Ні я жива! Я буду вічно жити!

Сценарій літературно-музичної композиції за сторінками життя і творчості Лесі Українки.

" Ні я жива! Я буду вічно жити!" .

На сцені - прикрашений вишитим рушником портрет Лесі Українки. Під портретом слова;

«Довго щирими сими словами.

До людей промовлятиму я…" .

На сцені робочий стіл, за яким працює Л. Українка. Зліва і справа сцени два крісла для двох ведучих. Звучить музика М. Лисенка «Елегія» .

Л. Українка: До тебе, Україно, наша бездольная мати,.

Струна моя перша озветься.

І буде струна урочисто і тихо лунати, '.

І пісня від серця поллється.

По світі широкому буде та пісня літати,.

А з нею надія кохана.

Скрізь буде літати, по світі між людьми питати,.

Де схована доля незнана?

І, може, зустрінеться пісня моя самотня.

У світі а пташками — піснями,.

То швидко полине тоді тая гучная зграя.

Далеко шляхами — тернами.

Полине за синєє море, полине за гори,.

літатиме в чистому полю,.

Здійметься високо-високо в небесні простори.

І, може, спітка тую долю.

І, може, тоді завітає та доля жадана.

До нашої рідної хати,.

До тебе, моя ти Україно мила, кохана,.

Моя безталанная матиі.

(«Сім струн». (Посвята Михайлові Драгоманову ДО «Гімн»).

1 ведучий: Леся Українка… Народилась вона в сім'ї Косачів, щебетати для світу Лесею Українкою, щоб увійти в літературу як співець революційної мужності і боротьби, у людського духу є вершина. Вона зветься ідеал. Творець спускається до ідеалу, людина підноситься. Кожного століття троє чи четверо геніїв одважувалися на таке сходження… Це велетні… Той, хто досягає вершини, стає рівним тобі, Гомере" , — писав Віктор Гюго. Леся Українка, подолавши тяжкий шлях, піднялася на гору круту крем’яную, сягнула вершини людського духу. Вона посідає гідне місце серед великих і безсмертних мужів, таких як Гомер, Данте, Шекспір, Гете, Пушкін і Шевченко, Бетховен і Чайковський, Мікеланджело і Рембрандт.

2 ведучий: Росла і виховувалась Леся у середовищі демократично настроєної української інтелігенції, рід вела свій від людей порядних, не пустодухих, не мізерних. Дід Лесі був декабристом, тітки зв’язані з народовольцями, дядько її - Михайло Драгоманов, улюблений Лесин наставник, змушений був жити в еміграції, продовжуючи справу, колись розпочату Герценом. Друзями родини були такі люди як Лисенко, Старицький, Франко.

1 ведучий: Добрим словом годиться згадати сьогодні турботливого батька — Петра Антоновича Косача і матір — відому нашу письменницю Олену Пчілку, уважну виховательку і невтомну громадську діячку. Риси характеру, вольова вдача матері передалися і її геніальній дочці.

2 ведучий: Леся була щедро обдарована від природи, вона кохалася в казках І переказах, любила українську народну пісню. Дитячі захоплення і забави — доклали до купи й свої зерна, що ними життя-засівало чутливу душу і що згодом переросло вогненним словом правди. Вона держала слово, і багато великих слів у ньому поміщалось: братерство, рівність, воля, рідний край… Так, так, те все було. А далі слово змінилося у спів, і вся громада до дзвінкої промови прилучилась. О, то були такі «Червоні» співи, яких либонь, не чув старезний замок.

1 ведучий: У Луцьку, під враженням трагічної події - арешту рідної тітки Елі за «крайню політичну неблагонадійність», дев’ятирічна Леся написала свій перший вірш «Надія». Його рядки, виведені ще дитячою рукою, наповнюючи сердечний біль і «дорослі» тривоги.

Леся Українка: Вірш «Надія» .

2 ведучий: Пригадується Шевченкове: «Мені однаково, чи буду я жить в Україні, чи ні», до якого Лесин вірш має пряме відношення. Жити чи вмерти, щоб тільки біля Славутича, це ж від Тарасового полум’я засвічується талант іще дитини, а вже прозріваючого генія.

1 ведучий: Та невдовзі сталося велике нещастя, ща на цілий вік отруїло життя пій незвичайній людині.

2 ведучий: Десятилітня дитина застудила ноги на Водохреща — було це в січні 1881 року, простояла на льоду всю церемонію… Ополонка… Хрест з льоду, увінчаяий голубом… Морозна пара від води… Червоні в стуленому сонці ризи… І через два роки все це відгукнулося. Спочатку туберкульоз лівої руки, потім ноги, на початку дев’яностих — легень і, врешті нирок та шлунку.

