Остарбайтери — «східні робітники»

1. Остарбайтери В українській діаспорі їх ще називають остівцями. Робітники зі сходу. Хто вони? Скільки їх? Яка сила штовхнула їх в годину воєнного лихоліття покинути рідну землю, щоб десь у далеких Геренсфельді чи Туліні гнути спину на ворога, що з мечем прийшов у Їхній край? Яка подальша доля цих людей? Ті, кому сьогодні за шістдесят, могли б багато розповісти про них. Ті ж, кому зараз всього за двадцять, знають про них у кращому випадку з скупих рядків історії.

З самого початку існував «генеральний план Ост». Зміст даного документу став відомий історикам по неофіційним джерелам — в основному, по тим відгукам, які надавались різними відомствами третього рейха, які приймали участь в складанні «генерального плану Ост». Спочатку план відносився до Польщі. Але далі його основним об'єктом став Радянський Союз, в тому числі і Україна.

9 червня 1942 року рейсхфюрер СС на нараді вищих чинів СС повторив свою основну мету повної колонізації Східної Європи, причому конкретно перерахував, які області повинні бути колонізовані на протязі двадцяти років: Чехія, Моравія, Західна Прусія, Верхня Сілезія, Польща, східні території, Крим і Інгерманландія. 12 січня 1943 року в план додано: Литву, Латвію, Естонію, Білорусь, весь Крим і Таврію.

Про масштаби майбутнього злодійства можна судити по наступній вирізці із документу

«Генеральний план Ост передбачає, що після закінчення війни число переселенців для швидкої колонізації східних територій повинно складати… 4550 чоловік… Якщо прийняти до уваги благо прийнятне збільшення населення за рахунок підвищення народжуваності, а також у відомій кількості приплив переселенців із інших країн, населених германськими народами то можна розраховувати на 8 млн. чоловік німців для колонізації цих територій у приблизно 30 років. Однак цим не досягається запланована цифра в 10 млн. німців. На вказані 8 млн. німців припадає по плану 45 млн. місцевих жителів німецького походження, із яких 31 млн. повинні бути виселені з цих територій.»

Не потрібно дурити себе: дієслово «виселити» означало дещо інше «знищити». Але цифра 31 млн. була далеко не останньою. Так в відомстві Розенберга уточнювали: «Кількість людей, які потрапляли згідно плану під виселення повинно бути насправді набагато більше. Тільки на цій території, будуть ліквідовані ще до виселення приблизно 5−6 млн. євреїв, можна погодитися зі згаданою в плані цифрою 45 млн. місцевих жителів німецького походження, план виходить із явно неправильного підрахунку чисельності населення. Звідси напрошується висновок, що кількість людей, які повинні залишитися на вказаних територіях, або бути виселені, значно вище чим вказано в плані. В відповідності з цим з’являється ще більше труднощів, Якщо враховувати, що на розглянутих територіях залишиться 14 млн. місцевих жителів, як передбачає план, то потрібно 46−51 млн. чоловік».

Щодо України вона теж мала місце в плані, але про германізацію мова йшла дуже обмежено: тут скоріше мова йшла про масове винищення і виселення українського народу і перевезення сюди в ролі «воєнних колоністів» німців з Румунії, Болгарії і Югославії. На Україні Гітлер вирішив форсувати побудову «воєнних поселень.» Воєнні поселення стануть центрами германізації, для чого по-різному намагалися шукати українських дітей з блакитними очима, для того, щоб використати в ролі «генетичного» матеріалу. Навіть відомі західні історики другої світової війни одностайні в тому. Що у воєнних планах нацистського керівництва Україна займала особливе місце. Олександр Даллін, зокрема, пише з цього приводу: «З усіх сусідніх територій, що були захоплені Третім Рейхом, найважливішою була Україна. Це була найбільша радянська республіка, яку німці окупували повністю… Як джерело продуктів і постачальник робочої сили вона не мала собі рівних.»

В 1945 році в Німеччині і Австрії опинилось понад 2,3 млн. українців, поголовну більшість із них становили остарбайтери, в тому числі 157 416 запоріжців.

Запорізький край не міг не привернути увагу Берліна. Це можна пояснити: по-перше, цей край до другої світової був відомий як аграрний. Основна маса населення була зайнята в с/г. Велика частина площі території краю була зайнята ріллею. А настільки ми знаємо край завжди славився своєю працелюбністю. По-друге німецьке командування робило висновок, ця земля здатна давати стабільні врожаї, тут цілком перспективними можуть стати і рослинництво, і тваринництво. Але господарем на цих землях з часом має стати німецький бауер. На Нюрнберзькому процесі фігурувала т. зв. «зелена папка» — серія документів підготовлених Г. Гернінгом ще до війни. Він називав свою програму «Використання робочої сили за рахунок місцевого населення.» 7 листопада 1941 року Гернінг підписав указ «Про використання російської робочої сили». Під терміном «російська» малось на увазі «радянська». Так у майбутньому окрім росіян згідно з нацистською термінологією називали також українців, білорусів та жителів інших регіонів СРСР.

Райсхмаршал орієнтував окупаційні служби вдатись до максимальної експлуатації радянських людей. «Росіяни, — писав Геринг, — довели свою працездатність під час будівництва гігантської радянської промисловості. Сьогодні ця працездатність має послужити Рейху. Кількість робочої сили з Росії залежатиме від наших потреб. Робітників із інших країн, які мало виробляють і багато їдять, треба виселяти з імперії, заміняючи росіянами» (див. дод. № 1)

Вже в перші місяці німецько-радянської війни на промислових підприємствах та полях Рейху стало гостро не вистачати робітників. Мобілізація у вермахт все більш тотальною.

Перші заклики до української молоді їхати на роботу в Німеччину прозвучали вже влітку 1941 року. У пресі, через спеціальні відозви-плакати, шляхом усного запрошення люди з відомства А. Розенберга на всі лади розмальовували «райське життя» іноземних робітників в Німеччині. Нацистка листівка-звернення була доведена до багатьох людей. Одна з тогочасних агіток писала: «Українці! Німеччина дає вам нагоду отримати корисну і добре оплачувану роботу. В січні 1942 року до Райху вирушатиме перший поїзд з українцями. Запрошуємо тих, хто має фах, а також тих, хто його не має, їхати до Німеччини. (див. дод. № 3)

В газетах писались такого типу оголошення: «Ті, хто поїдуть до Німеччини, отримуватимуть: вистарчаюче харчування з додатковим приділом для тяжко працюючих, безплатне і хороше помешкання, гарний заробіток, частину якого ви зможете зложити в конто ощадності. За ці гроші після війни ви зможете купити на батьківщині землю і побудувати дім. За час вашого перебування в Німеччині ваші сім'ї отримуватимуть по 130 крб. щомісячно. Ви будете мати змогу побачити яка гарна Німеччина під час прогулянок в околиці.»

