Організація навчання роботи з дітьми з ОФМ в умовах різних технологій (дистанційна освіта, новітні інформаційні технології)

Основна роль сучасних технологій і IТ в навчанні й працевлаштуванні дітей з обмеженими фізичними можливостями, реабілітація й життя в цифрі.

Для більшості людей, цілком здоровіших і незалежних, проблеми інвалідів найчастіше видадуться занадто далекими й далекими, недостатньо актуальними. Відбувається це тому, що це можливості й блага, які людині зі специфічними потребами даються з величезною працею, порию недоступні, у житті повноцінна особистість сприймає як винне, не надає їм особливого значення.

Ми звикли бачити, чути, ходити, займатися улюбленими справами, зовсім не усвідомлюючи того, що поруч існують і прагнуть жити справжнім життям тисячі людей з фізичними, сенсорними відхиленнями, але ж вони багато чого попросту позбавлені.

Сьогодні близько 10% усього населення миру (650 мільйонів людей) є інвалідами. Приблизно 1 мільйон з них проживають у Республіці Білорусь, 3 мільйони на території України, у Росії - 15 млн. По даним Програми розвитку ООН (ПРООН), на частку країн, що розвивати доводиться 80% людей з обмеженими можливостями. Проте, зустріти сьогодні людину на колясці або з паличкою в метро, на вулиці можна нечасто. Причина — непристосованість оточення до специфічних вимог таких людей. Це зобов’язує інвалідів шукати й знаходити вирішення виникаючих проблем самостійно, за допомогою всіляких засобів, одним з яких є комп’ютер. Останнім часом в усьому світі відбулося усвідомлення ролі інформаційних технологій у суспільному розвитку, тому проблема формування інформаційної культури особистості людину з обмеженими можливостями придбала особливе значення. Віртуальний мир уже почасти готовий прийняти інваліда, відкриває нові можливості в питаннях розвитку й самореалізації надає йому технічний і технологічний прогрес.

Одним з найважливіших компонентів комплексної реабілітації інваліда, що забезпечує людині з обмеженими можливостями певного роду самостійність і незалежність, є навчання. Згідно даним ЮНЕСКО, сьогодні більш 90% дітей з особливими потребами в країнах, що розвивати не відвідують школу.

Половина із усіх проживаючих на території Білорусі інвалідів — працездатного віку. Ні для кого не секрет, що переважна більшість людей з обмеженими можливостями живуть за рисою бідності. Причини — недостатній рівень забезпечення їх з боку держави, відсутність можливості одержання цікавої й високооплачуваної роботи. Проблема пошуку робочих місць обумовлено декількома факторами: відсутність у людей необхідних знань і навичок, небажання роботодавців мати справа з інвалідами. З погляду економіста, державним і соціальним структурам набагато вигідніше надати інвалідам можливість одержання відповідних професійних знань, пошуку гідної роботи, ніж вести політикові підтримки особливого морального настрою й своєчасного попередження депресій і самогубств. Як говориться, вигідніше й простіше навчити людину добувати їжу, ніж годувати його все життя.

Сьогодні з 100 інвалідів отримати вищу освіту вдається тільки двом абітурієнтам. Більшість вузів аргументує своє небажання співробітничати зі студентами-колясочниками або інвалідами по слухові банальною непристосованістю програм і невідповідністю умов навчання специфічним вимогам. Проте, як показує досвід вузів інших країн, найбільш ефективним способом рішення цих питань є використання в навчальному процесі комп’ютерних систем. Важко повірити, але сьогодні більш 70% людей з обмеженими можливостями, що живуть у Норвегії, Голландії, Фінляндії отримують професійну освіту саме за допомогою інформаційних технологій.

