Управління закордонними справами України

Міністерство освіти та науки України Відкритий міжнародний університет розвитку людини «Україна»

Рівненський інститут КУРСОВА РОБОТА з дисципліни «Адміністративне право»

на тему: «Управління закордонними справами в Україні»

Підготував: Юрич П.І.

Рівне — 2010

ЗМІСТ Вступ

Розділ 1. Теоретичні основи формування політики державного управління у сфері закордонних справ

1.1 Поняття державного управління

1.2 Організаційно-правові засади управління закордонними справами

Розділ 2. Міністерство закордонних справ України та його органи за кордоном

2.1 Міністерство закордонних справ України

2.2 Дипломатичне представництво України

2.3 Консульські установи України Розділ 3. Перспективи розвитку державного управління у сфері закордонних справ

Висновки Список використаної літератури ВСТУП Актуальність теми курсової роботи. Для забезпечення благополуччя суспільства загалом та кожного громадянина зокрема, ефективного функціонування економіки і демократичної діяльності держави дуже важлива злагоджена робота системи державного управління.

Державне управління закордонними справами — це діяльність органів держави, спрямована на здійснення зовнішньої політики України. Зовнішньополітична діяльність України спрямована на забезпечення її національних інтересів і безпеки шляхом підтримання мирного і взаємовигідного співробітництва з членами міжнародного співтовариства за загальновизнаними принципами і нормами міжнародного права.

Україна як суб'єкт міжнародного права здійснює безпосередні зносини з іншими державами, укладає з ними договори, обмінюється представництвами, бере участь у діяльності впливових міжнародних організацій (ООН, НБРЄ, СНД та ін.) в обсязі, необхідному для ефективного забезпечення національних інтересів.

Відповідно до Основних напрямів зовнішньої політики України Українська держава реалізує зовнішню політику на таких засадах: здійснює відкриту зовнішню політику, прагне до співробітництва з усіма зацікавленими партнерами, уникаючи залежності від окремих держав чи груп держав; розбудовує свої двосторонні та багатосторонні відносини з іншими державами та міжнародними організаціями на основі принципів добровільності, взаємоповаги, рівноправності, взаємовигоди, невтручання у внутрішні справи; Україна не є ворогом жодної держави, засуджує війну як знаряддя національної політики та ін.

Відповідно до конституційних норм визначення засад зовнішньої політики є компетенція Верховної Ради України (ст. 85), а керівництво зовнішньополітичною діяльністю держави здійснює Президент України.

Важливу роль у здійсненні зовнішньої політики України виконує Кабінет Міністрів України, який забезпечує державний суверенітет і економічну самостійність України, реалізує внутрішню і зовнішню політику держави.

З метою підвищення ефективності, цілеспрямованості та узгодженості здійснення зовнішньої політики України координація діяльності міністерств, інших органів виконавчої влади та установ у сфері зовнішніх зносин покладається на Міністерство закордонних справ України.

Мета курсової роботи полягає в особливостях управління закордонними справами в Україні.

Завдання курсової роботи обумовлені її метою:

— виявити та опрацювати літературу з теми курсової роботи;

— розкрити поняття державного управління;

— охарактеризувати організаційно-правові засади управління закордонними справами;

— визначити особливості діяльності Міністерства закордонних справ України;

— розкрити діяльність Дипломатичного представництва України та консульських установ України;

— проаналізувати перспективи розвитку державного управління у сфері закордонних справ Об'єктом дослідження для даної курсової роботи є особливості управління закордонними справами в Україні.

Предметом є дослідження роботи Міністерства закордонних справ України та його органів за кордоном.

Методи дослідження: обумовлені об'єктом і предметом курсової роботи. Для розв’язання визначених завдань, досягнення мети застосовано такі методи дослідження: вивчення та аналіз літературних джерел, узагальнення.

Структура роботи обумовлена логікою розгляду теми.

Курсова робота складається з вступу, основної частини, висновку та списку використаної літератури. Основна частина складається з трьох розділів.

У першому розділі розглядаються теоретичні основи формування політики державного управління у сфері закордонних справ.

У другому розділі характеризуються робота Міністерства закордонних справ України та його органів за кордоном — Дипломатичного представництва України та консульських установ України.

У третьому розділі аналізуються перспективи розвитку державного управління у сфері закордонних справ.

У вступі обґрунтовується актуальність теми, визначається мета, завдання, предмет та об'єкт дослідження, окреслюється методологічна та теоретична база дослідження, методи дослідження. Висновки узагальнюють досягнуті результати дослідження.

РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ ФОРМУВАННЯ ПОЛІТИКИ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ У СФЕРІ ЗАКОРДОННИХ СПРАВ

1.1 Поняття державного управління

Для забезпечення благополуччя суспільства загалом та кожного громадянина зокрема, ефективного функціонування економіки і демократичної діяльності держави дуже важлива злагоджена робота системи державного управління.

Поняття державного управління надзвичайно багатозначне і складне, а відтак існує багато підходів до його визначення. Як зазначає О. Бандурка, «мети всеосяжного визначення державного управління поки що не досягнуто і в працях зарубіжних вчених, і навряд чи вона досяжна взагалі, але пов’язано це не з недостатністю наукових зусиль, а із самою сутністю управління, яке настільки багатозначне (щодо завдань, функцій, форм і методів діяльності), що все це неможливо охопити однією дефініцією, але можна визначити за допомогою висвітлення його типових ознак» [9, с. 27].

В. Авер’янов також зазначає, що у вітчизняній та зарубіжній юридичній літературі ще не склалося сталого й загальновживаного поняття державного управління. У радянській правовій науці домінуючим вважали положення, згідно з яким державне управління розглядали як управління людьми. Проте держава управляє не лише людьми, а й речовими елементами виробничого та духовного життя людини — природними, матеріальними і фінансовими ресурсами, територіями, матеріальними об'єктами культури, тобто усіма тими речами, що перебувають у її розпорядженні [8, с. 29].

