Нравственный вибір героїв у Великій Вітчизняній войне

муниципальная гімназія № 18.

Реферат.

Моральний вибір героїв у Великій Вітчизняній войне.

Выполнила.

учениця 11 класу «Б».

Онипко Мария.

Проверила.

Гнетеева Г. А.

р. Старий Оскол.

Зміст: Вступ.. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. ... .3 Биков «Сотников».. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. ... 3 Кондратьєв «Сашка».. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. ... .6 Распутін «Живи і пам’ятай».. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .8 Воробйов «Вбиті під Москвою».. .. .. .. .. .. .. .. .. .. ... 12 Укладання.. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. ... 14 Список використаної літератури.. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .16.

ВСТУПЛЕНИЕ.

Ви вже 55 років минуло з часу закінчення Великої Великої Вітчизняної війни. І далі ми відходимо від днів війни, то яскравіші велич ратного подвигу совєтського люду, то більша Победа—не лише минулого року, але й современности.

Війна була крайнім випробуванням духовної міцності радянської людини і лише нашого народу. Випробуванням на розрив. «Вона поставила особи на одне край безодні, начебто перевіряла, що він здатний, чим вона жива, де бере сили» (Тихонов).

Особливість літературного процесу на той час у цьому, що радянські письменники вдивляються насамперед у духовні, моральні витоки нашої Перемоги, показують, з яким явственностью і неопровержимостью виявила трагедія війни духовні і моральні цінності, силу духу радянського человека.

Письменники цього часу, зображуючи війну, де сотні, тисячі, мільйони людей діють за наказу виконують розпорядження своїх командирів, часто у центрі розповіді ставили ситуацію особистого морального вибору, самостійного рішення. У цих рішеннях, прийнятих у часи критичні абсолютно віч-на-віч тільки з собою, людина розкривається по-справжньому. Саме ситуації особистого морального вибору проявляється суть людини, його совісна першооснова. І водночас стає особливо очевидною роль окремої людини і значення його вчинку, поведения.

У творах письменників війни ми побачимо ні грандіозних танкових боїв, ні вирішальних операцій. Усі вони свою увагу приділяють внутрішнього світу особи на одне війні, прагнучи правдиво і художньо вірно показати велич духу людей, витоки їхньої безприкладного героизма.

Проблема морального вибору героя на війні й у творчості таких письменників, як Кондратьєв, Распутін, Биков і другие.

Розробляючи моральну проблематику на матеріалі минувшшей війни, вони піднімають ті глибинні пласти моральної життя суспільства, які перебувають і він, сьогодні, цієї миті в протиборстві, становленні, кипінні пристрастей і мнений.

У повісті Бикова «Сотников» підкреслено забудована проблема справжнього і мнимого героїзму, що становить суть сюжетної колізії произведения.

Сюжет повісті простий: два партизана, Сотников і Рибак, вирушають на село на задание—добыть вівцю для їжі загону. Доти герої - майже було невідомо одне одного, хоча встигли повоювати і навіть виручали одне одного у одному бою. Сотников ні здоровий і геть міг би ухилитися від, загалом, незначної завдання, але почувається недостатньо своїм серед партизанів і тому всі ж викликається йти. Тим самим він хіба що хоче показати бойовим товаришам, що ні лякається «брудної работы».

Герої повести—Сотников і Рыбак—в умовах, можливо, і виявили би справжню натуру. Але час війни Сотников з честю проходить через важкі випробування та приймає смерть, не відрікаючись від свої політичні переконання, а Рибак перед смерті змінює свої думки, зраджує Батьківщину, рятуючи життя, котра вже після зрадництва втрачає будь-яку ціну. Він фактично, стає ворогом, іде у той світ, чужий нам, де особисте добробут стає найвище, де страх упродовж свого життя змушує убивати наліво і предавать.

Перед обличчям смерті людина залишається таким, який вона є насправді. Тут проявляється глибина його переконань, його громадянська стойкость.

Йдучи на завдання, герої твори по-різному реагують майбутню небезпека, і здається, що сильний і сообразительный.

Рибак більше підготовлений до подвигу, ніж кволий, хворий Сотников. Але якщо Рибак, який усе життя «ухитрявся знайти який-небудь вихід», внутрішньо готовий піти на зрадництва, то Сотников аж до останнього дихання зберігає вірність боргу людини і громадянина: «Ну, треба було скликати у собі останні сили, щоб із гідністю зустріти смерть… Інакше, навіщо тоді життя? Занадто нелегко дається вона людині, щоб безтурботно ставитися до її концу».

