Лінгвопрагматичні особливості емотивності художнього тексту

Вступ Сучасна антропологічна спрямованість лінгвістики створює необхідність студіювати емоції, оскільки сфера почуттів є одним з найважливіших людських факторів. У зв’язку з цим підвищується зацікавленість до дослідження категорії емотивності, розширюється спектр вивчення цієї проблеми. Але, незважаючи на те, що проблема емотивності привертає пильну увагу лінгвістів і в кожному з фундаментальних досліджень тексту існує вказівка на важливість студіювання його емотивного аспекту, емотивність залишається одним з найневизначеніших чинників тексту художнього твору. Складність і багатоаспектність феномену текстової емотивності зумовлює існування різноманітних підходів до його вивчення на рівні висловлювання [Піотровська Л.А., 1993], на рівні тексту [Болотнов В.І., 1981; Гладьо С. В., 2000], дослідження реалізації категорії емотивності в різних типах тексту [Філімонова О.Є., 2001] та на комунікативному рівні [Верба Г. Г., 1984; Змієва Т.Є., 1988; Маслова В. А., 1991; Іонова С.В., 1998; Шаховський В.І., 1998]. У межах кожного з підходів відтворюються особисті концепції текстової емотивності, використовується певна термінологія й особливі методи дослідження.

Існування в науці різних підходів, досить часто навіть несумісних поглядів на передмет аналізу свідчить про його недостатнє вивчення. Але загальновизнаним у сучасному мовознавстві є той факт, що дослідження цієї проблеми не може обмежуватися традиційним підходом до вивчення одиниць мови. Сучасна тенденція в лінгвістиці до збільшення одиниць дослідження й розширення предмету студіювання за рахунок залучення значної кількості екстралінгвістичних чинників робить необхідним вивчати емотивні явища у контексті одиниць вищого рівня. Сучасна лінгвістична прагматика, яку розглядають як відношення мовних знаків до їх інтерпретаторів, є інтерактивною, бо прагматичне значення висловлювань залишається незрозумілим поза їхнім семантичним змістом, який залежить від синтаксичної структури. Лінгвістична прагматика — це одна з галузей філології, яка вивчає функціонування і вживання мовних знаків мовленнєвій комунікації у взаємозв'язку з інтерактивністю суб'єктів спілкування, їхніми особливостями, реакцією та ситуацією, що склалася [Шаховський, 1995]. Предметом вивчення лінгвістичної прагматики є аналіз таких аспектів комунікації: за яких обставин, з якою метою, в яких комунікативних ситуаціях здійснюється мовленнєве спілкування; чи досягається при цьому взаєморозуміння, чи ні. У нашій роботі предметом дослідження стали особливості вираження емотивності в іспанськомовних текстах художніх творів у прагматичному аспекті. Під прагматичними особливостями емотивності в текстах художніх творів ми розуміємо вивчення умов актуалізації мовних властивостей, притаманних емотивності; дослідження можливостей вживання її адресантом і адресатом; характерні культурно-національні риси. Саме ці особливості вираження емотивності іспанськомовного тексту художнього твору К. Р. Сафона «Тінь вітру» становлять об'єкт нашого дослідження.

Нашу увагу привертає різноманітність засобів вираження емотивності в іспанськомовного тексту художнього твору К. Р. Сафона використаних з метою реалізації прагматичної настановки й підсилення прагматичного впливу на адресата. Для дослідження обрано іспанськомовний текст художнього твору саме цього автора, тому що, на нашу думку, він видрізняється унікальним, особливим, прихованим емоційно-психічним, оцінним впливом на адресата в поєднанні з національно-культурною специфікою зображуваних реалій, завдяки чому погоджується адресат з оцінкою референтної ситуації, поданої автором.

У нашій роботі здійснюється прагматичний аналіз іспанськомовного тексту художнього творуза допомогою актуалізації емотивності, що, на нашу думку, дозволяє: 1. встановити відношення між адресатом і текстом; 2. дослідити яким чином здійснюється трансформування тексту у людській свідомості і навпаки. Проблема людського розуміння художнього тексту знаходиться в центрі наукових інтересів багатьох українських та іноземних лінгвістів [В.П.Белянін, 1999; О. М. Вольф, 1989; С. В. Гладьо, 2000; В.І.Шаховський, 1995]. Іспанськомовний текст художнього твору, який концентрує в собі множинність відношень, які можна спостерігати як всередині нього, так і за його межами, став невичерпним джерелом досліджень завдяки своїм культурно-психологічним особливостям. Водночас різноманіття підходів, зумовлених специфікою окремих наук, часто призводять до того, що практичне розв’язання проблеми не тільки не просувається вперед, але й, навпаки, значно уповільнюється через неузгодженість дій учених. У зв’язку з цим фактом необхідність об'єднати різних спеціалістів гуманітарного напрямку стає актуальною. Про це свідчать, з одного боку, пріоритетність поліпарадигмального характеру лінгвістичних досліджень, на відміну від монопарадигмального підходу [Е.С.Кубрякова, 1994], з іншого боку, значна актуальність наративної семіотики — напрямку, який відобразив притаманні сучасній науці тенденції до інтеграції суміжних наук.

Підвищення інтересу до емоційної сфери героїв художніх творів з боку філологів, психологів і філософів також цілком виправдано: оскільки ця сфера є в усіх виявах існування людини, вона повинна залишити слід і в мовленні. Людина та її емоції становлять частину об'єктивної дійсності, яка пов’язана з формуванням мовної картини світу: людина як об'єктивний суб'єкт, мова як засіб відображення. Стан своєї свідомості, відчуття, емоції істота розумна відтворює в мові й тексті. Якщо в процесі безпосередньої комунікації емоції виражаються також позамовними чинниками, містики, зокрема мімікою, жестами, то в тексті художньої літератури ці фактори кодуються за допомогою мови.

