Розселення населення України та його зайнятість

КУРСОВА РОБОТА з дисципліни «Розміщення продуктивних сил та регіоналістика»

на тему: Розселення населення України та його зайнятість

ЗМІСТ

• ВСТУП
• РОЗДІЛ 1. Теоретичні основи розселення населення та його зайнятості
• 1.1 Розселення населення: поняття, форми та чинники впливу
• 1.2 Поняття зайнятості населення, форми і види зайнятості
• РОЗДІЛ 2. Особливості сучасного стану розселення населення та його зайнятість
• 2.1 Формування поселенської мережі
• 2.2 Аналіз динаміки основних показників зайнятості населення
• РОЗДІЛ 3. Основні заходи та наміри регулювання ринку праці з врахуванням форм розселення
• ВИСНОВКИ
• СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

ВСТУП

Докорінні перетворення суспільно-економічних відносин в Україні зумовлює переоцінку й вироблення нових підходів до регулювання основних процесів життєдіяльності населення. Необхідність модернізації економіки України та її наближення до стандартів висококонкурентного глобалізованого економічного простору актуалізують проблему розбудови адаптованого до нових умов розселенського середовища, здатного забезпечити найвищі стандарти життєдіяльності.

Формування, використання та розвиток трудового потенціалу як сукупності якісно-кількісних характеристик, якостей та можливостей окремої людини чи сукупного працівника, що формує, реалізовує чи акумулює для реалізації у майбутньому резерв праці, відбувається у конкретному просторовому вимірі. Просторові характеристики трудового потенціалу розкривають особливості останнього через призму території, часу та умов розвитку.

Наукове пояснення системності розселення та зайнятості населення, його взаємопов'язаності з територіальними системами виробничої та соціальної сфер має безпосередньо практичне значення, оскільки існує необхідність збалансованості соціально-економічного розвитку регіонів з урахуванням їх історичних, економічних, екологічних, географічних і демографічних особливостей.

Дослідженню різноманітних аспектів і проблем розселення та зайнятості присвячено праці таких вітчизняних і зарубіжних учених, як В. С. Васильченко, М. Р. Влах, В. Г. Давидович, А.І. Доценко, М.М. Дьомін, С.П. Калініна, Т. Г. Кравцова, В.Л. Міненко, В. М. Петюх, І.В. Пірон, Е.І. Пітюренко, В.Л. Тодосійчук та ін.

Попри значну кількість наукових праць з означеної проблематики недостатньо розробленими залишаються проблеми визначення тенденцій трансформаційних зрушень у розселенні населення і його зайнятості та їх соціально-економічної оцінки, особливо в сучасних умовах зміни пріоритетів суспільного розвитку, модернізації національної економіки та докорінних інституційних перетворень.

Метою курсової роботи є розробка теоретико-методологічних засад дослідження процесів розселення населення і його зайнятості та обґрунтування напрямів регулювання ринку праці з врахуванням форм розселення.

Для досягнення цієї мети в роботі були поставлені та вирішувались такі завдання:

— визначити поняття розселення населення, його форм та чинників впливу;

— дати визначення поняття, форм та видів зайнятості населення;

— дослідити формування поселенської мережі;

— проаналізувати динаміку основних показників зайнятості населення;

— охарактеризувати основні заходи та наміри регулювання ринку праці з врахуванням форм розселення.

Об'єктом дослідження є регіональні системи розселення та їх динамічний стан з аналізом показників зайнятості.

Предметом дослідження є теоретичні та прикладні проблеми трансформації розселення населення і його зайнятості та визначення перспектив розвитку регіональних систем поселень.

У процесі дослідження використовувалися загальнонаукові методи: системний підхід, аналізу і синтезу, порівняння, систематизації і узагальнення (для визначення поняття, форм розселення та зайнятості). Для аналізу динаміки основних показників зайнятості населення та дослідження поселенської мережі використано математично-статистичний, картографічний, літературний, історико-географічний, а також комп’ютерні методи обробки і візуалізації результатів дослідження.

РОЗДІЛ 1. Теоретичні основи розселення населення та його зайнятості

1.1 Розселення населення: поняття, форми та чинники впливу

Одним із фундаментальних понять розміщення продуктивних сил є поняття «розселення». Аналіз літературних джерел свідчить про те, що проблемі розселення населення найбільшої уваги приділялося в 60−70-ті роки минулого століття, а також про те, що ще й досі не можна вважати тему повністю вичерпаною. Різниця трактування термінів і визначень пов’язана, головним чином, з фахом дослідників. Саме це є причиною акцентування тих чи інших аспектів, хоча у дійсності усі вони присутні у явищі, яке розглядається.

Термін «розселення населення» мав подвійне тлумачення. Це і процес розподілу та перерозподілу населення по території, і його результат — мережа поселень (населених пунктів). Складний соціально-економічний процес розселення населення стосується його розміщення по території і в населених пунктах, функціонально-територіальних взаємозв'язків поселень (систем розселення), міграцій населення (незворотних, сезонних, маятникових). Власне демографічним аспектом вивчення розселення традиційно вважається аналіз процесів розподілу і перерозподілу населення по території (за одиницями статистичного обліку, у тому числі й населеними пунктами) [8, с. 42].

В англійській містобудівній науці та практиці для запобігання неточності і невизначеності понять вживають такі терміни, як «settlement раttern» — поселенська мережа (мережа поселень) і «settlement process» процес розселення [5, с. 51].