Н. Глазунова визначає державне управління як цілеспрямований організуючо-регулюючий вплив держави (через систему його органів і посадових осіб) на суспільні процеси, відносини і діяльність людей [14, с. 13].

Державне управління має низку специфічних властивостей: 1) суб'єктом управління є держава; 2) державне управління спирається на владні повноваження і поширюється на все суспільство; 3) за характером і обсягом управлінських явищ державне управління охоплює вирішення спільних справ, узгодження дій всіх громадян, захист спільного інтересу, задоволення потреб суспільства, а не певних громадян і соціальних груп; 4) державне управління містить не лише комплекс методів і засобів правових, політичних, економічних (регулювання, узгодження, переконання, стимулювання тощо), а й примус із допомогою правоохоронних органів [7, с. 13].

Можна погодитися із В. Цвєтковим, який розглядає структуру державного управління з позиції теорії організації, виділяючи в ній певні структурні елементи: об'єкти та суб'єкти управління. Між ними існує іманентна взаємодія, яка охоплює дві найбільші групи суб'єктно-об'єктних відносин: субординаційних та координаційних [33, с. 60].

Згідно з Концепцією адміністративної реформи в Україні, державне управління — це «вид діяльності держави, що полягає у здійсненні нею управлінського, тобто організуючого впливу на ті сфери і галузі суспільного життя, які вимагають певного втручання держави шляхом використання повноважень виконавчої влади. У той же час державне управління здійснюється і за межами функціонування виконавчої влади, наприклад, на рівні державних підприємств, установ і організацій. Завдяки цьому поняття «державне управління» за змістом є ширше, ніж поняття «виконавча влада».

У межах діяльності органів виконавчої влади державне управління здійснюється:

* у процесі реалізації їх повноважень щодо керованих об'єктів зовнішнього суспільного (економічного, соціального тощо) середовища;

* у процесі виконання місцевими державними адміністраціями повноважень органів місцевого самоврядування, делегованих відповідними місцевими радами, враховуючи, що виконавчій владі ці повноваження первинно не належать;

* у процесі керівництва вищими органами виконавчої влади роботою нижчих органів;

* у процесі керівництва роботою державних службовців всередині кожного органу (його апарату) виконавчої влади (останні два напрями належать до згадуваної раніше внутрішньо організаційної сфери) [3, с. 62];

Поза межами діяльності органів виконавчої влади державне управління здійснюється:

* всередині апаратів будь-яких інших (крім органів виконавчої влади) державних органів — у процесі керівництва роботою державних

службовців (наприклад, в апараті парламенту, судів, органів прокуратури тощо);

* всередині державних підприємств, установ, організацій — у процесі керівництва роботою персоналу їх адміністрацій (перші два напрями стосуються згадуваного внутрішньо організаційного управління);

* з боку відповідних уповноважених державою суб'єктів у процесі управління державними корпоративними правами;

* з боку різноманітних дорадчо-консультативних органів, утворюваних державними органами (наприклад, Президентом України), в частині виконання наданих їм організаційно—розпорядчих повноважень щодо інших органів і посадових осіб [10, с. 25].

В системі державного управління визначають такі складові елементи:

а) суб'єкти управління (органи виконавчої влади),

б) об'єкти управління (сфери та галузі суспільного життя, що перебувають під організуючим впливом держави),

в) управлінська діяльність (процес), тобто певні суспільні відносини, через які реалізуються численні прямі та зворотні зв’язки між

суб'єктами і об'єктами управління.

Н. Глазунова виділяє шість сутнісних підсистем (елементів) системи державного управління: інституційна, нормативно-правова, комунікативна, функціонально-структурна, професійно-кадрова та професійно-культурна. Однак перелік цих систем не є вичерпним, тим більше що сама дослідниця допускає можливість виокремлення й інших підсистем, зокрема науково-технологічної.

Має певну слушність позиція С. Т. Гончарука про те, що загальна структура системи державного управління обов’язково включає такі елементи (підсистеми): а) об'єкт управління, б) інформаційна система, яка дає змогу отримати відомості про керовані координати (фазові координати) об'єктом правління, в) формувач управління — систему, яка з використанням інформації про стан об'єкта формує управлінські рішення, г) виконавчу систему, що через механізм управління здійснює вплив на об'єкт управління [15, с. 29].

1.2 Організаційно-правові засади управління закордонними справами Державне управління закордонними справами — це діяльність органів держави, спрямована на здійснення зовнішньої політики України. Відповідно до ст. 18 Конституції України зовнішньополітична діяльність України спрямована на забезпечення її національних інтересів і безпеки шляхом підтримання мирного і взаємовигідного співробітництва з членами міжнародного співтовариства за загальновизнаними принципами і нормами міжнародного права.

З метою забезпечення національних інтересів України її зовнішня політика спрямовується на виконання найголовніших завдань, серед яких:

— утвердження і розвиток України як незалежної, демократичної держави; забезпечення стабільності міжнародного становища України;

— збереження територіальної цілісності держави та недоторканності її кордонів;

— включення національного господарства у світову економічну систему для його повноцінного економічного розвитку, забезпечення громадян і підвищення добробуту народу;

— захист прав та інтересів громадян України, її юридичних осіб за кордоном;

— створення умов для підтримання контактів з зарубіжними українцями і вихідцями з України, надання їм допомоги згідно з міжнародним правом [7, с. 34].

Україна як суб'єкт міжнародного права здійснює безпосередні зносини з іншими державами, укладає з ними договори, обмінюється представництвами, бере участь у діяльності впливових міжнародних організацій (ООН, НБРЄ, СНД та ін.) в обсязі, необхідному для ефективного забезпечення національних інтересів.

