Система європейського політичного співробітництва

Міністерство освіти і науки України Волинський національний університет імені Лесі Українки Факультет міжнародних відносин кафедра країнознавства і міжнародних відносин

Система європейського політичного співробітництва

(індивідуальна робота)

Зміст

1. Проекти політичної співпраці

1.1 План де Голля

1.2 Плани Фуше

2.Суперечності євроатлантичних відносин

2.1 Погляди Монне.

2.2 Погляди де Голля

2.3 Проект Кеннеді

3. Криза Співтовариства. Вступ Великобританії до ЄЕС

4. Роль ЄЄА в політичному співробітництві

Література

1. Проекти політичної співпраці

Період 1958;1969 років позначився серйозними розбіжностями між країнами учасницями щодо питань функціонування комунітарних інститyцій, політичної уніфікації Західної Европи, характеру трансатлантичних стосунків, розширення й поглиблення Співтовариства.

Старт європейської інтеграції продемонстрував пріоритет прагматичних підходів до будівництва спільноти, об'єднаної економічними інтересами, у перспективі прогресуючої в напрямку збільшення наднаціональних компонентів в організаціїіній структурі, у воєнно-політичному вимірі функціонугочої в якості підструктyри атлантичної системи з тотальним домінуванням CШA. Німеччина й країни Бенілюксу добре пристосуналися до атлантичного середовища, який гарантував для них безпеку i розквіт. Цю точку зору поділяла Великобританія. Разом із тим, жорстка політика президента Франції Шарля де Голля, спрямована проти європейської наднаціональності й американського диктату, порушила баланс інтересів у Співтоваристві i спричинила кризу Спільного ринку й чергове відхилення проектів політичного союзу. Певним чином виходу на поверхню латентних протиріч, притаманних перехідномy періодові інтеграції, сприяла часткова стабілізація відносин між західним i радянським таборами після Карибської кризи 1962 р.

Генерaл де Голь, який повернувся до влади в 1958 р., вважав пріоритетними у своїй діяльності питання національної й військоної незалежності Франції, що не могло не зачіпати євроатлантичне військово-політичне співробітництво. Він намагався перенести на європейський грунт власне бачення національного сунеренітету, запропонувавши концепцію «європейської Европи». Згідно з поглядами де Голля Європа мала позбутись панування обох наддержав i знову стати третім центром сили на світовій сцені. Таким чином, євроатлантична система ставала несумісною з деголлівською концепцією «європейської Європи» .

З іншого боку, різнилися погляди голлістів і засновників європейських співтовариств на природу європейської інститyціональної системи. Установчі договори передбачали поступове переміщення обмежених суверенних прав від держав-учасниць до спільних наднаціональних органів. 5 вересня 1960 р. де Голль під час прес-конференції представив власну концепцію «Европи вітчизн», запропонувавши повернутися до старої ідеї «концерту европейських держав», яка переважала в 19 сторіччі. Те, чого він прагнув, являло б собою щось на зразок конфедерації, яка б узгаджено проводила спільну зовнішню політику. Згідно з поглядами де Голля, інституції Співтовариства могли бути лише технічними органами, підпорядкованими національним урядам, які б одностайно приймали рішення у Раді міністрів.

1.1 План де Голля Дискусії навколо проблем, пов’язаних із поширенням інтеграції на політичну сферу, почалися майже відразу після ратифікації Римських договорів. 5 вересня 1960 р. Ш. де Голль під час прес-конференції запропонував механізм регулярного співробітництва країн 3ахідної Европи в політичній, економічній, військовій i культурній сферах. План передбачав періодичне проведення нарад голів держав або урядів країн-учасниць Співтовариства, peгулярне скликання нарад на рівні міністрів, заснування спеціалізованих комісій з відповідним колом питань, створення постійного політичного секретаріату з місцеперебуванням у Парижі. У 1961 р. пропозиції Франції стали предметом обговорення на першій в історії ЄЕС зустрічі голів держав i урядів у Парижі. Було прийнято рішення про створення спеціальної комісії в складі представників усіх країн Европейського співтовариства з метою визначення форм i організаційних принципів такого співробітництва. Комісію очолив Крістіан Фуше, на той час посол Франції в Данії.