В. Давидович термін «розселення» визначає як розміщення мережі населених пунктів різної величини, які виконують ті чи інші народногосподарські функції (міст, селищ, сіл) по відношенню до місць виробництва, ліній транспорту, природного середовища і по відношенню одне до одного, а також розміщення населення по їхній території. Можна розглядати розселення на території усього світу, окремих країн, районів, промислових вузлів та міст".

Розглядаючи далі поняття «розселення», слід зважити на те, що як результат відповідного процесу, фахівці виділяють такі види розселення (своєрідна ієрархія об'єктів): 1 — окреме житло — індивідуальний житловий будинок (квартира); 2 — населений пункт; 3 — територіальні системи розселення [5, с. 51].

Така ієрархія розселення відповідає ієрархії структури соціальної і територіальної організації суспільства: — сім'я — громада (міська, селищна) — суспільство (регіон, держава).

На сучасне визначення поняття «форма розселення» немає єдиної точки зору, єдиних критеріїв.

Одна група вчених розглядає поняття «форми розселення» з позицій різновидів взаємного розташування — «рисунків розселення». При цьому усе різноманіття «форм розселення» визначається виходячи із трьох ознак:

1) число населених пунктів — розміщення населення в єдиному територіальному масиві, що обслуговує усі підприємства, або устрої ряду відокремлених поселень, що розміщені поблизу окремих підприємств та їхніх груп;

2) форми розташування житлових територій: компактна, лінійна або скупчення окремих поселень;

3) «тяжіння» поселень одне до одного — розподіл функцій адміністративно-господарських і культурно-побутових [5, с. 57].

Третя ознака цілком справедливо розглядається як доповнююча характеристика типових форм розселення, тому що вона стосується поняття не форми, а системи розселення, бо тут йдеться про зовнішні зв’язки між поселеннями [3, с. 24].

Відповідно до зазначених ознак, вчені виділяють дві форми розселення: централізована — єдине місто і групова форма. Серед регіональних форм розселення відрізняють також: компактні та лінійні. Форми розселення в межах великих міст, мегаполісів, великих агломерацій також можуть бути компактні або лінійні; компактні або розчленовані. Комбінації цих структур створюють безліч просторових форм планувальних структур міського і регіонального розселення: радіальні, лінійні, лінійно-вузлові та ін. Усе це безумовно стосується саме морфологічних аспектів поняття «форм розселення».

Друга група вчених серед форм розселення розрізняє «автономну» і «групову». Автономна форма розселення виникає внаслідок суттєвої територіальної віддаленості сусідніх поселень, або внаслідок слабкого розвитку транспортних комунікацій. Групова форма забезпечує тісні, стійкі зв’язки в сфері виробництва, праці, побуту і відпочинку, а масштаби і темпи подальшого розвитку окремих населених місць стають дедалі більш взаємопов'язаними. Як видно з наведеного визначення, в основу класифікації покладені просторові соціально-економічні зв’язки, які відносяться більше не до форм, а до систем розселення [21, с. 116].

Деякі вчені в якості форм розселення розглядаються дві основні форми — місто і село. В результаті історичного розвитку процесу розселення ці основні форми змінювались і виникали усе нові різновиди. Так з’явились міста різної величини і різного економічного профілю, різноманітні селища і сільські поселення. З огляду на вищенаведене, не можна погодитись з віднесенням до поняття «форми розселення» такі явища, як «село» і «місто», оскільки загальновизнаними критеріями визначення таких понять є: співвідношення чисельності працюючих (зайнятих у сільськогосподарських і несільськогосподарських галузях суспільної праці) до чисельності населення. А тому доцільніше виділяти міське і сільське розселення як типи поселень, що, в свою чергу, пов’язані з відповідними формами розселення [2, с. 102].

Характеристику міського і сільського розселення в розрізі форм його територіальної організації розглянуто на рис. 1.1.

Рис. 1.1. Характеристика просторових форм розселення населення Джерело: [22, с. 128].

Місто — місце концентрації промислового виробництва і населення з обслуговуючою його невиробничою сферою [15, с. 8].

Сільське розселення — форма територіальної організації життя населення на позаміській території у вигляді сукупності сіл, поселень інших типів, призначених для постійного або тимчасового проживання. Воно відрізняється від міського типу тим. що забезпечує виконання головним чином інших господарських функцій (сільськогосподарське виробництво, лісопромислове виробництво, рекреаційне обслуговування. природоохоронні функції).

Класифікація міст та сіл за людністю населення має широке призначення. Від величини міста чи села залежить багато його ознак — темпи росту, деякі елементи демографічної і функціональної структури і характер планування. Під час розробки типології міст та сіл кількість їх населення враховуються як невід'ємна ознака [13, с. 155].

Для кожного виду поселень чи форми розселення існують свої критерії визначення груп людності. Так, до категорії малих належать міста людністю менше 50 тис. осіб, селища міського типу — менше З тис. осіб, села — менше 500 осіб, хутори — менше 25 осіб, до великих — міста людністю понад 100 тис. осіб, селища міського типу — понад 10 тис. осіб, сільські поселення — понад 5 тис. осіб [4, с. 111].

Залежно від кількості населення в офіційних статистичних джерелах і містобудівній практиці виділяють такі групи міст: маті - до 50 тис. осіб, середні - від 50 до 100 тис. осіб, великі - від 100 до 500 тис. осіб, дуже великі - від 500 тис. до 1 мли осіб і міста-мільйонери. Більшість міст України — це малі та середні міста [24, с. 222].

