Арабо-ізраїльський конфлікт та палестинська проблема (до 1968 року)

Дата Подія

Сутність проблеми

Для поміток

13 серпня 1945 рік. Заява ВСК про еміграцію євреїв

Відомо, що початком нового витку продовження Палестинської проблеми після ІІ Світової Війни, слід вважати заяву Всесвітнього сіоністського конгресу 13 серпня 1945 року про переселення в Палестину 1 млн. євреїв. Це викликало незадоволення Великобританії під мандатом якої знаходилася територія Палестини, оскільки це могло викликати протидії з боку арабів, котрі також були мешканцями Палестини, не бажали створення єврейської держави. Але під тиском єврейської діаспори США, конгресу США, президент Трумен 31 серпня 1945 року запропонував Великобританії надати можливість 100 тисячам євреїв постраждалих в Європі в роки голокосту емігрувати до Палестини. Передбачаючи хвилювання серед палестинських арабів, держав Арабського світу, Великобританія відмовилась виконати дану пропозицію. Вже в жовтні 1945 року Єгипет, Ліван, Сирія, Ірак заявили про можливість виникнення війни у Близькосхідному регіоні у випадку створення єврейської держави в Палестині, як відповідь пропозиції США. Для пошуку компромісу, в листопаді 1945 року була створена змішана британо-американська комісія для вирішення єврейського питання, однак це виявилося безрезультатним.

ВСК — Всесвітній сіоністський конгрес.

Президент Трумен (1884−1972 рр.)

18 лютого 1947 рік. Заява Великобританії про можливість відмови від мандату над Палестиною

Відомо, намагання єврейської сторони добитися дозволу еміграції супроводжувалося терористичними актами проти британських військ. В липні 1946 року був підірваний штаб британської військової адміністрації в Єрусалимі (готель «Цар Давид»). Також Великобританія розуміючи тиск США, бажаючи сберегти добрі відносини з Арабським Світом 18 лютого 1947 року заявила про намір зняття мандату з Палестині, відкрив тим самим шлях до незалежності Ізраїлю, а також виникненню арабо-ізраїльського конфлікту. Відомо, що в квітні 1947 року розгляд Палестинського питання був переданий в Генеральну асамблею ООН.

Генеральна асамблея ООН — Генеральна Асамблея ООН — головний дорадчий, директивний та представницький орган Організації Об'єднаних Націй, створений у 1945 р. згідно із статутом ООН.

29 листопаду 1947 рік. Резолюція № 181 Генеральної асамблеї ООН

Після переговорів навколо Палестинської проблеми в Генеральній асамблеї ООН була прийнята резолюція № 181 про розділ території Палестини на єврейську, котра складала 56% (узбережна равнина біля м. Хайфа до Реховота, східну частину Галілеї, Тивериадське озеро, пустелю Негев до Умм Рашараша), арабську, котра складала 42% (Західна Галілея з м. Акко, гірські області Іудеї и Самарії, південного узбережжя до м. Майдал), а також 2% території передавались під контроль ООН (Єрусалим, Віфлієм). Відомо, що єврейська сторона погодилася на дане рішення, однак араби вимагали створення арабської держави на території Палестини. Також на території Палестини діяли військові підрозділи місцевих євреїв, що призвело до втечі деяких палестинських арабів. Це стало ще однією передумовою до початку арабо-ізраїльського конфлікту.

15 травня 1948 рік. Створення Ізраїлю

Відомо, що Великобританія розуміючи напружену обстановку в даному регіоні не бажала втручатися в майбутню війну, саме тому 14 травня 1948 року заявило про зняття мандату з Палестини, почала вивід військ. Вже 15 травня 1948 року тимчасовий уряд на чолі з Д. Бен-Гуріоном проголосили незалежність Ізраїлю, Президентом став Х. Вейцман, а держави ЛАД ввели війська на територію Палестини.17 травня 1948 року незалежність Ізраїлю була признана США, СРСР. Саме дана подія стала причиною до початку арабо-ізраїльського конфлікту.

Д. Бен-Гуріон (1886−1973 рр.)

Х. Вейцман (1874−1952 рр.)

1948;1949 гг.1-ша Арабо-ізраїльська війна.

