Профілактика депривації підлітків в процесі позакласної туристсько-краєзнавчої діяльності

ВСТУП Актуальність. Початок третього тисячоліття співпав із становленням незалежної України. Цей процес характеризується не лише серйозними соціальними, економічними і політичними проблемами, а й духовними, що пов’язано з перебудовою свідомості та мислення громадян, в тому числі й учнівської та студентської молоді. За наявних умов така перебудова часто відбувається не на засадах моралі та духовності, а навпаки — аморальності й бездуховності. Нинішнє підростаюче покоління виховується в умовах систематичних політичних конфліктів, економічних і фінансових криз, соціальних потрясінь, переоцінки цінностей, різкого розшарування населення за матеріальним становищем (поділу людей на олігархів, багатих, бідних і дуже бідних) та ін. Така суспільна дійсність, безумовно, впливає на становлення і розвиток дітей та молоді. У цьому контексті виникає безліч проблем становлення і розвитку особистості. Одна із них полягає у виявленні різних видів незадоволення індивіда у позитивних емоціях, батьківському спілкуванні, родинному затишку, соціальних благах, соціальному статусі, роботі. Такий стан незадоволення базових і соціальних потреб називають депривацією.

Аналіз стану дослідження цієї проблеми свідчить про те, що наукова думка щодо питань психології депривації, її різних видів та впливу на поведінку молоді збагачена глибокими дослідженнями проблеми. У науковій літературі представлено психічні та фізіологічні особливості розвитку дітей в умовах депривації (І.В. Дубровіна, Є.І. Захарченко, Т.М. Землянухіна, Н.І. Карасьова, Й. Лангмейер, М. І. Лісіна, З. Матейчик, В. С. Мухіна, А. М. Прихожан, А. Г. Рузська, О. П. Тимошенко, Н. Н. Толстих та інші).

Найчастіше поняття «депривація» розглядається як вплив несприятливих факторів, які трапляються в життєвих ситуаціях і проявляється в уповільненні й дезорганізації розвитку психічних процесів, деформованості самосвідомості, особистісних «викривленнях» і відсутності довіри до людей, не сформованості довільних форм поведінки; зниженні комунікативної активності і труднощах встановлення контактів з широким соціумом, порушенні процесу соціального і професійного самовизначення; нерівномірності й ослабленні процесу психофізичного розвитку, зниженні функціональної активності внаслідок недостатньої сформованості адаптаційних механізмів, що може призвести до виснаження внутрішніх резервів особистості, а зрештою — до дезадаптації в школі, соціумі, тощо.

Дослідженнями соціально — педагогічних аспектів подолання депривації займались Боришевський М. Й., Просандєва Л.Ф., Татенко В. А., Усачова Г. М., Т. М. Яблонська та інші. Ними аналізуються філософські засади виховання особистості в контексті подолання депривації, шляхи задоволення потреб особистості як засіб подолання відхилень у поведінці, розвиток громадянської спрямованості в контексті задоволення соціальних і культурних потреб на основі активної адаптивної поведінки.

Разом з тим аналіз практики роботи навчальних закладів свідчить, що недостатньо дослідженні організаційно-педагогічні форми виховання підлітків з метою попередження (профілактики) депривації.

Дослідження Ю., Жданович В. Кірсанової, Л. Шелестової вказують на позитивну роль культурно — дозвіллєвої діяльності, у розв’язання означеної проблеми.

Значний потенціал у подоланні депривації має позакласна туристсько-краєзнавча робота, як складової дозвілля дітей.

Питання теорії туристсько-краєзнавчої діяльності школярів розробляли О. Т. Діброва, Я. І. Жупанський, В. П. Замковий, М. Ю. Костриця, М. П. Крачило, В. П. Круль, В. В. Обозний, М. П. Откаленко, Є. Й. Шипович, М. Т. Янко та інші. Різні аспекти виховання особистості засобами шкільного туризму і краєзнавства в сучасних умовах досліджували М. Горбенко, Ю. Грабовський А.Лисенко, Т.М.Міщенко, Б. Пангелов, Н. Пангелова, М. Соловей, В.Шульженко. Однак роль туристсько-краєзнавчої діяльності у попередженні (профілактиці) депривації дітей та підлітків вивчено недостатньо.

Усвідомлення важливості проблеми та її недостатня вивченість й зумовило нас обрати тему «Профілактика депривації підлітків в процесі позакласної туристсько-краєзнавчої діяльності» як дипломне дослідження.

Об'єктом дослідження є профілактика депривація підлітків.

Предметом дослідження є форми і методи позакласної туристично-краєзнавчої діяльності як засобу подолання депривації підлітків.

Мета дослідження — виявити та практично перевірити ефективність в позакласної туристсько-краєзнавчої діяльності як засобу подолання депривації підлітків Гіпотеза дослідження — стан депривованості підлітків можна подолати або зменшити засобами системної та індивідуально зорієнтованої позакласної туристсько-краєзнавчої діяльності.

Завдання дослідження. Реалізація поставленої мети досягається шляхом постановки і розв’язання наступних дослідницьких завдань:

1. Проаналізувати сутність феномену депривації та туристсько-краєзнавчої діяльності як засобу подолання депривації.

2. Визначити стан дослідження даної проблеми у науково-педагогічній літературі.

3. З’ясувати можливості туристсько-краєзнавчої діяльності як засобу подолання підліткової депривації.

4. Обґрунтувати та експериментально перевірити соціально-педагогічні умови подолання депривації підлітків в процесі позакласної туристично-краєзнавчої діяльності.

5. Розробити методичні рекомендації для педагогічних працівників закладів освіти щодо подолання депривації підлітків в процесі позакласної туристсько-краєзнавчої діяльності.

Вирішення поставлених завдань має не лише теоретичний сенс, але й практичне виховне значення, оскільки визначає соціально-педагогічні засади, на основі яких можливе розв’язання конкретних проблем гуманістичного виховання підростаючого покоління.