Емоційна сфера людини завжди привертала увагу вчених. Емоції - невід'ємний складник людської свідомості. Світ емоцій, почуттів концептуалізується в мові й визначає особливості семантичного мовного простору. Специфіка концептів, за якими стоять різноманітні вияви емоційного життя людини привертають увагу дослідників [К.І.Ізард, 1982; А.А.Сілін, 1998; А. Ортоні, 1995]. Зацікавленість учених, які працюють у галузі цілої низки наук, таких як: філософія, фізіологія, психологія та лінгвістика, повністю обґрунтована, оскільки емоції певною мірою виявляються в усіх сферах діяльності людини, у тому числі й у мові. Традиційно емоційний бік мови студіювали в лінгвістиці в межах лексикології та стилістики. Ці дослідження проводилися у трьох основних напрямках: вивчалися слова, які називають емоції, так звана емоційно-експресивна лексика, слова, що виражають емоції, а також стилістичні характеристики слів і словосполучень.

Існування в лінгвістичній літературі численних термінологічних і метафоричних визначень емотивних явищ, а саме: емотивного плану, емотивного забарвлення, чуттєвого фону та емотивного ореолу — робить важким диференціювання досліджуваного феномена і необхідним виявлення уніфікованих характеристик текстової емотивності. Звернення до вивчення не розв’язаних в лінгвістиці питань сутності емоцій у текстах художніх творів зумовлює актуальність цього дослідження. Художній твір починає своє самостійне життя в часі, набуває нових сенсу і змісту від адресата й тому отримує нові можливості для лінгвістичних студій. Комунікативно-прагматичний підхід, реалізований у дослідженні, дозволяє вивчити лінгвопрагматичні особливості вираження емотивності у творчості Карлоса Руіса Сафона, дає можливості виявити роль різноманітних авторських прийомів у підсиленні прагматичного потенціалу вихідних одиниць. У роботі ми намагаємося розглядати емотивність іспанськомовного тексту художнього твору як один із самостійних аспектів мови.

Мета дослідження — вивчити лінгвопрагматичні особливості емотивності художнього тексту. Для цього є необхідним вирішити такі завдання:

* уточнити зміст поняття «емотивність», обґрунтувати належність її до прагматично значущої мовної категорії та виявити прагматичну специфіку;

* розкрити лінгвопрагматичну природу вираження емотивності в тексті художнього твору Карлоса Руіса Сафона;

* виявити особливості актуалізації емотивності як специфічної ознаки тексту художнього твору Карлоса Руіса Сафона, зумовлену характером емоціогенного знання, опредметненого в них;

* дослідити мовні засоби: лексичні, морфологічні, синтаксичні, вживані автором з погляду відображення в них імпліцитної авторської оцінки для створення емотивного ракурсу відповідних текстів художніх творів;

* описати індивідуальні авторські прийоми вираження емотивності в тексті та їх роль у підвищенні прагматичного впливу на адресата;

* виявити прагматичний аспект емотивності в межах змістовно-концептуальної інформації з огляду на адресатність художнього твору.

Наукова новизна роботи полягає в тому, що в ній уперше в українській іспаністиці розглянуто диференціацію понять емотивного фону, емотивної тональності, емотивного забарвлення; та визначено лінгвопрагматичні особливості вираження емотивності іспанськомовного тексту художнього твору кризь комплекс названих понять; виявлено функціонально-стильові особливості емотивності; встановлено функції емотивних елементів досліджуваних текстів; досліджено роль авторських прийомів у посиленні й досягненні прагматичного ефекту художньої комунікації, що є найоптимальнішим засобом у збільшенні прагматичного потенціалу емотивно навантажених одиниць для реалізації прагматичного спрямування адресанта. Виявлення функціонально-специфічних рис емотивності дозволяє суттєво доповнити теоретичні набутки про особливості функціонування названої категорії в художньому тексті. Новим в дослідженні є встановлення функцій емотивності тексту з врахуванням специфіки авторської мови К. Р. Сафона і його філософських поглядів.

Досить дискусійним у сучасній лінгвістиці залишається питання про співвідношення раціональної й емоційної інформації в тексті. Думки з цього приводу полярні: від визнання факультативності емоцій у мовленні до твердження про відсутність емоційно нейтральних висловлювань взагалі, оскільки не існує нейтральних станів у людини.

Теоретичне значення цього дослідження пов’язане з певним внеском у поглиблення теорії мови в галузі лінгвістики емоцій, яка включає в себе аспекти співвідношення вербальних засобів вираження емоцій, а також з подальшою розробкою загальних проблем лінгвістичної прагматики, зокрема вивчення лінгвопрагматичних особливостей вираження емотивності в іспанськомовних текстах художніх творів. Поглиблення лінгвістичної теорії тексту зумовлено: 1) розкриттям емотивних сигналів тексту, що реалізують його прагматичну функцію; 2) експлікацією техніки розпредметнювального розуміння й виходу на змістовно-підтекстову та змістовно-концептуальну інформацію, що торкається емотивного аспекту тексту; 3) вказівкою місця емотивності з огляду її впливу на процес текстотворення.

Практичне значення дослідження зумовлене тим, що його результати можуть використовуватися в науково-дослідній роботі, а також у процесі викладання курсів стилістики, теорії та практики перекладу, а також спецкурсів з лінгвістики тексту.

Матеріалом дослідження було обрано текст художнього стилю іспанською мовою К. РСафона «Тінь вітру».

У роботі застосовано комунікативно-діяльнісний підхід, що полягає у вивченні художнього тексту на трьох рівнях: гносеологічному, психологічному та лінгвістичному [О.Г.Баранов, 1993], які співвідносяться з трьома аспектами мови в повній семіотичній парадигмі її аналізу і дозволяють провести комплексне дослідження такого мовного явища як емотивність іспанськомовного художнього тексту. Об'єктом дослідження зумовлена необхідність використання текстових методів: для встановлення емотивних тем і емотивної структури текстів уживаються методи цілісно-текстового та контекстуального аналізів; необхідність розгляду лінгвопрагматичних особливостей емотивності художніх творів потребує застосування методу лінгвопрагматичного аналізу; підчас розгляду емотивних мовних засобів та їх сполучень у художньому тексті використовувався метод дистрибутивний аналіз та описовий метод.

На захист виносяться такі положення:

1. Категорія емотивності як лінгвістичний корелят психологічної категорії емоційності є інтегральним підґрунтям тексту художнього твору К. Р. Сафона. Специфіка її вираження зумовлена культурологічними особливостями письмової мови автора, комунікативними правилами і особливостями менталітету латиноамериканського соціуму та його схильністю до наповнення творів елементами фантастичного.