Але перші враження від німецької доброзичливості були швидко розвіяні, коли люди побачили в яку халепу вони потрапили.

Німецькі вербувальні служби явно не врахували, що звістки з Німеччини від перших «остарбайтерів» нейтралізують і навіть перекреслять німецьку агітацію. В інформації відділу пропаганди міністерства окупованих східних областей з тривогою повідомлялося: «З розповідей робітників, які повернулися через хворобу або іншу непридатність додому, населення дізнається неспростовної правди про погане поводження і недостатнє забезпечення.» В іншому повідомлення звертається увага на таку обставину: «Під час зворотного транспортування хворих робітників з Німеччини ешелони зупиняються поряд з ешелонами, що транспортують свіжу робочу сили. Це від самого початку негативно впливає на осіб, яких відправляють на роботу до Німеччини.» Із затриманих у червні цензурою листів «остарбайтерів» 95% містили негативні відгуки, і лише 5% — позитивні. «Ці, листи будучи повідомленнями очевидців, являють собою дуже шкідливу пропаганду», — наголошувалось у доповідній батальйону пропаганди «У» («Україна») про моральний стан населення. Настрій щодо «трудових відряджень» до Німеччини різко змінився. Якщо, скажімо, в селах спочатку за традицією проводжали від'їжджаючих з гармошкою п’яними піснями, то після перших же листів з рейху село зомліло від жаху.

З весни 1942 року для врятування програми забезпечення економіки робочою нацистський уряд бере курс на примус, Якщо у західноєвропейських країнах при вербуванні робочої сили укладались трудові контракти, що нерідко були чистою фікцією, то на Україні фашисти не вважали за потрібне вдаватися до якихось формальностей. І тут знову-таки проявились презирство і звірина ненависть «раси панів» до людей слов’янського походження. «Краще було б, аби тямуща українська жінка працювала біля домни в Німеччині, замість того, щоб здобувати освіту на Україні» — ось один з характерних висловів Гітлера того часу.

Курс на хижацьку рабовласницьку експлуатацію «східних робітників» знайшов втілення у декреті Гітлера від 21 березня 1942 року. Було створено спеціальну установу — «Імперське бюро з використання робочої сили» на чолі з Ф. Заукелем, кредом якого було: «Примусове залучення до трудової повинності в рейху є залізним законом.»

Передбачалася мобілізація обох статей віком від 16 до 60 років. Через десять днів після призначення Заукель телеграфував рейхскомісарам окупованих сусідніх областей: «Прошу вас форсувати вербування — за котре ви відповідаєте разом з комісіями — усіма доступними заходами, включаючи найсуворіше застосування методів примусової праці, щоб у найкоротший строк потроїти кількість завербованих."У листі до міністра східних окупованих територій він підкреслював, що робочу силу слід максимально вилучити із східних областей, особливо з рейхскомісаріату «Україна». У телеграмі рейхскомісаріату України Еріху Коху від 31 березня 1942 року Заукель просив «вжити всіх належних заходів». Та Коха, цього виняткового ненависника України та українців, не треба було і наставляти. Гітлерівський сатрап з готовністю відповів: «Я вижену з цієї країни всіх до останньої людини. Мене зовсім небагато часу, і Заукель оголосить Кохові подяку за його дії.

Сам Заукель багато разів відвідував Україну, зокрема Київ, Дніпропетровськ, Запоріжжя, Мелітополь та інші міста, налагоджував безперервний потік «східних робітників». Турботами цього «найбільшого й найжорстокішого работорговця з часів єгипетських фараонів», як зазначалося пізніше в ході Нюрнберзького процесу над німецькими військовими злочинцями, на Україні було відкрито 110 «бюро праці». (див. дод. № 2)

Злочинну діяльність людоловів середини ХХ ст. було організовано як сумнозвісних «мисливців за черепами» в африканських джунглях, але набагато масштабніше і лютіше. Усім підрозділам, ланкам та службам окупаційного апарату і т. зв. Цивільної адміністрації належало брати участь в «акціях Заукеля» як в заходах першочергової ваги. Спеціальним розпорядженням верховного командування вермахту окупаційні війська на Україні були офіційно підключені до проведення крупно масштабних операцій по захопленню і вивезенню великих мас людей до Німеччини. З уповноваженими Заукеля тісно співробітничали каральні органи. Гімлер невтомно нагадував своїм підлеглим, що, коли в цьому є потреба «спалювати ціле село, а жителів передавати в розпорядження уповноваженого».

Методи фашистів не визначалися якоюсь винахідливістю — переважно пастки, облави прямий примус. У хід йшли оголошення про «видачу продовольства», «молодіжні гуляння», «безплатні кіносеанси» тощо. Молодь, яка зголодніла за розвагами, клювала на таку приманку і гірко розплачувалась за довірливість.

На осінь 1942 року фашистам вдалося загнати на каторгу сотні тисяч українців, переважно молоді. Навесні 1943 року безчинства людоловів досягли апогею.

З рейхскомісаріату «Україна» планувалось депортувати 6 тис. чоловік щодня. Навіть окупаційні чиновники вважали за потрібне поінформувати свого шефа Розенберга про застосування методів «найчорніших періодів торгівлі рабами»

Війська, жандармерія, поліція з собаками перекривали виходи з міст, оточували вулиці, цілі квартали, базари, вокзали, установи, навіть зупиняли пасажирські поїзди. Хапали всіх без розбору, в тому числі жінок з дітьми, неповнолітніх хлопчиків і дівчаток, людей похилого віку — хто в чому був, ніякі життєві обставини до уваги не бралися, будь-які документи, навіть не розкриваючи, викидалися на смітник. У вантажні автомобілі жертв набивали напхом. (див. дод. № 4)

В містах і селах щодня, щогодини наростав опір насильницькому вивезенню на чужину. Бойкотування заходів людоловів починалося як перша реакція на дії окупантів. Поступово у цю пасивну форму опору — ухиляння від повісток на біржу праці, приховування своєї спеціальності, уникання реєстрації тощо — втягувались не тільки ті хто підлягав мобілізації, а й їхні батьки, родичі, друзі, знайомі, усі, кому не була байдужа доля молоді.

Настрій народу передає така розповсюджена тоді приповідка: «Краще зразу дома вмерти, ніж до німців їхати жити. Німці сало будуть жерти, а українці робить.