Методи дослідження. У дослідженні використовувалися наступні методи:

1. Теоретичні: а) вивчення й аналіз психолого-педагогічної, медичної, філософської та методичної літератури з теми дослідження; б) теоретичне узагальнення педагогічного досвіду; в) компаративістика (порівняння наукових узагальнень вітчизняних та зарубіжних педагогічних досліджень).

2. Емпіричні (спостереження; соціологічні методи анкетування, інтерв'ювання; визначення рівня депривації підлітків за допомогою методик) База і джерела дослідження. Дослідження проводилось на базі Хмельницького обласного центру туризму і краєзнавства учнівської молоді та загальноосвітній школі І-ІІІ ступенів № 29 м. Хмельницького. Експеримент проводився серед учнів підліткового віку (13−14 років) у кількості 60 чоловік у двох групах: контрольній та експериментальній.

Практичне значення. Результати дипломної роботи можуть бути використані при підготовці проектів і програм позакласної туристсько-краєзнавчої роботи і отримали позитивну оцінку.

Апробація роботи. Результати дослідження доповідались і обговорювались у Хмельницькому обласному центрі туризму і краєзнавства учнівської молоді.

Структура роботи. Робота складається зі вступу, двох розділів, загальних висновків, список використаної літератури і 46 джерел (найменувань), додатків. Загальний обсяг дипломної роботи становить 132 сторінок.

РОЗДІЛ 1. ДЕПРИВАЦІЯ ЯК СОЦІАЛЬНО-ПЕДАГОГІЧНА ПРОБЛЕМА ТА ЇЇ ПОДОЛАННЯ В ПРОЦЕСІ ТУРИСТИЧНО-КРАЄЗНАВЧОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

1.1 Поняття, детермінанти та наслідки депривації у підлітковому віці

Під поняттям депривація розуміється особливий психологічний стан людини, який виник в результаті окремих життєвих обставин, коли індивід позбавлений можливості задовольнити свої людські психологічні, духовні потреби в достатній кількості і достатньо тривалий час. Проблему депривації розглядали переважно західні вчені Берн Е., Хебб Д., Спітц Р., Лофенфельд Б., Монтесорі М., Берне Р., Бадинтер Е., Мід М, Райбл М., Еріксон Е., Майєрхофер М., Келер В., Прінгл М., Бейслоу В., Боулбі Дж., Пруг Д., Лангмейєр Й." Ма-тейчек 3., а також російські та українські науковці Аркіне М., Брюн Е., Брутман В., Кистяковська М., Гроф С, Лорен С, Шмурак В. тощо. [6, с. 227].

У науковій літературі поняття «депривація» трактують по-різному. Д. Хебб розкриває її як специфічний стан, пов’язаний з біологічно повноцінним, але психічно недостатнім середовищем. Й. Боулбі у своїй монографії «Материнська турбота та психічне здоров’я» визначав, що депривація — це ситуація, за якої суб'єкт страждає від недостатності емоційних зв’язків, що зумовлює низку порушень психічного здоров’я різних ступенів стійкості. Р. Шпіц та У. Голдфарб підкреслювали здебільшого тяжкі наслідки довготривалої повної депривації, її драматичний перебіг, стійкість і глибоке втручання в структуру особистості, що зумовлює схильність до правопорушень або навіть психозу.

Й. Лангмейєр і З. Матейчек зазначають: «Депривація — це психічний стан, коли суб'єкт не має змоги задовольняти деякі свої основні (життєві) психічні потреби достатньою мірою впродовж тривалого часу» [14, с. 14].

Тобто йдеться про втрату чогось такого, що необхідно індивіду для задоволення певних важливих потреб. Це призводить до різних моральних і психологічних відхилень у поведінці та діяльності.

У Великому психологічному словнику сказано: «Депривація — втрата, позбавлення або наближена до них за вираженням і значуща для суб'єкта нестача чогось необхідного, бажаного» [3, с. 130].

На сьогодні немає чіткого визначення психічної депривації. Одні дослідники розуміють її у широкому значенні, а інші - у вузькому, включаючи до виду сенсорної депривації. Так, Джейд (Jade, 1997) пише: «Психічна депривація — це такий вид сенсорної депривації, коли на ранньому етапі онтогенезу організм ізолюється від соціуму і отримує неповну та спотворену інформацію про зовнішнє, тобто від оточуючого середовища».

З таким трактуванням психічної депривації не зовсім погоджується сучасний дослідник М.Й. Варій. Він вважає, що «психічна депривація — це психічний стан, який виникає в результаті життєвих ситуацій, коли суб'єктові не надано можливості для задоволення деяких його основних (життєвих) психічних потреб упродовж тривалого часу [6, с. 814]. Щоб надати цьому явищу психічного змісту, він підкреслює, що психічна «депривація — це тимчасова або постійна, повна або часткова, штучна або зумовлена життєдіяльністю ізоляція людини від взаємодії її внутрішнього психічного із зовнішнім психічним» [6, с. 814]. Виходячи з цих позицій, вчений психічну депривацію поділяє на такі види: сенсорну, емоційну, психомоторну, духовну, соціальну, пізнавальну і психокультурну.

Спектральна різноманітність проявів іррегулярності розвитку в депривованих підлітків проявляється в: уповільненні й дезорганізації розвитку психічних процесів, зокрема становленні дослідницької поведінки на ранніх щаблях онтогенезу, зниженні пізнавальних інтересів комунікативно-гностичної активності, утрудненні в розумінні і передбаченні подій, недостатності інтелектуального розвитку; деформованості самосвідомості, особистісних «викривленнях» і відсутності базової довіри до людей, несформованості довільних форм поведінки; зниженні комунікативної активності і труднощах встановлення контактів з широким соціумом, порушенні процесу соціального і професійного самовизначення; нерівномірності й ослабленні процесу психофізичного розвитку, зниженні функціональної активності організму внаслідок недостатньої сформованості адаптаційних механізмів, що може призвести до виснаження його внутрішніх резервів, а зрештою — до дезадаптації в школі та розвитку різного роду психосоматичних захворювань; соматичній ослабленості і хронічних хворобах; загальному психофізичному й соціальному інфантилізмі тощо.

