Справа про згвалтування Настасі Обуховичівни Григорієм Колмовським

Наступна справа пов’язана зі згвалтуванням дівчини-сироти, яка не могла спертися на підтримку батька, достатньо впливової родини чи її найближчого оточення. Більш того, її рідні були звинувачені в нешляхетстві, а, відповідно, й вона сама, що суттєво впливало на становище дівчини і перебіг справи про зґвалтування. Отже, 16 червня 1594 року на троїцьких засіданнях луцького земського суду розглядалася скарга Матея Бердовського, шляхтича Лідського повіту, служебника троцького каштеляна кн. Олександра Пронського, з дружиною Анною Сокоровною (у першому шлюбі Федоровою Обуховою), а також слуги того ж кн. Пронського Якима Обуха, брата небіжчика Федора Обуха, на Григорія Юнковича Колмовського. Позивачі твердили, що він, «кром жадное вины и причины, и не маючи до них жадного права, але толко умыслне звазнившися на них, хотячи их яко людеи добрых стану шляхетского о легкое повожене и шкоды приправити», позвав на луцькі ґродські рочки від 14 листопада 1591 р. Криштофа Радзивила, віленського воєводу та гетьмана Великого князівства Литовського, скаржачись, що той Бердовський взяв за дружину його боярку з маєтку Новий Двір Анну Сокоровну, колишню Федорову Обухову, а разом із нею з маєтку Серкизов, що належав Колмовському, втекли Яким Обух із дружиною, захопивши всю рухому маєтність, та осіли в маєтку князя Полонне. Радзивил через умоцованого заявив, що Обухи ніколи не тримали в Полонному жодної нерухомості. Тоді суд наказав Колмовському присягнути, що ті особи, з приводу яких він позивав князя, справді його «збіги», на що умоцований Радзивила не погодився, потрактувавши той декрет «с кривдою» для свого клієнта, та апелював до Трибуналу. Справді, за конституцією 1578 р. «Про збіглих слуг і хлопів Київського, Волинського і Брацлавського воєводств» присягати мав позваний у тому, що не тримає у себе збігів, натомість позивачеві присяга призначалася в разі відмови від неї відповідача Volumina Constitutionum. — Warszawa: Wydawnictwo Sejmowe, 2005. — Т. ТТ. — Vol. 1 (1550−1585). — S. 411, 415−416. Справа розглядалася у Трибуналі 6 липня 1593 р., де було доведено, що Бердовський справжній шляхтич, а його дружина і Яким Обух — «люде волные», ніколи не були підданими Колмовського і, відповідно, не тікали.

Полонному не мають. Радзивил був звільнений від обвинувачень, однак обіцяв через відповідний суд відшкодувати витрати, які мав через Колмовського.

Своєю чергою Бердовський з дружиною і Яким Обух заявили, що Григорій Колмовський «их невинне в том, якобы мели быти подддаными и збегами», ославив, а вони, як особи шляхетського стану, мусили доводити неправдивість тих звинувачень, витрачали свій час, «ездечи дорогами немалыми и будучи в Люблине болшеи десети недел», не служили панам і зубожіли, тож вимагають від винуватця своїх лих відшкодування у 500 кіп грошів литовских. Вони вже позивали Колмовського на михайлівські роки у 1593 та на трикрольські у 1594, однак відповідач до суду не з’явився.

Умоцований Колмовського заявив, що такий позов — «зла» справа, бо йому не вдалося повернути своїх збігів, а тепер він має ще й відшкодовувати їхні витрати. До того ж відповідач судився не з нинішніми позивачами, а з кн. Радзивилом, і за декретом Бердовський і Обух були оголощені вільними від обвинувачень, що й є їхнім виграшем («выграли, коли их учинено волными»). Про жодне інше відшкодування в декреті не йшлося.

У відповідь адвокат позивачів заявив, що кожен шляхтич може добиватися відшкодування своєї кривди, «буд в маетности, буд то в доброи слави». А в цьому випадку Колмовський звинуватив їх у нешляхетстві, що вони змушені були спростовувати упродовж кількох років, «волочачись» по судах та витрачаючи кошти.

