Європейський Союз: склад, структура, цілі та принципи

Національний банк України Українська академія банківської справи Харківська філія Наукова робота з курсу Політологія на тему: Європейський Союз: склад, структура, цілі та принципи

"

Виконала:

Голохвастова О.В.

Харків 2008

Зміст

• Вступ
• 1. Історія розвитку ідей про об'єднання Європи та будівництво Європейського Співтовариства
• 2.Європейський Союз: цілі і принципи
• 3. Політичні органи ЄС
• 3.1 Комісія: склад, повноваження, ефективність
• 3.2 Рада ЄС
• 3.3 Європарламент: склад, привілеї, основні питання
• 3.4 Європейський Суд та його політика
• 3.5Європейська Рада
• 4.Критерії асоційованого членства в ЄС для інших держав
• Висновок
• Список літератури

Вступ

Наростаючий процес посилення господарських та політичних взаємозв'язків і взаємозалежностей держав об'єктивно вимагає підвищення ролі багатостороннього регулювання світогосподарських зв’язків та політичних відносин. Однак масштаби і напрями розвитку багатостороннього регулювання в значній мірі залежать від конкретних інтересів держав, політики їх урядів і діяльності державних органів, що беруть участь в міжнародному поділі праці.

Не торкаючись національного суверенітету його учасників, багатостороннє регулювання впливає на рішення, що приймаються урядом по питаннях міжнародних торгівельно-економічних відносин. В сферу державної політики входить не лише регулювання, але і сприяння розвитку міжгосподарських зв’язків, надання підтримки учасникам зовнішньоекономічної сфери діяльності на міжурядовому рівні і в рамках міжнародних економічних організацій.

Міжнародна економічна організація — це інститут багатосторонніх міждержавних відносин, що має узгоджені між її учасниками цілі, компетенцію та свої постійні органи, а також інші специфічні політико-організаційні норми, в числі яких статут, процедура, членство, порядок прийняття рішень. Вони можуть містити також наради, конференції, конгреси, які здійснюють свою діяльність, як правило, протягом обмеженого періоду часу.

Методами взаємовідносин в міжнародному регулюванні вважаються резолюції та директиви, що розробляються та приймаються міжнародними організаціями, багатосторонні узгодження, що укладаються на міжурядовому рівні, узгодження і домовленості, консультації та співробітництво на регіональному рівні та в неурядових організаціях.

Регулювання економіки та політики країн як в міжнародному, так і в регіональному аспекті засновується на нормах міжнародного публічного та приватного права, які регулюють відносини між державами, об'єднаннями, юридичними та фізичними особами.

Порівняння ЄС з іншими політичними структурами нелегка задача. У ЄС є ряд особливостей, притаманних звичайній міжнародній організації, і, менш характерних, але певних рис федерації. При цьому останні стають все більше визначними.

Найголовніша риса, типова для міжнародних організацій, — те, що вона представляє форму інституціолізованого міжурядового співробітництва і заснована на принципі, що жодна держава-член не може бути примушена до чого-небудь без згоди цієї держави. Органи в ЄС в значній мірі автономні. ЄС реально має значні повноваження: право ЄС являється обов’язковим для держав-членів. Рішення ЄС набувають обов’язкового характеру в результаті прийняття їх органами, що наділені повноваженнями у відповідності з Договором — Конституцією ЄС, — а не в зв’язку з тим, що були затверджені державами-членами. Ці риси відрізняють ЄС від звичайної міжурядової організації. В минулому, характеризуючи ці риси, застосовувалось слово «національні», сьогодні цей термін є дещо застарілим і застосовується слово «федеральні» .

1. Історія розвитку ідей про об'єднання Європи та будівництво європейського співтовариства

Новим важливим явищем в сучасному житті країн Західної Європи, і не тільки, стала інтеграція. Під останньою розуміють процес економічного і політичного зближення, об'єднання.

Питання про об'єднання Європи гостро постало в післявоєнний час, коли в умовах науково-технічного процесу, який потребував великих початкових капіталовкладень, ефективним могло бути лише масове виробництво. Це, в свою чергу, тягне за собою необхідність розширення ринків. Внутрішні ринки навіть великих держав виявилися недостатніми. Ось чому характерним явищем післявоєнного періоду став швидкий ріст взаємної торгівлі промислово розвинутих країн, що свідчить про процеси поглиблення розподілу праці між ними. В післявоєнний період все більшу роль в міжнародних економічних відносинах став відігравати вивіз капіталу. На базі взаємного руху капіталу між промислово розвинутими країнами одним з найбільш політичних феноменів післявоєнного розвитку становиться інтернаціоналізація капіталу, проявом якої виступило утворення великих міжнародних компаній монополістичного типу — в формі картелі

Протиріччя між ростом інтернаціонального господарського життя і вузькими ринками окремих держав покликало до життя процеси інтеграції. Проте причини виникнення Європейського Союзу були не лише економічні, а й політичні. Друга світова війна показала, наскільки сильний є СРСР, а тому одним з політичних факторів інтеграції Європи було прагнення імперіалістичних держав згуртуватись перед обличчям світового соціалізму, а також закріпити плацдарм НАТО в Європі.

Об'єднання в ЄС, головним чином, стало можливим тому, що держави психологічно дозріли, щоб створити це співтовариство, адже вони вже національно сформовані держави.

Створення Європейського Союзу розпочалося з утворення у 1951р. Європейського об'єднання вугілля і сталі (ЄОВС). До цього об'єднання увійшли Франція, ФРН, Італія, Бельгія, Нідерланди, Люксембург.