Серед правових актів, в яких визначаються засади зовнішньої політики, повноваження та завдання державних органів України, слід назвати Декларацію про державний суверенітет України від 16 липня 1990 р., Акт про незалежність України від 24 серпня 1991 p., Конституцію України, Заяву про без’ядерний статус України від 24 жовтня 1991 p., Основні напрями зовнішньої політики України та ін. Визначення засад зовнішньої політики України віднесено до повноважень Верховної Ради України.

Відповідно до Основних напрямів зовнішньої політики України Українська держава реалізує зовнішню політику на таких засадах: здійснює відкриту зовнішню політику, прагне до співробітництва з усіма зацікавленими партнерами, уникаючи залежності від окремих держав чи груп держав; розбудовує свої двосторонні та багатосторонні відносини з іншими державами та міжнародними організаціями на основі принципів добровільності, взаємоповаги, рівноправності, взаємовигоди, невтручання у внутрішні справи; Україна не є ворогом жодної держави, засуджує війну як знаряддя національної політики та ін.

Відповідно до конституційних норм визначення засад зовнішньої політики є компетенція Верховної Ради України (ст. 85), а керівництво зовнішньополітичною діяльністю держави здійснює Президент України.

До повноважень Верховної Ради в зовнішньополітичній діяльності належить також: заслуховування щорічних та позачергових послань Президента України про внутрішнє і зовнішнє становище України; оголошення за поданням Президента України стану війни і укладення миру, схвалення рішення Президента України про використання Збройних Сил України та інших військових формувань у разі збройної агресії проти України; надання у встановлений законом строк згоди на обов’язковість міжнародних договорів України та денонсація міжнародних договорів України та ін.

Президент України виступає гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, забезпечує державну незалежність, національну безпеку і правонаступництво держави. Як глава держави він представляє її у міжнародних відносинах, здійснює керівництво зовнішньополітичною діяльністю держави, веде переговори та укладає міжнародні договори України; приймає рішення про визнання іноземних держав; призначає та звільняє глав дипломатичних представництв України в інших державах і при міжнародних організаціях; приймає вірчі і відкличні грамоти дипломатичних представників іноземних держав (ст. 106); здійснює інші повноваження, визначені Конституцією України.

Важливу роль у здійсненні зовнішньої політики України виконує Кабінет Міністрів України, який забезпечує державний суверенітет і економічну самостійність України, реалізує внутрішню і зовнішню політику держави.

З метою підвищення ефективності, цілеспрямованості та узгодженості здійснення зовнішньої політики України координація діяльності міністерств, інших органів виконавчої влади та установ у сфері зовнішніх зносин покладається на Міністерство закордонних справ України.

РОЗДІЛ 2. МІНІСТЕРСТВО ЗАКОРДОННИХ СПРАВ УКРАЇНИ ТА ЙОГО ОРГАНИ ЗА КОРДОНОМ

2.1 Міністерство закордонних справ України Центральним органом державної виконавчої влади у сфері управління закордонними справами є Міністерство закордонних справ України (МЗС).

МЗС у своїй діяльності керується Конституцією і законами України, постановами Верховної Ради України, актами Президента України та Кабінету Міністрів України, міжнародними договорами України, а також цим Положенням.

Воно забезпечує у межах своїх повноважень проведення зовнішньої політики України і здійснює координацію діяльності всіх учасників зовнішньополітичних зв’язків України.

Головними завданнями МЗС є:

— участь у реалізації державного суверенітету України у сфері зовнішньополітичної діяльності, сприяння піднесенню міжнародного авторитету держави;

— забезпечення в межах своїх повноважень проведення єдиного зовнішньополітичного курсу України з метою всебічного розвитку політичних, економічних, гуманітарних, наукових та інших зв’язків із зарубіжними країнами; і

— розробка і участь у здійсненні концепції розвитку зовнішньополітичної діяльності держави;

— захист прав та інтересів України, її фізичних і юридичних осіб за кордоном;

— аналіз зовнішньополітичної діяльності України, розробка і здійснення комплексу заходів, спрямованих на підвищення ефективності зовнішньополітичних зв’язків України, насамперед надання організаційно-методичної та інформаційної допомоги учасникам зовнішньополітичних відносин;

— організація, координація та фінансування роботи представництв України за кордоном, а також сприяння діяльності представництв іноземних держав на території України.

З метою виконання покладених на нього завдань МЗС:

1) розробляє та подає Кабінету Міністрів України пропозиції про вирішення стратегічних питань зовнішньополітичних відносин, реалізацію пріоритетних напрямів співробітництва з іншими державами;

2) забезпечує створення сприятливих зовнішньополітичних умов для встановлення і розвитку відносин між Україною та іншими державами на двосторонньому, регіональному та глобальному рівнях;

3) забезпечує участь України у підготовці міжнародних договорів з іншими країнами і міжнародними організаціями та подає до Кабінету Міністрів України пропозиції про підписання, ратифікацію, прийняття, схвалення міжнародних договорів або приєднання до них. При необхідності готує пропозиції щодо приведення законодавства України у відповідність з її міжнародними зобов’язаннями;

4) зберігає оригінали текстів міжнародних договорів України, веде їхній облік;

5) здійснює нагляд за виконанням міністерствами та іншими центральними органами державної виконавчої влади України та іноземними державами міжнародних договорів України;

6) бере участь у роботі міжнародних організацій, органів міжурядових комісій та комітетів, конференцій, конгресів, симпозіумів і нарад з питань міжнародної політики, приймає іноземні делегації для обговорення питань зовнішньої політики;

7) вносить до Кабінету Міністрів України пропозиції, щодо створення, реорганізації та ліквідації за кордоном посольств, консульських установ, постійних представництв України при міжнародних організаціях і представництв МЗС в Україні та спрямовує їх роботу;