Серед найпоширеніших методик навчання інвалідів із застосуванням IT можна виділити:

додаткове навчання — організація об'єднаннями інвалідів або працюючими в цій сфері організаціями навчальних тренінгів, семінарів і курсів;

роздільне навчання — підготовка фахівців у спеціалізованих установах;

інтегроване навчання — інваліди навчаються нарівні зі звичайними студентами або слухачами;

дистанційне навчання — реалізований за допомогою сучасних технологій комунікації й Інтернету тип навчання, який передбачає вилучену взаємодію викладача й учня.

Кожна із цих методик має свої переваги й недоліки, однак, судячи з даних експертних оцінок і статистики, найбільш ефективним для людей з обмеженими можливостями є застосування IТ саме в рамках додаткового навчання.

Поряд з перерахованими вище методами навчання, використовуються комп’ютерні центри. На даний момент у Білорусі діють установи, що пропонують людям з обмеженими можливостями послуги безкоштовного навчання, як комп’ютерної грамотності в цілому, так і по спеціальностях. Протягом довгого часу популяризація таких організацій багато в чому залежала від доступності технологій, засобів, програмного забезпечення. Зараз, на щастя, комп’ютер уже не є дорогим задоволенням, дозволити яке собі можуть тільки забезпечені люди. До слова, деякі комп’ютерні центри в Росії і Європі надають можливість реабілітації за допомогою навчання не тільки дорослим, але й дітям-інвалідам. Для цього використовуються спеціальні програмні комплекси, ігри. Згідно даним Міжнародного інституту інвалідності, у США використання комп’ютерних технологій в утворі людей з обмеженими можливостями сприяє підвищенню успішності студентів на 50%, а також поліпшує засвоєння матеріалів на 30%.

Крім спеціалізованих комп’ютерних класів і центрів, послуги навчання інвалідам надають центри зайнятості, університети й інститути. Нижче представлений перелік державних і недержавних вузів Росії й України, що мають досвід роботи зі студентами-інвалідами:

Складним залишається питання наступного працевлаштування інвалідів, що одержали освіту у вузах або спеціалізованих центрах. Для того, щоб створити для інваліда необхідні умови реабілітації й інтеграції, суспільству необхідно не тільки дати цим людям можливість навчитися, але й надалі застосувати отримані знання на практиці.

Стрімкий розвиток засобів комунікації й інтернету, нарешті, дозволило представникам багатьох професій позбавити себе від необхідності щодня їздити на роботу. Бізнес і обов’язку перекочували в легкі переносні ПК, з’явилися тисячі робочих місць у Мережі. Для інвалідів інтернет відкрив можливості не тільки доступу до будь-якої інформації, спілкування, навчання, але й роботи в різних областях у вилученому режимі.

У цілому, серед найбільш зручних для людей з обмеженими можливостями (зокрема, колясочників) і затребуваних спеціальностей у сфері IТ можна назвати наступні:

оператор ПК;

перекладач;

веб-розроблювач;

художник комп’ютерної графіки;

адміністратор мережі;

дизайнер.

У той же час, говорячи про стан ринку праці для інвалідів і привабливості професій у тому або іншому регіоні, країні, потрібно враховувати безліч специфічних факторів, включаючи кон’юнктуру ринку, стан економіки й інші.

Сьогодні в базах даних вакансій і резюме можна знайти десятки пропозицій начебто «Робота в інтернеті вдома» .

Ґрунтуючись на особистому досвіді, хотілося б порадити, що зацікавилися бути пильними й обережними.

Протягом останніх років у системах утвору різних країн проводяться роботи із впровадження в практику технологій дистанційного, відкритого утвору, режимів вилученого навчання на відстані. До мого глибокого жалю й розчаруванню, мені не вдалося знайти в мережі матеріали, пов’язані з описом досвіду використання й тенденцій розвитку інноваційних підходів, заснованих на Інтернет-Технологіях (і, зокрема, дистанційного навчання) і використовуваних стосовно до дітей з особливостями розвитку й інвалідністю (хоча в мережі існує чимало сайтів організаціям, що належать, виявляють реальне сприяння в навчанні й реабілітації дітей-інвалідів). Проте (виходячи з дидактичних властивостей і функцій телекомунікацій, а також ряду переваг дистанційного над традиційними формами навчання), не можна не порушувати питання про доцільність залучення «особливих» дітей (і не тільки дітей) у навчання дистанційними методами з метою надання допомоги в одержанні ними повноцінного утвору й успішної соціальної адаптації. Досить важко знайти статистичні дані про число дітейаінвалідів в Україні. Однак наведена нижче таблиця (дані з мережі) свідчить про те, що розглянута проблема досить актуальна.

