Школа та освіта в Україні наприкінці XVI — першій половині XVII ст

Управління освіти Сумської міської ради Навчально-виховний комплекс:

загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів військово-юридичний ліцей № 1

С.Г. КАЖАН

ШКОЛА ТА ОСВІТА В УКРАЇНІ НАПРИКІНЦІ 16 — ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ 17 СТ.

Суми

Автор — Кажан Сергій Григорович, учитель історії, вчитель-методист.

Рецензент — Здоровцов Іван Миколайович, заступник директора НВК № 1, старший вчитель.

Кінець 16-початок 17 століть були часом пробудження національної свідомості українського народу, його духовного піднесення. Утверджувались відчуття рідної землі. Вітчизни, зв’язку поколінь, історичного обов’язку сприйняти й зберегти духовні надбання свого народукультуру, мистецтво, мову, звичаї та обряди, віру предків — тобто все, без чого неможливе існування нації. Збереження і розвиток духовної культури, культурно-національне відродження стає історичною необхідністю.

Новий етап розвитку української культури відбувався одночасно з помітним пожвавленням соціально-економічних процесів — збільшенням кількості ремісничих і промислових підприємств, розвитком внутрішньої та зовнішньої торгівлі, товарно-грошових відносин. Центрами господарського та політичного життя стають міста. Зростає й міцніє міський стан, зацікавлений у піднесенні виробництва, а також освіти і науки. Саме це середовище сприйняло ідеї Гуманізму й Реформації, зокрема про необхідність поширення в народі освіти й нагромадження знань. Відродження національної самосвідомості спричинилося до розгортання руху за національне визволення, що в свою чергу не молю не зумовити потребу в освічених ідеологах, знавцях мов, полемістах, учених-теологах.

Національно-культурне відродження в Україні було тісно пов’язане із внутрішніми суспільно-економічними зрушеннями, а також із поличною й ідейною боротьбою, викликаною наростанням визвольного руху і тих політичних і культурних процесів у Європі, які дістали назву Відродження (14−16 ст.).

Культурне відродження в Україні відбувалося у надто складних умовах — переважна частина українських земель протягом 14−16 століть перебувала у складі Литви, Польщі, інших держав. Соціальне пригнічення поєднувалося з національно-духовним — принижувалися та викорінювалися місцеві культура, мова, традиції, православна віра. Католицизм і унія стали тією зброєю, за допомогою якої польські магнати та шляхта намагалися остаточно поневолити українське населення. Віра являлась не лише основою світосприйняття та ознакою належності людини до тієї чи іншої культури, а й складовою самої культури, ознакою певного народу. Державно-пануючою релігією в Речі Посполитій визнавалася лише католицька. Сповідання православ’я вело до виключення польського підданого з громадсько-суспільного життя. Його позбавляли економічних і політичних привілеїв, можливості захищати себе перед судом. Православних ремісників у ряді міст звільняли із цехів. Релігійні мотиви тісно перепліталися з економічними, політичними, становими, а також культурними інтересами.

Будучи не спроможними покатоличити українців, правлячі кола Речі Посполитої вдалися до запровадження єзуїтської ідеї - «церковної єдності», або унії православної й католицької церков під верховенством папи римського. До унії прагнула й частина українського православного духовенства і феодальної верхівки.

Сприймаючи чужу віру, а з нею й мову, зав’язуючи родинні стосунки, входячи в коло політичних і культурних інтересів польської шляхти, українське панство відмовлялося від свого історичного коріння, своєї національності. Все, що було до того рідним і дорогиммова, віра, надбання вітчизняної освіти й культури, тепер здавалося «мужицьким», застарілим, осоружним. Притуплялася і згасала національна самосвідомість. «І почуття безпорадності обіймало українське громадянство. Здавалося, що перед цим натиском польської державності, польської культурності, польської національності виходу немає, і українству прийдеться тільки тихо коритися сьому непереможному процесові» , — так писав про становище в Україні тих часів М. Грушевський.

Одначе селяни, козаки, міщани, дрібна шляхта й духовенство, котрі трималися православ’я, вже починали гуртуватися на захист своїх соціальних і національних прав та інтересів. Обурений нестерпними умовами існування, принизливим становищем «схизматів» і «глупих русинів», народ підіймався на боротьбу, яка згодом переросла у Визвольну війну під проводом Богдана Хмельницького.