1 ведучий: Хвороба та скалічена хірургією рука позбавили Лесю можливості стати піаністкою, а тим часом вона сама казала: «Мені інколи здається, що з мене вийшов би далеко кралдай музика, ніж поет, та тільки біда, що природа мені утяла кепський жарт…» .

Звучить музика П. Чайковського «Бремена года» — Июнь — Баркарола. На фоні музики Леся Українка: Мій давній друже! Мушу я з тобою.

Розстатися надовго… Жаль мені!

З тобою звикла я ділитися журбою,.

Вповідувать думки веселі і сумні.

То ж при тобі, мій друже давній, вірний,.

Пройшло життя дитячеє моє,.

Як я сяду при тобі я в час вечірній,.

Багато спогадів тоді в стає!

… Коли я смуток свій на струни клала,.

З’являлась ціла зграя красних мрій,.

Веселкою моя надія грала,.

Далеко линув думок легкий рій,.

Розстаємось надовго ми з тобою!

Зостанешся ти в самоті німій,.

А я не матиму де дітися, а журбою…

Прощай же, давній, любий друже мій!

Музика стихає.

2 ведучий: Що інтенсивніше наступала хвороба, то непоборнішим ставав дух, незламною робилася воля життя, а поетичний геній здіймався до вершин творчості. Не раз про це говорила й сама поетеса.

Л. Українка «Без надії сподіваюсь» .

1 ведучий: Перша книжка поетеси «На крилах пісень» побачила світ у 1893 році. Про неї заговорили по всій Україні. Іван Франко, висловлюючи загальну думку про поетичний хист Лесі сказав, що від часу Шевченкового «Заповіту» Україна не чула такого гарячого поетичного слова, як з уст слабосилої хворої дівчини.

2 ведучий: Нам дорога кожна сторінка книжки, бо це слова ще дівчинки, ще наполегливої учениці, яка, піднявши очі, на хвилину відривається від словників та підручників і стає тут же пророчицею, учителькою народу. Авторка ще користується здрібнілою формою, рифмуючи «Серденько зомліле — серденько зболіле». Але вже в її грудях стугонить серце, велике й вічне серце поета, де вміщаються і батьківщина, і людство, і вся Земля.

1 ведучий: О люде мій бідний, моя ти родино,.

Брати мої вбогі, закуті в кайдани!

Палають страшні, незагойнії рани.

На лоні у тебе, моя Україно!

Вдумайтесь в ці рядки!

Вдумайтесь в них — і здійміться на крилах сумних пісень, щоб поглянути на страшні, незагойнії виразки і струпи русифікації, радіації, профанації життя й любові на рідній землі. І скажіть разом з Лесею Українкою та з Україною: Жити хочу! Буду жити!

Звучить романс М. Степаненка на слова Л. України «До тебе, Україно» .

1 ведучий: Свою вдачу, свої власні настрої, мабуть, найповніше Леся виповідала в циклі «Невільничих пісень», в поезії «Мріє, не зрадь! Я так довго до тебе тужила…» .

Леся Українка: читає вірш «Мріє, не зрадь!» .

Звучить «Слов'янський танець N2» А.Дворжака.

2 ведучий: Довічний, не тільки фізичний, а й душевний біль, призначений цій жінці. 1897 року, в Криму, Леся познайомилася з Сергієм Мержинським, одним із організаторів Київського «Союзу боротьби за визволення робітничого класу», і полюбила його глибоко і самовіддано.

Музика звучить голосніше, потім стихає і на фоні музики слова.

1 ведучий: Усі, хто згадував Мержинського, не могли говорити про нього без почуття найглибшої поваги і ніжності. Це був лицар, про якого ще в дитинстві мріяла Леся, але не казковий, а справжній. Музика затихає.

2 ведучий: Мержинський, як і Леся, був приречений хворобою на передчасну смерть. Велику несправедливість виявила до обох доля. Але добре, що дала їм хоч три з половил о то роки щастя.

1 ведучий: Глибоким драматизмом і сумом сповнені інтимні ліричні твори Лесі Українки. Вони хвилюють читача своєю щирістю, глибиною справжного людського почуття. В них відчутне властиве тільки Лесі Українці вміння передавати найінтимніші пориви жіночої душі, най потаємніші сторони жіночої психіки, зворушливої ніжності.

Все це подано стримано, з бентежною чистотою і чутливістю:

Леся Українка: «Нічка тиха і темна була» .