1.2 Плани Фуше У листопаді 1961 р. Франція висунyла «план Фуше», що передбачав створення політичного союзу, націленого на координацію зовнішньої й оборонної політики, із міжyрядовим співробітництвом по типу класичних міжнародних організацій. Інституціональна система союзу мала включати Раду голів держав або урядів, яка прийматиме рішення за принципом одностайності; постійну європейську політичну комісію із суто технічними функціями; Асамблею, позбавлену справжніх контролюючих можливостей. Бюджет організації мав створюватися за рахунок внесків держав-учасниць.

Цей проект було відхилено через негативну реакцію Бельгії й Нідерландів. Обидві держави небезпідставно вважали, що майже повна відсутність наднаціональних компонентів у запропонованій структурі нової організації поставить під сумнів динаміку інтеграційних процесів у ЄЕС. До того ж, партнери Франції виявляли обережність щодо проектів європейської оборонної політики, здатних послабити атлантичний альянс. Не останню роль відігравали намагання цих країн узгодити питання політичної інтеграції зі вступом до Европейських співтовариств Великобританії, яка подала відповідну заяву 10 серпня 1961 р. Нідерланди й Бельгія вважали, що англійська присутність зробить неможливою франко-німецьку гегемонію в Співтоваристві i прискорить асоціацію американського i європейського ринків.

Друга фаза переговорів із питань політичної інтеграції відкрилася 18 січня 1962 р. презентацією нового плану Фуше, ще менш наднаціонального, ніж попередній. У плані Фуше-2 також були відсутніми навіть непрямі посилання на зв’язок співробітництва у сфері оборони з механізмом НАТО. Партнери Франції винесли на обговорення власний план, в якомy політичний союз розглядався не в якості кінцевої мети, а як перехідне об'єднання на шляху до наднаціональної структури. Підкреслювалося, що військове співробітництво здійснюватиметься в рамках Атлантичного альянсу. Цей проект зустрів рішучу опозиціюз боку Франції. Небажання бельгійців i нідерландців переходити до політичної інтеграції без участі Великобританії спричинило остаточне відхилення проекту політичного союзу i призупинення мандата комісії Фуше в квітні 1962 р.

Після відхилення планів Фуше протиріччя між прихильниками євроатлантичної інтеграції та європейської наднаціональності, з одного боку, i голлістів, із другого, стали тотальними. Водночас, віссю нової французької політики стає франко-німецьке зближення. Під час подорожі до Німеччини восени 1962 р. де Голль розпочав переговори з канцлером К. Аденауером щодо договору про франко-німецьке співробітництво. Договір, підписаний у Парижі 22 січня 1963 р., передбачав регyлярні зустрічі голів держав та урядів, міністрів закардонних справ, оборони, освіти та молоді з метою сприяння розвитку співробітництва у сфері зовнішньої політики, оборони й культури. Урядовці обох держав зобов’язувалися проводити консультації перед прийняттям важливих рішень в області зовнішньої політики. Підписання договору між двома членами Співтовариств викликало негативне ставлення інших членів шістки, які побачили в ньому підтвердження своїх побоювань щодо формування франко-німецъкого блоку.

Таким чином, до кінця 60-х років усі спроби поширити західноєвронейські інтеграційні процеси на політичну сферу виявилися марними.

2.Суперечності євроатлантичних відносин

2.1 Погляди Монне У 60-х роках значний вплив на розвиток євроатлантичного діалогy мали дві видатні особистості - Ж. Монне i Ш. де Голль. Ж. Монне i його прихильники вважали, що об'єднана Европа зможе краще захищати свої інтереси у співпраці з США, але за умов існування рівноправних стосунків. Ж. Монне підтримував ідею створення єдиної атлантичної зони вільного обміну, а був прихильником «партнерства», яке виходило за рамки суто комерційного аспекту трансатлантичних стосунків i мало на увазі створення спільних інститyцій. Ж. Монне рекомендував проведення спільних акцій, які б сприяли розвитку трансатлантичної солідарності, зокрема, координацію допомоги країнам третього світy або здійснення спільних фінансових заходів у рамках Організації економічного співробітництва й розвитку. У декларації Комітетy дій за Сполучені Штати Европи від 26 червня 1962 р. йшла мова про необхідність встановлення партнерських відносин між різними за змістом, але рівними за силою Сполученими Штатами й об'єднаною Европою, кожний з яких візьме на себе частку спільної відповідальності за становище у світі.

