналізу як щодо кожного конкретного продукту, так і по виробничому відділенню загалом. Якщо на основі розрахунків з’ясовують, що витрати на реалізацію нового товару дуже високі й не дають змоги забезпечити необхідний рівень рентабельності, то керівництво виробничого відділення може прийняти ухвалу про недоцільність подальшої розробки та впровадження у виробництво даного товару. Фахівці-аналітики можуть не лише визначити майбутню прибутковість вибору, а й внести свої пропозиції щодо вдосконалення і нових сфер використання відповідних виробів.

Велике значення при розробці збутової політики підприємств має вирішення питань про методи роботи з кінцевими споживачами. Головну роль у цьому питанні відіграє оцінювання витрат на використання технічних засобів обслуговування покупців, комп’ютерної техніки для обліку товарів, що надійшли на склади та були реалізовані споживачами через роздрібну мережу або безпосередньо зі складу.

У сучасних умовах без використання комп’ютерної техніки та автоматизованих систем обробки інформації практично не може обійтися жодне підприємство. Тому при розробці програми аналізу необхідно врахувати всі необхідні для реалізації продукції витрати та їх окупність.

Обґрунтуванням ефективності збутової політики є багатоваріантний розрахунок витрат обігу та вибір на його основі оптимального варіанта за основними напрямками збутової діяльності на ринку. 49]

Кожен автор розглядає методику аналізу реалізації продукції по різному. Наприклад В. М. Серединська, О. М. За городна, Р. В. Федорович у своїх посібниках методику аналізу реалізації продукції (робіт, послуг) відображають в наступних етапах:

І. Аналіз обґрунтованості та ефективності формування «портфеля» замовлень.

1. Проведення маркетингових досліджень, вивчення попиту на продукцію.

Формуючи асортимент і структуру випуску продукції підприємство повинно враховувати, з однієї сторони, попит на продукцію, з другої - найбільш ефективне використання трудових, сировинних, технічних, технологічних і інших ресурсів, які є у його розпорядженні.

2. Визначення критичного обсягу реалізації (точки беззбитковості), який забезпечує беззбиткову діяльність.

Беззбитковість — це такий стан, коли бізнес не приносить ні прибутку, ні збитків, а виручка від реалізації покриває лише витрати. На основі застосування методики аналізу беззбитковості (маржинального аналізу) можна визначити зону безпеки, тобто розмір можливого зниження обсягу реалізації у вартісній оцінці при несприятливій кон’юнктурі товарного ринку, який дозволить здійснювати підприємству прибуткову основну діяльність, розрахувати беззбиткову ціну, критичний рівень постійних витрат.

Знаходження точки беззбитковості можна здійснити на основі універсального рішення:

ГВ — ЗВ = ПВ + НП, де ГВ — грошова виручка від реалізації продукції; ЗВ — змінні витрати; ПВ — постійні витрати; НП — нульовий прибуток.

Грошову виручку і загальну суму змінних витрат можна визначити за такими формулами:

ГВ = Ц * G;

ЗВ = ЗВ0 * G,

де Ц — ціна реалізації одиниці продукції; G — критичний обсяг реалізації продукції, за якого забезпечується беззбитковість виробництва; ЗВ0 — змінні витрати на одиницю продукції.

Скориставшись цими формулами, наведене універсальне рівняння можна записати так:

Ц * G — ЗВ0 * G = ПВ + НП.

Оскільки НП дорівнює нулю, то дане рівняння після необхідного перетворення матиме вигляд:

G (Ц — ЗВ0) = ПВ, а; [56]

3. Аналіз обґрунтованості плану реалізації.

План повинен бути пов’язаний з планом випуску товарної продукції і зміною залишків нереалізованої продукції. Для оцінки обґрунтованості плану реалізації складають баланс товарної продукції. До того ж план повинен бути забезпечений договорами на поставку. Кожен товар повинен вироблятися тоді, коли є платоспроможний попит на нього, підкріплений заявками чи договорами на поставку.

ІІ. Загальна оцінка виконання плану реалізації, вивчення динаміки обсягу реалізації, виявлення факторів та причин, що привели до її зміни, їх кількісна оцінка, виявлення можливостей росту обсягу реалізації.

