Висновки. 
Створення та діяльність природних заповідників в Україні

— З'ясовано, що проблема створення та діяльності природних заповідників в Україні у 1920 — 1930;х роках залишалася поза увагою історичної науки, лише окремі її аспекти фрагментарно відображено в історіографії. Не досліджувалася практична діяльність української інтелігенції, громадських організацій та державних структур у природно-заповідному напрямку. Із природних заповідників в історіографії, здебільшого, згадується Степовий заповідник Асканія-Нова, діяльність інших заповідників майже не висвітлювалася. Виявлення та залучення до джерельної бази дисертаційної роботи значного масиву архівних документів дозволяє зробити неупереджені, документально аргументовані висновки і узагальнення стосовно створення та діяльності природних заповідників в Україні у досліджуваний період.

— Розкрито історичні традиції природно-заповідної діяльності в Україні, що базувалися на язичницькому світогляді слов’ян, меркантильних міркуваннях збереження природи в період розвитку товарно-грошових відносин, наукових концепціях збереження природного довкілля ХІХ — початку ХХ століть. Аналіз природоохоронних процесів в період Української революції засвідчує, що, незважаючи на політичні розходження, спільним у роботі українських національних урядів була їх підтримка природоохоронних ініціатив учених, діяльності товариств дослідників природи. Через часту зміну влади природно-заповідні ідеї майже не втілилися в життя, однак активна праця громадських організацій і державних органів в період Української революції започаткувала формування державної системи охорони природи та заповідання цінних природних комплексів.

— Висвітлено практичну роботу Сільськогосподарського Наукового Комітету Наркомзему, структур Народного Комісаріату Освіти, Всеукраїнської Академії наук зі створення та налагодження функціонування природних заповідників. Після прийняття Постанови ВЦВК та РНК УСРР «Про пам’ятники культури і природи» (16 червня 1926 р.) при НКО було створено Український Комітет Охорони Пам’яток Природи, а заповідники отримали державне фінансування. Завдяки спільним зусиллям державних структур та громадськості у 1920;х роках вдалося досягти найбільшого піднесення у природно-заповідній діяльності. Територія України поділялася на чотири інспектури з охорони пам’яток культури і природи, за короткий час вдалося зробити облік цінних ділянок природи, вартих заповідання. Майже всі Окружні виконавчі комітети України прийняли природоохоронні постанови, проголошували заснування природних заповідників місцевого та державного значення. Одначе дуже часто, через економічні причини, ці постанови не реалізовувалися на практиці.

— Простежено вплив суспільно-політичних чинників на створення та функціонування природних заповідників. У 1920;ті роки заповіданню природи сприяла державна політика «українізації», широке залучення до роботи «старих спеціалістів». Природні заповідники — «центри пізнання природи», сприймалися як один із засобів боротьби з релігією, тому «вписувалися» на той час у політику партії. Вагомою причиною згортання природно-заповідної діяльності у 1930;х роках стали масові репресії наукових співробітників, а також ліквідація у 1934 році громадських організацій, що опікувалися заповідниками (Всеукраїнської Спілки Мисливців та Рибалок, Всеукраїнського Археологічного Комітету, Комісії краєзнавства ВУАН, природоохоронних інспектур).

— Виявлено, що в умовах наростаючих темпів «соціалістичного будівництва» вилучення земель із господарського користування почало розглядатися як «шкідництво». Природним заповідникам встановлювалися плани по вирощуванню сільськогосподарських культур. Деякі види птахів та тварин визнавалися «шкідливими» і підлягали відстрілюванню для подальшого використання. Заповідники, щоб виправдати своє існування, змушені були виконувати невластиві природоохоронним установам господарські функції. Це привело до їх трансформації. Одночасно в Україні у 1930;х роках зменшилися заповідні площі як шляхом самовільного захоплення земель господарськими структурами, так і внаслідок партійно-урядових постанов. Незважаючи на згадані обставини, заповідники все ж накопичували цінний досвід природно-заповідної діяльності.

— Досліджено природоохоронну, науково-дослідну та просвітню роботу заповідників. Природно-заповідна діяльність трималася, в основному, на ентузіазмі науковців. У 1920 — 1930;х роках малочисленні співробітники заповідників боролися не лише із браконьєрами. Значно небезпечнішими порушниками були державні господарські структури, які самочинно використовували природні багатства заповідників. Незважаючи на труднощі, у 1920 — 1930;х роках в Україні розроблялася концепція комплексного підходу до функціонування природоохоронних територій. Провідними науковцями проводилися ботанічні, зоологічні, метеорологічні, гідрогеологічні, геологічні, археологічні та інші дослідження. Найважливішим науковим досягненням світового рівня стали екологічні дослідження, започатковані у Степовому інституті - заповіднику «Чаплі"(Асканія — Нова) під керівництвом професора В. В. Станчинського. Поширенню природоохоронних ідей серед населення сприяли випуск брошур, плакатів, спеціальні сторінки у періодичній пресі, лекції, робота гуртків, організація музеїв природи. Найбільше зацікавлення у населення викликали екскурсії до заповідників. Хоча деякі вчені (зокрема, академік І. Шмальгаузен) вважали екскурсії втручанням у природу, однак увага громадськості до заповідників сприяла поширенню природоохоронних знань, виробляла у керівництва усвідомлення необхідності збереження природних заповідників для підвищення освіченості «трудящих мас».

— З'ясовано, що нині існуюча мережа природно-заповідних територій склалася, переважно, на основі досліджень та рекомендацій вчених, напрацьованих у 1920 -1930;х роках. Зберігаючи унікальні ділянки української природи, природні заповідники також сприяли збереженню історичної пам’яті шляхом охорони історичних ландшафтів, пам’яток історії, що знаходилися на їх території (Княжа гора, Скіфське городище на території Середньодніпровського заповідника; дуб Шевченка, сосна Гоголя у заповіднику імені М. Максимовича, скіфські кургани у степових заповідниках тощо). Природно-заповідна робота потребує продовження. Хоча на законодавчому рівні декларовано, що природні ландшафти нашої Батьківщини є національним багатством українського народу, його природною спадщиною, яка має служити нинішнім та майбутнім поколінням, однак на практиці екологічні програми не виконуються. Переважна більшість населення України і нині ставиться до природи тільки як до джерела матеріальних благ. Беручи до уваги сучасні соціально-економічні і політичні умови, зростаючу вартість землі та прагнення приватизувати найкращі куточки природи, можна зробити висновок, що лише суворий заповідний статус може запобігти знищенню рідної української природи.