2.2 Погляди де Голля Напроти, генерал де Голлъ, який обрав метою своєї діяльності національне відродження Франції, підтримував ідею незалежної від США «європейської Европи», в лоні якої Франція, нарешті, відновила б свою традиційну роль великої держави. У вересні 1958 р. де Г олль запропонував США i Великобританії створити «директорію трьох» Атлантичного альянсу й Заходу в цілому, яка б приймала спільні рішення, зокрема, щодо використання ядерної зброї. США, які володіли майже всіма стратегічними запасами зброї Північноатлантичного блоку, не хотіли пристати на таку пропозицію, i президент Д. Ейзенхауер дав про це зрозуміти де Голлеві. Виявилися невдалими i спроби Франції заснувати політичний союз європейських держав, який би керував спільною оборонною політикою. Партнери Франції надавали перевагу збереженню статус-кво і, відхиливши плани Фуше, виступили за тісне співро6ітництво з США.

2.3 Проект Кеннеді

Новий етап у розвитку трансатлантичних стосунків спробував започаткувати президент США Дж. Кеннеді. У доповіді від 4 липня 1962 р. він представив свій «великий атлантичний проект», співзвучний пропозиціям Комітету дій за Сполучені Штати Европи. Напроти могутніх Сполучених Штатів Америки на східному березі Атлантичного океану мали постати Сполучені Штати Европи, які б об'єднали значну частину Західної Европи. Обидві могутні опори мaли бути об'єднані економічними, політичними, стратегічними й культурними зв’язками, що становило б зміст атлантичного партнерства. У жовтні 1962р. Дж. Кеннеді конкретизував цей план, домігшись схвалення Конгресом митного Закону про розширення торгівлі. Закон передбачав взаємне зменшення европейцями та американцями митних податків на 50% із метою інтенсифікації трансатлантичної торгівлі i майже повне скасування мита на всю продукцію, вироблену на 80% членами Атлантичного пакту, а також, можливо, деякими іншими розвиненими країнами.

Пропозиції Дж. Кеннеді віддзеркалювали погляди американців на Спільний ринок, який одночасно був для них i важливим зовнішнім ринком, i серйозним конкурентом. Західна Европа споживала 30% загального американського експорту (40% сільськогосподарського експортy) і, при цьому, не вимагала кредитів, як інші регіони світу: З можливим вступом Великобританії до ЄЕС цей ринок збільшyвався до 240 млн. чоловік. Враховуючи такі розміри, які вже перевищували масштаби США, швидкі темпи економічного розвитку та перспективу введення єдиних зовнішніх тарифів, що об'єктивно ускладнювало американський експорт, Європейське співтовариство реально загрожувало перетворитися на серйозного конкурента США. Дж. Кеннеді й Конгрес убачали вихід в утворенні великої трансатлантичної зони вільної торгівлі, що мала бути сформована після вступу Великобританії до ЄЕС та завершення протистояння країн «малої Европи» та ЕАВТ. Фактично передбачалося утворення широкої економічної зони з великою кількістю товарів, звільнених від митних тарифів, що надавало США, враховуючи їхні передові технології, значні переваги.

" Великий проект" Кеннеді передбачав також поглиблення співробітництва в політичній та воєнній сферах, але за умов збереження монополії на ядерні та термоядерні сили. Такий підхід США знайшов своє відображення в пропозиції Дж. Кеннеді від 17 травня 1961 р. сформувати в межах НАТО багатосторанні сили, до складу яких входили б підводні чонни з ядерними ракетами, що давало б європейцям можливість приймати участь у використанні ядерної зброї, але під американським контролем. Карибська криза в жовтні 1961 р. остаточно переконала керівництно США в необхіднасті єдиного контролю за ядерним потенціалом 3аходу, тобто контролю за стратегічними силами як Великабританії, так i Франції.