Оцінка напруженості плану здійснюється шляхом порівняння планового обсягу виробництва продукції з середньою потужністю:

де К — коефіцієнт напруженості планового завдання;

Qпл — обсяг виробництва продукції за планом;

Nпл — планова середня виробнича потужність підприємства.

Чим більший коефіцієнт напруженості планового завдання, тим краще передбачається використати виробничу потужність підприємства.

На основі зіставлення фактичного обсягу реалізації з плановим, з фактичним за попередній рік, ряд років визначають відхилення від плану та динаміку зміни обсягу реалізації.

Якщо виявлено зниження обсягу реалізації і існує тенденція до його стійкості, необхідно вивчити ризикові канали збуту за способами, часом реалізації, місцем розміщення відносно споживачів. Реалізація може здійснюватися за формою прямих зв’язків з покупцями, або через посередників (біржові операції з залученням брокерських фірм).

У рамках цього етапу здійснюється факторний аналіз зміни обсягу реалізації. Одним з найбільш широко поширених методів факторного аналізу є метод ланцюгових підстановок. Сутність цього методу полягає в тому, що у вихідну базову формулу для визначення результуючого показника підставляється звітне значення першого досліджуваного фактора. Отриманий результат порівнюється з базовим значенням результуючого показника, і це дає оцінку впливу першого фактора. Далі в отриману при розрахунку формулу підставляється звітне значення наступного досліджуваного фактора. Порівняння отриманого результату з попереднім дає оцінку впливу другого фактору.

Процедура повторюється до тих пір, поки у вихідну базову формулу не буде підставлено фактичне значення останнього з факторів, введених у модель.

При використанні методу ланцюгових підстановок результати багато в чому залежать від послідовності підстановки чинників. Існує правило: спочатку оцінюється вплив кількісних факторів, що характеризують вплив екстенсивності, а потім — якісних факторів, що характеризують вплив інтенсивності.

За результатами аналізу необхідно встановити причини, за якими продукція виявилася нереалізованою. Ці причини можуть мати об'єктивний і суб'єктивний характер.

Причини зміни обсягу реалізації:

— Загальноекономічна ситуація в країні, стан господарського законодавства.

— Фінансове становище споживачів.

— Купівельна здатність населення.

— Забезпеченість транспортом, тарою, упаковкою.

— Недопоставка матеріальних ресурсів;зміна попиту і пропозицій.

— Статево-вікова структура населення.

— Необґрунтовані повернення та відмови.

— Зміна цін за рішенням Уряду.

— Невиконання плану виробництва за асортиментом і структурою.

— Недотримання договірних зобов’язань по обсягу, асортименту, якості і ритмічності поставок. Даний факт погіршує репутацію підприємства, веде до виплати штрафних санкцій, втрати ринків збуту, спаду виробництва, зменшення виручки.

— Порушення ритму роботи і відвантаження.

— Несвоєчасне укладення договорів на збут.

— Несвоєчасне введення і освоєння виробничих потужностей.

— Неефективна цінова політика.

— Низька якість продукції.

— Недостатня кваліфікація персоналу (невірний прогноз попиту, невірний вибір каналів збуту, споживача, часу, місця реалізації).

— Низький організаційно-технічний рівень виробництва (морально і фізично застаріле обладнання не дозволяє виробляти сучасну продукцію, яка користується попитом; знижує комфортність праці; веде до росту витрат через часті поломки; до браку).

— Недоліки матеріально-технічного постачання, що ведуть до заміни одних матеріальних ресурсів іншими. Це може викликати обмеження групи споживачів, відмови від договору поставки, введення штрафних санкцій.

— Неефективне використання матеріальних ресурсів, що веде до росту питомої матеріаломісткості, понадпланових відходів. Це збільшує матеріальні витрати, виробничу собівартість і ціну продукції.

Здійснюючи аналіз, необхідно мати на увазі, що існування залишків нереалізованої продукції є об'єктивною необхідністю. Обґрунтовані залишки нереалізованої продукції визначаються множенням одноденного випуску продукції за виробничою собівартістю на норму готової продукції в днях, яка визначається, виходячи з числа днів необхідних для підбору продукції за асортиментом, комплектування виробів до партій відвантаження, пакування, оформлення транспортних документів.

