Політичні режими

Стр

|Ведение |2 | |Природа авторитаризму і його виникнення |2 | |Сутність і передум ови тоталітаризму |3 | |Структура тоталітарної влади |4 | |Демократія. |6 | |Укладання |9 | |Список використаної літератури |10 | Введение.

Характеристика будь-якої політичної системи країни нерозривно связанна з методами здійснення структурі державної влади. Політична система держави об'єднана з такою поняттям як політичний режим. Політичний режим — це функціональна сторона політичною системою суспільства, це сукупність засобів і методів здійснення влади на певній території. Політичний режим визначається способами формування органів влади, способами і розподілу і поділу структурі державної влади країни, формами контролем із боку суспільства за усіма гілками центральної влади, реальної мірою права і свободи населення, способами дозволу соціальних конфліктам та т.п. Залежно від перелічених вище елементів здійснення влади поділяють кілька основних типів політичної влади: авторитарний, тоталітарний і демократичний. Для кожного їх характерні ряд особливостей, завдяки яким відбувається поділ на типы.

1. Природа авторитаризму і його возникновения.

Авторитаризм — політичний режим влади, не обмеженою правом, спирається на пряме насильство і здійснюваної одноосібним правителем чи правляча еліта. У історії суспільства можна назвати різні його форми: давньосхідні деспотії, тиранічні режими античності, абсолютистські монархії пізнього середньовіччя і Нового часу, західноєвропейські імперії ХІХ століття, військово-поліцейські, фашистські і комуністичні режими в XX в. Історичний розмаїття форм авторитаризму показує, що це політичний режим сумісний із різними за своєю природою громадськими структурами і політичними системами — рабовласництвом, феодалізмом, капіталізмом, соціалізмом, демократією та монархією. Звідси — труднощі, пов’язані з спробами визначення спільної природи авторитаризму, вичленування його сутнісних, стійко повторюваних характеристик.

До спільних рис авторитарних режимів відносять такі:. авторитарна влада має своїм джерелом насильницьке захоплення власти.

Вона не формується народом і обмежується правом — кодифікованим або звичайним, спираються на традицію;. нею характерно злиття законодавчої, виконавчої та судової влади, чи їх формальне, показне поділ;. при авторитаризмі влада спирається на адміністративний, поліцейський і военно-карательный апарат, тримається на неприкритому насильство чи можливостей його безпосереднього застосування;. авторитаризм передбачає жорсткий централізм управління, монополізацію влади у руках правлячої еліти чи вождя;. у соціальному плані авторитаризм намагається стати вище класових відмінностей, висловити загальнонаціональний інтерес, що супроводжується соціальної демагогією, популізмом;. в зовнішній політиці йому характерні агресивні імперські установки.

Всі ці характеристики дають на сумі явище авторитаризму в тому разі, коли є його духовний, і практичний стрижень — авторитет. Під авторитетом розуміється загальновизнане неформальне вплив окремої особистості або якийсь організації у різні сфери життя общества.

Условия виникнення режиму авторитарної власти:

1. Соціальний та політичний криза суспільства, виражає перехідний характер пережитого часу. Для такого кризи характерна ламка вже постійними традиціями, життя, історичного укладу, що з різкій модернізацією основних сфер громадського життя і відбувається в протягом одного-двох поколений.

2. З ламкою історичного способу життя суспільства пов’язано розмивання готівкової социально-классовой структури, відбувається маргіналізація основний маси населення. Поява великих мас людей, «вибитих «з традиційних «гнізд «існування, позбавлених власності і бачать у держави не яка уособлювала його фігурі вождя єдиний шанс на виживання, в значною мірою радикалізує соціальне і політичний поведінка маргінальних перехідних верств, підвищує ступінь їх активності, зарядженої негативною енергією разрушительства.

3. У сфері соціальній з психології та ідеології наростають настрої занедбаності й відчаю, прагнення «відновленню «соціальної справедливості через встановлення поголовного рівності, споживче ставлення до життя спрацьовує над етикою продуктивної праці. Народжується образ ворога народу, персонифицируемого від імені будь-якого суспільного інституту, соціальної групи чи нації. Виникає культу особи вождя, з яким зв’язуються останні сподівання подолання кризиса.