Зрозуміло, навчання «особливих» дітей повинне супроводжуватися спостереженням з боку психологів і лікарівафахівців (так само як і виявлення груп захворювань, при яких можливо дистанційне навчання). На мій погляд, завдяки досить розвиненим технічним можливостям сучасних комп’ютерів, а також програмного забезпечення, що дозволяють, приміром, уводити інформацію «з голосу», у ДО може бути залучена досить більша категорія інвалідів (не тільки із проблемами опорно-рухового характеру).

Безумовно, для організації систем дистанційного навчання дітейаінвалідів необхідно враховувати специфіку психолого-педагогічного фактора спілкування в мережі як особливого виду комунікації, що з’явився в умовах сучасного інформаційного середовища. Однак хочеться відзначити, що виникаючі в процесі людської комунікації специфічні бар'єри, які носять соціальний або психологічний характер при дистанційнім спілкуванні зникають зовсім, або зменшується їхня значимість.

Крім того, істотною перевагою мережних технологій на відміну від інших є можливість навчатися в зручному для себе місці, за індивідуальним розкладом, використовуючи інформаційні ресурси вилученого на значну відстань навчального закладу, маючи постійний контакт із викладачем (учнями).

Зрозуміло, при розгляді питання про ДО інвалідів виникає ряд проблем, зв’язаних як з технічним і методичним забезпеченням, так і з підготовкою фахівців в області ДО, але це — тема, що підлягає окремому розгляду. На мій погляд, ДО для людей з обмеженими можливостями — це, дійсно «вихід з тупика».

За показниками статистичних обстежень в Україні 2 млн. людей [1, 4] (за останніми даними — 2,5 млн.) [9] офіційно зараховані до осіб з фізичними та розумовими вадами. Це означає, що майже кожний 20-й громадянин України потребує спеціальної підтримки. З них фізкультурно-реабілітаційною роботою охоплено всього 16,7 тис. чоловік, що складає менше 1% від кількості непрацездатних. В Закарпатті нараховується близько 40 тис людей з обмеженими фізичними можливостями (надалі інвалідів), що становить 3,1% від усього населення краю, з них 4102 молодих інвалідів, які можуть при відповідних умовах заробляти собі на життя.

За даними Всесвітньої організації охорони здоров’я (ВОЗ) показник кількості інвалідів всієї земної кулі складає 10% від усього населення планети. Цей показник достатній, щоб вважати дослідження проблеми повернення до активного життя людей з обмеженими фізичними можливостями актуальними [15].

Проблема повернення до активного життя інвалідів має глибоке історичне коріння. Вперше на міжнародному рівні вона розглядалася у 1946 році на Вашингтонському конгресі з реабілітації. З цього часу термін «реабілітація» (лат. rehabilitatio — відновлення) став широко застосовуватися у медицині. Були створені численні організації, які включали у свою назву слово «реабілітація», серед них найбільше — Міжнародне товариство з реабілітації інвалідів (SCRD) у 1960 році та ін.

Однак єдиного погляду на сутність реабілітації, її мети та завдань не було. Та й сьогодні одні розуміють під реабілітацією переважно відновлення здоров’я, у других це поняття відноситься до відновлення працездатності, треті асоціюють його з відновленням соціального та правового статусу людини [2, 4, 9]. Кожний із окремо взятих напрямів реабілітації - це значний пласт роботи, тому під терміном «реабілітація» на сьогодні потрібно розуміти не окремий самостійний напрямок роботи, а комплекс соціальних, юридичних, медичних та фізкультурно-оздоровчих заходів, які забезпечують адаптацію інваліда до середовища проживання.