Візьмемо за приклад декілька причин, а саме: купівельні здатність населення, невиконання плану виробництва за асортиментом і структурою та низька якість продукції.

Розглядаючи купівельну здатність населення, ми можемо побачити скільки продукції може дозволити собі купити громадянин України з середньою заробітною платою 2722 гривні(на 1 січня 2012 року). Реальні ціни на товари і послуги в Україні не вкладаються у показники, які враховуються у споживчому кошику. На основі споживчого кошику обраховується прожитковий мінімум українців. Тому реальні ціни набагато вищі тих, з яких вираховують вартість кошика. З наведеного можна вивести нерівність:

Сзп? СК;

де, Сзп — це середня заробітна плата, СК — споживчий кошик.

Пояснити це можна тим, що лише громадяни у яких середня заробітна плата вища або дорівнює середній, зможуть собі дозволити купувати іншу продукцію, яка не вказана у кошику та задовольняти свої потреби, тобто вони є основними споживачами.

Розглядаючи невиконання плану виробництва за асортиментом і структурою звернемо спочатку увагу на поняття.

Асортиментом називають специфікований в установленому порядку і відповідними документами (договір, контракт тощо) в межах кожної позиції номенклатури перелік продукції за видами, типами тощо, яку підприємство зобов’язано поставити певним споживачам з урахуванням обсягу, якості, цін і т.д.

Структура продукції — це питома вага окремих виробів у загальному обсязі їх виробництва (реалізації).

Виконання плану (зобов'язань) із структури означає збереження у фактичному випуску продукції передбаченого співвідношення її окремих видів, що врешті-решт дозволить насамперед виконати свої зобов’язання перед споживачами.

Перш ніж визначити вплив зміни структури на окремі показники, спочатку варто оцінити виконання плану виробництва продукції за структурою випуску. Розрахунки доцільно проводити ланцюговим методом.

Результати дослідження складу і структури продукції можуть бути використані в плануванні, особливо при формуванні планового асортименту продукції.

Для виявлення співвідношення між випуском різних груп (підгруп) продукції у натуральному вимірі можна скористатися коефіцієнтом структури, який визначається за такою формулою:

де Kij — коефіцієнт структури i-го елементу відносно j — сукупності;

Tпр (і) — середній темп приросту i-го елементу за досліджуваний період;

Tпр (j) — середній темп приросту j-ої сукупності за цей же період.

Такі розрахунки надто важливі для підприємства з широким асортиментом продукції.

Оцінка якості продукції здійснюється в залежності від особливості галузі.

Так, для оцінки якості продукції, особливо її динаміки, застосовується бальний метод оцінки, згідно з яким кожній категорії якості надається певна кількість балів. Наприклад, виробам вищої категорії якості надається п’ять балів, першої — 4 бали, другої — 1 бал. Далі обчислюється середньозважений бал, де вагою є кількість продукції певного сорту; проводиться оцінка середнього балу за планом і звітом та шляхом їх порівняння розраховується виконання плану якості.

В галузях, де встановлена сортність продукції, визначається питома вага кожного сорту в загальному обсязі продукції, середня сортність, середньозважена ціна.

Середня сортність розраховується за формулою:

де — середня сортність;

q — обсяг продукції певного виду;

С — сорт певного виду продукції.

Середня ціна обчислюється за формулою:

де — середня ціна;

Р — ціна певного виду продукції.

Необхідно визначити абсолютну суму і питому вагу браку в загальній кількості продукції, обчислити втрати від браку.

Нарешті, слід вивчити причини зниження якості продукції і допущення браку по місцях їх виникнення та центрах відповідальності й розробити заходи з їх усунення.

Основними причинами зниження якості продукції є низька якість сировини, низький рівень технології і організації виробництва, недостатній рівень кваліфікації працівників, аритмічність виробництва тощо.

ІІІ. Аналіз виконання договорів поставок за місяць і наростаючим підсумком з початку року в цілому по підприємству, в розрізі окремих споживачів і видів продукції, встановлення причин їх невиконання та оцінка наслідків. Підприємство в своїй діяльності повинно враховувати інтереси споживачів і їх вимоги до якості продукції, робіт, послуг, а за порушення договірних зобов’язань, вимог до якості продукції підприємство несе повну матеріальну відповідальність. Не можна не враховувати, що оплата штрафів, неустойок за порушення умов договору, а також відшкодування збитків не звільняють підприємство без згоди споживача від виконання зобов’язань по поставках продукції, виконанню робіт, послуг.

