Міжнародні акти регулювання сучасних міграційних процесів в Європі

План

Вступ

1. Характеристика основних міграційних процесів Європи

2. Сучасна міграційна політика західних держав.

3. Положення, що регламентують порядок в'їзду громадян 3-х країн на територію будь-якої держави ЄС

4. Проблема спільного вироблення міграційної політики

5. Спільна міграційна політика ЄС в контексті Євро інтегральних устремлінь України Висновки Список використаної літератури

Вступ

Початок ХХІ ст. в Європі відзначається двома основними демографічними тенденціями: зростанням кількості країн, де зменшується кількість місцевого населення, і зростанням кількості країн з позитивним міграційним балансом. У результаті цього в багатьох випадках розмір міграційного сальдо визначає рівень зростання чи зменшення населення в тій чи іншій країні. Так, на 2003 р. зростання населення тільки за рахунок імміграції спостерігалось в Австрії, Чехії, Італії, Німеччині, Греції, Словенії та Словаччині. Перспектива розширення Європейського Союзу і приєднання десяти нових членів (Латвія, Литва, Естонія, Польща, Чехія, Угорщина, Словаччина, Кіпр, Мальта, Словенія) з 1 травня 2004 р. викликала занепокоєння щодо різкого зростання міграційних потоків з нових країн — членів ЄС до країн Західної Європи. Після тривалих дискусій було виокремлено кілька причин, які унеможливлювали масову імміграцію до старих країн — членів ЄС. По-перше, як зазначалось, найбільша імміграційна хвиля до країн Західної Європи вже відбулась, і тепер міграційний тиск буде перенесений на нових країн — членів ЄС.

Статистика 2003 р. показала позитивний міграційний баланс у Чехії, Словаччині, Словенії та Угорщині. По-друге, більшість старих країн — членів ЄС запроваджували «перехідний період» для громадян нових країн, що передбачав обмеження свободи пересування на їх територіях протягом 7 років. Після розширення Велика Британія, Швеція та Ірландія відкрили робітникам з 8 нових країн — членів ЄС доступ до своїх ринків праці. Австрія, Італія, Нідерланди і Португалія хоча й залишили попередній імміграційний режим, але запровадили квоти для робітників з нових країн — членів ЄС. По-третє, передбачалось зменшення економічного підґрунтя для еміграції в результаті різкого зростання рівня життя в нових країнах-членах ЄС після розширення. Нарешті, аналіз демографічного потенціалу нових країн — членів ЄС свідчив, що вони не можуть бути джерелом масової еміграції до країн Західної Європи в довготривалій перспективі через невпинні процеси старіння місцевого населення та його скорочення. Зважаючи на запроваджені обмеження, спостерігаються значні міграційні потоки з Центральної та Східної Європи до старих країн — членів ЄС. Уже за перший рік після розширення Велика Британія прийняла 175 тис. працівників з 8 країн, що приєдналися, Ірландія — 85 тис., Швеція — біля 22 тис. Навіть на території Німеччини у 2004 р. працювали 500 тис. робітників з 8 нових країн — членів ЄС. Наявність значної кількості працівників з нових країн — членів ЄС у 15 країнах Західної Європи, особливо в тих країнах, де діє перехідний період, свідчить про велику потребу в робочій силі з Центральної та Східної Європи.

На сьогодні не існує єдиної, добре відпрацьованої й загальновизнаної міжнародно-правової бази для врегулювання проблем міжнародної трудової міграції, незважаючи на наявність паспортних та імміграційних законів і значного періоду роботи МОП щодо встановлення норм трудових відносин. Однак діє чітка тенденція досягнення правового врегулювання кадрового аспекту міжнародних угод.

Комісія Європейського Співтовариства запропонувала Раді Європи узгодити політику надання пільгового торговельного режиму країнам, в яких забезпечується дотримання трудових норм, у т. ч. 48-годинного робочого тижня, мінімального віку у 14 років для прийому на роботу, охорони здоров’я працюючих дітей і рівних можливостей працевлаштування незалежно від статі, раси та віросповідання

1. Характеристика основних міграційних процесів Європи

До середини 80-х років держави Європейського Союзу досить спрощено регламентували питання імміграції. Однак до початку 90-х років у зв’язку з відомими соціально-економічними процесами в країнах колишнього соціалістичного табору становище принципово змінилося. Потоки іммігрантів у розвинені західноєвропейські країни прийняли масовий характер, це викликало серйозну стурбованість громадськості та політичного керівництва країн Співтовариства.

У цьому зв’язку, у країнах ЄС з усією гостротою встало питання щодо можливих наслідків цього процесу для їх ринку робочої сили. Усвідомлюючи можливість появи серйозних диспропорцій у використанні трудових ресурсів у випадку об'єднання національних економік, уряди країн ЄС обговорюють питання про припинення або значне обмеження використання праці іммігрантів. На введення найсуворіших обмежень наполягають у першу чергу влади Німеччини, Франції та Великобританії, де проживає до 90 відсотків переселенців. Особливу наполегливість виявляє Німеччина, перед якою стоїть задача працевлаштування етнічних німців, що прибувають з Східної Європи і з колишнього СРСР, а також зниження безробіття на сході країни.

Фахівці імміграційних відомств держав-членів ЄС проаналізували також наслідки подій в Югославії, громадяни якої дотепер продовжують залишати батьківщину, а також проблеми, пов’язані з албанськими біженцями. В узагальнених документах і записках парламентами і урядами країн ЄС була зроблена спроба дати прогноз розвитку подібних процесів на континенті і визначити наслідки можливих аналогічних подій в державах Східної і Центральної Європи, у тому числі і у країнах СНД. На думку експертів, очікувана хвиля імміграції населення з цього регіону представляє серйозну загрозу політичній стабільності і досягнутому рівню добробуту Заходу.

До того ж ситуація загострюється тим, що до кінця 80-х років загальна чисельність іммігрантів у країнах ЄС перевищила 12 млн. чоловік, а реальні темпи росту ВВП сповільнилася до 1−1,5% на рік.