2. Емотивність у досліджуваних текстах художніх творів виявляється через комплекс понять, які відображають її зміст і форму: емотивний фон, емотивна тональність, емотивне забарвлення. Лінгвопрагматичні особливості емотивного фону й емотивної тональності визначають специфіку емотивного змісту художнього тексту й у сукупності створюють характер емотивного забарвлення.

3. Вираження емотивності в тексті художнього твору К. Р. Сафона знаходиться в безпосередньому зв’язку з однією з центральних категорій прагматики — авторською інтенцією. Використання назви твору як одного з провідних емотивних сигналів першоджерела, забезпечує вихід на його змістову множинність, складає загальний емотивний фон художнього тексту й дає можливість автору передати особисте ставлення до інформації, що викладається в художньому тексті.

4. Емотивність у тексті художнього твору К. Р. Сафона має специфічні комунікативні функції: оцінну, афективну та прагматичну, які реалізуються завдяки емоційно-психічному, оцінювальному впливу на адресата з метою переконати його, спонукати до дії, змусити погодитись з авторською оцінкою референтної ситуації.

Структура роботи. Робота складається із вступу, двох розділів, висновків, списку використаної літератури.

Вступ містить обґрунтування теми дослідження: у ньому визначається актуальність, наукова новизна, теоретичне та практичне значення роботи, встановлюються мета й завдання, об'єкт і предмет дослідження. Також подано інформацію про матеріал і методи дослідження, про структуру наукової праці.

У розділі І представлено погляди вітчизняних і зарубіжних дослідників на проблеми цієї лінгвістичної галузі, висвітлено проблеми прагматичної лінгвістики розкрито проблеми комунікативно-прагматичного підходу в дослідженні іспанськомовного тексту художнього твору як об'єкту інтерпретації, подано визначення категорії емотивності, змістовно-підтекстової інформації, внутрішньої форми мови, співвіднесеної з поняттям емоційно-безпосереднього особистісного змісту. У процесі текстового аналізу встановлено роль емотивності як засобу інтерпретації змісту тексту художнього твору. Також проаналізовано питання реалізації прагматичного потенціалу емотивності тексту художнього твору К. Р. Сафона.

У розділі ІІ досліджено лінгвопрагматичні особливості вираження емотивності художнього твору на прикладі іспанськомовного художнього твору К. Р. Сафона в лінгвопрагматичному аспекті. Розглянуто прагматичні особливості емотивного фону, емотивної тональності, емотивного забарвлення названих творів, проаналізовано закономірності функціонування категорії емотивності в текстах художніх творів. Особливу увагу приділено специфіці індивідуально-авторського збільшення емотивного напруження з метою підсилення прагматичного ефекту.

У загальних висновках до роботи узагальнено результати проведеного дослідження, уміщено теоретичні і практичні здобутки, що ґрунтуються на аналізі фактичного матеріалу, розгортаються перспективи дослідження.

Розділ І. Комунікативно-прагматичний підхід до вивчення емотивності у текстах художніх творів

1.1 Поняття емотивності в сучасній лінгвістиці

Емоції людини є особливою, своєрідною формою пізнання і відображення реальності. Емоційна людина виступає одночасно об'єктом і суб'єктом пізнання, тобто емоції пов’язані з потребами людини, що є основою мотивів її діяльності. Емоції людини і механізми їх лінгвістичного забезпечення завжди були предметом наукових досліджень. Багато наук вивчають цей психологічний феномен: психологія, фізіологія, соціологія, філософія, етика, медицина, біохімія, лінгвістика, літературознавство тощо.

Протягом останніх років науковці досягли значних результатів у дослідженні механізмів мовного вираження емоцій людини, що говорить, і мовної номінації, інтерпретації емоцій як об'єктивної сутності того, хто говорить і слухає.

Наукові студії довели існування не окремих почуттів, а емоційної системи, у якій певні елементи не тільки взаємопов'язані динамічними й відносно стабільними відношеннями, але й знаходяться в різних ракурсах авторського бачення світу. Результати соціальних досліджень свідчать, що певні емоції є універсальним, загальнолюдським феноменом. Кодування та декодування низки експресивно забарвлених виразів однакові для людей усього світу, незалежно від їхньої культури, мови або освітнього рівня, проте соціокультурні чинники відіграють важливу роль у визначенні конкретних емоцій. Тому, можна доводити твердження про вплив національного, соціального, культурного середовища на характер експресії почуттів, адже у певному колі є свої стереотипи їх вираження, які властиві відповідним культурно-соціальним групам і добре ними усвідомлюються.

Зацікавлення емоційною сферою людини передусім зумовлене увагою до антропоцентричного напрямку в сучасній науці, що дозволяє вивчати особу як цілісну систему. Емоції - складний феномен із нейрофізіологічним та феноменологічним аспектами. Вони можуть по-різному впливати на людей. Це виявляється, зокрема, в тому, що ті ж самі об'єкти можуть викликати різні почуття не лише в різних людей, а навіть у тієї ж самої людини в різні моменти життя. Емоції належать до ідеальних об'єктів, тому в мові їх передають через знаки, виражають широким спектром мовних засобів всіх рівнів мовної системи. Емоційність можна передавати лексичними значеннями слів, які називають емоційними, оскільки виражають власне почуття. Емоційно-прагматичний зміст складає особливу частину значення слова — емоціонал семантики. Емотивність актуалізується через емотивно навантажені текстові компоненти, що втілюють емоційні інтенції автора й моделюють імовірні емоції адресата, пов’язані зі сприйняттям та інтерпретацією текстової дійсності. В нашому дослідженні відштовхуючись від того, що письмовий художній твір відтворює всі вияви почуттєвих станів людини, як один із всюдипроникних аспектів людського досвіду. Емоції торкаються і форми, і змісту твору, виражаються в мові його персонажів, у власній позиції автора, у виборі теми твору й у формах його структурної будови [38, с. 316].