До форм розселення відносяться також агломерації. Агломерації, як форма розселення, характеризуються наявністю територіально близько розташованих поселень, або таких, що зрослися між собою. Такі поселення утворюються внаслідок економічного, демографічного та територіального росту окремих населених місць, здебільшого в районах видобувної промисловості, курортно-рекреаційних районах, зонах впливу великих міст. Багатогалузевий та багатофункціональний характер агломерацій обумовлює необхідність розгляду їх і як форми розселення, і як форми розміщення суспільного виробництва. Об'єднання населення, системи господарюючих об'єктів, інфраструктурних одиниць, науково-технічного потенціалу дозволяє означити агломерацію безпосередньо як сучасну просторову форму концентрації трудового потенціалу [23, с. 110].

Викладене вище доводить, що поняття розселення населення необхідно розглядати не лише як розміщення населення на території та утворення різних форм і типів його просторового зосередження, а трактувати його як єдність таких взаємопов'язаних між собою аспектів: просторового, функціонального та управлінського. А тому загальна схема розселення включає систему структурних елементів та зв’язків, що відображають функціонування та взаємодію між ними (рис. 1.2).

Рис. 1.2. Структура та взаємодія елементів розселення населення Примітка. Джерело: [7, с. 19].

Основними чинниками розселення, в тому числі його інтенсивності та напрямів, є соціально-економічні (розвиток та розміщення продуктивних сил), природні та демографічні. Найважливішим є соціально-економічний чинник, тобто розміщення продуктивних сил, що впливає на виникнення міст і значний приплив сільського населення до них [20, с. 60].

Крім того, існує думка, що формування просторової асиметрії розселення населення обумовлено, по-перше, істотними відмінностями територій, на яких розміщається й розвивається виробництво, і, по-друге — специфікою функціонування самих виробництв, що відносяться до різних галузей. Виходячи з цього, фактори просторової асиметрії розміщення трудових ресурсів, як однієї зі складових продуктивних сил, доцільно поділити на дві групи.

Першу групу створюють умови розміщення продуктивних сил на конкретній території. Виділяють 4 класи умов розміщення:

1) природно-ресурсні фактори: мінерально-сировинні, паливно-енергетичні, водні, лісові, територіально-біологічні, земельні, кліматичні й інші ресурси;

2) економічні фактори: економіко-географічне положення, енергетичні й будівельні бази, основні виробничі й невиробничі фонди, виробнича інфраструктура, в тому числі транспортна мережа, регіональні потреби, капітальні вкладення, регіональна економічна політика й т. д.;

3) соціальні фактори: регіональна демографічна політика, зайнятість населення в суспільному виробництві, забезпеченість населення об'єктами соціальної інфраструктури;

4) екологічні фактори: забруднення й охорона водойм, атмосфери, загальна екологічна ситуація в регіоні [25, с. 339].

Вплив цих факторів на розміщення трудових ресурсів згодом може змінюватися під впливом науково-технічного прогресу й умов соціально-економічного розвитку. Одним із найбільш важливих і постійно діючих факторів розміщення трудових ресурсів по території країни є природне середовище, що є необхідною умовою існування й розвитку суспільства. Природні ресурси впливають на процес розселення через господарську діяльність. Їхні запаси, доступність, можливість і доцільність освоєння є основою продуктивної й непродуктивної діяльності. Природні умови й ресурси мають значні територіальні відмінності, які визначають особливості розміщення населення в регіонах країни.

Друга група факторів просторової асиметрії розміщення трудових ресурсів охоплює безпосередньо фактори розміщення продуктивних сил, які обумовлені техніко-економічними особливостями, своєрідністю технічної організації підприємств і галузей виробництва. До факторів розміщення відносять електро-, тепло-, водо-, трудомісткість продукції, транспортабельність сировини й т. д.

1.2 Поняття зайнятості населення, форми і види зайнятості

Як свідчать дослідження, у різній економічній, соціальній, правовій літературі інтерпретація сутності поняття «зайнятість» розглядається як соціально-економічна категорія, яка проявляється в економічному і соціальному аспектах. В основі економічної сутності категорії зайнятості лежить слово «заняття», яке має подвійний зміст: з одного боку це характеристика праці (рівень залучення у трудову діяльність) конкретної особи, а з іншого — наявність певного корисного для суспільства виду зайнятості в державі. Економічна сутність зайнятості полягає в корисній діяльності працездатного населення, яка створює суспільний продукт (національний дохід) [10, с. 1] .

Соціальна сутність зайнятості полягає в корисній діяльності частини населення, що пов’язана з необхідністю самовираження і задоволення соціальних потреб суспільства відповідно до рівня його економічного розвитку.

Зайнятість з економічної точки зору має для суспільства вирішальне значення, бо визначає економічний потенціал суспільства, рівень і якість життя населення. Зайнятість із соціальної точки зору пов’язана з відтворенням робочої сили (виховання дітей, навчання в загальноосвітніх школах, середніх та вищих навчальних закладах), службою в армії, зайнятістю в домашньому господарстві, доглядом за хворими та людьми похилого віку участю в роботі громадських організацій [12. с. 13].

Зайнятість як соціально-економічна категорія синтезує сукупність економічних, правових, соціальних, національних відносин щодо участі людей у суспільному виробництві й пов’язана із забезпеченням масштабів, умов, форм включення людей у суспільно корисну працю, з процесами формування, розподілу та використання трудових ресурсів. Виходячи з сутності зайнятості до основних функцій зайнятості можна віднести:

— створення національного доходу та забезпечення матеріальних і духовних благ суспільства;

— забезпечення життєдіяльності та розвиток суспільства;

— забезпечення життєдіяльності та розвиток непрацездатних членів суспільства;

— забезпечення якості та конкурентоспроможності робочої сили;

— забезпечення достойного рівня життя населення [1, с. 35].

