Літопис як жанр давньоруської літератури

МІНІСТЕРСТВО КУЛЬТУРИ УКРАЇНИ ХАРКІВСЬКА ДЕРЖАВНА АКАДЕМІЯ КУЛЬТУРИ КАФЕДРА КУЛЬТУРОЛОГІЇ І МЕДІА КОМУНІКАЦІЙ Курсова робота з теми:

«Літопис як жанр давньоруської літератури»

Харків -2013

ВСТУП

Літописи, історичні твори XI-XVII ст., В яких оповідання велося по роках. Розповідь про події кожного року в літописах зазвичай починався словами: «в літо» — звідси назва — літопис. Слова «літопис» і «літописець» равнозначащі, але літописцем міг називатися також і упорядник такого твору. Літописи — найважливіші історичні джерела, самі значні пам’ятники громадської думки і культури Київської Русі.

Зазвичай в літописі викладалася російська історія від її початку, іноді літописі відкривалися біблійною історією і тривали античної, візантійської та російської. Літописи відігравали важливу роль в ідеологічному обгрунтуванні князівської влади в Стародавній Русі і пропаганді єдності руських земель. Літописи містять значний матеріал про походження східних слов’ян, про їх державної влади, про політичні взаємини східних слов’ян між собою і з іншими народами і країнами.

Усна історія — перекази, легенди, дружинні пісні та інші види фольклорної творчості - у всіх народів була попередницею історії писемної, яку в Київській Русі започаткувало літописання. Літописи є також пам’ятками художньої літератури Слов’янська писемність з’явилася на Русі на межі IX і X ст., про що свідчать, зокрема, знахідки знарядь для письма (писал) в археологічних шарах того часу. До «Повісті» вписані слов’янські переклади угод Русі з Візантією 907 і 911 рр. Тому дехто з учених, припускав, що літописання в Київській Русі виникло в X ст., у часи Олега та Ігоря, а перші записи, як-то літописні, були зроблені в середині IX ст., у часи Аскольда.

Однак сама по собі наявність писемності ще не могла автоматично породити літописання на Русі. Воно виникло в XI ст., на певному щаблі розвитку давньоруського суспільства, із зростанням етнічної самосвідомості в процесі завершення будівництва держави

1. ІСТОРІЯ ВИВЧЕННЯ ЛІТОПИСІВ

1.1 Поняття літопису

Літопис — історико-літературний твір у Русі, пізніше в Україні, Московщині та Білорусі, в якому оповідь велася за роками (хронологія). В інших країнах подібні давні твори мають назву «хроніки».

Назва «літопис» походить від структури літопису, де твори починались зі слів «в літо». Літописи — важливі пам’ятки літератури, цінні джерела для дослідження слов’янської історії з давніх часів до XVIII століття включно. У них розповідається про походження східних слов’ян, зародження у них державної влади, про політичні, економічні та культурні взаємини між собою та з іншими народами, тощо.

Велике значення літописи мають для вивчення історії української літературної мови. Мова більшості літописів книжна, близька до церковнослов’янської, а у період XV-XVIII ст. частина пишеться латинською.

У Києві в XII ст. літописання велося в Києво-Печерському та Видубицькому Михайлівському монастирях, а також при княжому дворі. Галицько-Волинське літописання в XII ст. зосереджується при дворах галицько-волинських князів і єпископів.

Південноруське літописання збереглося в Іпатіївському літописі, яка складається з «Повісті временних літ», продовженої в основному київськими звістками (кінчаючи 1200), і Галицько-Волинському літописі (кінчаючи 1289−92). У Володимиро-Суздальській землі головними центрами літописання були Володимир, Суздаль, Ростов і Переяславль. Пам’ятником цього літописання є Лаврентіївський літопис, яка починається «Повістю минулих літ», продовженої володимиро-суздальськими звістками до 1305, а також Літописець Переяславля-Суздальського (вид. 1851) і Радзивіллівський літопис, прикрашена великою кількістю малюнків. Великий розвиток отримало літописання в Новгороді при дворі архієпископа, при монастирях і церквах.

Монголо-татарське нашестя викликало тимчасовий занепад літописання. У XIV-XV ст. воно знову розвивається. Найбільшими центрами літописання були Новгород, Псков, Ростов, Твер, Москва. У літописних зводах відбивалися гол. чином події місцевого значення (народження і смерть князів, вибори посадників і тисяцьких в Новгороді і Пскові, військові походи, битви і т.д.), церковні (поставлення та смерть єпископів, ігуменів монастирів, споруда церков тощо), неврожай і голод, епідемії, примітні явища природи та ін Події, що виходять за межі місцевих інтересів, відображені в таких літописах слабо. Новгородське літописання XII-XV ст. найбільш повно представлено Новгородської Першої літописом старшого і молодшого ізводів.

Старший, або більш ранній, ізвод зберігся в єдиному Синодальному пергаменом (харатейних) списку XIII-XIV ст.; Молодший ізвод дійшов у списках XV ст. У Пскові літописання було пов’язано з посадниками та державної канцелярією при соборі Трійці.

У Твері літописання розвивалося при дворі тверських князів і єпископів. Уявлення про нього дають Тверській збірник і Рогожскій літописець. У Ростові літописання велося при дворі єпископів, і літописи, створені в Ростові, відображені у ряді склепінь, в т. ч. в Єрмолінський літописі к. XV ст.

Нові явища в літописанні відзначаються в XV ст., Коли складалося Російська держава з центром у Москві. Політика московських вів. князів знайшла своє відображення у общєрускіх літописних зводах. Про першому московському загальноросійському зводі дають уявлення Троїцький літопис н. XV ст. (Зникла під час пожежі 1812) і Симеоновской літопис у списку XVI ст. Троїцький літопис закінчується 1409.

Для складання її були залучені різноманітні джерела: новгородські, тверські, псковські, смоленські та ін Походження і політична спрямованість цього літопису підкреслюються переважанням московських звісток і загальної сприятливої оцінкою діяльності московських князів і митрополитів. Загальноруським літописним зведенням, складеним у Смоленську в к. XV ст., Була т.зв. Літопис Авраамки; і склепінням є Суздальська літопис (к. XV ст.).

Літописний звід, заснований на багатій новгородської писемності, «Софійський временник», з’явився в Новгороді. Великий літописний звід з’явився в Москві в к. XV — н. XVI ст. Особливо відома Воскресенська літопис, кончающаяся на 1541 (складання осн. Частини літописі відноситься до 1534−37). У неї включено багато офіційних записів. Такі ж офіційні записи увійшли у велику Львівську літопис, що включила до свого складу «Літописець початку царства царя і великого князя Івана Васильовича», до 1560. При дворі Івана Грозного в 1540−60-х був створений Особовий літописний звід, тобто літопис, що включає малюнки, відповідні тексту.