Порушення психічного і соціального розвитку дитини при депривації мають негативні наслідки і залежать від моменту початку, тривалості та умов, в яких перебувала дитина. У випадку ранньої депривації дитини можливі важкі довготривалі порушення:

— затримка розвитку мови — особливо «страждає» синтаксис та змістовні характеристики, соціальне використання мови, повідомлення переживань та побажань щодо майбутнього;

— затримка розвитку соцільних та гігієнічних навичок та звичок, при створенні яких потрібні тісні стосунки з дорослими;

— затримка розвитку дрібної моторики при низькій продуктивності інтелектуального розвитку;

— недиференційоване, примітивне ставлення до людей;

— інфантильна поведінка;

— емоційна тупість, яка виявляється у відсутності жалю та сором’язливості.

Деприваційні прояви можуть включати характеристики різних відхилень: затримки або відхилень психічного розвитку, ознаки олігофренії, незначні мозкові дисфункції тощо [7, с. 347].

В ранньому дитячому віці депривація приводить до характерних порушень раннього розвитку (відставання в ранньому мовному розвитку, недостатній розвиток тонкої моторики і міміки). У подальшому можуть проявлятися й емоційні порушення у вигляді загальної згладженості прояву почуттів при частій схильності до страхів і тривог, поведінкові відхилення (часті реакції активного і пасивного протесту, відмови, недолік почуттів дистанції в спілкувані інших, ускладнень при спілкуванні).

Що стосується віку, то немає сумнівів, що чим молодшою є дитина і більша її безпорадність, тим сильніше вона залежить від умов, в яких проживає. Звичайно, що найбільш тісно благополуччя дитини пов’язано з особливостями дитячого закладу в віці немовляти та дошкільному віці. Саме від осередовища залежить і саме життя дитини. В подальші роки дитина набуває більшої самостійності, але її розвиток ще великою мірою визначається тими умовами, в яких формується її особистість і діяльність. Діти, що ростуть в закладах інтернатного типу в психічному розвитку з перших місяців починають відставати від своїх ровесників, які живуть в сім'ях. Це відставання набуває на кожному віковомуетапі якісних змін і не компенсується в ході дорослішання дитини в умовах цих закладів. Отже, депривація є шкідливою на кожному віковому етапі, але найбільш пагубно впливає на дітей-немовлят і дітей дошкільного віку. Чим швидше звільнити дитину від негативного впливу депривації, тим повноціннішим буде весь подальший розвиток особистості.

На думку М.Й. Варія, за тривалістю будь-яка депривація буває: короткотривалою (наприклад, робота водолаза кілька годин на дні моря, відпочинок на безлюдному острові, хвороба тощо); затяжною (наприклад, перебування космонавтів на навколоземній орбіті); довготривалою (відсутність фізичного навантаження упродовж років, зречення світського життя шляхом самоізоляції в монастирі, членство в культових організаціях (сектах) тощо).

Разом з цим будь-яка депривація має різні рівні розвитку: високий, середній, низький.

Власне таку класифікацію видів психічної депривації, виділивши окремо економічну із соціальної, ми візьмемо за основу для дослідження наявності депривацій у нинішньої студентської молоді України. Тому уточнимо сутність кожного з видів психічної депривації.

Сенсорна депривація найповніше описана в психологічній літературі. Найчастіше її визначають як тривале, більш-менш повне позбавлення людини сенсорних вражень, оскільки в умовах такої депривації актуалізується потреба у відчуттях та афективних переживаннях, що усвідомлюється у формі сенсорного й емоційного голоду.

Е. Берн пише: «Є експериментальні дані, які показують, що сенсорна депривація може викликати у людини тимчасовий психоз або стати причиною психічних порушень» [1, с. 6].

Емоційну депривацію розуміють як відсутність або обмеження переживань особистістю різних емоцій і почуттів унаслідок відсутності дії певних стимулів (сенсорних, соціальних, духовних, психокультурних та ін.) [6, с. 816].

Е. Берн припускає, що «в біологічному плані емоційна і сенсорна депривації найчастіше викликають зміни в організмі або створюють умови для їх виникнення.

Під соціальною депривацією розуміють специфічні відхилення від реальних соціальних норм поведінки і спілкування, які утворилися на основі відсутності певних умов соціалізації та можливостей всебічно засвоювати соціокультурні суспільні цінності [4; 6; 26].

Отже підлітки, які знаходяться в умовах соціальної депривації, значно менше поважають себе, виявляють недостатню цікавість до свого «Я», ніж підлітки, які розвиваються у сприятливих соціальних умовах. У підлітків, позбавлених батьківського піклування, значно нижче, ніж у їх однолітків, представлено очікування позитивного ставлення від інших.

Це, можливо, може пояснити різницю змісту самоставлення особистості у двох груп підлітків, яких ми досліджуємо. Підлітки, позбавлені батьківського піклування, менше впевнені у собі, менше приймають себе, свою особистість. Негативні емоційні переживання, які пов’язані з власною особистістю посилюються спрямованістю підлітків на себе, ніж на інших людей.

Це змушує їх замикатися у собі, відчувати недовіру щодо інших людей, що викривляє подальший розвиток самоставлення.

У даний віковий період, коли для підлітка актуальна оцінка свого соціального значення дорослими та схвалення, прийняття групою однолітків, підліток не очікує позитивного ставлення від інших, менш впевнений у собі, що є суттєвим бар'єром для спілкування і самопізнання.