У повісті Бикова кожен посів ряду жертв своє місце. Усі, крім Рибака, пройшли свій смертний шлях до конца.

Але характери героїв виявляються повільно. Рибак, власне, хлопець життєлюбний і позбавлений позитивних людських якостей. У ньому є й світло сміливість, і, і ненависть потрапить до ворога («О, гади, гади», — говорить він про, стоячи біля зруйнованого німцями хутора), почуття солдатського товарищества.

Рибак постійно піклується про Сотникове, допомагає йому. І коли випадково зустрінуті поліцаї ранять Сотникова і він у засніженому полі, слабко відстрілюючись і готуючись до смерті, Рибак, встиг відбігти далеченько, ризикуючи життям (полі, де лежал.

Сотников, бачили поліцаям як у долоні), повертається до і виносить його з вогню. І робить це оскільки боїться товариського суду. Просто у його характері є такі риси і забезпечення якості, як солдатський борг, почуття колективізму і товариській взаємовиручки, відповідальність за доручену дело.

Всі ці позитивні властивості є у Рибака, і вони йому бути серед партизанів далеко ще не последним.

І ось настала крайня, рішуча хвилина, і з’ясувалося, що немає у Рибака главного—твердой моральної основи. Не варто він боровся проти страшної сили обставин, боровся ба більше і рішучіше, ніж Сотников, прагнучи вийшла у цієї жорстоку боротьбу переможцем. Однак настала хвилина выбора—выбора між життям і смертю. І Рибак вибрав життя. Вибрав, щиро вважаючи у своїй моральної глухоті і короткозорості, що ні робить ніякого зрадництва, що, вступаючи так, обманює німців, і «може й повернеться і вже напевно розрахується з тими сволотами над його життя й за страхи тоже».

Трохи згодом він зрозуміє всю безвихідність свого становища. Він раптом із жахом зрозуміє, що він сьогодні вже дітися до лісу до партизанам, як це сподівався зробити, що нині він їм зрадник. Що ліквідація його товаришів з камере—и його, Рибака, ліквідація. Не физическая—нравственная. Повернення до старого не будет—он загине всерйоз, назовсім й найбільш несподіваним образом.

«Він всіма всюди ворог. І, видно, себе теж». Рибак ясно побачить глухий кут, у якому опинився. І побіжить до вбиральні, щоб повіситися. Але ременя немає. Його забрали. А з нею забрали і смерть: «…йшла остання можливість звести рахунки з судьбой».

І для Рибака страшна доля його партизанського друга, із двадцяти років повішеного під аркою маленького районного містечка, видасться значно більше завидною, ніж його власна судьба,;

-«підступна доля заплутавшегося на війні человека».

Але письменник залишив Рибаку можливість піти другим шляхом, ніж служити окупантом. І це шлях залежить від продовженні боротьби з ворогом, у можливому визнання товаришам у своїй падінні й у остаточному підсумку, в спокуту вины.

Сотников, на відміну Рибака, відразу після арешту усвідомив безвихідність ситуации.

Останні хвилини життя він несподівано втратив свою упевненість у праві вимагати з інших тієї самої, що від себя.

Рибак став йому не наволоччю, а й просто старшиною, що як громадянин і творча людина не добрав чего-то.

Сотников розкривається повністю лише той час, коли залишається віч-на-віч з ворогом і власним сумлінням. Коли збройного противнику він, беззбройний, може протиставити лише мужню твердість і моральну безкомпромісність, що стає у його жорстких умов істинним героизмом.

Поранений, хворий, знівечений Сотников в крайню хвилину рішучого вибору виявився сильнішим Рибака. Трагічній силі обставин протиставив своєї волі, моральну безкомпромісність, залишаючись в нелюдських умовах людиною. Сотников гине. І загибель їх приносить прямий практичної користі. Але тим щонайменше не нікому не потрібна жертва жорстоких обставин. Он—герой. Бо смерть его—это приклад для людей, що зібралися у місця страти. Приклад мужності, стійкості, самовідданості боротьби з ворогом. Приклад людського достоинства.

Величезна моральна сила Сотникова у тому, що він зумів прийняти страждання на власний народ, зумів зберегти віру, не піддатися тієї ницої думки, якої піддався Рыбак.

Кожних сам вибирає долю. Зробив свій вибір, Рибак, смалодушничавший в відчайдушну хвилину. Зробив свій вибір Сотников, що йде на страту з великим упевненістю у цьому, що жертва їх даремна, що його смерть—тоже зброю у боротьби з ворогом. «Як можна і кожна смерть у боротьбі, вона щось стверджувати, щось заперечити і наскільки можна завершити те що встигла здійснити жизнь».