2 ведучий: Це перлина інтимної лірики в світовий поезії. Не можна без глибокого жалю читати її листи тих часів, не можна без болю читати лірику,, присвячену Сергію Мержинському. На фоні музики:

Леся Українка: Все, все покинуть, до тебе полинуть.

Мій єдиний, мій зламаний цвіте,.

Все, все покинуть, з тобою загинуть,.

То було б щастя, мій згублений світе!

Стать над тобою і кликнуть до бою.

Злую мару, що тебе забирає,.

Взять тебе з бою чи вмерти з тобою.

З нами хай щастя і горе вмирає.

«Твої листи завжди пахнуть зов’ялими трояндами, ти мій бідний, зів'ялий квіте! Легкі, тонкі пахощі, мов спогад про якусь любу, минулу мрію, і ніщо так не вражає тепер мого серця, як сії пахощі, тонко, легко, але невідмінно, невідборонно нагадують вони мені про те, що моє серце віщує і чому я вірити не хочу, не можу. Се нічого, що ти не обіймав мене ніколи, се нічого, що між нами не було і спогаду про поцілунки, о, я піду до тебе з найщільніших обіймів, від найсолодших поцілунків! Тільки з тобою я не сама, тільки з тобою я не на чужині. Тільки ти вмієш рятувати мене від самої себе. Все, що мене томить, все, що мене мучить, я знаю, ти здіймеш своєю тонкою тремтячою рукою, — вона тремтить, як струна, — все, що тьмарить мені душу, ти проженеш променем твоїх блискучих очей, — ох, у тривких до життя людей таких очей не буває! Се очі з іншої країни… Мій друже, мій друже, нащо твої листи так пахнуть, як зів'ялі троянди? Мій друже, мій друже, чому ж я не можу, коли так, облити рук твоїх, рук твоїх, що мов струни, тремтять, своїми гарячими слізьми? Мій друже, мій друже, невже я одиноко згину? О візьми мене з собою, і нехай над нами в’януть білі троянди! Візьми мене з собою… Ми підемо тихо посеред цілого лісу мрій і згубимось обоє помалу вдалині. А на тім місці, де ми були в житті, нехай троянди в’януть, в’януть і пахнуть, як твої любі листи, мій друже… Крізь темряву у простір я простягаю руки до тебе: візьми, візьми мене з собою, се буде мій порятунок. О, рятуй мене, любий! І нехай в’януть білі й рожеві, червоні й блакитні троянди.

Виконується романс П. Гайдамаки на слова Лесі Українки «Горить моє серце…» .

1 ведучий: Дев’яносто відсотків кращої любовної поезії пишеться, коли кохання відбуяло. Якщо це так, то драматична поема Лесі Українки «Одержима» належить до тих виняткових десяти відсотків, що народжуються всупереч очікуваного — поза канонами та приписами, не керуючись логікою здорового глузду. А саме: на хвилі найбільшого піднесення чи найбільшого розпачу кохання.

2 ведучий: Втім, Лесина «Одержима» — виняток серед винятків. Адже за цим твором стоїть доля кохання, про яке мало сказати словами Олександра Олеся: «З журбою радість обнялась». Безмірне щастя й безмірний відчай зрослися в ньому як сіамські близнюки.

1 ведучий: «Одержима» написана 18 січня 1901 року в Мінську, в домі пані Нарейко на розі Михайловської і Широкої, біля ліжка вмираючого Мержинського. 32 сторінки рукопису, почерком стрімким і летючим, твір, що його потім Франко назве шедевром, — як це можна було написати за одну ніч, в стані тяжкого стресу, нервової, вичерпності і фізичної втоми?! Чи це була концентрація всіх духовних сил в екстремальних умовах? Чи саме в ту безсонну зимову ніч стався раптовий напад натхнення, так довго заблокованого перед тим навалою сумних невідкладних клопотів?

2 ведучий: «Одержима» — будучи твором найсокровенніших інтимних імпульсів, ця драматична поема водночас органічно вписується в контекс загальноєвропейського літературного процесу своєї доби. Це передусім, той спалах посиленого інтересу до Біблії, який європейська література перенесла на рубежі XIX — XX ст. У центрі уваги письменниці - активна життєва позиція особистості, що діє у духовному вакуумі. Це моральний максималізм, висока невтомність духу й тіла, що набуває різних зовнішніх виявів — від тотального протесту до непомітного подвигу щоденного несення хреста.

1 ведучий: Печаль долі Мержинського була в тому, що завжди оточений друзями, в згасанні своєму він залишився самотнім, друзі про нього не дбали, він почував себе забутим. «Скільки каміння було кинутої Скільки проповідей виголошено! І як небагато зроблено для допомоги і підтримки!» , — писала Леся Українка в листі до В.Г.Крижанівської - Тучанської. Яку ж гіркоту, який жаль до його друзів мала відчувати вона — єдина хто не покинув його! В її листах із Мінська є вже ці слова — Месія, і каміння, і проповіді.