Тим часом в освічених колах визріває переконання, що примусова полонізація й покатоличення загрожують самому національному існуванню народу, що польсько-католицькій експансії конче необхідно протиставити свою вітчизняну систему духовних цінностей, свою культуру — один з найдійовіших засобів відродження самосвідомості, зміцнення волі народу до боротьби. Таким чином, політичні й ідейні потребі часу надали українському культурному відродженню високого громадянського змісту й патріотичного спрямування. Вирішити ж це життєво важливе завдання в умовах того часу можна було лише через розповсюдженні писемності, укладання й розповсюдження підручників, організацію шкіл і друкарень, створення полемічних та історичних творів, підготовку вчителів, письменників, учених тощо. Головну роль у вирішенні цієї проблеми відіграли світські кола — міщанство, козацтво, інтелігенція, а також деякі магнати і шляхтичі.

Розвиток освіти ставав життєво необхідною справою. Так зародилася і згодом завоювала визнання ідея залежності суспільного розвитку від поширення освіти. Так постало завдання створення національної світської школи.

Ідея громадське — політичної значимості освіти поширювалась серед різних верств суспільства. Визрівало переконання, що освіченість впливає не тільки на формування особистості, а й визначає місце в суспільстві, забезпечує розквіт самого суспільства.

Розвиток шкільної освіти в Україні наприкінці 16 — першій половині 17 ст. базувався на досягненнях шкільництва попередніх часів. Школи розташовувалися здебільшого при церквах і монастирях. Спеціально підготовлені дяки навчали дітей письму старослов’янською мовою, початкам арифметики, молитвам, співу.

Кількість шкіл постійно збільшується. Взагалі можна твердити, що свої школи мали майже усі міста, містечка і чимало сіл. Крім елементарних міських, церковних і монастирських, були ще й домові школи. Всі вони внесли вклад у розвиток і поширення освіти в Україні.

Певний вплив на формування освітньої справи мала епоха Відродження, яка породила гуманізм і реформацію. Так в Україні виникають протестантські школи. Найбільш відомими серед них були соцініанські та кальвіністські навчальні заклади, які діяли в Дубець ку (Руське воєводство). Хмільнику й Любарі (Брацлавське воєводство), Кисилині, Гощі й Берестечку (Волинське воєводство) та ін. У них вивчалися грецька, латинська, польська, церковнослов’янська мови, математика, діалектика, риторика, основи християнської етики, а в Панівецькій школі, що мала характер вищого навчального закладу, — філософія і теологія. Основна увага приділялася вихованню молоді в дусі віровчення. Ці школи сприяли також проникненню у вітчизняну систему виховання й освіти західноєвропейського впливу, зокрема ідей гуманізму.

Найчисленнішими серед неправославних навчальних закладів були католицькі. Єзуїти розгорнули на українських землях широку освітню діяльність, прагнучи виховувати у своїх закладах вірних слуг Ватикану.

Перший єзуїтський колегіум був відкритий у Ярославі в 1571 році. Очолював його Бенедикт Гербест, що був одним із теоретиків єзуїтської педагогіки. Головною метою його діяльності було покатоличення дітей української знаті, перетворення їх у слухняне знаряддя реалізації підступних. папських задумів.

Єзуїтські навчальні заклади були створені також у, Львові, Луцьку, Києві, Кам’янці-Подільському, Острозі, Ужгороді та інших українських містах. Навколо єзуїтських шкіл гуртувалися вчені богослови, які всіма силами захищали католицизм, виступали проти православ’я, а також проти вітчизняних традицій виховання. Відомо, що діти української знаті, які навчалися в єзуїтських школах, окатоличувалися й зрікалися рідної мови, культури, звичаїв.

В єзуїтських школах вивчали латинську граматику, грецьку і польську мови, риторику і діалектику. Багато уваги приділялося вивченню схоластичної діалектики, яка базувалася на законах формальної логіки і в ті часи була символом єзуїтської науки. Схоластичні положення такої «діалектики» єзуїти використовували для виправдання своїх огидних вчинків, терору нехтування найелементарнішими етичними нормами.

У період, що розглядається в Україні функціонували різні за рівнем викладання та конфесійними ознаками школи, які сприяли поширенню й організації освіти. Іновірні школи, особливо уніатські та католицькі, правили перед усім за знаряддя покатоличення і полонізації. Це добре розуміла українська громадськість. Культурно-освітні діячі України взялися за організацію вітчизняних шкіл, котрі, не втрачаючи національної основи, за змістом і рівнем навчання не поступалися б перед польськими та європейськими, тобто відповідали потребам часу.