Сотникова будь-коли забудуть ті, хто бачив її під час страти, як і забудуть люди Сашка, заради що їх жертвував своїм життям. «Сашка" — «це історія людини, який у найважче час у самому важкому місці й самісінькому важкою должности—солдатской» (Симонов).

У центрі художньої всесвіту Кондратьєва овсянниковское поле—в лійках від хв, снарядів і бомб, з неприбраними трупами, з валяющимися простреленими касками, з підбитим у одному з перших боїв танком.

Нічим овсянниковское полі не примітно. Поле як полі. Для героїв Кондратьєва найважливіше у житті відбувається тут і чим не судилося його перейти, вона залишиться тут назавжди. І саме тут і розпочинається моральний вибір героя—между зіпсованою їжею, між трупами, між страхом.

Кондратьєв зсередини розкриває, яку тяжкість ніс у своїх плечах.

Сашка, якому «кожен отделенный—начальник», котрій КП батальйону, що у якихось два кілометра, був тылом.

І ніби небагато може зі своїми автоматом і парою гранат.

(проти нього кулемети, і артилерія, танки, і авіація), протетаки він і його товарищи—решающаяся сила армии.

Часто кажуть, маю на увазі долю человека,—река життя. На фронті її протягом ставало катастрофічно стрімким, вона владно захоплювала у себе чоловіки й несла його від однієї кривавого виру до іншого. Як мало залишалося в нього можливостей для вибору! Але й обираючи, він щоразу ставить карті своє життя чи життя своїх підлеглих. Ціна вибору тут життя, хоча вибирати звичайно припадає у колі речей начебто цілком прозаїчно обыденных—позицию для кулемета з укриттям кращий і з оглядом ширший, час атаки, де потрібна по-пластунськи, чи можна й перебежками…

Сашка не розпещений життям: з малих років привчений до нелегкому селянському праці, звик до негодам, але й він невмоготу—все разом навалилося нею на війні. І втомлений Сашка немає від лише постійно подстерегающей смертельної опасности—не менше від того, що весь час на фронті надголодь, що в усьому нестача (із хлібом погано навару ніякого, немає курива, боєприпасів), що ніде обігрітися і просушитися, йдеться про лазні мріяти неможливо. Але, попри це, Сашка готовий виконати свій обов’язок, хоч би що сталося з ним.

Сашка—человек лише з загостреним моральним почуттям, але й непорушними поглядами. І, насамперед людина який розмірковує, проникливо судящий і що відбувається поблизу нього та його загальне становище справ. «На усе, що тут (на фронті) це робилося й робиться, було в нього своє суждение».

І те, що багато що про життя, людей, про війну продумано.

Сашкою, і те, що надходить не неусвідомлене і імпульсивно, а зважено та з розумінням, і те, що відчуває він, як зазначено в «Василя Теркине», «відповідальним Росію, за народ за всі у світі», неодноразово знаходять у повествовании.

Допитливий розум і простодушність, життєстійкість і тривала доброта, скромність і відчуття власного достоинства—все це з'єдналося, сплавилося в цельном характері Сашки.

Сашка володіє величезним відповідальністю за все.

Навіть через те, що відповідатимуть було. Соромно перед німцем за никудышную оборону, за хлопців, яких немає поховали: він намагався вести полоненого те щоб бачив той наших убитих і похованих ще бійців, а все-таки наштовхувалися на них, соромно було Сашки, ніби він у чомусь виновен.

Тонкий і проникливий психологічний аналіз, властивий Кондратьєву, розкриває, як і перше рух душі у героя, і звичні думки, і обдумані вчинки завжди направлені на один бік: спочатку про інші, потім себе. Помітивши, що з ротного нікудишні валянки, Сашка вирішує добути йому целые—снять з голови вбитого німця. Витівка небезпечна, він це чудово розуміє: «Собі нізащо би поліз». Поранило Сашка; йому відразу в тил, але повертається у роту: хоче залишити хлопцям свій ППШ. Сашка взяв він провину лейтенанта Володьки, швырнувшего тарілкою в майора, що у госпіталі непотрібно вичитував їх, фронтовиків: від нього, солдата, що взяти, а лейтенанта особист притиснув б сразу.

Сашка бере в полон німця відмовляється її расстрелять.

(«ось паліїв цих стріляв б Сашка немилосердно, якби попалися, бо як в беззбройного?»). «Дуже багато бачив Сашка смертей при цьому время—проживи до сто років, стільки не увидишь,—но ціна людського життя не умалилась цього у його свідомості». «Є в нього на душі заслін чи перепона, переступити що він нездатна». Сашки ніяково від майже необмежену владу над іншим людиною, вона зрозуміла, який страшної може бути ця владу життям і смертью.