На думку Г. С. Юмашева і К. Ренкера (1973), реабілітація — є не що інше, як адаптація інваліда до нових умов діяльності. Вона повинна бути направлена на такі сторони його життя:

по-перше, адаптацію на попередньому робочому місці;

по-друге, реадаптацію — робота на новому робочому місці із зміненими умовами праці;

по-третє, адаптацію до нового місця роботи у відповідності з набутою новою кваліфікацією, близькою до попереднього фаху, але з меншим навантаженням;

по-четверте, повна перекваліфікація з наступним працевлаштуванням.

Очевидно, означений перелік напрямів реабілітації не є повним, оскільки не враховує адаптацію інвалідів до побуту, сім'ї, важливими аспектами якої є пристосування реабілітанта до самообслуговування та участі у колективному веденні домашнього господарства. Це є перший крок, без якого неможлива його подальша реабілітація. Згадані напрями не враховують особливості завдань дитячої реабілітації, специфіку та закономірності адаптаційних процесів інвалідів різних форм нозологій та ін [3, 7, 12, 15].

За останній час була прийнята низка важливих документів міжнародного значення, які сприяли покращанню роботи з інвалідами, серед них: Резолюція ООН від 9 грудня 1975 року, Всесвітня програма дій щодо інвалідів та стандартні правила ООН по реалізації рівних можливостей інвалідів. Головна мета — відновлення втраченого контакту людей з обмеженими фізичними можливостями з оточуючим середовищем, створення необхідних умов для їх об'єднання із суспільством, участь у загально-корисній праці, реабілітація фізичних можливостей та соціального статусу [2].

На сучасному етапі і в нашій державі з’явилися позитивні тенденції щодо гуманного ставлення до інвалідів. У 1991 році Верховною Радою України був прийнятий закон «Про основи соціального захисту інвалідів» та відповідна державна програма. Почала зростати і розгалужуватись кількість організацій державного та недержавного спрямування, які переймаються проблемами інвалідів. Так, за наведеними даними Л. Огорєлкової (2000), в Україні на сьогодні нараховується близько 600 штатних фахівців з фізичної реабілітації, працюють 28 центрів «Інваспорту», 56 відділень регіональних центрів, переважно у великих містах та 16 областях, 48 фізкультурно-оздоровчих клубів інвалідів в 17 областях, 17 спеціалізованих дитячо-юнацьких реабілітаційних спортивних шкіл [9]. У Закарпатській області концентрують свої зусилля на реабілітації інвалідів більше 20 державних, громадських та благодійних організацій, серед них: Медико-соціальний реабілітаційний центр «Оптиміст», Закарпатський центр фізичної культури і спорту інвалідів «Інваспорт», Закарпатське обласне відділення Фонду України соціального захисту інвалідів, науково-практичне об'єднання «Реабілітація» МОЗ України та багато інших.

Зростання кількості організацій та окремих осіб, які виявили бажання піклуватися інвалідами у нашій країні, в умовах хронічного дефіциту фінансування цих програм з боку держави здається, на перший погляд, алогічним. Крім того, на відміну від розвинених країн, в Україні практично немає серед інвалідів таких людей, які могли б у достатньому обсязі фінансувати власну реабілітацію, як це буває у країнах з високим рівнем життя. В той же час робота з інвалідами потребує значних затрат часу, енергії, самовідданості, базової підготовленості тих, хто займається їх реабілітацією.

В умовах низької матеріальної компенсації робота з інвалідами вимагає певного рівня мотивованості фахівців та волонтерів. Тому виявлення стимулів і мотивів, які штовхають чи притягують людей до цієї важкої роботи, має важливе значення для підвищення якості підготовки спеціалістів з фізичної реабілітації, працівників соціальних служб, волонтерів [10, 19].