Урахування того, що саме у підлітковий вік відбувається зростання проблемних переживань, пов’язаних із власною особистістю, можемо говорити, що підлітки, позбавлені батьківського піклування, більшою мірою схильні до соціальної дезадаптації.

Підлітки, які знаходяться в умовах соціальної депривації, недостатньо компетентні в спілкуванні, оскільки дорослі висувають вимоги, які заважають відчувати цим підліткам свою успішність, самостійність. Коли підліток зіткається з соціальнлю обмеженістю, він починає відчувати свою особистісну незначущість.

Е. Берн зауважив, що «соціальна і сенсорна депривації дуже згубно впливають на людей, засуджених на довготривале одиночне ув’язнення, що викликає страх навіть у людини з пониженою чуттєвістю до фізичних покарань».

Духовна депривація виявляється в тому, що особистість повністю або певною мірою ізольована від впливу і засвоєння духовності.

Психомоторна депривація виявляється у відсутності необхідного для організму людини фізичного навантаження і певної сукупності фізичних вправ, спрямованих на розвиток її моторики [6, с. 816].

Пізнавальна депривація полягає в ізоляції (самоізоляції) людини від процесів розв’язання різних мисленнєвих завдань. Йдеться про розумове навантаження, відсутність якого призводить до гальмування розумового розвитку або навіть його регресу. Розвивається розумова лінь.

Л.М. Зюбін (1963) виділяє три причини, що спричиняють особливості мотивації важких підлітків:

1) недостатній рівень розумового розвитку в цілому (але не патологія), що перешкоджає правильному самоаналізу поведінки і передбаченню її наслідків;

2) недостатність самостійного мислення і тому більша навіюваність та конформість;

3) низька пізнавальна активність, бідність і нестійкість духовних потреб.

Економічна депривація являє собою обмеження особистості в матеріальних засобах для уявної чи реальної нормальної життєдіяльності.

Психокультурна депривація полягає в довготривалому відчуженні особистості від засвоєння суто людських культурних цінностей, насамперед творів мистецтва, літератури, фольклору, звичаїв, обрядів, традицій тощо [5, с. 118]. Вона також пов’язана з ціннісним конфліктом, який виникає при не збіганні цінностей особистості з ідеалами суспільства. Деякі люди можуть відчувати внутрішню суперечність загальноприйнятої системи цінностей, встановлених стандартів і правил та ін.

Кожен вид психічної депривації формується внаслідок дії тих чи інших чинників, які виражають його зміст. У ході дослідження виявлено низку чинників, які визначають конкретний вид депривації (див. табл. 1.1).

Проте різні форми психічної депривації в житті трапляються одночасно. Ізольовано виявити їх можна лише експериментально. Так, наприклад, це має місце в пенітенціарних закладах.

Таблиця 1.1.

Види психічної депривації та чинники, які характеризують їхнє вираження

Загалом психічна депривація підлітків у будь-якому випадку призводить до формування у їхній психіці певних утворень зі своїм змістом, психічне якого впливає на свідомість і поведінку. Разом з цим будь-які види депривації є небезпечними для студента, оскільки їх впливи на його психіку, як правило, призводять до безповоротних наслідків не лише в психічному, але і в соматичному розвитку (для організму).

Величина (глибина) і певна якість психічної депривації можуть бути різні. І це буде різним чином впливати на свідомість і поведінку студентів. У результаті дії психічної депривації відбувається не просто «сповільнене зростання» душі, а й те, що називають функціональною неповнотою психіки. Це означає, що деякі частини психіки або її складові не будуть сформовані зовсім чи будуть сформовані частково. Це робить психіку студента нерозвиненою, а його соціальні можливості зменшуються. При цьому формуються такі психічні комплекси, які прийнято називати комплексом неповноцінності.

Саме це і розуміють як функціональну неповноту розвитку психіки.

Внаслідок цього не лише якась властивість, скажімо, характеру студента не буде розвинена, а його особистість стає збитковою в багатьох відношеннях.

Особливо жахливі наслідки спостерігаються, коли в людини не формуються цілі структури психіки внаслідок відсутності впливу певного кола зовнішнього психічного [6, с. 816].

У результаті впливу психічної депривації відбуваються відхилення в емоційному та інтелектуальному розвиткові, порушення соціальних контактів тощо.

Більшість депресивних станів студентів, почуття самотності, соціальних проблем особистості та розвиток комплексів у своїй основі мають емоційну депривацію. Саме тут приховані величезні можливості для створення сильних психологічних залежностей, яким може піддаватися студент у майбутньому в соціумі і / або міжособистому спілкуванні.

Якщо людина позбавлена необхідної кількості спілкування, соціальних контактів, життєвих вражень, то у неї можуть виникнути проблеми як психологічного, психіатричного, так і соматичного характеру. Це є наслідком переживання насамперед сенсорної, емоційної та соціальної депривацій в тому або іншому вигляді (нестача того або іншого виду інформації чи будь-яких вражень: зорових, вербальних, соціальних і навіть тактильних).

Таким чином, доведено, що студентська молодь України у перше десятиліття ХХІ століття переживає сенсорну, пізнавальну, психомоторну, емоційну, духовну, соціальну, економічну та психокультурну депривації як конкретні види психічної депривації, котрі різною мірою проявляються і впливають на свідомість і поведінку.

На появу і розвиток психічної депривації в студентської молоді України впливає велика сукупність зовнішніх чинників, насамперед, соціального, економічного, морального, духовного, соціально-психічного і культурного характеру.

Психічна депривація спричиняє певну деформацію особистості студента не лише за рахунок недорозвиненості, але й за рахунок відсутності повноцінного впливу зовнішнього психічного (необхідної кількості спілкування, соціальних контактів, життєвих вражень, матеріальних благ тощо).

Отже, різні форми психічної депривації в житті трапляються одночасно. Ізольовано виявити їх можна лише експериментально.

