Допомога у написанні освітніх робіт...
Допоможемо швидко та з гарантією якості!

Економічні відносини

КурсоваДопомога в написанніДізнатися вартістьмоєї роботи

Особливість землі як засобу виробництва полягає в тому, що вона не є результатом людської праці. Відомий англійський економіст XIX ст. Дж. С. Мілль писав: «Оскільки основоположний принцип власності полягає в наданні людям усіх гарантій на володіння тим, що створено їхньою працею і нагромаджено завдяки їхній ощадливості, цей принцип неможливо застосувати до того, що не є продуктом праці… Читати ще >

Економічні відносини (реферат, курсова, диплом, контрольна)

Економічні відносини.

ПЛАН

  • Вступ 3
  • 1. Поняття та суть економічних виробничих відносин 4
  • 2. Аналіз відносин власності в контексті економічних відносин 11
  • 3. Економічні потреби через призму економічних відносин 24
  • 4. Економічні інтереси — рушійна сила економічних відносин 31
  • Висновок 39
  • Список використаної літератури 41

Вступ

Економічні відносини являють собою сукупність соціально-економічних та організаційно-виробничих зв’язків між господарюючими суб'єктами в процесі виробництва, розподілу, обміну та споживання матеріальних благ, послуг і доходів.

Соціально-економічні відносини є цілісною, структурно субординованою системою, що постійно розвивається від простого до складного. Основою цього процесу є розвиток продуктивних сил суспільства, їхньої матеріально-речової та економічної структури. При цьому виробничі відносини можуть відігравати двоїсту роль: двигуна, що стимулює і прискорює розвиток продуктивних сил, або сили, що гальмує цей розвиток.

Водночас кожна система соціально-економічних відносин має й відносну самостійність, яка формується на основі свідомої діяльності людини, що бере участь у процесі виробництва, розподілу, обміну і споживання створюваних цінностей. Отже, система соціально-економічних відносин формується і розвивається як система свідомо осмисленої функції людини, що органічно поєднує у своїй структурі об'єктивні й суб'єктивні чинники.

В даній курсовій роботі акцентовано увагу на економічних відносинах, що виникають при виробничих відносинах, відносинах власності, задоволенні потреб та інтересів людини. Так як поняття економічних відносин є досить багатогранними, то повністю розкрити його не дозволяє обсяг даної роботи.

Курсова робота складається із чотирьох розділів в яких послідовно аналізується зазначена проблема.

1. Поняття та суть економічних виробничих відносин

У процесі організації виробництва виникають загальні організаційно-економічні відносини, які відбивають певний його рівень. Вони відображаються такими абстрактно-загальними категоріями, як праця, засоби виробництва, поділ праці тощо, і виражають систему відносин «людина — виробництво» .

Організаційно-економічні відносини безпосередньо пов’язані з продуктивними силами. Вони виникають з приводу трудової діяльності, кооперації праці, обміну засобами виробництва тощо. В цілому ці відносини втілені в господарській системі організації та управління економікою на різних рівнях.

Конкретні організаційно-економічні відносини відображені у господарських системах окремих галузей суспільного виробництва — економіка промисловості, сільського господарства, торгівлі, охорони здоров’я тощо. Їхню специфіку вивчають конкретні економічні науки. До загальних організаційно-економічних відносин належать форми і методи господарювання, характерні для всіх галузей економіки. Серед останніх сьогодні виділяють, по-перше, ринкову систему, в центрі якої - товарно-грошові відносини; по-друге, підприємництво, засноване на ефективному веденні господарства. Загальні організаційно-господарські відносини — це і відносини у сфері грошового обігу, ціноутворення, фінансів, кредиту, маркетингу, менеджменту, біржової справи тощо.

Соціально-економічні відносини зумовлюють систему зв’язків «людина — людина». До них належать закономірності розвитку відносин власності (передусім на засоби виробництва), тісно пов’язаних з ними розподілу і відтворення суспільного виробництва в цілому як економічного кругообігу, який відбувається через виробництво, розподіл, обмін і споживання продуктів і послуг.

Дослідження соціально-економічних відносин розкриває соціальні можливості інтеграційних процесів у сучасному суспільстві та управлінні господарством. Це також дає можливість визначати ступінь відповідності економічної діяльності вимогам зростання суспільного багатства і пов’язаним з ним інтересам переважної більшості членів суспільства.

Дослідження соціально-економічних відносин показує, хто реально володіє засобами виробництва та фінансами, привласнює їх, тобто в чиїх інтересах відбувається розподіл вироблених продуктів та послуг, і, нарешті, як і скільки трудівник працює на себе та на інших членів суспільства.

Економічні виробничі відносини відповідають певній формі власності на засоби виробництва, що склалася історично, та діалектично взаємодіють з продуктивними силами як факторами виробництва, його ресурсами.

Організаційно-економічні та соціально-економічні виробничі відносини відтворюються постійно в найрізноманітніших формах і поєднаннях. Поняття, які відображають в узагальненому вигляді умови економічного життя суспільства, називають економічними категоріями (наприклад, «товар», «вартість», «прибуток», «національний доход» тощо). Економічні категорії відбивають сутність економічних явищ і процесів.

Економічні закони виявляють об'єктивні, стійкі причинно-наслідкові зв’язки як у середині виробничих відносин, економічних процесів і явищ, так і між ними, розкривають сутність зв’язків (наприклад, закони вартості, середнього або монопольного прибутку, співвідношення між складовими національного доходу). Економічні закони не можуть бути незмінними, оскільки економічні процеси не є чимось застиглим.

Розрізняють економічні закони всезагальні, загальні та специфічні. Всезагальні закони відбивають співвідношення між продуктивними-силами і виробничими відносинами, їхню взаємодію. Це закони відповідності виробничих відносин характеру і рівню продуктивних сил, економії часу, підвищення потреб тощо. Суспільному виробництву завжди притаманні риси виробничого процесу як такого, незалежно від його соціально-економічної структури. Пізнання всезагальних економічних законів допомагає осягнути фундаментальні основи та послідовність розвитку людського суспільства.