Перші 3 томи Особового зводу присвячені всесвітньої історії (складеної на підставі «Хронографа» та ін творів), наступні 7 томів — російської історії з 1114 по 1567. Останній том Особового зводу, присвячений царювання Івана Грозного, отримав назву «царственої книги» .

Текст Особового зводу заснований на більш ранньої - Никонівському літописі, що представляла величезну компіляцію з різноманітних літописних звісток, повістей, житій та ін. У XVI ст. літописання продовжувало розвиватися не тільки в Москві, але і в ін. містах. Найбільш відома Вологодско-Пермська літопис.

Літописи велися також у Новгороді та Пскові, у Печерському монастирі під Псковом. У XVI ст. з’явилися і нові види історичного оповідання, вже відходять від літописної форми, — «Книга статечна царського родоводу» та «Історія про Казанському царстві»

У XVII ст. відбувалося поступове відмирання літописної форми оповіді. У цей час з’явилися місцеві літописи, з яких найбільш цікаві Сибірські літописі. Початок їх складання належить до 1-ї пол. XVII ст. З них більш відомі Строгановская літопис і Єсиповський літопис. В к. XVII ст. тобольських сином боярським С. У. Ремезова була складена «Історія Сибірська» .

У XVII ст. літописні повідомлення включаються до складу статечних книг і хронографів. Слово «літопис» продовжує вживатися за традицією навіть для таких творів, які слабо нагадують Літопису колишнього часу.

Таким є Новий літописець, що оповідає про події к. XVI — н. XVII ст. (Польсько-шведська інтервенція і селянська війна), і «Літопис про багатьох заколоту» .

1.2 Зміст літопису

Характерною рисою Літопису є віра літописців у втручання божественних сил. Нові Літопису складалися звичайно як склепіння попередніх Літописи та різних матеріалів (історичних повістей, житій, послань і пр.) і полягали записами про сучасні літописцю події. Літературні твори разом з тим використовувалися у Літописі в якості джерел.

Перекази, билини, договори, законодавчі акти, документи княжих та церковних архівів також впліталися літописцем у тканину оповідання. Переписуючи включаються у Літописі матеріали, він прагнув створити єдине оповідання, підпорядковуючи його історичної концепції, що відповідала інтересам того політичного центру, де він писав (двір князя, канцелярія митрополита, єпископа, монастиря, посаднічья дерев’яна і т.п.).

Однак поряд з офіційною ідеологією у Літописі відображалися погляди їхніх безпосередніх укладачів, іноді вельми демократично прогресивно налаштованих. У цілому Літописи свідчать про високий патріотичному свідомості російського народу в XI-XVII ст. Складанню Літопису надавалося велике значення, до них зверталися у політичних суперечках, при дипломатичних переговорах.

Майстерність історичного оповідання досягло у Літописі високої досконалості. Списків Літопису дійшло не менше 1500. У складі Літопису збереглися багато творів давньоруської літератури: Повчання Володимира Мономаха, Сказання про Мамаєвому побоїще, Хожение за три моря Афанасія Нікітіна та ін. Стародавні Літопису XI-XII ст. збереглися тільки в пізніших списках. Найбільш відомий з ранніх літописних зводів, що дійшов до нашого часу, — «Повість временних літ». Її творцем вважають Нестора — ченця Печерського монастиря в Києві, який написав свою працю близько 1113.

Феодальна роздробленість XII-XIV ст. відображена і в літописанні: склепіння цього часу виражають місцеві політичні інтереси. У Києві в XII ст. літописання велося в Печерському та Видубицькому монастирях, а також при княжому дворі. Галицько-Волинське літописання в XIII ст. (Див. Галицько-Волинський літопис) зосереджується при дворах галицько-волинських князів і єпископів.

Південноруське літописання збереглося в Іпатіївському літописі, яка складається з «Повісті временних літ», продовженої в основному київськими звістками (кінчаючи 1200), і Галицько-Волинському Літописі (кінчаючи 1289−92) (ПСРЛ, т. 2, Літопису за Іпатіївським списком). У Володимиро-Суздальській землі головними центрами літописання були Володимир, Суздаль, Ростов і Переяславль.

Пам’ятником цього літописання є Лаврентіївський літопис, яка починається «Повістю минулих літ», продовженої володимиро-суздальськими звістками до 1305 (ПСРЛ, т. 1, Літопису по Лаврентіївському списку), а також Літописець Переяславля-Суздальського (видання 1851) і Радзивіллівський літопис, прикрашена великою кількістю малюнків. Великий розвиток отримало літописання в Новгороді при дворі архієпископа, при монастирях і церквах.

Монголо-татарське нашестя викликало тимчасовий занепад літописання. У XIV-XV ст. воно знову розвивається. Найбільшими центрами літописання були Новгород, Псков, Ростов, Твер, Москва. У літописних зводах відбивалися головним чином події місцевого значення (народження і смерть князів, вибори посадників і тисяцьких в Новгороді і Пскові, військові походи, битви і т.д.), церковні (поставлення та смерть єпископів, ігуменів монастирів, споруда церков і пр.), неврожай і голод, епідемії, примітні явища природи та ін Події, що виходять за межі місцевих інтересів, відображені в таких Літопису слабо. Новгородське літописання XII-XV ст. найбільш повно представлено Новгородської Першої Літопису старшого і молодшого ізводів (див. Новгородські літописи).

Старший, або більш ранній, ізвод зберігся в єдиному Синодальному пергаменом (харатейних) списку XIII-XIV ст.; Молодший ізвод дійшов у списках XV ст. (Новгородська Перша Літопису старшого і молодшого ізводів, ПСРЛ, т. 3). У Пскові літописання було пов’язано з посадниками та державної канцелярією при соборі Трійці (ПСРЛ, т. 4−5; Псковські літопису, в. 1−2, 1941;55).

У Твері літописання розвивалося при дворі тверських князів і єпископів. Уявлення про нього дають Тверській збірник (ПСРЛ, т. 15) і Рогожскій літописець (ПСРЛ, т. 15, ст. 1). У Ростові літописання велося при дворі єпископів, і Літопису, створені в Ростові, відображені у ряді склепінь, у тому числі в Єрмолінський літописі кін. XV в 3.

