Отруйні членистоногі України

КУРСОВА РОБОТА.

Отруйні членистоногі України.

Вступ.

Членистоногі - лат. Arthropoda. Тип членистоногі - найбільша група первинноротих безхребетних тварин. До цього типу відносяться тварини, тіло яких розділене на членики і має членисті кінцівки. Зовнішня оболонка членистоногих покрита щільним хітиновим покривом, який складається з азотистої органічної речовини. У цей тип входить три класи тварин: павукоподібні, ракоподібні та комахи.

Павукоподібні - хижі безхребетні тварини, відносяться до типу членистоногих. Основна їжа павукоподібних тварин — це нутрощі комах, які вони висмоктують, залишаючи тільки зовнішню оболонку. Всі павукоподібні мають шість пар кінцівок: чотири пари ходільних ніг і дві пари щелеп. Павуки, кліщі, скорпіони, псевдоскорпіони і косарики є найбільш поширеними серед павукоподібних тварин. Тіло павука складається з головогрудей і черевця. Свою здобич павук вбиває за допомогою першої пари щелеп. Павук встромлюється у видобуток, в утворені ранки з отруйних залоз стікає отрута, що вбиває жертву. Поїдання видобутку здійснюється за допомогою другої пари щелеп.

Кліщі також відносяться до павукоподібних безхребетним тваринам. Серед кліщів найпоширенішим можна вважати коростяний зудня. Є збудником такої хвороби як короста. Кліщ поселяється на тілі і, роблячи тоненькі ходи, заражає людини. Тіло скорпіонів також як і павуків складається з двох відділів: головогрудей і черевця.

Скорпіон має чотири пари ніг і пару клешневідних кінцівок. Отрута скорпіона розташований у хвостовій частині тіла, і ділиться на два види. Перший з них просто паралізує свою жертву, а другий, якщо під час не знайти протиотруту може призвести до смерті як тварина так і людину.

Ракоподібні - водні безхребетні тварини, відносяться до типу членистоногих. Ракоподібні тварини трохи відрізняються від інших членистоногих. Тільки у ракоподібних органи дихання представлені у вигляді зябер. Вони мають по дві пари вусиків. Також деякі представники ракоподібних членистоногих можуть дихати всією поверхнею тіла. До ракоподібних тварин ставляться краби, річкові раки, циклопи, дафнії та інші безхребетні тварини. Тіло річкового раку складається з двох відділів: головогрудей і черевця. Зовнішній покрив складається з хітину — азотистого органічної речовини. Річкові раки дуже корисні, тому що, харчуючись трупами тварин, очищають воду від їх розкладу. Краби мають чотири пари ніг і пару клешневідних кінцівок. Тіло краба також складається з двох відділів: перший покритий твердим захисним панциром — головогруди і другий — черевце. Краби можуть досягати великих розмірів.

Комахи — клас безхребетних членистоногих тварин. Комахи поширені по всій земній кулі. Тіло комах, як і в інших представників членистоногих, покрито спеціальним покривом — хітином. До класу комах відноситься більше 1,5 мільйонів видів тварин. Найбільш поширеними є: хрущі, мурашки, медоносні бджоли, капустниці, метелики і інші. Травневий жук належить до типу членистоногих, так як тіло і кінцівки його членисті. Тіло хруща ділиться на три відділи: голова, груди і черевце. Хрущі заподіюють величезну шкоду сільському господарству, тому для їх усунення застосують спеціальні отруйні препарати. Бджоли відносяться до класу комах. За своїми функціями розрізняють три види бджіл: матку, трутень і робоча бджола. Кожен вид виконує окремі функції.

1. Аналітичний огляд літератури.

1.1 Об'єкт, предмет і методи дослідження у ентомології.

членистоногий отруйний екологічний небезпечний Ентомологія (від грец. ёнфпмпн — комаха та льгпт — слово, вчення) — наукова дисципліна, що вивчає комах. Інколи це означення набуває ширшого змісту і включає в себе також вивчення інших наземних членистоногих, таких як павуки, скорпіони та кліщі[1].

Ентомологія — наука про комах. Загальна ентомологія досліджує будову тіла та життєдіяльність комах, їх індивідуальний розвиток та еволюцію, різноманітність форм, розподіл за екосистемами в часі і просторі, взаємодії з довкіллям.

Прикладна ентомологія досліджує комах, які пошкоджують рослини, продукти рослинництва, лісові породи, а також збудників хвороб людини, тварин і рослин, або ж комах, що виконують корисну для людини функцію.

Основне завдання ентомології - одержання й узагальнення нових знань про світ комах з метою вирішення питань загальної біології та прикладних завдань захисту людини і рослин від негативного впливу шкідливих комах, охорони ентомофауни як фактора стійкості біоценозів. Охоплює проблеми загальної ентомології і теоретичні розроблення, що сприяють розв’язанню завдань прикладної ентомології.

Прикладна ентомологія. Багато ентомологів вивчають комах, що однозначно є корисними або шкідливими для людини. Вивчення корисних комах зводиться більшою частиною до вивчення їх екології та поведінки. Головним завданням є штучне розведення та підвищення продуктивності таких комах.

Вивченням комах та інших членистоногих, які шкодять здоров’ю людини, займається медична ентомологія, а вивченням комах, що завдають шкоди народному господарству, займається економічна ентомологія. Ці дисципліни зосереджують увагу передусім на дослідженні фізіології комах з метою виробити ефективні засоби боротьби з ними, викликавши якомога менше побічних ефектів. Наприклад, багато інсектицидів створено таким чином, що вони є шкідливими для різних ланок метаболізму комах і тому не шкідливі для інших тварин. Проте, недоліком такого підходу є те, що гинуть також і корисні види.

Останнім часом значно посилилося вивчення біологічних методів боротьби зі шкідниками (використання хижаків та паразитів шкідливих комах).

Судово-медична ентомологія спеціалізується на вивченні екології та поведінки комах з метою використання отриманих знань у юриспруденції (наприклад, можна приблизно встановити час та місце смерті людини, проаналізувавши видовий та кількісний склад членистоногих на тілі).

1.2 Загальна характеристика екологічних чинників у формуванні життєвих форм.

Особливу роль для живих організмів відіграє середовище їх існування.

Розглядаючи окремий організм як певну систему, найбільш прийнятним є визначення середовища за А. Холлом і Р. Фейджином: «Для даної системи навколишнє середовище є сукупністю усіх об'єктів, зміни властивостей яких впливають на систему, а також тих об'єктів, властивості яких змінюються в результаті поведінки самої системи». З визначення випливає динамізм взаємодії організму (системи) і середовища й те, що середовище не є для системи чимось абсолютно зовнішнім.