Також було популярним ховатися в лісах, на болотах (захід, північ), по ярах, балках, каменоломнях (південь, схід). Там утворювались таємні табори втікачів. Їжу їм приносили місцеві жителі, була також деяка худоба.

Коли люди призначені до «вербовки», все ж потрапляли до ешелонів, сміливці не залишали спроб втекти, зривали підлоги теплушок, викидалися по ходу поїзда між рейками. Дехто повертався додому вже з кордону, і не раз. Юнак з Гуляйполя Запорізької області В. Тараненко тричі зумів втекти з ешелону «остарбайтерів». Учетверте рятуючи сестру від каторги, він сам з’явився на збірний пункт замість неї, але знову втік й допоміг при цьому трьом юнакам!

Дуже багато людей падало у відчай і намагалося врятуватися самокаліцтвом. Щоб обманути медичну комісію, вдавалися до крайнощів — завдавали собі рани, роз’ятрювали їх екстрактом часнику, сірчаною та соляною кислотами, пили настій із тютюну, щоб викликати хвороби серця.

Українські лікарі які працювали медкомісіях часто допомагали своїм побратимам, навмисне ставлячи діагнози різних інфекційних і небезпечних хвороб або знаючи боязнь німців перед пошестями, закривали цілі села на карантин як наприклад відомий київський лікар П. М. Буйко, але за це йому довелося поплатитися життям — був спалений живим.

У народний опір вивезенню української молоді Німеччини включилися підпільники і партизани. І Центральний, і Український штаби партизанського руху, і нелегальний ЦК КП (б)У, інші парторгани орієнтували партизанський рух на активну участь в опорі фашистським людоловам, пересилали у великій кількості з радянського тилу відповідний пропагандистський матеріал для розповсюдження серед населення. На підставі аналізу звітів підпільних осередків та партизанських загонів можна з певністю твердити, що рятування людей від вивезення до рейху було важливою складовою їхньої діяльності. Розроблялися і проводилися бойові операції, здійснювалися на «робочі колони», вербувальні пункти, залізничні ешелони тощо. Підпільники влаштовували своїх людей на біржі праці, в поліцію, в медичні комісії, завдяки чому були постійно інформовані про плани окупантів, а від так могли вживати контрзаходів. Типова діяльність підпільника з Кам’янки-Дніпровської Запорізької області М. Кириченка. Зумівши влаштуватися на біржу праці, він систематично підтасовував реєстраційні картки, заплутував документацію, попереджав тих, кому загрожувала небезпека врятувавши в такий спосіб понад сто чоловік.

Допомагали перераховувати, не віддавати до рук людоловів молодь і деякі сільські старости. Найчастіше це робилося шляхом підробок необхідних документів, що звільняли від мобілізації. У Корсунь-Шевченківському районі Київської області староста П. С. Гайденко і писар П.Є. Марценюк, обидва учасники місцевого антифашистського підпілля, використовуючи викрадені бланки, фабрикували фіктивні довідки, нищили списки. Діяльність підпільників було розкрито. П. Гайденка поліцаї піддали неймовірним тортурам: палили розпеченим залізом ступінь ніг, спину, заганяли голки під нігті, виламали руки, відрізали ніс, губи тощо. У страшних муках помер патріот, але не виказав товариша, якому вдалося втекти до партизанів. Але вороги вчинили дику розправу над його сім'єю: розстріляли дружину й чотирирічне дитя, їхні тіла кинуто у вбиральню. Після вивезення Корсуня від фашистської окупації в радянські органи надійшло 334 письмові підтвердження від людей, котрим допомогли патріоти.

Завдяки бойовій активності партизанів, як радянських, так і з формувань Української повстанської армії, Поліської Січі, а також підпільників, вигнання до Німеччини зуміли уникнути сотні тисяч людей. Партизани діяли більше покладаючись на силу, без вагань пускаючи в хід зброю. Часто попереджали кривдників народу, а якщо загрози не діяли — безжально знищували їх. У с. Кульчини Кам’янець-Подільської області староста на запитання партизана, переодягненого під шуцмана, що він робитиме з тими, хто ухилятиметься, сказав: «Пов'яжу вірьовкою та потягну до жандармерії». Так з ним незабаром і вчинили партизани Кам’янецьПодільського з'єднання під командуванням С. О. Олексенка: на вірьовці притягли до Кульчицького лісу та покарали на смерть. Цей вчинок став повчальним для інших зрадників.

Уже в грудні 1942 р. з’явилися перші ознаки прямого зв’язку між полюванням за «східними робітниками» та загостренням усіх форм фашистами. Партизанський рух набирав дедалі більшої сили. У серпні 1943 р. командуючий військами тилового району групи армій «Південь» писав: «Дії партизанів у липні порівняно з попереднім місяцем значно активізувалися. Ця акція пояснюється не появою нових, більш крупних партизанських загонів, а формуванням незліченних нових дрібних груп, особливо у північній частині території оперативного тилового району. Ці дрібні загони чисельністю 8−10 чоловік складаються, за свідченням полонених, в основному з молоді, котра переховується від трудової повинності…».

Майже три роки йшли ешелони з українськими невільниками до Німеччини. Порівняно з іншими іноземними робітниками їхнє становище, побут, умови праці були набагато важчими, ніж, скажімо, голландців чи французів. Усього в рейху було 20 тис. таборів примусової праці.

У Німеччині було створено «ринки збуту робочої сили"(«арбайтцамт»), де легально відбувався продаж привезених зі сходу підприємцям і бауерам. Люди ставали товаром з відповідною ціною, робітник коштував по ціні дешевого пальта, робітниця — як черевики на дерев’яній підошві. Покупці відбирали їх як худобу — заглядали в зуби, мацали м’язи.

Протягом двох останніх років війни умови життя і праці східних робітників, практично не відрізнялися від життя військовополонених та в’язнів нацистських концтаборів. Цього не приховували і самі німці, бо в’язні обходились Рейху дешевше, ніж остарбайтери. Чи не цим можна пояснити той факт, що в кінці 1943 р. ешелони з остарбайтерами, що вирушили із Запоріжжя, Сталіно та Миколаєва, прибули в Німеччину як… ешелони в’язнів і були спрямовані безпосередньо в Бухенвальд, Маутхаузен, Дахау та Грос-Розен!

В 1945 році на території Німеччини опинилось понад 7.5 млн. іноземних робітників, що були силоміць вивезені із своїх країн. Що понад 2 млн. військовополонених всупереч Гаагській та Женевській конвенціям були піддані експлуататорській праці нацистами як робоча сила на оборонних заводах цієї держави.