Літописний звід, заснований на багатій новгородської писемності, «Софійський временник», з’явився в Новгороді. Великий літописний звід з’явився в Москві наприкінці XV — початку XVI ст. Особливо відома Воскресенська літопис, кончающаяся на 1541 (складання основної частини Літопису відноситься до 1534−37). У неї включено багато офіційних записів. Такі ж офіційні записи увійшли у велику Львівську літопис, що включила до свого складу «Літописець початку царства царя і великого князя Івана Васильовича», до 1560.

При дворі Івана Грозного в 40−60-х рр. XVI ст. був створений Особовий літописний звід, тобто літопис, що включає малюнки, відповідні тексту. Перші 3 томи особового зводу присвячені всесвітньої історії (складеної на підставі «Хронографа» та ін творів), наступні 7 томів — російської історії з 1114 по 1567. Останній том особового зводу, присвячений царювання Івана Грозного, отримав назву «царственої книги». Текст особового зводу заснований на більш ранньої - Никонівському літописі, що представляла величезну компіляцію з різноманітних літописних звісток, повістей, житій та ін. У XVI ст. літописання продовжувало розвиватися не тільки в Москві, але і в ін. містах. Найбільш відома Вологодско-Пермська літопис. Літописи велися також у Новгороді та Пскові, у Печерському монастирі під Псковом. У XVI ст. з’явилися і нові види історичного оповідання, вже відходять від літописної форми, — «Книга статечна царського родоводу» та «Історія про Казанському царстві» .

У XVII ст. відбувалося поступове відмирання літописної форми оповіді. У цей час з’явилися місцеві Літопису, з яких найбільш цікаві Сибірські літописі. Початок їх складання належить до 1-ій половині XVII ст. З них більш відомі Строгановская літопис і Єсиповський Літопису. В кінці XVII ст. тобольських сином боярським С. У. Ремезова була складена «Історія Сибірська» («Сибірські літописі», 1907). У XVII ст. літописні повідомлення включаються до складу статечних книг і хронографів. Слово «Літопису» продовжує вживатися за традицією навіть для таких творів, які слабо нагадують Літопису колишнього часу. Таким є Новий літописець, що оповідає про події кінця XVI — початку XVII ст. (Польсько-шведська інтервенція і селянська війна), і «Літопис про багатьох заколоту» .

Літописання, що отримало значний розвиток в Росії, в меншій мірі було розвинене в Білорусії і на Україні, що входили до складу Великого князівства Литовського. Найбільш цікавим твором цього літописання початку XVI ст. є «Короткий Київський літопис», що містить Новгородську і Київську скорочену Літопису (1836). Давня історія Русі представлена?? в цій Літопису на підставі більш ранніх літописних зведень, а події кінця XV — початку XVI ст. описані сучасником. Літописання розвивалося також у Смоленську та Полоцьку в XV-XVI ст. Білоруські та смоленські Літопису лягли в основу деяких Літопису з історії Литви. Іноді Літопису називають і деякі українські історичні твори XVIII ст. (Літопис Самовидця та ін.) Літописання велося також в Молдові, Сибіру, Башкирії.

Літописи є основним джерелом для вивчення історії Київської Русі, а також Росії, Україні, Білорусії в XIII-XVII ст., Хоча вони і відображали в основному класові інтереси феодалів. Тільки у Літописі збереглися такі джерела, як договори Русі з греками X ст., Руська правда в короткій редакції і т.п. Величезне значення мають Літопису для вивчення російської писемності, мови та літератури. Літописи містять також цінний матеріал з історії ін народів СРСР.

Вивчення і публікація Літопису в Росії і СРСР ведеться більше двохсот років: у 1767 в «Бібліотеці Російської історичної, містить стародавні літописи і всякі записки» був опублікований літописний текст, а з 1841 до 1973 виходить Повне зібрання російських літописів 4.

В.Н. Татіщев і М. М. Щербатов поклали початок вивченню Літопису Сорок років присвятив дослідженню «Повісті временних літ» А. Літопису Шльоцер, очищаючи літопис від помилок та описок, пояснюючи «темні» місця. П.М. Строєв розглядав літописи як збірники або «склепіння» попереднього матеріалу. Використовуючи методику Шлецера і Строєва, М.П. Погодін та І.І. Срезневський збагатили науку безліччю фактів, які полегшили вивчення історії російської Літопису.

І.Д. Бєляєв класифікував Літопису на державні, фамільні, монастирські та літописні збірники і вказав, що позиція літописця визначалася його територіальним і становим становищем. М.І. Сухомлинов у книзі «Про давньої російської літописі як пам’ятнику літературному» (1856) спробував встановити літературні джерела початковій російської літописі. К. М. Бестужев-Рюмін у роботі «Про склад російських літописів до кінця XIV ст.» (1868) вперше розклав літописний текст на річні запису і сказання. Справжній переворот у вивченні Літопису був проведений акад. О. О. Шахматовим.

Він застосовував звірення різних списків, тонко і глибоко аналізуючи матеріал, і зробив цей метод основним у своїй роботі над дослідженням Літопису Шахматов надавав великого значення з’ясуванню всіх обставин створення Літопису, кожного списку і зводу, звертав увагу на вивчення різних хронологічних вказівок, що зустрічаються у Літописі, уточнюючи час їх складання і виправляючи фактичні неточності. Багато даних витягував Шахматов з аналізу описок, похибок мови, діалектизмів. Він вперше відтворив цілісну картину російського літописання, представивши його як генеалогію майже всіх списків і разом з тим як історію російської суспільної самосвідомості.

Метод Шахматова отримав розвиток у працях М. Д. Приселкова, підсилило його історичну сторону. Значний внесок у вивчення російської Літопису внесли послідовники Шахматова — Н. Ф. Лавров, О. М. Насонов, Літопису В. Черепнін, Д. С. Лихачов, С. В. Бахрушин, А.І. Андрєєв, М. Н. Тихомиров, Н.К. Нікольський, В.М. Істрін і ін. Вивчення історії літописання становить один з найбільш складних розділів джерелознавства та філологічної науки 5.

1.3 Методи вивчення літописі

Методи вивчення історії літописання, застосовані Шахматовим, лягли в основу сучасної текстології.

Відновлення літописних зведень, що передували «Повісті временних літ», належить до захоплюючим сторінкам філологічної науки.

Так, наприклад, на початку списків Новгородського першого літопису (крім Новгородського першого по Синодальному списку, де початок рукописи втрачено) читається текст, частково схожий, а частково різний з «Повістю минулих літ».