Тому питання про перегляд основних принципів імміграційної політики західноєвропейських держав вимагає негайного розв’язання. Аналогічний підхід, на думку ряду західних експертів, необхідний при розгляді нових конституційних положень про надання захисту по політичних мотивах.

До причин, що обумовили необхідність істотних змін в імміграційній політиці країн ЄС варто прирахувати і те, що досить недвозначно було виражено ексканцлером ФРН Г. Колем: «Проблема імміграції виросла до такого масштабу, що може зробити серйозний стримуючий вплив на весь процес західноєвропейської інтеграції».

Подібні побоювання висловив і колишній прем'єр-міністр Великобританії Д. Мейджор на зустрічі глав європейських держав у Люксембурзі: «Імміграція — як легальна, так і нелегальна вийшла на 1-ше місце в політичній повістці країн ЄС».

Зміст цих заяв стає ясним, якщо взяти до уваги, що процес вільного переміщення капіталів і технологій, як це і передбачалося провідними західними економістами, викликав інший процес — модернізації виробництв у більшості країн ЄС. Внаслідок цього на європейському ринку праці став поступово наростати надлишок робочої сили. Це приводить до росту соціальної напруженості у суспільстві, антиіммігрантським настроям і як наслідок, екстремістським проявам і расовим переслідуванням.

Аналіз професійного складу осіб, клопотання яких були задовільні, показує, що переважна більшість являє собою кваліфіковану робочу силу, тобто вчені та інженерно-технічні працівники. Великі компанії, дослідницькі інститути, концерни та інші виступають з клопотанням про оформлення їм в'їзних віз, максимально скорочуючи процедуру розгляду відповідних заяв. Значно спрощені імміграційні вимоги у відношенні «ключових робочих», до яких відносяться особи, що володіють технічними або спеціальними знаннями і досвідом. У цьому диференційованому підході виражається чисто прагматичний інтерес західних країн, спроба витягти максимум вигоди, на рубежі тисячоріч відбираючи потрібні кадри в загальному імміграційному потоці.

Особливу зацікавленість у цьому виявляє Німеччина, яка хотіла б грати ведучу роль в управлінні міграційними процесами в регіоні. Це явно не влаштовує інші країни. Висунутий колишнім президентом Франції Ф. Мітераном на європейській конференції з міграційних процесів проект передбачає вирішення проблем міграції в інтересах усього загальноєвропейського простору, причому міжнародні-правові основи регулювання в цій сфері повинні бути вироблені в ході проведення форумів ОБСЄ. Принципове рішення, закладене в цьому проекті, досить просто: гармонізація імміграційної політики і виробітка єдиного підходу по регулюванню потоків іммігрантів при врахуванні інтересів усіх держав Співтовариства, тобто своєрідне квотування розподілу висококваліфікованих кадрів з Східної Європи, України та інших країн СНД.

Таким чином Франція має на меті не дати Німеччині скористатися перевагою географічної близькості з країнами Східної та Центральної Європи і стати «першим міграційним фільтром», отримавши тим самим значної економічної і політичної переваги. Зокрема, німецькі підприємці, одержуючи доступ до більш дешевої кваліфікованої робочої сили, виграють у конкурентній боротьбі, наприклад, з тією ж Францією.

В цілому імміграційна політика країн ЄС, незважаючи на деякі розходження і національні особливості, характеризується в даний час наступними принципами: проведенням політики по обмеженню в'їзду в країну низько кваліфікованої робочої сили, боротьбою з нелегальною імміграцією, проведенням політики рееміграції.

Однією з основ у системі безпеки, що компенсують керування внутрішніх меж ЄС (як це передбачається Шенгенською угодою), поряд із створенням Європола і Шенгенської інформаційної системи (СІС), є уніфікація національних правових норм країн Співтовариства у відношенні іноземців, які знаходяться на їх території. Зазначена проблема була предметом серйозного аналізу в рамках ЄС, а ухвалення рішення по ним відбувалося в контексті Шенгенської, а пізніше і Маастрихтської угоди.

Важливим кроком у регулюванні імміграційної політики є підписана наприкінці 1990 року в Дубліні дванадцятьма країнами ЄС Конвенція про право притулку та поводження з біженцями (Дублінська конвенція). Вона являє собою першу міжнародну угоду, яка дає біженцю певні гарантії того, що його заява повинна бути розглянута владою тієї держави, куди він її направляє. Для біженців, які проникли на територію ЄС нелегально, компетентною являється країна первинного в'їзду. Це правило не діє в тому випадку, якщо біженець перебував раніше в іншій державі ЄС і там подавав клопотання про надання притулку.

Конвенція регламентує також правила розгляду та обробки заяв про надання захисту, однозначно визначаючи, що ті хто звертається мають право подавати заяву тільки в одній з країн, які підписали Конвенцію. Біженці одержують можливість самостійно визначати бажану країну притулку на всьому просторі Співтовариства.

Крім Дублінської конвенції в регіоні діє також Конвенція про перетинання зовнішніх кордонів, яка передбачає координацію по питанню видачі віз і накладення санкцій на осіб, які нелегально перевозять людей, та не мають необхідних супровідних документів.

Однак проблема перебуває в тому, що наявна міжнародна-правова база не відповідає сформованим у цьому регіоні реаліям. Внаслідок цього багато держав — членів ЄС починають односторонні заходи відносно жорсткості національних законів про імміграцію та надання захисту, це привело до окремих, але дуже істотних невідповідностей із раніше прийнятими міжнародними актами. Наприклад, через розходження в принципах, які застосовуються у країнах Співтовариства, та сама особа, що звернулася з клопотанням про надання притулку, в одній із цих країн може бути визнаною біженцем, а в іншій їй в цьому буде відмовлено. Через значні розбіжності в законодавствах з питань в'їзду і перебування іноземців після скасування прикордонного контролю всередині ЄС виникли додаткові складності по регулюванню в'їзду-виїзду. Без виробітки єдиного підходу при видачі віз будь-які суворі міри імміграційного контролю однієї з країн можуть бути обійдені шляхом в'їзду на територію ЄС через країну з більш сприятливим режимом в її межах. Зокрема, до таких країн можливо віднести, наприклад, Австрію, яка в силу історичних причин, тісних економічних, політичних, культурних і інших зв’язків має безвізовий в'їзд з деякими колишніми соціалістичними державами — Угорщиною, Чехією, Словаччиною. Таким чином, у іноземців є можливості безперешкодного проникнення на територію ЄС через Австрійську Республіку.

