Гігієнічне значення зелених насаджень

Реферат на тему:

Гігієнічне значення зелених насаджень Одним із основних елементів благоустрою населених пунктів є зелені насадження. Крім естетичного, вони мають ще й величезне санітарне значення, захищаючи міста і села від диму, вихлопних газів, пилу тощо. Зелений масив приміської зони є резервуаром чис­того повітря для населеного пункту. Парки, сади, алеї і бульвари — це своєрідні легені, які очищають забруднене повітря, створюють сприятливий мікроклімат і оздоровлюють довкілля. Вдале поєднання різних рослин дозволяє значно зменшити шкідливі санітарні фактори урбанізації. Так, насадження дерев і кущів значно зменшують ампліту­ду температурних коливань, збільшують у спекотні дні вологість по­вітря, покращуючи таким чином теплообмін людини і її самопочуття.

Зелені насадження мають меліоративне, водоохоронне і вітро­захисне значення. Зменшуючи силу вітру, завдяки величезній фільт­рувальній поверхні листяного покриву, дерева сприяють осіданню пилових частинок. Повітря на озеленених вулицях в 4 рази чистіше, ніж на ділянках, які не мають зеленого покриву. Багато дерев мають фітонцидні властивості. Так, наприклад, 1 га ялівцю здатен знеза­разити повітря великого міста. Надзвичайно високі фітонцидні вла­стивості мають волоський горіх, тополя, сосна, ялина, смерека тощо.

Особливо велику роль зелені насадження відіграють у боротьбі з різноманітними шумами. Гігієнічна норма шумового впливу в на­селеному пункті не повинна перевищувати 65 дБ, хоча на вулицях з інтенсивним рухом шум може досягати 90−100 дБ. Ефективним бар'єром на перешкоді шуму є зелені насадження. Встановлено, що шумова хвиля на місцевості, яка засаджена деревами та кущами, через кожні 30 м послаблюється на 10 дБ, в той час як на відкрито­му просторі на такій же віддалі майже не зменшується. Найбіль­ший ефект створюють густі зелені смуги шириною понад 50 м. Стіни будинків затримують цю звукову лавину лише наполовину, а вікна — тільки на чверть.

Діючі будівельні норми передбачають обов’язкові зелені насад­ження в розмірі 3 га для житлових районів загального і обмеженого користування та спеціального призначення. Територія загальном­іського парку повинна бути не меншою, ніж 15 га, а площа загаль­номіських озеленених територій загального користування станови­ти у великих містах 10 м² на людину, в середніх — 7 м², в малих — 8 м². ВООЗ пропонує мати на 1 міського мешканця 50 м² міських зелених насаджень і 300 м² заміських. Необхідно також передбачи­ти спеціалізовані дитячі, спортивні, виставкові, зоологічні та інші парки і ботанічні сади. Крім того, на озеленених територіях загаль­ного користування повинні бути фонтани, басейни, альтанки, світиль­ники тощо. У житловій зоні озеленення міста повинно займати не менше 50% території із розрахунку 30−50 м2 на 1 жителя.

Одним з найважніших завдань охорони природи є збереження біологічного різноманіття. У прийнятті концепції охорони біологічного різноманіття велику роль зіграла Конвенція про охорону біологічного різноманіття, схвалена на Конференції ООН з питань довкілля та розвитку (Ріо-де-Женейро, 1992 рік, 179 країн) Найефективнішим засобом охорони біорізноманіття унікальних та типових природних комплексів є заповідання.

Організаційно-правові основи ведення заповідної справи визначено Зако­ном України «Про природно-заповідний фонд України» та актами законодав­ства, прийнятими відповідно до нього.

Природно-заповідний фонд України розглядається як складова частина світової системи природних територій та об'єктів, що перебувають під особливою охороною, і включає 6721 територію та об'єкти загальною площею 2504,5 тис. га, що становить 4,07% площі України (дані 1999 року).

У відповідності до Закону «Про природно-заповідний фонд України» до природно-заповідного фонду належать:

природні території та об'єкти — природні заповідники, біосферні заповідники, національні природні парки, регіональні ландшафтні парки, заказники, пам’ятки природи, заповідні урочища;

штучно створені об'єкти — ботанічні сади, дендрологічні парки, зоологічні парки, парки-пам'ятки садово-паркового мистецтва.

Заказники, пам’ятки природи, ботанічні сади, дендрологічні парки та парки-пам'ятки садово-паркового мистецтва залежно від їх екологічної і наукової цінності можуть бути загальнодержавного або місцевого значення.