Найчастіше виокремлюють такі форми психічної депривації:

— депривація стимульна (сенсорна): знижена кількість сенсорних стимулів або їхня обмежена мінливість;

— депривація значень (когнітивна): занадто мінлива хаотична структура зовнішнього світу без чіткого упорядкування і змісту, що не дає змоги розуміти, передбачати і регулювати інформацію, яка надходить ззовні (Й. Лангмейєр, 3. Матейчек);

— депривація емоційного ставлення (емоційна): недостатня можливість для встановлення інтимного емоційного ставлення до якої-небудь особи, або розвинення аналогічного емоційного зв’язку, якщо такий вже було створено;

— депривація ідентичності (соціальна): обмежена можливість для засвоєння самостійної соціальної ролі. [29, с. 17].

Депривація — це тимчасова або постійна, повна або часткова, штучна або зумовлена життєдіяльністю ізоляція людини від взаємодії її внутрішнього психічного із зовнішнім психічним. Депривація — це процес і результат. За тривалістю депривація буває:

— короткотривалою (робота водолаза кілька годин на дні моря, відпочинок на безлюдному острові, хвороба тощо);

— затяжною (наприклад, перебування космонавтів на навколоземній орбіті);

— довготривалою (відсутність фізичного навантаження упродовж років, зречення світського життя шляхом самоізоляції в монастирі, членство в культових організаціях (сектах) тощо) [6, с. 228].

Будь-яка депривація має різні рівні розвитку: високий, середній, низький. Високий рівень депривації наявний, коли ізоляція людини досягла повної замкнутості, тобто цілковито відсутня взаємодія її внутрішнього психічного із зовнішнім психічним відповідного характеру; середній — коли взаємодія людини із зовнішнім психічним відповідного характеру здійснюється або рідко, час до часу та в малому обсязі; низький — коли взаємодія із зовнішнім психічним відповідного характеру здійснюється систематично, хоча й не в повному обсязі та не активно.

За змістом депривацію можна поділити на: сенсорну; емоційну; психомоторну; духовну; соціальну; пізнавальну; психокультурну.

Сенсорна депривація — це тривале, більш-менш повне позбавлення людини сенсорних вражень. В умовах сенсорної депривації актуалізується потреба у відчуттях та афективних переживаннях, що усвідомлюється у формі сенсорного й емоційного голоду. У відповідь на недостатність аферентації активізуються процеси уяви, певним чином впливаючи на образну пам’ять. Виникають яскраві уявлення ейдетичні, спроекційовані ззовні, які оцінюють як захисні реакції (компенсаторні) [6, с. 228].

У міру збільшення часу перебування в умовах сенсорної депривації на етапі нестійкої психічної діяльності з’являється емоційна лабільність зі зрушенням до зниженого настрою — загальмованість, депресія, апатія, які на короткий час змінюються ейфорією, дратівливістю. Наявні порушення пам’яті прямо залежні від циклічності емоційних станів. Порушується ритм сну, розвиваються гіпнотичні стани з появою гіпнотичних уявлень; на відміну від станів передсонних, які бувають у звичайних умовах, вони затягуються на порівняно тривалий час, проектуються ззовні й супроводжуються ілюзією мимовільності. Чим жорсткіші умови сенсорної депривації, тим швидше порушуються процеси мислення, що виявляється в неможливості на чомусь зосередитися, послідовно обміркувати проблеми. Фіксують зниження функції екстраполяції й продуктивності під час виконання нескладних розумових дій.

У разі збільшення часу впливу депривації ейдетичні уявлення можуть вийти з-під контролю актуального «Я» й виявлятися у формі галюцинацій. У генезі цього процесу чітко простежуються асенізація нервової системи і розвиток гіпнотичних фаз у корі півкуль головного мозку.

Негативним чинником також є духовна, емоційна і психомоторна депри-вація. Вплив на психічне здоров’я людей у суспільстві чинить надмірна матеріалізація соціального життя, яка вимагає великої затрати часу, відмову від оволодіння духовними цінностями. Одні громадяни часто працюють у кількох місцях без перерви на відпочинок, по 10−14 годин, без вихідних, відпустки. Інші вимушені виїжджати на тривалий час на заробітки, у чужі країни. Треті обмежують себе лише матеріальним, не цікавлячись ні духовним, ні фізичним станом, ні станом душі. У багатьох людей відпочинок обмежується тривалим сидінням перед телевізором, застіллям тощо [25, с. 10].

У всіх цих ситуаціях люди обмежують кількість і якість духовного, емоційного і фізичного навантаження, що призводить до духовної, емоційної та психомоторної депривації.

Відсутність позитивного духовного та емоційного навантаження на психіку людини зумовлює поступове збільшення негативного психоенергетичного потенціалу, який сформувався внаслідок дії негативних емоцій (через конфлікти, поклоніння грошам, сварки, невдачі, розчарування, страхи, неможливість швидкого збагачення, втрату близьких, несправедливість, негативізм, обман задля матеріального збагачення, відсутність перспективи, незадоволення своїм становищем у суспільстві тощо). Цей негативний психоенергетичний потенціал спричинює психічні розлади, нервові зриви, депресивні стани тощо, що знижує психічне здоров’я людини [6, с. 229].

Недарма Л. О. Богданович акцентує увагу на тому, що психогігієна «означає збереження психічного здоров’я. Вона стосується не лише стану мозку, а й почуттів людини». На це звертав увагу ще римський лікар Гален, який писав про «гігієну пристрастей, або про моральну гігієну».

Негативний психологічний вплив також має відсутність необхідного організму фізичного навантаження. Загалом для підтримування психічного здоров’я людини необхідно, щоб вона постійно отримувала збалансоване позитивне пізнавальне (розумове), духовне, емоційне і фізичне навантаження. їхня диспропорція чи відсутність обов’язково негативно впливає на психічне здоров’я людини.