Загальні закони відображають взаємозв'язок міжпродуктивними силами та організаційно-економічними відносинами (наприклад, закони товарного виробництва).

Специфічні закони розкривають рівень розвитку організаційно та соціально-економічних виробничих відносин (наприклад, закони додаткової вартості, середнього або монопольного прибутку). Так, відносини «товар — товар» на певному етапі трансформуються у «товар — гроші-товар» і згодом — у «гроші-товар-гроші», залежно від ступеня розвитку суспільства. Специфічні економічні закони, з одного боку, характеризують певну економічну систему в процесі її розвитку, з іншого — окремі її сфери.

Загальною основою дії економічних законів є об'єктивна, суперечлива біосоціальна сутність людської істоти. .Біологічна сутність людини відображає її об'єктивні природні характеристики. Соціальна сутність є породженням об'єктивного процесу розвитку людського суспільства. Звідси економічні закони породжуються об'єктивною реальністю, яка створює саму людину.

Розрізняються сутність економічного закону, механізм його дії та використання. Щодо економічних законів застосовують такі категорії діалектики, як кількість і якість, зміст і форма, ціле і часткове, суперечність тощо.

За певних умов людина спроможна використовувати економічні закони в своїх інтересах. Свідоме, узгоджене господарювання неможливе без пізнання економічних законів.

Перші спроби вивчення економічних процесів та явищ були зроблені ще в працях Ксенофонта, Платона, Аристотеля, Сенеки, Юлія Цезаря, мислителів Давнього Єгипту, Китаю, Індії та ін. Формування економічної науки належить до тих часів нової історії людства, коли товарне господарство почало набувати загального характеру. Сьогодні воно охоплює сферу як матеріального (промисловість, І сільське господарство, будівництво, транспорт, торгівлю, комунальне господарство, побутове обслуговування), так і нематеріального виробництва (охорону здоров’я, освіту, наукове консультування тощо).

Оскільки товарні відносини охопили передусім сферу торгівлі, то й першою в нові часи (XV-XVII ст.) склалася школа меркантилістів (від італ. mercante — торговець, купець}. Вона ототожнювала багатство з грошима, золотом, нагромадження яких у той період відбувалося через торгівлю. Меркантилісти виходили з того, що джерелом багатства суспільства є торгівля.

У XVIII ст. виникла школа фізіократів. Її представники Ф. Кене та П. Буагільбер перенесли питання про походження багатства із сфери обігу в сферу виробництва. Однак вони вважали, що багатство створюється лише в сільському господарстві. А вже в працях таких видатних представників класичної політекономії, як У. Петгі, А. Сміт, Д. Рікардо, С. Сісмонді, головним об'єктом дослідження стало саме виробництво, незважаючи на його галузеві особливості. Велике значення мали праці А. Сміта «Дослідження про природу та причини багатства народів» (1776) і Д. Рікардо «Начала політичної економії та оподаткування» (1817). А. Сміт і Д. Рікардо виявили, що прибуток підприємця втілює неоплачену працю найманих робітників. Д. Рікардо відкрив закономірність, яка виражає співвідношення між оплаченою (заробітна плата робітників) та неоплаченою працею (прибуток підприємця), і довів, що прибуток високий або низький у тій самій пропорції, в якій низька або висока заробітна плата. Отже, класичною політекономією було започатковано трудову теорію вартості. Подальший розвиток економічної теорії відбувався за двома основними напрямами. Марксистський аналіз завершив створення розпочатої класиками теорії трудової вартості.

На основі відкриття К. Марксом двоїстого характеру праці, що міститься в товарі, та всебічного обґрунтування поняття додаткової вартості, яке набуло пріоритетного значення в дослідженнях його численних послідовників в усьому світі, було розкрито економічну сутність експлуатації людини людиною. Головна праця К. Маркса «Капітал» (т. 1, 1867) стала віхою в історії.

Іншим шляхом розробки економічної теорії, що знайшов своє концентроване вираження у роботах А. Маршалла та його послідовників, стало пріоритетне дослідження проблеми економічної ефективності з використанням теорії граничної корисності. Основну працю А. Маршалла «Принципи економіки (економікс)» було видано в 1890 р.

Важливе значення у розробці економічної теорії відіграла праця Дж. Кейнса «Загальна теорія зайнятості, відсотка і грошей» (1936), у якій значне місце відведено дослідженню державного регулювання економіки. Суттєві доробки в економічну теорію внесли радянські економісти з дослідження проблем економічного планування та соціального захисту населення. Ці доробки після тривалого соціального громадянського напруження були відповідно використані західними суспільствами завдяки їх відкритому характеру. Водночас занепадаюча командно-адміністративна система не тільки губила такі доробки, а й не в змозі була в силу наростання свого закритого характеру використати найкращі здобутки ринкової економіки.

У другій половині XX ст. в країнах розвиненої ринкової економіки поряд з марксистською економічною думкою дістали подальший розвиток такі концепції економічної теорії, як інституціоналізм, неоконсерватизм, неокласицизм, неолібералізм, новий лівий радикалізм тощо. Водночас у колишніх колоніальних та залежних країнах, виходячи з потреб їхнього розвитку, набули значного поширення теоретичні концепції, спрямовані на вироблення практичних рекомендацій щодо досягнення економічної незалежності. Серед них концепції колективного самозабезпечення, спирання на власні сили, експортної, імпортозамінюючої економіки тощо.

З кінця 70-х років у Китаї, а з початку 90-х років — у країнах Східної Європи та державах, що утворилися на території колишнього СРСР, розпочався активний перехід від адміністративно-командної економіки до ринкових відносин. У цих країнах також розвиваються ринкові концепції. Серед них є такі, що проголошують необхідність використання загальнолюдських цінностей з урахуванням місцевих особливостей, і такі, що механічно запозичують досвід західних країн.

Більшість послідовників економічного вчення К. Маркса, які назвали себе марксистами, головну увагу сконцентрували на розкритті сутності експлуатації та на створенні умов переходу до безринкового господарства в післяреволюційний, час. Головний шлях розвитку суспільства вони вбачали у швидкому переході до нового устрою, що має всіляко підштовхуватися державним насильством. Історичний же досвід свідчить, що перехід до нового суспільного ладу відбувається не через політичне насильство, а через виникнення нових економічних відносин на основі розвитку продуктивних сил та еволюцію організаційно-економічних і соціально-економічних відносин.