Здатність тексту хвилювати, впливати, спонукати до переживання змісту завжди визнавалися як його іманентна властивість. У мові категорія емоційності трансформується в категорію емотивності, яка відображає систему емоційних характеристик мовної особистості (її емоційні стани й ставлення до оточення та довкілля) і робить можливим існування емоційної комунікації. Емотивність часто ототожнюють з оцінкою, розглядають у складі одного з планів тексту. Під емотивністю в цій роботі розуміємо підкатегорію інформативності, яка виявляється в емоційному зарядженні модулів дискурсу та компонентів тексту.

Для розмежування цих понять у нашій роботі оцінка визначена як мікрокомпонент конотації, що несе інформацію, об'єктивно-суб'єктивну чи суб'єктивно-об'єктивну, про ставлення людини до об'єкта. Суб'єктивність оцінки виражена в позитивному чи негативному ставленні суб'єкта оцінки до об'єкта, а об'єктивність орієнтована на притаманні об'єкту властивості, на підставі яких його оцінюють. Якщо оцінка ґрунтується на опозиції «добре/погано», то емотивність на опозиції - «схвалення/засудження» [1, с. 26]. Але емоційний та оцінний компоненти в структурі конототивного значення тісно поєднані, як емоція та оцінка на позамовному рівні. Включення емотивності до складів інших планів тексту, на наш погляд, невиправдано розширює або звужує емотивність узагалі.

Як мовний феномен категорія емотивності обов’язково відтворює властивості мови як частини цілісної концептуальної системи, тобто вона є одночасно полем безперервних і перервних точок. Такими перервними точками категорії, що досліджується, виступають актуальні емотиви — емотивне значення й емотивна конотація. Емотивний потенціал належить до безперервного поля. Його цінність зумовлена тим, що саме емотивний потенціал слова забезпечує можливість виходу на внутрішню форму мови, стимулює акт самосвідомості особистості. На відміну від актуальних емотивів, які мають характер готового знання, оскільки експліцитно демонструють емотивну оцінку й впізнаються без попередньої переробки у концептуальній системі мовної особистості, віртуальні емотиви (емотивний потенціал) беруть участь в конструюванні нових елементів концептуальної системи й формують готовність суб'єкта інтерпретації до опанування колективного характеру свого «Я».

Процес комунікації передбачає наявність відправника інформації та її отримувача. Будь-який комунікативний процес складається з декількох окремих фаз:

комунікативний адресант — повідомлення — кодування — образ — адресат — сприйняття — образ — декодування — інтерпретація — усвідомлення — зворотний зв’язок.

У системі адресант — адресат, окрім двох основних компонентів, існує також певна кількість елементів, які є похідними від них. Таким чином, з’являється поняття квазісуб'єкт, одним з типів якого є художній образ. Необхідно підкреслити його специфічні риси, зокрема чуттєвий характер, емоційну виразність. Специфіка художнього образу як суб'єкта комунікації полягає в тому, що він є результатом свідомої творчої діяльності уяви автора тексту художнього твору. В основі комунікативної системи знаходиться художній образ, тобто художня комунікація. До комунікативної ситуації належать автор твору і адресат, з наборами близьких за структурою кодів або естетичних моделей, які існують у їхній свідомості, текст художнього твору й оточення, а саме культурні цінності, світ природи тощо, до того ж роль адресата не зводиться до механічного декодування, а сприйняття ним твору викликає загальну реакцію. Загальне оточення впливає на адресанта й адресата, зумовлює спільність їхніх естетичних моделей, змісту, потрібності в комунікації.

На наш погляд, необхідно виділити особливу рису художньої комунікації - індивідуальне сприйняття адресатом тексту художнього твору. Емотивність художньої комунікації є специфічною: вона відображає не реальне емоційне хвилювання, а емоційний план естетичного сприйняття до дійсності - естетичне почуття. В основі естетичного сприйняття до дійсності лежить принцип всепроникнення. Тобто, художні емоції належать світу так званої проективної реальності почуттів [40, с. 98] і являють собою результат трансформації емоцій із життєвих хвилювань у нову естетичну якість.

Дослідники ж, аналізуючи зміст художнього тексту, завжди говорять про особу автора, про умови створення твору та його сприйняття адресатом. У цьому аспекті зауваження М.М.Бахтіна про те, що цілий твір є вираженням автора, цілком справедливе.

Текст художнього твору, окрім естетично узагальненої і відтвореної дійсності, репрезентує особистість автора: його пристрасть у виборі предмета відображення, його суб'єктивні оцінки, життєві принципи, тобто «живі» почуття й емоції автора та їхню спрямованість на адресата. Основною прагматичною метою автора є намагання проектувати свідомість адресата через мовленнєвий простір твору. Тому художній текст відтворює авторське ставлення до реальних подій об'єктивної дійсності, яке він передає через експресивність, емотивність та оцінку, закладену в семантичну структуру слова [23, с. 42]. Для автора зміст тексту є одночасно і об'єктом зображення, і об'єктом співчуття. Таким чином, емотивність художнього тексту являє собою складне переплетіння зображених і реальних емоцій.

Художній текст будується відповідно до законів асоціативно-образного мислення, життєвий матеріал у ньому перетворюється в своєрідний маленький всесвіт, який побачив певний автор. Тому в художньому тексті, крім зображених картин, завжди буде присутній підтекстовий, інтерпретаційний функціональний план.

Характери, створені автором, є елементами особливого типу квазіповідомлення, партнером якого виступає сам адресант, з яким адресат вступає в уявний діалог. Художня комунікація — вільне і активне міркування адресата, завдяки своїй особливій функції впливу вона спрямовується адресантом в необхідний для нього напрям. У структурі комунікації є два невід'ємних елемента — адресант і адресат. Важливим елементом також є форма тексту художнього твору, яка визначає структуру комунікативної системи. Отже, комунікативну систему тексту художнього твору можна представити таким чином: форма тексту художнього твору: художній образ-код — адресант, його сприйняття, задумка — реалізація задуму, його кодування — тест художнього твору-код; адресат: текст художнього твору, код — сприйняття — усвідомлення, співчуття, декодування — художній образ.