Соціальна депривація — це відхилення від реальних соціальних норм у суспільстві та в різних соціальних спільнотах, які відображають певний ступінь ізоляції індивіда від соціального кола та соціального середовища [25, с. 11].

Соціальний розвиток суб'єкта відбувається не лише через навчання окремих видів соціальної діяльності. Насправді суб'єкт є складовою частиною всієї соціальної системи. Він завжди поступово засвоює формулу всієї організованої соціальної системи з усіма її численними ролями (поведінкою, яка відповідає певним соціальним позиціям і статусам). Суб'єкт вчиться не лише тих ролей, які він сам поступово переймає і здійснює, а й тих, які стосуються інших осіб. Знання цих ролей суб'єкт засвоює шляхом безпосередньої участі в соціальних взаємодіях.

Тому, якщо в соціальній структурі суб'єкта нема якогось істотного елемента, який визначає чітку соціальну роль інших суб'єктів соціальної дійсності (наприклад, якщо в сім'ї нема батька або матері, брата чи сестри, або бракує спілкування з однолітками), то індивід не набуває досвіду взаємодії з ними. Де-привацію можна в цьому разі розцінювати передусім як недолік незнання соціальних ролей. Наслідки такої депривації впливають на перебіг соціалізації: де-привований суб'єкт погано підготовлений до відповідного виконання низки ролей, яких очікуватимуть від нього в суспільстві.

Соціальна депривація суттєво залежить від ступеня задоволення потреб людини. Точніше, вона виникає тоді, коли потреби задовольнити неможливо або їх задовольняють частково, однобічно тощо.

Тривалі спостереження вчених засвідчили, що люди з відхиленнями в поведінці зазнають серйозних труднощів у різних життєвих ситуаціях. Ці соціальні ситуації впливають на виникнення соціальної депривації. До таких життєвих ситуацій можна зарахувати: а) призупинення з різних причин уже створеного зв’язку між суб'єктом і його соціальним середовищем; б) недостатнє отримання соціальних, почуттєвих, сенсорних стимулів, коли суб'єкт розвивався і жив в умовах соціальної ізоляції.

Схожа ізоляція заторкує практично всі соціальні ситуації, наприклад: дитину віддають до дитячого садка; зміна персоналу; народження молодших членів сім'ї; перехід суб'єкта з одного закладу до іншого; розлучення батьків; смерть хоча б одного з батьків; призов на службу в армію; вплив на суб'єкта або його сім'ю економічних, соціокультурних та соціальних чинників (сім'ї з низьким економічним або культурним рівнем, асоціальні сім'ї, соціально дискриміновані сім'ї, сім'ї так званих привілейованих осіб, сім'ї переселенців, членство в сектах тощо), природні катастрофи, повені, землетруси, суспільні події, війна, державні катаклізми, евакуація, аномальні травмуючі позиції, на яких були дорослі під час розвитку і виховання дитини, перебування особистості в середовищі людей, які розмовляють іншою мовою, неприйняття групою особистості з якихось причин, тривале перебування в камерах одинокого ув’язнення, фізичні вади (товстий, довгий, низький) тощо [31, с. 130].

На розвиток соціальної депривації значною мірою впливає соціально-психологічний стан суспільства, рівень його розвитку та процес соціалізації конкретної особистості.

Соціальна депривація — це специфічні відхилення від реальних соціальних норм поведінки і спілкування, які утворилися на основі відсутності певних умов соціалізації та можливостей усебічно засвоювати соціокультурні суспільні цінності.

Дослідження свідчать про різний вплив соціальної депривації на поведінку й діяльність людини.

Пізнавальна депривація полягає в ізоляції (самоізоляції) людини від процесів розв’язання різних мисленнєвих завдань. Йдеться про «розумове навантаження», відсутність якого призводить до гальмування розумового розвитку або навіть його регресу. Розвивається розумова «лінь».

Психокультурна депривація полягає в довготривалому відчуженні особистості від засвоєння суто людських культурних цінностей, насамперед творів мистецтва, літератури, фольклору, звичаїв, обрядів, традицій тощо [3, с. 231].

Стосовно видів психічної депривації, то найчастіше дослідники виокремлюють сенсорну депривацію (від лат. sensus — почуття, відчуття і deprivation — позбавлення), під якою переважно розуміють «тривале, більш або менш повне позбавлення людини сенсорних вражень, яке здійснюється в експериментальних цілях». Фактично таке саме визначення дається у словнику психолога-практика і найновішому психологічному словнику. У цих джерелах про емоційну, соціальну та інші види депривації не згадується [22 — 24].

У Великому психологічному словнику за редакцією Б. Г. Мещерякова і В.П. Зінченка знову таке поняття, як «соціальна депривація», відсутнє, а має місце поняття «сенсорна ізоляція». Тут сказано: «Сенсорна ізоляція — утримання організму в умовах виключення з його оточуючого середовища максимально більшої кількості подразників». Проте уточнення цього поняття свідчить, що мова йде про сенсорну депривацію: «Розрізняють три різновиди умов ізоляції: 1) абсолютне уникнення подразників (сенсорний голод); 2) усунення подразників, які несуть інформацію, але без зменшення сили енергетичного впливу, який здійснюється на рецептори; 3) зведення сенсорного оточення до низки простих монотонних і повторюваних подразників».

В енциклопедії сенсорна депривація визначається як «експериментальна процедура, яка здійснюється з метою усунення або обмеження впливу на піддослідних сенсорних стимулів» [22, с. 796].

А вже в українській психологічній енциклопедії розкрито сутність сенсорної депривації як «здійснюване в умовах експерименту тривале повне або часткове позбавлення людини сенсорних вражень» [24, с. 297].

Проте замість поняття «сенсорна депривація» деякі дослідники вживають поняття «емоційно-інформаційний голод». Так, Е. Берн робить висновок, що «відсутність емоційних зв’язків для людини може закінчитися фатально. Ці свідчення підтверджують, що існує сенсорний голод і потреба у житті дитини в стимулах, які забезпечують їй фізичний контакт» [1, с. 6]. Однак автор також веде мову і про емоційну, і про соціальну депривації.