За М. Ф. Реймерсом, навколишнім середовищем, а точніше довкіллям називають сукупність взаємопов'язаних природних, видозмінених природних, штучно утворених та соціальних компонентів в оточенні якої живе організм і з якою він безпосередньо взаємодіє. Довкілля складається з багатьох елементів, умов, явищ, тобто факторів. Одним із завдань загальної екології є вивчення впливу факторів довкілля (екологічних факторів) на живі організми.

Отже, екологічний фактор — це будь-яка умова середовища, що прямо чи опосередковано впливає на організм протягом хоча б однієї з стадій його життя. Усі екологічні фактори є мінливими, тому організми змушені весь час пристосовуватись до них. Внаслідок цього, в живих організмах виникають специфічні пристосувальні механізми і реакції на зміну екологічних факторів, які називають адаптацією. Здатність до адаптації - одна з властивостей життя, що забезпечує саму можливість його існування і вона виявляється на всіх рівнях організації - від біохімічної реакції в організмах і поведінки окремих істот до будови і функціонування екологічних систем.

Іншими словами, адаптація — це засоби, за допомогою яких організм взаємодіє з середовищем для підтримання стану внутрішньої динамічної рівноваги, тобто гомеостаз організму, і забезпечує безперервність його існування в часі через нащадків. На різних рівнях організації живої матерії механізми адаптації є різними.

Залежно від кількості й сили дії, один і той самий фактор може мати протилежне значення для організму, наприклад, вплив температури. Крім того, наявність того чи іншого фактору може бути життєво необхідним для одних видів і не мати ніякого значення для інших, наприклад, вплив світла на рослини та ґрунтових безхребетних. В залежності від сили дії того чи іншого екологічного фактору, умови існування особин виду можуть бути оптимальними, неоптимальними або відповідати проміжному рівню.

Здатність організму витримувати певну амплітуду коливання фактору називають екологічною валентністю, але для життя організмів значення має не тільки абсолютна величина сили дії фактора, а й швидкість її зміни. За екологічною валентністю організми поділяють на еврибіонтних з широкими пристосувальними можливостями, наприклад, сірий пацюк, горобець, кімнатна муха, таргани тощо, і стенобіонтних, які можуть існувати лише у відносно сталих умовах, наприклад, журавель степовий, качкодзьоб тощо. Реакція організму і його адаптаційні можливості до дії фактора, що є основним чинником еволюції видів, залежить від поєднання дії різних факторів, а для нормального існування організму необхідний певний їх набір. Екологічні фактори, що діють на організм, поділяють на внутрішні та зовнішні і зовнішні екологічні фактори, за їх походженням, прийнято поділяти на три основні групи: абіотичні, біотичні та антропогенні.

Кліматичні. Світло — це важливий фактор середовища, який визначає біологічні ритми (добові, місячні, річні) у житті більшості тварин та здатність їх орієнтації у просторі. Джерелами світла на Землі є Сонце, Місяць, зірки і біолюмінесценція. Важливим аспектом світла, як екологічного фактору, є його інтенсивність та спектр, як у видимому, так і в ультрафіолетовому, й інфрачервоному діапазонах довжин хвилі.

Світло є основним джерелом енергії, яка засвоюється рослинами у вигляді хімічних зв’язків у цукрах, а ті з рослинною біомасою є їжею для тварин. Сонячна енергія, яку зелені рослини поглинають і використовують у процесі фотосинтезу, називається фізіологічно-активною радіацією (ФАР). Це промені з довжиною хвилі 0,4…071 мкм, проте рослина поглинає енергію в цих межах неоднаково. До того ж, в житті рослини поза якістю світлових променів велике значення має кількість світла, тобто інтенсивність освітлення, яка буває неоднаковою в різні місяці вегетаційного періоду і залежить також від широти місцевості. Рослини на нашій планеті ростуть у різних світлових умовах: від надмірно освітлених гір, пустель, степів до напівтемних печер та морських глибин.

Тому в рослин у процесі природного добору виникли численні пристосування до життя відповідно до того чи іншого світлового режиму. За відношенням до світла рослини поділяються на три основні групи: світлолюбні, або геліофіти (гр. helios — сонце і phyton), тінелюбні, або сциофіти (гр. skia — тінь і phyton) та тіневитривалі.

Світло впливає на біологічні ритми тварин, у зв’язку із адаптацією тварин до природних джерел світла на поверхні планети. Добові зміни освітленості відзначаються високою регулярністю, оскільки відбуваються завдяки астрономічним процесам — обертання Землі довкола своєї осі, і спричинюють добові зміни активності поведінки тварин. Так само річні зміни освітленості зумовлені кутом нахилу планети до своєї осі, і зумовлюють виникнення річних біоритмів у тварин. Місячні біоритми тварин зумовлені циклічністю зміни фаз Місяця, а відповідно й наростання чи спадання рівня нічної освітленості.

Сприйняття тваринами спектральних відмінностей світла називається зором, який може бути монохромним або чорно-білим (наприклад, деякі черви, двостулкові й черевоногі молюски), дихромним або двоколірним — сприймається синє та червоне (наприклад, більшість ссавців), трихромним або триколірним — сприймається синє, жовте і червоне (наприклад, примати і людина) та тетрахромним або чотириколірним — сприймається ультрафіолетове, синє, жовте і червоне (наприклад, більшість комах, птахи, плазуни, риби, головоногі молюски та ін.). Деякі тварини (наприклад, гримучі змії, комарі) сприймають ще й інфрачервоне випромінювання, яке вже є теплом, або тепловим випромінюванням.

Температура є надзвичайно важливим екологічним фактором, і в першу чергу, через її вплив на швидкість хімічних реакцій у широкому розумінні цього слова.

За відношенням до температури виділяють дві екологічні групи рослин: теплолюбні - термофіли (гр. thermos — теплий і philos — люблю); холодолюбні - психрофіли (гр. psychros — холодний і philos). Теплолюбними називають рослини, що добре ростуть і розвиваються в областях тропічного, субтропічного та помірного поясів в умовах високих температур. До них належать види, що живуть у полярних і високогірних областях, або ті, що займають холодні екологічні ніші.

Більшість термофільних рослин в умовах тропічного і субтропічного клімату здатні перенести дуже високу температуру. Окремі частини рослини можуть нагріватися до +60…+65°С (інколи протягом тривалого періоду), наприклад, наскальні лишайники. Найвища температура, при якій знайдено живі синьо-зелені водорості в термальних водах, +85 °C, бактерії +88 °C. Вищі рослини в термальних водах відсутні. В природі ж уже при 40 °C більшість видів виявляють ознаки пригніченості.