Дехто пробував уникати фільтраційних таборів, але, повернувшись додому, тим не менше змушений був звертатись до районного чи міського відділів НКВД «на сповідь», бо без санкції цього відомства неможливо було легально жити, трудитися, мати сім'ю.

Сьогодні широкій громадськості ще недоступні офіційні дані, скільки радянських громадян прямим етапом нацистських були відправлені до більшовицьких концтаборів. Але з упевненістю можна сказати, що таких було не один десяток, не одна сотня тисяч.

Проте як Радянська вітчизна зустрічає своїх синів та дочок з ворожої неволі, досить швидко стало відомо у таборах вчорашніх невільників з України, що опинились у британській та американській зонах окупації розгромленої Німеччини. І чимало українців стали задумуватись над тим, чи варто повертатись на батьківщину, де знову хазяйнують більшовики. І питання про те, що може їх чекати на рідній землі за те, що не відмовились працювати на ворога, що не загинули, а потрапили в полон, що вижили у нацистських катівнях і таборах смерті. Настрою, як кажуть, додавали ті, у кого були підстави не любити радянську владу, хто відчував її принади сповна. І понад двісті тисяч українців, навчених гірким досвідом нацистського «нового порядку», не ризикнули попробувати ще більшовицького способу повоєнного життя. Скільки з них було жителів Запоріжжя? Це важко сказати, бо досі ніхто не ризикував вести такого обліку. Пройшло понад півстоліття з закінчення другої світової війни. Народи, що злою волею тоталітарних режимів були втягнуті в цю найстрашнішу різню, мали змогу не тільки вивчити та проаналізувати причини даної війни, але зробити висновки та вжити заходів, щоб подібне не повторилося у майбутньому.

На заході переможці й переможені мали достатньо часу, щоб інтегруватись у єдину європейську співдружність.

Діти і внуки тих, хто, осліплений маніакальними ідеями зверхності, йшов завойовувати «життєвий простір», знайшли в собі силу, волю і потребу попросити вибачення в тих, кого гітлерівський режим погнав до рейху і перетворив на рабів ХХ ст. Уряд ФРН, як відомо, взяв на себе також і матеріальну компенсацію за злодіяння нацизму стосовно французів, бельгійців, чехів, поляків та громадян інших національностей, яких у роки війни експлуатовано та морально знівечено фашистами. Давно вирішено питання про матеріальну та пенсійне забезпечення за рахунок ФРН тих остарбайтерів українського походження, що живуть сьогодні на Заході. Підійшла черга і до тої групи людей, що у найбільшій мірі постраждали від коричневої чуми. Маємо на увазі населення України, зокрема тих її громадян, хто півстоліття тому у юнацькому віці силоміць був гнаний у фашистську неволю. Сьогодні вже немає 2 300 000 колишніх українських остарбайтерів. За даними останньої реєстрації у нашій країні залишилось трохи більше 600 тис. чоловік, тобто приблизно один із чотирьох.

Хто вони? Які вони? Майже п’ять десятиліть ярлик «остарбайтера» важким каменем тяжів над долею кожного. За, те, що протягом року (двох) вимушені вони були по-рабськи працювати на окупанта, бо не зумів, не здатним був захистити їх режим, що називав себе народним, класовим, найдемократичнішим, Довгі роки у себе на батьківщині влада їх називала зрадниками, згодом — «ненадійними», а відтак просто громадянами третього сорту. Нарешті про них ніби забули. Але час не зупинявся. Сьогодні, тим хто дожив до наших днів, уже по 70−80 років. Сивина покрила їх голови, хоч руки продовжують трудитися. Та десятиліття не можуть стерти з пам’яті того, що було впродовж їхнього життя. Бо це трагедія цілого покоління, якому історія приготувала драматичну, болючу назву заручників другої світової війни.

2. Спогади остарбайтерів (вивезених до Австрії)

2.1 Зі спогадів Чучка Івана Даниловича

«Я народився в 1924 році в Гуляйполі Запорізької області. Батьки були звичайними селянами, батько працював в колгоспі, мати також. До четвертого класу ходив до школи. Але одного разу батько сказав, що в школу я більше не піду, треба заробляти на життя. Ще дитиною працював у колгоспі, потім деякий час в Запоріжжі на теперішньому заводі «Мотор Січ».

Наближався фронт, почалася евакуація заводу, грузили та вивозили обладнання. Більшість робітників мобілізували до армії, нас, малих, розпустили по домівках.

В 1943 році до міста вступили німецькі війська. З цього часу почалися масові депортації люду на примусові роботи до Німеччини та Австрії. Такі мобілізації проходили дуже часто. Працездатний люд, переважно юнаків і дівчат 16−20 років, зганяли до місцевої школи. Тричі мені вдавалося уникнути такого збору, а от четвертого разу не пощастило. В травні цього ж року мене відправили до Германії. Спочатку під пильним наглядом нас повели до сусідньої з містом залізничної станцій за 7 кілометрів. На станції вже було багато таких як ми, з торбами, валізами. Нас відразу приєднали до натовпу. І в той же день посадовили вагони, і поїзд рушив у далеку дорогу, в чужу, невідому країну, з якої не всім судилося повернутися. У вагонах переважно їхали молоді хлопці та дівчата. По дорозі ніде не випускали аж доки не доїхали до Польщі. Саме на цій зупинці я купив собі пістолет на кошти які взяв з дому. Кінцева зупинка була місто Тульн, що в Австрії. Полонених, поселили в бараки, що знаходились за містом. З місцевих сіл з'їжджалися власники, розбирали в свої господарства таких робітників як ми. Ще з одним хлопцем я потрапив до одної господині. Нам дали перекусити і відразу погнали працювати. Там уже працювали десятки робітників з інших країн і поляки, і французи, і росіяни… Ті що були з Радянського Союзу мали на грудях нашивку «OsT»

Я доглядав за кіньми, яких любив ще змалечку, волами, доводилось полоти буряки тощо, складали сіно, та інше. Господарство було дуже велике і було важко його обробляти. А ставлення хазяїнів було таке, як наче ми якась скотина, а не люди, бо постійно били, не видавали навіть одягу, я пам’ятаю в мене були ще домашні штани, які я носив доки вони не згнили на мені. А їжа, переважно суп із брукви, навіть свиням давали кращу їжу в порівнянні з нашою.