Досліджуючи цей текст, А. А. Шахматов прийшов до висновку, що в ньому збереглися уривки більш давньої літописі, ніж «Повість временних літ». У числі доказів А. А. Шахматов наводить і зазначені вище місця, де в тексті «Повісті временних літ» виявляються вставки. Так, під 946 р. в Новгородського першого літопису відсутня розповідь про четверту помсту Ольги і розповідь розгортається логічно: «і переможеш древлян і возложіша на них данину тяжкої», тобто саме так, як, за припущенням А. А. Шахматова, читалося в літописному зводі, що передував «Повісті временних літ».

Так само точно відсутній у Новгородському літописі і договір Святослава з греками, який, як зазначалося вище, розірвав фразу: «І каже:» поиде в Русь і приведу більше дружині; і поиде в лодьях".

На підставі цих та багатьох інших міркувань А. А. Шахматов прийшов до висновку, що в основі початкової частини Новгородського першого літопису лежить літописний звід давніший, ніж «Повість временних літ». Літописець, що склав «Повість временних літ», розширив його новими матеріалами, різними письмовими та усними джерелами, документами (договорами з греками), виписками з грецьких хронік і довів додаток до свого часу.

Однак звід, що передував «Повісті временних літ», відновлюється за Новгородського першого літопису лише частково, наприклад, у ньому відсутній виклад подій 1016 — 1052 рр. і 1074 — 1093 рр. Звід, що ліг в основу і «Повісті временних літ», і Новгородського першого літопису, А. А. Шахматов назвав «Початковим», припускаючи, що з нього саме і почалося російське літописання.

Крок за кроком у різних дослідженнях А. А. Шахматову вдалося відновити повністю його складу, встановити час його складання (1093−1095 рр.) І показати, в якій політичній обстановці він виник.

Початковий звід склався під свіжим враженням страшного половецького навали 1093 Описом цього нашестя він закінчувався, роздумами про причини нещасть російського народу він починався. У вступі до Початкове зведення літописець писав, що бог карає Руську землю за «неситство» сучасних князів і дружинників. Їм, жадібним і своєкорисливим, літописець протиставляє древніх князів і дружинників, які не розоряли народ судовими поборами, самі утримували себе видобутком у далеких походах, дбали про славу Руської землі і її князів.

Назвавши цей звід Початковим, А. А. Шахматов не припускав, що незабаром ця назва виявиться неточним. Подальші дослідження А. А. Шахматова показали, що і в складі Початкового зводу є різні нашарування і вставки. А. А. Шахматову вдалося розкрити в основі Початкового зводу два ще більш давніх зводу.

Таким чином, історія найдавнішого російського літописання представляється А. А. Шахматову в наступному вигляді.

У 1037−1039 рр. була складена перша російська літопис — Найдавніший Київський звід.

З початку 60-х рр. ХI ст. ігумен Києво-Печерського монастиря Никон продовжував ведення літописання і до 1073 склав другий літописний звід 7.

У 1093−1095 рр. в тому ж Києво-Печерському монастирі був складений третій літописний звід, умовно званий Початковим. Нарешті, на початку XII ст., Не відразу, а в кілька прийомів, була складена дійшла до нас «Повість временних літ».

А.А. Шахматов не зупинявся на з’ясуванні найголовніших фактів історії початкового російського літописання. Він прагнув до відновлення самого тексту кожного з перерахованих вище склепінь. У «розвідку про найдавніших російських літописних зводах» (1908 р.) А. А. Шахматов дав відновлений їм текст найдавнішого зведення в редакції 1073 р., — тобто текст зводу Никона 1073 р., з виділенням у ньому за допомогою особливого шрифту тих частин, які увійшли до нього з древнього зібрання 1037−1039 рр. У більш пізньому своїй праці «Повість временних літ» (т. 1, 1916) А. А. Шахматов дав текст «Повісті временних літ», в якому великим шрифтом виділив ті частини її, які сходять до Початковий звід 1093−1095 рр.

Необхідно відзначити, що у своїй надзвичайно сміливою спробі наочно представити всю історію російського літописання, відновити давно втрачені тексти А. А. Шахматов стикався з цілою низкою питань, для вирішення яких не могло бути підшукало достатнього матеріалу.

Тому в цій останній частині роботи А. А. Шахматова — там, де він мимоволі повинен був, реконструюючи текст, вирішувати всі питання — навіть і ті, на які було майже неможливо відповісти, — висновки його носили тільки гаданий характер.

Поруч із найбільшими перевагами дослідження А. А. Шахматова володіють, однак, суттєвими недоліками. Ці недоліки — в першу чергу методологічного характеру. Для свого часу загальне розуміння А. А. Шахматовим історії російського літописання відрізнялося прогресивними рисами. А. А. Шахматов вперше вніс у тонкий, але формальний філологічний аналіз буржуазної філології історичний підхід. Він звернув увагу на політично гострий і аж ніяк не безпристрасний характер літописів, на їх зв’язок з феодальною боротьбою свого часу.

Тільки на цих передумовах А. А. Шахматов зміг створити історію літописання. Однак історичний підхід А. А. Шахматова був не завжди правильний. Зокрема, А. А. Шахматов не досліджував літопис як пам’ятник літератури, не помічав таких змін чисто жанрових. Жанр літописі, способи її ведення представлялися А. А. Шахматову незмінними, завжди одними й тими ж.

Дотримуючись А. А. Шахматову, ми повинні були б припустити, що вже перша російська літопис поєднала в собі всі особливості російського літописання: манеру складати нові записи по роках, особливості мови, широке залучення фольклорних даних для відновлення російської історії, саме розуміння російської історії, її основних віх. Ми повинні були б припустити також, що літопис стояла поза соціальної боротьби свого часу.

Само собою зрозуміло, що такий початок літописання малоймовірно. Насправді, як ми побачимо нижче, літопис, її літературна форма і її ідейний зміст росли поступово, міняючись під впливом ідей і напрямів свого часу, відображаючи внутрішню, соціальну боротьбу феодализирующейся держави.

У самому справі, вставки, переробки, доповнення, з'єднання різнорідного ідейно і стилістично матеріалу характеризують і Найдавніший літописний звід навіть у тому його вигляді, в якому він відновлюється А. А. Шахматовим.