Відповідно до Закону України «Про зайнятість населення», зайнятість — це діяльність громадян, пов’язана із задоволенням особистих та суспільних потреб, і така, що, як правило, приносить їм доход у грошовій або іншій формах. Зайнятістю визначається діяльність, яка базується на праві вільного володіння своєю здатністю до праці і право власності на засоби виробництва для її здійснення.

Більшість дослідників не виділяє окремо види і форми зайнятості населення. Проте на думку В. Петюха, потрібно розрізняти і види, і форми зайнятості. Він вважає, що види зайнятості характеризують розподіл активної частини трудових ресурсів за ознакою використання праці [12, с. 120]. У межах кожного виду зайнятості організація праці людей може розрізнятися різноманітними організаційно-правовими формами і нормами регулювання тривалості та режимів робочого дня.

Зайнятість населення поділяється на окремі види за такими ознаками:

— видами діяльності зайнятість населення поділяється на: зайнятих на підприємствах усіх форм власності: робота за кордоном; виконання державних і громадських обов’язків; служба в армії; навчання в денних загальноосвітніх школах, середніх спеціальних навчальних закладах; ведення домашнього господарства; догляд за хворими, інвалідами та людьми похилого віку; інші види діяльності, встановлені законодавством України;

— видами власності: зайняті на підприємствах і в організаціях різних форм власності: державної, приватної або змішаної;

— галузевою ознакою: зайняті в матеріальному виробництві; невиробничій сфері; окремих галузях національної економіки (промисловість, сільське господарство, будівництво, торгівля, фінансова діяльність, операції з нерухомістю та ін.);

— професійно-кваліфікаційною ознакою: професія, спеціальність, кваліфікація;

— статево-віковою ознакою: чоловіки та жінки, молодь, населення працездатного віку, населення після працездатного віку (пенсіонери);

— соціальною належністю: робітники, службовці, управлінський персонал (менеджери), фермери, підприємці;

— територіальною ознакою: зайняті в цілому у країні, окремих регіонах, економічних регіонах, адміністративно-господарських одиницях, зайняті в міській та сільській місцевості.

Узагальнюючи підходи різних авторів до класифікації форм зайнятості населення, які мають широкий теоретичний спектр ознак, що призводять до труднощів її застосування у практичній діяльності, доцільно використовувати таку класифікацію форм зайнятості: за формою правового регулювання; за статусом зайнятості та за стабільністю трудової діяльності.

За формою правового регулювання зайнятість населення розрізняється: регламентована (легальна) зайнятість, нерегламентована (нелегальна) зайнятість, тобто діяльність громадян, яка не підтверджена жодним офіційним державним документом, а також не відповідає соціально-трудовим відносинам, що встановлені у країні. Тобто, така діяльність відбувається без укладання трудового договору, не враховується державною статистикою, без оплати податків (часто на межі кримінального злочину). Нерегламентована зайнятість може мати вигляд самозайнятості та зайнятості найманою працею. На нерегламентовану зайнятість найманою працею не поширюються вимоги Кодексу законів про працю, працівники, як правило, отримують заробітну плату меншу, ніж працівники на аналогічній роботі в умовах регламентованої зайнятості.

За формою правового регулювання зайнятість може бути добровільною і примусовою. Будь-який вид зайнятості людина обирає добровільно, за винятком зайнятості примусової за вироком суду або надзвичайного стану чи інших випадків, якщо такі обумовлені законом.

За статусом форми діяльності поділяються на первинну і вторинну. Первинна зайнятість громадян — це основне місце роботи (там, де знаходиться трудова книжка); вторинна зайнятість — це додаткова зайнятість, тобто додаткова зайнятість на іншому підприємстві, яка може бути регламентованою або нерегламентованою з метою отримання додаткових доходів.

За стабільністю зайнятості форми діяльності поділяються на повну, неповну, тимчасову, сезонну. Повна зайнятість окремої особи визначається ступенем індивідуального використання робочого часу (повна робоча сила).

Неповна зайнятість людини розглядається як використання нею неповної робочої зміни (неповного робочого тижня). Неповна зайнятість може бути добровільна і вимушена. Добровільна неповна зайнятість вважається тоді, коли за власним бажанням людина працює неповний робочий тиждень (зміну) (жінка, яка має неповнолітніх дітей, працівники, в яких погіршилося здоров’я, пенсіонери, забезпечені громадяни). Неповна вимушена зайнятість (приховане безробіття має організаційно-економічний характер), яка виникає через різні економічні і виробничі проблеми (зниження попиту на продукцію, цілодобові і внутрішньо змінні простої, робота підприємства у скороченому режимі тощо).

Тимчасова зайнятість — це робота за тимчасовими контрактами. До категорії тимчасових належать працівники, які наймаються за контрактами на певний строк .

Сезонна зайнятість — це зайнятість, яка пов’язана з сезонною специфікацією роботи (збирання врожаю літом і пізньої осені, збір овочів, фруктів тощо). Робота надається на певний період на умовах повного робочого часу й оформлюється відповідним контрактом.

В умовах ринкової економіки зайнятість регулюється в основному державою вiдповiдно до прийнятої політики зайнятості. Основними напрямами сучасної політики бiльшостi розвинених країн є сприяння в працевлаштуванні незайнятого населення i подання допомоги в профпiдготовцi та перепідготовці, а також стимулювання створення гнучкого ринку праці.