Залежно від походження, інших особливостей природних комплексів та об'єктів, що оголошуються заказниками чи пам’ятками природи мети і необхідного режиму охорони:

заказники поділяються на ландшафтні, лісові, ботанічні, загальнозоологічні, орнітологічні, ентомологічні, іхтіологічні, гідрологічні, загальногеологічні, палеонтологічні та карстово-спелеологічні;

пам’ятки природи поділяються на комплексні, ботанічні, зоологічні, гідрологічні та геологічні.

Концепція розвитку заповідної справи України передбачає зростання її суспільного значення для держави та народу, оптимізацію і розширення системи територій та об'єктів природно-заповідного фонду з метою забезпе­чення охорони біологічного різноманіття, типових та унікальних ландшафтів України, сприяння підтриманню екологічної рівноваги на її території, зміцнен­ня бази для проведення моніторингу навколишнього природного середовища, наукових досліджень, екологічного та патріотичного виховання громадян.

Станом на 01.06.2002 року Хмельницька область займає перше місце в Україні за площею заповідних територій (455 об'єктів, площею 304 299, 53 га., що становить 14,8% від загальної площі земель області).

Найбільшими природоохоронними територіями Хмельниччини є національний природний парк «Подільські Товтри», регіональний ландшафтний парк «Мальованка» .

Ліс гостинно зустрічає всіх, хто шукає в ньому відпо­чинку, проте, йому самому потрібна безкорислива допомо­га. Він не може сам захистити своїх багатств або поста­вити лічильники. Таким «лічильником» повинна бути наша совість. На превеликий жаль, ще є люди, які вважають, що в лісі все дозволено: можна розводити багаття, зали­шати сміття, ламати дерева, топтати, рвати і знищувати рослинність.

Їх не турбує те, що на місці розведеного багаття ви­горяє не тільки рослинність, а й земля, на якій нічого не росте протягом трьох-чотирьох років. У деяких місцях ма­сового відпочинку на кожному гектарі залишаються 100- 250 слідів від вогнищ. Навколо них — обламані гілки, пошкоджені вогнем дерева, зарубки і написи на деревах, па­пір, консервні банки, поліетиленові мішки тощо. У місцях масового відпочинку, зокрема в зелених зонах міст, скрізь чути звуки транзисторів, а тому звірі й птахи тікають звід­ти, птахи не можуть виводити пташенят. А там, де немає птахів, розмножуються шкідники, які завдають лісу ве­личезної шкоди. Часто до лісу приходять люди, які не зна­ють правил поведінки в ньому, їхня любов до лісу лише споживацька. Ось чому велике значення має поширення серед населення, насамперед учнів, знань про ліс. Чим краще знатимуть вони ліс, тим свідоміше любитимуть його, дбатимуть про нього. Не бездумне споглядання природної краси, а глибоке й свідоме розуміння її явищ і зв’язків між ними — ось завдання кожної культурної людини.

Розумне користування дарами природи — невід'ємне право людини. Проте неприпустимо знищувати і пошкод­жувати дерева. Кожне пошкодження — ворота для різних інфекцій. Дерева намагаються заліковувати свої рани, ви­трачають на це багато життєвих сил, передчасно гинуть.

Величезної шкоди лісам завдають лісові пожежі. Це страшне лихо не тільки для деревної рослинності, але й для всього живого. Основна причина їх виникнення — по­рушення протипожежних правил відпочиваючими та іншими людьми, які перебувають у лісі. Гинуть не тільки дерева, а й птахи, звірі, вигоряє лісова підстилка і верхній шар грунту.

За кілька хвилин вогонь може знищити те, що виросло за кілька десятиріч. Пожежа завдає величезної шкоди на­віть тоді, коли вона поширюється лише по землі і не пе­реходить на крони дерев. При цьому горить лісова підстил­ка, гинуть корисні комахи і мікроорганізми. Вогонь ослаб­лює дерева. На них нападають шкідники, і з часом дерева гинуть.

У лісі, зокрема в суху погоду, слід суворо додержувати протипожежних правил. Багаття розкладати дозволяється у виняткових випадках в сиру погоду лише тим, хто про­водить у лісі якісь роботи. Перш ніж розкласти вогонь на галявині, в визначеному для цього місці знімають дерни­ну і відносять її вбік. На галявині виривають суху траву. Якщо грунт торф’янистий, то розводити багаття катего­рично забороняється, бо це може призвести до підземної пожежі.

Коли потреба у вогні зникає, його гасять, заливаючи водою або закидаючи землею, а дернину кладуть на місце. У зелених зонах міст і робітничих селищ вогонь нікому розкладати не дозволяється. У суху погоду забороняється навіть відвідувати хвойні лісонасадження.