Новий етап у розвитку шкільної освіти в Україні починається з відкриття у 1578 році Острозької школи-академії. Її фундатором був князь Василь-Костянтин Острозький — представник старовинного українського православного роду. Людина патріотичних переконань, палкий ревнитель православ’я, князь Острозький виступив організатором опору католицькій експансії, згуртував навколо себе однодумців.

В Острозькій школі старі слов’янські й греко-візантійські традиції поєднувалися з надбанням тогочасної європейської освіти. Значна увага приділялася слов’янській та грецькій мовам. Разом з тим запроваджуються латина і так звані «сім вільних наук» — граматика, риторика, діалектика, арифметика, геометрія, астрономія, музика. Це була шкільна програма, яка передбачала початкову й середню освіту з елементами вищої. За змістом навчання Острозька академія започаткувала «слов'яно-греко-латинський» тип навчальних закладів в Україні й в усій Східній Європі.

Історії відомі імена багатьох вихованців цієї школи, серед яких слід назвати Мелетія Смотрицького, видатного письменника-полеміста, автора славнозвісної «Граматики славенския правильного синтагма», талановитого педагога і просвітителя; Гаврила Дорофеєвича, відомого поета і перекладача, який за свідченням істориків, вивчав у Острозі в оригіналі «Органон» Арістотеля; гетьмана реєстрового козацтва Петра Конашевича-Сагайдачного; Івана Борецького, видатного педагога і громадського діяча кінця 16-першої чверті 17 ст., першого ректора Київської братської школи, митрополита; Клірика Острозького, талановитого письменника-публіциста та багатьох інших видатних громадських діячів того часу.

Першим ректором Острозької академії був Герасим Смотрицький, поет, письменник, талановитий полеміст, громадський діяч. На цій посаді Г. Смотрицький перебував до останніх днів свого життя.

З 1594 року ректором академії став Кирило Лукаріс, грек за походженням. Він мав блискучу європейську освіту, був одним з найактивніших борців проти унії та католицизму. Згодом став Константинопольським патріархом, але і надалі підтримував зв’язки з братськими школами, з культурними та освітніми діячами України.

Викладачами академії були Іван Княгинецький — відомий вчений і церковний діяч, засновник Манявського скиту в Галичині; острозький священик Дем’ян Наливайкописьменник, перекладач, редактор, автор україномовних віршів, брат Северина Наливайка Грецькій мові в академії навчали греки Никифор Парасхес, Кирило Москопул та ін.

Сучасники називали Острозьку школу і колегією і академією. В цьому значною мірою прислужилися не лише її викладачі, а й ті просвітники, що гуртувалися в Острозі. До них, крім уже згаданих, належали талановиті полемісти Василь Суразький, (Василь Малюшинський), Христофор Філарет (Мартін Бронєвський), Тимофій Аннич, Тимофій Михайлович. До Острога приїздив і працював тут деякий час Іван Вишенський. 3. Копистенський писав, що серед учених Острозького гуртка були «оратори рівні Демосфенові, найдовалися й доктори славнії, грецькій, слов’янській і латинській мові навчені. Найдовалися й математики і астрономи». Вони та їхні однодумці доклали величезних зусиль до розвитку науки, культури й просвітництва в Україні.

На початку 17 ст. академія занепала, і однією з причин цього була смерть В.-К. Острозького (1608 р.). Його нащадки окатоличилися. В 1624 р. в Острозі було відкрито єзуїтський колегіум. За короткий період своєї діяльності Острозька академія відіграла значну роль у розвитку вітчизняної науки, культури й освіти.

Нову сторінку в історії української національної освіти відкрили братські школи. Першою серед них була Львівська, яка виникла 1585 року. Пізніше братські школи виникли в Городку, Рогатині, Луцьку, Перемишлі, Вінниці, Немирові, Кам’янціПодільському, Кременці, Києві та інших містах і деяких селах (загалом близько 30). Братські школи були народними, відрізняючись від усіх інших передусім демократичністю своїх внутрішніх засад — тут мали право вчитися діти всіх станів, а також сироти.

Утримувалися школи на кошти братств, бідні та сироти навчалися безкоштовно. При цьому виключалася будь-яка несправедливість. Від педагогів вимагалося «навчати й любити всіх дітей однаково, як синів багатих, так і сиріт убогих, і тих, котрі ходять по вулицях, просячи милостиню» .