На думку експертної ради країн ЄС, найбільш ефективним і універсальним методом регулювання потоку біженців та іммігрантів являється введення уніфікованих в'їзних документів для всіх держав регіону. Це питання і стало ключовим пунктом Шенгенської угоди. Система заходів для «ефективного прикордонного контролю і вибіркового обмеження імміграції», названа «політикою контрольованої імміграції», та була схвалена всіма країнами-членами Шенгенської групи у якості бази для спільних дій.

Під політикою «контрольованої імміграції» мається на увазі: гармонізація і розроблення єдиного поняття політичного притулку, а також норм і правил його надання; узгодження законодавств країн ЄС стосовно до іноземців взагалі, і до економічних, етнічних і інших міграцій зокрема; визначення квот на робочі місця для робочих мігрантів: уніфікація візової політики як у відношенні вільного пересування в межах ЄС країн-учасниць, так і в'їзду на територію держав Співтовариства та пересування в її межах громадян третіх країн. Протоколи Шенгенської Угоди передбачають ряд заходів для координації дій у цій області.

Водночас нинішня концепція імміграційної політики ЄС все частіше зазнає критики. У Европарламенті серед представників лівих партій існує думка, що розроблені заходи, виключають можливість проникнення потенційного біженця в країну передбачуваного притулку. Вони вважають, що необхідним є перегляд деяких положень, а можливо їх повне скасування. Але ця думка не знаходить широкої підтримки серед парламентаріїв.

У цьому зв’язку певний інтерес представляють результати аналізу демографічної ситуації в країнах Західної Європи, що свідчать про те, що держави Співтовариства потребують постійного притоку іммігрантів. Європейці тепер живуть довше і мають менше дітей, в наслідок чого тягар утримання старих лягає на більш молоде покоління. Крім того, на думку американських дослідників Європа могла б прийняти значно більше переселенців. Наприклад, у країнах ЄС усього лише 2,3% складають іноземці, у той час як у США — 3,7%. Але навряд ці доводи приведуть до змін в імміграційній політиці західноєвропейських країн, оскільки страх перед негативними наслідками масової імміграції, особливо зі Сходу, у даний час значно сильніше, ніж розуміння необхідності постійного притоку визначеної кількості іммігрантів.

Зовнішня трудова міграція відноситься до одного з видів міжнародної міграції населення, яка характеризується переміщенням робочої сили, як правило, з менш розвинутих економічно в більш розвинуті країни на тимчасову роботу з наступним поверненням на батьківщину.

2. Сучасна міграційна політика західних держав

Незважаючи на те, що уряд кожної країни суверенний у своєму праві визначати напрямки і цілі міграційної політики, при розробці комплексу заходів, які регулюють процеси зовнішньої трудової міграції, доцільно притримуватися визначених правових стандартів, закріплених у документах міжнародних організацій.

Ратифікуючи міжнародні конвенції країни, які регламентують процес трудової міграції, визнають пріоритет норм міжнародного права над національним законодавством, яке має важливе значення як для самої країни з погляду її інтеграції у світове співтовариство, так і для мігрантів, чиї права за кордоном істотно розширюються.

Вивчення та використання відповідних правових документів міжнародних організацій має велике значення стосовно українського законодавства, оскільки при формуванні національної політики в області зовнішньої трудової міграції повинні бути враховані вимоги міжнародних конвенцій.

У самому загальному виді зміст міграційної політики визначається економічними, політичними і соціальними задачами, які стоять перед країнами. Водночас вироблення мети, концепцій і засобів міграційної політики носить територіально-диференційований характер, що випливає, у першу чергу, із положення країн стосовно спрямованості потоку трудових мігрантів. При цьому міграційна політика країн імпортерів і країн-експортерів робочої сили має значні розходження.

Як правило, міжнародна міграція виникає при наявності значного контрасту в рівнях економічного розвитку і темпах природного приросту країн, які приймають і віддають робочу силу. Тому географічними центрами імміграції є найбільше економічно розвинуті країни, такі, як США. Канада, Австралія, більшість західноєвропейських країн, а також країни, де у зв’язку з бурхливим економічним ростом у результаті високих прибутків від продажу нафти спостерігаються масові імміграції робочої сили (Бахрейн, Кувейт, Катар, Саудівська Аравія, Об'єднані Арабські Емірати).

Мета імміграційної політики може бути розглянутою в трьох аспектах: забезпечення захисту національної економіки від небажаного притоку трудових мігрантів як по масштабах, так і по якісному складу; рішення найбільше гострих проблем в області зайнятості населення в середині країни, що приймає, за рахунок гнучкого регулювання чисельності іноземної робочої сили («експорт» безробіття); раціональне використання прибуваючих у країну трудових мігрантів в економічних і політичних інтересах країни-імпортера.

При виборі концепції міграційної політики велике значення мають національно-історичні особливості країни. Так, уряди країн Європейського співтовариства, ставлячи своєю метою створення єдиного, міжнародного ринку робочої сили, виходять із концепції інтеграції. Для політики Сполучених Штатів Америки, Канади або Австралії більш типовою є концепція асиміляції, або натуралізації, тому що масовий приїзд іноземної робочої сили в цих державах в основному збігався з процесом формування нації. Очевидно, що дана концепція не відповідала умовам Західної Європи з її історично сформованими націями і високою густотою населення.

Незважаючи на очевидні «вигоди» для підприємців країн, приймаючих у сучасних умовах концепцію ротації, вона не може претендувати на офіційне визнання урядами країн ЄС, тому що її відрито недемократичні та адміністративні принципи суперечать ідеям інтеграції Західної Європи.

На прикладі Німеччини розглянемо, яким способом ідея інтеграції прийшла на зміну широко поширеній концепції ротації іноземної робочої сили. Як показало соціологічне дослідження, проведене науково-дослідним інститутом ім. Ф. Еберта в 1994 р. у Німеччині, серед більшості обстежених груп робітників-іммігрантів частка осіб, що не планують повернення на батьківщину, досить висока і коливається в межах 6,7 — 40,1% .

