Українсько-російські відносини у 1663-1668 рр

Розглядаються стосунки між Військом Запорозьким і Москвою за Івана Брюховецького, чинники проросійського курсу гетьмана у 1663−1666 роках, його вплив на соціально-політичну ситуацію в регіоні, причини і хід антимосковського повстання 1668 року.

Здобувши булаву за допомогою Москви Брюховецький змушений був виконувати свої передвиборчі обіцянки і здійснювати відповідну політику. До цього спонукали його непопулярність в Україні та цілковита залежність від Росії, активна діяльність в інтересах останньої Мефодія. На Лівобережжі фактично встановилося двовладдя гетьмана і блюстителя Київської митрополії, який діяв за вказівками царських властей. Зв’язки між українською верхівкою та Москвою набули відверто субординаційного характеру. Водночас, постійне втручання єпископа у внутрішні справи Війська Запорозького і намагання контролювати гетьмана спричинили загострення стосунків між ними, що згодом переросло у відверту ворожнечу.

Під час переговорів із царськими уповноваженими у листопаді 1663 року в Батурині щодо нової союзної угоди, уряд Брюховецького, за відсутності Мефодія, виявився не таким поступливим, як очікувала Москва. Лише під тиском обставин, в умовах вторгнення на Лівобережну Україну короля Яна Казимира, гетьман підтвердив чинність договору 1659 року і підписав п’ять нових, так званих «Батуринських статей», згідно попередніх домовленостей напередодні і після ради у Ніжині.

Провал польсько-литовського походу обернувся ще більшим укріпленням російських позицій у регіоні, тоді як Україна втратила цілком реальний шанс на об'єднання. Водночас, перебіг військової кампанії 1663−1665 рр. засвідчив небажання царського уряду продовжувати війну із Польщею за Правобережну Україну. Самостійні ж спроби Брюховецького опанувати її виявилися безуспішними.

У жовтні 1665 року під час візиту до російської столиці гетьман підписав Московські статті, що зводили автономію Війська Запорозького до рівня станової, змінюючи характер відносин між сторонами. Царський уряд вміло використовував у власних цілях соціально-політичні суперечності українського суспільства, протистояння Мефодія та Брюховецького. Так, в основі Московського договору лежали попередні політичні пропозиції Мефодія, групи старшин на чолі із київським полковником Василем Дворецьким, що прагнули послаблення влади гетьмана, і самого Брюховецького. Останній, намагаючись позбутися впливу єпископа, неодноразово просив надіслати митрополита із Москви.

У розділі детально висвітлюється процес реалізації в Україні Московських статей — прибуття нових воєвод і запровадження воєводсько-приказної системи, перепис населення та збір податків до царської казни, що розпочався наприкінці 1666 року, численні зловживання в цьому питанні російських урядовців. Всі ці обставини спричинили ускладнення загальної ситуації в регіоні, ріст невдоволення гетьманом і централізаторською політикою Росії як у козацькому середовищі, так і серед міщанства та поспільства. Повстання Переяславського полку в липні 1666 р. і бунт запорожців навесні 1667 року засвідчили розгортання антимосковського руху.

Вагомою причиною загострення відносин між двома сторонами була позиція царського уряду на переговорах із поляками, готовність Москви укласти мир, нехтуючи інтереси України. Це обумовлено було як складним внутрішнім становищем Росії (конфлікт між світською і духовною владою, що вилився у так звану «справу патріарха Никона», економічна криза, падіння дисципліни у війську та масове дезертирство через голод і злидні тощо), так і діяльністю головного російського дипломата А. Ордин-Нащокіна — керівника Посольського, а з червня 1667 року і Малоросійського приказів. Простежується еволюція поглядів офіційної Москви на українське питання. Розкривається боротьба в її урядових колах між тими, хто прагнув продовження війни з Польщею за Україну до переможного кінця (князь Н. Одоєвський, бояри Б. Хитрово і А. Матвеєв) та головним прихильником негайного примирення з поляками, навіть ціною відмови від «черкас», А. Ордин-Нащокіним. Підкреслюється негативна роль останнього в україно-російських взаєминах. Аналізуються умови Андрусівського перемир’я (січень 1667 р.) та Московського договору (грудень 1667 р.) між Польщею і Росією, акцентується увага на таємних переговорах Москви із правобережним гетьманом Петром Дорошенком щодо підданства царю.

Розкриваються обставини перебування на Великому Московському Соборі 1666−1667 рр. єпископів Мефодія та Лазаря Барановича, причини конфлікту київського місцеблюстителя із царськими властями і його відмови від проросійського курсу, чинники зміцнення при московському дворі позицій чернігівського єпископа.

Польсько-російські домовленості з їх відверто антиукраїнською спрямованістю, чутки про передачу полякам Києва та подвійна гра московської дипломатії спричинили кризу в українсько-російських відносинах, зміну зовнішньополітичного курсу Брюховецького і загальне антимосковське повстання на початку 1668 року. Перехопивши ініціативу, Петро Дорошенко об'єднує Україну під своєю булавою. З метою врегулювання ситуації царський уряд вдається до випробуваного вже засобу — посередництва вищого українського духовенства, надсилає грамоту із обіцянками повернення Війську Запорозькому «прав і вольностей». Тим часом подальший розвиток подій у регіоні був несприятливим для української сторони. Ускладнення військово-політичного становища на Правобережжі, куди спішно довелося відбути Дорошенку, розгорнутий наступ російських військ, тиск промосковськи налаштованих старшин і активна посередницька діяльність на користь Росії Лазаря Барановича змусили наказного гетьмана Дем’яна Многогрішного вступити у переговори із Москвою. В результаті вже на початку жовтня 1668 року Лівобережна Україна повернулася у підданство царя.