У 1957р. ці країни підписали Римський договір про ліквідацію митних зборів і створення єдиного ринку сільськогосподарської продукції, капіталів та послуг. Так виникло Європейське економічне співтовариство або Спільний ринок (ЄЕС). В 1967р. ЄОВС, ЄЕС і Євратом злилися в єдину організацію — Європейський Союз. В 1968р. мита були відмінені для країн-учасниць і замінені загальним торговим тарифом.

У 1973р. членами ЄС стали Велика Британія, Данія й Ірландія. В 1978р. в Брюсселі створюється Європейська валютно-фінансова система. У 1981р. членами ЄС стає Греція, а в 1986р. — Іспанія і Португалія. В 1986р. був підписаний «Акт про Єдину Європу» і встановлений строк відкриття усіх кордонів.

У 1995р. до ЄС входять Австрія, Фінляндія, Швеція. ЄС надав Польщі, Чехії, Словаччині, Румунії, Угорщині, Болгарії, країнам Балтії право на встановлення тісних економічних зв’язків і реалізацію гуманітарних програм.

11 грудня 1991р. підписується Маастрихтський договір про тіснішу соціально-економічну інтеграцію, перехід на єдину валюту (екю). 1 січня 1999р. на території країн Спільного Ринку вводиться нова грошова одиниця — євро. Укладені також Шенгенські домовленості про безперешкодний перетин кордонів і ліквідацію митниць. 1 січня 1993р. в Європі був створений Єдиний ринок.

В 1992р. в Маастриці (Нідерланди) був підписаний главами держав та урядів держав-членів ЄС Договір про Європейський Союз, який набрав чинності у 1993р. Договір додатково до національного громадянства вводить громадянство ЄС, розповсюджує сферу відповідальності ЄС на інші інститути, розширює права Європейського парламенту з процедури прийняття спільних рішень, містить Положення про проведення спільної зовнішньої політики в сфері безпеки, про форми співробітництва в сфері юстиції та внутрішніх справ.

У 1996р. на конференції держав-членів ЄС був розпочатий аналіз положень Договору, які можуть переглядатися у відповідності з ідеями ЄС та цілями, що сформульовані в загальних положеннях.

На сучасному етапі дійсними членами ЄС являються 15 держав: Австрія, Бельгія, Великобританія, Німеччина, Греція, Данія, Ірландія, Іспанія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Португалія, Фінляндія, Франція, Швеція.

Отже, процес інтеграції в Європі у вигляді Європейського Союзу посприяв зближенню країн Європейського континенту в економічній, політичній та культурній сферах, що призвело до створення об'єктивно нової політичної ситуації в Європі.

2.Європейський союз: цілі і принципи

Як і кожна інша організація, ЄС має певні цілі свого функціонування та заснована на певних принципах.

Основними найважливішими принципами є:

1) повага національних особливостей держав-членів, системи правління яких засновані на демократичних принципах;

2) повага прав людини у відповідності з Європейською Конвенцією про захист прав людини, яка була прийнята в 1950р., та конституційними традиціями, спільними для держав-членів.

Що стосується цілей, то вони наступні:

Ё створення спільного ринку, економічного та валютного союзу;

Ё сприяння всюди в співтоваристві:

— гармонійному та збалансованому розвитку економіки;

— стійкому та не інфляційному зростанню без шкоди навколишньому середовищу;

— високому рівню конвергенції економічної діяльності;

— високому рівню зайнятості і соціального захисту;

— укріпленню економічних і соціальних взаємозв'язків та солідарності держав-членів.

Ё діяльність включає:

— відміну мита та квот, а також інших заходів, які мають аналогічний ефект;

— спільну торгову політику;

— створення внутрішнього ринку з вільним рухом товарів, людей, послуг і капіталу;

— проведення спільної політики в галузі риболовства, сільського господарства та транспорту;

— створення режиму, що забезпечує захист від недобросовісної конкуренції на внутрішньому ринку;

— зближення законодавств країн-членів;

— проведення спільної політики в соціальній сфері, в галузі охорони навколишнього середовища та допомогу розвитку;

— укріплення економічного та соціального зв’язку;

— підвищення конкурентоспроможності промисловості країн співтовариства;

— наукові дослідження, удосконалення технологій, створення транс'європейських мереж;

— сприяння: досягненню високого рівня охорони здоров’я; забезпеченню освіти та професійної підготовки високої якості; поліпшенню захисту споживачів;

— заходи в галузі енергетики, туризму та захисту громадянського населення при надзвичайних ситуаціях.

Таким чином, в Європі було створено сильне співтовариство, основною ціллю якого було досягнення загальноєвропейського добробуту через контролювання та регулювання майже усіх сфер суспільного життя.

3. Політичні органи ЄС

Як і будь-яка інша організація, ЄС має свої органи управління, кожен з яких має певні визначені повноваження та відповідає за певну сферу. У відповідності з Договором інститутами або органами ЄС являються:

1) Комісія;

2) Рада;

3) Європейський парламент;

4) Європейський суд;

5) Рахівна палата.

3.1 Комісія: склад, повноваження, ефективність

Комісія являється виконавчим органом та несе відповідальність за дотриманням виконання Договору. Найбільш важливі аспекти діяльності Комісії: представлення пропозицій про політику співтовариства, посередництво між державами-членами з метою реалізації цих пропозицій, координація національних політик держав-членів та контроль за реалізацією політики ЄС.

Комісія складається з 17 членів, які повинні бути громадянами держав-членів. В складі комісії повинен бути принаймні один громадянин від кожної держави-члена.