Таким чином, у середньому кожний четвертий мігрант у Німеччині припускає залишитися в країні перебування. При цьому, як відзначають західноєвропейські дослідники, частка мігрантів, яка не планувала повернення на батьківщину, продовжує зростати не тільки в Німеччині, але й у ряді інших країн Співтовариства.

Зросла кількість довгостроково працюючих у Німеччині (до 1990 р. у країні 52% мігрантів проживали понад 8 років) це сприяло тому, що підприємці стали розуміти переваги використання на виробництві того самого контингенту мігрантів: робітники звикають до специфіки підприємства, у підсумку підприємець економить на тому, що їх не потрібно наново навчати і вводити в курс справи[ ]. Поступово все більше політиків і економістів стали приходити до думки, що використання праці іноземних робітників не відноситься до числа тільки тимчасового явища, пов’язаного з напруженим становищем на ринку праці і що в разі потреби робітників нелегко буде відправити на батьківщину.

Створення ЄС стало якісно новим етапом, який характеризується більш глибоким проникненням держави в проблеми міжнародної міграції, зростанням ролі міждержавних органів, що контролюють діяльність національних урядів. У співвідношенні міжнародної міграції регулююча функція міждержавних органів виражається в цілеспрямованому впливі не тільки на обсяги, але і на національно-державний склад залучаємо робочої сили.

Розширення числа країн-учасниць ЄС приводило до все більшого поширення тенденції до інтеграції. У кінці кінців перемогла концепція інтеграції робочої сили, яка не передбачає жорстких термінів перебування трудових мігрантів в країні приймання, припускається возз'єднання їх з сім'єю, залишає за ним певні права, полегшує адаптацію в нових соціальних умовах.

В основі практичних рішень Ради ЄС з питань трудової міграції лежить ідея про те, що масштаби імміграції повинні визначатися не чисельністю робочих на ринку праці, які шукають роботу, а реальними потребами національної економіки у робочій силі.

В даний час у рамках загального ринку робочої сили країн ЄС міграційна політика формується під впливом двох визначальних чинників:

* розглянута в недавньому минулому як «тимчасове явище», робоча сила трудових мігрантів знайшла статус одного з важливих компонентів, що робить вплив на економіку, незалежно від стану господарської кон’юнктури в країнах-імпортерах;

* відбувається постійне збільшення середньої тривалості перебування мігрантів у країні, яка приймає робочу силу. Працюючий мігрант стає в більшій мірі довгостроковим жителем країни-імпортера, і сам змінює характер міждержавної трудової міграції.

Одночасно в міграційній політиці західноєвропейських країн намітилися значні зміни стосовно держав, що не є членами ЄС. У результаті дії довгострокових чинників економічного, соціального і політичного характеру у середині 70-х років сформувалася нова імміграційна політика у відношенні країн не членів ЄС, що виражалася в наступному:

— був заборонений необмежений в'їзд іноземної робочої сили з метою працевлаштування, у зв’язку з чим зросло значення якісних характеристик трудових мігранті;

— почалося розроблення заходів для скорочення чисельності мешкаючого в країнах-імпортерах іноземного населення;

— стали прийматися заходи для соціальної інтеграції давно мешкаючих у країні іммігрантів.

Основні причини різкої жорсткості імміграційної політики економічно розвинених країн пов’язані з економічним спадом, зростом чисельності робочих іммігрантів, які перебувають у країні, у тому числі і членів їх сімей, високою концентрацією іноземців у найбільших промислових центрах.

На фоні посилення тенденції до жорсткості імміграційного законодавства у відношенні країн, що не є членами ЄС, особливо помітною стала зміна пріоритетів у поглядах на проблеми міграції серед країн-учасників Європейського співтовариства, яка відбулася у 80-ті роки. Саме в цей період стала втрачати свою актуальність суперечка про те, наскільки необхідно використовувати іноземну робочу силу в значних масштабах або краще взагалі від неї відмовитися. А у концепції міграційної політики все більше набуває значення принцип адаптації іммігрантів (не тільки робітників, але і членів їхніх сімей) до умов праці і життя в іншому соціальному і політичному середовищі країни-імпортера робочої сили.

Таким чином, у сучасній міграційній політиці формула «гуманізація імміграції», виражає собою новий підхід національних урядів і органів ЄС до проблем міграції іноземних робітників і їхніх сімей у відношенні країн-учасниць ЄС, поєднується з жорсткістю імміграційного законодавства у відношенні країн, що не є членами Співдружності.

Визначення цілей і концепції міграційної політики є основою для розробки системи заходів або засобів, спрямованих на ефективне вирішення міграційних проблем, найбільше актуальних для сучасного етапу соціально-економічного розвитку. Класифікація засобів міграційної політики може здійснюватися по різноманітних критеріях: за їхнім утриманням (економічні, правові), за характером впливу на об'єкт управління (організаційні, адміністративні) і т.д. .

Структура та ієрархія засобів здійснення міграційної політики має виражену національну специфіку, пов’язану з розмаїтістю конкретно-історичних, політичних, соціальних, економічних і т.п. умов розвитку країни. Водночас у комплексі застосовуваних різними країнами заходів можна виділити деякі характерні для більшості з них підходи до регулювання процесу зовнішньої трудової міграції.

Найважливішою метою імміграційної політики є захист національного ринку праці від неконтрольованого притоку іноземної робочої сили, держави імпортера робочої сили, тому широко застосовують заходи, направлені на запобігання імміграції і скорочення числа іноземної робочої сили в країні перебування.

До числа цих заходів відносяться:

1. Припинення несанкціонованого законодавством в'їзду в країну (нелегальної імміграції). Нелегальна імміграція одержала широке поширення практично у всіх країнах-імпортерах робочої сили. Наприклад, у США, за різними оцінками, проживає біля 13 млн. незареєстрованих мігрантів.