2. КУЛЬТУРНЕ СЕРЕДОВИЩЕ ДАВНЬОРУСЬКОГО ЛІТОПИСАННЯ

Михайло Грушевський називав «Повість минулих літ» Найдавнішим літописом. Отже, найдавніший літописний твір, що дійшов до нас. Він створений у 10-х роках XII ст. Це, однак, не означало, що раніше на Русі не знали літописання. Історики вже давно дійшли висновку, що до часу появи твору Існувала тривала традиція літописання. М Грушевський допускав, що перший літопис, можливо, створений ще 945 p., зразу ж після вбивства Ігоря древлянами. Якщо так, то до 10-х років XII ст. літописна традиція налічувала понад 160 років. Слов’янська кирилична азбука і писемність з’явилися в Києві з прийняттям християнства. Але є чимало свідчень про існування письма на Русі задовго до офіційного хрещення в 988 р. Встановлено, що князі Аскольд і Дір, які правили в Києві 862−882 pp., були християнами. Безсумнівно, вони мали своїх духівників, церковні книги й, очевидно, знали грамоту.

У тексті договору Ігоря з Візантією, підписаному 944 p., містилася стаття про те, що руський князь повинен посилати послів до Візантії з грамотами. Тих, які б прибували без грамот, візантійська влада могла затримувати аж до княжого приїзду. Можна стверджувати, що вже в ІХ-Х ст. писемність обслуговувала сферу державного і культурного життя Русі. Після офіційного запровадження християнства ще при Володимирі широкого розмаху набула перекладацька діяльність. Разом з появою християнських храмів по w Києвом писемність проникала в усі кінці руської периферії.

Ярослав спеціально зібрав писарів для перекладу книг з грецької руською мовою, створив при своєму дворі велику бібліотеку. Писемність захопила нові сфери суспільного життя, насамперед освіту, правові відносини між державою І церквою, державою І приватними особами, між самими приватними особами, проповідницьку діяльність. Почала формуватися художня література. З попередньої лекції ми знаємо про існування школи при Софійській церкві, в якій вчителями були дяки, а «виучениками» — діти, напевне, широкого суспільного загалу. Графіті на вжиткових речах, стінах Софійського собору, Видубецького, Печерського монастирів дають підстави думати, що писемність була поширена також серед простого люду.

Багаті ж люди замовляли для себе написання священних книг. З XI ст. до нас дійшло в оригіналі лише чотири таких книги. Це великоформатне, багато оздоблене Остромирове Євангеліє, виготовлене в Києві у 1056−1057 pp. на замовлення новгородського посадника Остромира. Сьогодні зберігається у Державній публічній бібліотеці їм. М.Є. Салтикова-Щедріна в Санкт-Петербурзі. Багато оформлений також «Ізборник Святослава», написаний 1073 р., та дві скромно оформлені рукописні книги «Ізборник 1076 р.» і «Євангеліє Архангельське» з 1092 р. Усі пам’ятки переписані в Києві з давньоболгарських оригіналів. Найповніше ці пам’ятки вивчав львівський професор Яким Прохорович Запаско і в 1995 р. видав про них під мистецтвознавчим оглядом велику книгу.

Професор Запаско звернув також увагу на мову згаданих оригіналів. Хоч замовники бажали, аби переписані священні книги точно відображали первинні тексти, київські переписувачі все-таки не змогли бути вільними від свого київського мовного середовища і понавставляли у слов’янські тексти немало української лексики на зразок бігати, веліти, веселитись, гнівом, вельми, годі, дивитися, діяти, жито, зимному, клекот, людина, напослідок, нєхрещений, ніколи, обидва, образитися, орали, оскомина, од гори до дому, обоє, озирайся, року, чуєш, яр тощо. Багато української морфологічної форми іменника чоловічого роду в давальному відмінку: синові, Аврамові, мужеві, Господеві та ін., наказової форми дієслів: сядьмо, ходімо, Ідіть, беріть, кличної - дружино, Бонне, земле тощо. В оригіналі виявлена одна з грамот Мстислава Володимировича.

Чимало пам’яток писемності з ХІ-Х1І ст. дійшло до нас у збірниках, які переписувалися пізніше — в XIV-XVI ст., наприклад, Найдавніший літопис — «Повість минулих літ», «Повчання Володимира Мономаха», «Слово о полку Ігоревім», житія святих, що складалися в Печерському, Видубецькому та Інших монастирях, «Слово о законі і благодаті» митрополита Іларіона та ін. Маємо всі підстави допускати, що чимало пам’яток культури з давньоукраїнських часів, Історичних джерел пропали безповоротно.

Дуже нещасливою була доля української столиці Києва. Першого великого руйнування Києву завдав 1096 р. половецький князь Боняк, зокрема Печерському монастиреві, Софійській церкві, спалив монастирські келії, два княжих палаци — на Берестовім і Видубецьку. Велика пожежа в Києві трапилася 1124 р. У 1203 р. в ході міжусобної боротьби нижній і верхній Київ спалив князь Рюрик Ростиславович. Тоді ж він пограбував монастир і церкву св. Софії.

Загальновідомі наслідки руйнувань Києва ордою Батия 1240 р. У пізніші часи Київ двічі грабували, руйнували, палили кримські татари під проводом хана Мінпрся — 1480 р. І 1483 р. На цьому фоні видається щасливою випадковістю, що до нас дійшли окремі пам’ятки з тих давніх часів, у тому числі «Повість минулих літ», твір, який і досі становить фактологічну основу наших знань про Русь до 1116р.

3. ДАВНЬОРУСЬКІ ЛІТОПИСИ, ЯК КНИЖКОВІ ПАМ’ЯТКИ

3.1 Повість минулих літ

Повість минулих літ — літописне зведення, складене в Києві на початку 12 століття, пам’ятка історіографії та літератури Київської Русі.

Оригінал (першопис) «Повісті минулих літ» до наших днів не зберігся. Збереглися лише пізніші списки. Під «списком» розуміють «переписування» («списування») з іншого джерела. Найдавніші з них — Лаврентіївський, переписаний 1377, що охоплює події до 1110, та Іпатіївський (Іпатський), переписаний на початку XV ст. з доведенням розповіді до 1117. Відомі три редакції «Повісті минулих літ»: перша — складена ченцем Києво-Печерського монастиря Нестором із літописних зведень поч. XII ст. з доведенням розповіді до 1113; друга — ігуменом Видубицького монастиря Сильвестром у 1116; третя виготовлена у Видубицькому монастирі 1118 для Мстислава — сина Володимира II Мономаха.

«Повість минулих літ» — перша в Київській Русі пам’ятка, в якій історія держави показана на широкому тлі світових подій. Висвітлює історію східних слов’ян та князівської влади, утвердження християнства на Русі, містить оповіді про виникнення слов’янської писемності, відбиває настрої різних суспільних верств. Записи подаються порічно. Використано перекази, оповідання, повісті, легенди.