У відповідності з Маастрихтським договором діє нова процедура призначення членів комісії, вперше застосована в 1995р. В першу чергу Уряди держав-членів за спільною згодою та після консультацій з Європарламентом вказують кандидата на пост Голови Комісії. Потім Уряди держав-членів в ході консультацій з кандидатом на посаду Голови пропонують і інших осіб, кандидатів в члени Комісії. Голова та члени Комісії, визначені таким чином, підлягають підтвердженню в Європарламенті в якості «єдиного органу». Після цього вони призначаються на посади при наявності згоди Урядів держав-членів. Члени Комісії призначаються на 5 років.

Члени Комісії не можуть бути розігнані за ініціативою Урядів держав-членів, однак Комісія припиняє діяти в повному складі у випадку винесення Європарламентом вотуму недовіри.

Члени комісії повністю незалежні у виконанні своїх обов’язків, що гарантовано Договором. Але баланс сил в співтоваристві такий, що Комісія хоча й є незалежною силою. не може виконувати свої обов’язки без співробітництва з Урядами держав-членів. Внаслідок цього вона враховує національні інтереси, і одна з її найважливіших задач — узгодження політики окремих держав-членів та політики членів ЄС для того, щоб уникнути конфлікту з будь-якою державою-членом.

Між членами Комісії розподіляються сфери діяльності, кожний з них відповідає за одне або декілька питань. Розподіл відбувається за згодою самих членів Комісії за участю Голови.

Апарат Комісії включає структурні підрозділи, відомі як Генеральні дирекції. Кожна з них очолюється Генеральним директором, який підкоряється відповідному члену Комісії. Генеральні дирекції підрозділяються на Дирекції, а ті, в свою чергу — на сектори. Існує також ряд спеціалізованих служб. Одна з них — Юридична служба, котра забезпечує Генеральні дирекції консультаціями по правовим питанням.

Кожен член Комісії в роботі спирається на допомогу Кабінету, групи співробітників, назначених особисто ним і безпосередньо йому підпорядкованих. Голови Кабінетів усіх членів Комісії проводять регулярні зустрічі з метою координування діяльності і підготовки до засідань Комісії.

Посадові особи Комісії у відповідності з правом ЄС користуються привілеями та імунітетами, найважливіший з яких — імунітет від переслідування судом в державах-членах у зв’язку з діями, скоєними посадовими особами при виконанні своїх службових обов’язків, та звільнення від податку на прибуток в державах-членах на заробітну плату, яку вони отримують за роботу в ЄС.

У відповідності з Договором Комісія є вищим законодавчим органом, однак в деяких випадках вона має отримати згоду Ради. Вона має законодавчі повноваження тільки в деяких випадках.

В контексті діяльності організації в цілому Комісія наділяється повноваженнями реалізовувати норми, встановлені Радою, при цьому Рада може розробляти певні вимоги, які повинні виконуватися при здійсненні цих повноважень.

Засідання Комісії проходять при зачинених дверях та приймають рішення простою більшістю голосів.

Коли Комісія виконує обов’язки по реалізації норм, встановлених Радою, передбачені спеціальні процедури. Для збереження певного контролю Рада створює комітет, якому Комісія повинна представити проекти актів, які планується випустити. В цій комітет входять представники Урядів держав-членів, а головує посадова особа Комісії.

Коли Комісія наділяється повноваженнями реалізовувати норми, встановлені Радою, в конкретних випадках може бути необхідним ряд процедур. Перша процедура має назву «Комітетська консультаційна процедура». Функції Комітету носять виключно консультаційний характер.

Друга — «Комітетська управлінська процедура» — передбачає передання Комісією проекту Акту Комітету. Після цього Голова Комітету призначає термін, протягом якого Комітет повинен висловити свою думку з приводу цього Акту. Якщо Комісія враховує думку Комітету, Акт Комісії має заключний характер. Якщо ж Комісія не враховує думку Комітету, Акт все одно може бути прийнятий, але в цьому випадку він повинен бути представлений до Ради.

Комісія здатна на багато чого, якщо користується довірою держав-членів. Самий великий недолік Комісії - відсутність політичної бази. Вона не апелює до суспільної думки, обминаючи глав Урядів держав-членів, як могла б, якби призначалась і була підзвітна Європарламенту.

3.2 Рада ЄС

Рада являється органом, в якому інтереси держав-членів представлені безпосередньо. Рада заключає договори з іноземними державами і спільно з Парламентом приймає бюджет ЄС. Рада складається з представників держав-членів ЄС, кожна держава представлена Міністром Уряду, уповноваженим представляти свій Уряд. Зустріч Міністрів закордонних справ часто називають «Загальна Рада». Всі засідання Ради проходять при закритих дверях, і інформація про них не публікується. В роботі Ради також приймає участь Голова Комісії.

Пост Голови Ради протягом 6-ти місяців по черзі займають представники держав-членів. В обов’язки Голови входять: зібрання засідань, виконання на засіданнях представницьких функцій, організація голосування підписання прийнятих на засіданнях актів. Держава-член, яка здійснює представницькі функції, відіграє роль посередника у відносинах держав-членів. В питаннях загальної зовнішньої політики та політики безпеки вона представляє ЄС у відносинах із зовнішнім світом.

Рада має власний Генеральний Секретаріат, структура якого схожа на структуру Комісії, однак перша набагато менша. Генеральний Секретаріат розділений на Генеральні Дирекції, які очолюються Генеральним Секретарем.