Після проголошення незалежності держави, ЛАД (Єгипет, Сирія, Трансіорданія, Ліван, Ірак, Саудівська Аравія, Ємен) оголосили війну Ізраїлю. Але гарно підготована ізраїльська армія дала опір, арабські армії змогли тільки зайняти деякі частини території Палестини, на котрих передбачалося створити арабську державу. Трансіорданія захопила західне узбережжя ріки Йордан, східні пригороди Єрусалиму, Єгипет захопив Сектор Газа. Відомо, що в липні 1948 року арабські армії перейшли до позиційної оборони. Восени 1949 року були укладені перемир’я між воюючими сторонами. Відомо, що згідно перемир’ям демаркаційні лінії були проведені по теренам котрі захопили воюючі сторони (Ізраїль захопив основну частину Палестини, Трансіорданія західний берег р. Йордан, Єгипет сектор Гази). Тобто території для окремої арабо-палестинської держави були розділені між Ізраїлем, Трансіорданією, Єгиптом. Однак конфлікт не був остаточно вирішеним, оскільки вже 1 грудня 1948 року в м. Єрихоні, котре було окуповане трансіорданською армією, король Трансіорданії Абдаллах був проголошений королем Палестини. Також Арабський конгрес Палестини схвалив проект про створення в майбутньому федерації Трансіорданії та Палестини. Фактично це було поступовою анексією Палестини Трансіорданією. Дана подія викликала протест з боку ЛАГ, оскільки держави бачили визнання розділу Палестини, створення на її території єврейської держави. Але керівництво Трансіорданії для того, щоб закріпити домовленості з палестинцями 2 липня 1949 року змінило назву держави на «Хашимітське королівство Йорданія». Також зміна назви позначала, що Йорданія претендувала не тільки на законні території Трансіордання, але й на захоплену західну частину берегу р. Йордан. Підвищення напруги в арабо-ізраїльському конфлікті також було порушено маніпуляцією Ізраїлю, коли уряд даної держави порушивши резолюцію № 181 Генеральної Асамблеї ООН (Єрусалим має статус міжнародного місця), переніс керівні органи з Тель-Авіву, та визнав його столицею Ізраїлю (Єрусалим був розділений між Ізраїлем та Йорданією). Також для врегулювання арабо-ізраїльського конфлікту Генеральна асамблея ООН створила була створена спеціальна комісія з представників США, Франції, Туреччини, діяльність якої була безрезультатною. Також виникла проблема палестинських біженців (1 млн.) для вирішення якої була створена спеціальна комісія. Також проблемним було визнання Ізраїлю, оскільки усі мусульманські країни окрім Туреччини, Ірану (на той момент світська держава) не визнавали незалежність Ізраїлю.

Король Абдаллах (1882−1951 рр.)

1955 рік. План «Альфа»

Відомо, що досить складними відносинами були між Ізраїлем та Єгиптом, особливо з приводу укладення мирної угоди між двома державами. Також в 1954;1955 рр. на територію Ізраїля просувалися озброєнні федаїни, прибічники муфтія Аміна Аль-Хуссейні, який вважав необхідним спровокувати конфлікт між Ізраїлем, арабськими державами, які вбивали мирних євреїв, провокували терористичні акти. Також ізраїльська розвидка Моссад робила відповідні терористичні акти на території Єгипту, для погіршення міжнародного іміджу Єгипту. Для мирного врегулювання даної напруги в їзраїльсько-єгипетських відносинах в США, Великобританія в 1955 році запропонували Ізраїлю в обмін на мірну угоду, передати Єгипту південну частину Негеву для створення коридору між Єгиптом та Йорданією. Також згідно даному плану «Альфа», Ізраїль повинен був прийняти частину палестинських біженців, іншим виплатити компенсацію. Однак врегулювати ситуацію не вдалося, оскільки Єгипет потребував увесь Негев, а Ізраїль відмовився від власних зобов’язань на користь Єгипту.