розселення трудовий ринок зайнятість

РОЗДІЛ 2. Особливості сучасного стану розселення населення та його зайнятість

2.1 Формування поселенської мережі

Умови розселення в Україні є досить неоднорідними. Значні регіональні відмінності історичних, економічних, демографічних, природно-географічних, геополітичних, екологічних та інших чинників обумовили особливості її регіонального розселення. У кожному регіоні є своя специфіка динаміки та структури розселення, свої проблеми. У регіонах з екстремальними умовами життєдіяльності населення проблеми розселення набули особливої гостроти: зона радіоактивного забруднення ЧАЕС Українського Полісся, розселення депортованих народів у Криму, розселення У Донбасі, зумовлене закриттям великої кількості шахт.

Формування поселенської мережі певної території характеризується передусім загальними тенденціями, чинниками, закономірностями та принципами розселення. Вона складається з міських та сільських поселень Поділ поселень на міські та сільські заснований на відмінностях у характері матеріального виробництва, яке має визначальний вплив на розмір та розміщення поселень. Розвиток міських поселень пов’язаний з потужністю, спеціалізацією та розміщенням промислових підприємств, об'єктів будівництва та транспорту, сільських поселень — з використанням землі, розвитком та розміщенням сільськогосподарського виробництва. Для сільських поселень характерні також більша порівняно з міськими віддаленість від місць прикладання праці, значний зв’язок населення із землею та природним середовищем, деконцентрація та територіальна розосередженість сільського населення. Відповідно до цих відмінностей визначилися критерії розмежування міських та сільських поселень, які істотно змінювалися у часі та просторі.

За даними на 1 січня 2011 р. міські жителі України проживали у 459 містах та 885 селищах міського типу (таблиця 2.1).

Таблиця 2.1 Кількість адміністративно-територіальних одиниць в Україні на 1 січня 2011 року

Примітка. Складено автором за даними Державної служби статистики

Як видно з таблиці 2.1, сучасна мережа міст в Україні відзначається нерівномірною їх концентрацією у різних регіонах. Найгустіша мережа міських населених пунктів (чисельність міст і селищ міського типу) в областях Донбасу (Донецька — 183, Луганська — 146). Далі йдуть Львівська, Дніпропетровська, Харківська області та Автономна Республіка Крим (кожна має понад 70 міських поселень). Від 50 до 70 міських населених пунктів є в Житомирській, Київській, Одеській областях. Невелика кількість міських поселень зосереджена на території Українського Полісся (Волинської та Рівненської областей), Миколаївської, Черкаської та Чернівецької областей.

Існують значні відмінності у розселенні сільського населення. Найбільша його щільність склалась у лісостепових областях, передусім подільських та західних (таблиця 2.1). Це зумовлено сприятливими умовами для життя та землеробства у цих регіонах, смуга лісостепу історично є зоною давньої землеробської культури. Для прикладу, у Чернівецькій, Тернопільській, Івано-Франківській областях, питома вага сільських поселень становить близько 55%.

Таблиця 2.2 Середня чисельність населення у 2011 році

Примітка. Розраховано автором за даними Державної служби статистики На півночі та півдні показники щільності сільського населення значно нижчі, а найнижчі вони у високоурбанізованих областях — Луганській (частка міського населення майже 87%) та Донецькій, де у містах проживає більше 90% населення.

Внаслідок депопуляції сільського населення показники його щільності дедалі меншають, причому значно швидшими темпами, ніж всього населення. Особливо це характерно для традиційно «сільських» регіонів — Полісся, Поділля, західних, північно-східних та центральних областей України.

Високі темпи урбанізації, що характеризуються форсованим збільшенням чисельності міського населення, розширенням міської поселенської мережі та розростанням великих міст, зумовлюють появу нових форм розселення, що більшою мірою узгоджуються із територіальною організацією продуктивних сил та тенденціями науково-технічного прогресу. Так, найбільш типовою просторовою системою розселення населення є агломерація. Агломерація є найрозвинутішою груповою формою розселення оскільки виступає невід'ємною рисою сучасних процесів урбанізації. На даний час в Україні налічується два десятки агломерацій, у яких проживає майже половина населення держави. Найбільшими агломераціями є Київська, Харківська, Донецько-Макіївська, Дніпропетровсько — Дніпродзержинська, Горлівсько-Єнакіївська.

Розселення й виробництво мають прямий та зворотний зв’язок. Довгий час домінуючим фактором було сільськогосподарське виробництво, яке зумовлювало певну систему розселення. З розвитком промислового виробництва в Україні, особливо обробної промисловості, залежність розселення від природних умов почала слабшати. Наприклад, у Донецько-Придніпровському районі розселення зумовлено передусім промисловим розвитком. Лише добувна промисловість України центрує населення у місцях видобутку корисних копалин. Особливо щодо цього виділяються Донбас, Криворіжжя.

Західноукраїнський район більшою мірою зазнав впливу фактора сільського розселення, бо промислове виробництво запанувало тут порівняно пізно. У Південному районі вплив обох факторів приблизно урівноважений.

Крім того, характерною особливістю формування поселенської мережі в Україні є зосередження більшості міського населення у великих містах (наприклад, населення м. Києва складає 2,8 млн. осіб, що більше 6% загальної чисельності населення України).

Аналіз адміністративно-територіального устрою України свідчить, що протягом останніх десяти років спостерігається збільшення кількості міст (з 448 до 459 одиниць) і зменшення селищ міського типу (з 894 до 886 одиниць), що пов’язане із наданням селищам міського типу статусу міст та з переводом селищ міського типу в ранг сільських поселень.

Аналіз розселення за типами поселень свідчить про те, що хоча кількість міських поселень у 2011 році дещо перевищувала 4% усіх поселень України, проте в них проживало понад дві третини населення держави. При цьому міста становили менше третини міських поселень, але вони концентрували понад 86% міських жителів.