Головне місце у програмах братських шкіл виділялося гуманітарним наукам, зокрема граматикам слов’янської, грецької, латинської, польської мов. До нас дійшла значна кількість підручників граматики створених діячами братських шкіл Арсенієм Еласонським, Лаврентієм Зизанієм, Мелетієм Смотрицьким та ін. На першому плані були слов’янська та українська книжна мови.

За традицією вивчали грецьку мову. Вплив греко-візантійської культури на становлення української освіти був значний, а знання грецької мови сприяло засвоєнню античної спадщини та християнських богословських джерел. Нелегко приживалась в українських школах латинська мова-адже з нею асоціювалося все католицьке, польське. Однак знання латини було велінням часу: без цього не можна було увійти в тогочасну європейську культуру й науку. Латина тоді була в Європі мовою вчених, філософів, поетів, мовою викладання в університетах і міжнародного спілкування. Та й українські полемісти, які готувалися в братських школах для кваліфікованих, вправних, обґрунтованих, ідеологічних дискусій, повинні були досконало володіти мовою супротивників.

Все це й зумовило виникнення в Україні не слов’яно-грецьких, а слов’яно-греко-латинських шкіл, учні яких вивчали зазначені мови та оволодівали програмою «семи вільних наук». Таким чином, започатковану в Острозі справу продовжили братські школи.

Поряд з вивченням мов у братських школах вивчалися діалектика, поетика, риторика. Викладання діалектики було спрямоване не те, щоб навчити вихованців шкіл вести дискусії і полемічні бої з єзуїтами та уніатами. Вивчали діалектику за рукописними підручниками, що являли собою компіляцію творів Іоана Домаскіна.

Як правило, діалектику і риторику викладав один учитель. Під час вивчення риторики навчали складати промови, повчання, проводили диспути, декламації і театралізовані вистави. Посібники з риторики, діалектики та філософії писалися латиною. У статуті Львівської братської школи також були вказівки щодо вивчення риторики, діалектики та інших наук за посібниками, написаними слов’янською мовою.

Багато уваги у братських школах приділялося музичному розвитку учнів. У Львівській, Київській, Луцькій та інших школах співи вважали одним із основних предметів навчання. Заняття із співів проводилися, як правило в суботу. Із учнів складався церковний хор. Учень, що був співаком, діставав певну платню, харчі та одяг. Статут Луцького братства передбачав, що його керівники зобов’язані піклуватися однаково, як про вчителів, так і про учнів здібних до співу. Не випадково й те, що деякі вихованці Львівської братської школи стали відомими композиторами, зокрема Чернушин, Шаваровський, Яжевський, Пікулинський, Мазурик.

Відомо, що у братських школах викладали малювання. Одначе відомостей як про зміст, так і про методи навчання немає. Важко також судити і про зміст історичних і географічних знань, що їх здобували учні братських шкіл, адже окремих навчальних предметів не було, історичні й географічні знання включалися в різноманітні повчання релігійного характеру, у курси богослов’я та інші предмети. Курс змішаної математики, який вивчали учні філософського класу Києво — братськоЇ колегії, охоплював цивільну й військову архітектуру, механіку, гідростатистику, геометрію, гідравліку, оптику, географію, хронологію й відомості з інших галузей науки.

Викладанню арифметики, астрономії, геометрії у братських школах порівняно з іншими предметами (риторика, філософія, богослов’я) приділялося менше уваги. Арифметику, як правило, вивчали разом з геометрією й астрономією.

У кінці 16 — першій половині 17 ст. серед учителів та учнів набуло поширення віршування. Вірші писали з приводу найрізноманітніших подій — до свят, похорон, визначних подій, їх присвячували різним наукам і особам. До нашого часу дійшли вірші, складені Л. Зизанієм, К. Ставровецьким, І. Борецьким, П. Бериндою та іншими діячами української культури та викладачами братських шкіл.

Учні братських шкіл брали участь в інсценуванні, декламаціях, драматичних виставах. Поряд з народними дійствами (ігри, хороводи, ритуали і побутові обряди) у братських школах виникає й розвивається драматичне мистецтво.