8) оформлює представникам України повноваження на участь у роботі міжнародних органів;

9) веде облік іноземних представництв та їх персоналу на території України, підтримує з ними контакти з метою опрацювання та вирішення питань подальшого розвитку і розширення відносин з країнами, які вони представляють;

10) координує діяльність міністерств, інших центральних органів державної виконавчої влади України у сфері зовнішньополітичних відносин;

11) забезпечує візову політику України, видачу дипломатичних і службових паспортів;

12) сприяє міністерствам, іншим центральним органам державної виконавчої влади та іншим юридичним особам України у їх зовнішньополітичній діяльності, подає їм відповідну методичну, консультаційну та інформаційну допомогу;

13) аналізує найважливіші тенденції світового розвитку щодо їх впливу на інтереси України, вносить до Кабінету Міністрів України пропозиції про вжиття заходів для підвищення ефективності зовнішньополітичних зв’язків України;

14) забезпечує проведення у системі МЗС єдиної кадрової політики та функціонування структур, пов’язаних з підготовкою, перепідготовкою та підвищенням кваліфікації кадрів для представництв України за кордоном;

15) вживає заходів, спрямованих на забезпечення державної політики з питань зайнятості, поліпшення умов праці, житлових, побутових умов і медичного обслуговування працівників системи МЗС;

16) організує здійснення заходів з питань цивільної оборони, забезпечує на випадок війни евакуацію представництв, документів і майна дипломатичних і консульських представництв України з інших країн, що перебувають у стані війни, та громадян України, котрі тимчасово перебувають у цих країнах;

17) розробляє та затверджує кошториси доходів і видатків відповідних закордонних установ України;

18) веде бухгалтерський облік і здійснює контроль за використанням фінансових ресурсів закордонними установами України.

МЗС очолює Міністр, який за поданням Президента України призначається на посаду і звільняється з посади Верховною Радою України.

Міністр має перших заступників та заступників, які призначаються на посаду та звільняються з посади в установленому законодавством порядку за пропозицією Міністра, що подається Прем'єр-міністрові України.

Міністр розподіляє обов’язки між своїми першими заступниками та заступниками.

Міністр закордонних справ:

1) особисто відповідає за розроблення і виконання Програми діяльності Кабінету Міністрів України в частині проведення державної політики у сфері зовнішніх зносин України;

2) здійснює керівництво МЗС, його представництвами на території України, Дипломатичною академією, іншими установами та організаціями, що належать до сфери його управління, а також забезпечує керівництво закордонними дипломатичними установами України;

3) входить до складу Ради національної безпеки і оборони України;

4) представляє МЗС у відносинах з органами державної влади України, органами влади іноземних держав, а також з міжнародними організаціями;

5) вносить Президентові України пропозиції про призначення та звільнення глав дипломатичних представництв України в інших державах і при міжнародних організаціях, глав державних делегацій та про присвоєння вищих дипломатичних рангів України;

6) присвоює дипломатичні ранги радника першого класу, радника другого класу, першого секретаря першого класу, першого секретаря другого класу, другого секретаря першого класу, другого секретаря другого класу, третього секретаря, аташе;

7) вносить Кабінетові Міністрів України пропозиції щодо утворення, реорганізації та ліквідації у складі МЗС урядових органів державного управління, призначення на посаду та звільнення з посади їх керівників;

8) затверджує за поданням керівників урядових органів державного управління граничну чисельність їх працівників в межах граничної чисельності працівників МЗС, погоджує структуру, штатний розпис і кошторис зазначених органів;

9) представляє без спеціальних повноважень Україну в зовнішніх зносинах, на двосторонніх і багатосторонніх переговорах, підписує міжнародні договори України;

10) виступає з офіційними заявами з питань зовнішньої політики України та з ініціативами міжнародного характеру;

11) є розпорядником коштів МЗС;

12) затверджує в установленому порядку штатні розписи і кошториси закордонних дипломатичних установ України та представництв МЗС на території України.

13) згідно із законодавством призначає на посаду та звільняє з посади працівників МЗС, закордонних дипломатичних установ України, представництв МЗС на території України, керівників інших організацій та установ, що належать до сфери управління МЗС;

14) організовує роботу колегії МЗС;

15) представляє в установленому порядку працівників, які особливо відзначилися у роботі, до відзначення державними нагородами, розглядає питання щодо інших заохочень та застосування дисциплінарних стягнень;

16) здійснює інші повноваження, передбачені законодавством.

Для погодженого вирішення найважливіших питань, що належать до компетенції МЗС, а також для визначення основних напрямів його діяльності в Міністерстві утворюється колегія у складі Міністра (голова колегії), перших заступників та заступників Міністра, керівників урядових органів державного управління, інших керівних працівників Міністерства.

У разі потреби до складу колегії МЗС можуть входити інші особи. Персональний склад колегії МЗС затверджує Міністр.

Організаційною формою роботи колегії є засідання. Періодичність проведення засідань колегії визначається Міністром. Рішення колегії проводяться в життя наказами МЗС.

До системи МЗС входять дипломатичні представництва, консульські установи, постійні представництва України при міжнародних організаціях, представництва МЗС в Україні, а також установи й організації, пов’язані з підготовкою, перепідготовкою, підвищенням кваліфікації кадрів.

2.2 Дипломатичне представництво України Дипломатичне представництво України є постійно діючою установою України за кордоном, що покликана підтримувати офіційні міждержавні відносини, здійснювати представництво України, захищати інтереси України, права та інтереси її громадян і юридичних осіб.

Керівництво дипломатичним представництвом здійснює Міністерство закордонних справ України, діяльність дипломатичного представництва базується на положеннях Віденської конвенції про дипломатичні зносини від 18 квітня 1961 року, двосторонніх та інших багатосторонніх міжнародних договорів України та законодавства України.