Для боротьби з нелегальною імміграцією широко застосовується метод депортації та інтернування іноземців, які незаконно проникли в країну. Так, у США в 1994 році було прийнято президентське розпорядження № 12 473 про створення для незаконно прибулих іноземних таборів, куди вони повинні бути інтерновані. На дану акцію з державного бюджету було асигновано 8 млн. 262 тис. доларів для будівництва десяти таборів, розрахованих у цілому на 200 тис. осіб. Подібна депортація «нелегалів» проводилася аж до 1986 р., коли був прийнятий імміграційний закон «Симпсона» .

Положення нового законодавства є взаємодоповнюючими: надання права на легалізацію частини незаконних іммігрантів супроводжується обмеженням нової нелегальної імміграції. Даний закон ввів санкції проти підприємців, які укривають нелегальних іммігрантів — у вигляді штрафу в розмірі від 250 до 10 тис. доларів або тюремного ув’язнення на термін до 6 місяців.

Здійснюються заходи для зміцнення Служби імміграції і натуралізації (СІН) з метою забезпечення більш жорсткої охорони кордону. У 1994 р. уряд США приступив до здійснення програми, вартістю 550 млн. доларів, яка передбачає установку нових систем радарного і телевізійного спостереження на деяких ділянках кордону з Мексикою, збільшене число прикордонників.

Одночасно з посиленням політики стосовно нелегальних іммігрантів, законодавство США передбачає право на легалізацію для частини іноземців, це є гуманним актом і свідчить про демократичні тенденції в здійсненні сучасної імміграційної політики. Враховуючи інтереси великого агробізнесу, був зроблений виняток для сезонних сільськогосподарських робітників. Легалізованими також вважалися ті іноземці, що могли підтвердити документально, що вони проробили в США біля — 90 днів і прожили безвиїзно не менше 180 днів.

В даний час легалізації незареєстрованих іммігрантів у США перешкоджає довгий ряд бюрократичних перепон: одержання дозволу на конкретну трудову діяльність, розгляд клопотань про надання пільг, тяганина з судовим розглядом, затримки з встановленням квот, засвідчення про знання англійської мови та американського законодавства.

У Великобританії відповідно до цілого ряду законів про імміграцію державі були надані більш широкі повноваження по депортації і виселенню незаконно прибулих у країну мігрантів. Депортації, відповідно до британського законодавства, підлягають всі особи, якщо їх присутність розглядається яка «не є сприятливою суспільному добробуту». Особи, що вважаються нелегальними іммігрантами, можуть бути виселені в будь-який час і без зайвої бюрократичної тяганини.

Спроби ввести різні форми імміграційного контролю розпочинають не тільки промислові центри Півночі. Аналогічним способом діють і «країни, що недавно встали на шлях промислового розвитку». Наприклад, у 80-ті роки відбулося посилення імміграційних процедур стосовно нелегальних іммігрантів у країнах Перської затоки: збільшилося число відмов у проханнях про видачу дозволу на роботу, підсилилися поліцейські заходи проти іноземців, яки не мають належних документів, значно виросли масштаби депортації.

Метод депортації широко застосовується і у Нігерії. У період економічного підйому нігерійська влада мирилися з присутністю у країні великої кількості нелегальних іммігрантів (точніше, що стали нелегальними після закінчення 90-денного терміну безвізового перебування в країні). Однак спад в економіці на початку 80-х років змусив уряд Нігерії посилити свій імміграційний контроль і здійснити масову висилку нелегальних іммігрантів, це торкнулося більш 2 млн. осіб.

Крім методів прямого впливу на скорочення чисельності нелегальних іммігрантів, до яких відноситься депортація і судове переслідування іноземців, які незаконно знаходяться в країні перебування, імміграційне законодавство містить також заходи впливу, що мають відношення до наймачів, використовуючих працю нелегальних іммігрантів, у виді штрафних і судових санкцій. Подібні міри широко практикуються в Нідерландах, Німеччині, Бельгії, Люксембурзі та ін. країнах.

Наприклад, відповідно до бельгійського законодавства, наймач, який використовує працю неофіційних мігрантів, повинен крім штрафу в 500 тис. бельгійських франків оплатити витрати по відправленню іммігранта та членів його сім'ї на батьківщину. Крім того, у судовому порядку може бути закрита вся або частина компанії наймача. У Німеччині сума штрафу з іноземця, що працює без дозволу, складає від 500 до 1000 марок. Одночасно з цим з власника підприємства, що використовує працю незареєстрованих іноземців, стягується штраф у розмірі 5 тис. марок .

Особливо суворі заходи приймаються стосовно посередників, які займається постачанням нелегальних іммігрантів. Так, французьким законодавством за такий злочин передбачене покарання позбавленням волі на термін від двох до п’ятьох років або накладання штрафу від 10 тис. до 200 тис. франків.

У якості одного з засобів здійснення обмежувальної імміграційної політики використовуються міри, спрямовані на скорочення чисельності іноземного населення, що перебуває в країнах-імпортерах.

Більшість країн-імпортерів робочої сили прийняли державні програми стимулювання репатріації офіційно зареєстрованих іноземців. На відміну від методу депортації і судового переслідування іммігрантів, заходи, спрямовані на стимулювання репатріації, не є чисто адміністративними, тут переважають економічні стимулятори.

Прийняті програми носять селективний характер, тому що розраховані на заохочення репатріації тільки визначених категорій іммігрантів, а саме: осіб, національності яких є небажаними для країни-імпортера; професій які не користуються попитом на національному ринку праці і т.п. Дані програми передбачають спільне будівництво засобами країн-імпортерів і експортерів робочої сили підприємств у країнах походження з використанням грошових заощаджень робітників-мігрантів. Результатом подібних заходів повинно було стати, з одного боку, уповільнення росту нової еміграції, а з іншого боку — забезпечення робітниками місць визначеної частини реемігрантів.

Прикладом такого співробітництва є Німеччина і Туреччина, які підписали двосторонню угоду про створення кооперативів розвитку, а в подальшому й акціонерних товариств із притягненням коштів працюючих у Німеччині турецьких громадян. У Нідерландах також розроблений державний проект, розрахований на стимулювання від'їзду іноземців із країни і забезпечення їх зайнятості на батьківщині, що передбачає надання кредитів робочим мігрантам, які бажають відкрити, власні невеликі підприємства на батьківщині. У рамках даної програми в Югославії був створений спеціальний фонд для фінансування зайнятості в економічно відсталих районах масової еміграції.