Прямі договори поставки — це найпрогресивніша форма поставки споживачам підприємствами-виробниками і підприємствами гуртової торгівлі. До них належать договори між виробничими об'єднаннями, підприємствами, організаціями, виробниками та споживачами.

Невиконання договірних зобов’язань обертаються для підприємства не тільки зменшенням виручки і виплатою штрафних санкцій, а й в умовах конкуренції призводить до втрати ринків збуту продукції і спаду виробництва.

В аналізі виконання договірних зобов’язань спочатку дається загальна оцінка виконання зобов’язань за місяць і наростаючим підсумком з початку року.

При проведенні аналізу необхідно врахувати такі положення:

— розмір недопоставок у звітному періоді вивчають з врахуванням покриття недопоставок, які мали місце у минулому періоді;

— надпланову продукцію реалізовану для одних споживачів не зараховують у покриття недопоставок іншим споживачам;

— надпланову продукцію, одних найменувань не зараховують у покриття недопоставок інших найменувань. Крім випадків, коли поставка здійснена з попередньої письмової згоди покупця чи покупець прийняв продукцію до використання. В даному випадку недопоставка продукції виконанню не підлягає;

— дострокова поставка продукції може здійснюватися тільки зі згоди покупця. Продукція, поставлена достроково і прийнята покупцем, зараховується у виконання поставки в наступному періоді передбаченим договором;

— не враховується в звітному періоді недопоставка, якщо споживач відмовився від ліквідації недопоставок у попередніх періодах;

— відвантажена продукція, що не відповідає технічним умовам, умовам договорів, обліковується як недопоставлена до її заміни, починаючи з того періоду, коли факт визнано постачальником, органами господарського суду;

— не враховується в звітному періоді недопоставка, коли доставка продукції споживачу згідно з договором здійснюється за його вимогою, а такої вимоги не було зроблено; якщо споживач не вибрав зі складу постачальника продукцію у встановлений термін, якщо це було передбачено договором.

Виконання плану оцінюють щомісяця і наростаючим підсумком з початку аналізованого періоду.

Початковим етапом аналізу є оцінювання обґрунтованості й рівня складності договірних зобов’язань. Цей аналіз проводять у двох аспектах.

По-перше, оцінюють сформований портфель замовлень, враховуючи те, що на ринку не були укладені договори щодо найвигідніших для підприємства замовлень внаслідок конкуренції.

По-друге, оцінюють напруженість поставок, зважаючи на фактичне виконання договірних зобов’язань. Коефіцієнт напруженості поставок продукції розраховують шляхом співвідношення обсягу необхідних поставок продукції за укладеними договорами чи фактично представленої за аналізований період до величини виробничої потужності підприємства.

де і - кількість виробленої продукції, необхідної для укладання договорів і фактичні поставки продукції за договорами, тис. грн.;

М — потужність підприємства, тис. грн.

Далі проводиться аналіз виконання договірних зобов’язань за асортиментом, якістю, строками поставки в розрізі окремих споживачів і видів продукції.

Для оцінки можуть бути використані коефіцієнти асортиментності, якості та ритмічності. Суть їх полягає в тому, що рівень виконання зобов’язань визначається відношенням обсягу фактичної поставки, що не перевищує обсягу передбаченого договором, до обсягу договірних зобов’язань.

Аналогічна методика використовується в аналізі якості і строків поставки.

Потім встановлюються причини та рівень вини внутрігосподарських підрозділів за невиконання договірних зобов’язань; здійснюється аналіз наслідків невиконання договірних зобов’язань (скорочення виручки, штрафні санкції, використання кредитів).

IV. Виявлення можливостей росту обсягу реалізації.

Відшукати резерви росту обсягу реалізації можна усунувши негативні фактори, що впливають на процес реалізації. При цьому необхідно пам’ятати: якщо витрати на збільшення обсягу реалізації перевищують суму виручки від реалізації, то вони є економічно недоцільними; якщо витрати дорівнюють сумі обсягу реалізації, то вони є доцільними тоді, коли мета підприємства — утриматися на ринку; у випадках отримання прибутку при наявності додаткових витрат їх економічна доцільність очевидна.