4. Здебільшого зростає роль виконавчих органів державної влади основний військової сили — армії, обращаемой всередину суспільства. Особливого значення набуває бюрократія, без яких неможливий функціонування — більш-менш успішне — виконавчої влади умовах наростаючого кризи і який стає джерелом і зберігачем влади, що стоїть над обществом.

5. Нарешті, вирішальним умовою виникнення авторитаризму є лідер, у якого авторитетом, визнаний більшістю нації, що забезпечує можливість безкровного, мирного захоплення влади певної політичної угрупованням. У іншому разі неминуча громадянської війни, вирішальна суперечка між партіями і вождями. Оскільки режим авторитарної влади з’являється й не так внаслідок випадкового збігу обставин, але завжди тією мірою висловлює історичну необхідність, остільки вона може оцінюватися однозначно. Поруч із авторитарними режимами консервативного (Сулла у Давньому Римі) або відверто реакційні сили (Гітлер, наприклад), й такі, які б грали прогресивну роль історичному розвитку своєї країни, наприклад Наполеон Бонапарт, Бісмарк, Петро 1.

2. Сутність і передумови тоталитаризма.

Цю нової форми організації політичної влади, сформовану головним чином у СРСР 1930;ті роки, у літературі часто називають тоталітаризмом. Якщо ж спробуємо вичленувати значеннєве ядро цього поняття, то виявимо, що слово «тоталітаризм» використовується для позначення ейфорію інших понять — диктатура, авторитаризм, насильство, деспотизм. Етимологічно воно производно від слів тоталітарність, чи «цілісність». Застосовуючи його, мають на увазі, що авторитарна влада стає всепроникною, контролюючою життя чоловіки й суспільства на її самих приватних, дрібних проявах. У цьому забувають, зростання кількісних змін — у якусь мить призводить до появи нового якості, а нова якість не є подвоєну чи утроенное старе: зберігаючи з колишнім у цьому чи іншому відношенні подібність, воно, тим щонайменше, принципово від цього отличается.

Щоб розкрити зміст поняття «тоталітаризм», потрібно вийти з оцінкової вживання терміна до наукового, істотно обмеживши область його застосування. По-перше, хронологічно, відмовившись від тлумачення як тоталітарних тих чи інших політичних режимів минулого — давньосхідних деспотій, ісламських теократий, Російського держави часів Івана Грозного тощо. У історії можемо знайти лише слабкі прообрази тоталітаризму, подібні до них формально, структурно, але з сутнісно. Тоталітаризм — явище, властиве виключно XX віці. І, удругих, що ні менш важлива, треба звузити сферу застосування терміна в структурному аспекті: багато речей, що відбувалося в сталінську епоху, не пов’язане зі тоталітаризмом, а можна пояснити з урахуванням логіки авторитарного режиму. Отже, і саме тоталітаризм — явище, не сводимое до економічним, соціальним чи політичним умовам того часу. Його годі уявити як наслідок причини під назвою «авторитаризм 20-х». Тоталітаризм перебуває у іншому вимірі, ніж економіка й відкрита політика, йому властива інша логіка, ніж логіка об'єктивного процесу. Висловлюючись з певною часткою умовності, можна сказати, що тоталітаризм є душа, тілом якої є командно-адміністративна система, це явище не економічного, соціального стану або політичного плану, а культурноідеологічне зі своєї сущности.

Перша передумова формування тоталітаризму — поява тоталітарного індивіда. Друга передумова — тенденція до идеократии. План — це директива, як закон: пануванні ідеї над дійсністю. Практично идеократия реалізувалася через партократию — монополію партії на влада, не обмежену, сутнісно, ніяким законом і навіть статутом партії. Третя передумова тоталітаризму — культ народу. Цей культ звільняв народні маси від будь-якої моральної самооцінки і самоцензури, ставив їх за той бік добра і зла. Тим самим у структурі масового революційного дії вивільнялася енергія руйнації, яку направляють етикою революційну доцільність про знищення будь-яких обмежень, що перешкоджають досягненню абсолютної влади революційного суб'єкта над дійсністю. Усі, що, виправдувалося благом народу і іменувалося боротьбу з ворогами народа.