Рослини здатні витримувати і гранично низькі температури до ?80 °C (водорості в товщі льоду в Антарктиді), в районах, де живуть вищі рослини, відмічена температура ?65 °C (Якутія) — модринові ліси.

Для тваринних організмів температурний фактор визначає швидкість протікання біохімічних реакцій та активності ферментів, а відповідно й активності усього організму, особливо в пойкілотермних видів. Температура тіла останніх залежить від температури середовища і чим вища температура середовища, тим активнішими будуть пойкілотермні організми. Проте, зростання температури середовища може призвести до перегріву організму й загибелі тварини, тому нас цікавитимуть три основні аспекти температури як екологічного фактору: загрозливо низькі температури, загрозливо високі та проміжні. Якщо перші два інтервали температур, здебільшого, спричинюють смерть, то проміжне між ними значення вміщує зону оптимуму (закон оптимуму або толерантності Шелфорда), в межах якої при зростання температури на 10 °C, у пойкілотермних тварин, швидкість метаболізму зростає у 2,5 рази.

Окрім того температура може виступати як імпульсний або стимулюючий фактор — в розвитку багатьох видів комах помірної або полярної кліматичних зон, змінна температура спричинює прискорення розвитку ембріону, личинки чи німфи, тоді як постійна спричинює сповільнення цих процесів.

Вода — це один із трьох найважливіших абіотичних екологічних факторів суходолу, що мають визначальне вплив на живі організми. Вода є основою внутрішнього середовища усіх клітинних живих організмів, виступає універсальним розчинником і середовищем протікання біохімічних реакцій. Вода, як екологічний фактор, виступає в ролі зовнішнього середовища, питної води та вологості повітря. Для водних організмів вода виступає також і зовнішнім — оточуючим середовищем, з яким вони вступають у водо-, газота сольовий обміни. Суходільні організми потребують постійного надходження води ззовні, тому вони розвинули низку пристосувань для використання, економії та поповнення води у своєму внутрішньому середовищі. Вологість повітря має визначальне значення для життєдіяльності та поширення живих істот, і визначається абсолютним і відносним її показниками. Абсолютна вологість повітря — це кількість водяної пари в 1 м³ повітря. Відносна вологість повітря — це співвідношення абсолютної та максимально можливої за конкретної температури повітря.

Важливим фактором водного середовища є її хімічний склад, а насамперед її солоність. Відповідно водне середовище поділяють на прісне (ріки, озера, ставки тощо), солонувате (гирла річок, опріснені морські акваторії та ін.) та солоне (морські басейни, океан, солоні озера тощо). Солоність води визначається в проміле (‰) — це одиниця маси солі розчинена в одиниці об'єму води (1‰ = 1 г (NaCl)/1л (H2O)). Середня солоність Світового Океану становить 3,5‰. Відповідно організми поділяють на прісноводні та морські або солоноводні, окрім них також є прохідні - це такі організми (виключно тварини), які частину життєвого циклу проводять у прісних водоймах, а іншу — у солоних, причому для розмноження повертаються у прісні водойми або морські.

Повітря як кліматичний фактор постійно впливає на рослини. Цей вплив викликаний рухом повітря (вітром). Крім того, повітря є одним із джерел живлення рослин. Повітряне живлення зеленої рослини — фотосинтез — тісно пов’язане з використанням вуглецю. Майже половина сухої маси рослини припадає на вуглець, засвоєний нею з повітря.

Хімічний склад повітря в різних зонах земної кулі досить одноманітний. Його основні складові частини — азот (78,08%), кисень (20.95%), аргон (0,93%), і оксид вуглецю (IV) (0,03%). Зустрічаються також у невеликій кількості й інші гази. Екологічно важливим для рослин є наявність чистого повітря без різних домішок, багато з яких згубно впливають на рослину. Це оксид сірки (IV), вихлопні гази, різні оксиди, похідні ацетилену, свинцеві сполуки тощо.

Певну роль у житті рослин відіграє також рух повітря. Вплив вітру може бути прямим і непрямим. Прямий вплив багатогранний, це перш за все механічна дія: вітролом, пошкодження дерев і кущів. Формотворча роль вітру помітна на багатьох рослинах відкритих місць — тундр, степів, напівпустель, пустель (прапороподібні, сланкі і карликові форми тощо). При побічному впливі змінюється обстановка для зростання рослин: видування ґрунту, оголення коренів, засипання рослин піском, снігові заноси, висушування надземної частини, температурні перепади, зниження фотосинтезу тощо.

Позитивний вплив вітру в житті рослин виявляється в перехресному запиленні великої групи анемогамних рослин, до якої належить понад 10% усіх голонасінних та покритонасінних рослин. Насамперед це дерева (сосна, дуб, ялина, ліщина, тис та ін.), майже всі злакові, осоки, хміль, коноплі, рослини тундри і високогірних поясів, де немає комах. Насіння та плоди рослин також переносяться на великі відстані (до 40 км) за допомогою вітру.

Едафічні фактори. Ґрунт є одним із компонентів наземних екосистем і природною основою їх функціонування, а рослинність — важливим фактором ґрунтоутворення, проте ґрунт визначає досить часто тип рослинності. Всі рослини залежно від наявності в ґрунтах поживних речовин ділять на три групи: еутрофи, мезотрофи і оліготрофи.

Орографічні фактори. Рельєф не здійснює прямого впливу на життя рослин, проте впливає на ґрунтоутворення, а характер рельєфу, місцеположення в ньому рослин або рослинного угруповання значно впливає на життя рослин, регулює їх співвідношення і дію прямих екологічних факторів. Із зміною рельєфу змінюються кліматичні і ґрунтові умови. Таким чином, за рахунок рельєфу збільшується різноманітність умов зростання і відповідно урізноманітнюється флористичний склад. Залежно від величини форм рельєфу виділяють три категорії: макрорельєф (гори, низовини, міжгірські западини), мезорельєф (пагорби, яри, гряди, степові блюдця тощо), і мікрорельєф (мілкі западини, нерівності, пристовбурові підвищення та ін.). Цей поділ умовний. Макрорельєф створює на обмеженій площі широку амплітуду висот, що, в свою чергу, викликає зміну кліматичних комплексів і відповідно до висоти змінюється і характер рослинного покриву. Характер висотної поясності залежить насамперед від положення гір у системі широтних зон, висоти гір і експозиції схилів.