Так як Міністри можуть знаходитися в Брюсселі протягом невеликих проміжків часу, тому для забезпечення неперервності роботи Ради був створений Комітет постійних представників держав-членів (Корепер). Постійними представниками є посли держав-членів в ЄС. Корепер відіграє важливу роль у функціонуванні Ради. Питання, що підлягають вирішенню в Раді, спочатку розглядаються в Корепер.

Так як Рада приймає найважливіші рішення, питання про голосування має ключове значення. Важливі питання мають прийматися одноголосно, тоді як більшістю голосів приймаються питання, що не мають особливого значення.

При цій процедурі голоси державчленів розподіляються наступним чином:

Німеччина, Франція, Італія, Великобританія -10 голосів кожна;

Іспанія -8 голосів;

Бельгія, Греція, Нідерланди, Португалія -5 голосів кожна;

Данія, Ірландія — 3 голоси кожна;

Люксембург — 2 голоси.

Загальне число голосів — 76.

Держави намагаються досягти бажаного за допомогою впливу на інші держави-члени, або пропонуючи їм що-небудь натомість, або погрожуючи неприємностями. В останньому випадку застосовуються 3 типи тактики: загроза блокувати рух і інших, не пов’язаних питаннях; загроза блокувати наступні засідання і загроза виходу з ЄС. Тактика цього типу, якщо загрози реальні, може бути дуже ефективною, але застосування її не проходить безслідно. В інших держав це викликає негативне відношення, і вони стають менш схильними до співробітництва. Крім того, бойкот чи вихід з ЄС нанесуть державі, проти якої вони направлені, більш велику шкоду, ніж іншим державам. По цим причинам така поведінка використовується державами лише у випадку, коли вирішується питання життєвої вадливості.

Враховуючи це, було б дивним, якби в ЄС не виникло традиції, згідно з якою прийняття рішень більшістю не повинно бути, якщо одна з держав-членів вважає це рішення таким, що ставить під загрозу її життєві інтереси. Така традиція насправді існує, але рамки її дії не визначені. Якщо вважати, що право вето існує тільки тоді, коли це рішення суперечить життєво важливим інтересам держави, якої стосується це рішення, інші держави-члени мають повне право поставити це рішення на голосування. За останні роки процедури голосування стали більш загальноприйнятими, але з цього не випливає, що політичному вето покладений кінець.

Це звичай, тому рамки його дії завжди будуть залежати від консенсусу держав-членів в той чи інший момент. Якщо більшість держав-членів проти голосування (або відмовляється голосувати так як визначає право однієї з держав-членів стверджувати, що під загрозою знаходяться її життєво важливі інтереси), пропозицію буде заблоковано, якщо ж ні - голосування буде проведено.

3.3 Європарламент: склад, привілеї, основні питання

Європарламент представляє народи, які входять до співтовариства. Вибори до Європарламенту проводяться кожні 5 років. Розподіл голосів в Парламенті не пропорційне чисельності населення держав-членів. Акт, що визначає прямі вибори, передбачає, що до прийняття уніфікованої процедури виборів кожна держава-член має право прийняти власну процедуру проведення виборів. На сьогодні узгодження відносно уніфікованої системи не досягнуте, головним чином через небажання Великобританії погодитися з пропорційним представництвом; таким чином, питання — в законодавствах держав-членів, а системи виборів в різних державах різні.

Члени Європарламенту (ЧЄП) можуть бути одночасно і членами Національних парламентів. Але стаття Акту 6 (1), що є додатком до рішення Ради ЄС, визначає перелік повинностей, з якими виконання обов’язків ЧЄП несумісне. Найважливіші з них наступні: член Уряду держави-члена, член Комісії, суддя, Генеральний адвокат, секретар суду ЄС, або посадова особа інституту ЄС на період виконання своїх обов’язків.

ЧЄП отримують такий же оклад, як і їх колеги по парламентам держав-членів; різниця між ними значна і змінюється в залежності від того, яку державу-члена вони представляють. З окладу ЧЄП в державі, яку вони представляють, знімається податок на прибуток. ЧЄП мають значні надбавки до окладу, з яких в державах-членах ЄС податок не знімається. Для ЧЄП встановлений ряд привілеїв та імунітетів, найважливіші з яких: свобода руху до місць засідань Парламенту і назад; імунітет до процесуальних дій по відношенню до висловленої думки або голосування під час виконання ними службових обов’язків; імунітет від арешту та переслідування судом. Останні імунітети дійсні лише на період сесії Парламенту, але так як вона триває протягом всього року, це обмеження не має значення. Парламент сам може прийняти рішення про ліквідацію останніх імунітетів.

ЧЄП розміщуються в залі засідань у відповідності з партійною належністю, а не по державам-членам. Правила процедури передбачають офіційне визнання європейських політичних партій і для визначених таким чином партій існують різні як процедурні, так і адміністративні переваги. Для отримання визнання партія повинна об'єднати певний мінімум ЧЄП. Більшість партій представляють собою коаліції партій держав-членів, в деяких випадках одна з партій може відігравати домінуючу роль. Наприклад, Партія європейських соціалістів включає ЧЄП-лейбористів із Великобританії і соціал-демократів із інших держав-членів; Європейська народна партія включає в себе Християнських демократів з Німеччини та інших країн, а в теперішній час — також консерваторів Великобританії. Ступінь єдності в цих партіях різна, і у відношенні деяких питань національні пріоритети стають важливішими, ніж лояльність по відношенню до одної з політичних груп.