Існують два види дипломатичних представництв: посольства і місії. Суттєвих розходжень між посольствами і місіями немає, але вважається, що посольства — це представництва першого, вищого класу. Тому більшість держав, у тому числі й Україна, віддають перевагу обміну дипломатичними представництвами на рівні посольств.

Віденська конвенція 1961 року «Про дипломатичні зносини» у статті 3 закріпила функції дипломатичного представництва відповідно до міжнародного права. До них належать:

— представницька функція, що полягає в представництві держави, яка акредитує, у державі перебування;

— захист у державі перебування інтересів держави, що акредитує, і її громадян у межах, що допускаються міжнародним правом;

— ведення переговорів з урядом держави перебування;

— інформаційна функція — з’ясовування всіма законними способами умов і подій у державі перебування і повідомлення про них уряду держави, що акредитує;

— функція заохочення дружніх відносин між державою, що акредитує, і державою перебування та розвиток їхніх взаємовідносин в галузі економіки, культури і науки [13, с. 29].

Представницька функція полягає в тому, що дипломатичне представництво держави, що акредитує, представляє її в державі перебування в повному обсязі, тобто воно вправі цілком представляти її політичні, економічні, соціальні, культурні й інші інтереси. Ця функція заснована на суверенній владі держави — суб'єкта міжнародного права, що має об'єктивне право на представництво (право посольства).

Представницька функція дипломатичного представництва в теоретичному аспекті починається з моменту оголошення про заснування дипломатичного представництва і його відкриття, а на практиці, звичайно, — із моменту вручення главою дипломатичного представництва вірчих грамот.

Розширювальне тлумачення представницької функції дипломатичного представництва дозволяє виділити в цій функції під функцію, що у певних обставинах стає самостійною функцією, — це функція дипломатичного захисту, що згадувалася в попередніх розділах. Вона полягає в тому, що дипломатичне представництво за кордоном представляє і захищає не тільки інтереси держави, що акредитує, але і здійснює подібні заходи стосовно «фізичних і юридичних осіб, тобто суб'єктів, які знаходяться в правовому зв’язку з державою, що акредитує (громадяни і юридичні особи держави).

У міжнародному праві на основі практики вироблені критерії правомірності дипломатичного захисту:

а) функція дипломатичного захисту надається тільки дипломатичним представництвом;

б) дипломатичний захист поширюється в основному тільки на громадян держави, що акредитує;

в) ця функція починає діяти не відразу після вчинення особою правопорушення, а тільки після того, як посольством вичерпані всі законні засоби, що передбачені рамками законодавства держави перебування (суть дипломатичного захисту полягає не стільки в правовому захисті громадянина, скільки в його політичному захисті, оскільки до цього питання приєднуються політичне керівництво й інші центральні органи держави, що акредитує);

г) дипломатичний захист не надається іноземним громадянам, громадянам країни перебування або апатридам (функція дипломатичного захисту не збігається з правом дипломатичного притулку) [26, с. 12].

Функція ведення переговорів з урядом країни перебування є основною процесуальною функцією, що вказує на засіб здійснення дипломатичних повноважень. У широкому значенні ця функція розуміється як спілкування дипломатичного представника з владою країни перебування. У вузькому значенні — це переговори з питань укладання міжнародного договору або інших угод. Ця функція заснована на функції представництва, тому переговори в широкому і вузькому значенні дипломатичний представник веде без надання разових повноважень, тому що раніше ним була вручена вірча грамота главі держави перебування.

Інформаційна функція полягає в тому, що дипломатичне представництво має право всіма легальними, припустимими засобами (у рамках законодавства країни перебування) здійснювати збір інформації і передавати її уряду своєї країни. Ця інформація носить багатоаспектний характер, тому що стосується політичної обстановки в державі перебування, розставлення в ній політичних сил, економічної ситуації в країні й інших питань.

Главою дипломатичного представництва України є посол або посланник, або повірений у справах. Глава дипломатичного представництва є головним представником України в державі перебування. Він здійснює загальне керівництво, координацію та контроль за діяльністю всіх установ України, спеціалістів, делегацій, посадових та інших осіб, які перебувають у цій державі.

Керівники всіх українських установ і делегацій, представники і громадяни України в іноземній державі зобов’язані неухильно виконувати вказівки посла в цій державі і подавати йому необхідну допомогу, сприяти в здійсненні покладених на нього завдань.

Посол або посланник призначається згідно з чинним законодавством України в разі отримання на це призначення згоди (агреману) іноземної держави, до якої він призначається. Послу або посланнику України, що відбуває до держави перебування, вручається підписана Президентом і скріплена Міністром закордонних справ України вірча грамота, яка після прибуття вручається главі держави перебування.

Посол або посланник України приступає до виконання своїх службових обов’язків у державі перебування після вручення вірчої грамоти главі держави, до якої він призначений, або після повідомлення про своє прибуття і вручення завірених копій вірчої грамоти Міністру закордонних справ цієї держави залежно від практики, яка існує в державі перебування.

Глава дипломатичного представництва України або член дипломатичного персоналу дипломатичного представництва України може бути призначений одночасно представником України при будь-якій міжнародній організації.

Дипломатичне представництво України в іноземній державі може одночасно представляти інтереси України в інших державах за їх згодою.

Клас, до якого повинен належати глава дипломатичного представництва України, і при необхідності кількісний склад персоналу дипломатичного представництва України в іноземній державі встановлюються двосторонньою угодою України з цією державою.

Місія глави дипломатичного представництва України припиняється у чотирьох випадках: 1) його відкликання у встановленому порядку; 2) його відставки; 3) його смерті; 4) оголошення його persona non grata в державі перебування.