Вивчення проблеми зростання уваги до інвалідів та людей з обмеженими фізичними можливостями дозволило сформулювати як об'єктивні так і суб'єктивні причини цього процесу. До об'єктивних причин (стимулів) віднесено такі:

значне зростання в Україні, загалом, та у Закарпатті, зокрема, кількості людей з обмеженою працездатністю, які потребують сторонньої допомоги;

неспроможність держави у повному обсязі забезпечити інвалідів гідною пенсією і лікуванням, що не дозволяє їм бути достатньо самостійними та незалежними;

фінансова та фізична нездатність більшості сімей самотужки утримувати одного чи більше інвалідів, що примушує їх шукати зовнішньої підтримки;

зростання кількості пропозицій закордонних недержавних об'єднань у всебічній допомозі (організаційній, матеріальній, консультаційній ін.) покращати становище інвалідів у постсоціалістичних країнах, та залучити до цієї роботи місцевих волонтерів і фахівців;

наслідки «Чорнобиля», війни в Афганістані, природних стихійних лих, які призвели до ще більшого загострення проблеми інвалідів та людей з обмеженими фізичними можливостями;

недостатня підготовленість державних організацій і служб до специфіки роботи з інвалідами та неможливість охопити всі ділянки цієї роботи;

незначна кількість учбових закладів, які готують відповідних фахівців, здатних організувати роботу з інвалідами на професійному рівні і з найменшими затратами;

тенденція до скорочення робочих місць на великих підприємствах, організаціях, яка приводить до збільшення кількості безробітних громадян, готових до професійної перекваліфікації, до роботи з інвалідами виключно ради заробітку;

зростання соціальної та політичної активності людей з обмеженими фізичними можливостями, інтеграція означеної категорії людей в соціуми, які обґрунтовують чіткі вимоги та програми з реабілітації.

За результатами анонімного опитування до суб'єктивних причин (мотивів) віднесено:

прояви жалю, доброти, людяності, співчуття, честі, порядності (71,4% опитаних);

бажання покращити власний імідж, завоювати «політичні дивіденди» на ниві гуманітарної роботи (14,8% опитаних);

вроджений альтруїзм (4,6% опитаних).

Подальший аналіз мотивів та стимулів, які спонукають здорових людей до роботи з інвалідами, показує, що є серед них достатня кількість безкорисливих і корисливих, матеріальних і моральних. Очевидно, гармонійне поєднання одних і других призвело до того, що гуманне ставлення до інвалідів у нашій країні знаходиться в активній фазі свого розвитку. Для Закарпаття, з урахуванням багатонаціонального складу населення, устояних традицій, високого рівня релігійності та специфіки географічного розташування регіону, — це характерно ще більше.

Однак, практика показує, що та частина волонтерів та фахівців, яка керується у своїй роботі більше моральними стимулами, ніж матеріальними, працює краще. Отже, було доцільним при тестуваннях на допуск до роботи з інвалідами визначати особливості мотивацій та наявність вроджених альтруїстичних рис характеру, які зараз при виборі професії реабілітолога практично не враховуються. Між тим, впровадження системи попереднього професійного відбору майбутніх фахівців соціальної, медичної та фізичної реабілітацій допомогло би на початкових стадіях їх підготовки визначити таких, які в силу особистісних якостей не здатні пристосуватися до роботи з інвалідами. Система попереднього професійного відбору дозволила зменшити відсоток недоброякісної «продукції» серед випускників спеціальних закладів освіти та заощадити кошти.