Одного разу мій друг Василь не витримавши знущань заколов хазяїна вилами, тому ми забравши речі мусили втікати. Прибилися до господаря в іншому селі в якого працювали декілька російських військовополонених офіцерів, навколо яких ми й гуртувалися. В нового хазяїна виконували подібну роботу. Тут на щастя ставлення було кращим та й їжа уже була ліпшою. Майже кожного дня збиралися після роботи ввечері у сараї і розмовляли про війну, про фронт, обговорювали способи втечі. Напроти цього сараю був будинок багатого австрійця, який завжди виходив на крильце курити люльку, чув і наші розмови, але ми думали, що він нас не розуміє. Та ось одного разу австрієць кукає мене: «Іван, кам ту мі…». Я підійшов, він завів мене в будинок і почав розпитувати російською мовою. Я думав, що це все, кінець. Та цей пан виявився бувшим послом Австрії в Росії, бував він і на Україні, показував речі привезені з моєї батьківщини. Ця людина засуджувала війну, він співчував таким як я і попереджав, щоб ми з хлопцями не збиралися тут, бо німці проводять по селам рейди. Потім він звелів мені збирати речі і їхати з ним, сказавши при цьому, що мені тут залишаться дуже небезпечно. Він був надзвичайно доброю людиною. Переодягнув мене в німецьке вбрання повіз, до свого друга, в інше село за Дунаєм котре називалось Рупенштоль. Хазяїном був австрійський офіцер, якого демобілізували з армії через поранення. Господарі були добрими людьми, їсти сідав до столу разом з ними. Тут в мої обов’язки входило догляд за кіньми та худобою. Спати доводилось в конюшні чи в госпдобудовах. Там я познайомився і здружився з українською дівчиною із Сум. Попрацювавши деякий час мене знову перевели до іншого господаря в другий край села. Ці люди також ставились до мене добре. Особливо близько подружився з сином нового хазяїна Францом. Декілька разів їздили з ним в поле, стріляти з мого пістолета, який весь час зі мною Коли почав приближатися фронт нас часто зганяли із села для того, щоб ми копали окопи. Все частіше доводилось чути про розстріли остарбайтерів німцями, і хазяї мене та ще декількох хлопців повів до схованки в скелі десь за 2 км. від села. Це була спеціально вирита, ще до початку війни печера для переховування. Схованка представляла собою невелику кімнату, яка була устелена соломою і сіном. Тут можна було сидіти або лежати вхід закривався, а щоб потрапляло туди повітря в стелі були висвердлені дірки, які обережно прикривались каменем. В цій печері ми провели останні дні до перемоги, коли в перших числах травня в село ввійшли червоні війська ми відразу вибігли їм на зустріч. Побачення було дуже тепле: довго браталися та плакали.

Далі мене мобілізували до армії, ще два роки служив у стрілецькій дивізії та інженерних військах, додому повернувся в 1947 році.

Ці події назавжди залишили в моїй душі темну сторінку."

2.2 Із спогадів Шрамка Григорія Трохимовича

«Я народився 1925 року в Гуляйполі в багатодітній сім'ї в нашій родині було ще крім мене 11 дітей, тому про звільнення від примусового вивозу на роботу до Німеччини не могло й бути й мови. В той день місто оголосило, у багатьох хатах — сльози, збори в дорогу, прощання.

Третього травня зігнали нас до місцевої школи, погрузили на підводи і повезли до сусідньої за містом залізничної станції. Ніч провели у товарних вагонах і на ранок четвертого травня поїзд рушив у далекий путь. По дорозі дехто стрибав із вагонів, багато цих людей гинуло під кулями німецьких кулеметів. Так ми доїхали до Перемишля тут нам було наказано вийти з вагонів разом зі своїми речемо. Нас повели в якийсь будинок, що знаходився неподалік від станції. В ньому ми шеренгою проходили медкомісію. Перевіряли чи немає хвороб шкіри та вошей: у кого знаходили воші, їх обстригали зовсім. Одяг обробляли в дезінфекційних камерах. Коли все це закінчилось, ми знову посідали в вагони — поїзд рушив, їхали через Польщу. На зупинках інколи випускали з вагонів. Дорога була важкою і нестерпною. Кінцева станція була місто Штоккерау, що за вісімнадцять кілометрів від Відня. Це був розподільний табір, звідки мене та ще кількох земляків переправили на цукровий завод до міста Тульн. Дістались ми туди потягом. Щойно приїхали нас відразу поставили до роботи: працював на пресах, умови життя були погані, тут діяли повсюдні дві зміни по 20 год. В той тиждень коли працював у першу зміну, треба було вставати дуже рано, щоб встигнути отримати сніданок, поснідати і вчасно отримати роботу. Годували погано переважно супом з брукви та різної трави, хліба давали приблизно 250 гр. на день, та й той був з домішками якихось відходів. Барак у якому ми жили, був дерев’яний, одноповерховий, з нарами. По прибутті на цукровий завод мені видали спец одяг і взуття. Вихідний день — неділя. Але в місто з табору не випускали.

На щастя працювати на цьому заводі довелося не довго, нас двох хлопців та одну дівчину викупив по п’ять марок один австрієць, господарство якого знаходилось неподалік від міста. Господарство було великим: більш як 10 га. землі, 10 свиней, 8 корів, кури, гуси… Працювали круглий рік, виконували різну роботу: і в полі, і біля худоби, і в лісі, і в саду. Робочий день починався рано, а закінчувався пізно увечері, коли була нагодована худоба. Вільний час мав тільки у неділю — з обіду до вечора. Роботи випадало дуже багато, і в кінці дня я завжди дуже стомлювався. Особливо тяжко було в жнива. Працювати доводилось швидко без спочинку. Відразу по приїзду хазяїн видав робочий одяг — спецівку із простої тканини та дерев’яні черевики. Праця на селі всюди важка, робочий день довгий, зате не доводилось голодувати. Господар як і його сім'я ставилися до мене непогано, їв те ж саме, що й вони. Познайомившись із такими, як я, остарбайтерами, що працювали в інших господарствах, у неділю ходив до них, або вони приходили до мене. Хазяїн не забороняв цього — аби тільки ти поводився пристойно. Спав я в клуні на ліжку.