Мезорельєф також впливає на розподіл рослинності. Прикладом може бути заплава. Велике значення для життя рослин має експозиція схилів та їх крутизна. Відомо, що на схилах південної експозиції освітлення більш інтенсивне і температура вища, режим зволоження інший, ніж на північних. У зв’язку з неоднаковими умовами на схилах різної експозиції помітно розрізняються склад рослинності, зовнішній вигляд і стан рослин. На південних схилах вище розміщується пояс деревної рослинності. Вплив експозиції виявляється не лише в горах, а й на невеликих горбах, підвищеннях і навіть на рівнинах.

Біотичні фактори, включають в себе весь комплекс впливу на даний живий організм, який виникає в результаті співіснування цього організму з іншими тваринами і рослинами — фітогенні - мікробогенні - зоогенні - антропогенні.

Біотичні чинники, які впливають на рослинні організми як первинні продуценти органічної речовини, класифікують на зоогенні і фітогенні.

Зоогенні чинники. Безпосередньою і відчутою формою впливу представників тваринного світу на рослини є споживання рослинної маси для харчування (фітофагія). Практично всі класи тварин мають представників, які відносяться до типових фітофагів. Серед фітофагів виділяються: великі тварини — лосі, олені, косулі, кабани; дрібні звірі - зайці, білки, мишевидні гризуни; різноманітні птахи; багаточисельні представники комах, шкідників тощо.

За характером споживання рослинної маси для харчування фітофаги поділяються на монофагів, олігофагів і поліфагів. Монофаги — рослиноїдні тварини, які харчуються лише певними рослинами (колорадський жук, тутовий шовкопряд і ін.). Олігофаги споживають для харчування групу близьких видів рослин (горіхотворки галові, пильщики, попелиця та ін.). Поліфаги з'їдають рослинну масу багатьох видів (копитні, мишоподібні гризуни, гриби-паразити та ін.).

Велике значення має механічний вплив тварин на рослини. Найбільш помітно це виражається у руйнуванні і пошкодженні рослин при поїданні їх відповідних морфологічних частин і тканин копитними, гризунами, а також при витоптуванні.

Фітогенні чинники. Рослини, які переважно входять у склад рослинних угруповань, відчувають вплив сусідніх рослин і при цьому впливають на них. Форми взаємовідносин досить різноманітні і залежать від способу і ступеня контактів рослинних організмів, різноманітних чинників. Нижче перераховані основні взаємовідносини між видами (згідно класифікації В. М. Сукачова і М.В. Диліса). Взаємодія організмів (рослинних і тваринних) може бути корисною або, навпаки, шкідливою, залежно від того, стимулюється чи обмежується життєдіяльність кожного з них. Власне саморегулюючі процеси, в основі яких лежить взаємодія організмів є, як правило, відповідальними за стан динамічної рівноваги з зовнішнім середовищем. Розглянемо форми біотичних відносин.

Форми біотичних відносин: Конкуренція — такий тип міжвидових і внутрішньовидових взаємовідносин, за якого популяція або особини у боротьбі за харчування, місце проживання і інші необхідні для життя умови, діють один на другого від'ємне.

Виділяють внутрішньовидову, міжвидову, пряму і непряму конкуренцію.

Хижацтво — відносини між хижаком і жертвою. Хижаки — це тварини або рослини, які ловлять і поїдають один одного як об'єкт харчування. Посуші, хижаками с консументи всіх порядків, як травоїдні, так і ті, котрі споживають тваринну їжу.

Паразитизм — форма біотичних зв’язків організмів різних видів, за яких один живе за рахунок іншого, знаходячись у середині або на поверхні його тіла.

При цьому організм-споживач використовує живого господаря не тільки як джерело харчування, але як і місце постійного або. тимчасового проживання. До них належать паразитичні комахи (оводи, кліщі, комарі), паразитичні рослини, паразитичні черв’яки (аскариди).

Аменсалізм — форма біотичної взаємодії двох видів, за якої один з них чинить шкоду іншому і не отримує при цьому відчутної користі для себе (деревні рослини і трав’яниста рослинність під їх кронами).

Симбіоз (мутуалізм) — представляє собою тривале, нероздільне і взаємовигідне співжиття двох або більше видів організмів (мікориза деяких грибів і коренів дерев).

Коменсалізм — тип біотичних взаємовідносин між: двома видамикоменсалами, коли діяльність одного з них постачає харчування або притулок (коменсалу). (Рибка — прилипало пересувається на великі відстані прилипаючи до акул).

Алелопатія (антибіоз) — хімічний взаємовплив одних видів рослин на інші за допомогою продуктів метаболізму (ефірних масел, фітонцидів).

Антропічні фактори. Антропічний або антропогенний фактор — такий фактор, агентом якого є людина (безпосередньо або внаслідок своєї діяльності). Роль антропічного фактора весь час зростає. Дія людини на рослинні угруповання може бути прямою (безпосереднє споживання, вирощування в системі сільського господарства, використання рослинних ресурсів, інтродукція, пряме винищення тощо) та непрямою (деградація та позитивні зміни в фітоценозах, вимирання одних видів та розповсюдження інших внаслідок різних видів людської діяльності). За результатом вплив людини умовно поділяють на позитивний та негативний. Людина може навіть істотно змінювати ландшафт. Так, у країнах Середземномор’я, особливо в Греції, свійські тварини (вівці, кози) ще за античних часів винищували багату та різноманітну рослинність. Великих втрат зазнали ліси нашої планети, особливо Європи, Малої Азії, Північної Африки, Куби. Тепер загроза нависла над сельвою Південної Америки.

Мікробогенні фактори. Вплив мікроорганізмів і грибів. Вплив грибів іноді виділяють в окрему підгрупу мікогенних факторів.

Будова і життєві функції отруйних тварин України.

Кліщі - переносники збудників багатьох інфекційних хвороб. Най-небезпечнішими є іксодові кліщі які чатують на свою жертву, сидячи на кущі або на трав’янистій рослині, витягнувши вперед пару чіпких передніх ніг. Відчувши тепло тварини (або людини), що наблизилася, кліщ чіпляється до її шерсті (у людини — за одяг), а потім проникає в покриви тієї частини тіла, де шкіра найніжніша, і починає ссати кров. Якщо кліщ насмоктався крові хворої тварини, то він передасть збудників хвороби іншим тваринам — своїм новим хазяям. Таким чином іксодові кліщі переносять тиф, різноманітні пропасниці, туляремію, хворобу Лайма та енцефаліт[2].