Характерна риса Європарламенту — роль, яку виконують комітети. Ряд комітетів забезпечують підготовку пленарних засідань. Якщо передаються питання для обговорення в Парламенті, вони в першу чергу розглядаються у відповідному комітеті з послідуючим обговоренням в Парламенті на основі представленого відповідним комітетом докладу.

Договір про ЄС зобов’язує головуючу державу-члена консультуватися з Європарламентом по важливим питанням загальної зовнішньої політики та політики безпеки і передбачає, що Парламент може звернутися з питаннями до Ради ЄС, має право утворювати комітети (тимчасові), для розгляду порушень або неправильного використання прав ЄС (за винятком випадків, коли питання являється предметом розгляду суду). Детальні умови, що передбачають використання прав по розслідуванню, повинні бути встановлені спільною згодою між Європарламентом, Радою та Комісією.

Любий громадянин ЄС має право звернутися з петицією в Європарламент з питання, що входить в сферу компетенції ЄС і яке стосується його безпосередньо.

ЄС також має право назначати омбудсмена, що наділений повноваженнями приймати скарги від будь-якого громадянина ЄС, що стосується випадків поганої організації діяльності інститутів та органів ЄС за винятком суду. Омбудсмен призначається після кожних виборів Європарламенту і виконує свої обов’язки до наступних виборів. Він має право на повторне призначення. Він повністю незалежний при виконанні своїх обов’язків.

У випадку, коли омбудсмен встановлює факт поганого управління, він направляє справу в заінтересований заклад, який має протягом 3-х місяців повідомити свою точку зору. Після цього омбудсмен направляє повідомлення до Європарламенту і заінтересовані заклади.

Повноваження Парламенту різні в залежності від того, на основі яких положень приймається той чи іншій захід: в деяких випадках Парламент має досить широкі повноваження, а в інших він має тільки право проведення консультацій.

У відповідності з цією процедурою Комісія надає пропозицію в Раду ЄС, яка в свою чергу передає її в Парламент для отримання остаточного підсумку Парламенту. На першій стадії пропозиція розглядається в одному з комітетів Парламенту, який складає доповідь та проект рішення Потім ці документи передаються до Парламенту повного складу, який дає остаточне рішення (позитивне чи негативне), і можна внести поправки до пропозицій. Комісія може модифікувати свою пропозицію, спираючись на рішення Парламенту, але ні Комісія, ні Рада не лише не зобов’язані дотримуватися рішення Парламенту, але й давати йому пояснення у зв’язку з відхиленням цього рішення.

Не дивлячись на те, що при цій процедурі Парламент не має повноважень впливати на зміст правових норм, потрібно поважати його право проводити консультації. Інакше Суд ЄС визнає акт нелегітимним. Чи достатньо, що Парламенту запропоновано дати остаточне рішення, чи він реально повинен представити це рішення? Якщо він повинен реально представити це рішення, то Парламент може відкласти прийняття нормативного акту на невизначений термін, просто не даючи свого остаточного рішення. Якби таке було можливим, право отримати консультацію перетворилося б в право вето. В своєму рішенні Суд вказав, що аналіз вимоги консультації передбачає, щоб Парламент надав остаточне рішення. Неможливо прийняти точку зору, що потреба задоволена, якщо Рада просто попросила остаточне рішення. В разі, якщо після отримання рішення Парламенту в пропозицію внесені поправки, то завжди треба отримати нове рішення Парламенту, процедура чого стане дуже громіздкою, так як вносити доповнення часто необхідно для згоди держав-членів у Раді ЄС. Тому Суд постановив, що, якщо положення остаточного тексту акту майже ідентичні положенням, що містяться в варіанті, який представлений Парламентом, необхідність в повторних консультаціях хникає. Якщо змінений текст має суттєві відмінності від того, який був направлений в Парламент, він має бути знову направлений в Парламент. Якщо це не буде здійснено, то акт буде визнано недійсним.

Нормоутворення — не єдине питання, за яким повинні проводитися консультації з Парламентом. Ще одна сфера, де діють такі обов’язки, — міжнародні узгодження між ЄС та державами, що входять до його складу. Процедура укладення міжнародних договорів у відповідності з договором про ЄС змінена в результаті внесення Маастрихтським договором поправок.

В деяких випадках на сьогоднішній день Парламент має право вето; у всіх інших випадках у відповідності з Договором про ЄС, за винятком угод по тарифам та торгівлі, Парламент має право проводити консультації. Але чітко сформульовано, що Рада може встановити Парламенту термін для прийняття рішення, і при відсутності остаточного рішення у встановлений термін Рада може діяти без нього.

У відповідності з Договором про ЄС головуюча держава-член повинна консультуватися з Європейським Парламентом по важливим питанням і основним альтернативам загальної зовнішньої політики і політики безпеки, і повинна забезпечити, щоб позиції Європарламенту були належним чином взяті до уваги. Але, в зв’язку з тим, що Суд ЄС не має повноважень в даній сфері, будь-які юридичні санкції у випадку, якщо це не буде виконано, неможливі.

В ряді випадків Парламент повинен давати згоду на акт, що приймається Радою. В таких випадках Парламент має право вето. Перший випадок стосується нормоутворення: Парламент повинен надати згоду на положення, прийняті Радою ЄС з метою сприяти втіленню прав громадян Європейського Союзу на вільне пересування і постійне проживання на території держав-членів. Другий випадок стосується міжнародних угод: згода Парламенту повинна бути отримана при укладенні цих угод, що встановлюють особливі інституціональні рамки шляхом створення процедур співробітництва, узгоджень, що мають важливе бюджетне значення для ЄС, узгоджень, що тягнуть за собою поправки до акту, який прийнятий у відповідності зі спільною законодавчою процедурою.

