Парфуми як іронічна метафора мистецтва кінця ХХ століття (за романом Патрика Зюскінда «Запахи»)

Парфуми як iронiчна метафора мистецтва кiнця ХХ столiття (за романом Патрiка Зюскiнда «Запахи»).

Мистецтво завжди шукає. Теми, образи, алегорiї, символи, загалом форму подання того, чим переймається митець. Загальнi тенденцiї зазвичай розвиваються паралельно у декiлькох видах мистецтв, що залежить i вiд загального стану культури, i вiд проблем, що хвилюють художникiв у широкому значеннi цього слова. Перше зумовлює форму. Друге — теми. Розвиток науки у ХIХ сторiччi та вiра в те, що усьому можна знайти рацiональне пояснення спричинив розквiт реалiзму, у крайнiй формi — натуралiзму. Та свiт ускладнювався: руйнувалися культурнi границi мiж країнами, ламалися звичнi устрої, i мистецтво, намагаючись художньо зрозумiти цi змiни й водночас надихаючись небаченим масштабом процесiв, почало шукати пояснення часом в iррацiональному, а форми втiлення iдей теж створювалися новi. Так виник модернiзм. Але й у глобалiзацiї була своя межа — настав час, коли людство жахнулося вiд необмеженостi власних можливостей у галузi руйнування, як фiзичного, так i духовного. Руйнувалися кордони мiж високим i ницим, елiтарним i масовим, грою та реальнiстю — мiж усiм. Хаос прийшов у думки митцiв. Те, що учора здавалося благом, на очах почало перетворюватись на страхiття. I митцi, як люди душевно бiльш чутливi й вразливi, почали шукати шляхи втечi вiд глобального у приватнi «локальнi свiти» постмодернiзму, де замiсть героїчної експансiї до великих iдеалiв, людина дiстала можливiсть пожити приватним життям.

Свобода модернiзму — свобода вiд iснуючих обставин та зовнiшнiх обмежень. Свобода постмодернiзму — спроба визволитись вiд диктату глобальних iдеалiв.

Навiть таких, як принцип «чистого мистецтва», або «мистецтва заради мистецтва». Хiба має принципове значення, як конкретно називається агресивне глобальне «щось» ?

Навiть, якщо вiдволiктись вiд течiй (хоч архiтектурних, хоч лiтературних), рiзнi види мистецтва мають рiзнi ступенi абстрактностi. Найабстрактнiшим зi звичних, традицiйних i визнаних видiв мистецтва вважається музика. Але Патрiк Зюскiнд у своєму романi вивiв на сцену вид мистецтва абстрактнiший за музику: мистецтво створення запахiв. Символiчне мистецтво, обране письменником саме для того, щоб пiдкреслити головний принцип «чистого мистецтва», яке при цьому нiби тяжiє до реалiзму. Але — як? Герой його твору, щоб вiдтворити найкращi пахощi найпривабливiших людей, вбиває власникiв цих запахiв. Вiн — генiй, але його генiальнiсть жахлива, як наслiдки дiяльностi будь-якого фанатика, що здобув безмежну владу над iншими. Та й саме це мистецтво навiть «у нормi» вже передбачає перетворення живого — квiтiв — на мертву штучну вичавку пахощiв. Надто детально змальовує письменник цей непривабливий технологiчний процес, вiдверто називаючи те, що роблять з квiтами «вбивством» .

Жан-Батист Гренуй, головний герой роману — втiлення вiдразу кiлькох принципiв, проти яких виступає автор i вся течiя постмодернiзму.

Скiльки разiв були оспiванi в лiтературi люди, що жили «однiєю, але полум’яною пристрастю», самозреченi подвижники, що були готовi й власне життя, i життя будь-кого принести в жертву певнiй iдеї. Iдеї прекрасного, наприклад. Iдеї, що може ввести в оману й iнших: люди, що бажали роздерти на шматки вбивцю, раптом буквально закохуються у Гренуя, зустрiвшись з його шедевром — парфумами, що вiдтворювали запах вбитих красунь.

Так, Гренуй творить диво. I тим, хто не знає, яку цiну було заплачено за створення його шедевра та справжню мету цiєї людини — владу над iншими, його «твiр мистецтва» може здатися прекрасним. Та чи варте мистецтво такої цiни? Та чи часто замислюємося ми, до яких особистих цiлей прагнуть деякi беззаперечнi генiї?

Мистецтво думки — теж мистецтво. Щоб зробити атомну бомбу, повернути течiю рiк, створити полiтичну iдеологiю i втiлити її в життя разом з концтаборами теж треба бути генiєм. Але будь-яка iдея — художня, наукова, полiтична, що несе в собi необхiднiсть насильства надто схожа на парфуми Гренуя.

Його шедевром можна захоплюватися, як будь-якими шедеврами такого типу. Можна обожнювати його разом iз автором-вбивцею. Схожими шедеврами ряснiє ХХ столiття. Таланти знаходять поклонникiв. Але хiба легше вiд того жертвам вiдстороненої iдеї? Та й сам химерний митець, виявляється, не дiстав очiкуваного задоволення вiд того, що створив: «Те, чого вiн завжди пристрасно бажав, а саме щоб його любили iншi люди, у момент успiху стало йому нестерпним, бо сам вiн не любив їх, вiн їх ненавидiв». I зрештою його з'їдають у прямому (а насправдi — символiчному) значеннi, саме тому, що вiн своїм генiєм викликав таку любов. Усе його високе мистецтво було суцiльною оманою, iлюзiєю, як сам його образ в очах обдурених людей — цей генiй насправдi не мав анi власного запаху, анi чогось людського в своїй природi. Не випадково П. Зюскiнд неодноразово порiвнював його з клiщем, тобто з паразитом. Анi собi, анi iншим нiчого реально хорошого не може принести подiбне мистецтво — така думка виникає, якщо уважно читати роман.

Звiсно, роман «Запахи» має й iншi теми, бо нащо писати книгу про те, що можна передати кiлькома словами? Але ця тема: символiчне розвiнчання мистецьких принципiв експансивного модернiзму — є провiдною.

Може, варто замислитись над ними, щоб не дати ввести себе в оману новим генiям-злодiям?