Закон про робітників-мігрантів, прийнятий в Австрії. Закон передбачає, зокрема, що гастарбайтери можуть бути прийняті на австрійські підприємства лише в тому випадку, якщо не постраждають інтереси австрійських робітників з погляду надання їм робочих місць і створення необхідних умов праці. Іноземцям може бути відмовлено в прийомі, якщо в тієї або іншій галузі економіки або в адміністративному районі вже зайняте велике число мігрантів.

Незважаючи на жорсткість імміграційного законодавства і посилення заходів, направлених на захист національних ринків робочої сили від притоку неконтрольованих потоків мігрантів країни імпортери постійно відчувають потребу в обмеженому притоці робочої сили визначеного кількісного і якісного складу. Відповідно до даної мети міграційної політики можна виділити заходи, направлені на регулювання чисельності і якісного складу прибуваючих трудових мігрантів.

Що стосується регулювання якісного складу прибуваючих мігрантів, в інтересах країни-імпортера, скорочення чисельності трудящих мігрантів у приймаючих країнах, супроводжується одночасним зростанням вимог до їхнього якісного складу. Регулювання складу прибуваючих мігрантів здійснюється за рахунок активного використання державою селективної функції міграції, за допомогою якої можна впливати на якісний склад населення і трудових ресурсів країни в необхідних напрямках у даний історичний період.

В імміграційній політиці країн спостерігається велике число різноманітних ознак, щодо яких регулюється якісний склад трудящих іммігрантів, а саме:

— наявність дефіцитної професії на національному ринку праці. Відповідно до американського законодавства 6 основних груп (преференцій) іммігрантів, які можуть розраховувати на першочергове одержання в'їзної візи, виділяються дві, що мають безпосереднє відношення до трудящих іммігрантів. До них відносяться: особи визначених професій, в яких є потреба на ринку праці США в даний момент; представники рідких професій; фахівці високого класу або наділені винятковим талантом; робітники (кваліфіковані і некваліфіковані), що претендують на вакансії, які не заповнюються громадянами США (як правило, це мало оплачувані, не престижні, важкі або шкідливі для здоров’я види робіт). Автори цього американського імміграційного законодавства вважають, що приплив висококваліфікованої робочої сили буде сприяти розвитку передових високотехнологічних галузей промисловості і тим самим збільшить конкурентноздатність американської продукції на міжнародному ринку;

— наявність освіти або кваліфікації, визнаної в країні імпортері. Про високі вимоги до якості прибуваючої робочої сили свідчить необхідність проходження процедури визнання наявних у мігранта документів про освіту або професійну підготовку.

Проблема порівнянності професійних дипломів виникла в зв’язку з посиленням міграцій кваліфікованих фахівців. Тому в Європейському співтоваристві було прийняте рішення, відповідно до якого, починаючи з 1991 р. на всій території ЄС признаються всі дипломи про вищу освіту, отримані в одній із країн-членів. Дипломи, отримані в третіх країнах (які не входять у ЄС), можуть бути визнані за умови, що їх власники як мінімум три роки працювали за даними дипломам в одній з країн ЄС. Для вирішення про остаточну порівнянність дипломів був вироблений ряд критеріїв, одним із яких, наприклад, є вимога одержати вищу освіту будь-якого типу протягом не менше 3 років. Крім цього, з недавнього часу діють секторальні директиви визнання дипломів, що включають докладний перелік професій і галузей, де дипломи признаються рівноцінними у всьому просторі ЄС, і де потрібно обов’язковий мінімум додаткового навчання.

міграційна політика європейський держава

3. Положення, що регламентують порядок в'їзду громадян 3-х країн на територію будь-якої держави ЄС

Деякі положення, що регламентують порядок в'їзду громадян 3-х країн на територію будь-якої держави ЄС, вже погоджені і прийняті:

а) підписавши угоду країни зобов’язуються надавати право подавати на розгляд заяви щодо політичного захисту всім іноземцям на своїй території. Кожний хто звертається, одержує гарантії, що його заява буде розглядатися однією з держав-учасників Угоди, і цей розгляд буде відбуватися відповідно до принципів Женевської конвенції 1951 р. і Нью-йоркського протоколу 1967 р.;

б) відповідно до Угоди не допускається повторна подача заяви про надання притулку у випадку відхилення його однією із країн-учасниць Шенгенської угоди. Іноземець, який не одержав дозволу, автоматично позбавляється права на проживання в інших країнах-учасницях. Передбачається створення спеціального регістра, винесеного за рамки банку даних СІС;

в) за Згодою кожна з держав зобов’язана приймати назад осіб, які подали заяву з проханням про надання притулку і які виїхали тимчасово в сусідню державу, що є учасником Шенгенської угоди.

Заходи для координації політики в цій області включають:

— обмін інформацією про становище в країнах — джерелах мігрантів;

— співробітництво посольств держав-членів Шенгенської угоди в країнах, де особливо сильні еміграційні тенденції;

— взаємний обмін статистичними даними, зокрема, про великі групи біженців;

— поділ фінансових витрат при депортації.

Комітетом з імміграційних питань, куди входять міністри внутрішніх справ і керівники імміграційних служб країн ЄС, була проведена підготовча робота з вироблення загальних критеріїв і єдиних правил розгляду візових клопотань. Комітет визначив види документів, по яких може видаватися віза і національні служби, уповноважені займатися їх оформленням. Була встановлена єдина форма «шенгенської візи», її зміст, терміни дії, розміри зборів за її видачу, порядок продовження терміну дії. Комітет погодив єдиний список держав (понад 110), громадянам яких необхідно одержання візи для в'їзду в країни Шенгенської угоди, а також список осіб, в'їзд яких небажаний через різні причини. Були також розроблені заходи для спільної боротьби з підробками віз і паспортів.