Главою дипломатичного представництва України, членами дипломатичного персоналу дипломатичного представництва України в іноземній державі можуть бути тільки громадяни України.

Членами адміністративно-технічного й обслуговуючого персоналу дипломатичного представництва України можуть бути громадяни України і, в окремих випадках, громадяни держави перебування при відповідному повідомленні міністерства закордонних справ держави перебування про їх прийом на роботу до цього представництва.

Глава дипломатичного представництва України і члени дипломатичного персоналу дипломатичного представництва України, а також члени їх сімей, члени обслуговуючого персоналу, якщо вони не є громадянами держави перебування, користуються привілеями та імунітетами, передбаченими Віденською конвенцією про дипломатичні зносини від 18 квітня 1961 p., якщо двосторонньою угодою України з цією державою не передбачено інше.

Дипломатичним працівникам присвоюються такі дипломатичні ранги України: аташе, третій секретар, другий секретар другого класу, другий секретар першого класу, перший секретар другого класу, перший секретар першого класу, радник другого класу, радник першого класу. Надзвичайний і Повноважний Посланник другого класу, Надзвичайний і Повноважний Посланник першого класу, Надзвичайний і Повноважний Посол.

Присвоєння дипломатичного рангу здійснюється згідно з посадою, яку займає дипломатичний працівник. Відповідність посад дипломатичним рангам визначається Переліком посад, приписаних до дипломатичних рангів України.

Строки перебування дипломатичних працівників у дипломатичних рангах такі:

аташе, третього секретаря, другого секретаря другого класу, другого секретаря першого класу, першого секретаря другого класу — два роки;

першого секретаря першого класу, радника другого класу — три роки [32, с. 453].

Строки перебування в дипломатичних рангах радника першого класу, Надзвичайного і Повноважного Посланника другого класу, Надзвичайного і Повноважного Посланника першого класу не встановлюються.

У разі призначення дипломатичного працівника на іншу посаду, приписану до дипломатичного рангу вищого рівня, йому присвоюється достроково дипломатичний ранг у відповідних межах.

Дипломатичні працівники, яким присвоєно дипломатичний ранг, перебувають у ньому довічно. Позбавлення дипломатичного працівника дипломатичного рангу може мати місце при його звільненні з дипломатичної служби за порушення трудової дисципліни або вчинення проступків, несумісних з перебуванням на службі, а також у випадках припинення громадянства України дипломатичного працівника. Позбавлення дипломатичного працівника рангу означає позбавлення його всіх попередніх рангів. Поновлення дипломатичного працівника у дипломатичному ранзі здійснюється за результатами службової атестації.

Дипломатичні працівники можуть бути тимчасово прикомандировані до міністерств та інших центральних органів державної виконавчої влади України для виконання службових обов’язків, переведені на строк до п’яти років для здійснення наукової або викладацької діяльності до наукових установ або вищих навчальних закладів в Україні, до відповідних установ, закладів за кордоном, а також направлені Міністерством закордонних справ України на навчання. У цих випадках вони залишаються на дипломатичній службі, користуються всіма правами і пільгами та одержують надбавки до посадових окладів, встановлені для дипломатичних працівників.

Після закінчення строку прикомандирування, тимчасового переведення на роботу для здійснення наукової або викладацької діяльності, навчання в очній аспірантурі або докторантурі дипломатичні працівники проходять службову атестацію, за результатами якої (за умови підтвердження відповідних кваліфікації та рівня професійних знань) призначаються на посаду не нижчу за ту, яку вони займали до прикомандирування, переведення, навчання.

2.3 Консульські установи України Консульські установи України (Консульське управління МЗС України, представництва МЗС України в Україні, консульські відділи дипломатичних представництв України, генеральні консульства, консульства, віце-консульства і консульські агентства) захищають за кордоном права й інтереси України, юридичних осіб, громадян України, сприяють розвитку дружніх відносин України з іншими державами, розширенню економічних, торгових, науково-технічних, гуманітарних, культурних, спортивних зв’язків і туризму, а також вихідцям з України і їхніх нащадків у підтримці контактів з Україною.

Здійснюється консульська діяльність насамперед із метою захисту економічного суверенітету держави, а також для захисту інтересів фізичних і юридичних осіб держави, що акредитує, за кордоном.

Основним джерелом консульського права довгий час був міжнародний порядок. З огляду на позитивний результат, що принесла кодифікація дипломатичного права, у березні — квітні 1963 року у Відні була скликана міжнародна конференція, у якій взяли участь 92 держави. Її метою стало вироблення на основі проекту Комісії ООН з міжнародного права багатосторонньої міжнародної конвенції, що регламентує консульську діяльність держав. У результаті двомісячної роботи була розроблена і прийнята Конвенція про консульські зносини, що складається з 79 статей, що, по суті, торкалася всіх аспектів консульських відносин між державами.

Крім багатосторонньої Віденської конвенції про консульські зносини 1963 року, держави дуже часто практикують укладання двосторонніх консульських конвенцій, у яких обговорюється число консульських установ держав на території одна одної, місце розташування консульських округів, привілеї та імунітети персоналу консульств і т.д. До джерел консульського права належить і внутрішнє законодавство держав, що регулює консульські відносини.

Задачами консульських установ України відповідно до Консульського статуту України є:

— захист за кордоном прав і інтересів України, юридичних осіб і громадян України;

— сприяння розвитку дружніх відносин України з іншими державами, розширенню економічних, торгових, науково-технічних, гуманітарних, культурних, спортивних зв’язків і туризму;

— сприяння вихідцям з України та їхнім спадкоємцям у підтримці контактів з Україною.

Правовою базою діяльності консульських установ України є: Консульський статут України; поточне законодавство України; міжнародні договори України; міжнародні порядки.