26 липня 1956 рік. Декрет про націоналізацію Суецького каналу Єгиптом

Відомо, що після відмови західних держав на пропозицію Єгипта щодо імпорту озброєнь за кордоном, після відмови США надати Єгипту заїм на будову Асуанської плотини (це було відповіддю на укладений Єгиптом торгівельний договір з ЧССР, який був маскуванням імпорту радянської зброї),

Г. Насер прийняв декрет про націоналізацію Суецького каналу, котрий був власністю британських, французьких компаній. Оскільки контроль над Суецьким каналом був життєво важливим для Великобританії, оскільки втрата контролю за Суецьким каналом означала втрату Великобританією позицій в регіоні. Також Франція під приводом небажання втрачати контролю за Суецьким каналом, бажала послабити військовій, економічний потенціал Єгипту, котрий оказував підтримку антиколоніальним повстанцям Алжиру. Для Ізраїлю націоналізація каналу була також загрозою оскільки Насер виступав за заборону ізраїльським судам пропливати через Суецький канал. Все це і стало передумовою до Суецької кризи.

24 жовтня 1956 рік. Севрський протокол

Після націоналізації Суецького каналу Єгиптом, для подальших дій в Севрі 22 жовтня 1956 року відбулася секретна зустріч представників Франції (міністр оборони М. Буржес-Монурі, міністр закордонних справ Х. Пино), Великобританії (міністр закордонних справ С. Ллойд), Ізраїлю (прем'єр-міністр Бен-Гуріон, керівник генштабу М. Даян, директор міністерства оборони Ш. Перес). Після переговорів 24 жовтня 1956 року був підписаний Севрський протокол, згідно якому Ізраїль повинен був розвернути наступ на Єгипет, Великобританія, Франція повинні були висадити війська в зоні Суецького каналу під приводом захисту каналу, необхідністю розділити ворожі сторони. Даний план був останнім кроком перед початком Суецької кризи.

29 жовтня 1956;березень 1957 рр. «Суецька криза»

Згідно Севрському протоколу 29/30 жовтня 1956 року ЦАХАЛ (ізраїльська армія) розвернула наступ на Єгипет. Після цього Великобританія, Франція видвинули ультиматум, згідно якому, Ізраїль, Єгипет припинити військові дії, відвести війська від Суецького каналу, мотивуючи необхідність забезпечення світового судноплавства. Ізраїль прийняв ультиматум, але продовжив наступ, захопив Синайський п-в, сектор Гази. Єгипет відштовхнув ультиматум, у відповідь чому Великобританія, Франція висадили десант в зоні Суецького каналу 31 жовтня 1956 року, але зітхнулися з жорстким опіром з боку єгипетського міського населення, єгипетських підрозділів.1 листопаду відкрилася надзвичайна сесія Генеральної асамблеї ООН, в ході якої було прийнято рішення про припинення вогню, відведенні військ ворожих сторін, а також створення миротворчого контингенту ООН, введення його в Єгипет.5 листопада 1956 року СРСР направив Великобританії, Франції, Ізраїлю ультиматум про застосування ядерної для підтримки Єгипту. Також США виступили проти дій Великобританії, Франції, оскільки вони не порадилися з союзниками по НАТО перед початком наступу, також агресія членів НАТО проти іншої держави протиречила принципу НАТО, щодо застосування сили тільки у випадку оборони, оскільки блок був оборонним. Також США були проти агресії європейських держав в Близькосхідному регіоні, оскільки вважали необхідним зайняти авторитет серед арабських держав, тому засудили напад на Єгипет. США вважали, що агресія проти Єгипту може бути приводом для вторгнення СРСР в Близькосхідний регіон. США пригрозили Великобританії, Франції перестати постачати нафту (американські корпорації на Близькому Сході) якщо ті не припин7ять військові дії проти Єгипту. Насамперед військові дії проти Єгипту могли дійсно стати приводом для СРСР ввести війська в даний регіон під приводом захисту близькосхідних держав, а значить загрозою встановлення комуністичних режимів на Близькому Сході, що означало б втрату контролю західних держав вданому регіоні, просунення СРСР на Середній Схід, Південно-Східну Азію. У зв’язку з тиском США військові дії були припинені 7 листопада 1956 року. В грудні 1956 року британські, французькі підрозділи були виведені з Єгипту. В березні 1957 року ЦАХАЛ остаточно був виведений з території Синайського п-ву, сектору Гази. Також уздовж ізраїльсько-єгипетського кордону були введені миротворчі контингенти ООН. Таким чином дана криза стала не тільки ще одним проявом арабо-ізраїльського конфлікту, але й необхідністю реформування доктрини НАТО для введення принципів за якими держави-члени НАТО зможуть застосовувати силу.

ЦАХАЛ — армія Ізраїлю та головний безпеки.