Суд, спираючись на трибунальський декрет, де не було сказано про необхідність відшкодування для Бердовських і Обуха, звільнив Колмовського від обвинувачень. У відповідь позивачі знову апелювали до Трибуналу, що їм було дозволено Там само. — Ф. 26, оп. 1, спр. 9, арк. 775−777, 783 зв.-786 зв.

Водночас на тих же червневих засіданнях 1594 р. розглядалася справа за скаргою Матея Бердовського як опікуна своєї дружини, а також самої Анни Сокоровни на Григорія Колмовського про зґвалтування та утримання в неволі дочки позивачки від першого шлюбу Там само. — Арк. 777−780 зв., 781−783 зв. У позові оповідалося, що Анна, залишившися у 1587 р. удовою з малими дітьми та не маючи змоги впоратися із клопотами, одну з дочок Настасю віддала в дім до Семена Круневича за служницю його дружині Настасі Хом’яківні. Потому Анна вийшла заміж за Матея Бердовського і поїхала з Волині до маєтку чоловіка. А Григорій Колмовський, випадково побачивши у домі Круневича у Гнідаві «вже подрослую» Настасю, «запалившися до нее умыслом своим хутливым, а не могучи як до того приити», позивав Круневича і його дружину на луцькі ґродські рочки 14 листопада 1591 р. з приводу того, що Настася служила його матері у маєтку Новий Двір, а потому вкрала її речі та втекла до Круневича. Тобто дві справи за позовом Колмовського — з Криштофом Радзивилом про втечу підданих Колмовського Обухів до маєтку князя та з Круневичами про повернення дівки Настасі - розглядалися у 1591 р. в один день. Невідомо, що було безпосереднім поштовхом до судової розправи: чи то бажання повернути осіб, які тримали у нього землю, зокрема, й Настасю, а чи бажання володіти дівчиною, підштовхнуло Колмовського до ширшої справи про нешляхетство Обухів. Утім, якщо перша справа була перенесена на Трибунал через відмову Радзивилового адвоката погодитися на присягу Колмовського, то справа Настасі закінчилася цілком інакше. Семен Круневич з дружиною, ставши у суді, оповідали, що Настася ніколи не служила матері Григорія Колмовського, натомість потрапила в їх дім з волі Анни Сокоровни, матері Настасі. Вони також наголосили, що панна — правдива шляхтянка, стану якої служба не шкодить, «бо, деи, много ест, иж учтивые шляхтичи и шляхтянки през убозство свое во именях шляхетских перемешкивают, ведже тымъ шляхетства и учтивости своее не третятъ». Однак Григорій Колмовський вимагав, щоб йому призначили присягу згідно з конституцією про збігів на доведення своєї скарги, що йому суддями було дозволено. При цьому додано ухильне формулювання, що «шляхетність і учтивість» дівчини той, хто потребуватиме, може доводити. Ситуація була досить дражлива. Круневич чомусь не опротестував судового декрету про присягу для Колмовського, як це зробив Радзивил. Тим дивніше, що він був полонським урядником кн. Радзивила, тож зазвичай у таких випадках схеми дії пана і слуг у суді збігалися. Можливо, Круневич не апелював до Трибуналу через кошти, які неминучо потягла б поїздка до Любліна, а ці витрати не входили в його плани. Цілком імовірно, що Круневич не відчував достатньої відповідальності за дівчину, яка перебувала у нього на службі, а осіб, зацікавлених в її долі - матері та вітчима — на той час у суді не виявилося. Натомість Григорій Колмовський належав до приятельського кола луцького старости Олександра Семашка, очільника ґродського суду, який цілком міг підігрувати своїй людині Старченко Н. «Постєрєгаючи прав, волностєй и свобод наших»: боротьба за домінування на волинському сеймику 1593 року // Theatrum humanae vitae. Студії на пошану Наталі Яковенко. — К., 2012. — С. 270. Більше того, Бердовський і Яків Обух називаються слугами кн. Олександра Пронського, який належав до недоброзичливців Олександра Семашка. Адже історія їх стосунків була обтяжена відібранням королем Зигмундом ІІІ у князя уряду луцького старости і передачею його до рук Семашка як клієнта канцлера Яна Замойського. Також варто пам’ятати про таку деталь, як змагальний характер судового процесу, де судді виступали в ролі арбітрів поміж сторонами. Це від позивача залежало, які аргументи на доведення своїх обвинувачень він висуне, а від відповідача — яку лінію захисту він обере. Суд при цьому не мусив втручатися в перебіг контороверсій сторін, а чи обмін ними аргументами.