Отже, «Повість временних літ» — визначна пам’ятка історіографії і л-ри Київ. Русі, літописне зведення, складене у Києві на поч. 12 ст. Оригінал втрачений, збереглися лише пізніші списки. Найдавніші з них — Лаврентіївський, переписаний 1377, що охоплює події до 1110, та Іпатіївський (Іпатський), переписаний на поч. 15 ст. з доведенням розповіді до 1117. Відомі три редакції «П. в. л.»: 1-а — складена ченцем Києво-Печерського монастиря Нестором з літописних зведень кін. 11 ст. з доведенням розповіді до 1113; 2-а — ігуменом Видубицького монастиря Сильвестром у 1116; 3-я виготовлена у Видубицькому монастирі 1118 для Мстислава — сина Володимира II Мономаха. «П. в. л.» — перша у Київ.

Русі пам’ятка, в якій історія держави показана на широкому тлі світових подій. Висвітлює історію сх. слов’ян та князівської влади, утвердження християнства на Русі, містить оповіді про виникнення слов’ян. писемності, відбиває настрої різних сусп. верств. Записи подаються порічно. Використані перекази, оповідання, повісті, легенди.

Написана мовою, близькою до живої народної з нашаруванням церковнослов’ян. елементів. Стиль лаконічний, місцями урочистий. «П. в. л.» наклала відбиток на все наступне літописання сх. слов’ян. Рукопис 2-ї редакції «П. в. л.» зберігається у Рос. нац. б-ці (С.-Петербург). Вільний переклад пам’ятки сучас. укр. мовою здійснили В. Близнець, Л. Махновець, В. Яременко.

3.2 Київський літопис

літопис русь історіографія повість До продовжень «Повісти временных літ» належить Київський літопис (від 1111 до 1200 р.). В так званому Іпатіївському списку (від назви Костромського Іпатіївського монастиря, де його знайдено) він розміщений за «Повістю».

На думку дослідників, Київський літопис — це зведення трьох втрачених літописів — київського, чернігівського і переяславського, зроблене в Києві у Видубецькому монастирі близько 1200 р.

В часи, коли складався цей звід, Київ через часті напади кочовиків та міжусобну боротьбу князів уже втратив значення важливого пункту на великому торговельному шляху «з варяг в греки».

Проте майже до початку XIII ст. він все ж залишався «стольним містом», неодмінною резиденцією «великого» (старшого) князя. Боротьба за Київ між князями Мономаховичами та Ольговичами часом набувала великої гостроти. Багато князів, незважаючи на родове старшинство, намагалися, всупереч всяким угодам і клятвам, заволодіти київським «отнім столом» (престолом), закликаючи собі на допомогу війська польських та угорських феодалів, кочових половців.

На противагу «Повісти временных літ» укладачі Київського літопису на перше місце висували не загальноруські, а місцеві інтереси. Це вже типова риса доби феодальної роздробленості. Багато місця в літописі відведено уславленню князів (зокрема, великого князя Рюрика Ростиславича, покровителя Видубецького монастиря).

Значну частину Київського літопису займає оповідання про тривалу боротьбу за київський престол князя Ізяслава Мстиславича. Оповідаючи про цю боротьбу, літопис відзначає співчутливе ставлення киян до Ізяслава, який не надавав значення родовому старшинству — істотному принципу феодальної ієрархії.

Народ у Київському літописі нерідко виступає як сила, що вирішує результат подій. У записах 1113 р. вміщено оповідання про бурхливе повстання київського населення проти бояр та купців.

Після смерті великого князя Святополка, який підтримував міську знать, народні маси Києва розгромили будинки бояр і лихварів, і налякана київська знать під натиском «низів» запросила на князівський престол Володимира Мономаха.

Під час міжусобної боротьби князів, які закликали на допомогу кочовиків, Київ кілька разів зазнавав руйнувань. У записах 1171 р. є оповідання про розорення Києва князем Андрієм, онуком Володимира Мономаха. Військо Андрія кілька днів грабувало Київ «весь град, Подолье и Гору, и монастыри, и Софью, и Десятиньную Богородицю, и не бысть помилования никомуже ни откудуже церквам горящим, крестьяном убиваемом, другым вяжемым, жены ведоми быша в плен, разлучаеми нужею от мужии своих, младенци рыдаху, зряще материи своих, и взяша именія множьство, и церкви обнажиша иконами, книгами, и ризами… и бысть в Киеві на всих человіцех стенание и туга, и скорбь неутішимая, и слезы непрістаньныя».

З кінця 70-х і початку 80-х років XII ст. літописна розповідь все більше місця відводить нападам половців і походам проти них руських князів. В оповіданнях Київського літопису, складених за свіжими слідами подій, можна відзначити риси реалізму. У записах 1185 р. знаходимо докладне оповідання про похід князя Ігоря Святославича проти половців — про той самий похід, якому присвячене «Слово о полку Ігоревім».

Оповідання літопису розкривають нам психологію князів-феодалів. Понад усе вони ставлять ідею «честі» — ідею зверхності над іншими князями. «Або честь свою здобуду, або голову свою покладу», — говорив не один із них. За всяку зневагу цієї «честі» вони вважають своїм обов’язком помститися («сором з себе зложити»).

У літописі розповідається про набожність і щедрість князів, що звичайно виявляються в пожертвуваннях на будівництво церков і монастирів. Головним своїм моральним обов’язком, крім піклування про свою «честь», вони вважали любов до свого війська (дружини). Більшість з них турбувалася про «руську землю», про захист її від половецьких нападів, але у виконанні цього патріотичного обов’язку вони часто неспроможні були досягти будь-якої погодженості в своїх діях.

З оповідань Київського літопису, які головним чином констатують факти, фіксують події, постає картина напруженого, сповненого суперечностей життя феодальної Русі незадовго перед страшною катастрофою — татарською навалою у XIII ст.

Отже, Кимївський літомпис — одна з найдавніших пам’яток історії та літератури Київської Русі, складова частина Іпатіївського списку. Є продовженням «Повісті временних літ» і попередником Галицько-Волинського літопису, охоплює події 1118−1200 років.

іДослідники вважають, що текст, який дійшов до нас, упорядкував бл. 1200 ігумен Видубицького монастиря у Києві Мойсей на основі літописних зведень, складених при княжих дворах у різних землях Русі, з певними скороченнями і доповненнями.