У братських школах, на відміну від єзуїтських, навчання проводилося на близьких учням так званій «простій» і слов’янській мовах. Саме в цьому організатори братських шкіл бачили засіб збереження народності. Учителі шкіл України намагалися не тільки впровадити в школах рідну мову як мову викладання, а й писали на ній твори. Кирило Ставровецький включав у свої твори народні звороти й висловлювання. Автор повчань Сімеон Тимофієвич зазначає, що він свідомо намагався писати їх «барзо простой мовой». Думку про необхідність вивчення наук рідною мовою висловив Василь Тяпинський у передмові до Євангелія, наголошуючи на тому, щоб діти на рідній мові «смисли свої точили» .

Боротьба діячів братських шкіл і прогресивних мислителів за навчання рідною мовою позитивно впливала на розвиток української культури й освіти.

Статут Львівської братської школи, яка була зразком і для інших шкіл, дає уявлення про організацію навчального процесу.

Навчання в школі розпочиналося о 9 годині ранку влітку, а взимку дещо пізніше. Після читання молитви кожний учень відповідав учорашній урок і показував вчителеві виконані вдома письмові роботи. Потім починалося вивчення нового матеріалу.

Викладання в школі здійснювалося у вигляді читання уроку по записках, що їх учителі видавали учням для переписування вдома. Рекомендувалося також проводити бесіди і диспути з різних питань.

Шкільні порядки визначали поведінку учня не лише в школі, а й поза нею. За їх виконанням у школі спостерігали вчителі й чергові учні, а вдома — батьки або родичі. Встановлювався тісний взаємозв'язок між виховними впливами школи й сім'ї.

Навчання в школі поєднувалося з системою роботи учнів удома (розповідання вивченого матеріалу батькам і виконання домашніх письмових робіт під їх наглядом).

Статут передбачав режим навчальної діяльності учнів протягом усього дня, окреслюючи коло їхніх обов’язків, а також обов’язків батьків чи опікунів.

Діяльність братських шкіл — перший досвід організації роботи школи на основі класно-урочної системи. Учнів ділили на три групи, з якими проводили різну за змістом роботу: одні вчилися розпізнавати букви і склади, інші - читати і вчити напам’ять різні уроки, треті - пояснювати прочитане, міркувати.

При братських школах існували так звані «братства младенческие», завданням яких було моральне виховання юнацтва. До складу таких молодіжних братств входили всі учні братської школи.

Діяльність братських шкіл проходила в умовах посилення національно-релігійного гніту. У 20-х роках 17 століття занепала Львівська братська школа, не витримавши врешті-решт нерівної боротьби з єпископом Балабаном і католицьким духовенством. В 1627 р. студенти єзуїтської колегії напали на Луцьку братську школу, побили її учнів, знищили частину книг. Нападів і розорення зазнавали також братські школи в Берестеї, інших містах.

Наступ католицизму, що посилювався з року в рік, розорення і занепад ряду православних культурних центрів змусили просвітників України шукати захисту й підтримки в надійному місці. Таким місцем виявився Київ. Економічне становище, духовні традиції Києва, старі зв’язки з різними землями та містами України відіграли важливу роль в його відродженні як всеукраїнського центру.

Значний вплив на політичний статус Києва справило Запорізьке козацтво. Під його впливом перебувала велика територія Наддніпрянщини, в тому числі й Київ.

У 1620 р. з ініціативи гетьмана П. Сагайдачного була відновлена Київська митрополія. Митрополитом став однодумець гетьмана Іов Борецький, якого висвятив Єрусалимський патріарх Феофан. Були також висвячені єпископи на всі єпархії. Ця подія значно зміцнила авторитет Києва в боротьбі проти католицької експансії. До Києва потяглися культурно-освітні діячі з різних земель України.

Основними культурно-освітніми центрами Києва на початку 17 ст. стають Київське братство та осередок учених при Києво-Печерській лаврі на чолі з архімандритом лаври Єлисеєм Плетенецьким, У 1615 році братство заснувало школу, що стала родоначальницею майбутньої Києво-Могилянської академії. Завдяки підтримці освітніх діячів, більшість з яких мала досвід наукової та педагогічної роботи, вона швидко досягла високого рівня.

Велике значення для становлення школи мала її матеріальна підтримка з боку заможних громадян. 15 жовтня 1615 р. шляхтянка Галшка (Єлизавета) Гулевичивна подарувала свій двір на Подолі для влаштування монастиря, школи і притулку для прочан.