І ще одне про Сашки. Він врятував життя Зине. Це перша любовь.

Він такий чекає зустрічі! Але, зрозумівши, що її ставлення щодо нього лише жалість, і до того ж дізнавшись, що є в неї інший, Сашка, не попрощавшись, йде із госпіталю, не завдаючи Зине болю зайвими розмовами. Він подумав щодо собі, йдеться про ній. Зумів зрозуміти її, вибачити. Він інакше й було. Адже «неосудима Зіна. Просто война… И немає в нього зла її у!..». І Сашка віддав перевагу правильному выбору—выбору людської совісті й людського милосердия.

«Ну, Сашок… Ты человек…"—скажет Сашки лейтенант Володька, коли почує від цього історію про полоненого німця. «А люди ми, а чи не фашисты»,—доскажет Сашка просто.

У нелюдської різанини чеченців, кривавої війні Сашка залишається Сашкою. Це для.

Кондратьєва головне. Про це та написана повість: про страшної війні та збереженої человечности.

Как у цій повісті, Распутін у своїй романі «Живи і пам’ятай» показує війну, але як головний герой твори він вибирає людини, який витримав випробування войной.

«Живи і пам’ятай», як жоден інший твір Распутіна, є саме трагедию—во-первых, що саме подорож всередину людської душі, доти рівня, де добро і зло ще так очевидно розділені, аби боротися між собою,—во-вторых.

Шлях героїв Распутіна загибель історично закономірний, але інша літературна традиція, відкрита М. Горьким, рассматривавшим світ лише з погляду рішення нравственно-философских проблем, але, насамперед із погляду перспектив соціальноісторичного поступу. І це не знімає, але дуже часто включає трагічне початок у радянський роман і повесть.

Распутін показує у творі рідкісну людяність Настены і приреченість Андрія. У цьому вся явна трагедия—трагедия глобальної несумісності, дозволити яку не навіть сила любові, адже й любов розбивається про предательство.

Андрій Гуськов ні з стану класових «ворогів», він, як і всі радянські люди, був у фронті, воював, і лише наприкінці війни здригнувся, потягнуло додому — став дезертиром. Роботящий селянський мужик, що й на війні кілька років поспіль чесно робив свою справу і навіть заслужила повагу товаришів: їм було запропоновано взяти їх у розвідку, на важке справа, тобто повністю довіряли йому, коли йшлося і про життя і смерть. Як насмілився він зрадити їх і якою підставі вирішив, що можуть гинути, і зобов’язаний вижити? Боягузливість, слабкодухість, хитрість, жорстокість? Перш всего—эгоизм, який В.А.