Важливим інструментом цього етапу є функціонально-вартісний аналіз, методика якого дозволяє знизити витрати на виробництво товару при збереженні чи поліпшенні його якості; адаптувати товар до нового ринку, знайти нові сфери використання «старих» товарів; принципово оновити асортимент підприємства, оптимально поєднати функціональні і конструкторсько-технологічні рішення при створенні чи оновленні продукції, попередити появу зайвих функцій і витрат при створенні нових виробів.

Математично мету ФВА можна подати так:

або ,

де Z — витрати на досягнення необхідних споживчих властивостей;

PC — сукупність споживчих властивостей об'єкта.

Шляхом ФВА визначають, які складові об'єкта безпосередньо пов’язані з основними його функціями, а які - з допоміжними чи непотрібними. Потім підраховують витрати на створення та експлуатацію кожної функції окремо (або ж групи споріднених функцій) при наявній системі забезпечення цих функцій або тій, що проектується. Широко використовують метод експертних оцінок, порівнянь за допомогою зіставлення з «ідеальною моделлю», а також порівнюються рівень значимості кожної функції і витрат на неї. Для цього використовується коефіцієнт витрат на функцію, який розраховується шляхом зіставлення частки параметра (функції) у витратах до коефіцієнта її значимості (важливості).

У теорії і практиці ФВА прийняті такі критерії оцінки коефіцієнта витрат на функцію:

— коефіцієнт витрат дорівнює 1 або близький до 1 — співвідношення між витратами і функцією виправдане;

— коефіцієнт витрат менше 1 — співвідношення сприятливе;

— коефіцієнт витрат більше 1 — слід здійснювати заходи щодо зниження витрат на одержання функції.

На завершальному етапі визначається економічний ефект від проведення аналізу. Для розрахунку економічної ефективності ФВА застосовують коефіцієнт економічної ефективності (скорочення поточних витрат) — КФВА, який показує, яку частку становить скорочення витрат в їх мінімально можливій величині. Його обчислюють за формулою де — реальні сукупні витрати;

— мінімально можливі витрати, що відповідають спроектованому виробу.

При цьому оформляється вся необхідна документація, складається звіт про результати ФВА, розробляються плани-графіки впровадження результатів аналізу у виробництво. Документація виробничого характеру передається технологічним, економічним та іншим зацікавленим службам і фахівцям підприємства.

А от Прокопенко І. Ф., Ганін В. І., Петряєва 3. Ф. доводять до нас, що у процесі аналізу необхідно вивчити зміни не лише в обсязі виробництва товарної продукції, але й в обсязі її реалізації.

Від обсягу продаж залежать фінансові результати підприємства, його фінансовий стан, платоспроможність тощо.

Аналіз реалізації продукції проводиться кожен місяць квартал, півріччя, рік. У процесі його фактичні дані порівнюються з плановими, попередніми періодами, розраховується відсоток виконання плану, абсолютне відхилення від плану темпи росту і приросту за аналізований відрізок часу, абсолютне значення одного відсотка приросту.

У своїх посібниках вони розписали, що можливі два варіанти методики аналізу реалізації продукції.

Якщо виторг на підприємстві визначається за відвантаженням товарної продукції, то баланс товарної продукції буде мати вигляд:

ГПп +ТП = РП + ГПк.

Звідси -;

РП = ГПп +ТП — ГПк .

Якщо виторг визначається після оплати відвантаженої продукції, то товарний баланс можна записати так:

ГПп+ТП + ОТп = РП + ОТк+ ГПк;

РП = ГПп + ТП + ОТпОТкГПк, де ГПп, ГПк — відповідно залишки готової продукції на складах на початок і кінець періоду;

ТП — вартість випуску товарної продукції;

РП — обсяг реалізації продукції за звітний період;

ОТп, ОТк — залишки відвантаженої продукції на початок і кінець періоду, не оплачені покупцями.

Показати весь текст
Заповнити форму поточною роботою