Особливо велику підтримку Київська братська школа отримала від гетьмана Петра Сагайдачного. Очолюване ним Запорозьке військо вступило до братства, засвідчивши цим самим свою солідарність з програмою братства і взявши його і школу під свій захист. Усе своє майно П. Сагайдачний перед смертю заповідав Київському та Львівському братствам і школам при них.

При створенні Київської братської школи був врахований досвід уже існуючих шкіл. В основу навчання покладалися слов’янська, грецька, латинська, польська мови, а також «сім вільних наук» .

Першим ректором Київської братської школи був Іван Борецький (1615−1618 рр.). В основу діяльності школи він поклав статут Львівської братської школи.

Позитивну роль у розвитку Київської братської школи відіграло те, що в 1620 році в Україні була відновлена вища православна ієрархія, а Київське братство здобуло право ставропігії, тобто автономії щодо вищих церковних властей.

Після І. Борецького ректорами Київської братської школи були Мелетій Смотрицький, Касіян Саиович, Тарасій Земка.

У навчально-виховному процесі школи утверджувалися демократичні принципи організації життя вихованців. Так, у статуті школи були чітко визначені права й обов’язки учнів, учителів і батьків, що сприяло об'єднанню зусиль школи і сім'ї, опікунів у вихованні дітей. Учні повинні були систематично відвідувати уроки, добре вчитися, слухатися старших і вчителів, бути скромними і стриманими; вчителі - ставитися до всіх учнів однаково вимогливо і з повагою, добре знати свій предмет, бути прикладом у всьому. Батьки мусили стежити за навчанням учнів, їхньою поведінкою, не порушувати встановлених у школі вимог до вихованців.

Щосуботи з учнями проводилися релігійно-етичні бесіди, які іноді мали гостро полемічний соціальний характер. Багато уваги приділяли національному вихованню учнів.

Про зв’язки виховання з життям народу, подіями, що відбувалися в країні та в житті братства і школи, свідчать твори, написані вчителями й учнями школи. До них належать, наприклад, гостро сатиричне «Послання» Ісайі Копинського відступникові від православ’я князю Ієремії Вишневенькому, який прийняв католицьку віру. Цими ж ідеями пройняті «Протестація» Іова Борецького на захист відновленої православної ієрархії й «Вършь на жалостный погреб зацного рыцера Петра Конашевича Сагайдачного…» К. Саковича прочитані в день похорон гетьмана.

Восени 1631 року в Києві виникла ще одна школа — Лаврська. Її засновником був архімандрит Києво-Печерської лаври Петро Могила. Ректором став Ісайя Трохимович. Навколо шкіл почали гуртуватися різні верстви населення Києва. Зокрема, братська школа об'єднувала вчених і письменників, які відстоювали передусім інтереси ремісників, а лаврська — духівництва й багатої шляхти.

Однак лаврська школа не користувалася популярністю у киян через переважання в її плані латинської мови. Відкриття школи такого типу при Києво-Печерській лаврі суперечило також заповіту Іова Борецького про те, щоб «фундувати» школи лише при братстві.

Члени Київського братства разом із Запорозьким військом вимагали об'єднання братської і лаврської шкіл. Це відбулося 1632 р. і було узаконено актом, підписаним Київським митрополитом Ісайєю Копинським, єпископом Луцьким і Острозьким Ісаакієм Борисковичем, єпископом Авраамієм.

Новоутворена школа функціонувати на Подолі у приміщенні братської школи. У зв’язку з цим братство визнало Петра Могилу старшим братчиком і фундатором школи. Останнє дало привід називати новоутворений навчальний заклад «Києво — Могилянським колегіумом». У 1633 р. Київська колегія була визнана польським урядом.

Діяльність новоутвореного навчального закладу розвивалася на вищому рівні порівняно з попереднім періодом. У колегіумі зосередилися кращі науково-педагогічні сили України, які намагалися піднести рівень навчання і виховання учнів.

Навчальний план колегіуму передбачав, як і раніше, вивчення слов’янської, грецької, латинської і польської мов. Значна увага приділялася «семи вільним наукам» — граматиці, риториці, діалектиці, арифметиці, геометрії, астрономії та музиці.

Навчання здійснювалось слов’янською мовою. Згодом частину навчальних курсів, зокрема філософію та її складові почали викладати латинською. Навчальний рік розпочинався 1 вересня і тривав до початку липня.