Зі схеми, наведеної вище, можна побачити, що у центрі комунікативного кола знаходиться текст художнього твору, а художній образ — відправна й кінцева точка відліку. Таким чином, художня комунікація є замкненою і в той же час безкінцевою. Її специфіка полягає в тому, що, на відміну від міжособистісної, художню комунікацію не можливо визначити як успішну або невдалу, бо інтерпретації адресата можуть не збігатися з трактуванням тексту художнього твору самим адресантом, але цінність художнього твору від цього не змінюється. Одна з важливих функцій художнього твору — функція емоційної розрядки. Естетичні хвилювання: радість, сум, співчуття, які відчуває адресат під час читання твору, сприяє емоційному піднесенню і має в собі певний емоційний заряд. Тому вивчення тексту художнього твору з боку його емотивності, на нашу думку, — значний внесок в розробку проблеми комунікації емоцій.

У співвідношенні з фактуальною, підтекстовою та концептуальною сторонами інформації актуальні емотиви представлені місткістю змістовно-фактуальної інформації (ЗФІ), яка являє собою чуттєвий досвід об'єкта творчості, а віртуальні - змістовно-підтекстовою інформацією (ЗПІ) [21, с. 29]. Оскільки актуалізація обох типів інформації здійснюється в концептуальній системі суб'єкта інтерпретації, концептуальна інформація виступає в єдності понять, представлених у тексті художнього твору й чуттєвого досвіду суб'єкта інтерпретації. Таким чином, емотивність дозволяє вербально опредметнювати почуття суб'єкта творчості, внаслідок чого іспанськомовний художній текст стає джерелом появи емоційних переживань суб'єкта інтерпретації.

Емотивність тексту вивчають у двох аспектах: семасіологічному, (коли вона трактується як мовна категорія), і комунікативно-прагматичному, завдяки чому стає можливим перенесення уваги дослідника з проблеми мовного визначення емоцій на особливості діяльнісного вияву мовної системи й аналіз цілого тексту, що дозволяє надати емотивності статусу текстової категорії. У нашій роботі ми будемо спиратися на другий напрям, тобто комунікативно-прагматичний.

Студіювання текстової емотивності пов’язане передусім з вивченням засобів її вираження, згідно з яким категорія емотивності в художньому тексті повинна розглядатися як єдність лінгвістичних і екстралінгвістичних чинників.

Аналізуючи проблему текстової емотивності, дослідники, зазвичай, акцентують увагу на одному з її численних аспектів. Вона розглядається як стилістична категорія [36], як різновид модальності тексту [4], як один з аспектів семантики тексту. Сучасна текстолінгвістика, таку розширює сферу дослідження тексту й включає його до більш «просторого» комунікативно-діяльнісного контектсту, комплексно вивчає мовні явища в поєднанні з різними аспектами.

Комунікативно-діяльнісний підхід, який ми використовуємо у нашому дослідженні, було запропановано професором О. Г. Барановим. Його розуміють як методологічний принцип розгляду мовних явищ на трьох взаємодоповнювальних абстрактних рівнях: гносеологічному, психологічному та лінгвістичному. Перші два рівні пов’язані зі змістовою стороною тексту, а лінгвістичний характеризує його план вираження. Це співвідношення є цілком закономірним у мовознавстві. За словами У. Л. Чейфа, те, що об'єднується в понятті змісту, завжди розкривається при детальнішому розгляді як дещо різноманітне, а вираз, навпаки, являє собою процес «лінеаризації», за допомогою якого багатомірні семантичні структури перетворюються в одномірні.

Можливість виділення різних рівнів або «планів» змісту тексту пов’язана з уявленням тексту як багатомірного змістового простору й визнається практично всіма дослідниками. Наприклад, А. М. Шахнарович пише про існування щонайменше двох рівнів тексту — когнітивного і комунікативного [46, с. 65]. Т. А. Ван Дейк у прагмалінгвістичних дослідженнях виділяє прагматичний і семантичний рівні.

Треба враховувати, що емоції можуть виявитися на двох змістових рівнях (як об'єкт і як засіб відображення) і знаходити своє вираження за допомогою мовних засобів, використаних у тексті художнього твору. Якщо дотримуватися цього принципу, то в процесі вивчення емотивності ми повинні дослідити всі вияви емоційного у творі, зокрема емоційний об'єкт відображення, емоційне відображення, засіб вираження емоцій. В цій роботі для розмежування видів емотивності ми пропонуємо вживати такі терміни: емотивний фон, емотивна тональність, емотивне забарвлення тексту художнього твору. Перші два поняття визначають емотивні явища, які властиві плану змісту тексту, а емотивне забарвлення характеризує план його вираження. Під емотивним фоном ми розуміємо емотивність когнітивного (гносеологічного) рівня тексту, яка складається із однієї або декількох емотивних тем (емотем). В дослідженні емотивний фон представлений набором емотем, які складають емотеми, які будуються на: знанні прецедентних емоційних ситуацій; на експлікації емоційних станів; на категорії не норми [12, с. 18]. Під емотивною тональністю в цьому дослідженні розуміється емотивність комунікативного рівню тексту, яка розглядається з точки зору домінування одного з прагматичних завдань: емоційного самовираження, емоційної оцінки або емоційного впливу. Особливості емотивного змісту певного тексту, на нашу думку, визначаються специфікою співвідношення емотивного фону і емотивної тональності (тобто, емотем різних статусів, які представлені у тексті).

Під емотивним забарвленням тексту в дослідженні розуміється набор мовних і текстових засобів, які вживає автор для кодування емоційного змісту. Емотивне забарвлення визначає формальну сторону емотивності тексту. Його особливістю є необхідність демонстрування багатошарового емотивного змісту у вигляді послідовності мовних одиниць, які являють собою дискретні фрагменти цього змісту.

Дослідження цих питань в першу чергу потребує звернення до поняття тексту художнього твору і особливостей його інтерпретації автором і адресатом. Розглянемо детальніше.

Текст художнього твору як об'єкт інтерпретації.

Художній твір створює художню модель певного явища. Завдяки художній мові автор (митець) моделює світ, який є формою існування певних явищ і речей, у найбільш загальних категоріях Таким чином, вивчення художньої мови творів мистецтва не лише дає нам певну норму естетичного спілкування, а й відтворює модель світу.