Але Парламент не має права вето у відношенні до узгодження, якщо воно відноситься до сфери, в якій внутрішні правила можуть бути прийняті тільки у відповідності з процедурою співробітництва, або спільною законодавчою процедурою, крім ситуації, коли зміни акту необхідні.

Третій випадок, коли Парламент має право вето: Парламент, що приймає рішення більшістю голосів членів (абсолютною більшістю, а не більшістю голосів), повинен дати згоду на вступ нових держав-членів в ЄС.

У відповідності з Маастрихтським договором Парламент має ще одне повноваження — затвердження призначення Голови та інших членів Комісії: після висунення державами-членами вони підлягають «в якості єдиного органу» затвердженню голосуванням в Європейському Парламенті. Але, так як Парламент зобов’язаний затвердити всі призначення на посади, він не має можливості скористатися правом вето по відношенню до окремих кандидатів. Якщо Парламент принципово проти одного з кандидатів, він може не затвердити всі призначення, доказавши цим самим, що він готовий змінити своє рішення у випадку, якщо призначення, проти якого він настроєний, буде відмінене. У відповідності з Договором встановлене правило, що якщо Парламент не затверджує нову Комісію, члени Комісії продовжують виконувати свої функції, в результаті, члени діючої Комісії повинні продовжувати виконання своїх обов’язків до моменту вирішення протиріччя.

Парламент також має право визвати відставку Комісії, висунувши їй вотум недовіри. У відповідності з цією процедурою члени Комісії повинні колективно піти у відставку, якщо вотум недовіри прийнятий більшістю в 2/3 поданих голосів, що представляють більшість членів Європейського Парламенту. Але ця процедура також передбачає, що відставка набирає сили тільки після призначення нової Комісії. Таким чином, якщо Парламент не затверджує запропонований Радою новий склад Комісії, який фактично може бути тим же, діюча Комісія може виконувати свої обов’язки скільки завгодно. В результаті це повноваження має обмежене значення і реально поки не використовувалось, частково тому, що Комісія та Парламент являються самими проєвропейськими з усіх політичних інститутів і майже завжди діють разом.

Отже повноваження Європейського Парламенту уже закріплені в нормальних умовах за законодавчими органами федерації. Але вони поступово розширюються — завжди, коли в договори, що стосуються заснування ЄС вноситься нова поправка, парламент отримує деякі додаткові повноваження.

3.4 Європейський Суд та його політика

Європейський Суд знаходиться в Люксембурзі і складається з 15 суддів та 9 генеральних прокурорів, які назначаються на 6-річний термін за спільною згодою держав-членів. Юрисдикція Суду розповсюджується на суперечки між державами-членами і інститутами, інститутами та індивідами. Він уповноважений давати заключення відносно інтерпретації Договору, законності рішень ЄС і Європейського Центрального банку.

Одна з відмінних рис Суду ЄС — в якій мірі його рішення засновані на політиці. Під політикою розуміються позиції суддів та цінності, яких вони дотримуються, тобто цілі, які вони хочуть реалізувати. Основні складові політики Суду ЄС:

1) Укріплення Співтовариства;

2) Розширення сфери і підвищення ефективності права Співтовариства;

3) Розширення повноважень інститутів ЄС.

Ці складові можуть бути об'єднані як сприяння європейській інтеграції. Не на всі суди, звичайно, здійснює вплив політика, але в Суді ЄС вона відіграє особливо важливу роль: Суд може для досягнення політичних цілей навіть проігнорувати сформульовані положення Договору.

Приклад цього — справа, яка стосувалася рішення Європейського Парламенту, що передбачає виплати грантів з бюджету ЄС політичним партіям, під видом покриття розходів в зв’язку з інформаційною компанією для роз’яснення електорату механізму роботи Парламенту в період виборів 1984р.; але фактично призначених для покриття розходів партій у зв’язку з виборами. Формула розподілу засобів була більш вигідною для партій, які були представлені в Парламенті до виборів, і допускала дискримінацію по відношенню до партій, які боролися за те, щоб бути представленими в перший раз. Одна з партій з останньої категорії Французька екологічна партія подала в Суд ЄС з метою анулювання рішення. Суд здійснює нагляд за законністю актів Парламенту, Ради, Комісії. Рішення щодо цієї ситуації було прийнято в 4 етапи. На першому етапі констатувалося, що Співтовариство діє не основі принципу верховенства права і акти як держав-членів, так і інститутів ЄС з метою забезпечення відповідності Договору є об'єктом контролю Суду. на другому етапі з’ясувалося, що в Договорі ЄС не закріплені повноваження переглядати акти Парламенту, так як в період його укладення Парламент не мав повноважень приймати акти, що стосуються інтересів третіх сторін. На третьому етапі підкреслювалося, що Парламент отримав такі повноваження, зокрема в бюджетних угодах і Акті про прямі вибори. На четвертому етапі був зроблений висновок, що якщо акти Парламенту не виступали об'єктом контролю з боку Суду, то це суперечить духу Договору.

3.5.Європейська Рада

В 1974р. було прийнято рішення, що глави держав-членів, а також міністри закордонних справ будуть регулярно проводити зустрічі на вищому рівні. Через деякий час ці зустрічі отримали офіційний статус і стали називатися Європейською Радою. В 1986р. Європейська Рада отримала правове закріплення.