" Великий проект" Кеннеді позитивно оцінили як Великабританія, так i партнери Франції по ЄЕС. Але для генерала де Голля американські пропозиції були лише спробою увічнити американське лідерство i перешкодити появі «європейської Європи». Крім того, французькі промисловці остерігалися, що лібералізація торгівлі сприятиме проникненню американського експорту в Европу та підірве основні принципи Спільної сільськогоспадарської політики ЄЕС.

Незгоду де Голля посилили домавленості, досягнуті в грудні 1962 р. під час зустрічі Дж. Кеннеді і прем'єр-міністра Великобританії Г. Макміллана в Нассау на Багамських островах. Г. Макміллан прийняв пропозицію Дж. Кеннеді передати британській стороні американські ракети «Поляріс» із наданням технічної допомоги на переобладнання цими ракетами британських підводних човнів. Ці підводні човни мали залишитися в рамках НАТО, але під подвійним британсько-американським контролем. Так було зроблено перший крок до поглиблення незначних стратегічних сил Великобританії переважаючими американськими силами. Щоб якось загладити повну залежність Великобританії від ядерного потенціалу США, Г. Макміллан наполіг на томy щоб США запропонували аналогічні умови i для Франції.

Реакція де Голля на американські пропозиції була прямо протилежною британській. На відміну від Великобританії Франція ще не мала свого виробництва ядерних боєголовок та підводних човнів, хоча пропозиція Дж. Кеннеді дозволяла значно скоротити витрати в часі й у фінансах, пов’язаних із їхнім виробництвом, де Голль відмовився від участі в цьому проекті. Франція розглядала проект як засіб контролю за французькими та британськими ядерними силами з боку США. Крім того, участь у багатосторонніх силах НАТО ставала б реальною перешкодою як на шляху формування незалежних національних стратегічних сил, так i в досягненні рівноправного положення в процесі розробки атлантичної стратегії, на чому Франція наполягала ще в 1958 р. У цих умовах де Голль приймає кардинально важливе рішення по двом взаємозалежним проблемам. Те, що Г. Макміллан погодився на американсъкі умови бeз консультацій із союзниками, дозволила де Голлю звинуватити Великобританію в тому, що вона обрала США швидше, ніж Європу i використати цей факт як привід для відхилення першого британського запиту щодо вступу до Співтовариства. На прес-конференції 14 січня 1963 р. де Голль одночасно проголосив негативне рішення Франції щодо вступу Великобританії до Співтовариства та відмову Франції приймати участь у багатосторонніх силах НАТО. Подвійне вето генерала де Голля викликали глибоку кризу, яка зачепила і Спільний ринок, i НАТО.

3. Криза Співтовариства. Вступ Великобританії до ЄЕС Вето генерала де Голля обурило партнерів Франції, з якими він навіть не порадився. Партнери Франції почали зволікати з підписанням угоди, що поновлювала б приєднання до Спільного ринку африканських країн та Мадагаскару, колишніх французьких колоній. Нідерланди навіть здійснили невдалу спробу (через негативну позицію К. Аденауера) сформувати спільну позицію п’яти держав на противагу Франції. І хоча Співтовариство продовжувало виступати як єдине ціле, атмосфера довіри між його членами була порушена. Особливо яскраво це проявилося на прикладі Німеччини, яка 14 січня 1962 р. погодилася з принципами Спільної сільськогосподарської політики ЄЕС. Це був свого роду компроміс із Францією, яка наполягала на узгодженні основних положень ССП ще до прийняття Великобританії до ЄЕС. Вето де Голля означало порушення цієї домовленості. Реакцією Німеччини була пропозиція міністра закордонних справ Герхарда Шрьодера від 1 квітня 1963 р. увести у взаємовідносини країн Співтовариства принцип «синхронізації. З метою підтримки балансу національних інтересів країн-партнерів. І хоча цей принцип практикувався з самого початку існування Співтовариства, його реалізація грунтувалася на взаємній довірі. З цього моменту бере початок техніка переговорів, яка сьогодні має узагальнену форму «пакетів», тобто формування блоку різних питань, які дають можливість одночасно задовольняти вимоги усіх партнерів. Таким чином, поступово акцент зміщувався від пошукy глобального вирішення спільних проблем до необхідності урівноваження між поступками та надбаннями кожного члена Співтовариства.