Доводилось бувати з хазяїном у Відні, та у Віденському лісі, де за розповідями тримали в таборах полонених ще в 1941 р. радянських прикордонників. Весною, коли підійшов фронт. Відень зібрали в кільце радянські війська, посилились польоти авіації. Працюючи, не раз бачив повітряні бої між американськими та німецькими літаками. Під час бомбардування скидали бомби і на «наше» село. 7−8 фронт підійшов у притул до села в якому я працював. Кілька годин обстрілювала артилерія, а літаки бомбардували німецькі позиції. Тепер хазяї розуміли, що німці втікають, що незабаром тут будуть радянські війська і ставлення їх до нас різко змінювалось у кращий бік. Звільнили село радянські війська в квітні, але ще два дні ми перебували тут. Потім відвезли в Угорщину, де я був мобілізований до армії. Вже 24 квітня прийняв присягу та разом з новосформованим батальйоном був відправлений на фронт, але приймати участь у бойових діях не довелося, бо дісталися до фронту в травні, а 9 вже святкували день Перемоги. Ще чотири роки відслужив у армії і в 1949 р. був уже вдома"

війна остарбайтер примусовий робота

3. Спогади остарбайтерів (вивезених до Німеччини)

3.1 Із спогадів Красовського Миколи Миколайовича:

«Я народився 2 лютого 1926 р. в Гуляйполі в сім'ї селян. Змалку працював в колгоспі. Після входу до міста німців почались депортації трудового люду. Було дано наказ від кожного колгоспу виділяти по певній кількості людей для відправлення до Германії, в ці списки потрапив і я. Було мені тоді 16 років. Відвезли на залізничну станцію поряд з Гуляйполем. На залізничній станцій були вже звезені сотні людей з навколишніх сіл. Нас загнали в криті вантажні вагони, позачиняли двері і поїзд рушив на захід, було це в кінці грудня 1942 року. Супроводжали нас німці, які їхали у відпустку у Германію. Першою зупинкою, вже в 1943 році було місто Перемишль. Нам наказали вийти і стати в колони. Коли всі вишикувались, повели в табір. Табір був величезний, обгороджений колючим дротом, з вишками для охорони. На території табору було багато одноповерхових бараків та інших будівель. Тут ми повинні були пройти медогляд, санітарну обробку. Під величезним навісом без стін нам наказали роздягнутися і увесь одяг здали на дезінфекцію. Одяг склали на автомашину і кудись повезли. Ми стояли зовсім голі, а неподалік німецькі солдати дивились на нас і весь час реготали. Потім повели всіх до лазні, після якої ми мокрі вийшли на подвір'я, де вже лежав розкиданий рядами наший одяг. Все було перемішане, доводилось перевертати чужий одяг… А німецькі солдати все продовжували реготати, коли дезінфекцію і миття було закінчено нас вишикували в колони і повели на станцію, наказали сідати в вагони. Довезли в Західну Німеччину, місто Ессен. У цьому місті розподілили на фабрики і заводи, декого на сільськогосподарські роботи. Я потрапив на будівельну фірму «Бауйльфе». Жити нам довелося на відміну від інших, які жили в бараках, у старому покинутому клубі, де для нас встановили нари. Виконували переважно будівельні роботи: будували водоканали до міста, мішали цемент, носили пісок, рили траншеї, укладали труби. Для роботи нам видавали спецівку із якоїсь простої матерії та дерев’яні черевики і шкарпетки в яких ми ходили цілий рік. На зиму додали ще куртки на ваті та шерстяні шкарпетки. Такий одяг не дуже захищав від холоду, тому взимку часто хворіли. Кормили погано переважно невелика порція хліба, суп із брукви, рідше з картоплі, інколи вермішель.

У моєму таборі було десь чоловік 120. Інколи нас вивозили в центр міста де таких як ми розбирали німці на різні роботи, в кінці дня нас повертали. Декілька разів нам виписували аусвайс і випускали гуляти по місту. З відкриттям другого фронту в Нормандії 1944 року все частіше почались польоти американської авіації, зовсім поряд висаджувався десант. Нас розділили і направили копати окопи. Половина потрапила у Францію, а я, з іншою половиною — до Східної Прусії. Пробув я тут все літо 1944 року. Переважно копали окопи та хоронили мертвих. Потім нас повернули до Центральної Німеччини в місто Галле. Там ми жили в бараках, які окремо були для поляків, французів, чехів, росіян. Робота була подібною. Копали окопи, хоронили мертвих німців після бомбардування. Саме в місті Галле ми і зустріли перемогу. Визволили нас у квітні 1945 року американські війська. Місто здали без бою. Німці в паніці тікали кидаючи зброю. Деякий час ми залишалися без нагляду, блукали по місту, збирали зброю, одяг, харчі. Ще десь зо два тижня ми жили в своїх бараках чекаючи відправки на батьківщину. Радянські війська займали територію по інший бік річки Ельби. Із міста Галле весь наш табір в супроводі декількох американських солдатів рухався до радянських військ. Дорога була довгою та виснажливою. Ми викидали всі речі взяті з собою з табору, бо йти вже не було сил. Це початок літа 1945 року. Переправившись через Ельбу ми зустрілися з радянськими військами, які почали організовувати наше повернення. Декого було відразу мобілізовано до армії, повезли потягом до кордону з Польщею на пересилочній станції хлопців і дівчат розділили, та посилили окремо. На цій станції мабуть відбулася якась військова сутичка, бо по всій території лежали трупи російських солдатів мабуть вже десь по тижню. Нас заставили рити їм могили і хоронити. Доводилось хоронити простих солдатів по-троє, а офіцерів по-одному. Це було дуже страшно.

Тут ми мусили пройти «особливий відділ». Кожного дня по кілька десятків чоловік нас викликали до штабу. Після проходження цього відділу людей садили по вантажівках і відправляли по домівках. У вересні 1943 року потрапив додому і я. Але майже відразу був мобілізований до армії. Вже у ФЗО, потім 10 років працював на «Запоріжсталі».

Навіть важко згадувати, нікому не бажав би проходити такі нелюдські муки і страждання. Я дуже підривають людське здоров’я і психіку".

3.2 Зі спогадів Шкабарні (Дядник) Марії Михайлівни Народилася в селі Новозапорізьке Гуляйпільського району Запорізької області 21 березня 1925 року в сім'ї селян. З окупацією нашого села німцями в кінці 1942 року вони видали наказ, щоб з нашого села відправити на роботу до Німеччини хлопців та дівчат. Місцевий староста який добре всіх знав призначив на вивезення й мене. Коли стало відомо. Що мушу їхати в Німеччину в хату вступили тяжкі дні — плакала мати, плакала я, сумний і пригнічений ходив батько всі вже знали як жорстоко карали німці тих, хто ухилявся від відправки. Тому ми з покорою сприйняли це лихо заздалегідь почали готувати все необхідне, зібрали деякий одяг, їжу та поскладали в торби.

Коли всі зібралися під'їхали підводи і нас повезли спочатку в місто Гуляйполе, а потім на залізничну станцію. Прощання з рідними було коротке, були сльози, голосіння. На станції були вже сотні людей звезених з околишніх сіл. Нас загнали в криті вантажні вагони, позачиняли двері і потяг рушив. По дорозі один хлопець із нашого села на ходу вистрибнув із вагону, а от чи залишився він живий це мені невідомо. По дорозі декілька разів зупинялися і нас випускали набрати води, вмитися тощо. На одній із якихось станцій, назву не пам’ятаю, проходили медичний огляд та санітарну обробку одягу.