Маастрихтський договір передбачає, що Європейська Рада дає ЄС необхідний імпульс для розвитку і визначає загальні політичні орієнтири. Голова Комісії і один з членів Комісії можуть брати участь в засіданнях Європейської Ради, які відбуваються двічі на рік під головуванням глави державного уряду держави-члена, яка головує в Раді.

Дискусії в рамках Європейської Ради стосуються як питань, пов’язаних з ЄС, так і зовнішніх питань. Якщо проводиться обговорення питань, пов’язаних зі Співтовариством, Європейська Рада може діяти в якості Ради Європейського Співтовариства. Право Співтовариства не має положень, що заважають тому, щоб держави-члени були представлені на засіданнях Ради главами держав або урядів. Але на практиці, навіть коли Європейська Рада розглядає питання, пов’язані зі співтовариством, вона бере до уваги лише загальні політичні питання; вони потім набувають юридичної форми на засіданнях Ради, що проводяться на рівні міністрів.

4. Критерії асоційованого членства в ЄС для інших держав

ЄС — це така організація, масштаби якої набувають все більшого поширення, але разом з тим вступ до Співтовариства є досить обмеженим. Органами ЄС встановлені дуже жорсткі вимоги, які закріплені в офіційних документах ЄС, які умовно можна поділити на дві основні групи.

По-перше, країни, що претендують на повноправне членство в ЄС, повинні мати ринкову економіку, яка вже функціонує (тобто не перехідну до ринку, а саме ринкову), бути здатними витримувати конкуренцію, брати повноцінну участь у ринкових зусиллях в рамках ЄС.

По-друге, ці країни повинні застосовувати правила та регулюючі принципи, встановлені в рамках ЄС. Для кожної з країн — претендентів до вступу в ЄС Рада Європейського Союзу розробила індивідуальну «стратегію приєднання» з виділенням пріоритетів, конкретних дій, в тому числі в сфері формування ринкової економіки, удосконалення органів державного управління, соціальної та регіональної політики, політики щодо ключових галузей господарювання.

Така стратегія розрахована на те, що кожна країна щорічно буде проводити аналіз того, наскільки вона наближається до вступу в ЄС.

Кожна з країн-претендентів розробляє свою Національну програму інтеграції в ЄС. Структура програми відповідає критеріям оцінки Євросоюзу. Критеріями оцінки того, що в країні функціонує ринкова економіка, визначені наступні:

— динаміка процесу трансформації з точки зору структурних перетворень, зміни у структурі зовнішньої торгівлі;

— технологічний рівень виробництва;

— рівень конкурентоспроможності виробництва;

— прогрес у формуванні ринкової інфраструктури.

Заслуговує на увагу той факт, що досягнення певних макроекономічних показників ще не гарантує вступ до Євросоюзу. Головним є проведення реформ, функціонуюча ринкова економіка, конкурентоспроможність виробників. Мотивацією для прийняття нових членів до ЄС є безпека в Європі.

5. Перспективи подальшого розвитку європейського співтовариства

Проблеми європейської інтеграції стали актуальними для багатьох країн. Інтеграційні процеси, які характерні для сучасної епохи, стосуються як сфери міждержавних відносин, так і національних економік. Можна впевнено стверджувати, що цей процес містить у собі величезні можливості для вирішення політичних і соціально-економічних проблем суб'єктів регіональної інтеграції.

Подальша інтеграція і розвиток Європейського Співтовариства має значний перспективний характер. Ця перспективність проявляється у тому, що Європейське Співтовариство все більше прямує до такої форми як конфедерація з тією лише різницею, Європейський Союз можна вважати більш довготривалим, ніж взагалі бувають конфедерації. Обґрунтувати цей факт можна таким чином.

По-перше, народи Європи, створюючи тісний союз між собою, мали на меті забезпечити мирне майбутнє, засноване на спільних інтересах кожної європейської нації. Крім того, ЄС послідовно спирається на загальнолюдські цінності: гідність, свободу, рівність і солідарність. Ґрунтуючись на засадах демократії та верховенства права, в основу своєї практичної діяльності ЄС поставив людину заснувавши громадянство Європейського Співтовариства і створивши простір свободи, безпеки та справедливості. Отже, ні про яке порушення прав людини не може бути й мови, бо ЄС постійно намагається зберігати і розвивати загальнолюдські цінності, водночас поважаючи різноманітність культур і традицій народів Європи, а також національну ідентичність держав-членів та організацію їх органів влади на національному, регіональному та місцевому рівнях. ЄС постійно сприяє збалансованому, сталому та всебічному розвитку держав-членів і забезпеченню вільного руху осіб, товарів, послуг, капіталів.

По-друге, ЄС існує як співробітництво держав, об'єднаних на основі права. І це цілком зрозуміло, адже лише союз, заснований на вільному волевиявленні його членів може надійно існувати протягом тривалого часу.

По-третє, ознакою наближення до конфедерації є відкритість кордонів між державами-членами, для перетину яких не потрібно спеціальних документів.

По-четверте, країни, що входять до складу ЄС, мають єдині митні правила, єдину грошову одиницю.

Подальша перспектива розвитку Європейського Співтовариства також пов’язана із розширенням ЄС як за територією, так і за населенням приблизно у півтора рази внаслідок подальшого вступу країн. Але майбутній процес розширення буде набагато складнішим, ніж попередній, оскільки є значно більшим за масштабами й охоплюватиме не лише економічні аспекти, а й зовнішню політику, внутрішні справи. Складність буде полягати в досягненні балансу між доцентровими силами інтеграції, і у визначенні спільних інтересів та переваг, та прагненням держав зберегти свій суверенітет і національну самобутність.