Енцефаліт — це надзвичайно небезпечна хвороба, що уражає нервову систему людини. Ця хвороба спостерігається лише в певних місцевостях — осередках зараження. На території України енцефаліт трапляється дуже рідко. Проте слід пам’ятати, що після прогулянки у лісі необхідно відразу ретельно оглянути поверхню тіла, перевдягтися і перевірити, чи не проникли кліщі в одяг.

Небезпечний для людини коростяний кліщ — збудник неприємного захворювання — корости. Цей крихітний (завбільшки до 1 мм) паразит живиться клітинами шкіри своєї жертви, прогризаючи у ній вузенькі довгі ходи, що спричинює нестерпний свербіж. Зараження коростою відбувається і внаслідок контакту з хворою людиною.

Серед кліщів відомі рослиноїдні. Павутинний кліщ — небезпечний шкідник, який живиться клітинним соком багатьох видів сільськогосподарських та декоративних рослин. Про наявність цього шкідника на рослині свідчить скупчення тонкого шару павутини на нижній поверхні листків і черешку.

Павукоподібні - це переважно хижі членистоногі тварини, які дихають за допомогою легенів і трахей, мають міцні багатошарові покриви тіла. Завдяки розвитку систем внутрішніх органів і особливостям розмноження павукоподібні - найперші тварини, що залишили водне середовище існування і пристосувалися до життя на суходолі. Серед павуків трапляються окремі види, отрута яких небезпечна для людини, а серед кліщів є багато паразитів, що переносять збудників тяжких інфекційних хвороб[3].

Існує багато видів отруйних павуків на території України. Голова і груди павука об'єднані у спільну тагму — головогруди, яка сполучається із черевцем за допомогою стебельця (лат. petiolus s. pediculus), яке зазвичай коротке, рідше значно видовжене (у родів Myrmecium, Formicinoides). Головогруди розділені на дві виразні області: головну та грудну; з них перша несе дві пари кінцівок: хеліцери (лат. chelicerota, лат. chelae, лат. mandibulae), що складаються з одного товстого, зазвичай короткого членика, озброєного рухомим кігтиком, поблизу вістря якого є отвір каналу, що виводить отруйні виділення залоз, які знаходяться у основному членику, і педипальпи (лат. palpi), що складаються з 6 члеників (лат. coxa, лат. trochanter, лат. femur, лат. patella, лат. tibia і лат. tarsus). У статевозрілих самців Тарсус педипальп перетворений у апарат для спаровування — цимбіум. До головогрудей, з нижньої сторони, кріпиться 4 пари ходильних ніг[4].

Між хеліцерами на вершині горбика (лат. rostrum) знаходиться ротовий отвір, що служить для смоктання; цей горбик знизу обмежений переднім відростком грудей (лат. sternum), так званою губою (лат. pars labialis), а з боків двома максилярними платівками (лат. lamina maxillares).

Позаду педипальп до головогрудей прикріплені чотири пари ніг, з яких кожна складається з 7 члеників: тазика (лат. соха), вертлуга (лат. trochanter), стегна (лат. femur), чашечки (лат. patella), гомілки (лат. tibia), передлапки (лат. metatarsus) і лапки (лат. tarsus), озброєної знизу гладкими, або зазубреними кігтиками, між якими є іноді більш короткий непарний кігтик[5].

На передній опуклій лобовій частини головогрудей (які у деяких родів приймає форму або конуса (Theridion, Erigone), або булави, на вершині якої розташовані хеліцери (Eriauchenius), або забезпечена вістрям) знаходяться очі. Очей може бути 8, 6 рідко 2 (роди Nops і Caponina), розташовані зазвичай у два прямих або вигнутих ряди, іноді, як у Pholcus podophthalmus E. Sim., Бічні очі зближені по три і розташовані на рогоподібних відростках. Очі прості, двох видів: середня пара передніх очей, так званих лобових або головних, забезпечена особливою сітківкою і акомодаційнійним апаратом, інші очі називаються додатковими (середні задні також — тім'яні) і мають внутрішній відображаючий шар (лат. tapetum lucidum)[6].

Черевце в основному має овальну форму, рідше круглу, незграбну, або забезпечене різними відростками (роди Gasteracantha, Phoroncidia), іноді ж має дуже подовжену форму (Ariamnes flagellum Dol.); знизу біля його основи знаходиться статевий отвір, у самців у вигляді простої поперечної щілини, у самок ж він оточений потовщеною хітиновою платівкою — епігіною (lang-laepigynum s. sarum) з язикоподібним, зігнутим відростком (лат. clavus s. ovipositor).

На нижній поверхні кінчика черевця знаходиться шість павутинних залоз, розташованих у порожнині черевця, які продукують білковий секрет, що при контакті з повітрям полімеризується, утворюючи шовкову нитку — павутину[7].

Скорпіони — ряд павукоподібних.

Скорпіони мають розчленоване на головогруди і черевце тіло. Черевце членисте і складається з двох відділів: широкого переднього і довгого вузького заднього, який часто неправильно називають «хвостом». Остання частина черевця здута і має гострий, кігтеподібний шип — жало; всередині цієї частини є дві отруйні залози, що відкриваються двома отворами на кінці жала. Здобич скорпіон убиває уколом жала, перегинаючи при цьому «хвоста» через спину до жертви, яку утримує педипальпами.

Скорпіони — живородящі. Самка народжує кілька десятків розвинених особин, які певний час сидять на спині матері. Статевої зрілості скорпіони досягають у віці 4 — 5 років.

Скорпіони, які належать до кількох видів, живуть на півдні Криму, на Чорноморському узбережжі Кавказу, в Закавказзі, Середній Азії. Весь день скорпіони ховаються під камінням, у земляних нірках, під корою, в тріщинах скель і глинобитних стінах будівель, між дровами і можуть проникати в житло. Вночі виходять на полювання. Живляться комахами, павуками тощо. Укуси скорпіонів, які живуть у нашій зоні, для людини, як правило, не смертельні, але викликають сильний біль, напухання кінцівок, гарячковий стан, сонливість тощо. Як специфічний засіб проти укусів використовують антитоксичну проти скорпіону сироватку.

Укуси великих тропічних видів (наприклад, африканського скорпіона, що близько 17 см завдовжки) можуть призводити іноді до смерті. мешкають в основному в країнах зі спекотним кліматом, але зустрічаються також в теплих районах помірного поясу (країни Середземномор’я, південь Австрії та Швейцарії, Середня Азія, Закавказзя, південний берег Криму та ін.). Ведуть нічний спосіб життя. Вдень ховаються у земляних нірках, під корою, в дуплах, в розколинах скель, тощо. Деякі види заповзають в помешкання людини і ховаються в одежі, взутті[8].