Оскільки художні твори є елементами особливої комунікативної діяльності, якою виступає мистецтво, в процесі їх сприйняття й когніції відбувається часткове або повне переосмислення таких творів із віднесенням структурних елементів до розряду знакових (семантичних). На відміну від художньої літератури, яка є теж надбудовою над мовою первинною завдяки своїй особливій знаковій сутності й естетико-художній функції, переосмислення в якій відбувається на основі природної мови та її елементів, елементи мови мистецтва складаються не зі слів та речень, а з іконічних образів та знаків.

Сучасна лінгвістична наука сприяє збільшенню впливу прагматики, яка враховує дані багатьох наук, зокрема психології, когнітології, філософії та інших, що значно допомагає у вивченні феномену емотивності текстів художніх творів. Прагматичне дослідження художніх творів ґрунтується на аналізі їх інтерпретації [43, с. 274]. Більшість сучасних лінгвістів відносять питання мовленнєвого впливу на адресата широко обговорюють у сучасній прагматиці [2; 28; 29; 33; 65; 69; 30]. Реалізуються впливові потенції мови лише в процесі її функціонування як висловлення [39], послідовність висловлень або як текст.

Художня мова — особливий тип висловлювання. Вона, навіть якщо механічно відкинута від мовної особистості, зберігає в собі риси, притаманні цілісній концептуальній системі. Це відбувається через те, що в художньому тексті, акті комунікації, кодується не якийсь один і той самий для всіх комунікантів зміст, а концепт, пов’язаний із концептуальною системою суб'єкта творчого процесу, народжений і визначений нею.

Серед таких основних рис є фундаментальний принцип інтерпретації, що так само, як і в утворенні концептуальної системи суб'єкта творчості, потребує в процесі створення тексту художнього твору послідовності й безперервності введення та конструювання інформації, запропонованої в ньому. Оскільки цей принцип діє тільки завдяки збереженню релевантної несумісності як ступеня змістової близькості позамовних і мовних концептів системи, цілком зрозуміла є неможливість встановлення критерію сприйняття тексту без реального підключення до нього концептуальної системи суб'єкта інтерпретації як інформаційного фонду, який містить у собі мовне і позамовне знання.

Власне передача інформації за допомогою тексту може розглядатися у випадку, коли в одному кінці передачі знаходяться концепти, які належать до концептуальної системи суб'єкта творчості й кодуються текстом, а в іншому — цей текст кодується у певних системах суб'єктів інтерпретації. Текст — найважливіша комунікативна одиниця, що охоплює різні вияви функціонування суспільства. Він виступає одиницею комунікації, бо не розглядається поза нею, і може бути визначений як одна з форм фіксації мовлення.

Художній текст — це особливий різновид тексту, у якому паралельно зі змістовно-актуальною інформацією виражено авторську позицію, модальність і концепцію. До характеристики текстів художніх творів включений також екстралінгвістичний чинник. Врахування взаємодії та функціонування, синтез різних за своїм характером компонентів тексту, їхнього семантично й естетично спрямованого використання дуже важливі в дослідженні мови художнього полотна. Художній текст — це значна мовна подія, яка стала твором, де є детермінована авторська позиція. Він позначений творчою оригінальністю автора.

Мета художнього тексту визначається як прагматична настанова: матеріалізований у тексті конкретний намір автора вплинути на читача, розкрити внутрішній світ людини, її емоції і хвилювання, глибинні риси характеру. Художній текст виникає зі специфічного (егоцентричного) внутрішнього стану автора як чуттєво-понятійне розуміння світу. Враховуючи синтез когнітивних і емоційних сфер взагалі, можемо припустити, що змістове й емоційне сприйняття тексту — це єдність, що зумовлює опанування адресатом семантики всіх компонентів тексту. У художньому творі завжди присутній інтерпретаційний, підтекстовий план: образно-емоційна оцінка завжди суб'єктивна, сутність фактів слугує для вираження іншого прихованого змісту.

Художній текст прагне не лише передати інформацію, а й зорієнтований на досягнення певної мети: крім інформації в творі також реалізується компонент, що створює прагматичний аспект. Оскільки текст — продукт людської діяльності, то він є прагматичним, бо автор, який його створює не може не продемонструвати в більшій або меншій мірі своє ставлення до описаних подій. Головним чинником прагматичного підходу до тексту художнього твору варто вважати його практично спрямовану сутність, яку можна охарактеризувати, як передачу через текст художнього твору предметної, емоційної, естетичної інформації в єдиному складному цілому. Текст художнього твору характеризується неоднозначністю своєї семантики й численністю інтерпретацій, які дозволяють адресатові реконструювати художній образ текстової дійсності за допомогою отриманих емоцій, адже змістове сприйняття тексту потребує розуміння адресата.

Текст художнього твору характеризується певними специфічними властивостями, а саме має попередню підготовленість, розгорнутість, обробку, зв’язність, закінченість, які дозволяють розглядати його змістовну і формальну структуру як реалізацію авторського задуму. За такого підходу можливе проникнення до глибин масової та індивідуальної свідомості, що є великою цінністю для дослідників. Текст — це цілісність, позначена авторською суб'єктивністю, що, зі свого боку, так чи інакше співвідноситься з емоційністю. Художній текст, на думку Ю. М. Лотмана, завжди непередбачений, бо не є послідовним і прямолінійним розгортанням якоїсь однієї структури, а являє собою сплетіння та взаємне перекодування декількох текстових структур із різним ступенем взаємного неперекладення. На думку вченого, зв’язок адресанта й адресата, який здійснюється через текст, передбачає наявність у обох спільної пам’яті. Відсутність цієї умови робить текст недешифрованим.

Для процесу читання художнього тексту пропонують на кожному рівні різні моделі його сприйняття адресатом. Це сприйняття, загалом, проходить на трьох рівнях: на першому реалізується розуміння контекстуальних логічних значень і речень, на другому — розуміння перенесених і символічних змістів, на третьому — розуміння характерів і настроїв персонажів, авторського ставлення до них, і авторського світосприйняття.