У відповідності зі статтею 2 Віденської Конвенції про консульські зносини 1963 року встановлення консульських зносин між державами здійснюється за взаємною згодою. Встановлення дипломатичних відносин означає й одночасне встановлення консульських відносин, якщо інше не обговорюється заінтересованими державами. Розірвання ж дипломатичних відносин не спричиняє автоматичного припинення консульських відносин. Держави, що не підтримують між собою дипломатичні відносини, можуть установлювати між собою консульські відносини. Цей вид відносин є складовим елементом визнання нової держави de facto. У той же час у державі, де немає дипломатичного представництва, консульські установи можуть здійснювати деякі з дипломатичних функцій.

Главою консульської установи є консул. Статус глави консульської установи відрізняється від статусу глави дипломатичного представництва насамперед тим, що консул не здійснює представницьких функцій своєї держави в державі перебування. Взагалі функції консулів мають відносно вузький і конкретний характер і здійснюються ними в межах консульського округу. Держави у своїй практиці використовують призначення як штатних консулів, так і позаштатних (почесних) консулів. Останні звичайно призначаються з числа осіб, які постійно мешкають у державі перебування консульства, вони можуть бути як громадянами держави, що призначає, держави перебування, так і громадянами третьої держави. Часто почесними консулами є адвокати, бізнесмени, діячі культури, що мають високий авторитет у державі перебування.

Консульська установа (консульство) — це постійний державний орган зовнішніх зносин, що засновується в іншій державі на основі угоди між двома державами для виконання консульських функцій у визначеному консульському окрузі [35, с. 119].

У міжнародній практиці розрізняють чотири види консульських установ: генеральне консульство; консульство; віце-консульство; консульське агентство.

Ці установи очолюють, відповідно, генеральний консул, консул, віце-консул і консульський агент. Консули і віце-консули, крім тих випадків, коли вони очолюють консульські установи, можуть входити як звичайні посадові особи до складу генеральних консульств. Місцезнаходження консульської установи та її клас визначаються за згодою з державою перебування.

На чолі консульського корпусу стоїть старшина, старший за рангом і за часом одержання консульської екзекватури. Він виконує в основному церемоніальні функції, у які входить представництво всього консульського корпусу при колективних виступах, ознайомлення знову прибулих членів консульського корпусу з особливостями і традиціями держави перебування. Він також здійснює захист прав членів консульського корпусу у випадку їх порушення владою держави перебування, вирішує можливі внутрішні проблеми в рамках консульського корпусу.

Основні функції консульських установ визначені в статті 5 Віденської конвенції про консульські зносини 1963 року. До них належать:

— захист у державі перебування інтересів своєї держави, його громадян і юридичних осіб у межах, що допускаються міжнародним правом;

— сприяння розвитку торгових, економічних, культурних і наукових зв’язків між державою, що представляється, і державою перебування, а також сприяння розвитку дружніх відносин між ними;

— з'ясовування всіма законними шляхами умов і подій у торговому, економічному, культурному і науковому житті держави перебування, повідомлення про них уряду держави, що представляється, й надання відомостей зацікавленим особам;

— виконання адміністративних і нотаріальних функцій;

— надання допомоги і сприяння фізичним і юридичним особам держави, що представляється, у тому числі і правової;

— надання допомоги морським (річковим) суднам і літакам та їхнім екіпажам;

— виконання інших функцій, покладених на консульську установу державою, що представляється, які не забороняються законами і правилами держави перебування [12, с. 215].

Слід зазначити, що в процесі виконання своїх функцій консульські установи повинні керуватися як нормами міжнародного права, так і нормами національного права. Важливу роль у консульських відносинах відіграють двосторонні консульські конвенції, у яких, крім врегулювання загальних питань, закріплюються особливості здійснення консульських відносин між конкретними державами-контрагентами.

Консульські установи мають обмежену територіальну сферу діяльності. На відміну від дипломатичних представництв, вони мають право прямо зноситися тільки з місцевою владою консульського округу. Якщо ж виникає необхідність зноситися з урядом держави перебування, то її можна реалізувати тільки за допомогою дипломатичного представництва своєї держави. Якщо на консульську установу, при відсутності дипломатичних відносин між державами, покладено за згодою уряду держави, що приймає, виконання деяких дипломатичних функцій, то вона тільки в таких випадках має право зноситися з урядом держави перебування.

Питання про підпорядкованість консульських установ вирішується національним законодавством держав. У більшості держав консульські установи підпорядковані міністерствам закордонних справ, а також дипломатичному представництву своєї держави в державі перебування.

Відповідно до норм міжнародного права і внутрішньодержавного права консули можуть представляти фізичних і юридичних осіб своєї держави в судах та інших органах держави перебування в порядку, передбаченому в зазначених нормах. управління закордонний справа До найбільш поширених видів діяльності консульських установ належать: видача віз; видача і продовження термінів дії паспортів; реєстрація громадян своєї держави, які постійно мешкають на території консульського округу; реєстрація актів громадянського стану; легалізація і нотаріальне посвідчення документів і т.д. За виконання зазначених дій консульства стягують консульські збори у валюті держави перебування. Держави можуть укласти між собою угоду про скасування стягування всіх або деяких видів консульських зборів.

Відповідно до міжнародного права консульські установи припиняють свою діяльність у таких випадках: 1) закриття консульської установи; 2) вихід території, на якій розташований консульський округ, з-під суверенітету держави перебування; 3) війна між державами, що раніше встановили консульські відносини.

РОЗДІЛ 3. ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ У СФЕРІ ЗАКОРДОННИХ СПРАВ Для того, щоб Україну бачили, впізнавали, чули і сприймали у світі, чимало завдань стоїть перед МЗС України.

Міністерство закордонних справ націлене на конструктивну роботу з метою максимального забезпечення національних інтересів України. Послідовність, передбачуваність та взаємовигідний прагматизм — незмінні основні принципи зовнішньої політики України, яка використовує свій інструментарій для вирішення таких ключових завдань.