Для запобігання пожежам ліс очищають від хмизу, су­хостою, сміття, влаштовують спеціальні протипожежні смуги, на пісках і супіщаних землях вирощують стійкіші проти вогню хвойно-листяні насадження. Для своєчасного виявлення пожеж у лісах застосовуються авіапатрулювання і наземна охорона лісів, будують спеціальні спостереж­ні вежі, пожежно-хімічні станції, лісогосподарські підпри­ємства забезпечуються спеціальною протипожежною тех­нікою. У лісгоспах УРСР нині налічується понад 160 пожеж­но-хімічних станцій. На кожній з них є пожежні маши­ни та інша техніка для гасіння пожеж. Для оперативно­го зв’язку в лісгоспзагах діють понад 1100 радіостанцій. За останні десять років збудовано понад 200 пожежних спостережних веж. Більшість з них телефонізовані, а на деяких встановлена навіть телевізійна апаратура, що дає змогу значно швидше й точніше визначити місце загоряння лісу.

Проте головним в охороні лісів від пожеж є суворе до­держання відпочиваючими правил поведінки в лісах, особ­ливо в зелених зонах міст і робітничих селищ. Усі, хто буває в лісі, повинні знати правила гасіння пожежі. При виникненні низових пожеж вогонь збивають гілками лис­тяних порід, засипають землею, заливають водою або спе­ціальними розчинами хімічних препаратів, плугами прово­дять мінералізовані смуги і таке інше. Щоб зупинити вер­хову пожежу, необхідно зробити протипожежний розрив. Кожен, хто помітить вогонь у лісі, повинен негайно вжити заходів для його гасінняякщо зробити це власними сила­ми неможливо, слід повідомити лісову охорону, міліцію або найближчу Раду народних депутатів.

Внаслідок посиленого використання лісів для відпочин­ку в них, і особливо в зелених зонах міст і робітничих се­лищ, спостерігаються такі негативні явища: ущільнення грунту, лісової підстилки, витоптування трав’янистих рос­лин, зникнення найцінніших і найкрасивіших рослин. В ущільненому грунті коріння дерев «задихається» через нестачу кисню, порушуються умови живлення дерев. Лі­сова підстилка швидко перегниває лише при наявності во­логи, значної кількості пустот і достатньому доступу по­вітря. Якщо розкладання і гниття підстилки затримується, у грунт не надходять ті поживні речовини, які в ній є. Де­рева «голодують», ослаблюються, ростуть погано і навіть зсихають. Щоб зменшити навантаження на ліси зелених зон, у них потрібно прокладати дороги і стежки. Це допо­може спрямувати відпочиваючих у віддалені кутки. Де е дороги і стежки, люди менше ходять по траві, менше ущільнюють грунт і не завдають лісам надмірної шкоди. Зникнення будь-якого виду рослин — велика втрата, наслідки якої не завжди можна передбачити. На жаль, останнім часом, навіть у лісах, швидко зменшуються запаси лікарських рослин, які дедалі ширше використовуються в медицині для лікування різних захворювань. Однією з причин збіднення природних ресурсів лікарських рослин є те, що далеко не всюди і не завжди додержують правил та норм їх заготівлі. Ось чому зникають такі цінні росли­ни, як горицвіт весняний, тирлич жовтий, астрагал мохнатоквітковий, беладоина та інші. Ось чому на Україні 151 вид вищих рослин занесено в Червону книгу. Це ті росли­ни, які можуть зовсім зникнути, якщо не вжити терміно­вих заходів.

Однією із причин зникнення рослин стало бездумне ви­ривання їх на букети. Деякі відпочиваючі, прийшовши до лісу, рвуть всі красиві квіти, які їм зустрічаються.

Турбота про лікарські рослини й збільшення їхніх при­родних запасів повинна стати справою всіх. Для цього необ­хідно скрізь виявляти природно поширені види лікарсь­ких і рідкісних рослин, складати їхні списки, визначати площу, на якій вони ростуть. Важливо знати, де та на яких грунтах вони зростають, як і коли їх розмножувати.

ЛІТЕРАТУРА

1. 1.Габович Р. Д., Познанский С. С., Шахбазян Г. Х. Гигиена. — К.: Вища школа, 1983. — 320 с.

2. 2.Гигиена детей и подростков / Под ред. Г. Н. Сердюковской. — М.: Медицина, 1989. — 320 с.

3. 3.Голяченко О. М., Сердюк A.M., Приходський О. О. Соціальна медицина, організація та економіка охорони здоров’я. — Тернопіль-Київ-Вінниця: Лілея, 1997. — 328 с.

4. 4.Даценко І.І., Габович Р. Д. Профілактична медицина. Загальна гігієна з основами екології: Навчальний посібник. — К.: Здоров’я, 1999. — 694 с.

5. 5.Загальна гігієна: Посібник до практичних занять / За ред. I.I. Дацен­ко. — Львів: Світ, 2001. — 471 с.