Викладачі колегіуму, взявши за основу групову систему навчання, якої дотримувалися в братських школах України, внесли багато нового не лише в зміст, айв організацію навчального процесу. Так, навчання загалом тривало дванадцять років, хоча класів було вісім. У чотирьох молодших (фара, інфіма, граматика і синтагма) навчання тривало по одному року. Учні навчалися читати й писати слов’янською, грецькою й латинською мовами, вивчали граматику, переклади тощо. У програми цих же класів входило вивчення катехізису, арифметики, нотного співу. У двох середніх класах (піїтика і риторика) багато уваги приділялося теорії і практиці складання віршів, промов, поглиблювалося знання мов. У двох старших класах студенти вивчали діалектику, геометрію, логіку, астрономію, частково філософію і богослов’я, а також гомілетику.

У класах учнів розміщували у певному порядку відповідно до їхньої успішності: ті хто навчався добре, сідали за першими столами. Хто погано — за останніми. Кращі учні називалися аудиторами. До приходу вчителя в клас вони перевіряли виконання домашніх завдань у решти учнів, виставляли у «нотати» оцінки. Після приходу вчителя аудитори доповідали йому про успіхи учнів. Оцінки вчитель перевіряв, опитуючи декого з учнів.

Для нагляду за порядком у церкві обиралися «цензори». Вони суворо стежили за тим, щоб поведінка учнів була пристойною, «відповідною священному місцю» .

У час дозвілля молодші учні влаштовували ігри, старші - співали у хорі, малювали, займалися самостійною роботою, вивчали праці філософів, писали творчі роботивірші, промови тощо.

Київський колегіум. Як і братські школи, мав бурсу, де мешкали іногородні та сироти. В учбовому процесі вчителі застосовували спеціальні прийоми заохочення та покарання. Відомо, наприклад, що в граматичному класі під час вивчення латинської мови, використовували так звані калькули — довгі аркуші, які зберігалися у дерев’яних футлярах. Учневі, що припускався в класі підчас відповіді найбільшої кількості помилок, вручали калькулу із зазначеними помилками. Калькула переходила до учня, який допустив ще більше помилок. Учня, в якого вона залишалася до наступного дня, соромили й ганьбили передусім класом за несумлінне ставлення до навчання. Це сприймалось як серйозне покарання. І кожний намагався не потрапити в таку ситуацію, що свідчило про вміле застосування моральних стимулів до навчання.

Активізації навчальної діяльності учнів у колегіумі сприяли також своєрідні змагання у написанні кращих творів, віршів, промов, а також у їх виголошенні. Кожен учень прагнув показати свої вміння й майстерність.

Оцінюючи творчі роботи, враховували не тільки зміст; а й старанність учня під час виконання завдання, оформлення роботи.

Важливу роль у вихованні учнів відігравало «младенческое братство», яке після реорганізації школи в колегіум стало називатися конгрегацією. Прийняття в конгрегацію супроводжувалось певним церемоніалом: в урочистій обстановці учень виголошував присягу, обіцяючи дотримувати загальноприйнятих норм життя та поведінки, любити свою школу, поважати вчителів і старших і навіть після школи подавати їй посильну допомогу.

Про високі патріотичні почуття вихованців Києво-Могилянського колегіуму свідчить той факт, що в період Визвольної війни середини 17 ст. навчання в середніх і старших класах колегіуму фактично припинилися — більшість її вихованців перебувала у війську Б. Хмельницького.

Поступово Києво-Могилянський колегіум змінювався, ставав важливим центром боротьби проти Ватикану і польсько-литовських магнатів, був тим культурно-освітнім осередком, де розвивалися різні науки.

На той час у колегіумі працювали видатні вчені: Ігнатій Ієвлевич, Іннокентій Гізель, Йосиф Горбацький, Ігнатій Старушич, Лазар Баранович та ін. Вони були не лише педагогами, але й церковними діячами, авторами гострополемічних і художньо-літературних творів.

Деякі з них, працюючи професорами філософії, сприяли розвитку таких наук, як логіка, психологія, астрономія, фізика, готували грунт для виділення їх у окремі галузі науки. Особливе значення в цьому мали курси лекцій з логіки, філософії, прочитані Йосифом Кононовичем-Горбацькиму 1639−1640рр., Іннокентієм Гізелем в 1645—1647 р.