червень-листопад 1967 рік. «Шостоденна війна»

Відомо, що напруження арабо-ізраїльського конфлікту відбулося після військового перевороту в Сирії, після якого до влади прийшли баасісти, які проголосили будування соціалізму, боротьбу проти Ізраїля. Також Сирія стала мати тісну військову, економічну співпрацю з СРСР. В листопаді 1966 року між Сирією та Єгиптом була підписана угода про спільну оборону. Також в 1967 році держави ЛАД, котрі протистояли Ізраїлю увійшли до Об'єднаного арабського командування. Для надання військової допомоги Сирії, Єгипет в травні 1967 року добився виведення миротворчого контингенту ООН з Синайського п-ву. Причиною конфлікту було закриття Тиранської протоки урядом ОАР, що означало ліквідації шляху ізраїльським судам до Червоного моря. Незважаючи на домовленість генерального секретаря ООН з Насером 23 травня 1967 року про переговори щодо врегулювання конфлікту при посередництві ООН, 5 червня 1967 року Ізраїль почав превентивний удар проти Єгипту, Сирії, Йорданії, яка 30 травня приєдналася до військового союзу Єгипту, Сирії. Завдяки військовому маневру, Ізраєлю вдалося створити ілюзію бомбування єгипетських військових аеродромів під прикриттям кораблів США, Великобританії, котрі проводили неподалік військові навчання. Це було сприйнято Насером, як агресію США, Великобританії, та розірвав дипломатичні відносини 7 липня 1967 року, що викликало погіршення відносин з США, Великобританією. ЦАХАЛу вдалося звийти к Суецькому каналу, захопити Синайський п-в. Також був захоплена західна територія берегу р. Йордан. ЦАХАЛ продовжив наступати на Сирію. Всі ці захоплення були досягнуті за шість днів у зв’язку з чим війна отримала власну назву. СРСР заявив про можливу допомогу Єгипту, Сирії. До Насера був відправлений представник СРСР, котрий запронував переозброїти єгипетську армію, в Середземне море була введена ескадра СРСР, як знак можливого втручання СРСР у війну на боці Єгипту, Сирії, Йорданії. Також СРСР висунув ультиматум припинити наситуп Ізраїлю на Дамаск, оскільки готовий виступити проти Ізраїлю. Ізраїль припинив наступ, але єгипетська, сирійська, йорданська армії були повністю розгромлені, а Ізраїль захопив Синайський п-в, сектор Гази у Єгипту, Східний Єрусалим, західну територію берегу р. Йордан у Йорданії, Голанські висоти у Сирії. В серпні 1967 року відбулася сесія ЛАД в Хартумі, на якої Єгипет, Йорданія заявили про необхідність миру, хоча Саудівська Аравія була готова оказати фінансову підтримку для продовження війни, в обмін на виведення єгипетської армії з Ємену.22 листопаду 1967 року Рада Безпеки ООН прийняла резолюцію № 242, згідно якої ЦАХАЛ був виведений з окупованих територій Єгипту, Сирії, Йорданії, необхідно було справедливо вирішити проблему палестинських біженців, зупинити стан війни між арабами та Ізраїлем, гарантувати кордони даного регіону великими державами, визнати свободу судноплавства по водним шляхам. Також усі арабські держави повинні були визнати незалежність держави Ізраїль. Відомо, що Єгипет, Йорданія погодилися з резолюцією № 242, Сирія відхилила. Щодо позиції Ізраїлю, то уряд не бажав відмовлятися від захоплених територій, оскільки досить важливою на той момент була ідея «Великого Ізраїлю», на захоплених територіях планувалося побудувати єврейські поселення для емігрантів.

1967;1968 рр. Активізація руху ООП

Відомо, що після поразки арабських армій в «Шостоденної війні», та захоплень Ізраїля з території яких почалося масове бігство біженців, керівники ОВП (створена в 1963 році) почала диверсійно-терористичну війну проти Ізраїлю. Особливу роль у терактах грали федаї, а також «Фатх», який в 1968 році очолив Я. Арафат. Таким чином арабо-ізраїльський конфлікт ускладнився терористичною діяльністю ООП, фактично в тилу Ізраїля. В подальшого боротьба з палестинським тероризмом стане ключовим національним інтересом Ізраїлю.

ОВП — Організація Визволення Палестини.

" Фатх" - Палестинський визвольний рух