Перший рівень розуміння потребує лише знання мови, якою написано текст. Він ґрунтується на декодуванні наочних образів і на з'єднанні змістів слів. Це рівень мовного й логічного розуміння тексту. Другий рівень виявляє змістове навантаження згідно з принципом аналізу, порівняння, групування семантичних одиниць тексту. Це рівень змістовного розуміння тексту. Третій рівень — рівень особистісний. Для більш детального й глибинного розуміння художнього тексту весь його зміст повинен бути співвіднесений із життєвим досвідом адресата як особистості. Адресат реагує інтелектуально (обмірковує проблеми, які були описані в тексті) й емоційно. Відбувається проникнення до авторського задуму. Таким чином, у процесі інтерпретації тексту художнього твору адресат, який має свої особисті уявлення про світ, звертається до загальних знань, свого емоційного досвіду й інтерпретує текст, порівнюючи об'єктивну дійсність із художньою. На нашу думку, саме вивчення іспанськомовних текстів художніх творів К. Р. Сафона, відомих своєю унікальною емотивністю дає великі можливості для наукового дослідження.

Текст художнього твору у процесі його прочитання перетворює адресата під час читання твору на людину того ступеня знайомства з адресантом, якого останній бажає досягти. Автор змінює об'єм пам’яті, оскільки, отримуючи текст твору, аудиторія, завдяки структурі і властивості людської пам’яті, може згадати невідоме [35, с. 174]. У межах художнього тексту протиставлені адресат-критик і адресат-емпатик, відмінність яких полягає в здатності й готовності емоційно сприймати світ автора, бути лише спостерігачем. Художній текст передбачає вплив на емоційну сферу адресата, у ньому поєднано актуальний і віртуальний плани буття, які визначають основні засади художньої комунікації, які й зумовлюють шляхи творення естетичної дійсності.

Аналізуючи тексти художніх творів, визначають важливими різні параметри. Одним із найбільш суттєвих параметрів виступає епоха, у яку був написаний твір. Інший параметр — національно-культурна належність тексту, а точніше, автора, бо саме вона визначає мову й систему образних засобів.

Також важливою характеристикою художнього тексту є і його жанр як історично побудований тип літературного твору, бо включає в себе естетичну спрямованість, обсяг, структуру. Крім того, важливим параметром художнього тексту виступає його стиль, який виникає на перехресті ідіолекту автора та жанрових, текстових, національних особливостей вираження, а мовна форма тексту безпосередньо надана в авторському сприйнятті і є засобом реалізації авторської думки. Кожний із наведених вище параметрів тексту — це важлива підвалина як для самостійних, так і для взаємодоповнювальних класифікацій текстів художніх творів. І кожна з них робить свій внесок у розбудову наукової картини світу. У нашому дослідженніми спираємось на іспанськомовні тексти художніх творів К. Р. Сафона.

Автор не може залишатися осторонь від написаного ним тексту, тому всі авторські емоції, його ставлення до створених ним же героїв наповнюють полотно твору; він виражає в більшій чи меншій мірі своє ставлення до вчинків персонажів. Виходячи з цих фактів, можемо виділити первинний і вторинний комунікативні плани [58, с. 34]. І якщо учасниками первинного комунікативнго плану є автор і адресат, як уже ми з’ясували вище, то учасниками вторинного комунікативного плану можна визначити саме героїв художнього твору.

Системоутворювальною ознакою тексту як продукту спілкування є інтерпретованість. Інтерпретація тексту знаходиться на стику стилістики та лінгвістики тексту, її можна визначити як опанування ідейно-естетичної, змістової та емоційної інформації тексту художнього твору, яке здійснюється шляхом відтворення авторського задуму й пізнання дійсності. Інтерпретування тексту художнього твору залежить від компетенції адресата, проте існують стандартні ситуації та стереотипні настанови, на тлі яких виділяються відхилення від запропонованого тексту.

Різні підходи до розв’язання питання сутності інтерпретації зазвичай є настільки важливими, що характер розбіжностей потребує певних вимог до дослідження, у якому фігурує ця проблема. Ураховуючи важливість порушенного питання, сучасні лінгвісти роблять спроби вирішити його через дослідження емотивності як засобу інтерпретації тексту.

У контексті нашого дослідження під інтерпретацією будемо розуміти обробку тексту твору багатьма творчими засобами, а іспанськомовні тексти художніх творів розглядати як предмет, що передбачає нескінченну кількість інтерпретацій. Ураховуючи динамічну сутність тексту, у роботі спираємося на розуміння іспанськомовних текстів художніх творів як конкретний вияв цієї сутності, як продукт текстової діяльності - письмовий твір, у якому зафіксовані у знаковій формі й оброблені відповідно до стилістичних норм динамічна інформація про фрагмент світу, лінгвокультурні особливості іспанськомовного простору й авторські інтенції.

Важливими з погляду особливостей інтерпретації тексту можна вважати наукові праці, що розглядають відображення емоцій людини у мові. Афекти породжують тексти з різними системами знаків, які в свою чергу мають здатність називати, виражати, описувати й викликати емоції мовної особистості.

Комунікативна діяльність — це двобічний процес: створення тексту автором, з одного боку, і його сприйняття адресатом, з іншого, це діалогічна діяльність, що виявляється в прагматичній настановці тексту художнього твору і відтворює сприйняття адресата в заданому автором напрямкі. Але, якщо, текст є двобічним процесом, то, у такому разі адресат також впливає на адресанта, внаслідок чого відбувається спільна взаємодія. Тому можемо зауважити, що текст виступає як складне висловлювання й розрахований на розуміння та відповідь адресата [10, с. 257]. Автор завжди має на меті досягнути виникнення в адресата таких самих почуттів, які переживає він сам у момент створення художнього твору. Таким чином, текст — це продукт комунікативної діяльності автора й адресата, у якому відтворюється їх мовна діяльність.

Поділяючи текст на дві смуги, зокрема, на систему мови і момент авторства, М.М.Бахтін підкреслює, що другий полюс створений чистим контекстом [10, с. 300]. Коли текст включений до процесу інтерпретації, виникає проблема іншого контексту, утвореного суб'єктом інтерпретації. Авторський контекст і контекст суб'єкту інтерпретації завжди персоналізовані й складаються з цілого комплексу позатекстових елементів, включаючи зображену в інших текстах дійсність, людські почуття, накопичені знання, досвід. Усе це дає цілісне звучання контексту і сприяє так званій зустрічі авторського контексту й контексту суб'єкта інтерпретації. На необхідності врахування позатекстової реальності у сприйнятті художнього тексту наголошував Ю. М. Лотман. Учений пов’язує позатекстову реальність із дійсністю, літературними нормами, традиціями, уявленнями, і в той же час спростовує її належність до художнього твору як історико-культурної реальності. При цьому текст бачить як складову частину художнього твору. Вивчати текст, прирівнюючи його до твору і не враховуючи складності позатекстових зв’язків, — це те ж саме, що, розглядаючи акт комунікації, ігнорувати проблеми сприйняття, зводити його до однобічного акту мовлення [34, с. 213].