2.1. Структура тоталітарної власти.

Режим тоталітарної влади у на відміну від авторитаризму виявляється внеполитическим освітою — за доби тоталітаризму політичні відносини й інститути у суспільстві, сутнісно, зникають чи стають формальнодекоративними. Організація тоталітарної влади не мають ієрархічний характер: вгорі піраміди перебуває вождь, у якого абсолютної, нічим не обмеженою владою; внизу — маси, так само абсолютно йому підвладні. Така була влади формально подібна до авторитаризмом. У дійсності ж тоталітарна влада неподільна на рівні: будь-якому рівні соціальної ієрархії індивід, володіючи владою, мав цим абсолютної владою над ввіреним йому «об'єктом». Різниця було саме у об'єкті докладання влади, але не її характері. Наприклад, будь-який начальник районного масштабу мав всі атрибути влади — партійної, господарської, судової, каральної тощо. Тож функціонування тоталітарної влади потрібно було примусу, йде згори донизу: тоталітарний індивід добровільно підпорядковувався вищестоящому, одержуючи натомість на покірність можливість абсолютної влади «своєму місці». Можна сказати, що обмеження у структурі тоталітарної влади витікали з перетину індивідуальних влади, що створило безупинне і сталий напруга переважають у всіх вузлах системи та було джерелом енергії, яка живила існування цією системою. З тоталітарної владою нерозривно пов’язана таємниця влади. Владний вчинок тоталітарного індивіда завжди непередбачуваний, спонтанен, викликається не стільки зовнішньої необхідністю, якимись реальними обставинами, скільки таємними рухами його душі. Тими рухами, які мають свою індивідуальну логіку, непередбачену з погляду нормальної логіки. У силу цієї таємниці система тоталітарної влади пронизана страхом. Страх є необхідне доповнення абсолютної влади, він такий ж абсолютний, і це страх як перед «іншими», а й собою. Абсолютний страх в душі тоталітарного індивіда перевтілюється і знімається як прагнення до абсолютної влади. Каральні органи у цій системі — матеріалізація повсюдного страху, свого роду арбітр у спорі, зіткненні індивідуальних влади. Але навесні їх існування у більшою мірою викликано необхідністю викорінювати інакодумців — тих, хто прийняв умови тоталітаризму, правила його игры.

За першого наближенні тоталітаризм характеризують такі взаємозалежні, і взаємозумовлені ознаки: — тотальний державний контроль над суспільством;. загальна монополізація і централізація влади у руках державної бюрократії;. система жорсткого поліцейського терористичного контролю за усіма громадянами (виняток — лише вождя);. політизація (у плані пропаганди) усього життя і знищення власне політики;. панування єдиною правлячої масової партії, що є ядром політичною системою тоталітарного суспільства. У цьому така партія перестав бути політичної: вона здатна діяти без структурі державної влади, суворо централізована й виступає як доповнення до правлячої угрупованню. Члени такої масової партії — корпоративна еліта, згуртована свідомістю обраності й морального переваги над суспільством. Її функції: управління тоталітарним суспільством, і контроль з нього; підготовка й висунення нових лояльних режиму кадрів. вона є буфером між центральною владою та громадськістю та здійснює репресивні функції до інакодумців;. идеологизация нашого суспільства та життя з урахуванням єдиної державної ідеології;. уніфікація і регламентація політичної, суспільного і духовного жизни.

(наприклад, єдиний політдень тощо.);. ставка відновлення суспільства до основі утопічних глобальних ідей;. ставка зважується на власну расу (то, можливо, в прихованому і закамуфльованому вигляді, наприклад, нашій країні ідея «єдиного радянського народа»).

Тоталітарні політичні режими бувають правого (фашизм) і лівого (комунізм) штибу. Між ними є певні различия.