Відповідно до Угоди особа, що клопоче щодо одержання в'їзної візи, зобов’язана:

— звернутися в консульське представництво тієї країни Шенгенської угоди, на території якої знаходиться основна мета поїздки;

— дати необхідні роз’яснення при порушенні клопотання щодо видачі в'їзної візи;

— додати наступні документи:

закордонний паспорт, з дійсним терміном ;

запрошення або виклик;

медичний страховий поліс;

проїзні квитки (в обидва кінці), страховий поліс на автотранспорт і т.п.;

підтвердження резервування номера в готелі;

довідку про те, що всі витрати по перебуванню бере на себе сторона, яка приймає;

документи, що підтверджують наявність коштів для існування (банківські й інші гарантії);

— з'явитися за запрошенням для особистої бесіди (при необхідності).

При видачі візи визначальним є дотримання 2-х основних принципів: забезпечення безпеки країн Співтовариства і припинення нелегальної імміграції. Громадяни третіх країн можуть одержати візу уніфікованої форми для в'їзду в країни Співтовариства терміном до 3-х місяців, дійсної у всіх країнах Угоди.

Процедура розгляду клопотань включає: перевірку клопотання про видачу візи; індефікування особистості заявника щодо з’ясування відповідності по наданим документам; перевірку наданих документів, які засвідчують особистість, по обліках СІС як викрадені, загублені та інші. Вони повинні бути дійсні для в'їзду на територію країн-учасниць Шенгенської угоди, а також термін їх дії не повинен бути менше 3-х місячного терміну дії візи.

В певних ситуаціях мають місце і інші види перевірок, наприклад, підтвердження місця проживання і наявності родинних і інших зв’язків у країні виїзду.

З застосуванням Шенгенської угоди вперше ціла група держав регламентує процедуру перевірки іноземців, що оформляють в'їзну візу на територію Співтовариства. Країни-учасниці залишають за собою деякі права на самостійні рішення з урахуванням сформованих традицій і національних особливостей, які не суперечать Шенгенській угоді.

Особливе значення в даному питанні набуває організація обміну інформацією та узгодженості дій закордонних представництв країн. У першу чергу це стосується питань практичної видачі віз і рішення виникаючих при цьому проблем. Передбачається також обмін інформацією про тенденції політичного та економічного розвитку в країнах, вихідці з який можуть стати потенційними іммігрантами.

Одержання візи можливо в будь-якому закордонному представництві держав, що підписали Шенгенську угоду, незалежно від того, в яку з них здійснюється початковий в'їзд.

У випадку більш тривалого перебування (більш 3-х місяців) і влаштуванні на роботу в одній із країн Угоди, оформляється національна віза, одержати яку можна в посольстві тієї країни, де має намір перебувати заявник.

Таким чином, імміграційна політика країн ЄС базується головним чином на контрольних і обмежувальних заходах. Особливе місце в їхньому ряду займають проблеми контролю за міжнародними транспортними перевезеннями населення, що мігрує і питання депортації біженців, які стали в останні роки дуже серйозною політичною, юридичною і економічною проблемою.

Однак, на думку експертів Комітету з імміграційної політики ЄС, контроль на зовнішніх кордонах Співтовариства не забезпечує необхідний рівень безпеки. У зв’язку з цим країни ЄС вже найближчим часом будуть змушені повернутися до подальшого вивчення цієї проблеми. Так, не виключена можливість розробки нових варіантів концепції імміграційної політики ЄС і інших підходів до її реалізації в рамках «Єдиної Європи», причому вони будуть спрямовані насамперед на подальше обмеження міграційних потоків у країни ЄС.

4. Проблема спільного вироблення міграційної політики

Проблема спільного вироблення міграційної політики гостро постала перед державами — членами ЄС відносно недавно. На початкових етапах інтеграції в засновницьких договорах лише закріплювалася серед інших свобода пересування робочої сили в рамках єдиного європейського ринку. З підписанням Договору про створення Європейського Союзу було значно розширено нормативно-правову базу щодо спільних заходів з регулювання міграції, реагування на проблеми біженців, нелегальної міграції та деякі інші проблеми в досліджуваній галузі. Лише в Амстердамському договорі окрему частину присвячено свободі пересування, притулку та імміграції. Спеціальним протоколом договору до права ЄС інтегровано Шенгенські домовленості. І з цього часу єдина політика у сфері міграції повинна була включати в себе: справедливий розподіл витрат; спільні стандарти допуску членів сімей іммігрантів і працівників-мігрантів; спільні стандарти допомоги біженцям; забезпечення рівності прав громадян та іноземців; полегшення доступу до громадянства; підвищення рівня участі іноземців у політичному житті; недопущення дискримінації у працевлаштуванні та умовах проживання.

Також Амстердамський договір закріплював право інституцій ЄС приймати у сфері міграції обов’язкові для держав — учасниць рішення, і дану сферу переміщували з третьої до першої опори, що давало змогу спростити процес прийняття рішень. У 2002 р. затверджено план запровадження спільної охорони зовнішнього кордону Європейського Союзу та започатковано пілотний проект спільного патрулювання на Середземному морі.

Окремою сферою у спільній міграційній політиці постала проблема інтеграції іммігрантів у суспільство країни-перебування, і хоча політику щодо інтеграції здійснюють національні уряди, проблему визнано як спільний інтерес Європейського співтовариства.

Восени 2005 р. Брюссель знову повернувся до обговорення спільної міграційної політики через пожвавлення міграційних потоків з африканських держав. Даній проблематиці було присвячено позачергову зустріч міністрів юстиції і внутрішніх справ держав — членів ЄС. За результатами зустрічі було розроблено програму дій, яка була узгоджена з урядами Іспанії та Марокко як державами найбільш зацікавленими у вирішенні проблеми.

У листопаді 2007 р. відбулося чергове засідання Ради ЄС з питань міграції. У висновках, складених за результатами засідання, зазначалося, що міграція, керована належним чином, може сприяти більш тісним зв’язкам між країнами походження, країнами транзиту та призначення, допоможе відповісти нинішнім і майбутнім потребам ринку праці і сприятиме розвитку всіх країн.