Дослідження тенденцій розвитку поселенської мережі дозволяє виявити певні проблеми розвитку системи розселення — це здрібнення поселень, послаблення зв’язності системи розселення, послаблення периферії при одночасному піднесені ролі обласного центру тощо.

Виявлені тенденції трансформації розселення свідчать про поступову руйнацію сучасного поселенського потенціалу, що потребує втручання з боку науковців та управлінців, розробки й обґрунтування системних заходів регуляторної політики щодо розселення (диференційованої для різних регіонів і типів поселень) та соціально-економічного розвитку регіону.

2.2 Аналіз динаміки основних показників зайнятості населення

На основі статистичного аналізу виявлено основні тенденції показників зайнятості в Україні (таблиця 2.3).

Аналіз статистичних показників довів, що рівень зайнятості населення за останні роки залишається постійним і не виходить за межі 21 млн. осіб. Офіційно зареєстроване в органах служби зайнятості безробітне населення також знаходиться на постійній позначці і становить близько 1,5−1,6 млн. осіб.

Згідно з прогнозами, до кінця 2011 р. кількість зареєстрованих безробітних мала досягти 2,8 млн. осіб, і рівень безробіття у країні мав вийти на 8−9%. Сучасні дані підтвердили ці прогнози: рівень безробіття на кінець 2011 року становить 8%.

Якщо аналізувати рівень безробіття, то він самий високий у молоді віком 15−24 років (13,3%), а також 25−29 років (7,0%). По цих групах відповідно високими є показники як за статевим розподілом, так і за розподілом по місцю проживання.

Оскільки предметом курсового дослідження було дослідження показників зайнятості з урахуванням форм розселення, доцільно проаналізувати показники зайнятості у розрізі місця проживання.

Таблиця 2.3 Показники ринку праці в Україні у 2010 році

Примітка. Складено автором за даними Державної служби статистики Варто зауважити, що у даному випадку було проведено аналіз населення працездатного віку (таблиця 2.4). Як видно з таблиці 2.4, майже 70% економічно активного населення працездатного віку проживає у місті, решта — сільське населення. Проте рівень економічної активності сільського населення вища і становить 73,3%, тоді як аналогічний показник міського населення складає 71,4%.

Таблиця 2.4 Економічна активність населення працездатного віку за місцем проживання у 2010 році

Примітка. Розраховано автором за даними Державної служби статистики Чисельність зайнятого населення у 2010 році становила 18 436,5 тис. осіб, з них — 30,36% - сільське населення. Показник рівня зайнятості сільського населення вищий, порівняно з міським населенням і складає 67,4%.

Рівень безробіття у 2010 році становив 8,8%, причому частка міського населення серед безробітних дорівнює 72,34%. Що стосується економічно неактивного населення, то його рівень складає 28%. Більше 71% економічно неактивного населення проживає у містах.

Показник чисельності безробітних доцільно розглядати у динаміці (таблиця 2.5).

Таблиця 2.5 Динаміка кількості зареєстрованих безробітних за місцем проживання у 2001;2011рр.

Примітка. Розраховано автором за даними Державної служби статистики Дані таблиці 2.5 свідчать про те, що у загальному вимірі чисельність безробітних протягом останніх десяти років знижується. Виняток становлять лише 2008 рік, коли чисельність безробітних зросла на 32% і 2010 рік, коли незначне зростання даного показника становило 2,5%.

Проте, якщо тенденції чисельності безробітних серед міського населення відповідають загальним тенденціям, то динаміка безробіття сільського населення має відмінності (рисунок 2.1). З 2001 до 2004 року має місце зростання чисельності безробітних, наступних три роки даний показник спадає. У 2008 році темп приросту чисельності безробітних у сільській місцевості складав 23%. А три останніх роки середня чисельність безробітних у селі була 219 тис. осіб.

Варто відмітити, що на ринку праці спостерігається суттєва територіальна диференціація рівня зайнятості й безробіття (рис. 2.2). У 2010 р. вищий рівень зайнятості населення віком 15−70 років спостерігається у містах Києві і Севастополі (відповідно 63,6 і 62% до всього населення відповідного віку), АР Крим, Дніпропетровській, Житомирській, Запорізькій, Миколаївській, Харківській, Хмельницькій, Чернігівський областях (від 59,3 до 60,5%). Найнижчий рівень зайнятості у 2010 р. виявлявся у Івано-Франківський, Тернопільській і Сумській областях (відповідно 52,3; 54,2 та 56% відповідно).

Рис. 2.1. Динаміка кількості зареєстрованих безробітних за місцем проживання у 2001;2011рр.

Примітка. Джерело: дані таблиці 2.5.

Високий рівень безробіття (понад 10% економічно активного населення у віці 15−70 років) у 2010 р. виявлявся у Рівненській, Сумській, Тернопільській, Чернігівській, Вінницькій областях. В середньому за 2010 р. найвищим був рівень зареєстрованого безробіття у Полтавській (3,9% економічно активного населення працездатного віку), Житомирській (3,7), Рівненській (3,5), Сумській і Черкаській (3,4) областях, а найнижчий (до 1%) — у містах Києві та Севастополі.

Аналіз динаміки основних показників зайнятості в Україні дає підставу для висновку щодо інших основних тенденцій розвитку ринку праці. Однією з тенденцій зайнятості є формування на ринку праці двох основних сегментів: сегменту осіб, які орієнтуються на самозабезпечення роботою, і сегменту осіб, які прагнуть працювати за наймом. Має бути орієнтація на самозайнятість як на джерело одержання прибутків, основних чи додаткових, має стати об'єктивною необхідністю для багатьох верств населення.