Сухомлинський назвав «першопричиною раку душі», а М. Горький—"родным батьком підлості". На усе й усім він скривджений, і автор цих старанно підкреслює ці образи Гуськова, загострюючи ними читацьку увагу. І письменник майстерно, точно психологічно шукає і знаходить ту червоточину індивідуалізму, що й обумовила закономірність остаточного «озвіріння» Гуськова. З перших сторінок повісті в нас виникає активно підтримуване письменником нехіть до Гуськову. Недаремно ж автор ще першому розділі представляє його чимось страшний і навіть навіть неживе, збільшуючи те й грубістю Андрія, його себелюбством, відвертим потребительством: Настена потрібна їй як добытчик—принести рушницю, сірники, сіль. Спочатку Андрій і думав про дезертирство, хоча б оскільки чудово пам’ятав «показовий розстріл, що йому довелося бачити навесні сорок другого року»: розстрілювали сорокарічного «самостріла» і зовсім ще юного хлопчиська, захотів збігати в рідне село, що у п’ятдесяти верст. Та думка про власний порятунок жило ньому постійно, дедалі більше переходячи у страх упродовж свого життя: вона вже молив долю у тому, щоб її поранило, — -аби вигадати час, не йти ще разом у бій, в якому було, дивися, і війна скінчиться. Чи не з тієї ж думки й маля народилося потім фатальний вчинок? Коли її справді поранило і він, майже місяці провалявшись у шпиталі і налаштувавшись на поїздку додому, зрозумів, що поїздці не бувати, не невміння терміново перебудуватися, саме страх, ще й «образа й навіть злість все те, що повертало його назад війну», зіграли на вирішальній ролі. Егоїстичне бажання вижити, лише б вижити самому стало випробувальним, остаточно визначив ставлення людини до таких понять, як честь, борг, гідність, відповідальність, товариство. Його явна, народжена ще щодня догляду війну «образа попри всі, що залишалося дома, чого його відривали за що він мав воювати», зараз спалахнуло новою силою: образа на лікарів, на село, усім, хто її жив, все біле світло. І образа перемогла у ньому. Точніше, він дозволив їй здобути цю перемогу. Не «доля його згорнула у безвихідь, виходу із якого немає», а він зазначив долі маленьку лазівку, тріщинку у душі, через яку він і вивела Гуськова на безповоротний шлях, упирающийся на стіну. Сталося те, про що свідчить Распутін; «Людина, хоча разів ступив дорогу зрадництва, відбувається за ній остаточно». Гуськов з цього доріжку ступив до факту зрадництва, він був підготовлений внутрішньо тим, що припускав можливість втечі. З цією виникає запитання, хто у дворазовому зниженні Гуськова? Інакше кажучи, які співвідношення об'єктивних обставин і людської волі, як і міра відповідальності людини упродовж свого «долю»? Це питання будь-коли знімався б у російської класичній літературі, і шальки терезів схилялися в бік обставин життя. Вирішуючи морально-філософські проблеми, велику знижку на суспільство робив Толстой, про значення волі людини багато говорив Лермонтов, вона почала однією з головних пунктів спотикання в творчості Достоєвського, але саме Горький проголосив значення відповідальності людини у нову історичну епоху, коли завданням стало не лише «пояснити світ», а й «змінити його». Традиційному «фатум і воля» в повісті приділено чимало місця. І це зрозуміло: війна, як виняткове обставина, поставила всіх покупців, безліч зокрема і Гуськова, до того «вибором», що був зробити кожен. Сам Гуськов хотілося б перекласти провину на «рок», якого безсила «воля». Тому не випадково крізь усе повість червоною ниткою проходить слово «доля», яку так чіпляється Гуськов. Він готовий. Не хоче нести відповідальності за вчинки, за свій злочин з усіх сил намагається прикритися «долею», «фатальністю». «Усе це війна, все вона, — знову взявся він виправдовуватися та заклинати». «Андрій Гуськов розумів: доля його згорнула у безвихідь, виходу із якого немає. І те, що зворотного шляху для нього не було існувало, визволяло Андрія від надмірних роздумів». Небажання визнавати необхідність особисту відповідальність за вчинки — це з тих «штрихів до портрета», які розкривають червоточину в душі Гуськова і зумовлюють його злочин (дезертирство). Критики (в частковості, А. Карелін) звертали увагу до поведінка Андрія на фронті, коли, «піддаючись страху, не бачачи собі удачі, Гуськов обережно примірявся до того що, що його поранило, — звісно, теж не надто, неважко, не пошкодивши потрібного, — аби вигадати час». Можна познаходити в повісті Распутіна ті штрихи, зняті питання «долі», проте вони дуже глибоко розкривають причини злочину: все роз'їдаючий індивідуалізм супроводжував, виявляється, Гуськова все життя. Ко всього цього присовокупились і індивідуальні риси характеру, зокрема, жорстокість, властива натурі Гуськова. Отже, письменник розкрив нам червоточину у характері Гуськова, объяснившую його дезертирство. Якщо спочатку скоєне уявлялося Гуськову мерзенним, підлим, їли він згоден вбачати у реформі собі якусь навіть схильність і може хоча б мигцем, на словах, піклуватися про ближніх, то прогресуюча деградація лишає її потім всілякої критичної самооцінки. Період провини, ніби ненавмисне забредший у його душу, пройшов досить швидко; вина була вигнана, оскільки, будучи почуттям цієї людини стороннім, не могла сусідити поруч із своїми антиподами—обвинением всьому світу, образою на весь мир.

У. Распутін, розкриваючи неухильне расчеловечивание Андрея.