Наукові послідовники К. Маркса не відкидали і значення дослідження та розкриття поряд із соціально-економічними й організаційно-економічних проблем зростання багатства суспільства, особливо за післяреволюційних умов.

Представники іншого напряму, виходячи з концепції обмеженості факторів виробництва (передусім землі, праці, капіталу), головну увагу зосередили на питаннях використання останніх для одержання прибутку, економічного зростання в інтересах підприємців — власників засобів виробництва. Однак історичний розвиток довів важливу роль соціальних питань, тому вчені все частіше були змушені вдаватися до розгляду в економічній теорії питань соціально-економічних відносин, хоча й оцінювали їх здебільшого як похідні від організаційно-економічних.

Межею, що поділяє означені дві течії в політичній економії, є проблема форм власності. Перша відстоює та обґрунтовує суспільну власність як потребу економічного розвитку, друга — приватну. Історичний же досвід свідчить, що обидві форми у своїй багатогранності можуть сприяти соціально-економічному прогресу, а разом з ним і загальному розвитку суспільства в цілому та кожної окремої людини. Проблема полягає не в самих формах власності, а в тому, як вони співіснують згідно з конкретними умовами та ступенем розвитку суспільства, зокрема його продуктивних сил.

Слід зазначити, що проблема розвитку товарного виробництва, його ролі та значення, яка тісно пов’язана з проблемою форм власності, також займає важливе місце у розмежуванні двох сторін розвитку економічної теорії.

На сучасному етапі державне регулювання економіки має поєднуватися з ринковим через різні форми суспільної та приватної власності.

2. Аналіз відносин власності в контексті економічних відносин

Соціально-економічною основою функціонування економічної системи є відносини власності. Це фундамент на якому базуються економічні відносини. Власність як комплекс відносин, багатомірне та багаторівневе явище, і соціально-економічний процес характеризується поліфункціональністю і полірезультативністю.

Структурна складність відносин власності виявляється у багатоаспектності процесу її історичного розвитку. Розрізняють соціальні, політичні, морально-психологічні та, навіть, ідеологічні аспекти власності, Однак найважливішими є економічне і юридичне розуміння власності, які не слід ні ототожнювати, ні протиставляти.

Власність в економічному розумінні є історично і логічно визначеною. Як соціально-економічна категорія вона визначається ступенем розвитку продуктивних сил і характеризується системою об'єктивно обумовлених, історично мінливих відносин між суб'єктами господарювання в процесі виробництва, розподілу, обміну та споживання благ, що характеризуються привласненням засобів виробництва та його результатів.

Інакше кажучи, соціально-економічна сутність власності розкривається і реалізується в площині взаємодії «людина — людина» .

Власність же в юридичному розумінні відтворюється системою зв’язків «людина — річ». Як юридично-правова категорія власність відображує майнові відносини, свідомі, вольові взаємозв'язки юридичних і фізичних осіб з приводу привласнення благ, що закріпляються системою відповідних прав власності.

Для аналізу економічного змісту власності важливе значення має розуміння взаємозв'язку і розмежування відносин власності та економічних відносин. Часто ці поняття ототожнюються, що не є виправданим.

По-перше, відносини власності є сутнісними, системоутворюючими, тобто визначають характер функціонування і розвитку комплексу відносин відтворення, пронизують кожний його елемент, але не відбивають усієї різноманітності їхніх вторинних та інших похідних форм.

По-друге, власність характеризує діалектику взаємозв'язку економічних та юридичних відносин і форм, соціально-економічної сутності та матеріально-речового змісту. В такому розумінні власність більш містка категорія, ніж система економічних відносин.

Повніше і глибше зрозуміти сутність відносин власності допоможе аналіз їхньої структури. Структура власності, як і будь-якої складної системи, багатобарвна і різноманітна. Розглянемо її класифікацію за основними системоутворюючими і структуровизначальними критеріями: внутрішньо-генетичним; суб'єктами і економічними рівнями; об'єктами; типами, формами та видами власності.

Найважливішою для розкриття сутності відносин власності і водночас найскладнішою для розуміння є структура власності з внутрішньогенетичної точки зору. Внутрішню побудову відносин власності через взаємодію відносин привласнення і відчуження розкриває рис. 2.

Відносини привласнення засобів виробництва та його результатів — основа відносин власності.

Привласнення — це економічний процес, спосіб перетворення предметів, явищ природи і суспільства, їхніх корисних властивостей на реальні умови життєдіяльності економічних суб'єктів. Складовими привласнення є відносини володіння, розпорядження і користування.

Володіння характеризує не обмежену в часі належність об'єкта власності певному суб'єкту, фактичне панування суб'єкта над об'єктом власності.

Розпорядження — здійснюване власником або делеговане ним іншим економічним суб'єктам право прийняття планових і управлінських рішень з приводу функціонування і реалізації об'єкта власності.

Користування (використання) — процес виробничого застосування і споживання корисних властивостей об'єкта власності, а також створених за його допомогою благ.

Слід зауважити, що суб'єкт привласнення власності є одночасно володарем, розпорядником і користувачем. Володар реалізує також права розпорядника і користувача. Розпорядник може бути користувачем, але далеко не завжди реалізує себе як володар. Користувач окремих благ може функціонувати, зовсім не реалізуючи прав володаря і розпорядника. Проте тільки в комплексі відносини володіння, розпорядження і користування становлять процес привласнення власності. Однак сутність відносин власності не слід обмежувати відносинами привласнення, хоча вони і є визначальними.

Парною категорією привласнення є відчуження. Відчуження — процес перетворення діяльності та здібностей людини на самостійну силу, оречевлення результатів функціонуючої індивідуальної та суспільної праці з перетворенням власності суб'єктів на об'єкти економічних відносин.

Поряд з власником завжди присутній невласник. Привласнити можна тільки те, що відчужується. Акт привласнення об'єкта власності одним суб'єктом є одночасно моментом відчуження його для іншого суб'єкта.