Значний вклад у теорію та методику професійного відбору абітурієнтів зробив колектив викладачів кафедри педагогіки та психології УжНУ. Але зараз, за нашими даними, їх наукові та методичні розробки на практиці не використовуються. Чималий досвід попереднього професійного відбору спеціалістів різних професій накопичений за кордоном [5]. Так, у Росії практично у всі вузи МО та МВС кожний абітурієнт перед вступними іспитами складає комплекс професійно-психологічних тестів, за результатами яких його зараховують в одну із 4-х груп професійного відбору:

• 1. абітурієнти з високою професійно-психологічною придатністю;
• 2. абітурієнти із хорошою професійно-психологічною придатністю;
• 3. абітурієнти із посередньою професійно-психологічною придатністю;
• 4. професійно не придатні абітурієнти.

Під час проведення такого відбору за допомогою спостережень, опитування та тестування вивчаються дві групи показників, які характеризують рівень пристосованості до професії (наявність сімейних традицій, рекомендаційні матеріали, обізнаність з майбутньою професією, самооцінку власної мотивації, ін.), а також рівень розвитку професійно-важливих якостей (моральних, психологічних, інтелектуальних, фізичних та ін.) [8].

Результати такого дослідження враховуються приймальними комісіями у випадку рівності інших показників, за винятком 4-ї групи професійно не придатних абітурієнтів, кандидатури яких розглядаються приймальними комісіями персонально.

Практика професіонального відбору абітурієнтів дала змогу вузам вірогідно зменшити більше як на 15% кількість відрахувань курсантів під час їх навчання та зменшити на 5% кількість військових фахівців, які починали роботу не за покликанням, таким чином заощадити значні кошти на їх підготовку, а головне, своєчасно попередити випадки невдалого вибору майбутньої професії. Це особливо актуально для спеціаліста з фізичної реабілітації, людини, яка крім знання предмету роботи, зобов’язана так само, як і лікар, співпрацювати зі своїм пацієнтом. Давно відомо, що позитивний емоційний контакт лікаря з хворим створює сприятливий фон для кращого одужання та подальшої його реабілітації. Отож закордонний та національний досвід попереднього професійного відбору у підготовці майбутніх спеціалістів з фізичної реабілітації міг би бути успішно використаний у нас в країні.

Наступною не менш важливою проблемою інвалідів є те, що їх фізичною реабілітацією, як правило, опікуються лікарі. Її перевага у тому, що лікар, який проводив операцію чи лікування, краще знає особливості захворювання і методику реабілітації [11]. Та й хворий, зазвичай, відчуває до свого лікаря більшу довіру, що має позитивне значення для успішності лікувально-реабілітаційних заходів.

Але, крім позитивних, існують ще й інші аспекти цієї проблеми. Фізична реабілітація, яка потребує значно більше часу в порівнянні з самим лікуванням гострого періоду хвороби, відволікає лікаря від спеціалізованої медичної роботи. Це приводить до гальмування спеціалізованого професійного вдосконалення лікарів. До того ж у лікарів немає достатніх педагогічних знань та навичок роботи з фізичними вправами та спортивними тренажерами, які є важливими засобами як індивідуальної, так і групової фізичної реабілітації [14].

Саме останній — груповий метод створив передумови виділення фізичної реабілітації в окрему професію. Він значно знизив її вартість, вивів за межі стаціонару, дозволив у десятки разів збільшити кількість та якість реабілітаційно-лікувальних заходів, зробив реабілітацію більш ефективною за рахунок використання спортивних приладів, позитивного емоційного фону фізкультурно-оздоровчих занять та здорової спортивної конкуренції [6].