Укол скорпіона болючий. В місці уколу з’являється почервоніння, оніміння, набряк, на шкірі можуть утворюватись пухирі, які наповнені прозорою рідиною. Ступінь отруєння може бути легким, але при тяжких отруєннях хворий відчуває озноб, прискорене серцебиття, відчуття страху, нудоту, задуху. Можливі судоми (особливо у дітей), втрата свідомості. Хворий може загинути внаслідок паралічу дихання.

Ареал поширення отруйних екзотичних видів членистоногих по території України.

Рис. 1 — Ареал поширення отруйних екзотичних видів членистоногих по території України.

1.3 Систематичний огляд небезпечних видів типу Членистоногих.

Клас Павукоподібні (Arachnida).

Каракурт — один з найнебезпечніших видів павуків. Укус його у 50 разів отруйніший, ніж укус тарантула. Смертність від його укусу за підрахунками вчених становить приблизно 4%, а отрута у 15 разів сильніша за отруту гримучої змії. Ці павуки мають 8 очей, які розташовуються у 2 ряди. Хеліцери у них вертикальні і не дуже великі. Ноги без товстих шипів, але з численними щетинками. На кінці лапок розташовані 3 кігтики: основні зубцюваті і додатковий — сильно витягнутий. Черевце часто округле, навіть кулясте. Органи дихання представлені 1 парою легеневих мішків і 1 парою трахей. Самка досягає 2 см, бархатно-чорного кольору. Під час розмноження у неї на черевці з’являються червоні цяточки. Самці менші від самок. Після спарювання, якщо самець не встигає втекти, самка його з'їдає, за що й отримала назву «чорна вдова». Селяться каракурти у місцях, де ростуть бур’яни, для житла плетуть гніздо з павутини, прикріплюючи його до трави[9].

Павуки-каракурти поширені на Півдні України, біля Азовського моря. На Херсонщині каракурти з’явились давно, знайдені вони на Кінбурнській косі, Солоноозерній ділянці, Джарилгачі, узбережжі Лазурного та Залізного порту, Буркутах, а тепер зустрічається в районі Таврійського житломасиву та Кіндійки. В Одеській області на Катранській косі, вздовж морського узбережжя. Його отрута унікальна за своєю силою: вона сильніша від отрути гюрзи в 15 разів! На щастя, каракурт набагато менший від гюрзи, інакше ніхто не вижив би після його укусу! Він — родич знаменитої «чорної вдови», яка живе у Північній Америці.

Тарантул (лат. Lycosa) — рід великих отруйних аранеоморфних павуків з сімейства павуків-вовків (Lycosidae). Довжина тіла великих представників досягає 3,5 см.

Словом «тарантул» помилково часто позначають всяких великих павуків, зокрема птахоїдів, що вносить певну плутанину[10].

Тарантули мешкають в посушливих районах: степах, пустелях. Вдень вони ховаються в вертикальних нірках, глибина яких доходить до 60 см. Вночі павуки вибираються на поверхню і активно переміщаються по землі, полюючи на комах. Тарантули не плетуть ловчих мереж і використовують павутину тільки в якості покриття стін норки і при будівництві яйцевого кокона.

Як і у інших павуків, в кінцівках тарантулів присутні тільки м’язи-згиначі: розгинання відбувається під тиском гемолімфи. У зв’язку з цим поранений павук стає млявим.

Аргіопа Брюнніха або павук-оса (лат. Argiope bruennichi) — вид аранеоморфних павуків з сімейства Araneidae.

Вид названий на честь Мортена Тран Брюнніха (1737−1827), данського зоолога і мінеролога. У павука-оси сріблястий спинний щит, тобто головогруди покрита срібними волосками. На ногах — темні і світлі кільця. Як і в багатьох інших представників роду Argiope, черевце несе смугастий чорно-жовтий-білий малюнок, за який павук і отримав свою назву. Четверта від головогруди смужка має яскраво виражені нерівності, у вигляді двох горбків. На краях черевця є шість виїмок, з розкидом квітів від темного до оранжевого[11].

Яскраво виражений статевий диморфізм: самці (7 мм у довжину) істотно менше самок (25 мм, з розпрямлення ногами 40 мм). Це стосується і забарвлення — самці непоказні. Павуки плетуть ловчі мережі в сутінковий час, будівництво займає близько години. У центрі спіральної мережі розташовується стабіліментум — добре помітні нитки, що утворять зигзагоподібний малюнок. Це відмінна риса мереж багатьох павуків-кругопрядов. Саме на стабіліментуме мисливець, як правило, чекає свою здобич. Самки більші за самців. Схрещування відбувається відразу ж після линьки, попередньої дозріванню самки, поки покриви її хелицер залишаються м’якими. Після спарювання самка з'їдає самця.

Павук-хрестовик або хрестовик звичайний (Araneus diadematus) — поширений вид павуків, що зустрічається в Європі та деяких ділянках Північної Америки (від Нової Англії до прилеглих частин Канади)[12].

Павук-хрестовик свою здобич ловить за допомогою павутини. Прядильні апарат павуків складається з зовнішніх утворень — павутинових бородавок — і з внутрішніх органів — павутинних залоз. Три пари павутинних бородавок розташовані біля заднього кінця черевця. Кожна така бородавка пронизана на кінці сотнею дрібних отворів. З кожного отвори витікає крапелька клейкою рідини, яка при русі павука витягується в найтоншу ниточку. Ці ниточки зливаються, в одну й швидко густішають на повітрі. У результаті утворюється тонка, але міцна нитка. Така клейка рідина виділяється численними павутинними залозами, розташованими в задній частині черевця. Протоки відкриваються на їх павутинових бородавках[13].

Щоб утворити свою ловчі тенета павук-хрестовик спочатку прикріплює нитку в кількох зручних місцях, утворюючи рамку для мережі у вигляді неправильного багатокутника. Потім пересувається до середини верхньої нитки і, спускаючись звідти вниз, проводить міцну вертикальну нитку. Далі з середини цього нитки, як з центру, павук проводить нитки на всі боки, на зразок спиць колеса. Це основа всієї павутинний мережі. Потім павук починає з центру проводити кругові нитки, прикріплюючи їх до кожної радіальної нитки краплею клейкої речовини. Посередині мережі, де потім сидить сам павук, кругові нитки сухі. Інші нитки покриті крапельками дуже клейкою рідини і тому завжди клеєння. У цій сітці буває понад 100 000 таких крапельок-вузликів[14].