Отже, процеси привласнення і відчуження — це дві діалектичні сторони сутнісних відносин власності. Протиріччя в системі «привласнення — відчуження» є внутрішнім джерелом саморозвитку відносин власності. Саме в цьому полягає могутній позитивний заряд цього діалектичного зв’язку.

Обирати ті чи інші форми привласнення і відчуження економічних суб'єктів спонукають як об'єктивні, так і суб'єктивні обставини. Механізм примусу ґрунтується на сукупності економічних і позаекономічних методів (див. рис. 2). Переважання тих чи інших методів визначає політику «пряника» чи «батога» з боку власника до невласника.

За суб'єктами, тобто носіями і реалізаторами відносин власності, розрізняють індивідуальну, колективну та державну власність (рис. 3). З розвитком суспільства відбувається кількісне і якісне зростання суб'єктів власності. Носіями різновидів індивідуальної власності є індивіди, домашні (сімейні) господарства найрізноманітнішої функціональної спрямованості.

Колективна власність реалізується через діяльність корпорацій, кооперативів, релігійних і громадських об'єднань та організацій, трудових колективів різних форм господарювання тощо.

Урізноманітнюються форми державних суб'єктів власності. Серед них розрізняють загальнодержавні (урядові, центральні структури, національний банк тощо), територіально-регіональні (комунально-муніципальні служби та інші органи місцевого самоврядування), галузеві (міністерства та відомства).

Тип власності

Суспільна

Приватна

Змішана

Форма власності

Державна

Колективна

Індивід.-трудова

З найманою працею

Вид власності

Загальнодержавна

Муніципальна (комунальна)

Кооперативна

Акціонерна

Партнерська

Власність громадських організацій

Одноособова

Сімейна

Індивідуальна із застосуванням найманої праці

Монополістична

Корпоративна

Державно-кооперативна

Державно-приватна

Приватно-колективна

Спільна із залуч. інозем. капіталу

Інші

Рис. 3 Основні типи, форми і види власності в економічній системі

Систему суб'єктів власності можна розглядати і за поділом їх на юридичних і фізичних осіб, на вітчизняні та іноземні, спільні й змішані структури.

Розуміння природи власності доповнює аналіз системи об'єктів власності. Об'єктами власності є засоби виробництва, земля, її надра, рослинний і тваринний світ, робоча сила та результати її діяльності - предмети матеріальної та духовної культури, цінні папери, гроші тощо. Визначальними серед цього різноманіття є засоби і фактори виробництва. Саме власність на засоби виробництва характеризує сутність усієї сукупності відносин власності, в тому числі механізм розподілу і привласнення результатів виробництва, доходів господарської діяльності.

Власник засобів виробництва значною мірою привласнює і результати виробництва. Кожному типу цивілізації притаманний специфічний для умов її існування домінуючий об'єкт власності, який найповніше відбиває спосіб взаємодії людини з природою, досягнутий рівень продуктивності суспільної праці, особливості привласнення засобів і результатів виробництва.

Для доцивілізаційного етапу розвитку людства таким об'єктом було природне середовище — земля, тваринний і рослинний світ, які у своїй цілісності органічно зливалися з суб'єктом їх привласнення — первісною людиною.

Домінуючим об'єктом власності аграрної цивілізації стала земля, яка завдяки розвитку продуктивності суспільної праці поступово перетворилася з колективної основи існування людини на відокремлений засіб її виробничої діяльності.

Особливість землі як засобу виробництва полягає в тому, що вона не є результатом людської праці. Відомий англійський економіст XIX ст. Дж. С. Мілль писав: «Оскільки основоположний принцип власності полягає в наданні людям усіх гарантій на володіння тим, що створено їхньою працею і нагромаджено завдяки їхній ощадливості, цей принцип неможливо застосувати до того, що не є продуктом праці - до оброблюваної субстанції землі». Земля не створена людиною і тому має бути надбанням усіх людей. Якщо це буде інакше, то щойно народжений на світ побачить, що всі дари природи вже привласнені іншими, а тим, хто щойно з’явився, не залишилося місця. Зрозуміло, що це вже є певною несправедливістю. Тому «держава може виступати у ролі єдиного землевласника, а землероби мають бути орендарями, що отримують свої ділянки на підставі строкового чи безстрокового договору» .

На ранніх ступенях розвитку людського суспільства земля не була об'єктом індивідуального, приватного привласнення. Л. Морган зазначав, що колективна власність на землю була загальним явищем у варварських племен. М. Ковалевський у «Нарисі походження і розвитку сім'ї та власності» також писав, що етнографія та історія свідчать, що індивідуального присвоєння землі та її продуктів на перших ступенях розвитку людства не існувало.

Проте в історичних межах аграрної цивілізації у різних районах земної кулі відповідно до природно-кліматичних та інших умов виробництва сформувалися три локальні цивілізації - азіатська, антична і германська, яким була притаманна специфіка щодо власності на землю.

В умовах азіатської цивілізації зберігалася суспільна (племенна чи общинна) власність на землю. В античній цивілізації панівною була приватна власність на землю. У германській цивілізації дістала розвиток змішана форма власності - власником землі виступали одночасно община (сім'я) та глава сім'ї. Зазначена диференціація в подальшому зумовила й специфіку різноманітних локальних форм аграрної цивілізації, за якої власність на землю стала основою всієї економічної структури.

Принцип різноманітності форм власності на землю як важливого засобу виробництва сприяє стабільному розвитку економічної системи. Про це не слід забувати в умовах сьогодення України — країни з великими потенційними можливостями розвитку сільсько-господарського виробництва, коли точаться гострі дискусії щодо власності на землю.

У період розвитку індустріальної цивілізації, зокрема машинного виробництва, вперше в історії домінуючим об'єктом власності стали, створені людиною предмети виробничого призначення і пе-редусім їхня найреволюційніша частина — знаряддя праці. Концентрація індустріальних засобів виробництва прискорила розрив між працею й власністю, відокремлення робочої сили від об'єктивних умов її продуктивного використання. Засоби виробництва, відчужені від робочої сили, набули форми капіталу, що перетворився на основу виробничих відносин індустріального суспільства. Відповідно до цього приватна власність на засоби виробництва стала панівною у економічній системі.