Зараз має місце тенденція виділяти окремо емоційну, когнітивну й соціальну депривації.

Емоційна депривація найчастіше визначається як недостатність можливостей для встановлення інтимного емоційного ставлення до певної особи або як розвинення подібного емоційного зв’язку (якщо такий вже було створено), а також як нестача емоцій.

Під когнітивною депривацією розуміється занадто мінлива хаотична структура зовнішнього світу без чіткого упорядкування його змісту, що не дає змоги розуміти, передбачати та регулювати інформацію, яка надходить ззовні.

Джейд (Jade, 1997) під депривацією розуміє «стан, при якому люди відчувають недостатнє задоволення своїх потреб».

В соціології використовуються поняття абсолютної та відносної депривації. Абсолютна депривація — це неможливість для індивіда чи соціальної групи задовольнити свої базові потреби через відсутність доступу до основних матеріальних благ і соціальних ресурсів: продуктів харчування, житла, медицини, освіти та ін.

Відносна депривація становить суб'єктивне сприйняття незбігу «ціннісних сподівань» і «ціннісних можливостей», що болюче переживаються людиною (блага та умови життя, яких, на думку людей, вони справедливо заслуговують).

Соціальна депривація — відхилення від реальних соціальних норм поведінки і спілкування.

Проте на сьогоднішній день немає глибокого аналізу всіх видів психічних депривацій, їхнього впливу на психологію особистості, її свідомість, самосвідомість, самопочуття, поведінку тощо. Насамперед чітко не розмежовані види психічних депривацій, не розкрита їхня психологічна сутність, механізми впливу на психіку, свідомість і поведінку людини. Не розкрито, які психічні утворення формує вона у психіці людини, які аспекти психіки не розвиваються загалом або розвиваються частково, які психічні механізми запускає тощо. Тому автором поставлена мета виявити види психічних депривацій, які переживає студентська молодь України початку ХХІ століття, і розкрити їхню сутність.

Дослідження вчених, які спеціалізуються у вивченні причин і наслідків депривації свідчать, що найчастіше депривація загострюється саме в підлітковому віці внаслідок суперечностей, зумовлених перебудовою психологічних та фізіологічних механізмів формування особистості.

Депривацію спричиняють негативні об'єктивні чинники в житті підлітка, зокрема ситуація, коли молода людина позбавлена можливості задовольнити потреби у конструктивному спілкуванні, творчості, особистісному самовираженні за умов її тривалості.

Стосовно проблем підлітків мається на увазі психічний стан людини, який характеризується такими ознаками:

наявність протиріч в ситуаціях особистого життя, пов’язаних з сім'єю, навчанням, з ровесниками, з ровесниками протилежної статі, з самоусвідомленням і самовідношенням тощо;

— емоційне переживання цього протиріччя та усвідомлення його як проблеми;

— бажання позбавитися цієї проблеми, вирішити її.

Підлітковий вік (від 11−12 до 14−15 р.) — це ціла епоха в житті людини, період суттєвих змін у фізіологічному і психічному розвитку, в соціальному статусі, у формах поведінки.

У психологічній літературі підлітковий вік визначається як критичний, складний, перехідний. Його кризовий характер і складність полягає у різкому подорослішати, в стрибку з дитинства в іншу вікову фазу, у нове знання. Підліток відчуває раніше невідомі йому суперечності у взаєминах між людьми, в яких він губиться, він виявляє у собі почуття і потяги, перед якими є беззахисним.

Підліток водночас є тендітним і сильним, вразливим і небезпечним, він в однаковій мірі є доступним і добру і злу. Легко і довірливо прив’язується, але може раптово обірвати, здавалось би найбільш міцні зв’язки. Він потребує любові, але бере набагато більше ніж віддає.

Багато труднощів і проблем підлітків пояснюються основною суперечністю його розвитку — рухом до відособлення і соціалізацією. Ці взаємозв'язані процеси проходять нелегко: найчастіше вони є драматичними і для самого підлітка і для оточуючих його людей. [9, с. 67]

В психології поняття соціалізації розглядається по-різному. Ми його розуміємо як засвоєння підлітком нових для себе соціальних ролей, входження у все більш широкі соціальні відносини і те, що для підлітка новою психологічною реальністю (порівняно з молодшим школярем), стає група ровесників.

Смисл процесу відособлення полягає у пошуку підлітком своєї автономії. Відстоюючи свій особистий і фізичний простір, підліток ще не здатний серйозно і з повагою ставитися до автономії інших людей. В сім'ї ця його властивість породжує чимало труднощів для близьких. Підліток егоцентричний і вимагає поваги своєї інтимності. Проте, він і не припускає, що і інші члени сім'ї теж мають право на відпочинок, таємницю, відособленість. Він живе так, ніби інші повинні присвятити йому своє життя, віддаючи його до останку.

Підліткова дружба є не стійкою саме через те, що підлітку ще недоступне розуміння цінності автономії іншого. В любому конфлікті він вважає себе жертвою, не вміє зрозуміти свою долю вини в розриві або напруженні взаємин.

У процесі соціалізації та відособлення існує ще один аспект: необхідність для підлітка бути зв’язаним з групою і пошук власної ідентичності. Підліток прагне бути прийнятим тією групою ровесників, інтереси якої він поділяє. Це може бути шкільний клас, компанія однокласників чи хлопчиків з двору. Для підлітків група — це не просто діти, яких він вважає цікавішими за інших і з якими він хоче відпочивати. Підліткова група — співтовариство зі своїми нормами, правилами, відмінними від інших. Бути членом підліткової групи означає бути своїм серед своїх, жити за їх законами, разом з нею протистояти іншим групам.