Фашизм перебуває у стані протиборства з комуністами й социалдемократами. Це захисна реакція капіталістичного способу виробництва на радикализацию суспільства. У межах фашистських режимів сталося встановлення монопартійної диктатури над органами державного управління без знищення старої державної машини. Монопартійна диктатура здійснює тотальний контроль над суспільством. У той самий час зберігається вузька сфера економічної свободи громадян держави (наприклад, заводи Круппа у Німеччині залишилися у приватної власності). Комунізм виник як реакція азіатського способу виробництва намагання його радикальної капіталізації. У межах комуністичного режиму відбувається злам державної машини «до підвалин, та був…» — заміна старого типу держави новим, Совітами. Встановлюється тотальний контроль над суспільством, і тотальне керівництво всім громадським развитием.

3. Демократия.

Демократія — (від давньогрецького DEMOS — народ і CRUTOS — влада) -народовладдя — це одну з основних форм устрою будь-який організації, заснованої на рівноправну участь її до управлінні, і прийняття до ній рішень щодо більшості; ідеал суспільного ладу: свобода, рівність, повагу людської гідності, солідарність та т.д.; соціальне і політичний рух за народовладдя. З часу виникнення демократія пов’язані з державою, отже з примусом, і у разі є владою більшості над меншістю, а найчастіше формою правління добре організованого привілейованого меншини, в більшої або меншою мірою підконтрольного народу.

Демократичний режим — характеризується високим рівнем політичної свободи людини, реальним здійсненням його прав, який впливати на державне управління суспільством. Політична еліта, зазвичай, досить вузька, але він спирається на широку соціальну базу.

Характерні риси демократичного режима:

1) Суверенітет народу: саме народ вибирає своїх представників влади й може періодично міняти їх. Вибори мали бути зацікавленими чесними, змагальними, регулярно проведеними. Під «змагальними» розуміється наявність різних груп чи індивідуумів, вільних свою кандидатуру. Вибори ні змагальними, якщо одні групи (чи індивідууми) мають можливість брати участь, інші її позбавлені. Вибори вважаються чесними, якщо ні махінацій це і є спеціальні механізм чесної гри. Вибори бувають нечесними, якщо бюрократична машина належить партії, навіть Якщо ця партія належить терпимо решти партіям під час выборов.

Використовуючи монополію коштом масової інформації, стоїть біля влади партія впливає думку настільки, вибори не можна вже назвати честными.

2) Періодична виборність основних органів держави. Уряд народжується з виборів і навіть визначений, обмежений термін. Для розвитку демократії недостатньо регулярно проводити вибори, необхідно, щоб він спиралася на виборне уряд. В.

Латинської Америки, наприклад, вибори проводяться часто, але хто латиноамериканські країни виходять за межі демократії, т.к. найпоширеніший спосіб усунення Президента — військовий переворот, а чи не вибори. Тому, необхідна умова демократичного государства.

— особи, здійснюють верховну влада, обираються, причому обираються визначений, обмежений термін, зміна має відбуватися внаслідок виборів, а чи не за бажання якогось генерала.

3) Демократія захищає права окремих осіб й меншості. Думки більшості, виражене демократичним шляхом під час виборів, це лише необхідна умова демократії, проте, зовсім на недостаточное.

Тільки поєднання правління більшості, й захист прав меншини становлять одна з основних принципів демократичного государства.

Якщо у стосунках меншини застосовуються дискримінаційні заходи, режим стає недемократичним, незалежно від частоти та чесності виборів і навіть зміни законно обраного уряду. Рівність прав громадян що у управлінні державою: свобода створення політичних партій та інших об'єднань висловлення свою волю, свобода думок, декларація про інформації і щодо участі в конкурентної боротьби за заняття керівних посад у государстве.

Залежно від цього, як народ бере участь у управлінні, хто і як безпосередньо виконує владні функції, демократія ділиться безпосередньо, плебисцитарную і представительную.