Принципово нових рис набувають відносини власності у зв’язку з розвитком сучасної технологічної революції та становленням постіндустріальної структури виробництва. Йдеться передусім про те, що домінуючим об'єктом власності стає інформація, яка втілює у собі. переважно витрати інтелектуальної робочої сили. Остання на відміну від робочої сили, що використовується у традиційних галузях економіки, поступово втрачає здатність відчуження від свого носія, перестає бути товаром у традиційному розумінні. Водночас і в структурі інформаційної економіки відбуваються зміни, процеси деконцентрації, індивідуалізації виробництва та інші перетворення, що у сукупності призводять до все більшого знецінення економічних засад, на яких в епоху індустріалізму ґрунтується відчуження від трудівника продуктивної сили праці, всебічно розвивається індивідуально-приватна власність капіталу на засоби виробництва.

Отже, логіка розвитку країн, що досягли найвищого рівня економіки, вказує на історичну обмеженість класичної за своїм змістом індивідуально-приватної власності на засоби виробництва. Більше того, докорінна перебудова економічних відносин у країнах соціальне орієнтованої ринкової економіки здійснюється на ґрунті глибоких якісних змін передусім у структурі саме цієї форми власності. Йдеться про її еволюційно позитивне самозаперечення і формування на її місці економічних відносин прямого поєднання робочої сили та засобів виробництва. Насамперед, це відбувається в процесі «дифузії», «розпорошення» власності внаслідок поширення відносин акціонування, корпоратизації.

Експертні оцінки західних спеціалістів доводять, що якщо робітникам корпорацій належить менше ніж 15 відсотків акцій, то ефективність функціонування підприємства знижуватиметься. Саме поєднання праці та власності є могутнім стимулом економічного зростання, основою розвитку особистості людини і запорукою для виходу економічної системи на рівень загальноцивілізаційних принципів розвитку.

Поширеною є структура власності за її типами, формами і видами. Цю структуру можна охарактеризувати як інтегральну щодо попередньо розглянутих структур. Тип, форму, вид власності не можна зрозуміти без аналізу відносин привласнення, взаємодії суб'єктів власності, системи її об'єктів.

Тип власності визначає найбільш узагальнені принципи її функціонування, сутність характеру поєднання робітника з засобами виробництва.

Форма власності - це стійка система економічних відносин і господарських зв’язків, що обумовлює відповідний спосіб та механізм поєднання робітника із засобами виробництва.

Вид власності характеризується конкретним способом привласнення благ та методами господарювання. Як видно з рис. 3, сучасна економічна система характеризується багатоманітними формами власності, її змішаними різновидами.

Слід розмежовувати форму власності і форму господарювання. Форма господарювання — один з методів реалізації форми власності, що являє собою сукупність конкретних важелів, способів, впливу економічного суб'єкта на навколишнє середовище з метою його перетворення і отримання доходу. Одна й та ж форма власності може реалізовуватись через різні форми господарювання. Так, наприклад, приватна власність функціонує і реалізує себе в таких організаційних формах, як одноособове володіння, партнерство, корпорація. Сьогодні з’явились нові можливості реалізації приватної власності: венчурний бізнес, підприємницькі мережі тощо.

Водночас одна й та сама форма господарювання може реалізуватися різними формами власності. Це стосується, наприклад, оренди, акціонування.

Сучасна система власності характеризується не уніфікацією, а ускладненням структури, багатоманітністю форм власності і господарювання.

У зв’язку з цим природно постає питання: в чому ж сенс історичної еволюції сутнісної основи власності? Відповідь на нього можна дати лише з урахуванням загальної спрямованості цивілізаційного прогресу, який підпорядкований інтересам людини. Йдеться про те, що кожний новий, більш високий за своїм змістом ступінь у розвитку відносин власності має розглядатися з позицій якісної зміни у способі взаємодії Людини з природою та привласнення засобів і результатів праці в інтересах розвитку людської особистості. З цих самих позицій слід аналізувати розвиток функціональних форм власності. Кожна функціональна форма власності має оцінюватися залежно від того, чи містить її структура можливість утворення з урахуванням досягнутого рівня продуктивності праці людини оптимальних умов для підпорядкування виробничого процесу інтересам її всебічного розвитку. Говорити про конкретний механізм функціонування відносин власності на тому чи іншому відрізку часу можна лише на підставі аналізу всієї сукупності форм власності, що діють у відповідній структурі економічних відносин.

Що ж становить основу розвитку процесу формоутворення власності, які об'єктивні фактори визначають структуру й принципи утворення її функціональних форм і видів?

Кожна функціональна форма власності має відображати передусім рівень зрілості суспільного поділу праці, бути адекватною структурі й ступеню складності її суспільної продуктивної сили, що використовується у виробництві. Форма власності має визначатися специфікою суспільної продуктивної сили праці як об'єкта індивідуальної власності людини. У процесі формоутворення власності будь-які «забігання» вперед (як і відставання) порівняно з досягнутим рівнем продуктивності суспільної праці негативно впливають на розвиток останньої і, врешті-решт, гальмують соціально-економічний прогрес.

Водночас положення про об'єктивну зумовленість процесу формоутворення власності рівнем і характером розвитку суспільної продуктивної сили праці людини не повинно абсолютизуватися. Економічні явища і процеси мають багатовимірну структуру. Такими самими є й причинно-наслідкові зв’язки, що визначають логіку їх розвитку. Відносини власності не є винятком. Вони зазнають впливу не одного, а широкого спектра соціально-економічних і політичних, внутрішніх та зовнішніх факторів, а також культурно-національних умов і традицій того чи іншого суспільства.

Утворювані форми власності реалізують себе не в чистому вигляді. Кожна з них неодмінно несе в собі риси нового й старого у процесі економічного розвитку.