Гуськова, яка йде паралельно з дедалі більшої втратою їм зв’язку з селом, з людьми, — не постає на полегшений шлях однозначного показу вчинків і внутрішньої злагоди Гуськова. Поки що процес ще всередині, непомітний; поки самі парафії Настены ще йому зберегти образі, триматися на плаву, але перші поштовхи, позиви вже зафіксовано письменником в сцені полювання на козуль. Подстрелив жодну, він «не добив її, як було, а стояв і дивився, намагаючись не пропустити жодного руху, як мучиться подыхающее тварина, як затихають і знову судоми, як вовтузиться на снігу голова. Вже перед кінцем він підняв її й заглядав у глаза—они у відповідь расширились… Он чекав останнього, остаточного руху, щоб запам’ятати, як у власних очах…» (у цій сцене—и психологічна підготовка до свого неминучого кінцю.). Душа Гуськова спустошується поступово. Так, вже зробивши і той зраду, живучи після госпіталю у німий Тані в Іркутську, «усе ще був не стані отямитися від події», «намагаючись вгамувати навалившуюся біль». «Він якось відразу ж обрид собі, зненавидів себе…» Ховаючись потім людей біля свого села, таємно зустрічаючись із дружиною, він у перших порах часто думав щодо собі: «на люди… показываться не можна, перед смертним годиною», — розмовляв Настене, — «не хочу, щоб у тебе, у батька, в мати потім пальцями тицяли». Йдучи в верхнє зимовище, залишаючись одного сам із собою, відчував, як «постанывало заборонне, замкнене до 10 замків, запізніле, дурнувате каяття» і «він ненавидів, боявся себе, тяготився собой…».

Падіння Гуськова і неспроможність йому нравственного.

«воскресіння» стають очевидними саме високо художньої, приголомшливою, сюжетної ситуації - вбивства теляти очах матери-коровы. Дивно це: «корова закричала», — коли убивця Гуськов заніс сокиру за їхніми дитиною Крайнє прояв індивідуалізму Гуськова, яке свідчить руйнуванні особистості, виявляється у нестримному бажанні здійснити формулу «все дозволено» й гордо поставити себе поза людського суспільства, «з іншого боку добра і зла». «Зриви психіки», як наслідок який поселяється «біса вседозволеності», фіксуються художником Распутіним у низці інших епізодів: Гуськов крав рибу з тенет рибалок (не через потреби, а бажання «досадити тим, хто, на відміну від йому, живе відкрито») тощо. Саме потреба досадити, залишити сліди свого існування змушувала його творити неподобства. Бо найстрашніше для него—смириться про те, що його немає кому, що «он—мертвец, тінь, порожнє місце». І ось він викочує дорогу чурбан—кому-то доведеться прибирати; ледь стримується від «невтримного, лютого бажання підпалити млин… Хотілося залишити собою спекотну пам’ять» тощо. буд. Хворий, агонізуючий дух шукає нездорових занять, бо «розумовий спокій купується ціною морального гідності» (Д.І. Писарєв). Настав день закінчення. Але — примітно, якщо Андрій Гуськов в цей час, розійшовшись з історією, звіріє і втрачає зв’язок лише з людьми, а й природою, неодноразово ображаючи її (вбивство теляти та інших.), — Настена ще гостріше відчуває природу. Ця остання невипадково: почуття природи як органічно поетичної, «народної» душі Настены, але й тісно гармоніює із яким почуттям самотності й провини людей. Йдучи зі своєю загибелі, Настена, водночас, морально «очищається». Щоправда минуле й моральні закони перемагають у народу, а й у душі яскравою, непересічної представниці народної вдачі. Фінал повісті дивовижно органічно закінчує розвиток характерів і висловлює ідею твори. Ідея повісті зводиться Распутіним до рівня великих філософських узагальнень по тому, оскільки думка про людину — у його плані місто й перед самим собою, і народу, й сакральну природу, і найбільш історії - пройшла випробування у «долях» та вчинках героїв повісті, а й пройшла через їх, такий різний, внутрішній світ. Життя Настены напередодні смерті вирізняється великим духовним напругою і усвідомленням. Життя Андрія наприкінці повісті - як відпрацьований штамп самозбереження. «Почувши шум річці, Гуськов підхопився, на хвилину зібрався, звично наводячи зимівлю у нежилий, запущений вид, заготовлено у нього відступний вихід… Там, в печері, його не знайде жоден пес». Але це — ще фінал. Повість закінчується авторським повідомленням, з якого видно, що розповіді про Гуськове що мовчать, не «поминають» — йому «розпалася зв’язок часів», він не бачить майбутнього. Автор свідчить про утопившейся Настене як і справу живої (ніде не підміняючи імені словом «покійниця»): «Після похорону зібралися баби у Надьки на нехитрі поминки і сплакнули: шкода було Настену». Отже, показуючи нам трагедію Настены й Андрій, Распутін досліджує деформуюче впливом геть людини сили, назва которой—война. Якби війни, певне, і Гуськов не піддався тільки б смертю внушенному страху і не дійшов до такої падіння. Війна була вищої моральної перевіркою Гуськова. І це перевірку не выдержал…

Хоча це й Гуськов, Ястребов, герой повісті «Вбиті під Москвою», спочатку хотів бігти від «війни. Але на відміну від Гуськова він зумів утримати себе від рівня цього проступка.