Проте, перша серйозна інституційна криза Спільного ринку не була безпосередньо пов’язаною з проблемами вступу Великобританії. Гостру кризу спричинили розбіжності щодо фінансування Спільної сільськогосподарської політики й незгода генерала де Голля з принципом прийнятгя рішень у Раді більшістю голосів, який мав уступити у дію згідно з Договором про ЄЕС 1 січня 1966 р. Генерал де Голль повідомив союзникам, що вважає Раду міжурядовим органом, де рішення можуть прийматися лише одностайно. Комісію він вважав суто технічним органом, яка мала бути жорстко підпорядкована Раді міністрів. Для тиску на партнерів Франція відкликала своїх представників з усіх інститутів Співтовариств, практикуючи протягом семи місяців тактику «порожнього стільця». Криза вносила серйозний розлад в управлінську діяльність у Співтовариствах i фактично паралізувала їхнє функціонування.

У січні 1966 р. сторони дійшли компромісу, відображеному у спеціальному протоколі, підписаному міністрами закордонних справ в Люксембурзі. Насправді Люксембурзький компроміс був домовленістю, яка констатувала незгоду. Домовленість встановлювала, що в питаннях, які стосувалися важливих інтересів одного або кількох партнерів, члени Ради намагатимуться в розумні строки приймати рішення, прийнятні для всіх членів Ради. На вимогy Франції в окремому пункті протоколу було зафіксовано, що з особливо важливих питань обговорення в Раді триватиме до досягнення одностайності, чим де-фахто вводилося право вето для всіх країн-учасниць. Отже, Франція домоглася, щоб зacoбом прийняття рішень у Раді був консенсус. Партнери Франції не погоджувалися з подібною інтерпретацією Римського договору, але пізніше Великобританія й Данія, що інтегрувалися до Співтовариства, приєдналися до цієї тактики голлістів. Компроміс, досягнутий у Люксембурзі, дозволив відновити роботу Співтовариств, однак, відклав перехід до прийняття рішень у Раді більшістю голосів до середини 80-х років. Члени Ради відмовилися від усіх мажоритарних процедур без урахування важливості питань, що розглядалися, прирікаючи Співтовариство у випадку незгоди на безсилля й бездіяльність. Такий стан речей виявив свою згубність у період криз 1973;1984 років.

4. Роль ЄЄА в політичному співробітництві

європейський інтеграція ринок співробітництво

Європейська рада в Люксембурзі (2−3 грудня 1985 р.) після 28 годин нарад прийняла вісім текстів, які модифікували Римський договір, а також документ щодо політичного співробітництва. Європейська рада вирішила об'єднати результати переговорів по політичному співробітництву i по роботі з поправками в єдиному документі, що знайшло відображення в його назві Єдиний європейський акт. ЄЄА був підписаний дев’ятьма країнами-членами 17 лютого 1986 р. у Люксембурзі. 28 лютого 1986 р. в Гаазі його підписали Греція, Італія, Данія. Однак, ратифікація ЄЄА дещо затрималася. Якщо в одинадцяти країнах вона не викликала проблем, то в Ірландії відбувся референдум, який дозволив внести поправку в конституцію i ратифікувати Акт. ЄЄА набув чинності 1 липня 1987 р. після його ратифікації національними парламентами.

ЄЄА був результатом досить складного компромісу, що хоча й обумовило його дещо декларативний та половинчастий характер, означало новий якісний крок у розвитку західноєвропейської інтеграції. У преамбулі угоди країни-учасниці Співтовариства виявили бажання трансформувати сукупність своїх відносин у Європейський Союз, заснований на бaзi Співтовариств i системи Європейського політичного співробітництва.