Наявність різних авторів, неоднаковий рівень їх освіти і таланту відбилися на підході до викладу подій, стилі, оцінках фактів. Київський літопис складається з порічних записів, у які вплетені літописні оповідання, військ, повісті про князів Ігоря Ольговича, Ігоря Святославича та інших. Розповідається також про Новгород, Волзьку Болгарію, Німеччину, Чехію, Польщу, Угорщину. Та головна тема Київського літопису — Київ і Київська земля, боротьба за стольний град між Мономаховичами й Ольговичами, заклики до єднання у боротьбі проти іноземних завойовників.

До Київського літопису включено окремі літературні твори — повість про вбивство Андрія Боголюбського 1174, повість про похід Ігоря Святославича на половців 1185 та інші Київський літопис — твір майже суто світський, церковним питанням приділено дуже мало уваги.

Мова його наближена до тогочасної живої народної з деякими церковнослов’янськими елементами, з використанням діалогів, прислів'їв, висловів історичних осіб. Найширше представлена загальновживана і військова лексика Привертають увагу описи окремих подій і характеристики осіб, подані надзвичайно мальовничо. Стиль викладу діловий, урочистий. Переклад сучасною українською мовою здійснив Леонід Махновець.

3.3 Галицько-Волинський літопис

У першій половині XIII ст. руські землі заполонили монголо-татарські орди. В 1240 р. хан Батий зруйнував Київ. У боротьбі проти загарбників-кочовників руський народ виявив винятковий героїзм, мужність, стійкість, чим ослабив натиск ворожих полчищ і зупинив просування їх на захід. Велика всесвітньо-історична боротьба руського народу проти монголо-татарського нашестя призвела до незлічених жертв.

Руські міста — центри економічного, політичного і культурного життя — були зруйновані, села спустошені, народ підпав під тяжке іго завойовників. Вплив Києва як політичного і культурного центра Русі значно послабився. Але це не спричинило занепаду традицій культури Київської Русі, її літератури, які знайшли своє продовження у XIII ст. в інших князівствах — у Галицькому і Волинському (останні два займали територію від Карпат до верхньої течії р. Прип’яті, притоки Дніпра). З кінця XII і в XIII ст., за часів князя Романа Мстиславича, а особливо його сина Данила Романовича (помер у 1264 p.), Галицько-Волинське князівство досягло високого рівня політичного і культурного розвитку.

Літературною пам’яткою, в якій знайшов своє відбиття цей розвиток, є Галицько-Волинський літопис, присвячений подіям у Галицькій та Волинській землях з 1201 по 1292 р. Літопис цей зберігся в складі кількох списків (Хлєбниковського, XIV ст., Іпатіївського, початку XV ст. та ін.). Текст його за змістом має дві частини: літопис Галицький (1201−1261) і літопис Волинський (1262−1291). На перших сторінках Галицького літопису ми знаходимо тільки згадку про смерть Романа в 1205 р. та похвалу йому і його пращурові Володимиру Мономаху. Далі викладено історію Галичини за синів Романа — Данила та Василька.

Особливо багато уваги приділяє літописець Данилу Романовичу, його боротьбі з «крамольниками» — галицькими боярами, його численним походам, битві на р. Калці, подорожі в Орду до хана Батия та ін. У галицькому літописі, зокрема, описана битва Данила Романовича з тевтонськими рицарями під Дорогочином, під час якої було розгромлено хрестоносців-завойовників, що посягнули на руські землі, і захоплено у полон магістра Брауна. Український поет Микола Бажан присвятив цій події поему «Данило Галицький».

Характеризуючи діяльність Данила Романовича, літописець виявляє до нього особливу симпатію. Це — мудрий правитель своєї землі і хоробрий воєначальник.

Автор Галицького літопису виявляє глибоку обізнаність з літературними творами київського періоду: йому добре відомі перекладні хроніки Іоанна Малали та Георгія Амартола, «Повість о разореніи Іерусалима» Иосифа Флавія, повість «Олександрія». В одному із своїх оповідань він посилається на Гомера.

Для стилю Галицького літопису характерна урочистість, риторичність, образність викладу, драматизм розповіді і яскравість характеристик. Автор часто вживає афоризми: «Не погнетши пчел, меду не ідять», «О зліе зла честь татарьская!» та ін., запозичені то з народної творчості, то з доступних йому літературних джерел.

На деяких місцях літопису позначився вплив усної творчості як свого народу, так і сусідніх. Широко відоме, наприклад, оповідання (відгук якогось половецького переказу) про степову траву євшан. Воно вставлене в похвалу князям Роману та Володимиру Мономаху. Коли Володимир Мономах розгромив половецькі орди, один з ханів, Отрок, утік в Абхазію, а другий, Сирчан, залишився на Дону. Коли Сирчан довідався про смерть Володимира, він послав свого співця Оря до Отрока, пропонуючи йому повернутися на батьківщину. Але ні умовляння Оря, ні половецькі пісні, що їх він співав перед Отроком, не змусили Отрока повернутись. Тоді Ор дав ханові понюхати зілля євшан. Понюхавши зілля з рідних степів, Отрок заплакав і сказав: «Да луче есть на своеи землі костью лечи, не ли на чюже славну быти», — і повернувся додому. Це літописне оповідання пізніше не раз звертало на себе увагу вітчизняних письменників.

Взагалі для Галицького літопису характерне надання переваги світським інтересам над інтересами церковними, якими автор мало цікавиться. Він розповідає про будування храмів, але це захоплює його як досягнення людської праці. Дуже цікаве оповідання про те, як будувалося місто Холм за часів князя Данила.

Особливу увагу приділяє автор воєнним подіям. З очевидним захопленням малює він, наприклад, військо, готове до бою: щити дружинників, як зоря; шоломи їх, як сонце, що сходить; списи в їх руках, мов безліч тростин. Він милується і предводителем війська князем Данилом: кінь під ним — подібний чуду; сідло із чистого золота; стріли та шаблі з незвичайною майстерністю оздоблені золотом; керея — з шовкової тканини, а чоботи — з зеленої шкіри, обшиті золотом.

В інших літописах таких конкретних описів немає. Вся манера викладу пам’ятки дозволяє зробити висновок, що автором її був світський діяч — талановитий, високо для свого часу освічений князівський дружинник. Йому, як і кращим письменникам київського періоду, близька була ідея єдності руських сил в їх боротьбі з ворогом. Біль і співчуття викликали у нього не тільки розорення татарами Галицької землі, а й падіння Чернігова, Києва, князівств Рязанського та Суздальського.