Як свідчить досвід США, Канади та інших розвинених держав, професію спеціаліста з фізичної реабілітації доцільно відокремити від професії лікаря. Підготовку фахівців фізичної реабілітації спрямувати на вузьку спеціалізацію так, наприклад, реабілітацію дітей, дорослих, розумово відсталих, з дефектами органів слуху, зору, опорно-рухового апарату, інвалідів у візках тощо [13]. Звичайно, такі спеціалісти нарівні з лікарями повинні вивчати весь спектр медичних дисциплін, оволодівати сучасними методиками лікування та фізичної реабілітації, але крім того вони повинні бути хорошими психологами, спеціалістами фізичної культури та спорту [16, 19]. Однак і лікарі не повинні лишатися осторонь проблем інвалідів. Їх медичні рекомендації обов’язково враховуються спеціалістами фізичної реабілітації, з якими вони тісно співпрацюють. Медична реабілітація, яка у деяких країнах отримала назву реабілітаційної терапії, розвивається не менш інтенсивно[16, 17]. Це окремий самостійний напрямок вдосконалення реабілітаційних заходів.

Існує багато спільних не досліджених наукових проблем у спеціалістів фізичної реабілітації та медиків. Так, недостатньо вивчений вплив на організм інвалідів різних форм нозологій стандартних спортивних вправ, які виконуються у стані значного емоційного збудження під час використання змагального та ігрового методів проведення занять чи спортивних заходів. Цікавою є проблема управління емоційними станами інвалідів під час групових занять, ін.

На відміну від розвинених країн Західної Європи та Америки в Україні комплексний та системний підхід до фізичної реабілітації інвалідів ще тільки почав своє становлення. До роботи поки що залучаються люди різних спеціальностей, які пройшли відповідну перекваліфікацію. Професійна підготовка молоді в системі держаної вищої освіти розпочалася 4 роки тому, з часу відкриття факультету рекреації, фізичної реабілітації, спортивної медицини Національного університету фізичного виховання і спорту України. Зараз у вузах країни діють 4 спеціалізовані навчальні підрозділи та десятки кафедр фізичної реабілітації, які готують перше покоління професіоналів, планується відкриття нових факультетів.

Загалом визначені такі пріоритетні напрями становлення власної національної системи фізичної реабілітації:

• · розширення мережі спеціалізованих закладів освіти з підготовки спеціалістів фізичної реабілітації, тренерів інваспорту, науковців;
• · створення державної базової програми попереднього професійно-психологічного відбору майбутніх фахівців фізичної реабілітації, який дозволив би виявити їх вроджену схильність до роботи з інвалідами;
• · затвердження штатних посад спеціалістів з фізичної реабілітації та тренерів з параолімпійських видів спорту у лікувальних та санаторно-курортних закладах, спортивних клубах, школах, товариствах, закладах освіти;
• · створення системи спеціалізованих обласних центрів фізичної реабілітації, таборів активної фізичної реабілітації та їх відділень у районах;
• · на базі центрів «Інваспорту» відкриття реабілітаційно-спортивних шкіл для інвалідів (затверджено бюджетом на 2000 р. [9]);
• · відкриття на базі шкіл-інтернатів спеціалізованих відділень підготовки спортивного резерву;
• · виділення обов’язкової квоти часу для оздоровчих занять з інвалідами у всіх спортивних спорудах незалежно від форм власності та їх дообладнання спеціальними приладами, тренажерами, пристроями;
• · створення науково-дослідницьких центрів з проблем фізичної реабілітації інвалідів, організація і проведення наукових семінарів, конференцій, симпозіумів та конгресів, публікація науково-методичних видань;
• · періодичне видання огляду спортивного руху інвалідів у відповідності з п. 40 державної цільової комплексної програми «Фізичне виховання — здоров’я нації»;
• · популяризація та розширення мережі змагань з інваспорту, які проводитимуться щорічно з залученням інвалідів усіх форм нозологій;
• · створення та державна підтримка інваіндустрії - підприємств, які виготовлятимуть вітчизняні пристрої та обладнання для інвалідів.

Таким чином, фізичною реабілітацією людей з обмеженими фізичними можливостями зайнялися фахівці фізичної культури і спорту, які відчутно розширили межі у методах, засобах та напрямах реабілітації. У співпраці з лікарями і працівниками соціальних служб, вони закладають основи національної системи фізичної реабілітації людей з обмеженими фізичними можливостями.