Києво-Могилянський колегіум був демократичним, відкритим навчальним закладом. Вчилися в ньому діти різних верств населення — української шляхти, міщан, козацтва, духівництва, а також діти бідняків. Останніх, як правило, утримували на кошти братства. У колегіумі навчалася молодь з різних регіонів України, Білорусії, Валахії, Молдавії, Московії та інших країн.

Києво-Могилянський колегіум був по суті академією, вищим навчальним закладом, оплотом боротьби українського народу проти католицької агресії, основним освітнім і культурним центром України. Він відіграв величезну роль у національно-визвольній боротьбі нашого народу, а також у поширенні освіти в Україні.

ДОДАТКИ

Статут Луцької братської школи (1624р.)

(Уривки)

Дидаскал або учитель має бути благочестивий, розумний, смиренномудрий, лагідний, не п’яниця, не розпусник, не хабарник, не сріблолюбець, не гнівливий, не зависник, не сміхун, не срамословець, не чародій, не байкар" не прихильник єресей, а підмога благочестя, що уявляє з себе образ добра у всьому.

Дидаскал взявши доручену йому дитину, має вчити з помислом доброї науки, за непослух карати, не по тиранські, а по учительки, не забагато, а по силі, не розпусно, а покірно і смиренно, не тільки по світському, 9. й вище світських, щоб також недбайливістю своєю, або заздрістю, або лукавством, не залишився винуватий ні за одного Богу Вседержителеві, а потім батькам його і йому самому.

Багатий над убогим у школі нічим вищий не має бути тільки самою наукою, тілом же всі рівні. Дидаскал має вчити і любити всіх дітей зарівно, як синів багатих, так і сиріт убогих, і тих, що ходять по вулицях поживи просити.

Сідати кожен має на місці своїм певнім: котрий більше уміє, сидітиме вище, хоч би був і дуже убогий, — котрий буде менше уміти, на підлішому місці має сидіти.

Семен Дівович

Із віршів про школярську науку

Ой, як мене мати дала до школи,

Ой, дізнав я тяжкої неволі.

Казав мені бакаляр: говори «аз» ,

А як же я не вимовив, гоп мене раз

Крикнув же він другий раз: говори «буки» ,

Іще я не вимовив, вже впав в його руки,

Крикнув потім третій раз: говори «від е» ,

Уже ж його рука по чуприні їде.

А як сказав знову: говори «живіте» ,

Тепер його, хлопці, на лавку кладіте.

Ой, просив я і молився я,

Ні мені випроситися, ні вимолитися.

Ах, ти мій учителю, ти мій крілю,

Опусти мені цей раз, бо вже млію!

Тридцять раз я омлів і тридцять ожив,

А він щораз лучше руки доложив.

Пішов я додому та й таткові кажу:

Так мене учитель збив, що я ледви лажу.

Ще я собі гіршого лиха набавив,

Що учитель не добив, то тато доправив…

Софроній Почаський.

Євхаристиріон, або вдячність

Діалектика, учить розумного речей розпізнання

Фальш облудних балачок вчасно зрозуміти,

Де обман, а де правда вміти розрізнити

Ся наука дає нам способи в умінні,

Щоб заховану взнати сутність у прозрінні.

Щоб навчивсь ум давати у скруті собі раду

І зумів пізнавати підступи та зраду.

Так неначе те сонце, що млу розганяє,

Дощ і мряку із громом, а день роз’ясняє.

Для полемік научить доводи зібрати

І мистецтву премудро філософствувати.

Література

1. Ісаєвич Я. Д. Братства та їх роль в розвитку української культури 16−17 ст.-К., 1966.

2. Ісаєвич Я. Освітній рух в Україні 17 ст. // Київська старовина. -1995. -№ 1.

3. Історія української культури. Під заг. ред. Івана Крип’якевича. — К.: АТ «Обереги», 1993.

4. Лисенко І. Петро Могила: Київський митрополит, засновник Києво-Могилянської академії 17 ст. // Україна." 1991.-№ 26.

5. Мединський Є. Братські школи України і Білорусії в 16−17 ст.-К., 1958.

6. Огієнко І. Українська культура. — К., 1991.

7. Стратий Я. М., Литвинов В. О., Андрушко В. А. Описание курсов философии и риторики профессоров Киево-Могилянской академии. — К., 1982.

8. Титов Хв. Стара вища освіта в Київській Україні 16- початку 17 в. — К., 1924.

9. Українська культура: Лекції за ред. Дмитра Антоновича. — К.: Либідь, 1993.

10. Философская мысль в Киеве. — К., 1982.