«Повість „Вбиті під Москвою“ не прочитаєш так просто, до сну прийдешній, тому що від неї, як від самого війни, болить серце, стискуються кулаки і працювати хочеться єдиного: щоб ніколи не повторилося оте, що сталося з кремлівськими курсантами, загиблими під Москвою» (Астафьев).

Писатель раз у раз зупиняє погляд головному герое—Алексее Ястребове, несущому у собі «якесь невгамовне причаєне счастье,—радость цьому тендітному ранку, з того що не застав капітана і треба були ще іти врозріз і йти кудись по чистому насту, радість словами зв’язкового, назвав його лейтенантом, радість своєму гнучкому молодому тілу в ставної командирській шинели—"как наш капитан!"—радость безпричинна, горда і таємна, з якою хотілося бути наодинці, але щоб бачив це видали». Герой Воробйова внутрішньо, істотою своїм залишився там, поза межею, у такому далекої вже й такий ще недавньої мирного життя. Свідомість їх перешикувалося, не вместило—да і могло відразу вместить—всего того що відбувається, всього, що обрушила нею раптом жорстока дійсність війни. Занадто відрізнялася ця сума звичних сформованих уявлень. «Усі істота Олексія Ястребова опиралася тому реальному, що происходило,—он навіть не як хотів, а й просто не знав, як і куточок душі помістити хоча б явище тимчасове і хоча б тисячну частку те, що совершилось,—пятый місяць німці нестримно просувалися вперед, до Москве… И у душі Олексія не перебувало місця, куди вляглася б неймовірна ява війни». Ця «неймовірна ява війни» стала несподіванкою як для молоденьких бійців і лейтенантів, а й у значною мірою та їх командирів. Саме тому, певне, і зміг остаточно зорієнтуватися в нинішній ситуації бравий та рішуча капітан Рюмин-—любимец і ідеал курсантів, застрелившийся після загибелі роти. Багато чого, дуже багато станеться в кілька днів, дуже суттєва і важливе, що переверне, переоре душу героя. І весь цей буде зацікавлений у вперше. Перші загиблі товариші" і перший, вбитий рукопашній сутичці ворог; перший бій, і перший божевільний, тваринний страх перед смертю; вперше знайоме відчуття повного душевного спустошення після страшну загибель роти і після власного малодушності і первый—один на один—бой з фашистським танком. Ці епізоди, як сходинки, за якими Костянтин Воробйов великими кроками веде свого героя Олексія Ястребова на той час, коли сам він почуватиметься непросто подорослішавши людиною, але солдатом і громадянином, відповідальним і поза долю, і поза долю Батьківщини. І постійно художник пильно стежить за найменшими рухами душі Олексія Ястребова, психологічно якраз фіксуючи його мінливий ставлення до собі й центральної до світу. Олексій Ястребов, готуючись до бою, до зустрічі обличчям до обличчя з ворогом, неспроможна відмовити фахівця в царині людському, неспроможна думати скоріш про німців «інакше, як «про людях, яких він знав або знал—безразлично…». І тому, опинившись свідком рукопашній сутички, у якій курсант убив фашистів багнетом, Олексій вжахнувся події і майже зненавидів свого товариша. Адже ворог для него—пока що правове поняття абстрактне, а переступити споконвічний людський закон «не вбий» не так виявляється просто! Потім у Ястребове прокинеться почуття святою й справедливою ненависті і мести.