Більшість народів «старого світу» зі своєю багатовіковою державністю та історією, незважаючи на всі складності та труднощі, вже увійшли або в найближчі 3−5 років увійдуть до об'єднаної Європи, забезпечивши собі надійні можливості для подальшого прогресу в усіх сферах життя, бо саме Європейське Співтовариство буде відігравати провідну роль у забезпеченні економічного та соціального розвитку та політичної стабільності на континенті на довгострокову історичну перспективу, і саме ЄС повинна стати в майбутньому гарантом збереження усіх загальнолюдських цінностей та добробуту загальноєвропейської спільноти.

Висновок

На теперішній момент відомі два факти: перший — федераційний елемент в Співтоваристві хоч і реальний, але має обмежений характер; другий — демократичний елемент хоч також і реальний, але в ще більшій мірі обмежений. Можливо, між цими двома фактами є зв’язок: ймовірність того, що федераційний елемент може значно підсилюватися в умовах, коли обмежений демократичний елемент, дуже мала. Значного розширення бюрократії не буде. Подальша інтеграція буде здійснюватися шляхом розширення повноважень Європейського Парламенту.

Найважливіші повноваження, які будуть передані Європейському Парламенту наступні:

1) Повний об'єм законодавчої влади в сферах діяльності Співтовариства (можливо, це буде предметом затвердження «сенатом», що представляє інтереси держав-членів);

2) Повний об'єм повноважень по відношенню до прийняття бюджету;

3) Повноваження по контролю за виконавчою віткою влади.

Якщо розвиток подій буде таким, Комісія трансформується в уряд — підзвітний Парламенту — а Рада стане «сенатом», що буде представляти інтереси держав-членів.

З часу, коли були створені три Співтовариства, відбулося багато змін, що стосуються розподілу повноважень серед політичних інститутів. Європейський Парламент, перший раз вибраний в результаті прямих виборів в 1979р., значно розширив свої повноваження, в основному в сфері бюджету, але також і в інших сферах, зокрема в законодавчій. Розподіл повноважень між Комісією та Радою ЄС змінився різним шляхами. Повноваження Комісії по відношенню до інших інститутів були найбільшими в період, коли існувало одне ЄОВС, так як у відповідності із Договором про нього передбачалося, що Комісія буде домінуючим органом влади. Договір ЄС передбачає зменшення ролі Комісії та посилення позицій Ради Європейського Співтовариства. Це можна пояснити тим, що на відміну від Договору ЄОВС Договір ЄС визначає лише основну, першочергову направляючу політику; решту віднесено до компетенції інститутів. В цих умовах не слід дивуватися, що держави-члени наполягли на пріоритеті позицій Ради ЄС.

Наступні зміни в розподілі повноважень відбулися після того, як Договір набрав чинності. Відмова протягом багатьох років від використання прийняття рішення більшістю голосів значило, що прийняття правових норм залежало від переговорів в Корепер та Раді ЄС. Ця обставина зменшила значення повноважень Комісії представляти пропозиції; збільшення престижу і значення посади голови знизило роль Комісії як посередника і створення Європейської Ради виявилося кроком назад до традиційних міжурядових процедур.

Але в 80-х рр. позиція Комісії почала підсилюватися. З моменту вступу в силу Єдиного Європейського акту рішення в Раді більшістю голосів приймалися все частіше; в той же час Комісія під керівництвом Жака Дегора стала більш наполегливою.

Важливі зміни відбулися в сфері права: в ряді ключових рішень Суд ЄС закріпив позиції права Співтовариства настільки, що по характеру правової системи в теперішній час Співтовариство володіє більшістю характеристик федерацій. Найбільш яскравою рисою цього процесу був розвиток доктрини прямої дії норм Співтовариства (принцип, у відповідності з яким право ЄС повинно застосовуватися судами держав-членів як їх внутрішнє право) і затвердженні верховенства права ЄС над правом держав-членів. Ще однією рисою стало розширення компетенції ЄС, особливо в міжнародній сфері. В результаті ЄС став більш федеративним в правовій сфері, ніж в політичній

Список літератури

1. Воронов К. Пятое расширение ЕС: судьбоносный выбор // мировая экономика и международные отношения, № 9, 2002 г. с. 59−69.

2. Герчикова А. А. Международные экономические организации. М.: 2001 г., с. 236−243.

3. Барч Я. Європейська інтеграція — суверенітет — самовизначення // Економічний часопис № 4, 2001р. с. 3−6.

4. Будзінський Т. Закономірності європейської інтеграції: від економіки до політики // Економіст № 2, 1999р. с.32−37.

5. Дікон Боб Глобальна соціальна політика: міжнародні організації й майбутній соціальний добробут. К.: Основи, 1999.

6. Жуков В. И. Международные экономические отношения. М., 2000 с. 392−401.

7. Муравйов О. П. Особливий характер правової системи Європейського Союзу // Підприємництво, господарство право № 8, 2002 .с 86−89.

8. Романюк О. Історичні віхи та сьогодення Європейського Союзу: загальний огляд // Вісник Укр. акад. держ. управ. при Президенті України, 1999 № 1, с.89−101.

9. Топорчик Б. Европейское право: Учебник — М.: Юрист, 1998 — 456.

10. Хартин Т. К. Основы права Европейского Сообщества: введение в конституционное и административное право Европейского Сообщества. М.: Юнити: Закон и право; 1998 — 703с.