Одразу після судової ухвали деякі поважні особи, які перебували на той час у суді, жаліючи Настасю, «хоч убогу, але учтиву», зібрали чималу суму, аби залишити дівчину при Семеновій Круневичовій «до отданъя ее в стан малжонскии». Однак Колмовський не зважив на прохання шляхти і не захотів брати грошей, а 22 листопада присягнув. Потому, як твердили родичі Настасі, посадив її на воза і, заїхавши за Гнідаву, «своїй злій волі і умислові досить з нею вчинив», згвалтував і до того часу тримає її при собі. Мати дівчини, приїхавши з Литви на Волинь, довідалася про те все від багатьох поважних осіб і позвала Колмовського до суду, однак ні на михайлівські роки у 1593, ні на трикрольські 1594 відповідач не з’явився.

У відповідь на звинуваченння адвокат Колмовського в присутності свого клієнта заявив, що суд не має розглядати справу, де позивачі - неосілі особи, тобто такі, що не мають нерухомості на Волині. Статутовий артикул, який регулював ситуацію, де відповідач — неосіла особа (ІІ ЛС, розд. 4, арт. 19), був спрямований на забезпечення виконання декрету, можливе значною мірою через наявність у оскарженого нерухомості або ж поручителя, який нерухомість мав. Тому у випадку заподіяння кривди слугами, відповідальність брав на себе їх пан, а у ситуації, коли кривдниками виявлялися не наділені землею сини — їхній батько. Адже саме з нерухомості відбувалася сплата відповідної суми грошей позивачеві. Натомість волинська шляхта часто маніпулювала цим приписом, незрідка заявляючи, що неосіла особа не могла, якщо у неї не було поручителя з числа волинської шляхти, сама позивати до суду свого кривдника осілого шляхтича.

Адвокат також твердив, що обвинувачення надумані, а позов зачіпає честь Колмовського, відповідно, він має бути увільнений від цієї справи. Справді, уживання образливих для честі шляхтича слів у позові було заборонене і могло потягти звільнення від судового процесу відповідача (ІІ ЛС, розд. 4, арт. 16). Однак у цьому разі йшлося про суть обвинувачень, тож суд не зважив на аргументи відповідача і наказав сторонам продовжувати «контроверсії». Тоді умоцований вдався до казуїстики: він твердив, що дівчину як піддану повернули Колмовському за декретом ґродського суду, а справи про кривди залежних осіб має право провадити лише їхній пан, тобто сам Колмовський, з ласки якого вона, як і її предки, має осілість і йому служить. Тож Бердовський — неналежний позивач. Наостанок адвокат сказав, що Настасю Обухівну Колмовський вже повернув її стриям, тобто дядькам по батьку, які її віддали заміж, що очевидно, було новиною для матері дівчини.

Своєю чергою позивачі вказали, що Настася Обуховичівна — вільна особа, а вони добиваються можливості її побачити та визволити з неволі. Суд наказав Колмовському відповідати на закиди позивачів, однак той відмовився і просив дозволу апелювати до Трибуналу, що й отримав. Як бачимо, апеляція до Трибуналу була звичним ходом у судовому процесі, якщо його потрібно було затягнути.