Особливе місце в ЄЄА приділялось Європейському політичному співробітництву в області зовнішньої політики. Якщо раніше таке співробітництво відбувалась у рамках Европейської ради неофіційно, то після 1986 р. воно вперше отримало законодавчу основну i мало регулюватися на основі міжурядового договору, який зобов’язував країни ЄЕС не тільки інформувати одна одну про передбачені зовнішньополітичні акції, але й спільно виробляти принципи i цілі зовнішньої політики, а також керуватися ними при проведенні своєї національної політики. Країни ЄЕС підтвердили свої наміри координувати «політичні та економічні аспекти безпеки». Військові питання через гострі розбіжності між країнами не були включені в договір.

Значну увагу ЄЄА відводив механізму функціонування Європейського політичного співробітництва. Завдяки прийняттю ЄЄА положення про політичне співробітництво були включені в Римський договір. Процедура функціонування ЄПС передбачала, що міністри закордонних справ країн-членів i члени Комісії ЄС мали збиратися не менше чотирьох разів на рік. Вони могли обговорювати зовнішньополітичні питання на окремих засіданнин Европейської ради. Комісія також брала безпосередню участь у засіданнях, що проходили в рамках ЄПС. ЄЄА передбачив активну участь Європейського Парламенту в обговоренні зовнішньополітичної діяльності Співтовариства. Керівництво країн-членів мало постійно інформувати ЄП по зовнішньополітичних питаннях, які обговорювалися на той момент. Його зауваження мали бути обов’язково та повністю прийняті до уваги. Зовнішня політика Європейського співтовариства i зовнішньополітичне вирішення питань у рамках ЄПС не мали суперечити одне одному.

У структурі ЄПС був закладений такий інститут, як Політичний комітет, який регулярно збирав директорів Політичних департаментів МЗС із метою підтримки послідовної діяльності ЄПС i підготовки питань для обговорення на сесії міністрів закордонних справ ЄЕС. У випадку надзвичайних обставин Політичний комітет або нарада міністрів закордонних справ могли бути скликані протягом 48 годин на прохання не менше трьох країн-членів. У Брюсселі засновувався Секретаріат, який мав допомагати голові Ради міністрів координувати й ініціювати зовнішньополітичне співробітництво.

ЄЄА проголошував необхідність узгодження політики Співтовариства i ЄПС. Між ЄПС та інститyтами ЄЕС уперше закладався прямий зв’язок, а голова Комісії офіційно брав участь у діяльності ЄПС. Розширювалась також i сфера компетенції ЄПС, туди безпосередньо включались питання європейської безпеки, хоча це положення не отримало обов’язкового характеру i стосувалося, головним чином, політичних, економічних, технологічних аспектів безпеки, тоді як військове співробітництво продовжувало розвиватися в основному в рамках НАТО i ЗЄС. Рішення продовжували прийматися одностайно, однак, щоб не ускладнювати прийнятгя рішень, держава могла утриматися під час голосування.

Література

1. Герчикова И. Н. Международные экономические организации: регулирование мнрохозяйсвенных связей и предпринимательськой деятельности. Учеб. пособие. — М.: «КонсалтЛітератураоанкир», 2002. — 624 с.

2. Копійка В. В. ЄС: Досвід розширення і Україна. — К.: Юрид. Думка, 2005. — 448с.

3. Копійка В. В., Шинкаренко ЄС: Заснування і етапи становленя. — К.: Юрид. Думка, 2001. — 496с.

4. Міжнародна економіка: Підручн. / 3а ред. Козака Ю. Г. Новаацького В.М. — К.: «АртЕк», 2002. — 436 с.

5. Міжнародні організації: Навч. посібн. / За ред. Ю. Г. Козака, В. В. Ковалевського. — К.: ЦУЛ, 2003. — 288 с.

6. Циганкова Т. М., Гордеева Т. Ф. Міжнародні організації: Навч. посібн. — Вид. 2-ге, перероб. i доп. — К.: КНЕУ, 2001. — 340 с.

7. Шреплер Х. А. Международные экономические организации: Справочник. — М.: Междунар. Отном., 1999. — 456 с.