При прямий демократії всіх громадян самі беруть безпосередню в підготовці, обговоренні і прийняття рішень. Така система може мати практичний сенсу тільки при щодо невеличкому числі людей, наприклад, в общинних чи племінних радах чи місцевих органах профспілок, де всі члени можуть зібратися щодо одного приміщенні до обговорення запитань і прийняття рішення шляхом консенсусу чи більшістю голосів. Перша демократія у світі в Давніх Афінах здійснювала пряму демократію з допомогою зборів, в яких брало участь 5−6 тисяч человек.

Важливим каналом участі громадян, у здійсненні влади є плебисцитарная демократія. Різниця з прямий демократією полягає у цьому, що пряма демократія передбачає участь громадян всіх найважливіших стадіях процесу владарювання (підготовкою, прийнятті політичних рішень й у контролю над їх здійсненням), а при плебисцитарной демократії можливості для політичного впливу громадян порівняно обмежені, наприклад, референдуми. Громадянам у вигляді голосування надається схвалити чи відкинути той чи інший закону мул іншого рішення, який звичайно готується президентом, урядом, партією чи ініціативної групою. Можливості участі основної маси населення підготовці таких проектів дуже невелики.

Третьої, найпоширенішої в суспільстві формою політичного участі є представницька демократія. Її суть — громадяни обирають до органів влади своїх представни ків, які мають висловлювати свої інтереси у політичних рішень, до прийняття законів і проведення життя соціальних та інших програм. Процедури виборів можуть найрізноманітнішими, але які вони були, виборні обличчя на представницької демократії займають свої посади від імені народу і підзвітні народу в усіх власних действиях.

Демократические держави різні, але вони мають загальні які б поєднували черты:

1) Народовладдя — тобто. визнання народу джерелом влади, сувереном (від франц. SOUVERAIN — носій верховної влади у державі);

2) Уряд грунтується на злагоді управляемых;

3) Правило більшості; визнання підлеглого меншини більшості при повазі інтересів і думок меньшинства.

4) Правило меньшинства;

5) Гарантії основних прав человека;

5) Вільні і чесні выборы;

6) Рівність перед законом;

7) Справедливе судопроизводство;

8) Конституційне обмеження правительства;

9) Соціальний, економічний, ідеологічний та політичний плюрализм;

10) Цінності співробітництва вчених та компромисса.

Є різні форми управління демократичних режимів. Досить поширеними формами республіканського правління є президентська республіка і парламентська республика.

Відмітним ознакою президентської республіки і те, що Президент на ній одночасно виступає і глава держави, і главою уряду. Мабуть, найяскравіший приклад президентської демократії - це США. Виконавча влада сконцентрована до рук одного правителя, тобто. президент США, який регулярно через кожні 4 року обирається всім народом. Президент призначає членів кабінету міністрів, що підзвітні тільки Мариновському, а чи не парламенту. Ось сутність президентського правління. Це зовсім на означає, що Президентдиктатор. Президент немає законодавчих повноважень. Уся законодавча влада належить вищому законодавчому органові США — конгресу (палаті представників, і сенатові). При виконанні своїх повноважень президент США у певному обмежений владою конгресу. Конгрес вирішує питання бюджету, проти неї скасувати будь-які призначення президента США (право вето) і, нарешті, конгрес вправі розпочати процес «імпічменту», тобто. дострокового усунення президента від влади (за зраду, порушення Конституції та інші злочини).

Головною відмінністю парламентської республіки є освіту уряду парламентської основі (зазвичай парламентським більшістю) та її формальна перед парламентом. Парламент здійснює стосовно уряду ряд функцій: формує і підтримує; видає закони, прийняті урядом до виконання; стверджує державний бюджет цим встановлює фінансові рамки діяльності уряду; здійснює за урядом у разі необхідності може висловити йому вотум недовіри, наслідком чого стане за собою або відставку уряду, або розпуск парламенту і проведення дострокових виборів. У світі є 3 головні типи парламентських режимов.

Перший може бути описаний як однопартійна більшість у парламенті, тобто. коли одна політичну партію постійно настільки сильний, щоб утворити уряд. Іноді таке правління називають «Вестминистерской моделлю», маючи через Британський парламент якому взятій партії досить 50% голосів, щоб утворити уряд все термін выборов.