Кожна форма власності за своєю природою історична. Вона життєздатна лише у визначених межах. Коли дія факторів, які зумовили її виникнення, припиняється, вона має бути замінена на іншу, прогресивнішу форму. Будь-яка консервація форм власності неодмінно призводить до застійних явищ, затримання розвитку продуктивних сил. Це стосується всіх без винятку форм власності, у тому числі й приватної.

Слід звернути увагу на часто декларований принцип рівності форм власності в ринкових умовах. Про економічну рівність форм власності говорити не можна. Вони характеризуються різними кількісними і якісними параметрами, сферами функціонування і цільовою спрямованістю. Йдеться про законодавчу рівність форм власності, що означає діяльність суб'єктів в однаковій системі прав, обов’язків і відповідальності. Однак на практиці цей принцип також не завжди реалізується. Наприклад, держава системою пільг сприяє розвитку форм малого бізнесу і обмежує за певних умов діяльність монополістичної власності.

Власність в дії - це процес її реалізації в економічній і соціальній сферах, в життєдіяльності суспільства в цілому. Процес реалізації відносин власності включає два взаємопов'язані і взаємообумовлені аспекти, результативність руху власності та постійне відтворення умов і факторів її розвитку.

Результативність власності залежить від реалізації прав власності. Економічна теорія прав власності є однією з найбільш відомих теорій сучасного напряму економічного аналізу — неоінституціоналізму.

Право власності - це зовнішня форма, що законодавче, інституціонально закріплює реальні економічні процеси. Юридична форма, правова форма самі по собі з’явитись і існувати не можуть. Вони лише закріпляють реально існуюче чи потенційно можливе економічне явище.

Забезпечення гарантій прав власності і створення умов їх ефективного забезпечення є фундаментом економічної політики держави. Визначення і розмежування прав власності фіксують основоположні принципи взаємовідносин господарських суб'єктів з приводу привласнення об'єктів власності. Це свого роду «правила гри» — правила коректної економічної поведінки щодо майнових відносин, котрі пронизують усі сфери економічного життя. Якщо такі правила сформульовані нечітко або неконкретне (наприклад, взаємосуперечливі чи залишають поза увагою деякі сфери майнових відносин, перешкоджають ефективному перерозподілу прав власності), то наслідками цього є ерозія господарської мотивації, а згодом і самої економічної системи.

Основою ринкової економіки є пріоритетний розвиток в умовах багатоманіття форм власності різновидів приватної власності. Вона реалізується через найбільш повну взаємопов'язану систему економічних прав, визначених відомими західними економістами (Р. Кроузом, А. Алчіаном, А. Оноре та ін.) ще на початку 60-х років нашого століття:

· право володіння, тобто право виключного фізичного контролю над благами;

· право користування, тобто право застосування корисних властивостей благ для себе;

· право управління, тобто право вирішувати, хто і як буде забезпечувати використання благ;

· право на доход, тобто право володіння результатами від використання благ;

· право суверена, тобто право на відчуження, споживання, зміну або знищення блага;

· право на безпеку, тобто право на захист від експропріації благ і від шкоди з боку зовнішнього середовища;

· право на передачу благ у спадок;

· право на безстроковість володіння благом;

· заборона на використання способом, що наносить шкоду зовнішньому середовищу;

· право на відповідальність у вигляді стягнення, тобто можливість стягнення блага на сплату боргу;

· право на залишковий характер, тобто право на існування процедур та інституцій, що забезпечують поновлення порушених повноважень.

Комбінації перелічених прав з урахуванням того, що ними володіють різні фізичні та юридичні особи, можуть бути різноманітними. Саме це є основою різноманітності видів приватної форми власності.

Основними функціями відносин власності є визначення цільової спрямованості виробництва; характеру розподілу, обміну і споживання його результатів і доходів; формування суспільної форми праці; реалізації і узгодження системи економічних інтересів різних господарських суб'єктів; визначення всього суспільного устрою виробництва, соціальної ієрархії, становища людини в суспільстві, системи її соціальних і моральних цінностей.

Іншими словами, власність — це ті відносини, з яких виростає вся економічна, соціальна і політична структура суспільства. Саме це і визначає власність як соціально-економічну основу функціонування господарської системи.

3. Економічні потреби через призму економічних відносин

Визначні мислителі, політологи, економісти минулого і сучасності - Дж. Гобсон, К. А. Гельвецій, Ф. Гегель, К. Маркс, М. Вебер, Ф. Гайєк та інші бачили в потребах вираження природи людини, відносили їх до ключових економічних категорій.

Потреби — це категорія, що відбиває ставлення людей до умов їх життєдіяльності. Задоволення потреб реалізується через систему економічних відносин. В структурі потреб суспільства можна виділити кілька типів відносин, що характеризують зв’язок людей з умовами життєдіяльності: ставлення до природи (потреби у спілкуванні з природою, в охороні природи); до існуючих засобів життя (потреби у засобах виробництва і предметах споживання); до себе та інших людей (потреба у самовираженні, саморозвитку, у соціальному статусі, спілкуванні); до праці та дозвілля (потреба у цікавій, творчій праці, у відпочинку та ін.).

Сутність потреб можна проілюструвати на прикладі становлення нових потреб та економічних відносин які виникають при задоволенні цих потреб. Наприклад, потреба у підвищенні швидкості пересування, яка виникає як бажання змінити існуючі способи пересування. Матеріальні засоби реалізації цього бажання ще відсутні, тому воно втілюється в казкових килимах — літаках. Проте потреба вже виникла, і вона спонукає людство до пошуків реальних шляхів її задоволення — до винаходу автомобіля, поїзда, літака.

На підставі загального визначення можна конкретизувати уявлення про потреби як предмет дослідження економічної теорії.

Економічні потреби — це ставлення людей до економічних умов життєдіяльності їх, яке характеризується відчуттям нестачі певних благ та послуг, бажанням володіти ними, щоб подолати це відчуття. Отже, потреби мають об'єктивно-суб'єктивний характер. «Люди звикли пояснювати свої дії з свого мислення, замість того щоб пояснювати їх із своїх потреб (які при цьому, звичайно, відображаються в голові, усвідомлюються)…» — зазначав Ф. Енгельс.