2 ведучий: Голос Міріам — це, властиво, голос волаючого в пустелі. Це розпач не від того, що не зрозуміли її, а від того, що вона їх зрозуміла. Зрозуміла всю глибину їхньої ницості. Образом Міріам Леся Українка захистила людство від звинувачення, що воно не варте, щоб за нього іти на Голгофу. Це якась неймовірно гуманістична етика підказала їй цей образ.

2 ведучий: Леся Українка полишила нам чимало високомистецьких драм та драматичних поем: «В катакомбах», «У пущі», «Кассандра», «Руфін і Прісцілла», «Адвокат Мартіан», і такі шедеври світового значення, як «Оргія», «Камінний господар» та «Лісова пісня». Але, безперечно, апофеозом творчості була «Лісова пісня», драма-феєрія, написана влітку 1911 року. «Вона мені дала стільки дорогих хвилин екстазу, як мало яка інша», -писала Леся Українка матері.

1 ведучий: Цей геніальний твір Леся Українка написала «у самісінькій Колхіді», в Кутаїсі, де колись «арготавти золотого руна добували на річці Ріоні, бо тоді там був золотий пісок» , — писала Леся своїй матері. І згадувала волинські ліси, урочище Нечімне біля села Скулин, садибу дядька Лева, що жив біля озера, похилену вербу і велетенського дуба, золоте листя якого облітало ва Івана Миколайчука, котрий втілився в дядька Лева, перш ніж піти від вас навіки.

2 ведучий: «Лісова пісня» написана за 10−12 днів, в тому «непереможному стані» «творчого божевілля», після якого довго доводилось опритомнювати, яке так дорого обходилось її здоров’ю. Але: «Пишу — значить, існую» , — такий був її парафраз знаменитого афоризму. Учасники літературного гуртка показують уривок з «Лісової пісні». Можна використати музику з однойменной опери В.Кирейка.

Звучить романс Я. Степового на слова Л. Українки «Гетьте думи» .

Леся Українка: Хто вам сказав, що я слабка,.

Що я корюся долі?

Хіба тремтить моя рука,.

Чи пісня й думки кволі?

Ви чули, раз я завела жалі та голосіння, ;

то ж була буря весняна,.

а не сльота осіння.

А весени… Яка журба,.

Чи хто цвіте, чи в’яне,.

тоді й плакучая верба.

злато-багряна стане.

Коли ж суворая зима.

Покриє барви й квіти. ;

на гробі їх вона сама.

розсипле самоцвіти.

1 ведучий: Стан здоров’я набував загрозливого характеру. Було вирішено поїхати до Грузії. В кінці 1903 року вона відпливла з Одеси. Її супутником став Климентій Квітка, в майбутньому — супутник до кінця життя.

2 ведучий: Якщо приреченій на смерть поетесі Грузія подарувала цілих десять років життя, то це означає, що світова література не втратила такі шедеври, як «Лісова пісня», «Осіння казка», «Руфін і Прісцілла», «Адвокат Мартін», «Камінний господар». Адже переважна більшість блискучої Лесиної драматургії, була створена саме в Грузії.

1 ведучий: Скрізь, де б не була поетеса, про що б не писала. — про єгипетського фараона чи римського раба, про дочку єврейського царя чи білокосу Ізольду — її думи і мрії були прикуті до України. Хіба міг інакше чинити митець, котрий уже своїм псевдонімом підкреслив кревний зв’язок з рідним народом?

Звучить сюїта А. Штогаренка «Пам'яті Лесі Українки», ч.2.

2 ведучий: Помирала мужня Леся Українка, як і належить бійцеві на передовій: раніше ніж упасти, підстрелений робить крок вперед… Попеліючи від високої температури, задихаючись, диктувала план своєї так і не завершеної драми…

(Музика стихає).

1 ведучий: Траурною датою українського календаря стало 1 серпня 1813 року — в Сурамі, Грузії померла Лариса Петрівна Косач. (Музика звучить голосніше).

2 ведучий: … Літала могутня орлиця.

Летючи співала,.

Орлів закликала.

До сонця крізь хмари пробитися.

Шугала крізь хмари,.

Гриміла громами,.

Веселкою радісно грала ;

І раптом упала.

На скелі високі.

Над морем глибоким.

І гордо, велично сконала…

В невтомному льоті…

Згорнулись могутнії крила…

(Музика стихає).