Рада міністрів закликала Європейську Комісію разом з країнами — членами ЄС у ході діалогів з третіми країнами продовжувати зусилля щодо інтеграції питань міграції в національні стратегії розвитку. Також черговий раз було підкреслено необхідність захисту прав мігрантів, включаючи права на пошук притулку та ефективний захист переміщених осіб.

Окрему увагу міністри держав Європейського Союзу звернули на проблеми «відпливу мізків», наголосивши на необхідності перетворення «відпливу» у «прибуток від мізків», у тому числі шляхом «циркуляції мізків» у ключових секторах, включаючи освіту та охорону здоров’я, а також уникнення цілковитого виходу інтелектуалів з ключових секторів економіки як у країнах походження мігрантів, так і у країнах призначення.

Відповідно до узгоджених позицій механізми реалізації спільної міграційної політики в рамках ЄС включають такі інструменти: обмін інформацією про становище у країнах — джерелах мігрантів; співробітництво посольств держав — членів Шенгенської угоди в країнах, де особливо сильні емігрантські тенденції; обмін статистичними даними з визначених проблем, зокрема про великі групи біженців; поділ фінансових витрат при депортації.

Разом з тим міністри звернули увагу на необхідність подальшого розвитку країн, з яких походять мігранти та проведення європейської міграційної політики. Задля цього Рада міністрів пропонує втілити в життя такі фінансові інструменти, як «Тематична програма міграції та притулку», «Інструмент співпраці з розвитку», «Інструмент для стабільності», «Інструмент європейського сусідства та партнерства», «Інструмент допомоги перед набуттям членства в ЄС та Європейський фонд розвитку» .

Аналізуючи розвиток спільної міграційної політики Європейського Союзу, доходимо висновку, що провідними тенденціями є створення умов регіональної безпеки шляхом боротьби з нелегальною міграцією та заохочення іммігрантів з високим рівнем кваліфікації для перетворення ЄС на висококонкурентоспроможний центр світової економічної системи. Країнами-членами вже досягнуто угоди про спрощення процедури прийому наукових кадрів з третіх країн. Демографічна ситуація в Європі спонукає держави континенту і до активної політики щодо міграції некваліфікованих сезонних працівників.

У сучасній Європі вільне пересування людей є безперечним правом і ознакою демократії, та все ж на шляху становлення спільної міграційної політики залишається багато перепон. Держави-члени неохоче передають дану галузь до компетенції Брюсселю. Спільна міграційна політика в рамках Європейського Союзу вже пройшла початкові етапи свого становлення і значно динамізувалася на сьогодні, що пояснюється великою взаємозалежністю держав-членів, потребами регіональної безпеки та єдиного економічного простору.

5. Спільна міграційна політика ЄС в контексті Євро інтегральних устремлінь України

Визначено вплив процесу становлення спільної міграційної політики Європейського Союзу на Україну, проаналізовано нормативно-правову базу визначеної галузі. Досліджено, як формування міграційної політики в рамках єдиного європейського простору впливає на процес вироблення та реалізації вітчизняної політики у даній сфері.

Проблеми міграційної політики європейських держав у загальному контексті висвітлювали у своїх працях такі вітчизняні науковці, як І. Грицяк, В. Муравйов, О. Сушко, О. Чалий. На жаль, у науковій літературі недостатньо висвітлено процес формування спільної міграційної політики ЄС. Це зумовлено тим, що процес гармонізації міграційного законодавства та менеджменту в рамках Європейського Союзу розпочався відносно недавно. Але дана проблематика є надзвичайно актуальною для України як безпосереднього сусіда ЄС і країни, яка прагне повноправного членства в цій міжнародній організації.

Входячи з проведеного автором аналізу історіографічної бази даної розвідки, зазначимо, що в українській науці мало уваги приділено формуванню спільної міграційної політики ЄС, її основним етапам упровадження.

Майже поза увагою науковців залишилися проблеми впливу сучасних тенденцій у цій галузі на Україну як безпосереднього сусіда Європейського Союзу. Недостатньо вивчено досвід європейських держав у галузі міграційного менеджменту та можливості запровадження європейських стандартів при подальшому вдосконаленні українських інструментів державної політики в галузі міграції. На окрему увагу науковців заслуговує сфера розвитку співробітництва України з державами — членами Європейського Союзу в галузі міграції, проблеми біженців тощо.

Останнім часом кількість людей, які перетинають кордони в пошуках кращої долі, різко зростає. Таким чином, на початку XXI ст. один з тридцяти п’яти жителів планети — мігрант. На основні механізми державної політики України в галузі міграції значний вплив справили попередні здобутки та помилки радянського періоду нашої держави. У Радянському Союзі дослідження міграції стосувалися тих форм міграційної політики, які були пов’язані із зайнятістю населення та відповідно з перерозподілом трудових ресурсів. Міграційна політика як частина діяльності держави тісно пов’язувалася з політикою розміщення продуктивних сил, житлового будівництва, відтворення населення тощо.

Державна міграційна політика є системою концептуально об'єднаних засобів, за допомогою яких держава, а також її суспільні інститути, дотримуючись визначених принципів, прагнуть досягнення цілей, які повинні відповідати і сучасному, і майбутньому етапові розвитку даного суспільства. Слід зазначити, що більшість дослідників, розглядали міграційну політику як частину демографічної політики. Головними цілями міграційної політики можна назвати такі:

1. Активізація імобільної міграційної рухливості населення, що швидко зростає, щоб на цій основі істотно підвищити ступінь реалізації спроможності до переселення.

2. Підвищення рівня приживаності новоселів у районах інтенсивного економічного освоєння, де ще не здійснений процес формування постійного складу населення.

3. Раціоналізація напрямків і масштабів територіального переміщення населення з метою досягнення раціональних співвідношень у джерелах демографічної динаміки.

Міграційна політика є комплексом заходів, які відносяться до сфери державного управління, і включають процес прийняття рішень, який врегульовано правовими нормами, контрольований представницькою владою і спрямований на впорядкування міграційних процесів. Виходячи з аналізу форм і засобів, необхідно підкреслити, що міграційна політика є сукупною частиною напрямків зовнішньополітичної, економічної, демографічної, соціально-інтеграційної, соціально-культурної, правової та іншої діяльності держави.