Другий тип — це парламентська коаліційна система, коли кабінет міністрів формується з урахуванням коаліції (угоди) різних партій, з яких жодного одна немає абсолютної більшості у парламенті. Коаліції може бути довгостроковими (колишня ФРН) і недовготривалими (Італія).

Третій тип парламентського режиму часто називають консенсуальным. Він був запропонований однією з сучасних політологів Лайбхартом. Запропонував він концепцію консенсуального парламентського режиму у тому, щоб позначити режими, існуючі з допомогою регіонального чи етнічного більшості. Припустимо, у Бельгії, де фламандці становлять не менше 15% бельгійського населення і побудову де за парламентському чи президентському правлінні франкоговорящее населення перетворилося в людей другого сорти, була винайдено система заздалегідь спланованих компромісів, тобто. та ситуація, коли він захищені права обох лінгвістичних груп. Щоб з будь-яких спірних питань обидві сторони створюють комісію з рівного кількості представників цих етнічних груп, і намагаються знайти компромисс.

Сучасна демократія — це представництво інтересів, а чи не станів. Усі громадяни демократичній державі, як учасники політичного життя рівні. Рівність це двоякого роду — рівність перед законів і рівність політичних прав. Сучасне демократичне держава — це правове, у якому практиці здійснено розмежування трьох влади й створено реальні механізми захисту права і свободи граждан.

Заключение

.

Отже, розглядалося питання про типології політичних режимів, їх основні риси і характеристики. Нині в політології прийнято підрозділяти політичні режими на авторитарний, тоталітарний і демократический.

Отже, з урахуванням розглянутої матеріалу можна зробити такі визначення існуючим типам політичних режимов.

Авторитаризм — політичний режим влади, не обмеженою правом, спирається на пряме насильство і здійснюваної одноосібним правителем чи правляча еліта. Під тоталітаризмом розуміють політичний режим, заснований на прагненні керівництва країни підпорядкувати спосіб життя людей однієї, безроздільно пануючій ідеї та організувати політичну систему влади те щоб вона допомагала реалізації цієї ідеї. Демократія — це одне з основних форм устрою будь-який організації, заснованої на рівноправною участь її членів під управлінням і прийняття у ній рішень щодо більшості; ідеал суспільного ладу: свобода, рівність, повагу людського гідності, солідарність та т.д.; соціальне і політичний рух за народовластие.

Останні десятиліття дуже багато тоталітарних і авторитарних режимів розпалася чи трансформувалась у демократичні республіки чи держави щодо демократичної основі. Загальний недолік недемократичних політичних систем у тому, що не були підконтрольні народу, а отже, характер їхніх взаємин із громадянами залежав передовсім від волі правителів. У минулі століття можливість сваволі із боку авторитарних правителів істотно стримувалася традиціями правління, відносно високій освіченістю і вихованістю монархів і аристократії, їх самоконтролем з урахуванням релігійно-моральних кодексів, і навіть думкою церкві та загрозою народних повстань. У сучасну епоху ці чинники або взагалі зникли, чи їх дію сильно ослабла. Тому надійно приборкати влада, гарантувати захист громадян державного сваволі може лише демократична форма правління. Тим народам, які готові індивідуальній свободі і персональної відповідальності, обмеження власного егоїзму, повазі законом і правами людини, демократія справді створює найкращі змогу індивідуального і у суспільному розвиткові, реалізації гуманістичних цінностей: свободи, рівноправності, справедливості, соціального творчества.

Список використаної литературы:

1. Алексіс де Токвіль. Демократія і в Америці. М., «Прогрес — Литера»,.

1994.

2. Арон Р. Демократія і тоталітаризм. М., 1993.

3. Брайс Д. Сучасні демократії. М., «Прогрес», 1992.

4. Влада під час переходу від тоталітаризму до демократії. Вільна мысль.

1993 — № 8.

5. Вятр Є. Лекції по політології Т- 1. Типологія політичних режимов.

1991.

6. Кельзен Х. Про сутність і значенні демократії. М., «Проспекта», 1996.

7. Стародубський Б. А. Політичні режими країн Європи. Свердловск.,.

1989.