Рис. 2.2. Рівень зайнятості та безробіття за регіонами України Примітка. Джерело:.

На сучасному етапі розвитку ринкової економіки в Україні структура зайнятості формується таким чином, що стрімко зменшується зайнятість в державних структурах і зростає зайнятість в приватному секторі, особливо в комерційних структурах, які використовують найману працю. Це є ще однією тенденцією розвитку ринкових відносин в нашій країні. Зауважимо, що світовий досвід, навпаки, свідчить про те, що держава, яка знаходилась у кризовому стані, змушена була зміцнювати державний сектор економіки, підвищувати його питому вагу, сприяючи таким чином приватному бізнесу при виході зі скрутного стану. Цей засіб завжди допомагав забезпечувати населення більш повною зайнятістю.

РОЗДІЛ 3. Основні заходи та наміри регулювання ринку праці з врахуванням форм розселення

Державне регулювання зайнятості забезпечує зміни її рівнів та структури, створює умови для послідовних переміщень трудових ресурсів з урахуванням диспропорції в їх розподілі, ставлячи в основу цих переміщень критерій економічної доцільності та ефективності господарювання.

Об'єктивна необхідність раціонального використання трудових ресурсів існує постійно. Раніше дана проблема розв’язувалася шляхом ліквідації безробіття і забезпечення повної зайнятості, а тепер головним завданням стає підвищення ефективності їх використання (повна зайнятість населення).

Впровадження ринкових механізмів господарювання вимагає від держави завчасної розробки та реалізації спеціальних програм, які б сприяли зайнятості населення.

Одним із способів регулювання ринку праці є удосконалення розселення населення. Удосконалення розселення населення — це надзвичайно важлива проблема раціонального розміщення та територіальної організації продуктивних сил України. У сучасних умовах фактор розселення в інтенсифікації господарства та територіальній організації суспільства зростає. НТП посилює вплив розселення на виробництво, ускладнює взаємозв'язки між ними. Поглиблюється також взаємовплив розселення та соціальних процесів розвитку країни, особливо її соціальної інфраструктури.

Формування єдиної системи розселення в Україні як взаємопов'язаної мережі всіх поселень передбачає створення, насамперед, обласних систем з визначенням їх місця у системі вищого рангу. Обласні системи розселення — це сукупність міських і сільських поселень, об'єднаних навколо обласних центрів і керованих ними. Виділяють ще і локальні системи у межах областей: міжрайонні, кущові й елементарні. Всі вони формуються навколо якогось центру на основі виробничих, трудових, культурно-побутових, адміністративних та родинних зв’язків.

Важливим напрямком удосконалення розселення є поліпшення умов життя сільських жителів через формування мережі великих упорядкованих селищ, проведення в них капітального, житлового і виробничого будівництва, а також через введення сільських поселень в обласні системи населених місць усіх рангів.

Поділ поселень на міські та сільські заснований на відмінностях у характері матеріального виробництва, яке має визначальний вплив на розмір та розміщення поселень. Розвиток міських поселень пов’язаний з потужністю, спеціалізацією та розміщенням промислових підприємств, об'єктів будівництва та транспорту, сільських поселень — з використанням землі, розвитком та розміщенням сільськогосподарського виробництва. Для сільських поселень більш характерна, порівняно з міськими, віддаленість від місць прикладання праці, значний зв’язок населення із землею та природним середовищем, деконцентрація та територіальна розосередженість сільського населення.

Неоднакові темпи зміни кількості населення та відповідних змін у системі розселення спричиняють поляризацію демографічного і розселенського потенціалу, зростання ролі окремих поселень і зниження інших. При цьому динаміка соціально-економічного розвитку поселень визначається не тільки їх функціональною структурою, рівнем розвитку промислового і сільськогосподарського виробництва, інтенсивністю транспортних зв’язків, але і впливом таких нових форм територіальної організації продуктивних сил, як вільні економічні зони, регіональні кластери, технопарки, технополіси, нові форми транснаціонального співробітництва. Саме ці територіальні утворення і форми міжрегіональних взаємодій чинять найбільш істотний вплив на сучасну систему розселення, оскільки активізують територіальний рух працездатного населення та його найбільш активної частки — робочої сили, стимулюють її економічну активність, залучення до продуктивної трудової діяльності у сфері малого та середнього підприємництва.

Основними заходами регулювання ринку праці України на сучасному етапі є:

1) застосовування комплексу заходів економічного, правового та організаційного забезпечення. Зокрема, економічне забезпечення державної політики зайнятості передбачає створення економічного механізму формування та функціонування ринку праці, стимулювання створення нових робочих місць, надання фінансової підтримки підприємництва, пом’якшення економічних наслідків масового відтоку робочої сили на ринку праці тощо. Правове забезпечення політики зайнятості реалізується під час розробки правових механізмів реалізації економічної політики, створення законодавства, що визначає зміст діяльності суб'єктів зайнятості. Організаційне забезпечення політики зайнятості передбачає наявність органів, що реалізують державну політику зайнятості та створення умов для їх належного функціонування;