Кінцевою зупинкою був розподільний пункт в Німеччині. З того табору нас групами відправляли щоденно на заводи та фабрики та в інші місця на роботи. Приходили також окремі німці, певно хазяїни, і вибирали собі робітників. Я потрапила з групою дівчат у місто Шертберк на черепичну фабрику. Після приїзду нас поселили в барак, який знаходився на території цієї фабрики. Видали нам також спецівку, яка складалася з штанів, куртки та дерев’яних черевиків, при цьому на куртці ми обов’язково мали нашити розпізнавальний знак остарбайтера («OsT»). На цей же день ми приступили до роботи, я працювала біля формувального станка, яки виготовляв черепицю. Робочий день тривав 12 годин. За зміну так стомлювалися, що ледве ввечері добирались до своїх нар. Руки постійно пухли, адже за 12 годин ніде не можна відійти, потрібно встигати за станком.

Умови життя були тяжкі. Бараки взимку дуже погано опалювались, погрітись чи посушити одяг ніде. В бараках дво або три поверхові нари, постіль поганенька, дуже рідко мінялась. Годували нас тричі на день, звичайно табірною їжею — якась юшка з брукви та шпинату, рідше каша чи картопля, хліба давали на день по три кусочки. Одного разу дали зовсім гнилу картоплю, яку ми не могли їсти, хоч і були дуже голодні. На другий день всі вирішили не вийти до роботи, лежали на нарах та плакали. Коли наглядачі вранці побачили, що ніхто не виходить вони залетіли в барак та почали нас шмагати і ми змушені були працювати. Були ми виснажені, худі, багато з нас хворіло. Так тяглися тяжкі, сірі, схожі один на одного безбарвні дні. Дисципліна була дуже сувора, навіть жорстока, карали за будь-яку провину чи не точне виконання наказу.

На фабриці де працювала доводилось зустрічати і бачити всяких німців. Більшість із них, особливо люди старшого віку, були звичайними добрими людьми. Ставились до нас непогано, розуміли, що ми невинні, в міру своїх можливостей допомагали нам. Погані, навіть жорстокі, зустрічалися серед молодшого покоління та охоронців.

Якось на території фабрики ми знайшли невеликий погріб в якому зберігали моркву і вночі через грати в туалеті я вибиралась із барака (бо була найхудіша) та крала для всіх моркву. По неділях випускали в місто, але купити ми нічого не могли, бо грошей в нас не було.

Тяжкі дні почалися коли почалися майже безперервні нальоти і бомбардування американської і радянської авіації. Суцільне завивання сирен, свист і вибухи бомб, гуркіт літаків, обвали багатоповерхових будинків, страшні пожежі. Сотні людей було поховано живими під руїнами будинків. І таке страхіття, таке пекло — кожен день та кожну ніч. Майже кожної ночі нас піднімала тривога і нас вели в бомбосховище. В одну з таких ночей бомбили залізничну станцію, яка знаходилась зовсім поряд з нашою фабрикою. Запалювальні бомби падали і на наший барак. Нас і цього разу загнали в бомбосховище замкнувши ззовні. Просиділи ми там три дні. Поїли все, що встигли взяти з собою. Думали було, що там нам і кінець, та якось відчинились двері і в сховище зайшов солдат американської армії. Це було 8 травня 1945 року. Ми раділи, плакали від щастя. Командування частини, що нас звільняла, наказало всім зібратися. Нам оголосили, що ми вільні і що нас відведуть у табір, де збираються такі, як ми, для відправки на батьківщину. Потім дали кожному сухий пайок і почали готувати відправлення. Нас посадили на потяг і довезли до збірного пункту в м. Везель. Тут нас поселили в казармах для моряків і повинні були чекати своєї черги їхати на батьківщину. Керували відправкою два полковники, Волошин та Іванов. Це були надзвичайно добрі люди. Часто ми з подругою переписували, по їхньому проханню накази, які приходили від командування. У Везелі перебували майже 2 місяці, доки дочекалися своєї черги. Додому добиралися довго й важко. Залізниці понівечені, часто виходили з вагонів, йшли пішки. Довезли до станції Гайчур, що за декілька кілометрів від мого села. Я готова була бігти, летіти, щоб швидше побачити свою родину. Було це на початку серпня.

3.3 Із спогадів Онішко (Шаповал) Ольги Онисимівни

«Я народилася 29.11.1926 р. в місті Гуляйполі. Батьки працювали в колгоспі. Після окупації Гуляйполя німці почали виділяти від кожного колгоспу людей для відправки на роботу в Германію. Дійшла черга і до мене. Ми брали з дому необхідні речі: деяку їжу. 24 червня 1943 року нас на підводах у супроводі поліцаїв повезли на залізничну станцію, де ми переночували. На ранок 26 червня нас загнали в товарні вагони, десь по 45 чоловік в кожному. Всі намагались гуртуватись між знайомими, односельчанами. Нас з Гуляйполя було 19 дівчат. Поїзд у далеку дорогу, до незнайомої країни. У вагоні всі плакали, адже дітей вперше відірвали від батьків, та ще вони не знали, що їх чекає надалі. Деякі дорогою тікали. а от чи вдалося їм вижити невідомо. Якось з нашого вагону вистрибнули брат і сестра, поїзд відразу зупинили і німці які нас охороняли впіймали втікачів. Дівчину сильно побили, а хлопця застрелили. Після цього у кожен вагон поставили по два наглядачі з автоматами. Так доїхали ми до Перемишля, де проходили медогляд. У кого виявляли хвороби шкіри чи інфекційні захворювання відправляли додому. Тут також кожному із нас присвоїли номери. Від Перемишля довезли до м. Дезау, що в Германії. Тут ми провели 2 дні, де знову проходили медогляд. На третій день німці набирали робітників у свої господарства чи на якісь підприємства. Нас 19 дівчат забрав у своє господарство німець, який ходив разом із великою собакою. Він повів нас до залізничної станції за декілька кілометрів від м. Дезау. По дорозі дуже стомилися. була жарка пора та ще й несли на собі великі мішки з речами. На станції нас погрузили у вагони і відправили до міста Еленбург, де й судилося мені працювати усю війну, в залізничному депо. Привезли нас під вечір у неділю. Поселили відразу у невеликі одноповерхові будинки, по чотири дівчини у кімнату, у яких стояло по-двоє двоповерхових нар. Лагерфюрер призначив на кожен будинок по-двоє поліцаїв. Ніч ми майже не спали, весь час плакали, лише під ранок трішки задрімали.