Порівнюючи це положення з думкою Р. Барта, ми можемо зауважити, що французький дослідник, навпаки, наполягає на тому, що саме текст належить культурі, транслювання її книгою, освітою і, у більш широкому аспекті, усіма видами суспільних зв’язків [8, с. 456]. Сам же художній твір — це тільки шлейф уявного, що тягнеться за текстом. Якщо до художнього твору ми можемо ставитися як до речі, готової до споживання, то текст відчувається лише в процесі роботи, він не може нерухомо застигнути, він за своєю природою повинен через щось рухатись, наприклад, скрізь твір, через низку творів [8, с. 415]. Незважаючи на протилежні позиції дослідників щодо до тексту і твору, погляди Ю. М. Лотмана і Р. Барта на твір як на об'єкт інтерпретації мають спільність. І обидва дослідники, як М.М.Бахтін, рзглядають діалектику частини й цілого, за зразком, поданим в концепції Ф. Шлейєрмахера.

Відрізняючи в мові предметно-змістовний (фактор мови) і індивідуально-особистісний (факт мислення) рівні, Ф. Шлейєрмахер розглядає їх діалектику у двох площинах: на першому рівні частина представлена як уривок твору, а ціле — як сам твір. На другому рівні розкрито взаємодію між сукупністю умов зовнішнього та внутрішнього життя автора як цілим і його твором як частиною.

Різні підходи до художнього тексту зумовлені діалектичною двоплановістю самого тексту, з яким працює суб'єкт інтерпретації. Підтвердження цьому можна знайти в роботах В. В. Виноградова і сучасних учених, які вказують на необхідність розглядання проблеми тексту у двох аспектах: з боку запрограмованого повідомлення і з боку можливих тлумачень інформації, закладеної в повідомленні [20, с. 23].

1.2 Особливі риси тексту художнього твору «Тінь вітру» К. Р. Сафона.

Читаючи художній твір образ автора є особливо важливим. Образ автора визначається як особистість автора, організована й об'єктивована засобами мистецтва і за законами мистецтва (з більшою чи меншою участю свідомості з боку автора).

Образ автора мислився перш за все в його стильовій індивідуалізації, у його художньо-мовленнєвому вираженні, у відборі і представленні в тексті лексичних і синтаксичних одиниць, в загальному композиційному втіленні. Образ автора — це центр художньо-мовленнєвого світу, в якому відображається естетичне ставлення автора до власного тексту.

Автор у своєму тексті повинен перебувати на межі створюваного ним світу як активний творець, бо вторгнення його в цей світ руйнує його естетичну стійкість. При цьому вагома роль відводиться мові автора як будівельному матеріалу, використовуючи яку автор, згідно зі своїм внутрішнім завданням, створює дещо новий зміст.

Образ автора — специфічна смислова величина, яку, з одного боку, потрібно відрізняти від біографічної авторської постаті, автора — як людини, а не як особливої творчої особистості; з іншого боку, від образу художньо конструйованої особи оповідача або розповідача твору, уявлюваної реальним творцем у функції автора, тобто умовного, а не фактичного автора-творця.

Читаючи художній твір К. Р. Сафона, в усьому зображуваному респондент відчуває присутність думки автора, його почуттів, уподобань, бачить його намагання переборювати перешкоди на обраному ним шляху розповіді разом зацікавленим, вдумливим і допитливим читачем. Отже, образ автора в художньому творі проявляється лише в його світосприйманні загалом, не лише в підсумках, він в усьому: в сюжеті, композиції, пейзажі, портреті, деталі, у способах поєднання цих компонентів.

Визначення образу автора і його присутності в тексті не є однозначним. Дослідники вказують, що образ автора — це багатоскладова динамічна структура, яка тісно пов’язана з усім публіцистичним процесом, відзначається глибокою діалектичністю і постає у творі як складова його ідейного та естетичного багатства. Якщо на початковому етапі становлення практичної журналістики автор виступав як сторонній оповідач, то в сучасному медіатексті образ автора співвідноситься з особливостями індивідуального стилю журналіста. Зараз з’явилася тенденція до відкритого вираження автором власних суджень, оцінок, позиції. Автор вільно виражає особливості самосвідомості, творчої індивідуальності. Саме із взаємодії таких авторських виявів і виникає образ автора.

У центрі уваги К. Р. Сафона Ї психологічні процеси, що відбуваються у внутрішньому світі людини. З одного боку в його творі можна побачити детальний аналіз емоцій і почуттів героїв, а з іншого Ї цей аналіз зазвичай змінює лаконічнє дослідження, яке підняте на вершину ширших філософських узагальнень. Індивідуальність К. Р. Сафона як майстра опису людських почуттів полягає в тому, що поряд з демонстрацією внутрішніх гострих хвилювань героїв, автор часто вдається до зображення боротьби протилежних почуттів. Також однією з особливостей текстів художніх творів автора, в першу чергу, є введення до реального світу, у якому існують його герої, елементів фантастичного. Образ тіні складає частину книги і постійно випливає в різних аспектах життя головного героя:

Sombras se esparcнan a su alrededor y pronto estrecharнan el cerco. (p 262)

Juliбn, que seguнa persiguiendo la sombra de sus propias palabras, no tardу en oнr el rumor. (p 470)

La nieve, indiferente, se llevу mi llanto cobarde y me alejй lentamente en el alba de polvo, una sombra mбs abriendo surcos en la caspa de Dios.(p 479)

Специфічними рисами художного твору «Тінь вітру», на наш погляд, є не чітко окреслена фабула, велика кількість персонажів, несподіваність розгортання сюжету, «прихована» емотивність, реалізація категорій антропоцентричності та художнього часу.