Друга частина Галицько-Волинського літопису — літопис Волинський — починається з 1262 р. Тут розповідається про події за часів Василька Романовича та його сина Володимира. В центрі уваги — князь Володимир Василькович, якого літописець зображає не тільки розумним, справедливим і добрим правителем, хоробрим воїном і сміливим мисливцем, а й великим книголюбом і філософом, «якого же не бысть во всей земли и ни по нем не будеть». Похвала Володимиру Васильковичу має дещо спільне з похвалою великому князю Володимиру в «Слові о законе и благодати» Іларіона. В порівнянні з Галицьким літописом стиль літопису Волинського більш сухий, діловий, майже цілком позбавлений образно-поетичних засобів. У викладі помітніше виступає релігійна тенденція: ворожа навала, наприклад, пояснюється, як і в літописах попереднього часу, карою божою за гріхи.

Незалежність Галицько-Волинського князівства тривала недовго. В 40-х роках XIII ст. Данило Романович змушений був визнати свою залежність від Золотої Орди. За його наступників політична єдність князівства почала слабнути, а разом з нею була втрачена і та могутність, про яку колись так виразно висловлювався, характеризуючи князя Ярослава Осмомисла, автор «Слова о полку Ігоревім».

Отже, Галицько-Волинський літопис — літопис XIII століття, присвячений історії Галичини і Волині. Зберігся в Іпатіївському літописному зведенні. Охоплює події 1201−1292 років. Вважається головним джерелом з історії Галицько-Волинського князівства.

Спочатку літопис складався з окремих історичних повістей. Лише при створенні загального зведення було внесено хронологію. За змістом і мовностилістичними особливостями Галицько-Волинський літопис поділяється на дві частини: Галицький літопис (1201−1261), складений у Галичині, в основу якого покладено літописання часів князя Данила Романовича Галицького і Волинський літопис (1262−1291), складений на Волині, який більше відображав історичні волинські землі за князювання Василька Романовича та його сина Володимира.

Невідомі автори Галицько-Волинського літопису (можливо, дружинники) були ідейними виразниками інтересів тих соціальних сил, на які спиралася князівська влада в боротьбі проти великих бояр, а також пригнобленого народу. Основний текст літопису пронизує ідея єдності Русі, оборона її від зовнішніх ворогів.

Значне місце в Галицько-Волинському літописі посідає історія культури Галицько-Волинського князівства.

Літопис пронизаний християнським духом, оскільки його писали монахи, бо тільки вони були освіченим населенням на той час. Ми можемо прослідкувати це у літописі. Наприклад: Данило змушений був іти до Золотої Орди і просити «ярлик» (дозвіл) щоб могти керувати, і одним із завдань, щоб отримати «ярлик» було поклонитися «кущу» (один із символів віри Ординців), і Данило відмовився це робити, оскільки це порушувало християнські засади князя (а згодом короля). Також, впродовж усього літописного твору згадується про незадоволеність князя Данила Київською митрополією, і він намагався створити свою — Галицьку.

ВИСНОВОК

Літопис — історико-літературний твір у Русі, пізніше в Україні, Московщині та Білорусі, в якому оповідь велася за роками. В інших країнах подібні давні твори мають назву «хроніки».

Назва «літопис» походить від структури літопису, де твори починались зі слів «в літо». Літописи — важливі пам’ятки літератури, цінні джерела для дослідження слов’янської історії з давніх часів до XVIII століття включно. У них розповідається про походження східних слов’ян, зародження у них державної влади, про політичні, економічні та культурні взаємини між собою та з іншими народами, тощо. Михайло Грушевський називав «Повість минулих літ» Найдавнішим літописом.

Отже, найдавніший літописний твір, що дійшов до нас. Він створений у 10-х роках XII ст. Це, однак, не означало, що раніше на Русі не знали літописання. Історики вже давно дійшли висновку, що до часу появи твору Існувала тривала традиція літописання. М Грушевський допускав, що перший літопис, можливо, створений ще 945 p., зразу ж після вбивства Ігоря древлянами. Якщо так, то до 10-х років XII ст. літописна традиція налічувала понад 160 років. Слов’янська кирилична азбука і писемність з’явилися в Києві з прийняттям християнства. Повість минулих літ — літописне зведення, складене в Києві на початку 12 століття, пам’ятка історіографії та літератури Київської Русі. До продовжень «Повісти временных літ» належить Київський літопис (від 1111 до 1200 р.). В так званому Іпатіївському списку (від назви Костромського Іпатіївського монастиря, де його знайдено) він розміщений за «Повістю».

На думку дослідників, Київський літопис — це зведення трьох втрачених літописів — київського, чернігівського і переяславського, зроблене в Києві у Видубецькому монастирі близько 1200 р. Галицько-Волинський літопис — літопис XIII століття, присвячений історії Галичини і Волині. Зберігся в Іпатіївському літописному зведенні. Охоплює події 1201−1292 років. Вважається головним джерелом з історії Галицько-Волинського князівства.

Свого часу О. О. Шахматов уявляв давньоруське літописання як єдине вікове дерево, окремі зводи якого, базуючись на київській літописній основі XI — початку XII ст., послідовно продовжували один одного. Сьогодні ми знаємо, що наявний літописний матеріал неадекватно відображає все розмаїття давньоруської літописної традиції X-XIII ст. і все ж таки шахматовський образ лишається найвдалішим визначенням суті цього історико-літературного явища.

Давньоруське літописання справді нагадує велетенське вікове дерево, коріння якого глибоко проросло в київський духовний ґрунт, а потужний стовбур розгалузився рясними гілками по усіх давньоруських землях.

ЛІТЕРАТУРА

1. Данилевський І.М. та ін Джерелознавство. — М., 2005. — 445 с.

2. Данилець А. В. Джерелознавство // Історія і політика. — 2009. — № 5. — С.78−85.

3. Ковальченко І.Д. Методи історичного дослідження. — М., 2003. — 438 с.

4. Лихачов Д. С. Руські літописи // Сб. Література і мистецтво. — М.: Наука, 2007. — 340 с.

5. Медушевського О. М. Теоретичні проблеми джерелознавства. — М., 2005. — 86 с.

6. Повість временних літ. — М.: Академія. 2007. — 540 с.

7. Присілків М.Д. Історія російського літописання XI — XV ст. — Л.: Просвіта, 2000. — 188 с.

8. Черепнін Л.В. «Повість временних літ», її редакції і попередні їй літописні зводи // Історичні записки. — 2008. — Т.25. — 295 с.

9. Шахматов А. А. Повісті временних літ. — М.: Наука. 2007. — 240 с.

10.Франчук В. Ю. Книжна лексика в Київ. літописі. «Мовознавство», 2000, № 6.