Крізь усі той дивний і трагічне, із чим перші дні зіштовхнула його війна, потрібно було пройти герою До. Воробйова. Та й ні лише крізь це, а й через власну стыдную слабкість: коли танковий десант знищував залишки роти, Олексій Ястребов, закущений, спустошений, подавлений, сховався у воронці. Олексій Ястребов—не будемо закривати цього глаза—струсил, зробив непростимий за законами війни вчинок. Недарма у фіналі повісті, збурений суперечливими почуттями—" оторопілим подивом до того, чому було свідком у ці п’ять днів", «таємницею радістю з того що вижив», «дитячої образою те що, що хто б бачив, як і спалив танк», Ястребов, йдучи до своїх, відчуває «підсвідому страх на цю зустріч». Але відразу, в перші хвилини бою, не усвідомлює свого вчинку, зможе застосувати до собі ті мірки, якими як командир міряє вчинки своїх друзів: «А адже він дезертир!.. Він боягуз і изменник!—внезапно і чуйно здогадався Олексій, нічим ще пов’язуючи себе з курсантом (який ховався разом із в воронку). Там бій, і…» Але що цікаво. Письменник не поспішає суворо засудити свого героя, як судить своїх персонажів, наприклад, Василь Биков, котрій будь-яке, незначне навіть, відступ від жорстких і принципів веде до неодмінного подальшому внутрішньому падіння героїв. К. Воробьев дає можливість Ястребову виправитися, спокутувати своєї вини. І але немає протиріччя. І той і інший художник, досліджуючи характери, йдуть за життєвої та психологічної правдою. Быковские персонажі, порушивши ті чи інші норми, намагаються всіляко себе виправдати, знайти пом’якшувальні обставини. Пригадаємо хоча б Рибака, мріє «викрутитися», перехитрити «долю» і німців, і потім сповна «розрахуватися з тими сволотами». До чого призводить така «хитрість», ми бачимо фіналі повісті «Сотников». (Багато в чому такий ж, до речі, і воробьевский курсант, з яким Ястребов ховається у воронці. Він також намагається внутрішньо виправдати себе: «Не треба, товариш лейтенант! Ми щось зможемо… Мусимо залишитися живими, чуєте? Ми, гадів, потім у всіх… Ось побачите! Ми потім усіх, як вчора вночі! — несамовито просив курсант поволі, заклинающе ніс долоню до роті Олексія…») Олексій ж Ястребов судить себе. Судить судом власної совісті, самим суворим і гострим судом. І тому, він знаходять у собі сил вистояти. Ми, як відкрилася йому «несподіване і незнайоме явище світу, в якому Герасимчука нічого малого, далекого і незрозумілого. Тепер усі, що колись було вже Могло ще бути, набуло у його очах нову, величезну значимість, близькість і сокровенность,—и все это—бывшее, сьогодення та грядущее—требовало себе гранично дбайливого уваги й стосунку. Він майже фізично відчув, як розтанула у ньому тінь страху перед власної смертю. Тепер вона стояла проти нього як далека і байдужна йому ріднязлидарка, але поруч із і стають ближчими щодо нього стало його дитинство, дід Матвій, Скажена лощина…» Так, чимало довелося відчути Ястребову, як відкрилося йому це «несподіване і незнайоме» явище світу. Життя немилосердно руйнувала багато речей, що здавалося таким дорогим, вічним і непорушним. Але вона ж давала йому щось набагато большее—прозрение, глибоке усвідомлення того що відбувається, давала єдино вірні відповіді волновавшие це запитання. Здійснивши провина (сховався у воронці), Олексій згодом відроджується, не біжить з війни, а стає героєм, борючись віч-на-віч із німецьким танком. ВИСНОВОК. Тема моралі, моральних пошуків активно розробляється нашої літературою. Та особливо віра, мабуть, значні тут досягнення у прозі про війні. Саме війну з її трагізмом та звитягою, з її нелюдськи важкої повсякденністю, з граничною поляризацією добра і зла, з її кризовими ситуаціями, у яких раз у раз потрапляє людина й у найбільш яскраво висвічуються його основні людські якості, дає художникам слова багатющий матеріал висвітленню моральних, етичних проблем. Війна не обійшла нікого. Вона торкнулася кожного, хто жив у Росії у це страшне час. Мільйони людей опинилися у ситуації, коли потрібно було зробити вибір, у своїй кожному доводилося вибирати самому, відповідно до своїм моральним навичок, свого сумління. І було багато, які витримували випробування війною (такі, як Гуськов, Рибак). Однак і ті, хто не відступив, пройшов війну остаточно, зробив подвиг, став героєм (Сотников, Сашка). І це подвиг, хіба що зовні «незначно» він і виглядав, обумовлений моральним світом людини, його внутрішньої людської сутністю, його розумінням своє особистої ответственности—ответственности людей, перед Батьківщиною, перед власним сумлінням. «Під час війни, — писав У. Быков,—как ніколи ні до, ні після неї, виявилася важливість людської моральності, непорушність основних моральних критеріїв. не треба багато говорити, яку роль тоді грали і героїзм і патріотизм. Але тільки вони визначали соціальну значущість особи, поставленої нерідко тримають у обставини вибору між життям і смертю? Як відомо, це надзвичайно нелегкий вибір, у ньому розкривається вся соціально-психологічна і морально-етична суть личности».

Список використаної літератури: І.А. Панкєєв. «Валентин Распутин». —М.: Просвітництво, 1990 Журавльов «Пам'ять палаючих лет». —М.: Просвітництво, 1985 Н. Л. Крупина, Н.А. Сосніна «Співпричетність времени». —М.: 1992 Ф.Ф. Кузнєцов «Сучасна радянська проза». —М.: 1986 «Література у шкільництві» 3'99 стаття Лазарева.