Більше аніж через рік, 4 вересня 1595 року, до луцького іроду став Матей Бердовський з дружиною та своєю пасербицею і визнав, що вони позивали Григорія Колмовського земськими і трибунальськими позовами «о зъгвалченъе дочки нашое и в везеню держане». Однак Настася Обухівна заявляє, що обвинувачений їй жодних кривд не чинив і в ув’язненні не тримав, але дядьки її «такъ, яко ся годило, учтиве замуж отдали». Тож вони всі разом звільняють його від тих обвинувачень і процесів на вічні часи Див. приклад такої декларації: «не мел форумъ у суду того про то, ижь жадное маетности в том повете не маеть» (ЦДІАУК. — Ф. 28, спр. 23, арк. 470). ЦДІАУК. — Ф. 25, спр. 48, арк. 209 зв.-210. Того ж дня Григорій Колмовський визнав, що свого отчизного підданого Сидора Левковича з сином і дружиною Настасею Обухівною, яку він видав заміж згідно з приятельською постановою в Любліні, віддає в луцькому іроді Матею Бердовскому і його дружині Ганні Сокоровні, а також зобов’язується ніколи не мати до них жодних претензій.

З прикінцевого епізоду стає очевидно, що під час засідань Трибуналу, куди з ініціативи Колмовського була перенесена справа, дійшло до приятельського погодження між ним і родичами Настасі. Невідповідність інформації щодо її заміжжя, яке відбулося чи то до судового процесу в земському суді за погодженням із її дядьками, як твердив Колмовський, а чи в результаті приятельської умови в Любліні, як прозвучало в заяві про полагодження конфлікту, засвідчує, що таким чином кривдник намагався приховати свої дії та їх наслідки. До того ж і кандидатура чоловіка — підданого Колмовського, очевидно, була невідповідною партією для шляхтянки, хай і безземельної, якою була Настася. Незрозуміла роль дядьків дівчини, які, схоже, таки погодилися на її заміжжя — чи то з бажання якось приховати уразу для честі родини, чи то за якимись домовленостями з Колмовським, який відкупився від можливих обвинувачів, перетворивши потенційних опікунів Настасі на союзників. Очевидно одне — у ранньомодерному світі, де до уваги бралися переважно інтереси, бажання, розрахунки чоловіків, незахищена чоловічою опікою дівчина була легкою здобиччю, а відновлення справедливості - складною справою.

Історія ставить ще одну ширшу проблему — рівності шляхти як засадничої цінності, незалежно від майнового стану та соціальної позиції, яку так часто декларували на різних публічних форумах. Безземельні Федір та Яків Обуховичі, а також Анна Сокоровна, які тримали нерухомість у Колмовського на умовному «боярському» праві, під зобов’язанням служби, були ним потрактовані як особи невільні, піддані, чий перехід на службу до іншої особи був регламентований конституцією про збігів. Більше того, таке ставлення до своїх слуг Колмовський підтвердив присягою. На жаль, ми не маємо тексту присяги, і, відповідно, не знаємо детально, у чому ж саме він присягав. Але сприйняття Настасі волинською шляхтою як панни «учтивої», в даному разі - шляхтянки, зайвий раз підкреслює релятивність присяги — адже те, що з точки зору певної частини шляхти могло трактуватися як кривоприсяжництво Колмовського (для християнина — смертний гріх), для нього самого могло означати виправлення порушеного порядку — очищення шляхетського стану від випадкових осіб і окреслення їх місця. Тож Настася, знову ж таки, могла сприйматися Колмовським як інструмент закріплення його влади над невільними особами, аж до вибору для неї за чоловіка підданого. Там само. — Арк 209−209 зв. Внаслідок кривоприсяжництва чиниться безчестя Богу, бо його притягають до утвердження брехні; карається за словами Захарії винищенням всього роду кривоприсяжника (див.: Ґізель І. Вибрані твори у 3-х томах / Пер. Р. Кисельова. — К.: Свічадо, 2012. — Т. 1. — Кн. 1: Мир з Богом чоловіку. — С. 213).