Різноманітні потреби можна певним чином класифікувати, насамперед за суб'єктами та об'єктами.

За суб'єктами потреби поділяють на:

а) індивідуальні, колективні та суспільні. До індивідуальних потреб можна віднести потреби в їжі, одязі, житлі, які у кожної людини мають свої якісні та кількісні особливості, задовольняються специфічним набором товарів і послуг. Прикладом колективних потреб можуть бути потреби певного трудового колективу в кваліфікованому керівництві, сприятливому психологічному кліматі, відповідних умовах праці. Суспільні - це потреби у зниженні рівня інфляції та безробіття, у забезпеченні конвертованості національної валюти, економічному піднесенні та ін.;

б) потреби домогосподарств, підприємств та держави як особливих суб'єктів економіки. Як власники економічних ресурсів домогосподарства мають потребу в тому, щоб якнайвигідніше ними розпорядитися (продати, здати в оренду чи використовувати самостійно), як споживачі вони мають певні потреби у матеріальних і нематеріальних благах та послугах. Підприємці потребують підвищення конкурентоздатності своєї продукції, зниження витрат виробництва, збільшення прибутків. До потреб держави можна віднести потреби у збільшенні надходжень до державного бюджету, у недоторканості державних кордонів, збереженні держави як єдиного цілого та ін.

За об'єктами потреби класифікують на:

а) породжені існуванням людини як біологічної істоти (фізіологічні потреби в їжі, одязі, житлі) та породжені існуванням людини як соціальної (суспільної) істоти (соціальні потреби — в спілкуванні, в суспільному визнанні та статусі, інформації, освіті та ін.). фізіологічні потреби передбачають реалізацію об'єктивних умов, необхідних для нормальної життєдіяльності людини. Їх елементарність визначається безпосереднім зв’язком з біологічними функціями організму людини. В той самий час навіть елементарні потреби не можуть розглядатися як чисто біологічні, оскільки реальний спосіб задоволення їх (спосіб виживання) має соціальний характер, отже, позначається на формуванні соціальних потреб. Якщо парною категорією соціальним потребам індивіда є фізіологічні (біологічні) потреби, то соціальним потребам суспільства — потреби економічні. Тому інколи потреби класифікують на економічні та соціальні, Перші відбивають відношення до праці як вимушеної діяльності і виявляються як необхідність економії праці, що є критерієм розвитку економіки суспільства. Другі - це потреби у розвитку його соціальної сфери — освіти, науки, культури, мистецтва. У механізмі відтворення економічні та соціальні потреби взаємопов'язані та рівнозначні. Їх рівнозначність полягає в тому, що освіта, охорона здоров’я, виховання дітей, культура, задоволення від роботи постійно реалізуються в економії праці;

б) матеріальні - потреби в матеріальних благах та послугах і духовні - потреби у творчості, самовираженні, самовдосконаленні, вірі;

в) першочергові - потреби, що задовольняються предметами першої необхідності (продукти харчування, одяг, житло, громадський транспорт, збереження здоров’я), та непершочергові - потреби, що задовольняються предметами розкоші (парфуми, хутра, яхти).

Ця класифікація досить умовна: те, що вважається предметом розкоші при одному рівні розвитку виробництва та добробуту суспільства, стає предметом першої необхідності при більш високому рівні розвитку економіки; те, що є предметом розкоші для однієї людини, вважається предметом першої необхідності для людини з іншим рівнем достатку.

Західні вчені великого значення Надають градації потреб за ступенем їх нагальності. Так, А. Маслоу запропонував ієрархію потреб відповідно до їх вагомості (рис. 4).

Людина намагається задовольнити насамперед найнагальніші свої потреби. Якщо вони задоволені, то на певний час ці потреби перестають бути рушійним мотивом для людини. В неї виникає бажання задовольнити наступні за вагомістю потреби. Останні задають програму діяльності, а діяльність забезпечує можливість їх задоволення. Потреби визначають зміст майбутньої діяльності і необхідний рівень її ефективності: діяльність повинна задовольняти потреби на прийнятному рівні.

За ступенем реалізації потреби можна класифікувати на абсолютні, дійсні і платоспроможні.

Абсолютні потреби породжені сучасним рівнем розвитку світової економіки. Дійсні потреби відповідають рівню розвитку економіки певної країни. Платоспроможні - потреби, які людина може задовольнити відповідно до власних доходів та рівня цін (тобто вони визначаються співвідношенням цін на предмети споживання і грошових доходів населення). Споживати, задовольняючи таким чином потреби, можна лише те, що вже вироблено, і лише те, що можна оплатити. Залежно від цих двох чинників структура платоспроможного попиту може відповідати дійсним потребам або не відповідати їм. Тим самим суперечність між потребами та виробництвом набуває форми незбалансованого попиту і пропозиції на товари і послуги.

Одне з фундаментальних положень економічної теорії полягає в тому, що матеріальні потреби суспільства є безмежними, а економічні ресурси, що необхідні для задоволення цих потреб, є обмеженими.

Безмежність потреб і обмеженість ресурсів породжують дію двох законів суспільного розвитку — закону зростання потреб і закону економії праці. Ці закони взаємопов'язані та відбивають дві сторони загальноекономічного закону зростання соціально-економічної ефективності. На рівні суспільства дія цього закону виявляється в тому, що в умовах безмежності потреб суспільство, що прагне забезпечити їх найповніше задоволення, тобто максимально наблизитися до мети, повинно прагнути до всебічної економії праці (як живої, так і уречевленої), тобто до ефективного використання економічних ресурсів, їх раціонального поєднання та розподілу між виробництвом різних благ і на цій основі" - створення умов для задоволення одних потреб і просування до інших потреб більш високого рівня, задоволення яких, у свою чергу, створює умови для просування до потреб ще вищого рівня і т. д.

На індивідуальному рівні дія закону виявляється в тому, що кожна людина, заінтересована, з одного боку, в максимальному задоволенні потреб, завжди намагається зберігати свою працю — раціонально розподілити її між різними видами діяльності, полегшити, зробити ефективнішою за допомогою різних засобів праці, економно використовувати предмети праці, а з другого, — забезпечити раціональне обмеження потреб, жорстку черговість їх задоволення, пошук найефективніших комбінацій.