Наступного дня нас вишикували на подвір'ї, і з нами провів інструктаж наш майстер, поляк за походженням, Лі пінський. Він розподілив між нами роботу і повів у цех, де нам видали відра та ганчірки. Ми мусили мити вагони та кожен дизельним паливом. Перед роботою нам також видали спецівки і з пізнавальним знаком «OsT».

Два тижні ми прибирали та мили потяги в цеху, а потім нас поставили на розвантажування вагонів з вугіллям. За день двоє повинні розвантажувати два вагони, один до обіду, а другий після. На такій роботі страшенно втомлювалися, та ще й годували погано. Це переважно були супи з брукви чи моркви, рідше каша чи картопля. Якщо розділити, то на день виходило приблизно 200 гр. хліба, на тиждень 2 ложки цукру та 200 гр. маргарину. На території депо була лазня та кімната для прання, що трішки полегшувало життєві умови.

Так ми працювали до 1944 року, аж доки почалися польоти авіації. Майже щодня літаки скидали бомби над депо. В березні квітні через безперервне бомбардування неможливо було працювати. Під час нальоту ми ховалися хто куди, бо до бомбосховища, не всі встигали добігати. І ось 23 квітня нас всіх загнали в бомбосховище і зовсім не випускали. Просиділи ми там 2 дні, а коли стихла стрілянина, ми вийшли на подвір'я і побачили вже вояків американської армії. Це було 25 квітня.

Пробули ми в місті Еленбурзі ще до першого травня, а треба було їхати додому. І от хлопці, які теж були з України, забрали коней та підводи у багера, господарство якого було розташоване поряд з депо і ми почали збиратися в дорогу. Їхати ми повинні були по той бік р. Ельби, на території окупації радянських військ. Міст через Ельбу був підірваний, тому ми переправилися через тимчасовий міст збудований нашими військами. Дісталися ми до міста Торгау — збирального пункту. Але залишитися нам тут не вдалося, сказали, що табір переповнений і направили їхати далі. По дорозі ночували ми в селах, прямо на підводах 8 травня ми заїхали до якоїсь військової частини, де всіх хлопців. що були з нами мобілізували до армії і далі ми поїхали самі дівчата. Довго їхали лісом і вже при виїзді з нього нас зустріли радянські військові, які порадували нас новиною про перемогу над Германією. Заночували ми у маєтку якоїсь німки, а зранку нас забрали машинами і повезли до м. Есталоверд у помістя бауера, який боячись розправи збоку радянських військ втік, покинувши все своє майно. Тут ми мусили виконувати деяку господарську роботу: доглядати за худобою, обробляти поле. Пробувши тут деякий час нас знову відвезли у робочий табір, де основною нашою роботою було збирання пшениці на полях, косили, молотили, в’язали снопи. Весь цей час зі мною була моя подруга Катя, також з Гуляйполя. Але й тут ми пробули не довго, нас знову перевезли, але цього разу аж до Австрії, у місті, що за 16 км. від Відня. Поселили нас у військовій частині, де ми з Катею мили посуд, готували їжу, прибирали казарми. Тут ми зустрілися з простим водієм, нашим земляком, який порадив нам писати заяву до штабу і просити про відправлення на батьківщину, що ми й зробили. Начальник штабу після довгих відмовлянь дав добро і цей же водій відвіз нас до збирального пункту, де люди з України жили по куренях: Запорізький, Донецький, Дніпропетровський і т. д. Поселили тут і нас. Це була уже середина листопада. Пробувши 3 дні в цьому таборі нам видали білети на потяг та сухий пайок і відвезли на залізничну станцію. Ми переночували ніч на вокзалі. Сісти по білетам нам не вдалося тому що вагони і так були переповнені. Нам порадили добиратися додому попутними товарними потягами. Сіли ми з Катею у вагон з вугіллям, що рухалися до Києва. Сіли до нас і двоє демобілізованих військових, які рухались у цьому ж напрямку. один з Києва інший з Ростова. Так ми доїхали до станції Фастів, де пересіли на інший товарний вагон з колодами дерев. Цим потягом ми доїхали до Дніпропетровська, тут знову пересадка товарний з залізом, який довіз нас до Запоріжжя. Із Запоріжжя вже за придбаними білетами доїхали до міста Поліг, що за 20 км. від Гуляйполя .

І вже 3 грудня 1945 року ми з Катею були вдома.

Висновок Думаю ви зі мною погодитися, що це була невиправдана жорстокість щодо українського народу. Я можу пояснити це так. Німці вважали себе «расою панів», а слов’яни для них були нижчою расою яку потрібно знищити.

Особисто я беззаперечно засуджую діяльність німецької влади на території України. Вона не мала права примусово вивозити російських (українських) громадян на роботи до Німеччини. Може хтось скаже, що вони вели успішну агітацію і люди йшли добровільно. Так, перша хвиля працівників можливо і була добровільною, але ж ми знаємо, що їх агітаційна політика впала як картковий будинок після перших звісток з Німеччини і Австрії.

В своїй програмі рабської праці нацисти на меті мали дві цілі, причому обидві злочинні. Перша складалася з того, щоб задовольнити потреби військової економіки, примусивши робітників практично воювати самим проти рідних країн і їх союзників. Другою, знищити або послабити народи, які в нацистському розумінні могли загрожувати їм.

Безумовно не всі вони так презирливо ставились до інших народів, згадаємо слова Чучка Івана Даниловича, що останній його хазяїн ставився до нього по-людські, і навіть під час фашистських рейдів сховав.

А щодо самих остарбайтерів, я вважаю їх вольовими людьми. Бо не кожен з міг би пережити такі поневіряння і знущання. Уявіть, що таке коли тебе вважають за ніщо, пусте місце, коли свиней кормлять краще чим тебе. Це чорна сторінка життя, яку не вирвеш… Але ці люди пережили всі знущання і живуть досі. По праву їх можна вважати героями того лихоліття на рівні з в’язнями концтаборів та тих, що лишилися рабами на батьківщині. Фашистська машина знищення не робила різниці між ними, відрізнялись тільки методи. Використання рабської «східної сили» було злочинним, як і вся злочинна фашистська влада. Цей злочин було доведено Нюрнберзьким процесом і засуджено світовою громадськістю.

Сучасна демократична Німеччина взяла на себе зобов’язання хоч якоюсь мірою відшкодувати збитків завданих нашому народові, експлуатованому і приниженому. Звичайно, ніякими марками не можна відшкодувати тих моральних збитків, які завдані нашому народові за роки війни.