1.2 Соціалізація і виховання підлітків у процесі туристично-краєзнавчої діяльності

Важлива роль у вихованні учнів, розширенні й поглибленні їхніх знань, розвиткові творчих здібностей належить спеціально організованій виховній роботі у поза навчальний час. Таку роботу називають позакласною та позашкільною [2, с. 27].

На рівні із системою освіти велика роль у процесі формування ідеології виховання підлітків належить саме позашкільної роботі. Щоб по-справжньому любити рідний край, його слід добре знати, необхідно вивчати його історію, мову, культуру.

Ефективним засобом виховання учнів основної школи, є туристсько-краєзнавча робота. Під туристсько-краєзнавчою діяльністю розуміємо спільну діяльність педагогічного й учнівського колективів, спрямовану на вирішення комплексу освітньо-виховних і оздоровчих завдань, здійснювану в природному середовищі у формах прогулянок, туристичних походів, зльотів, змагань і польових таборів.

Активізації туристсько-краєзнавчої роботи значно сприяє прийняття Закону України «Про позашкільну освіту», яка визнана складовою системи безперервної освіти і спрямована на розвиток здібностей та обдарувань вихованців, задоволення їх інтересів, духовних запитів і потреб у професійному визначенні [16, с. 12].

Туристсько-краєзнавчу роботу з першопочатків її становлення розглядали як важливий чинник пізнання сучасного і минулого народу. Водночас вона виступає ефективним засобом формування почуттів патріотизму, національної гідності й самоповаги, загальнолюдських ідеалів, бажання бути корисним для суспільства, виховання бережливого ставлення до природи, любові до рідної мови й історії тощо. На цій основі туристично-краєзнавчу діяльність можна розглядати як об'єктивну потребу суспільства, пов’язану з актуальними проблемами соціально-економічного будівництва, культурно-духовного відродження українського народу, навчально-виховним процесом, підготовкою підростаючого покоління до суспільно корисної та трудової діяльності. Упродовж десятиліть еволюції туристично-краєзнавчої роботи та теоретичного обґрунтування її суті в науковій літературі сформувалось неоднозначне трактування понять «туризм» і «краєзнавство».

Подорожі й екскурсії розширюють кругозір, дають можливість краще пізнати історію і географію вітчизни, побачити на власні очі природні явища й об'єкти рідного краю, пізнати його історію й економіку, пробуджують глибоку любов до природи, виховуючи дбайливе ставлення до неї.

У туристській діяльності, що організується школою, реалізується вимоги суспільства, родини до виховання учнів, їхнього всебічного розвитку, ведення здорового способу життя шляхом раціональної організації вільного часу школярів. Туристська діяльність виконує комплексну позакласну і позашкільну виховну роботу школи, сприяє формуванню соціально активного, духовно і фізично здорового покоління. Учні, що займаються туризмом, швидше набувають соціальної зрілості, одержують духовне і фізичне загартування, активно готуються до трудової діяльності. Через шкільні туристичні об'єднання, клуби, гуртки, секції пішохідного, водного, гірського, велосипедного і т.п. туризму школярі опановують багато видів діяльності.

Зміст туристської діяльності учнів полягає в формуванні суспільної спрямованості особистості школярів, її соціальної активності, наслідком якої є усвідомлене відношення учнів до навчання, праці, суспільній роботі. Тому туристська діяльність характеризується, насамперед, свідомим і творчим виконанням учнями добровільно узятих на себе обов’язків і суспільно корисною роботою в походах, подорожах і експедиціях.

Краєзнавство — сукупність інформації про якусь країну з погляду географії, природи, історії, етнографії, народного господарства. Форми краєзнавчої праці: краєзнавчі музеї, товариства, гуртки, виставки тощо; Краєзнавство має велике значення в вихованні молоді [9, с. 49].

Туристично-краєзнавча діяльність — це вид пізнавально-культурної, виховної та дослідницької діяльності, яка виступає чинником формування особистості через поглиблене ознайомлення з довкіллям, історичним минулим рідного краю, його звичаями, обрядами, традиціями, історичними та культурними пам’ятками, що сприяє патріотичному вихованню дітей та молоді.

Метою туристично-краєзнавчої роботи з патріотичного виховання є поглиблення й розширення знань про український народ та Україну, його історію, культуру, звичаї, обряди, традиції, вірування, формування практичних навичок і світоглядних переконань, розвиток почуття патріотизму.

Краєзнавство і туризм — це єдина позашкільна виховна діяльність, яка маючи величезний світоглядний потенціал, формує в молоді комплексне узагальнююче уявлення про Землю як планету людей, виховує патріотизм та любов до свого краю, Батьківщини.

Однією з найрозвинутіших організаційних форм є шкільне краєзнавство, що виникло в другій половині ХІХ ст. під назвою батьківщинознавство. Суть шкільного краєзнавства полягає у всебічному вивченні учнями свого краю в навчально-виховних цілях за різними джерелами та, головним чином, шляхом безпосереднього спостереження під керівництвом учителя. Ефективність шкільного краєзнавства залежить від того, наскільки вчитель сам є краєзнавцем, настільки чітко він здатний визначити об'єкти дослідження, види і методи роботи, організувати вивчення краю учнями й управляти цією діяльністю, зважаючи на шкільну програму, склад учнів і місцеві можливості.

Вчитель сам повинен добре знати край, систематично його вивчати, вміти професійно організовувати краєзнавчу роботу учнів.

Великий вплив краєзнавства на учнів визначається тим, що вони самі досліджують свою місцевість, ставлячи перед собою, якщо можливо, суспільно-корисну мету: виявлення нових родовищ корисних копалин і рослинних ресурсів, знаходження і вивчення історичних місць, насаджень рослин, облік цінних краєзнавчих об'єктів; збирання матеріальних цінностей і документів, що характеризують місцеву природу, господарство, побут населення; господарське застосування виявлених ресурсів, благоустрій свого населеного пункту, пропагування знань про свій край серед населення.