2) застосування глобальних підходів до змін у сфері зайнятості, які забезпечують гнучкість ринку праці і розширюють можливості застосування робочої сили різного професійно-кваліфікаційного рівня. Процес розвитку гнучкого ринку праці повинен підкріплюватись державними заходами зі скорочення сфери стандартних умов найму і стимулювання нових гнучких форм зайнятості [6, с. 7]. Зокрема, розширення сфери зайнятості можливе шляхом: реструктуризації державних підприємств із залученням інвестицій для розвитку підприємництва у виробничій сфері на основі модернізації застарілих і створення нових робочих місць; встановлення сприятливого інвестиційного режиму для підприємств, на яких створюються нові робочі місця; запровадження системи державного замовлення на створення нових робочих місць та зайняття населення на оплачуваних громадських роботах; надання державної підтримки депресивним регіонам; підтримки самостійної зайнятості населення та розвитку підприємництва; використання потенціалу вакансій та незайнятих робочих місць; економічного стимулювання підприємств до створення робочих місць для безробітних і підтримки підприємницької ініціативи безробітних; гарантованого надання робочого місця спеціалістам, підготовленим за державним замовленням; стимулювання фахівців дефіцитних професій для працевлаштування у сільській місцевості;

3) визначення пріоритетів регулювання попиту на робочу силу та її пропозиції. Розробка ефективної стратегії управління процесами на ринку праці вимагає також комплексного підходу до вирішення економічних, соціальних, демографічних проблем, які безпосередньо впливають на нього та визначають його стан;

4) прийняття і реалізація заходів з використання економічних важелів по легалізації зайнятості;

5) вироблення економічного механізму державного регулювання зайнятості населення, який би охопив служби зайнятості, міністерства, відомства, підприємства і заклади для спільних зусиль робітників, роботодавців і профспілок по створенню цивілізованого ринку праці з використанням економічного механізму державного регулювання зайнятості населення, особливо по працевлаштуванню вивільнених і безробітних;

6) інтенсифікація використання можливостей оплачуваних громадських робіт;

7) взаємоузгодження політики зайнятості та економічної політики держави, консолідація зусиль усіх гілок влади, об'єднань роботодавців і профспілок у сприянні вирішенню питань зайнятості населення;

8) посилення мотивації до легальної продуктивної зайнятості;

9) прийняття загальнодержавних й територіальних програм зайнятості населення, які повинні бути спрямовані на: сприяння розвитку та структурній перебудові економіки, створенню умов для направлення вивільнюваних працівників, у першу чергу, на рентабельні виробництва й у пріоритетні сектори національної економіки; запобігання розвиткові безробіття і його скорочення шляхом підвищення економічної заінтересованості підприємств у створенні додаткових робочих місць, переважно із гнучкими формами зайнятості; поліпшення системи відтворення робочої сили в поєднанні з розвитком робочих місць, професійної орієнтації, підготовки, перепідготовки й підвищення кваліфікації населення, ефективне використання трудових ресурсів; захист безробітних і їх сімей від негативних наслідків безробіття та забезпечення зайнятості громадян, які потребують соціального захисту і нездатні на рівних умовах конкурувати на ринку праці; формування матеріальної, кадрової, інформаційної, фінансової та науково-методичної бази державної служби зайнятості; сприяння зайнятості населення, яке проживає в сільській місцевості [14, с. 305].

Враховуючи форми розселення, слід виділяти окремо напрямки регулювання ринку праці у сільській місцевості.

Сільський тип розселення, на відміну від міського, характеризується деконцентрацією населення та мережі господарюючих суб'єктів. Структурно слід виокремлювати групове сільське розселення та розсіяне сільське розселення. Більшість сільських поселень в межах України слід відносити до групової форми розселення, оскільки своєму формуванню вони завдячують компактному розміщенню жител у селах, селищах. Розсіяний тип сільських поселень є менш поширений, оскільки передбачає досить віддалене розташування окремих жител сільських мешканців із прилеглими земельними ділянками одне від одного і об'єктивно оправдовує себе лише в складних географічних умовах. Так, наприклад, на високогір'ї Карпат окремі садиби розміщуються досить віддалено одна від одної.

Певним чином даною властивістю обумовлюється й така характеристика жителів сільських поселень, як високий ступінь консервативності. Оскільки життєві норми та принципи, так як і історично та культурно обумовлені особливості, у жителів сільських поселень змінюються досить повільно та не піддаються суттєвому впливу глобалізації у царині суспільного життя, зміни якісних характеристик трудового потенціалу сільських мешканців не носять значних динамічних характеристик.

Однак, не зважаючи на значну консервативність, на сільських жителів все частіше поширюється тенденції поширення міського способу життя та зайнятості в містах.

Пріоритетним на селі має стати введення малого і середнього бізнесу в аграрній сфері та створення належних інституційних передумов для його розвитку, особливо стосовно захисту внутрішнього аграрного ринку від недобросовісної конкуренції, зменшення податкового навантаження, доступності мікрокредитування, спрощення звітності та послідовної реалізації інших дерегуляторних заходів.

Традиційно вирішення проблеми зайнятості на селі здійснюється через такі заходи подолання безробіття, як працевлаштування державною службою зайнятості, перепідготовка безробітних, залучення до суспільних робіт, розвиток трудомістких галузей у сільському господарстві. Більшість з них вже показали свою неспроможність у вирішенні цієї проблеми. Так, обмеженість фінансування державної служби зайнятості, недостатні інвестиції в розвиток робочих місць на селі перетворюють її лише на посередника між роботодавцем та потенційним працівником. Діяльність служби зайнятості певним чином зменшує напруження на регіональних ринках праці, але не створює сприятливу кон’юнктуру ринку праці. Стратегія подолання безробіття на селі шляхом створення нових робочих місць у сільському господарстві суперечить прогнозам про те, що зайнятість в сільському господарстві через зростання продуктивності праці та перехід на працезберігаючі технології буде скорочуватись.