До них прилипають крилами і лапками комахи, налітають на мережу. Сам павук або висить головою вниз в центрі павутини мережі, або ховається в стороні під листком. У цьому випадку він простягає до себе з центру павутини міцну сигнальну нитку.

Тіло самиць довше, ніж у самців (20−25 та 10−11 мм відповідно). Самці мають вужче черевце. У павука-хрестовика є малюнок у вигляді хреста на спинній поверхні черевця. Покриви цього павука мають шар воскоподібної речовини, яка запобігає випаровуванню води. Головогруди вкриті товстим та міцним головогрудним щитом, у передній частині якого розташовані вісім простих очей Бразильський мандрівний павук (Phoneutria fera) — швидкий, активний і дуже отруйний павук! Цих великих і небезпечних павуків відносять до найбільш отруйним павукам, відомим людині. У південній Америці ці павуки зазвичай зустрічаються в будинках, ховаються в черевиках, капелюхах і іншому одязі. Бразильський мандрівний павук не плете павутину і не сидить на місці, звідси він і одержав свою назву (у нього є інша назва — банановий павук)[15].

Ареал проживання: тропічні і субтропічні регіони південної Америки. Один зареєстрований випадок укусу в Україні.

Тип: земний, також живе на деревах. Їжа: молоді павуки поїдають дрозофіл, дрібних цвіркунів. Дорослі особини їдять цвіркунів та інших великих комах, а також маленьких ящірок і мишей. Розмір: 10−12,5 см. Темп зростання: швидкий. Температура: 23,8−26,6 °C. Вологість: близько 80%. Характер: активний і збуджений. Житло: молоді павуки можуть жити в прозорому пластиковому контейнері з отворами для свіжого повітря. Дорослим особинам потрібно тераріум об'ємом 17−35 літрів. Площа дна тераріуму більш важлива, ніж висота. Субстрат: 5−8 см сфагнових або горшечной грунту. Оформлення: живі рослини, кора дерев, плавець та ін, все, що створює гарні потаємні місця[16].

Клас Комахи (Insecta).

Медоносна бджола м (лат. Apis mellifera) — вид комах яких людина одомашнила. Бджолина родина складається з матки, робітників і самців-трутнів. Після спарювання трутнів не пускають у вулик тому вони гинуть або їх вбивають бджоли робітники.

Джміль (лат. Bombus) — рід комах надродини Бджіл. Відрізняється великими розмірами, мирним характером і не дуже болісним укусом. У багатьох відношеннях близький медоносним бджолам. Близько 300 видів джмелів мешкають в Північній Євразії, в Північній Америці у горах[17].

Корисний запилювач. Запилює багато квіток, які не запилюють інші комахи. Найбільше запилює конюшину та метеликові рослини. Для запилення овочевих в теплицях використовують штучно розведених джмелів. Тільце у джмеля товсте і волохатіше, ніж у бджіл. Як і у бджіл, у джмелів народжуються самці, що не мають жала.

Одні з набільш холодостійких комах. Джмелі скорочують м’язи грудей, розігріваючи своє тіло до 40 °C. Це дозволяє їм вилітати рано вранці і збирати перший нектар, коли повітря ще не достатньо прогрілося, і це дає джмелям певну конкурентну перевагу перед іншими видами комах[18].

Джмелі - це суспільні комахи. У них є розділення самок на більших плодячих маток і дрібних безплідних робочих, що виконують усі основні роботи у гнізді. Зазвичай у великих джмелиних гніздах буває 100—200, рідше до 500 особин.

Існує думка, що з погляду аеродинаміки джміль не може літати.

Шершень (Vespa), рід гуртосімейних жалячих перетинчастокрилих комах надродини справжніх ос та підродини Паперових ос.

Рід нараховує 23 види, розповсюджених здебільшого в Південно-Східній Азії: Китаї, В'єтнамі, Таїланді, Індонезії, а також у Східній Індії. Найбільш відомий звичайний шершень (Vespa crabro), розповсюджений в Україні, по всій Європі, в Північно-Східній Азії, довжиною близько 20−30 мм.

Наслідки укусу шершня залежать від реакції організму та можуть бути різними. Отрута звичайних шершнів менш токсична, ніж бджолина, жало при укусі не залишається в рані, але шершень може нанести декілька укусів поспіль. Велика кількість отрути шершня викликає досить серйозне запалення. За високої індивідуальної чутливості (алергії) наслідки можуть бути більш важкими, а при великій кількості укусів можливий летальний випадок.

Жуки-наривники, більш відомі під загальною назвою «шпанські мушки», займають перше місце серед комах, які не мають спеціальних пристосувань для нанесення ранок та введення отрути. Жуки-наривники — продовгуваті комахи з відносно вузьким тілом, сягають в довжину 2 см. Мають металево блискучі надкрила зеленого кольору, червоні з темними плямами, з сірими смужками та ін. в залежності від виду.

1.4 Надання першої медичної допомоги людині після укусу отруйних членистоногих.

Укуси комах.

Токсична дія отрути комах пов’язана з тим, що в ньому містяться алергени, що викликають алергічну реакцію та загальну інтоксикацію. Небезпечні численні укуси бджіл, ос, особливо в голову, шию, обличчя.

Ознаки укусів:

— пекучий біль;

— набряклість;

— почервоніння, свербіння;

— часто головний біль, недуга.

Перша допомога при укусі комах.

1. Витягнути жало пінцетом.

2. Ранку змастити розчином нашатирного спирту, одеколоном.

3. Накласти асептичну пов’язку.

4. У випадку виникнення анафілактичного шоку — при зупинці дихання та кровообігу — негайно проводять реанімаційні заходи.

Перша допомога при укусі павукоподібних: обробка рани антисептиками, асептична пов’язка, холод на місце укусу, антигістамінні (протиалергійні) препарати[17].

Після надання першої допомоги терміново звернутись до лікаря. Перша допомога при укусі перетинчастокрилих: видалити за допомогою пінцета жало з мішечком, який наповнений отрутою (у разі, якщо вас ужалила бджола), протерти місце укусу тампоном, попередньо змочивши його перекисом водню, прикласти холодний компрес або лід, у разі виникнення алергічної реакції хворому дати антигістамінні (протиалергійні) препарати.

Після надання першої допомоги, у разі системних реакцій організму на укус, терміново звернутись до лікаря.