Закон зростання потреб є законом суспільного прогресу. Він характеризує не просто зростання, тобто появу все нових і нових потреб, а зміну структури їх, що відбиває просування як людини, так і суспільства в цілому від біологічного (фізіологічного) до все більш і більш різнобічного, багатого життя.

На прикладі економічно розвинутих країн у XX ст. можна виділити три етапи розвитку потреб.

Перший етап — до середини 50-х років, домінували матеріально-речові потреби. Однак, наприклад, у США вже в першій третині XX ст. спостерігався значний приріст вільного часу. В 20-ті роки робочий тиждень був законодавче обмежений 40 годинами.

Другий етап почався з середини 50-х років з переходом до «економіки споживання», коли формуються такі соціальні потреби, як побутове обслуговування, освіта, медицина, спорт, відпочинок, розваги та ін. На прикладі США можна простежити перехід до типу

споживання, де панують послуги. Вже в 20-ті роки в структурі особистого споживання 40 відсотків становили витрати на послуги, більше 12 відсотків — на товари довгострокового споживання. Частка витрат на харчування в США становила 15 відсотків (у Західній Європі - 20 відсотків, Японії - 27 відсотків).

Дію закону зростання потреб протягом XX ст. підтверджує динаміка вартості робочої сили. В 1970 р. порівняно з 1910 р. реальний зміст заробітної плати в США і ФРН зріс більше ніж у 8 разів, у Великобританії та Франції - в 3−4 рази, суттєво випереджаючи зростання вартості постійного капіталу, що припадає на одного робітника.

Третій етап розвитку потреб почав формуватись у 80-ті роки. Він завершить фундаментальні зрушення в бік гуманітарних потреб, пов’язаних з творчістю, духовним розвитком особистості. Інтенсивний розвиток цих потреб вимагає як зміни характеру праці, так і зростання тривалості вільного часу.

За даними опитування, ¾ американців ладні відмовитися від купівлі більшості товарів на користь задоволення потреб нематеріального характеру. Від 14 до 42 відсотків усіх робітників і службовців висловлюються за збільшення вільного часу навіть за рахунок зменшення заробітків.

У структурі потреб відбуваються такі принципові зміни: перехід від амінування економічних потреб до домінування соціальних; від задоволення елементарних потреб — до задоволення потреб на основі індивідуалізованого виробництва; від речової структури споживання — до переважання в ній послуг, в тому числі й послуг гуманітарного характеру, спрямованих на розвиток особистості.

Кожний крок в розвитку суспільства — це одночасно задоволення потреб на новому, більш високому рівні. Суспільство завжди жорстко обмежене економічними ресурсами, тому на кожному етапі свого розвитку воно висуває як двоєдину мету задоволення однаково пріоритетних соціальних та економічних потреб, виділяючи для цього необхідні частини сукупного фонду робочого часу.

Економічні цілі реалізуються за рахунок нової додаткової праці, створюваної зростанням ефективності виробництва; соціальні зумовлені розширенням споживчих благ, вільного часу, розвитку людської особистості. Подвійний результат можна подати за формулою

де Е — соціально-економічна ефективність; Uc, Ue — соціальний та економічний ефект; T — суспільний робочий час.

Соціально-економічна ефективність являє собою співвідношення результату і витрат, але результатом є не продукт, а досягнутий рівень задоволення соціальних та економічних потреб. На задоволення цих потреб (включаючи працю в сім'ї, домашньому господарстві) витрачають весь час, який є, по суті, суспільним робочим часом.

Зростання ефективності виявляється в максимізації соціального та економічного ефекту і мінімізації робочого часу. Соціальний результат знаходить вираження у забезпеченні кращих умов життя. Економічний ефект, досягнутий у певному циклі, полягає в тому, що скорочення часу для задоволення одних потреб дає суспільству економічний виграш і можливість задовольняти інші, більш високі потреби, включаючи потребу у вільному часі. Отже, створюються передумови для майбутнього розвитку.

Висока ефективність виробництва дає змогу задовольняти соціальні потреби при витратах робочого часу, що постійно знижуються. Прикладом ефективного співвідношення дихотомії «зростання потреб — економія праці» в економічно розвинутих країнах є пропорція фондів нагромадження і споживання (в США — приблизно 1:4).

Механізм соціально-економічної ефективності є основою розвитку, переходу від простих до складних потреб, від матеріальних до духовних, від економічних до політичних, отже, до всебічно розвиненої індивідуальності. При цьому вищі потреби повинні розглядатись як головне багатство суспільства, головний чинник його економічного і соціального прогресу. Суперечність між необмеженим зростанням соціальних і економічних потреб та обмеженими ресурсами додаткового часу, який може бути спрямований для задоволення їх в кожний певний момент, виступає рушійною силою соціально-економічного розвитку.

4. Економічні інтереси — рушійна сила економічних відносин

Економічний інтерес — це реальний, зумовлений відносинами власності та принципом економічної вигоди мотив і стимул соціальних дій щодо задоволення динамічних систем індивідуальних потреб. Економічний інтерес є породженням і соціальним проявом потреби. Інтерес виникає, коли задоволення потреби усвідомлюється як конкретна мета (максимізація прибутку, привласнення товару, користування або володіння певним товаром тощо). Отже, економічні інтереси — це усвідомлені потреби існування різних суб'єктів господарювання. Генезис інтересу полягає у відборі свідомістю найважливіших потреб для задоволення, реалізації їх.

Економічні інтереси не тотожні потребам, їхньому задоволенню. По-перше, економічні інтереси знаходять своє вираження у поставлених цілях та діях, спрямованих на задоволення потреб. Потреби і засоби задоволення їх відбивають причину та форму прояву економічних інтересів. По-друге, економічний інтерес завжди виражає відповідний рівень і динаміку задоволення потреб. Наприклад, не може, окрім специфічних випадків (схимники тощо), бути інтересом суб'єкта зниження рівня задоволення потреб.

Показати весь текст
Заповнити форму поточною роботою