1. Захист інтересів громадян України за кордоном — максимальна увага та зручність.

Консульсько-правовий захист громадян України за кордоном залишатиметься основним пріоритетом діяльності Міністерства. При цьому засадничими принципами роботи на цьому напрямі будуть кваліфікованість, оперативність, доступність. Саме такі принципи дозволять втілити у практичну площину гасло «Держава як соціальний партнер своїх громадян».

Першочергова увага Міністерства має бути спрямована на досягнення практичних результатів у переговорах щодо спрощення візового режиму, соціального та пенсійного забезпечення, взаємного визнання документів про освіту, обміну засудженими для відбування покарання на Батьківщині.

Посиленої уваги вимагає системне вдосконалення нормативно-правової бази діяльності консульської служби. Інструкції мають бути чіткими та однозначними, забезпечувати як для консулів, так і для громадян прозорість і зрозумілість порядку вирішення питань.

При цьому громадянин України, де б він не перебував за кордоном, матиме змогу оперативно отримати кваліфіковану безоплатну консультацію у найближчій консульській установі.

Укладення угод про соціальне забезпечення, визнання документів про освіту дозволить українцям працювати за тими професіями, які відповідають їхньому освітньому фахові, бути впевненими у гарантованості своїх трудових і соціальних прав за кордоном і після повернення до України.

2. Інтеграція України у світовий економічний простір — шлях до вирішення актуальних питань життєдіяльності України.

Розвиток світу визначається динамічними і всеохоплюючими глобалізаційними процесами. Україна зацікавлена якнайповніше інтегруватися в них, щоб не опинитися на цивілізаційному узбіччі. Україна здатна посісти гідне місце в європейській і світовій інфраструктурі з огляду на вигідне географічне положення, значний економічний, науково-технічний та сировинний потенціал. Проте особливо важливим для України є створення конкурентоспроможної економіки.

З метою зменшення енергетичної залежності України МЗС сприятиме пошуку ефективних шляхів диверсифікації джерел енергопостачання, залученню іноземного досвіду, технологічної бази у галузі енергозбереження.

Серед інших завдань, над вирішенням яких працюватиме Міністерство, — зовнішнє сприяння соціально-економічним реформам в Україні, підтримка національних виробників у встановленні контактів зі своїми зарубіжними партнерами, утвердження позитивного іміджу й інвестиційної привабливості України у світі.

3. Європейська інтеграція — це демократичні цінності та високі стандарти життя для всіх громадян України.

Європейська інтеграція — це стратегічний і цивілізаційний вибір українського суспільства. Вона є засадничим пріоритетом зовнішньої та внутрішньої політики України. Європейська ідея стає в Україні сутністю суспільної свідомості.

У 2010 році українська дипломатія продовжить роботу з метою створення умов, необхідних для набуття повноправного членства нашої держави в Європейському Союзі.

В основі євроінтеграційних дій України — забезпечення належної реалізації Угоди про партнерство і співробітництво між Україною та ЄС, Стратегії інтеграції України до ЄС, Плану дій Україна-ЄС.

ЄС — найбільший торговельний партнер України. У економічній сфері триватиме активна робота зі створення поглибленої та всеохоплюючої зони вільної торгівлі між Україною та ЄС, реальні можливості для її формування відкриваються відразу ж після набуття Україною членства у СОТ.

Успіхи на шляху європейської інтеграції - це наближення життя українських громадян до високих стандартів добробуту та соціальних гарантій, медичного забезпечення та екології, трудового законодавства та безпеки і стабільності.

4. Євроатлантична інтеграція — гарантія безпеки та всебічного розвитку держави.

Сьогоднішній світ зіткнувся з безліччю викликів і загроз. Йдеться не лише про загрозу тероризму, неконтрольованого розповсюдження зброї масового знищення, але й про організовану злочинність, нелегальну міграцію, торгівлю людьми, поширення епідемій і вірусів, забруднення довкілля тощо. Ці загрози не зупиняються перед державними кордонами та не вибирають своїх «жертв» за національною ознакою. Із загрозами глобального характеру можна успішно боротися лише на глобальному рівні - спільними зусиллями міжнародного співтовариства.

Україна є невід'ємною складовою міжнародних процесів. Усе, що відбувається за межами держави, впливає й на українців, їх безпеку та добробут. Ефективно протидіяти сучасним викликам і загрозам можна, якщо заручитися підтримкою найбільш ефективної та впливової організації в галузі безпеки — Організації Північноатлантичного договору (НАТО).

Ефективність спільних дій залежить, передусім, від взаємної сумісності наявних сил і засобів для протидії загрозам, досягнення найвищих стандартів економічного, соціального, науково-технологічного розвитку держави. Всьому цьому істотно сприятиме членство України в НАТО, курс на набуття якого визначено Законом України від 19 червня 2003 року «Про основи національної безпеки України».

Завдання МЗС полягатиме у подальшому розвитку взаємовигідної співпраці з Північноатлантичним альянсом, формуванні умов для вступу України до НАТО, зокрема, шляхом інформування широких верств українського суспільства про діяльність НАТО і співробітництво України та інших держав з Альянсом, у т.ч. через створений 2006 року веб-сайт «Україна — НАТО» (http://www.ukraine-nato.gov.ua); залучення експертної та фінансової допомоги держав-членів НАТО для вирішення завдань у рамках Інтенсифікованого діалогу. Важливим залишатиметься забезпечення участі України в миротворчих, стабілізаційних та антитерористичних операціях під проводом НАТО.

Завдяки співпраці з НАТО зростає обороноздатність Української держави. Проведення спільних військових навчань сприяє підвищенню рівня підготовки Збройних Сил України.