Профілактика отруєнь членистоногими. Попередження укусів скорпіонів, павуків та комах полягає насамперед в обережності та уважному ставленні до навколишнього оточення.

Оскільки такі членистоногі як скорпіони ведуть нічний спосіб життя в регіонах їх розповсюдження не рекомендовано ходити босоніж з настанням сутінок.

При ночівлі в наметах і взагалі на відкритому повітрі доцільне використання протимоскітної сітки. Для привалу та ночівлі вибирають рівні площадки без каміння, тріщин ґрунту, з найменшою кількістю рослинності. Необхідно особливо ретельно оглядати спальні мішки, взуття, одежу.

В місцях де зустрічаються каракурти восени необхідно випалювати рослинність, ранньою весною знищувати кокони (які помітні через жовтий колір) з павучками, які в них зимують.

При проведенні спеціальних робіт (наприклад, робота на городі, саду, фермі, пасіці і т.д.) необхідно надягати рукавички, маски, окуляри. Під час відпочинку на природі бажано вдягати взуття та одяг, які максимально закривають всі частини тіла.

У житлових приміщеннях, особливо в сільській місцевості, на вікна та двері доцільно встановлювати сітки.

Для запобігання укусів перетинчастокрилими необхідно бути обережними при споживанні фруктів, солодощів. Не останню роль у нападі бджіл, джмелів, шершнів відіграє використання парфумів з різкими та солодкими запахами.

Щоб зменшити ймовірність нападу кровосисних комах з отруйним ротовим апаратом на відкритому повітрі використовуйте репеленти, для захисту помешкання на вікна встановлюйте сітки, застосовуйте елекрофумігатори.

Але будьте уважними! Перед застосуванням репелентів, фумігаторів, спіралей ознайомтесь з інструкцією щодо використання. Не купуйте дані засоби захисту від членистоногих на так званих «розкладках» просто неба!

Будьте обережні! Не дратуйте та не торкайтесь навіть безпечних на вигляд членистоногих. Особливо слідкуйте за маленькими дітьми, які з великою цікавістю пізнають світ за допомогою усіх органів чуття.

2. Отруйні членистоногі України.

2.1 Еколого-біологічна характеристика отруйних членистоногих світу.

Муха цеце (Glossina morsitans) — коричнева або жовта муха завдовжки 1 см. Крила схрещені на спині, хоботок голкоподібний, направлений вперед. Налічується 22 різних види мухи цеце. Усі вони живуть у субсахарній Африці. Як самки, так і самці пожадливо п’ють кров хребетних тварин, висмоктуючи за один раз утричі більше крові, ніж важать самі. Вони смокчуть кров у найрізномаїтіших рослиноїдних тварин, як міцевих, так і завезених. Кусають вони й людей. Укус такої мухи залишає глибоку й болючу рану. Вона водночас і свербить, і болить. На місці укусу виникає ґулька. Географічне поширення: поширені в країнах з тропічним кліматом. Живуть в заростях чагарників по берегах річок і озер, поблизу житла людини. Морфологія. Розміри мухи від 10 до 13,5 мм. Характерною особливістю є дві великі темні плями на спинний частини грудей[19].

Життєвий цикл. Мухи цеце — облігатні гематофагі, харчуються переважно кров’ю людини, іноді кров’ю свійських і диких тварин. Муха цеце — живородна. На протязі життя, яка триває 3−6 місяців, самка 6−12 разів народжує і відкладає на поверхні ґрунту одну живу личинку.

Розвиток личинок відбувається в ґрунті, там вони заляльковуються. Розвиток лялечок триває 3−4 тижні і з них виходять дорослі особини.

Рисунок 2.1 — Муха цеце (Glossina morsitans).

Бразильський мандрівний павук (Phoneutria fera) — швидкий, активний і дуже отруйний павук! Цих великих і небезпечних павуків відносять до найбільш отруйним павукам, відомим людині. У південній Америці ці павуки зазвичай зустрічаються в будинках, ховаються в черевиках, капелюхах і іншому одязі.

Бразильський мандрівний павук не плете павутину і не сидить на місці, звідси він і одержав свою назву (у нього є інша назва — банановий павук).

Ареал проживання: тропічні і субтропічні регіони південної Америки. Один зареєстрований випадок укусу в Україні[20].

Тип: земний, також живе на деревах. Їжа: молоді павуки поїдають дрозофіл, дрібних цвіркунів. Дорослі особини їдять цвіркунів та інших великих комах, а також маленьких ящірок і мишей. Розмір: 10−12,5 см. Характер: активний і збуджений.

Рисунок 2.2 — Бразильський мандрівний павук (Phoneutria fera).

Каракурт (Latrodectus tredecimguttatus) — один з найнебезпечніших видів павуків. Укус його у 50 разів отруйніший, ніж укус тарантула. Смертність від його укусу за підрахунками вчених становить приблизно 4%, а отрута у 15 разів сильніша за отруту гримучої змії. Ці павуки мають 8 очей, які розташовуються у 2 ряди. Хеліцери у них вертикальні і не дуже великі. Ноги без товстих шипів, але з численними щетинками. На кінці лапок розташовані 3 кігтики: основні зубцюваті і додатковий — сильно витягнутий. Черевце часто округле, навіть кулясте. Органи дихання представлені 1 парою легеневих мішків і 1 парою трахей. Самка досягає 2 см, бархатно-чорного кольору. Під час розмноження у неї на черевці з’являються червоні цяточки. Самці менші від самок. Після спарювання, якщо самець не встигає втекти, самка його з'їдає, за що й отримала назву «чорна вдова».

Селяться каракурти у місцях, де ростуть бур’яни, для житла плетуть гніздо з павутини, прикріплюючи його до трави. Павуки-каракурти поширені на Півдні України, біля Азовського моря. На Херсонщині каракурти з’явились давно, знайдені вони на Кінбурнській косі, Солоноозерній ділянці, Джарилгачі, узбережжі Лазурного та Залізного порту, Буркутах, а тепер зустрічається в районі Таврійського житломасиву та Кіндійки[21].

В Одеській області на Катранській косі, вздовж морського узбережжя. Його отрута унікальна за своєю силою: вона сильніша від отрути гюрзи в 15 разів! На щастя, каракурт набагато менший від гюрзи, інакше ніхто не вижив би після його укусу! Він — родич знаменитої «чорної вдови», яка живе у Північній Америці.

Рисунок 2.3 — Каракурт (Latrodectus tredecimguttatus).

Андроктонус товстохвостий (Androctonus crassicauda) — Ареал проживання: північна Африка, Близький Схід (ОАЕ).Характер: агресивний.